Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

8. Як Румцайс ходив по дині

Розбійницькі харчі одноманітні – юшка з чого трапиться, коржі з зерна, потертого між двома каменями, інколи – м'ясо, зварене в казані або спечене. От якось по обіді й почав Румцайс ковтати слинку.

– Що це з тобою? – спитала Манка.

– Ох і захотілося ж мені дині!

– Та й мені. Я й забула, коли востаннє їла диню з медом лісових бджіл, – зітхнула Манка.

– То я пішов по диню, – сказав Румцайс.

Подався він на баштан аж під горою Радгошть, та по дорозі спіткала його нова пригода. Почув він, як гірко плаче якась пташка і, коли підійшов ближче, побачив галку, що застрягла в терновому кущі. Обережно визволив він її, розгладив пір'ячко і сказав:

– Надалі будь обережніша, дивись, куди лізеш.

Галка блимнула на нього оком і відповіла:

– Надалі будь обережніша, дивись куди лізеш.

– А що б ти ще могла сказати? Адже ти вмієш тільки повторювати, – засміявся Румцайс і пішов далі.

Незабаром опинився він на баштані. Динь там було так рясно, що аж очі розбігалися. Румцайс вибрав найбільшу. Взяв її в руки і хотів уже відкрутити від стебла, коли раптом хтось ухопив його за руки. Це був їчинський бурмистер Фіштула. Клацнули замки, і на руках у Румцайса опинилися залізні браслети.

– Я стежу за тобою, Румцайсе, відтоді, як ти образив славетні ноги війта Гумпала, – задоволено промовив Фіштула. – І нарешті спіймав тебе на баштані!

Із наручників Румцайс легко б визволився, якби не були вони із шліфованої сталі і не вп'ялися б так у зап'ястя. Бурмистер Фіштула взяв Румцайса під руку і повів у в'язницю.

Та тільки ступили вони кілька кроків, як закружляла над ними галка. Це була та сама, що їй Румцайс допоміг визволитися із тернового куща. Повільно спустилася вона вниз і трохи не сіла Фіштулі на голову.

– Ти мені гляди! – суворо сказав їй Фіштула.

– Ти мені гляди! – відповіла галка і полетіла геть.

Бурмистер Фіштула привів Румцайса в комірчину, що була під самісіньким дахом міської в'язниці. Посеред комірчини стояв товстий мурований стовп. Коли за тим стовпом хто-небудь ховався, його було зовсім не видно. А віконце в тій комірчині було, як чотири долоні, і на ньому – міцні грати.

Фіштула не помітив, що на ґратах сидить галка, ніби вітаючи гостя.

– Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, – промовив Фіштула і замкнув за собою дубові двері.

Манка тим часом наточила горщик меду від лісових бджіл і сіла чекати Румцайса з динею. А Румцайс усе не йшов і не йшов. Раптом щось зашелестіло біля входу до печери, і до Манки підлетіла чорна, як смола, галка.

– Оце тобі, Румцайсе, в'язниця, покуштуй на здоров'ячко, – сумно промовила галка.

Як почула це Манка, відразу зрозуміла, що з Румцайсом сталася біда. Відсунула вона горщик із медом і побігла мерщій до Їчина. Вона думала, що Румцайсові знову вигадала якусь капость княгиня Майолена.

А у в'язниці все було так, як і завжди. Трохи згодом Фіштула прийшов нагору і зазирнув у комірчину, чи в'язень не вчинив чогось недозволеного.

Румцайс мовчки походжав довкола стовпа, і Фіштула задоволено дивився на нього від дверей. Нарешті йому надокучило дивитися, і він хотів був завести з Румцайсом мову про що-небудь, але Румцайс начебто не бачив його. Він ходив та ходив навколо стовпа і мугикав пісеньку:

– Трададада-дададада-діядадада-традада.

Аж тут прилетіла галка. Блимнула оком на Фіштулу і вмостилася на ґратах. Хвилинку послухала Румцайса, а тоді почала за ним:

– Трададада-дададада-діядадада-традада.

– От і поспівайте разом із галкою дуетом, – пробурмотів бурмистер, забряжчав ключами, грюкнув за собою дубовими дверима й пішов глянути на інших в'язнів.

