Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

14. Як Румцайс рятував Волшовечека

Ішов Румцайс понад лісовим озером. На мілинці під берегом сидів водяник Волшовечек і позирав, як вітер ворушить кущі лепехи.

– Це мені, Румцайсе, не подобається, – мовив він. – Коли лепеха ріже листям воду, завжди трапляється якась неприємність.

Румцайс, тримаючись за кущі, одразу ж спустився до прибережної трави.

– Якщо хочеш, я тобі тут посторожую.

Але Волшовечек відповів, що водяникам не годиться доручати комусь свої справи.

Румцайс підвівся з трави і пішов собі далі лісом. Був він уже десь на півдорозі, коли зустрів трьох знайомих їчинців.

Попереду сунув їчинський пивовар Куле. Гладкий був, як казан, і куди ступав, там аж земля двигтіла. В руці Куле ніс вершу з гострим плетеним кінцем.

За пивоваром вистрибував Шпанігель, що тримав на ринковому майдані крамницю з сукнами та іншим крамом. Через плече він ніс дерев'яну лопату.

Останнім дибуляв Коритко – пономар із церкви святого Якуба. Він не ніс нічого, але весь пропах ладаном після недавньої служби в церкві.

– Куди це ви? – запитав у них Румцайс.

Вони сполошилися, але потім пивовар Куле видушив із себе:

– Та хочу повернути вершу поромникові, який живе за горою. Шпанігель іде віддати мельнику лопату. А Коритко просто так причепився, щоб подихати лісовим повітрям після свого кадила.

Чом би Румцайсові їм не повірити? Пропустив він їх дорогою повз себе, а сам подався додому. В печері було тихо, тільки вогонь на кострищі позирнув на Румцайса, коли той сів за стіл.

Манка на ту пору пішла в Їчин попитати на юшку корінців, які не ростуть у лісі.

Ціпісек грався з кремінцями над потічком.

Румцайс посидів якусь хвилину, коли раптом прибігла задихана Манка.

– Ой, Румцайсе! – кричала вона вже від десятого дерева. – Йшла я повз бондаря Фейфера, а він там збиває діжку, як хижу. Я в нього: «Нащо така здорова?» А він: «На рибу, яку Куле принесе з лісу!»

– Куле варить пиво рідке, а збрехав мені густо, – хитнув головою Румцайс.

А тут уже й Ціпісек біжить. Із долонь склав ставочок і несе в ньому рибку. Рибка тріпочеться, як на тривогу.

Румцайс тільки зиркнув на неї, так уже й знав усе.

– Це рибка-посланець, яку Волшовечек випускає, коли озеру загрожує біда, – мовив він.

– Це щоб ви йшли, – сказала Манка.

Подала вона Румцайсові пістоль, і вій разом із Ціпісеком вирушив до лісового озера.

А ті троє біля ставка вже почали своє нечесне діло. Пивовар Куле все заздалегідь обміркував.

– Ти ставай так, ти отак, а я отут, – звелів він.

І на цих словах поставив вершу під струмінь води, що лилася з-під заставок.

Шпанігель пішов вздовж берега, б'ючи дерев'яною лопатою по воді. Рибу це полохало, вона тікала подалі від такого гармидеру і прямісінько потрапляла у вершу.

А пономар Коритко стояв над заставками, побожно склавши руки, як на молитві, і благав на це зле діло благословіння.

Наловили вже дві повні верші риби і повисипали її у чоботи, що стояли на березі. Коли почали третю вершу, з глибини виплив водяник Волшовечек.

– Я вас утоплю! – закричав він.

Але ті троє відступили на три кроки від води.

– На сухому не втопиш! – вигукнув пивовар Куле. І через те, що з-під його важких ніг хлюпнула вода, відійшов іще на крок. Потім махнув рукою Шпанігелю, немов подаючи якийсь знак.

Крамар Шпанігель знав тридцять дев'ять хитрощів, якими користувався, коли продавав свої сукна. Та чом би йому не приберегти ще одненьку для водяника? Потяг він лопатою воду – і Волшовечек опинився на лопаті. Шпанігель швиденько витяг лопату з води, і Волшовечек виїхав на сухе.

Там на нього чекав пономар Коритко. Він став хрестити Волшовечека з усіх боків. А що пономар після останньої служби в церкві був свіжовисвячений, бідолаха Волшовечек за тією невидимою загорожею із хрестів зовсім застряг.

