Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

6. Як Румцайс вирвав у замку троянду

Якось порався Румцайс на узліссі. Коли раптом почув: Манка зітхнула в печері. Румцайс швиденько подався додому і, прийшовши, спитав:

– Чого це ти, Манічко?

– Згадалися мені троянди, – промовила Манка. – Вже, мабуть, три роки, як я не бачила жодної троянди.

Почув те Ціпісек і побіг прожогом на межу під Ржаголецький ліс. Там ріс кущ шипшини, увесь всипаний квітами. Ціпісек зламав одну квіточку і помчав назад до печери.

Манка тішилася запашною квіткою, а Румцайс радів, що має розумного сина.

Після обіду проходив Румцайс тією межею, де ріс кущ шипшини, і раптом почув – хтось плаче так, що аж за серце бере. Глянув Румцайс і бачить: сидить під кущем гарнесенька шипшинова мавка, і слізки в неї сиплються рясно-рясно, як роса.

Румцайс затамував свій могутній подих, щоб не здмухнути мавочку, і тихенько спитав:

– Чого ти плачеш?

Мавка вчепилась за гілочку, бо від Румцайса все ж таки добре дмухнуло.

– Як же мені не плакати? – промовила вона. – Я віяла золотий пилок за кущем, а хтось взяв і забрав у мене одну квітку!

– Це наш Ціпісек, – сказав Румцайс. – Він брав на добро – все одно, що я сам узяв би. Я тобі за ту квіточку чимось віддячу.

Мавка перестала плакати тільки на хвилину, щоб сказати:

– Навіть якщо ти мені віддаси іншу квітку, це буде не та, яку забрав Ціпісек.

Румцайс подумав і погодився з нею. Потім ляснув долонею об штани:

– А що, як я принесу тобі замість шипшини троянду?

– Я навіть не знаю, яка вона є, – знизала плічками шипшинова мавка.

– Із садка пана князя, – сказав Румцайс. – Я принесу тобі троянду, яку нюхає сама їчинська княгиня.

Мавка лишилася чекати біля куща, а Румцайс мерщій подався до Їчина. По дорозі зупинився біля печери і сказав:

– Ти, Манко, втішайся собі квіткою. А ти, Ціпісеку, допоможеш мені в одному ділі.

На той час звеліла їчинська княгиня двом покоївкам одчинити вікно в парадній світлиці. До вікна княгиня приставила два золотих кріселка і сказала панові князю:

– Сідаймо і будемо нюхати, як у садку пахтить моя найдорогоцінніша троянда.

Князь сів поряд з княгинею і зітхнув по-французькому:

– Сільвупле… [18]18
  Будь ласка! (фр.)


[Закрыть]

Трояндовий кущ ріс на зеленому моріжку. Квіти всипали його рясно-рясно. І був той кущ родом з Іспанії.

– Ах, ці троянди – із самої Іспанії! – захоплено сказала княгиня і нюхнула так, що в носі у неї наче засвистіла дудочка.

– Аж з Іспанії! – промовив князь і потяг носом повітря, аж захурчало.

Отак сиділи вони й насолоджувалися пахощами.

А Румцайс і Ціпісек уже були за замковою огорожею. Румцайс мізинцем вибив із муру камінь, перебігли вони по газону і сховалися за трояндовим кущем. Троянди пахли так, що аж голова йшла обертом. Румцайс зірвав одну квітку і сховав її за пазухою куртки.

Але в цю мить княгиня підштовхнула ліктем пана князя.

– Мон шер, троянди стали слабше пахнути.

Пан князь притулив до очей лорнет.

– Це й не диво, – мовив він, – адже внизу стоїть отой Румцайс.

Тут і Румцайс помітив, що пан князь спіймав його у скельце. Узяв він Ціпісека за руку і намірився назад, до пробитого муру, але зачепився своєю курткою із кордовської шкіри за трояндові колючки. Почав випручуватися – то й зовсім застряг.

А нагорі знявся лемент. Княгиня кричала:

– Пане князь, негайно стрельніть у цього розбійника з вашого пістоля!

Князь кинувся по пістоль.

А Румцайс, схоплений трояндовим кущем, стояв спиною до вікна і не міг навіть поворухнутися! Ото досада, ото халепа!

– Ти хоч кажи мені, що там угорі діється! – промовив він до Ціпісека.