Тільки-но Фіштула зник, озвалася внизу під в'язницею Манка. В замку вона про Румцайса не допиталася, то й вирішила піти до в'язниці. Манка постукала у браму й закричала:

– Румцайсику, ти тут?

Румцайс підскочив до віконця і подивився на Манку крізь грати.

– Ой і високо ж ти! – сумно промовила внизу Манка.

Румцайс тільки кулаки стиснув. Навіть якби він виломив грати і стрибнув, все одно цілим би вниз не дістався.

І ніхто з них не помітив, що у віконце влетіла та сама галка, яку Румцайс визволив із тернового куща.

Фіштулу дуже розгнівило, що Манка рюмсає біля самої в'язниці. Тому він знову пішов до Румцайса.

Відімкнув він дубові двері і кинув оком по комірці. Румцайса не побачив, але за стовпом почув знайому пісеньку:

– Трададада-дададада-діядадада-традада.

Це повторювалося раз за разом, і у Фіштули вже були повні вуха того співу:

– Трададада-дададада-діядадада-традада.

Бурмистер розгнівався ще дужче, забряжчав з усієї сили ключами і закричав:

– Грім і блискавка! Ти що, Румцайсе, іншої не знаєш?

А пісенька лунає і лунає.

Фіштула кинувся за стовп.

Але там сиділа на залізному гаку галка, блимала на Фіштулу оком і виспівувала Румцайсовим голосом:

– Трададада-дададада-діядадада-традада.

А Румцайс за спиною у Фіштули дременув прочиненими дверима геть із в'язниці.

9. Як Румцайс визволяв Манку

У розбійницькому житті всього буває, от і випало так, що незабаром після цього потрапила й Манка у тенети бурмистра Фіштули.

Міняла вона напірники на подушках, пір'я літало по всій печері; одна пір'їна потрапила Румцайсові в ніс. Набрав він вітру, наче ковальський міх і:

– Апчхи!

Глечик, що стояв на полиці, похитнувся, гепнув додолу – та й було по ньому.

– Байдуже, – мовила Манка, – він із глини й душі не має. Піду-но до Їчина та й куплю собі новий.

Зав'язала вона гріш у ріжок хустини та й подалася по глечик.

Коли Манка йшла вулицею в Їчині, раптом почувся їй знайомий голосок.

У вікні якогось будинку стояла клітка, і в ній сиділа пташка – мати отих шести зябликів, що їх Румцайс вивів у своєму пістолі.

– Настали для мене, Манко, лихі часи, – сумно мовила пташка, – спіймали мене, і мушу я тепер виспівувати у бурмистра Фіштули.

– Мало йому, клятому, що людей у в'язниці тримає!

Манка потяглася до клітки, відчинила дверцята і випустила зяблика.

Та в цю саму мить схопив її за руку бурмистер Фіштула, який ховався за вазонами герані.

– Ага, спіймалась! От і підеш в буцегарню, розбійницька красуне! – вигукнув він і потяг Манку до в'язниці. Запроторив її в комірчину під самісіньким дахом, де сидів раніше Румцайс. – Тебе я вже стерегтиму пильніше, ніж твого розбійника!

Потім зайшов Фіштула в браму під баштою і розігнав звідти галок на всі чотири сторони світу. Далі побіг Фіштула по Їчину. І скрізь, де ступала його нога, наказував палити геть усі драбини й драбинки, щоб Румцайс не міг вилізти до Манчиного віконця.

Манка сиділа за ґратами, а Румцайс тим часом чекав на неї в розбійницькій печері.

Сонце вже хилилося до обрію, коли прилетіла пташка-зяблик, сіла Румцайсові на долоню і процвірінькала:

– А бурмистер посадив твою Манку у в'язницю!

Румцайс скочив на ноги.

– Я біжу туди і визволю Манку!

– Не визволиш, бо не дістанеш! – процвірінькала пташка. – Посадив Фіштула її у комірчину під самісіньким дахом і звелів попалити всі драбини.

– А я свою драбину принесу! – рішуче сказав Румцайс і рушив полем, а далі імператорською дорогою до Їчина.

Минаючи тополину алею, побачив найвище дерево і спитав у нього:

– Тобі скільки років?

– Та вже, мабуть, сто буде, – відповіла тополя.