– Ну, тепер ми виловимо геть усю рибу в озері! – вигукнув пивовар Куле.

І вони знову взялися до роботи. І лопатою, і вершею. Риба так і текла у вершу. Чобіт уже не вистачало, і вони пхали її в кишені.

Водяник Волшовечек сумно позирав на все це, сидячи за невидимою огорожею із хрестів. Тільки й того, що витяг рибку-посланця, яку водяники носять у жилетній кишені. Він кинув її в озеро і прошепотів услід:

– Прошмигни повз вершу, і мерщій потічком до Румцайса!

Коли Румцайс із Ціпісеком крадькома прийшли до озера, воно було майже порожнє. Румцайс швидко зміркував, що й до чого, і тихенько мовив до Ціпісека.

– Спершу ти, а я за тобою!

Ціпісек пробіг по траві і на другому кінці плеснув каменем в озеро, ніби хтось скочив у воду. Троє злодіїв глянули в той бік.

А Румцайс потягся через хрести, що їх нагородив Коритко, узяв Волшовечека в руку та й випустив у кущі лепехи. Волшовечек якусь хвилину набирався води, а тоді спритно взявся до діла.

Першою хвилею він змив в озеро чоботи, повні риби.

– Що це ти виробляєш? – зарепетував пивовар Куле.

– Це тільки початок, – відповів Волшовечек.

Послав він другу хвилю, і вона повимивала всю рибу їм із кишень.

На третій хвилі приплив сам водяник Волшовечек.

– Хто хотів риби, хай її й має! – закричав він.

І помчав спершу до пивовара. Хлюпнув навколо водою і вкинув йому за пазуху вугра. Рибини тієї не можна було спіймати, і вона танцювала у пивовара по животу, та ще й по голому.

Покаравши пивовара, скерував Волшовечек хвилю на Шпанігеля і вкинув йому в жилетну кишеню пліточку.

Мусив Шпанігель носити цю рибку замість годинника і весь час плутався в часі.

Пономареві Коритку водяник запхнув коропа за комір. І відтоді щоразу, коли Коритко забував під час служби в церкві якусь молитву, вистромляв короп хвоста і ляскав його по вуху.

Отак усе й скінчилося, а Волшовечек пішов наводити лад у лісовому озері.

Румцайс і Ціпісек попрямували додому, до Манки. На узліссі Румцайс зупинився і гукнув у бік Їчина:

– Фейфере, а нащо тобі та діжка?

Гукнув так голосно, що діжка розвалилася у Фейфера під руками на клепки.

15. Як Румцайс бажав князю і княгині доброго ранку

Якось корчмар із липової алеї в Їчині їхав з чотирма барильцями вина через Ржаголецький ліс. На роздоріжжі одне колесо пішло не в ту колію, віз перекинувся, і корчмар став над ним ні в сих ні в тих.

Аж тут густі кущі розсунулись, і з них вийшов Румцайс. Поставив він віз назад на дорогу, поскладав докупи барильця і мовив:

– Можеш їхати.

Корчмар зняв з воза одне барильце і поставив на обніжок.

– Це тобі, Румцайсе, за допомогу.

Румцайс відкотив барильце до печери і вмостив у кутку: може, колись знадобиться.

Через сім днів після того заманулося їчинській княгині зазирнути, до замкової кухні. Покликала вона покоївку і сказала:

– Проведи мене до кухні, але нікому – ні мур-мур.

Коли княгиня з'явилася на порозі кухні й гостро зиркнула в лорнет – як там господарюють, кухар злякався і з переполоху налетів на посудомийну. Та впустила тарілку, тарілка розбилася на скалки, а посудомийна сказала:

– Нічого – це на щастя!

Раптом вона побачила на дверях княгиню. Княгиня повела підборіддячком і вигукнула:

– Раус! [24]24
  Геть! (нім.)


[Закрыть]

Вигнавши посудомийну, вона насипалася на кухаря:

– Невже ти не можеш знайти кращої посудомийки? Адже в цієї діряві руки!

А кухар на те:

– Якби я й знайшов моторнішу, все одно вона з більшою охотою піде слугувати у сусіднє місто Градець.

– Ну, тоді я сама знайду! – сказала княгиня і склала лорнет.

Наступного дня купала Манка Ціпісека в струмку. Терла йому спину піском, змивала і знову шарувала віхтиком трави. Це справжнє розбійницьке купання.

