Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

2. Як Румцайс і Ціпісек порядкували з водою

Якось русалки переказали Манці, щоб та прийшла попрати їм сорочечки. Дощу довго не було, вода була тверда, і русалки могли б понамулювати собі пальчики.

Коли Манка пішла, посадив Румцайс Ціпісека на коліно і сказав:

– Ану заплющ очі й скажи, чим пахтить он звідти, від Зебінського горба?

Ціпісек заплющив очі й різко, по-розбійницькому, втягнув носом повітря.

– Від Зебіна пахтить гарячим камінням.

– А тепер скажи мені, чим пахтить од річки Цідлини? – запитав Румцайс.

Ціпісек ту ж мить відповів:

– Холодною водою.

Румцайс пересадив Ціпісека на друге коліно.

– То були дуже легкі загадки. Тепер скажи, чим пахне од міста Їчина?

Ціпісек довго втягував повітря, але ніяк не міг розібрати.

– І не золотом, і не залізом, – зрештою мовив він.

– Аби тільки не свинцем! – злякався Румцайс і сам понюхав повітря. – Авжеж, свинець. Це їчинський князь знову виливає дріб – на біду якійсь лісовій звірині!

І, посадивши Ціпісека верхи собі на шию, Румцайс поспішив до Їчина – навпростець через поле, а тоді рівною імператорською дорогою.

Але пан князь у цей час уже наказав запрягти коляску і погнав коня з чорного ходу до ставка. Кінь летів, а за ним підстрибувала коляска з князем на передку. Одягнений він був у костюм із зеленого сукна, на голові мав капелюх з тетеруковим пір'ям, а між колін затис рушницю. Біля озера зупинився, тихенько вискочив з коляски і сховався за вербу, промовивши:

– Тут мені буде зручненько чекати!

І почав водити своєю мисливською рушницею туди й сюди, чи не блисне синє качине крильце.

Аж тут над самою головою в нього обізвався чийсь голос:

– А чи не розрядив би пан князь айн-цвай свою рушницю? І чи не закинув би пан князь шнель-шнель патрони у ставок, бо качки ще не відсиділи свій час на яєчках!?

Це був водяник Чесилко, який сидів поміж вербовим гіллям.

Та хоч це й було сказано майже по-німецькому, князь удав, що не розуміє Чесилка.

– Які дурниці! – мовив він. – Хай водяник залишить свої повчання для верховодок.

У цей час пролетіла качка, і князь мерщій націлив на неї рушницю. Дробинки посипалися з дула, як із решета, і синє дзеркальце, що їх носять качки на крилах, згасло. Князь кинув застрелену качку під передок коляски і чвалом погнав коня назад до Їчина.

Водяник Чесилко тільки й сказав сумно:

– Шкода-а-а, що ти не замочив в озері бодай пальця. Я б тобі показав, задавако пихатий!

Коли Румцайс із Ціпісеком прийшли до озера, Чесилко все ще сидів біля води і так тужив над застреленою качкою, що аж хвилі ходили від берега до берега.

Румцайс озирнувся на всі боки. Побачив качині пір'їнки і відчув, що в повітрі тхне порохом. Він опустив Ціпісека на траву і промовив до Чесилка:

– Ну що ти за водяник? Отак пошитися в дурні біля власного озера!?

Чесилко відповів, що зарадити лихові не можна було. Адже князь не вмочив у воду навіть каблука своїх чобіт.

А Румцайс на те:

– Якщо князь не зайшов у воду, чом ти сам не погнав її на князя?

– Та в мене наче розум одібрало, коли я побачив, як у качки згасло на крилі синє дзеркальце, – виправдовувався водяник.

І відразу ж додав, що все виправить. Устав він, поклав собі під п'яти дві черепашки і наказав воді:

– По моїй зеленій команді хай ця вода в ту ж мить вийде з берегів і покаже панові князю, що з нею жарти кепські!

Від краю до краю озера пробігла хвиля, але виходити з берегів воді не дуже хотілося. Сльози, що їх накапав Чесилко, коли плакав над качечкою, навіяли їй лінощі.