– А чи весело тобі жити? – питає далі Румцайс.

– Уже я все тут перебачила і всього зажила, – відповіла тополя.

Румцайс зрубав тополю, завдав собі на плечі й пішов далі до Їчина. Було вже темно, і молодий місяць з гострими ріжками був йому вірним товаришем у дорозі.

Доніс Румцайс тополю аж до міської в'язниці, притулив до стіни і виліз нею вгору, наче драбиною.

Зустрілися вони з Манкою біля заґратованого віконця.

– Ось і я! – сказав Румцайс. – Навіть не задихався, ніби пройшов по всипаній піском доріжці.

Манка простягла руки через грати і обняла Румцайса так міцно, що в нього з кишені посипалися порох та жолуді.

А в цей час ішов бурмистер Фіштула через ринковий майдан, погойдував засвіченим ліхтарем і держалном алебарди кресав по бруківці.

Раптом до ніг йому підкотився жолудь. Тоді другий. А тоді ще один!

Коли прикотився і третій, Фіштула почав роздивлятися, звідкіля котяться ці жолуді.

– Ой боже, біля буцегарні в нас виросла тополя, і з неї падають жолуді! – вигукнув він і мерщій побіг туди.

А Румцайс тим часом порався біля ґрат. Вхопився за них, розбійницькою ногою вперся у мур і тягне. Манка допомагала йому зсередини. Та грати навіть не схитнулися.

Румцайс трішки замислився і каже Манці:

– Коли молодиця береться за чоловічу справу, то тільки силу в чоловіка забирає. Ну ж бо відступись і гарненько мені всміхнися!

Манка відпустила грати і всміхнулася до Румцайса спершу барвінково, потім фіалково, а тоді трояндно.

Каміння, в яке грати були забиті на три вершки, враз затріщало й посипалось.

Але внизу під тополею вже працював бурмистер Фіштула. Свій ліхтар він поставив осторонь на тротуарі і щосили вимахував алебардою, намагаючись підрубати дерево знизу. Тріски летіли на всі боки, алебарда висвистувала, а Фіштула ще й промовляв:

– Раз-два, разом!

Почув це Румцайс і каже Манці:

– Чуєш, хтось нам унизу допомагає. От і чудово: раз-два, разом!

Сказав це, потяг добре, потяг іще – і грати вивалилися з муру, а Манка влетіла Румцайсові в обійми, паче ластівка.

Та в цю ж мить Фіштула відрубав останню тріску, і тополя з Румцайсом та Манкою стала хилитися.

– Що ж ти наробив, Фіштуло? – крикнув Румцайс згори.

– Збираю урожай, – відповів знизу Фіштула. – Пострушую вас обох, як груші, та й запроторю в монастирську тюрму. А звідти ви вже у мене не вилізете.

А тополя все падала вниз – назустріч твердій бруківці. Румцайс і Манка тільки й встигли подумати, що це – їхня остання хвилина. Та раптом молодий місяць на небі нахилився і подав Румцайсу кінчик свого ріжка. Румцайс скочив верхи на місяць, умостився там, як у сідлі, і перетяг до себе Манку.

Бурмистер Фіштула тільки очі вирячив на те, як місяць з Румцайсом поплив по небу до Ржаголецького лісу.

10. Як Румцайс зустрівся із прусським генералом

Минуло скількись часу, і на місто Їчин рушило в похід прусське військо. Дощі йшли такі, що аж криниці переливалися через верх, а у розбійницькій печері зробилося вогко і холодно. Одного разу вночі щось там заворушилося у темряві і пролунало:

– Кахи!

– Манко, це ти? – стурбовано запитав Румцайс, сів на ліжко і, кресонувши нігтем об ніготь, запалив скіпку.

Та в цей час у печері ніби вистрелив хтось:

– Апчхи!!!

І світло в ту ж мить згасло.

– Румцайсе, це ти? – спитала Манка.

– Та я, – шморгнув носом Румцайс. – Як розвидниться, треба йти в аптеку, щось узяти від нежиті.

Вранці, ще роса не зійшла, вирушили вони до Їчина. Зайшли в аптеку, де порядкував серед своїх пляшечок і слоїків аптекар Калина. Він саме катав на дощечці пілюльки, хоч і мав їх уже під прилавком повну банку.