– Пан князь набиває пістоль залізною кулею, – відповів Ціпісек.

– Треба й собі зарядити, – спокійно промовив Румцайс і, не поворухнувши й ліктем, самими пальцями зарядив пістоль зеленим жолудем.

– Пан князь дивиться сюди через мушку, – правив далі Ціпісек. – Цілиться, батьку, на тебе!

– А я через кляті колючки не можу в нього стрельнути! – збліднувши, вигукнув Румцайс.

– Тільки-но я скажу по-французькому «три», стріляйте, пане князь, в цього Румцайса! – вигукнула у вікні княгиня. Та від хвилювання вона забула, як по-французьки «три».

Тим Румцайс і скористався.

– Якщо я не можу вистрелити просто у князя, – сказав вій Ціпісеку, – то ти хоч покажи мені, з якого боку їчинська брама.

Брама була прямо перед Румцайсом, і він вистрелив у неї зеленим жолудем.

Жолудь брязнув об браму, відскочив від неї і влетів прямо у вікно.

– Ой, щось мене дзизнуло просто в око, яким я цілився у Румцайса! – вигукнув князь і кинув пістоль.

– Труа! – згадала княгиня, як по-французьки «три». Та було вже пізно.

Румцайс випручався з колючок, озирнувся, де та дірка в мурі, і взяв однією рукою Ціпісека за лікоть, а другою помацав у себе за пазухою троянду. І вони пішли додому, а по дорозі занесли троянду мавці, яка чекала на них біля куща шипшини.

7. Як Румцайс допоміг вогневику звільнитися від служби в імператорському війську

Одного разу Ціпісек грався біля струмка, завів воду до печери, і у Манки відволожився гніт од кресала.

– Як же я тепер буду розпалювати вогнище? – забідкалась Манка.

Почув це Румцайс і каже:

– Чого ти побиваєшся? Кресону нігтем об ніготь і матимеш вогню, скільки забажаєш.

Та Манка не могла заспокоїтись.

– А де це, Румцайсе, написано, що ти будеш удома саме в ту хвилину, як у мене згасне вогонь?

На третій день після того варила Манка семикратну розбійницьку юшку. Під такою юшкою вогонь має бути весь час на три пальці заввишки. Інакше юшка загусне, пригорить, і її доведеться вибивати з горщика дрючком.

Юшка вже мала закипіти в третій раз, коли Манка раптом промовила:

– Оце так!

Вогонь під горщиком почав гаснути, полум'я ліниво пробігало над попелом. А Румцайса ніде не видно, і нікому кресонути нігтем об ніготь.

Коли вогнище вже зовсім згасало, зазирнув до печери вогневик ржаголецького лісу:

– Чогось у мене ноги терпнуть. Видно, з вогнем десь негаразд.

– Та це у нас, – відповіла Манка. – Юшку доварити не можу.

Вогневик не промовив більш ані словечка, зібрав під язиком слину і плюнув у вогнище. Полум'я вибухнуло, і юшка вмить закипіла.

– Спасибі, – промовила Манка. – Я скажу Румцайсові, щоб не забув тобі віддячити.

На четвертий день ішов Румцайс Ржаголецьким лісом, коли чує раптом – хтось кричить на просіці. Рушив він туди через молодняк і побачив таке:

Сидить на пеньку капрал із їчинського полку з папером у руці. Перед ним стоїть вогневик і переступає з ноги на ногу, щоб не присмалити трави і мурашок.

– Ти у мене постоїш струнко! І що в цій бамазі написано, так все воно й буде! – вигукував капрал, аж жолуді на дубах тремтіли.

– А що ж воно написано у тій бамазі? – запитав Румцайс, підійшовши ближче.

– А тобі до цього діла зась! – відрубав капрал. – Тебе це не обходить, а от вогневикові сам найсвітліший імператор пише, щоб ішов служити до їчинського полку.

– Тру-ту-ту! – весело засурмив Румцайс у долоню на славу його імператорській величності. – А ким же він там служитиме?

– Феєрверкером! – нетерпляче притупнув ногою капрал. – Буде підпалювати у гарматах ґноти, щоб добре стрілялось!