Зненацька до струмка під'їхала карета. З віконця ніхто не визирав, і дверцята не відчинялися.

– Кого це ти везеш? – крикнула Манка візникові. – Мені так цікаво!

Але той сидів мовчки, ніби вуха в нього були заткнуті дубовими кілочками.

– Ми тут не всяких гостей любимо, – пояснила Манка. – То кого ти везеш?

Візник знову ані мур-мур.

Манка посадила Ціпісека на мілкому, щоб його не змило водою, і пішла до карети.

Узялася вона за ручку і прочинила дверцята. А в кареті сидів лакей Фріцек. Він схопив Манку за руку і смикнув так, що вона влетіла у карету, як ластівка.

– Чого тобі треба? – крикнула Манка.

– Мені нічого, – видихнув, як із повітряної кулі, лакей Фріцек. – А от їчинська княгиня хоче мати тебе за посудомийну.

Фріцек постукав у віконце, візник заграв батогом, і карета покотилася. Якби хтось і схотів із неї вистрибнути, то вже напевне поламав би собі кістки.

Коли Румцайс повернувся з лісу до печери, курточка в Ціпісека була застебнута не на той ґудзик. Румцайс спитав:

– А що з Манкою?

І враз все зрозумів.

– Сто чортів! – мовив він так голосно, аж печера здригнулася. – Гіршого вони не могли придумати, як забрати Манку.

Коли ж він трохи прочах і прийшов до тями, то сказав Ціпісеку:

– Я піду туди сам. Ти ж сядь у кутку на барильце з вином і прислухайся, що робиться в їчинському замку. Може, ти мені знадобишся, а може, й ні.

І він побіг навпростець до Їчина, не розбираючи шляху. Біжачи, кричав:

– Дорогу! Дайте мені вільну румцайсівську дорогу, бо я біжу по Манку!

І що де було на шляху – те йому не заважало: камінці самі відкочувалися, а гілки відхилялися вбік.

Коли Румцайс прибіг до замку, пан князь визирав із вікна і пальцем визначав, звідки дме вітер.

Румцайс зупинився перед замковою брамою і крикнув угору:

– Нам з вами нічого ділити. Віддайте Манку!

Князь озирнувся через плече, бо від страху забув, що і як. За спиною в нього стояла княгиня. Вуха в неї були закриті кучерями, і, мабуть, тому вона не розчула Румцайсового голосу.

Приставила вона до вуха долоню і солоденько так затуркотіла по-французьки:

– Коман? Коман? [25]25
  Як? (фр.)


[Закрыть]

– Я прийшов по свою Манку! Я її все одно добуду, хоч би й з-за мурів! – промовив Румцайс і розглянувся довкола – як би проникнути в замок.

Але пан князь уже проковтнув цілющу таблетку, і переляк у нього минув.

Сказав князь:

– Щоб Манка була тут за посудомийну – це воля княгині й моя. А схоче хто чогось іншого – хай спершу розвалить замок і повбиває сторожу, яка стоїть перед брамою.

Сказавши це, князь підштовхнув княгиню ліктем у бік, і обоє вони хитро всміхнулися. Вони добре знали: Румцайс ніколи не розвалить замку, щоб не зашкодити Манці. Та й убити когось – це теж не було в Румцайсовому звичаї.

– Ну, ми ще побачимо! – сказав Румцайс і повернувся спиною до князя й княгині.

Замислившись, дійшов він аж до басейну на ринковому майдані. А там якраз стояв водяник Волшовечек. Приходив він у Їчин по бантики і оце придибав до басейну намочити собі полу каптана.

– Ти мені трапився, як дукат із неба, – сказав Румцайс. І попросив Волшовечека іще постояти тут, бо він буде потрібен. Потім повернувся у бік Ржаголецького лісу і гукнув:

– Агов, Ціпісеку, чекаю тебе разом із барильцем!

За хвилину загриміло-застуготіло – і ген од брами Ціпісек уже котив барильце вина.

– Ну, тепер усе в нас піде, як по шнурочку, – мовив Румцайс.

Вибив він у барильця дно і вилив вино у басейн.

– Ну ж бо, Волшовечеку, проведи це вино потайними джерелами до колодязя, з якого п'є замкова сторожа.

Водяник Волшовечек хутенько вмочив у басейні з вином обидва мізинці і тричі склав їх хрестиком у себе за плечима.