Подивився на це Румцайс і промовив:

– Е, тут треба інакше господарювати. – Він зарядив пістоль, стрельнув через озеро зеленим жолудем і наказав:

– За моєю румцайсівською командою хай ця вода побіжить, куди я їй покажу!

Озеро відразу вийшло з берегів, вода перехлюпнула через греблю, і Румцайс показав їй пальцем прямо на їчинський замок. Чесилко і Ціпісек пішли по обидва боки, щоб вода не залила ниви. Так вони і вели ту воду. І коли вода трошки збивалася з дороги, вони показували їй, куди і як бігти далі.

Пан князь у цей час сидів у своїй парадній світлиці. На золотому столі перед ним стояла золота сковорода, а на ній – засмажена качка. І вже взяв він у руки золотий ніж та золоту виделку.

А у цей час Румцайс, Чесилко і Ціпісек уже вели воду нагору по замкових сходах.

Пан князь бенкетував наодинці і, щоб краще смакувало, побажав сам собі спершу по-німецьки:

– Гутенапетит!

Але в цю хвилину ті троє вже переводили воду через поріг у світлицю.

– Бон апті! – побажав сам собі смачного князь ще й по-французьки.

Та вода вже була в світлиці! Змила вона з-під носа у князя золоту сковороду, і смажена качка попливла із замку геть.

Потім Чесилко скерував воду назад до озера, і сам поплив на ній, погойдуючись на хвильках.

Румцайс із Ціпісеком повернулися додому, до Ржаголецького лісу. А за хвилинку після них прийшла Манка і сказала:

– Ну, я вже всім русалкам сорочечки перепрала. Але хтось увесь час не давав воді спокою. То вона зовсім була пропала, а оце знову піднялася.

3. Як Румцайс ходив до Їчина по одежу для русалки

Якось знову прибігла до розбійницької печери джерельна русалка і промовила стурбованим голосочком:

– Люди, оце недавно віяв сильний вітер і розірвав мені сорочечку!

Манка і каже їй від огню:

– А хіба ти сама не тямиш справити?

– Тямлю, – зітхнула русалка. – Тільки якби я і взяла у руки залізну голку, була б вона мені понад силу. Випала б у мене з рук.

Тоді Манка засилила в голку тонесеньку павутинку, бо звичайна нитка русалчину одежу не шиє. Покрутила в руках сорочечку та й каже:

– Гай-гай, та її вже й не полагодиш.

І додала, що могла б віддати русалці якусь свою сорочину, тільки вони всі у неї полотняні.

Русалка знизала плічками:

– Ну, що ви! Носити полотняну сорочку – це все одно, якби мене обклали колючим терном.

Почув те Румцайс і покликав Ціпісека.

– Біжи у Їчин до Шпанігеля, котрий тримає крамничку під галереєю. Хай дасть якусь пристойну сорочку для русалки. За це я йому посилаю коштовний самоцвіт, який знайшов під Козачою горою.

Русалка сіла в куточку на купці надраного пір'я, а Ціпісек подався до міста.

В Їчині Ціпісек пішов просто до крамниці Шпанігеля. Там став він п'ятою на носок другої ноги, щоб здаватися вищим, і сказав через прилавок:

– Румцайс звелів дати сорочку для русалки. А за це він посилає самоцвіт.

Шпанігель перекинув коштовний камінь з руки на руку і порився у якійсь одежі на нижній полиці.

– Ось тут у мене є одна сорочечка, якраз на неї. – Загорнув він щось у папір, перев'язав шпагатиком і подав через прилавок Ціпісеку.

Коли Ціпісек приніс пакунок додому, заплескала русалка в долоні:

– Зараз, зараз я свою сорочечку надіну. І знову на сто років не буде мені клопоту!

Та тільки коли розгорнули папір, не було в ньому м'якенької сорочечки, а була баб'яча кацавейка.

– Грім і блискавка! – промовив Румцайс. – І чого я, дурний, послав малого Ціпісека!? Піди, Манко, сама туди.

А Шпанігель тим часом перекидав самоцвіт з руки на руку, перекочував його по прилавку і ніяк не міг надивитись, як той камінь виблискує.