Коли вогневика привели у казарми і поставили серед двору, наказав капрал засурмити сигнал і викликати кухаря. Той прибіг і полив вогневика водою. Шугнула пара, але вогневик зайнявся знову. Тільки після сьомого казана води згас вогневик. Капрал одразу сердито закричав на нього:

– Лінкцум і рехцум! [19]19
  Ліворуч! Праворуч! (нім.)


[Закрыть]

І вогневик почав повертатися то вліво, то вправо.

– А ти казав, що не послухається команди! – гукнув капрал у бік Ржаголецького лісу, щоб почув це Румцайс.

Капрал наказав одягти вогневика у мундир. Принесли старенький мундир – на той випадок, якби з вогневика часом посипалися іскри. Нарешті одержав він здоровенну рушницю, вже обпалену у трьох битвах. Потім капрал вивів його на задній двір і звелів суворо:

– Щоб ти звик до військової служби, ходи отут взад і вперед і вартуй!

І, сказавши це, пішов писати листа імператорові, що все уже в порядку. А вогневик у цей час ходив і ходив навколо склепу, складеного із важкого каміння, з ґратами на дверях. Раптом у вогневика почала терпнути нога.

«Наче знову на вогонь», – подумав він і озирнувся, звідкіля б то могло тягти.

Підійшов вогневик до дверей склепу і зазирнув за грати. А там – мурована кімнатка, повна бочок з порохом та кулями, повна гранат і мін, бомб і ракет.

Подивився, подивився вогневик на все те вогняне начиння, і напав на нього великий жаль, що сам він зовсім згас після семи казанів води. Спалахнули в ньому образа і злість. Під язик йому набігла слина, і він сердито плюнув через вічко у ґратах прямо в пороховий льох. А слина в нього була вогняна. Та й якою ж вона могла бути у вогневика? І вона розтікалася вогнем – ближче і ближче до бочок з порохом.

Побачивши це, вогневик подався до капрала:

– Доповідаю, що скоро все тут злетить у повітря!

– Бачиш, як ти добре навчився вартувати! – промовив із захватом капрал, і тільки тоді, власне, зрозумів, про що це вогневик говорить. І в ту ж мить наказав сурмити всім сурмачам.

– Тра-та-та-та! – заграли сурми.

– А що ж робити далі? – знову озвався капрал. Адже разом із казармами мав злетіти у повітря і весь Їчин.

А Румцайс сидів край Ржаголецького лісу і міркував, як повернути вогневика з військової служби. Почув він, що в Їчині сурмлять, подивився туди пильно, по-розбійницькому, і побачив, як горить у пороховому льоху і як кожен боїться підступитися до нього.

І в самому Їчині переполох. На дзвіниці святого Якуба бемкали всі дзвони.

– Оце вже не жарти, – мовив Румцайс і гукнув: – Манко, а подай мерщій отой горщик із юшкою!

Розстебнув він куртку із кордовської шкіри, щоб вільніше було у плечах, і з усієї румцайсівської сили пожбурив горщик аж у Їчин. Горщик влучив у заґратоване віконце, вогонь згас, і в церкві святого Якуба замовкли дзвони.

І чутно було аж до лісу, як зарепетував капрал на вогневика по-німецькому:

– Раус!!!

Тобто, щоб забирався він звідти геть.

Вогневик і пішов. Перед ворітьми казарми він пропалився з казенного мундира, рушницю поклав на землю і глянув довкола – якою дорогою ближче дістатися до Ржаголецького лісу.

8. Як Румцайс допомагав кувати холодне залізо

Одного разу Румцайс надумав перевірити курок у свого пістоля, чи добре він б'є. І побачив, що там ослабла заклепочка. А заклепочка та була з тричі загартованого заліза, і справити її міг би тільки коваль. Румцайс послав уперед Ціпісека, щоб коваль усе, що треба, приготував, а сам прийшов трохи згодом.

– Для такої заклепки треба трьох робітників, – сказав коваль Жегула. – Ціпісек буде роздувати міх, ти, Румцайсе, триматимеш пістоль на ковадлі, а я розігрію заклепочку і вдарю по ній молотом з обох рук.

Жегула підгріб вугілля у горн, щоб було більше жару, а Ціпісек почав дмухати міхом. Коли заклепочка розжарилась до червоного, і треба було тільки вставити її на місце та приклепати, потяг Ціпісек ненароком міх навскоси, і той фуркнув убік – у димар. Вилетів з димаря віночок сажі, і понесло його вітром до ринкового майдану.