Румцайс сперся на басейн і став чекати. Трохи згодом у вартівні замку залунав спів. Це співали сп'янілі стражники. А потім, зовсім знетямившись, розчинили вони навстіж браму, ще й хвіртку поруч з брамою.

Румцайсові тільки того було й треба. Зайшов він у замок. Насамперед попрямував у кухню. Погладив Манку по щоці і сказав:

– На майдані біля басейну стоїть Ціпісек. Приглянь, щоб не намочив він собі рукавчат.

І рушив далі – у князівські покої. Нарешті дійшов до спальні. Там Румцайс звівся навшпиньки і прямо над ліжками з силою придушив до стелі великого пальця.

Відтоді слід того пальця щодня ніби говорив панові князю і княгині «Доброго ранку».

І хоч як отой румцайсів слід намагалися забілити або зішкрябати – все було надаремне.

16. Як Румцайс розстріляв моряцькі штани

Одного разу княгиня сказала князю:

– Мон шер, чи хочеш ти зробити щось мені на радість, а тому розбійникові Румцайсові на зло?

Князь підсмикнув атласні штани, став перед княгинею на коліна і поцілував їй руку.

– Залюбки, ма шер!

Княгиня схилилася до князя і прошепотіла йому на вухо:

– Я б хотіла покататися на човні по лісовому озері. Але щоб це було з прапорцями і з музикою.

Князь у ту ж мить звелів послати по човен аж у Голландію. Прапорці шили їчинські швачки.

Незабаром про це почало теревенити жіноцтво, а після базару почула про це і Манка.

Прийшовши з Їчина, погладила вона Румцайса по плечу і сказала:

– Принесла я трохи ранньої черешні для Ціпісека, але більше хороших новин у мене немає.

– Дай я спершу сяду, а тоді тебе послухаю, – засміявся Румцайс і вмостився за столом.

Поки Манка розповідала, Румцайс замислено стукав кісточками пальців по столу, і спершу це звучало так, ніби сиплеться горох, а далі вже гриміло, ніби котиться каміння. Манка аж вуха заткнула.

– Ця княгинина забавка особливо потішить водяника Волшовечека, – нарешті мовив Румцайс. – Адже від музики у риб запаморочаться голови.

– Може, ти туди підеш? – сказала Манка.

Румцайс пішов і розповів Волшовечеку, що готує княгиня. Водяник послухав, послухав і скривив свою жаб'ячу губку. Від гніву в нього аж висохла завжди мокра пола.

– Я сам володар і суддя лісового озера! Тож повинен сам і дбати за нього! – вигукнув він.

Румцайс повернувся додому і на сухій сосні зробив нігтем дванадцять зарубок. Щодня потім він одну зарубку зішкрябував; коли зішкрябав дванадцяту, сказав Манці й Ціпісеку:

– Ну що ж, гайда подивимося на ту князівську водяну потіху.

Біля озера вже вигравала музика – сурми й барабани, їчинських людей найшло туди стільки, що голці ніде було впасти. Всі гукали:

– Віват! Віват!

Так їм звелів лакей Фріцек.

Голландський човен стояв при березі, прив'язаний шовковим шнуром.

На ньому майорів потрійний ряд прапорців.

На панові князю були нові атласні штани, пошиті по-моряцькому, швом хрест-навхрест.

Княгиня була в малому криноліні, щоб не зачіпати пеленою воду, а на шиї мала білий, мов із цукру, дорогоцінний хрестик проти морської бурі.

І хоч ніхто його не бачив, був там також водяник Волшовечек. Він перекинувся в жабку, лежав собі на мілині і аж сопів від злості, бо вся риба в озері була сколошкана. Під лівим боком у Волшовечека лежала купа таємних прутиків і травинок для водяницького чаклування.

Волшовечек вигукував, як велів йому обов'язок водяника:

– Я вас утоплю! Я вас утоплю!

Та тільки ніхто його не розумів, бо від хвилювання кричав він по-жаб'ячому.

Румцайс, Манка і Ціпісек стали віддалік за деревами.

– Казна-що придумав пан князь, – мовив Румцайс. – Ну, що буде, те й буде.

– Зараз я з княгинею буду сідати у човен! – оголосив князь. – А музика тричі заграє нам: «Слава! Слава! Слава!», – і ми тричі обпливемо це озеро.

Княгиня попереду, а потім пан князь – попереду кринолін, а позаду атласні штани, – полізли в човен. Коли князю подали весло, запитав він, яким кінцем треба опускати те весло у воду, і крикнув:

– Еге-гей!