Аж тут він помітив Манку, що поспішала від надбрамної башти до його крамниці. Шпанігель швиденько тицьнув самоцвіт під прилавок і став помахувати порожніми долонями, наче янгол крильцями.

– Послухай, Шпанігелю, ти щось наплутав, – промовила Манка ще на порозі. – Ми посилали Ціпісека по м'якеньку сорочечку, а він приніс баб'ячу кацавейку.

Шпанігель розгорнув папір, подивився на кацавейку, вивернув її і склав губи дудочкою.

– Сталася помилочка, – сказав він. – Але ваш Ціпісек так мені і не пояснив до пуття, що воно й до чого. Коли ти, Манко, все поясниш, я тобі дам одежу, як для княгині.

– Треба, щоб одежка була іще м'якша, – всміхнулася Манка. – Одежу ніби зіткану з туману. Адже це для русалочки.

Шпанігель поліз на саму верхню полицю.

– Єсть тут у мене одна річ, якої не може одягти навіть княгиня, бо подере.

І то справді була сорочина, яку могла б носити хіба що русалка. Тільки коли Манка хотіла здмухнути її собі на долоню, Шпанігель запитав:

– А що заплатите? – І притиснувся черевом до прилавка, щоб Манка не побачила самоцвіта.

– Так Ціпісек же заплатив, – сказала Манка.

Але Шпанігель сказав, що він нічого не знає, і поклав сорочечку назад на полицю. Так Манка і пішла собі. Та коли дома розповіла все Румцайсові, він вигукнув:

– Грім, блискавка і сто чортів!!! Ну, доведеться мені самому іти!

Шпанігель тим часом вийшов з крамниці під галерею і визирнув на ринковий майдан, щоб помилуватися самоцвітом на сонечку. Став він там і почав повертати його. Самоцвіт блискав йому в очі всіма барвами райдуги, і він навіть не помітив, як од надбрамної башти тихим розбійницьким кроком підійшов Румцайс. Ще один крок – і він став за стовпом галереї, щоб Шпанігель не побачив його; ще крок – і він уже в крамниці.

В крамниці Румцайс одразу ж виклав на прилавок геть увесь крам, який знайшов на полицях. А були там і тонкі англійські сукна, і тонесенькі японські шовки, і найніжніші голландські мережива, і різні оксамити.

Все це лежало купами на прилавку, і Румцайс говорив людям:

– Вибирайте, що хочете! Беріть за один крейцер лікоть будь-якого краму!

Так дешево в Їчині потім уже ніколи не торгували!

Коли хто-небудь заходив до крамниці і просив чогось, Румцайс одмірював йому вдвічі більше. А коли люди виходили з крамниці, він кожному стиха казав:

– Іди краще понад стіною, а не повз стовп, бо там Шпанігель.

А Шпанігель так і стояв там, втупившись очима в осяйний самоцвіт. Не помічав навіть людей, які спотикалися об кінчики його черевиків.

Румцайс продав останній лікоть перкалю, умостив собі за пазуху м'якесеньку сорочечку для русалки і дбайливо причинив за собою двері в крамницю. Тоді зробив сім таємних кроків і тупнув могутньою румцайсівською п'ятою. Самоцвіт випав у Шпанігеля з руки, а Румцайс уже наставив під нього свою долоню.

На прощання він сказав Шпанігелю:

– Хай сьогоднішні збитки нагадують тобі про румцайсівську справедливість.

І поніс сорочечку до Ржаголецького лісу, де Манка з Ціпісеком навпереміну втішали русалку:

– Не плач, ось Румцайс прийде! Ось-ось він тут буде.

4. Як Румцайс вистрелив, щоб злякати карлика Катрножку

Якось увечері сказала Манка Румцайсові:

– Сьогодні ви з Ціпісеком засинайте міцніше. Мені треба вибілювати білизну і доведеться вночі трохи вас турбувати.

Батько й син уклалися спати на постіль із смерекового гілля, а Манка сіла чекати, коли місяць зробиться зовсім круглий. Адже розбійники вибілюють свою білизну тільки серед ночі, проти місяця, щоб удень не муляти очей сільським старостам.