Того ранку сиділа їчинська княгиня на дзиґлику, а навколо неї поралися три покоївки. Вмивали її голубиним молоком і мазали маззю із жайворонячого сала. І примовляли при цьому по-німецькому:

– Шон, шон! [20]20
  Красиво (нім.)


[Закрыть]

Потім накрутили княгині високу зачіску, ще й потрусили порошком з алебастру, щоб було личко біленьке всім на диво.

Коли все було готово, покалатала княгиня срібним дзвіночком, щоб прийшов пан князь.

– Оля-ля, княгине, ви сьогодні прекрасні, як, як… – промовив князь, але затнувся і ніяк не міг пригадати, як же сказати далі. Спинився він на півслові і покивав княгині пальчиком, щоб почекала, поки він згадає. Та вже й згадувати не треба було.

У розчинене вікно влетів віночок сажі, вдарився княгині об зачіску, і сажа посипалася вниз. Враз минулась і вся княгинина краса. Княгиня сиділа, ніби посипапа маком.

Пан князь уже був сердитий через свою забудькуватість, а тепер розлютився ще дужче. Визирнув він із вікна і закричав:

– Сажа прилетіла із кузні. Ну, я цього так не залишу!

Коваль Жегула саме приладнав заклепочку і вдарив по ній молотом, коли раптом прибіг пан князь. Пішки! Навіть карети не чекав.

– Чим можу служити панові князю? – запитав коваль Жегула. Але вже бачив, що при такій нагоді нічим не послужиш.

Князь сіконув очима по кузні і помітив, що там стоять Румцайс та Ціпісек. Це ще підсипало йому жару. Став він посеред кузні, розставив ноги, мов цілу годину промовляти зібрався, і почав вимахувати рукою, аж мереживо на рукаві залопотіло.

– Якщо ти, Жегуло, думаєш, що будеш мені й далі кидатись сажею у княгиню…

Злість відібрала у пана князя мову, і він далі не міг видушити з себе ані словечка – тільки сичав.

Жегула підсунув князю ковадло, щоб той міг присісти, і сказав:

– Це не я. Це димар.

І коваль хотів уже вдарити по заклепці вдруге, та всередині у пана князя щось відпустило, і він промовив до Жегули роздільно, по складах:

– Ди-мар, ка-жеш? Як-що ви-нен ди-мар, я на-ка-зую ро-зіб-ра-ти йо-го по цег-ли-ні!

– Тоді горн не потягне, – злякався Жегула. – Без димаря кузня нанівець зведеться.

– І не буде сажі, – відрубав пан князь, як сокирою, – і я не турбуватимусь про біле личко княгині.

Крутнувся він на золотому підборі і подріботів із кузні. На порозі спинився і милостиво кинув через плече:

– А щоб ти, Жегуло, не скаржився, що у вас в Їчині лихий володар, то ось тобі моя воля. Скуєш ти в кузні без димаря підкову – я дозволю тобі поставити новий димар на дах.

– Підкову з холодного заліза?! – вигукнув услід князю Жегула і третім ударом спересердя трішки скривив заклепочку у Румцайсовому розбійницькому пістолі.

Як пан князь наказав, так і сталося. Димар розвалили, і кузня стала ні до чого. У Жегули від того аж голова пішла обертом. Він ходив навколо порожнього ковадла і розводив руками:

– Ну, як його нагріти залізо без вогню?!

Та через день прийшов туди Румцайс знову і привів із собою якогось чоловічка, наче з випаленої глини. Дивний чоловічок не мовив ані слова і шаснув у темний куток за горном.

– Що це за дивак? – спитав Жегула.

Румцаііс ніби й не почув його запитання і повів таку мову:

– Оце я допіру проходив попід замком і передав через лакеїв, щоб погукали пана князя, бо ти йому нині скуєш підкову.

– Я? – здивувався Жегула.

Та від замку вже сурмили сурми, деренчали колеса, і пан князь уже став на порозі.

– Цікафо, цікафо, як воно куватиметься без вогню, – промовив він і пихато подивився на небо через дірку, що залишилась від димаря.

Жегула засновигав по кузні, не знаючи, за що взятись, мов приблуда з іншого міста, який опинився на чужому базарі.