І човен поплив по озеру поміж лататтям. Музика здіймала хвилі, рибам паморочилось у головах, і вони не знали, куди подітись.

– Якщо Волшовечек так це і залишить, – сказав Румцайс Манці, – вони йому потоплять усю рибу в озері.

Але Волшовечек уже чаклував із таємними прутиками і травинками. Перекидав їх через себе, зав'язував на них вузлики, робив на них зарубки. Нарешті тихенько промовив:

– Ундуалапермагнахоп!

Від цих чар мала піднятися хвиля і віднести голландського човна разом із високим панством у рів під замком. Та тільки зробити цього хвиля не змогла. Вона вдарила і застигла, мов з каменю. І човен на ній застиг.

На човні й на березі кричали «Слава!», але Волшовечек на мілинці плакав дрібними водяницькими сльозами, що падають на дно, як кремінці.

У цю мить Румцайс промовив:

– Доки буде на шиї у княгині той білий хрестик, а на штанях у пана князя отой шов хрест-навхрест, не подужає Волшовечек човна.

І послав Ціпісека:

– Біжи до дуба і принеси мені зелений жолудь!

А Манку попросив:

– Потримай наді мною хустинку, щоб у порох не бризнула вода.

Набив він пістоль і вистрелив. Трісь! Штани на панові князю так і луснули по шву вздовж і впоперек. А сам князь беркицьнув і на льоту схопився за нитку від княгининого дорогоцінного хрестика.

Хрестик полетів у воду.

А хвиля помчала далі і понесла голландського човна з паном князем та княгинею. Переносила їх через кущі та алеї, через грудки і високі горби – аж поки домчала до рову і залишила човен.

За кілька хвилин приплив туди лакей Фріцек.

– Фідонк, [26]26
  Вигук несхвалення (фр.)


[Закрыть]– промовив по-французьки пан князь.

– Фідонк, – вторувала йому княгиня.

І відразу ж послали лакея Фріцека, щоб він оголосив з надбрамної башти всьому Їчину, що хвиля донесла голландського човна аж до самого синього моря, як це, мовляв, і було задумано.

Чотирнадцять днів пан князь і княгиня сиділи у своїх покоях. На п'ятнадцятий день показалися вони людям, наче допіру приїхали із Тулона.

Та тільки люди в Їчині говорили своє:

– Гай-гай…

17. Як Румцайс розплів кошик із червоної лози

Одного разу йшов Румцайс повз будинок війта на ринковому майдані, коли чує – хтось кричить. Румцайс зазирнув у вікно, просто до кухні.

Там сиділа війтиха; на колінах вона тримала розірваний кошик і на всю горлянку лаяла свого чоловіка:

– Ну, ти вже як станеш ногою, так станеш!

Війт Крейцар на це відповів:

– Що той кошик? Це не біда! Скажу, щоб тобі зробили інший. – І він узяв свій капелюх та ціпок.

Війтиха крикнула йому вслід:

– Та щоб був із червоної лози! Адже в мене на черевичках червоні бантики!

Коли Крейцар вийшов з дому, Румцайса під вікном уже не було, пішов він у своїх справах. А війт чирк, та чирк ціпком по бруківці; повернув за один ріг, тоді за другий і прямісінько до Корби, який плете кошики.

Корба саме плів якісь дрібнички для знайомих. Крейцар грюкнув ціпком об підлогу і наказав:

– Зробиш, Корбо, такого кошика, щоб годився моїй жінці ходити на базар.

– Атож, із круглою ручкою, – кивнув головою Корба.

– І щоб був із червоної лози.

– Оце вже гірше, – почухав потилицю Корба. – Де ж його взяти о цю пору червоної лози?

– Щоб із червоної лози! – суворо повторив війт.

Кошикар Корба вирушив з дому – шукати отієї червоної лози. Та у всіх верб пагони були ще зелені, і він не міг знайти жодного червоного прутика.

«Бодай би дідько вхопив оті війтівські витребеньки», – подумав Корба.

Нарешті він дійшов Ржаголецьким лісом до озера.

Там стояла верба – баба усіх верб у лісі. Але пагони мала червоні, як молодиця.

– Тут стане на кошик! – зрадів Корба і підступився з ножем до лозинок. Та ледве нарізав із жменю, як з глибини виринув водяник Волшовечек і закричав:

– Облиш! На цій вербі я люблю сидіти!