На небо виплив повний місяць, і Манка розстелила на галявинці поміж деревами те, що випрала за день, а сама сіла поряд і задрімала. Коли вибілюється розбійницька білизна, її не треба збризкувати водою, годі для цього роси.

Було ще далеченько до півночі, коли місячне сяйво наче почало блякнути. Манка глянула вгору і побачила, що на вершечку крайнього бука сидить мавка. Обламує місячні промені, кришить їх на маленькі шматочки і сипле вниз, під дерево.

Під буком стоїть карлик Катрножка і набиває друзками місячних променів усі кишені. Катрножка – це такий чоловічок, що риється під землею і ховає по лісах скарби, котрих потім ніхто не може знайти.

– Оце так! Гарні ви мені тут коники викидаєте! – крикнула Манка.

– Викидаємо чи не викидаємо! – посміхнувся Катрножка, який завжди говорив двозначно. – Місяць світить для всіх. А хто ближче, той і має.

– Хотілося б мені знати: добра чи зла ота мавка, що сидить на дереві? – спитала Манка.

– Звісно, що зла, – відрізала їй мавка.

– Ну й кумпанія із вас двох! – мовила Манка. – Треба йти по Румцайса.

Забігла вона до печери, тихенько обійшла Ціпісека і прошепотіла Румцайсові на вухо:

– Га-ла-ла!

Це таке таємне розбійницьке слово, щоб будити.

В ту ж мить Румцайс сів на своїй смерековій постелі.

Манка йому і сказала, що якась мавка краде місячні промені, а Катрножка чекає під буком, щоб кудись заховати це срібло.

– Не вийде! – промовив Румцайс, протер очі й поспішив туди.

Мавка і карлик помітили його аж тоді, коли Румцайс гукнув до них:

– Ану ж бо поскладай, Катрножко, увесь отой срібний дріб'язок на купу! А місяць витягне його до себе назад.

– І не подумай цього робити, Катрножко! – крикнула мавка з бука.

– А ти навіть не ржаголецька, хтозна-яким вітром тебе сюди занесло! – сказав Румцайс. – Чи не пора тобі додому?

У цей час він побачив: Катрножка з повними кишенями срібла закопується у землю, щоб десь там у глибині закласти новий таємний скарб.

Румцайс нахилився, виколупав Катрножку пальцем із моху, забрав у нього срібло і здмухнув з долоні нагору, до місяця. А коли упорався з цим, дмухнув ще й убік. Мавку підхопило вітром і віднесло аж на третю лісову ділянку.

– Піду собі досинати, – промовив Румцайс.

Місяць порозправляв свої промені й засяяв іще дужче, а Манка знову заходилася вибілювати розбійницьку білизну.

Наступного дня Ціпісек пішов пострибати по оленячих слідах. Це була його найулюбленіша гра: стрибати слід у слід по оленячій стежці. На просіці у заростях малини помітив він метелика і схотів його впіймати. Та метелик пурхав од куща до куща глибше й глибше в ліс. Ціпісек зійшов з оленячої стежки і незабаром побачив, що заблукав.

Коли опинився він у найбільшій гущавині, стала перед ним раптом мавка. Пальчиками тримала вона кінчик свого шлейфа і гралася ним, ніби метелик крильцями.

– От я тебе, Ціпісеку, й обдурила, – промовила мавка і посміхнулася лихо, наче блимнула воронячим оком.

– А навіщо? – запитав Ціпісек, але більше сказати нічого не зміг. Під п'ятами в нього забігали мурашки, і земля там паче закипіла. Кипіла, кипіла, аж поки зовсім розм'якла, і Ціпісек провалився вниз, як у проточну воду.

Це влаштував йому карлик Катрножка.

Мавка тоненько засміялася, нарвала повну пелену гіркої трави і посипала нею те місце, так що нічого не можна було помітити.

Коли Манка гукнула Ціпісека обідати, хлопця ніде не було. Манка затурбувалася.

– Щось тут не те, Румцайсе, – промовила вона. – Іншим разом біжить Ціпісек на самий тільки дух юшки, а сьогодні не йде, навіть коли я його гукаю.