– Навіщо стільки пілюль? – здивувався Румцайс.

– Суне до Їчина прусське військо, незабаром тут буде, от пілюлі й знадобляться. А що ви бажаєте?

– Апчхи! – мовив Румцайс.

Аптекар кивнув головою і подав Румцайсові торбинку:

– Ось вам порошок од простуди, з вас тринадцять крейцерів.

Румцайс повивертав усі кишені, але знайшов тільки сім крейцерів. Аптекарю за такі гроші невигідно було продавати. Почухав він собі ніс, сховав торбинку з порошком і підсунув Румцайсові та Манці круглу коробочку.

– Тут у мене є трішки безплатних розбійницьких ліків першого сорту.

Румцайс і Манка взяли коробочку й пішли. А Калина-аптекар сказав своїй жінці:

– Було у мене трохи громового порошку, щоб висаджувати в повітря скелі. Якщо сюди прийдуть пруссаки, мав би я з цим порошком неабиякий клопіт. Добре, що я його позбувся.

Румцайс і Манка відійшли зовсім недалечко від Їчина, коли Румцайсові раптом засвербіло в носі.

– Манко, мерщій порошку! – мовив він і почав утягувати носом повітря, ніби ковальський міх.

Манка відкрила коробочку, відсипала трохи Румцайсові на долоню, і він нюхнув. Та йому від того зовсім не полегшало. Почервонів Румцайс, надувся і тільки й зміг видушити із себе:

– Швидше поверни мене носом на порожнє місце!

Манка і повернула його носом у бік військового плацу під Чержовською горою. Якусь мить всередині у Румцайса набирався грім, а потім із носа в нього пролунав постріл. По плацу наче буря промчала: каміння з землі повилітало, дерен догори корінцями поперевертало, навіть хмари попід небом з місця зрушило. Жах, та й годі!

Румцайс аж потом умився від напруги. Втер він носа рукою і каже:

– От клятий аптекар!

А Манка вирішила закопати в землю той порошок, щоб не вийшло через нього якоїсь біди.

Знайшли вони м'яку місцинку при межі і вже хотіли заховати там круглу коробочку, як раптом хтось за спиною в них промовив суворо:

– Хальт!

Румцайс глянув і побачив коня.

А на коні сидів прусський генерал.

– Хальт, нічого не закопувати! – сказав генерал, насварився на Румцайса рукою в рукавичці з козлячої шкіри і забрав у нього круглу коробочку. – Я приїхав сюди із Пруссії не для того, щоб дивитися, як хтось закопує такі цінні речі.

Румцайса взяло за живе, що чужинець йому наказує.

– А я хотів би знати, що ти взагалі за один? – спитав він.

Генерал зіскочив з коня.

– Я найвищий генерал артилерії, і послав мене король Фріц подивитися, звідки найзручніше стріляти по Їчину.

І почав генерал туди-сюди штурхати й тицяти Румцайса, наче то була гармата. Аж поки наставив його носом прямісінько на Їчин. Румцайс так здивувався, що не міг навіть язиком поворушити, не те що рукою.

А генерал тим часом насипав повну жменю порошку з круглої коробочки і став водити рукою під носом у Румцайса.

– Зараз ти мені вистрелиш на Їчин! – сказав він і здмухнув увесь порошок з долоні прямо Румцайсові в ніс.

Румцайс затнувся, почервонів і відчув, як у нього всередині гугонить. Тільки й спромігся вигукнути:

– Так я ж увесь Їчин розіб'ю!

Манка підскочила і миттю повернула Румцайса в інший бік.

Пролунав вибух.

Їчин залишився цілий, але з того дня на горі Зебін до сьогоднішнього дня зяє здоровецька яма.

– Краще вже так, аніж по людях, – промовив Румцайс.

Посадив він генерала у сідло і по-розбійницькому кресонув нігтем об ніготь під хвіст генеральському коню. Той як рвонув з місця, то спинився разом із своїм генералом аж у стайні прусського короля Фріца.

11. Як Румцайс ходив по сіль

Румцайс ще не зовсім видужав од нежиті і не пересердився ще на прусського генерала; тому зварила йому Манка семикратної юшки. Така юшка над усе смакує розбійникам. Однією пайкою вони снідають, другою – обідають, третьою – вечеряють, четвертою пайкою можна змастити підметки, п'ятою вичистити пістоль, шостою залити вогнище, а сьома пайка знадобиться розбійникові, якщо вночі схочеться йому пити.