Він так розгнівався, що голос в нього зривався на жаб'ячий.

Корба спершу склав ножа, але потім усе-таки розкрив його знову.

– То й що? Сідай собі хоч на тополю. А мені з начальством у мирі жити треба. Чи, може, хочеш, щоб через тебе я із війтом посварився?

І ріже собі лозу далі.

Волшовечек почав перебирати зеленими лапками і благати:

– Ну, війте, будь ласка, склади ножаку!

– Не можу ж я із війтом сваритися! – вів своє Корба.

Нарізавши червоної лози, скільки потрібно на кошик, узяв він її під пахву та й подався додому.

За якусь хвилинку прийшла туди Манка з Ціпісеком. Хотіла попросити для нього у Волшовечека жменьку черепашок погратися. Але побалакати як слід так і не змогла, бо водяник ходив навколо обрізаної верби і бідкався.

– Що ж це буде! Я поколю собі спину, коли сяду тут!

Манка розгладила собі фартух на боках і сказала:

– Якщо я тебе тільки жалітиму, верба від того назад не виросте. Краще я пошлю зараз Ціпісека по Румцайса.

Ціпісек був уже за греблею, коли водяник пригадав:

– Постривай, ось я насиплю тобі в кишені піску. Як будеш у Корби в майстерні, розкидай йому пісок по долівці. Це плата від мене. А от що із війтом робити, цього я вже не знаю. Хай тут Румцайс допоможе.

Ціпісек розшукав батька і все йому розповів. Румцайс обережно посадив Ціпісека на плече, щоб у нього не висипався пісок із кишень, переступив з п'ят на пальці, і вони враз опинилися під вікном Корбиної майстерні.

Корба сидів на ослінчику і плів кошик. Між пальцями в нього миготіли й звивалися червоні лозинки.

Румцайс зачекав, поки Корба обкрутить дужку кошика розщепленим уздовж прутиком і вийде з готовою роботою до війта. Потім промовив:

– Тепер настав наш час.

Завів він Ціпісека до майстерні і сказав:

– Розкидай пісок: жменю сюди, жменю туди.

Тільки-но пісок торкнувся долівки, вилупилася з кожної піщинки жабка. Роїлося їх там, як комашні, не було від них куди ногою ступити, і кумкали вони на всі голоси, як заведені.

– Ну, Корба дістав, що заробив, – усміхнувся собі в бороду Румцайс. – Дістав своє дрібною монетою. А війт і його жінка дістануть своє крупнішою.

Настав вечір, і Румцайс з Ціпісеком на плечі зупинилися під вікнами війтового будинку.

– Приплющи, Ціпісеку, очі!

І вони почали вдвох дивитися.

За вікном у світлиці сиділи при трьох свічках війт Крейцар та його жінка. Війтиха крутила у руках червоний кошик, притупувала червоними підборами і милувалася:

– Із кошичком усе вийшло, як у казці!

– За моїм молодецьким повелінням кошикареві Корбі, – кивнув головою війт.

– Ох і кошичок, ну, як намальований! – вигукнула війтиха.

А війт знову:

– Це за моїм молодецьким повелінням!

Війтиха поклала кошик у куток і сказала, що тепер, мовляв, у неї буде хороший настрій і їм буде добре. Та посиділи вони спокійно тільки якусь хвилинку. Раптом війтиха смикнула ногами.

– Ой, чогось мені морозить п'яти!

Глянули – в хаті води по щиколотки! І вона прибувала далі.

– Ой, лишенько! – сполошився війт. – Та з того кошика вода ллється!

А води прибувало більше й більше.

Коли у війта намокли кишені, а у війтихи фартух, мусили обидва вилізти на вулицю через вікно.

Там стояв Румцайс.

– Нічого не поробиш, це така верба, що з неї вода сама ллється, – промовив він. – Особливо коли над тою вербою водяник сльози пролив.

Простяг Румцайс руку у вікно, дістав кошик, і вода перестала бігти. Ціпісек свиснув по-розбійницькому, і від майстерні кошикаря Корби прискакали жабки. Румцайс набрав їх повний кошик, а решту Ціпісек повів за собою, наче довжелезний зелений хвіст.

Коли дійшли до озера, пострибали жабки у воду, а Румцайс розплів червоний кошик лозинка за лозинкою. Лозинки повстромляв кружком на греблі. Сім років буде тепер Волшовечек господарювати у вінку з молодих вербичок. А стара верба відросте вже в наступному році.