– Мабуть, лущить десь шишки з білками, – відповів Румцайс.

Але в білок Ціпісека не було, і на оленячій стежці Румцайс теж його не знайшов. Аж коли вийшов на просіку, щось наче привиділося йому, і повіяло духом гіркої трави, розкиданої навколо.

Дійшов Румцайс крок за кроком аж до узлісся, де стояв його найулюбленіший дуб, вищий за всі дерева в окрузі. Сперся Румцайс об той дуб спиною – і раптом щось помітив. Нижній листок на дубі зненацька почав жовкнути від самого кінчика.

– Хто зрозуміє дубовий розум? – мовив Румцайс. – Мабуть, це дерево вже готується до осені.

Та в цю мить він побачив – жовкне другий листок. Тоді третій, за ним четвертий. Потім листочки посипалися з дерева.

У Румцайса наче блискавка в голові сяйнула.

– Он воно що! – вигукнув він. – Ну ж і тюхтій з мене! Ну й розтелепа!

І, міцно обхопивши дуб руками й допомагаючи собі ліктями, він великою румцайсівською силою вмить вирвав дерево з землі.

Так і є! Поміж корінням сидів, як у норі, карлик Катрножка. Це він прорив сюди підземний хід завдовжки аж у милю. А поряд із карликом сидів Ціпісек.

– Я і хотів цього, і не хотів, – промовив двозначно Катрножка.

Румцайс схопився за пістоль і вистрелив, щоб налякати карлика. І Катрножка злякався так, що вмить зарився глибоко в землю, а потім і не знав, куди рити вгору, а куди – вниз.

А тієї мавки в Ржаголецькому лісі більше не бачили. Таких злий вітер приносить, а добрий – заносить. Куди – ніхто в світі не знає.

5. Як Румцайс добував русалкам музику

Якось сиділи джерельні русалки на зелених листочках, мов на ослінчиках, дивились на місяць і лічили на пальцях. Вираховували, що за сім днів місяць стане, як млинове коло, і тоді всі русалки підуть у великий танок.

Всі русалки – це значить, що на верхній просіці зійдуться ржаголецькі русалки і ще русалки з двох сусідніх лісових ділянок. Стануть у три кола, одне маленьке, друге – більше, третє – ще більше, і чекатимуть, поки війне вечірній вітер. Дмухне він поміж осикові листочки, і листочки забринять дивною музикою, нечутною для звичайного вуха. А русалки танцюватимуть під ту музику.

В цю саму пору просікою йшов Румцайс. Прямував він до Їчина – подивитись, чи не коїться там, проти ночі, якоїсь несправедливості.

Того самого вечора їчинські дівчата справляли бал. Вийшовши на імператорську дорогу, Румцайс здалеку почув, як у корчмі «Місто Гамбург» виграють сурми, гудуть баси і підбори крешуть об підлогу.

Коли був Румцайс уже біля самих дверей, в корчмі раптом усе стихло. Румцайс хвильку постояв біля порога – прислухався.

Потім Румцайс натиснув на клямку і зайшов.

У корчмі «Місто Гамбург» не було помосту, і музиканти стояли просто в кутку. Через це і сталася та пригода. Коли міський радник Фольпрехт витанцьовував зі своєю жінкою близенько від музик, Калвас, який грав на контрабасі, натиснув дужче на смичок – з великої пошани до пана міського радника. Але контрабас ковзнув по натертій воском підлозі і вдарив огрядного Фольпрехта по закаблуку. Той спіткнувся і гепнув так, що аж загублений колись крейцер вискочив із щілини між дошками.

От і стояли вони зараз один проти одного – член магістрату Фольпрехт, червоний від гніву, мов гиндича сережка, і бідолаха Калвас із своїм завинилим контрабасом.

Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті:

– Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги?

І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи – і вона теж би впала.

А Калвас лагідно відповів:

– Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка.

Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику:

– Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса.

І він підняв здорову, мов лопата, долоню.

– А от і ні! – промовив з порога Румцайс.

Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув:

– Відколи це в Їчині розбійник наказує міському радникові?