Коли Манка варила таку юшку, підійшов Румцайс до казана, скуштував та й каже:

– Щось вона у тебе недосолена.

– Коли так, то треба підстерегти якогось купця і пограбувати його на пучку солі, – відповіла Манка.

Румцайс засунув за пояс пістоль, заряджений жолудем, і сховався в кущах над дорогою, якою купці возили сіль до Їчина. Полежав там якусь часину, а купець не йде та не йде. Вже хотів був Румцайс повернутись і посьорбати несолоної юшки, коли раптом вдаліші показався якийсь дивний молодик. Одягнений він був як на бал і, йдучи по дорозі, пританцьовував та сам собі пригравав на сопілці.

Румцайс хотів його краще роздивитись, але тільки вистромив із кущів розбійницьку голову, як молодик той зойкнув із переляку, зомлів та й упав серед моху. Румцайс став над молодиком і замислився, якою ж травичкою привести його до тями.

Аж тут прибігла Манка.

– Вже дістав солі, Румцайсе?

– Авжеж, насолив собі, – озвався Румцайс і показав на непорушного молодика.

Що тільки не робили Румцайс і Манка – незнайомець не приходив до тями. І Манка, аби довідатись, хто він такий, зазирнула в лист, який знайшла у нього в кишені.

– То це ж учитель танців, музики і добрих манер! – вигукнула Манка. – А далі тут написано, що він мусить із сьогоднішнього дня давати в Їчині уроки дочці зброяра Галіржа Елісбетці. А якщо, мовляв, не почне сьогодні тієї служби, то хай і зовсім туди не приходить.

Румцайс замислено глянув на блідого молодика.

– Таким він не дуже затанцює. Та не кидати ж хлопця в біді! Поки він очуняє, піду сам на службу до Галіржа.

Манка, почувши це, теж мало не зомліла.

– Може, воно й не так тяжко буде, – сказав Румцайс і схилився перед Манкою в такому глибокому уклоні, аж ненароком вивернув пеньок ногою.

Манка почистила його віхтиком соломи, розчесала йому чуприну і бороду гребенем, яким збирають ягоди-чорниці, і виштовхала з лісу:

– Дивись же, зароби мені хоч солі до юшки!

Румцайс ішов собі та ішов і зупинився аж перед дверима зброяра Галіржа. Плюнув собі на чоботи, почистив їх рукавом і тихенько постукав. У коридорі ж це пролунало так голосно, наче хтось стріляв із рушниці.

Двері розчинилися, і на порозі стала молоденька дівчина, схожа на яблуньку, – в рожевому платтячку з оборками і з косами, розпущеними по плечах.

– Це ти будеш Елісбетка? – промовив Румцайс своїм найприємнішим голосом, процідженим через бороду.

– Я, – кивнула дівчина, – тільки мамуні немає вдома.

– Оце добре! – радісно сказав Румцайс. – Я прийшов вчити тебе грати на піаніно, танцювати і поводитись по-панському.

Елісбетка завела його до великої кімнати, де стояло піаніно.

– Ну, почнім найперш із танців, – сказав Румцайс.

Посадив він Елісбетку за піаніно, міцніше насунув на голову капелюх із букової кори і пробіг пальцями по всіх швах, чи ніде нічого не тріснуло.

– Ось я затанцюю, а ти дивись, потім за мною утнеш.

Елісбетка почала підбирати на піаніно музику. Румцайс упіймав такт, притупнув ногою і клацнув з усієї сили закаблуками. Музика була ніжна, але Румцайс гупав ногами по-розбійницькому – так, що будинок трусився до самого льоху.

– Надто тоненько граєш ти, яблунько, – сказав Румцайс Елісбетці. – Поки я у твою музику вслухаюся, то забуваю, якою ногою ступати.

Сів він сам до піаніно і сказав, що тепер танцюватиме Елісбетка. Та ледве Румцайс по-розбійницькому вдарив по клавішах, як ззаду з піаніно полетіли молоточки. Елісбетка вдарилась у сльози. Що, мовляв, скаже мамуня, коли повернеться додому?..