Румцаііс накинув на нього шкіряний фартух, дав у руки молоток і підштовхнув до ковадла.

А пан князь товче своє:

– Це мені туше цікафо, як мошна тут кувати.

Румцайс ніби й не чує. Узяв він у кліщі шмат заліза і нишком підійшов з ним до кутка за горном.

А там стояв якийсь чоловічок, що був ніби з випаленої глини.

Румцайс одразу сунув йому холодне залізо в долоню і – ні слова. Дав йому трохи потримати залізо, і тоді кинувся до ковадла.

– Бий! – гукнув він ковалеві.

Жегула вдарив молотом і здивувався:

– Дивне залізо! Воно ж у мене під молотом м'яке, наче віск! – Ударив ще, потім ще. – Ось вам підкова, пане князь! Беріть!

Князь крутив над тією підковою головою до самого замку.

Але мулярів послав, щоб знову поставили димар на кузню.

Коли пан князь розповів про все княгині, та теж хитала з подиву головою, аж алебастровий порошок летів на всі боки.

А Румцайс у ту пору прощався на узліссі з ржаголецьким вогневиком. А на прощання сказав йому:

– Ну, за добру службу тепер я знову в боргу перед тобою.

9. Як Румцайс вигнав у війта вогонь із печі

Одного разу йшов Румцайс дорогою, а було саме по дощу, і земля була мокра. Біля великої калюжі побачив він помічника вчителя з Їчина Вочічка.

Вочічко витягав з кишені один аркуш паперу за другим і щось писав на них олівцем.

– Що це ти все пишеш? – запитав Румцайс.

Вочічко спершу зробив заміточку, щоб не збитися, і тільки після цього сказав:

– Я вираховую, чи висохне ця калюжа до того, як у неї знову наллє дощ.

– Я в такі вчені справи не втручаюся, – мовив Румцайс. – Скажи мені краще, що нового в Їчині?

Вочічко замислився і відповів:

– Серед їчинських учених людей точаться чутки, що війт будує цегельню, але не має чим топити в ній.

– А чому про це балакають учені люди? – здивовано покрутив головою Румцайс.

Вочічко вже знову заглибився у свої розрахунки, але кинув:

– Вони думають, чи не можна було б поставити туди якусь фізичну штуку.

– Хіба що надумають топити у війтовій цегельні блискавкою! – засміявся Румцайс і пішов далі своєю дорогою.

Дома, в печері, він поміркував над новиною і сказав Манці:

– Якщо війт щось надумає, це може скінчитися зле.

Погукав він Ціпісека від гребельки на струмку, і вони вдвох пішли до Їчииа.

Коли прийшли у місто, підняв Румцайс сина до вікон у ратуші. Ціпісек зазирнув у кожне і нарешті сказав:

– Ось вони сидять!

За столом у секретній кімнаті сиділи їчинський війт і якийсь чужий чоловік у чорному каптані. Був то найтаємніший радник з питань опалення імператорського палацу у Відні. А що був він і великим ученим, то відразу напався на війта:

– Перш за все я повинен знати, який рівень наук у місті Їчині.

Війт забринькав собі пальцем по губі.

– Науку в нас спольняють вчені люди. А особливо пустельник у Любосаді, в якого є навіть якісь книжки.

Найтаємніший радник суворо промовив:

– Цього мало.

– А ще помічник учителя Вочічко, – пригадав війт. – Цей увесь час мудрує в кабінеті над якоюсь машиною, а вона потріскує і сипле іскрами.

– Іскрою цеглу не випалиш, – засміявся по-вченому найтаємніший радник.

Війт зітхнув, наче з ковальського міха:

– А що ж робити з цегельнею, коли вона вже майже збудована?

Найтаємніший радник зробив такий вчений вигляд, що по секретній кімнаті аж пробігли вогники, і мовив:

– А що, хіба у ваших лісах не водяться фойєрмани?

Війт хвилину здивовано помовчав, а потім сказав, що не розуміє. Довелося шукати в словнику, що фойєрман – це все одно, що вогневик.

– Та біга тут один по Ржаголецькому лісу, – процідив через губу війт. – А жару в ньому, як у розпеченому залізі.