А Румцайс спокійнісінько повів далі:

– Ти, Фольпрехте, хочеш сваритись, а люди прийшли сюди танцювати.

Мовивши це, притупнув Румцайс підбором, щоб музика заграла, і розкрутив пані радникову так, що вона влетіла простісінько в обійми своєму Фольпрехтові.

Музика грала, і всі танцювали. Коли для контрабаса випала хвилина перепочинку, Калвас гукнув:

– Спасибі тобі, Румцайсе, що захистив мене від радницького ляпаса. Я тобі віддячу.

Румцайс помахав усім рукою, торкнувся пальцями капелюха із соснової кори і вийшов з корчми. Треба було глянути, що робиться в інших кінцях Їчина.

Минуло сім днів, і настав той вечір, коли русалки з усіх трьох лісових угідь мали завести великий танок.

Ціпісек уже заснув на ліжку, вистеленому смерековим гіллям. Манка вже двічі позіхнула у краєчок сорочки. Тільки Румцайс сидів і наче й не думав роззуватись.

– А чого ти не лягаєш? – спитала Манка.

– Та якось дивно в носі у мене свербить; мабуть, у нашому лісі щось має приключитися, – мовив Румцайс.

Манка позіхнула втретє і збила свою подушку з фазанячого пір'я.

– А що б воно могло приключитися, Румцайсе?

– От почекаю, поки зійде повний місяць, та й ляжу, – вирішив Румцайс.

Вийшов він із печери і глянув на всі боки. Місяць іще спочивав поміж горами, мов у колисці, і Румцайс чекав, поки він стане круглий, як млинове коло.

У цю мить і почув він голоси русалок. Долинали вони від верхньої просіки.

– На що сподівався, того й дочекався, – сказав Румцайс сам собі і швидко рушив у той бік.

На просіці зібралися русалки з усіх трьох лісових ділянок; жодна з них навіть оком не блимнула на Румцайса. Всі вони стояли навколо молодого дубка і вигукували:

– Вставай! Вставай!

Під дубком лежав вечірній вітер. Був він стомлений і нетвердий в ногах, бо занадто довго кружляв серед маку, ромену та інших солодких квітів.

– Вставай і грай нам! – кричали русалки.

А вітер лежав собі і всміхався, ніби не тямив, що йому кажуть. Ніби не розумів, що нема більш нікого, хто б заграв русалкам на кінчиках осикових листків музику до великого танку.

Подивився Румцайс на це і подумав: «Кепські справи».

Адже коли тихі джерельні русалки не натанцюються досхочу, буває біда з водою. Русалки можуть навмисне розгнівати воду в джерелах, і та потече таємними стежками в річки. І тоді буде повідь.

– Кепські справи, – промовив Румцайс і притьмом побіг до Їчина, і не дорогою, а навпростець.

У ту пору Калвас відсипався після трьох балів, де грав три дні. Румцайс затарабанив йому кулаком у вікно:

– Вставай, Калвасе!

– Що? Що таке?! – кинувся музика.

– Настав час віддячити мені за службу. Бери контрабас і гайда на бал.

Сонний Калвас спершу ледве дибуляв зі своїм контрабасом. Але потім пішов швидше. Коли ж були вони біля першого потоку, Калвас спинився й запитав:

– А куди ми йдемо? Адже по той бік нема жодної корчми.

– Заграєш русалкам, – сказав Румцайс.

Калвас поклав свій інструмент на берег.

– Ні, ні! Русалки мене зачарують!

Місяць плив у небі круглий, як млинове коло. А вода у потоці тільки ледь-ледь не вибігала з берегів на луг.

– Якщо пообіцяв, то мусиш зробити, – відповів Румцайс.

Він легенько підштовхнув плечем контрабас, а потім – Калваса. І поплив музика водою на своєму інструменті, наче на пароплаві, до русалок.

Коли Румцайс прийшов туди на хвильку пізніше за контрабаса, Калвас уже грав русалкам. Русалки витанцьовували у колі, такому ж круглому, як і місяць. І під гучну, як грім, музику контрабаса так завзято притупували ніжками, що було чутно аж у Їчині.