– Не плач, – сказав Румцайс, – що я зіпсував, те я і полагоджу.

Підійшов він до вікна, визирнув тихесенько і блискавичним румцайсівським рухом спіймав у повітрі вісім пташок. Кожна з них була настроєна на іншу ноту, і Румцайс посадив їх у піаніно одну за одною. Кропив'яночку найвище, щоб цвірінькала дискантом, а голуба на самий низ, щоб туркотів басом.

Елісбетка знову підхопила плаття пальчиками, а Румцайс скомандував пташиному піаніно:

– Ану, тихенько!

І піаніно заграло так, як співають у лісі пташки, коли пробуджуються зі сну, і музика була така ніжна й тиха, що Румцайс мусив прикласти долоню до вуха, аби щось почути.

Елісбетка ж під ту музику танцювала, як справжня балерина. Румцайс рахував їй «раз-два-три», «раз-два-три» і радів, що гідно заступив блідого молодика.

Раптом двері кімнати відчинилися. На порозі стояла жінка зброяра Галіржа. Побачивши у своєму домі розбійника, вона мало не закричала, і рука її мимоволі підлетіла до рота. Тоді Румцайс на доказ того, що він заступає вчителя танців, музики і добрих манер, ступив назустріч господині і схилився перед нею в глибокому іспанському уклоні. Та, на лихо, зачепив великим пальцем за курок, і голландський пістоль за поясом у нього гучно вистрелив.

– Оце так постріл! – задоволено промовила жінка. – Я вже п'ятнадцять років одружена із зброярем, а такого славного пострілу ще не чула. Що ж я вам винна за урок музики й танцю?

– Торбинку солі, – відповів Румцайс.

Виходячи, він зустрів унизу молодика. Щоки в нього вже порожевішали, і він квапився на службу. І Румцайс подумав, що він своє діло зробив як належить.

А щоб було і друге діло зроблене, поніс Румцайс торбинку солі додому – до розбійницької печери.

А щоб зробити як слід і третє діло, вони з Манкою добре тією сіллю посолили семикратну юшку.

12. Як Румцайс повернув веселку на небо

Коли вщухли зливи після війни з пруссаками, вийшла якось Манка з печери, щоб вибрати з криниці замулену воду. Та, ступивши кілька кроків, спинилася й вигукнула:

– Румцайсе, я такого зроду не бачила!

– І я теж, – сказав Румцайс, коли прибіг туди.

Із криниці у них росла веселка. Вона сягала через усе небо – від Ржаголецького лісу через гору Зебін аж до майдану посеред Їчина.

– А вона часом не полетить? – прошепотіла Манка й підійшла навшпиньки до веселки.

Веселка стояла мовчки і сяяла.

– Отепер, Румцайсе, я тобі щось покажу! – мовила Манка, зайшла у веселку і почала в ній походжати. Від волосся і до кінчиків пальців на ногах мінилися на ній промені найніжніших кольорів.

Та тільки на цьому їхня втіха й скінчилася. Веселка раптом одірвалася від криниці і знялася вгору. Та піднімалася вона повільно і час од часу спинялась.

– Чи не заважає їй щось з того боку? – спитала Манка.

– Хотів би я знати, що саме, – сказав Румцайс і видерся по гілках на вершечок старого дуба.

Звідти він побачив їчинський майдан. Після дощу не було там жодної живої душі. Тільки перед однією з крамниць попід стінами будинків стояв крамар Шпанігель і змотував веселку через лікоть у сувій.

Румцайс хутко з'їхав з дуба.

– Треба щось робити! Хіба ж це діло, коли бурі й грози лишаться без веселки!?

Пройшовся він рукавом по чоботях і вирушив імператорською дорогою прямо до Їчина.

Проминувши браму під баштою, побачив Румцайс нового їчинського війта Тоушека, який прийшов до влади після Гумпала. Тоушек урочисто виступав у нових веселкових штанях по веселковому килимку, простеленому від його будинку через майдан аж до ратуші.

– Шпанігель уже розпродує сукно з веселки панству на штани, – сказав сам собі Румцайс. – Отже, треба мені поспішати.