Найтаємніший радник сказав на це повільно, немов кидаючи з кожним словом по дукату:

– Такого фойєрмана замикають у піч і обкладають сирими цеглинами. Потім його треба розгнівати. Фойєрман розпарюється і випалює цеглу так, що вона аж дзвенить.

– Це діло не пройде! – сказав унизу під ратушею Румцайс. Він висадив Ціпісека на плече і рушив назад, до Ржаголецького лісу, щоб розповісти про все вогневику.

Та тільки тут Румцайс зробив помилку. На ту пору вогневик був аж на третій ділянці, допомагав вуглярам випалювати деревне вугілля. І поки Румцайе шукав вогневика по Ржаголцю, їчинський війт виявився спритніший. Він вирядив на третю ділянку пожежну діжку з водою, а до неї сім пожежників.

Коли пожежники приїхали туди, вогневик якраз дмухав жаром у вугільні ями. Схилився він над ямами і не почув пожежної сурми.

Діжку з водою тихенько підвезли до самої ями і всю враз вилили на вогневика. Бідолаха в ту ж мить зчорнів на гніт, і тепла в ньому лишилося не більше, як у горщику з юшкою. Тоді пожежники кинулися на нього, зв'язали вимоченими вірьовками та й повели до цегельні пана війта.

Румцайс про все те довідався від поштової сойки. Сердито ходив він із кутка в куток по печері й нещадно сварив сам себе:

– Ну й утнув ти, Румцайсе! Ну й пошився ти в дурні!

Манка на те ані словечка. Тільки Румцайсові підсунула три жмені налусканих горішків. Коли доїдав третю жменю, наче щось шпигнуло його, і в голові у Румцайса майнула думка, що треба зробити.

– Чуєш, Ціпісеку? – промовив Румцайс. – Я вже знаю, що і як!

Подякував вій Манці за горіхи і вирушив з Ціпісеком просто до цегельні.

Там війт уже замурував вогневика у піч.

– Сто чортів! – вигукнув Румцайс. – Це не діло!

І почав дивитися, що буде далі.

Біля печі на високому камені стояв найтаємніший радник. На нижчому камені стояв війт, готовий теж в усе стромляти свій ніс. А на голій землі – усі дванадцять засідателів магістрату, щоб злим словом розгнівати вогневика, а той щоб випалив цеглу. На самому вершечку димаря сидів служник із ратуші Котрч, щоб переказувати вогневику через димар, як його лаятимуть засідателі.

Румцайс гострим розбійницьким поглядом окинув піч.

У цю мить найтаємніший радник кивнув пальцем війтові, а війт мізинчиком дав знак засідателям магістрату. Ну, а ті й почали за чином:

– Ах ти, вогневик-загаслик!

– Ах ти, вогневик-дурневик!

– Ах ти, вогневик-холодник!

– Ах ти, вогневик-цеглопік!

А Котрч усе це переказував униз, у піч.

Бракувало хіба що якогось одного словечка, щоб вогневик остаточно розлютився і почав випалювати війтову цеглу. Та в цей час Румцайс помітив маленькі дверцята для повітря, які має кожна піч у цегельні.

– Гайда в ті дверцята, – прошепотів вій Ціпісеку на вухо. – І добрим словом утіш там вогневика, щоб від злості не взявся вогнем.

Ціпісек подався прямо туди і так спритно, що ніхто й не помітив його. Умостився в печі поряд з вогневиком, і, коли того сварили, щоразу говорив щось навпаки.

– Кричіть, кричіть, все одно мене не розпалите, – бурчав собі під ніс вогневик, спокійно сидячи в печі.

Зрештою найтаємніший радник почав дивуватися, що піч все ще холодна, мов лящ у річці.

– Відчиніть мені отут, – мовив він, – я зазирну туди по-вченому.

Вибили киркою камінь у стіні, і найтаємніший радник притулив до дірки голову. Тут і побачив його зсередини вогневик. Розіскрився він, розпалився і вилетів з нього такий язик полум'я, що погнав найтаємнішого радника по імператорській дорозі прямо до Відня. Старості той вогонь обсмалив носа, а засідателям – поли. Наче вітром здмухнуло їх усіх до самої ратуші.

Тоді Румцайс і каже Ціпісеку:

– Ну, біжи додому.

А вогневику:

– Коли трохи прохолонеш, приходь і ти до нас.