Війт Тоушек поважно крокував до ратуші, а Румцайс тихенько йшов за ним і скручував веселковий килимок у нього за спиною. А скрутивши, засунув веселку за пазуху, щоб не сяяла. Веселка була така тонюсінька й ніжна, що за пазуху її вмістилася двадцять одна австрійська миля.

Коли Тоушек підіймався сходами до дверей ратуші, спало йому на думку озирнутись. І в цю мить він побачив, як Румцайс похапцем застібає куртку. Війт ступив ще вище на східець і промовив:

– Може, ти готуєш щось і на мене, Румцайсе, як наготував уже на Гумпала і на пана князя? Нічого, скоро й на тебе знайдеться сильце. Княгиня Майолена повертається з Копідлна і вже наказала викликати аж із Фландрії майстра, який випустить пана князя з малої замкової башти.

Румцайс нічого не відповів – махнув рукою і тихим розбійницьким кроком подався через майдан до Шпанігельової крамниці.

Крамниця виходила на майдан вітриною, в якій Шпанігель уже встиг умостити кілька ліктів веселки і причепити папірець з ціною: за один лікоть – два таляри. Із дверей крамниці вибігла пані Шпанігельова і закричала:

– Ось настриже мій веселки, накроїть, та й будемо продавати!

Румцайс, не вагаючись, заскочив у крамницю. За прилавком стояв Шпанігель і ножицями краяв веселку на клапті.

Румцайс зацідив кулаком по прилавку.

– Ану годі! Гайда зі мною – пустиш веселку назад на небо!

– Атож, – обізвався Шпанігель і почухав собі ножицями ніс, – у цю ж мить, Румцайсе.

– Невже ти хочеш продавати крадений з неба крам?

– І такі слова говорить ніхто інший, як розбійник? – зневажливо мовив Шпанігель і спокійнісінько краяв веселку далі. – Тебе приємно слухати.

Румцайс потягся за пістолем.

– Оце, Шпанігелю, пістоль. Я із нього стрельну, ти злякаєшся, і я в тебе веселку все одно заберу.

– Не вистрелиш, – відповів Шпанігель, так само працюючи ножицями, – бо тут від веселки вогко, і порох у тебе на поличці давно відволожився.

Румцайс націлився вбік і натиснув на курок. Пострілу не пролунало.

– От бачиш, – посміхнувся Шпанігель, краючи далі веселку.

Румцайс заклав пістоль назад за пояс і вийшов з крамниці. Сперся він на басейн посеред майдану і почав думати, як йому взятися за цього Шпанігеля.

На вежі пробило дванадцяту годину.

Розчинилися двері ратуші, вийшов із них війт Тоушек і позирнув, яка надворі погода. Потім, як воно й годиться війтові, вирушив на прогулянку навколо майдану. Виступав він поважно і урочисто у нових веселкових штанях.

Румцайс якусь хвилину дивився на нього від басейну, і раптом у нього в голові сяйнула думка. Тихенько перебіг він майдан і сховався за стовпом галереї біля крамниці Шпанігеля. Коли ж війт проминав його, Румцайс блискавичним рухом смикнув його за веселкові штани і вмить позбавив війта і штанів, і всієї його поважності. Тоушек зойкнув і заскочив до Шпанігеля в крамницю.

– Яку це ти мені продав ганчірку? – зарепетував він од дверей. – Такого паскудного краму я ще зроду в житті не бачив! Ти продав мені поганий крам, а я через це втратив штани і втратив честь! За штани ти мені винен сім золотих дукатів, а за війтівську честь – триста дукатів.

Шпанігель і так і сяк викручувався, що він, мовляв, не винен.

Але війт вже його не слухав. Він голосно засюрчав у свисток. У ту ж хвилину прибіг бурмистер Фіштула з двома стражниками.

– Айн-цвай до в'язниці, Шпанігелю!

А Румцайс тим часом працював нишком біля прилавка. Мотав і мотав, аж поки змотав усю веселку, що була на прилавку, і сховав собі під куртку. А тоді, ніби нічого й не сталося, вийшов із крамниці.

Дома узяла Манка голочку і зшивала покраяну веселку доти, поки вся вона знову стала ціла.

Тоді Румцайс посадив веселку назад на небо, тільки Їчинський кінець підтяг на два лікті вище, щоб Шпанігель не дістав до нього.