Текст книги "Пригоди Румцайса"

Автор книги: Вацлав Чтвртек

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

30. Як Румцайс поклав на землю велетня Цумштайна

Одного разу йшов Румцайс узліссям і позирав, чи не виступив якийсь дуб у поле і чи не заважає орачам. Раптом поряд із ним упала каменюка – здорова, як хата. Румцайс озирнувся: звідкіля вона прилетіла?

Аж тут стоїть велетень. Одна нога – в Гнотиковій пшениці, друга – аж у Постловому житі. І такий високий, що жайворонок ледве до плеча йому може долетіти.

Румцайс мусив набрати якнайбільше повітря, щоб докрикнути до велетня:

– Гей там, обережніше з камінням, можеш мені капелюх пробити!

А велетень як загримить, наче грім у долині:

– Оце вже й побавитися чоловіку не можна? – і підкидає собі на долоні ще трійко здоровецьких каменюк.

– Я навіть не знаю, як ти звешся! – щосили крикнув Румцайс.

Велетню таке питання не сподобалось – адже він думав, що його й так усі знають. Забурмотів він, ніби скеля покотилася з гори по камінню:

– Мене звуть Цумштайн! – і махнув рукою в бік Зебіна, аж вітер війнув. – Я звідти, де долини вищі за оці ваші гірки.

– А чого тобі треба? – спитав Румцайс.

Велетень Цумштайн спершу закинув для забавки три каменюки кудись у Баварію.

– Чого б я тут хотів? – перепитав він і знизав плечима, а знизу здавалось, ніби поворушилися дві хмари. – Трішки полежати – тільки й того. У вас тут рівненько, а у нас скелі скрізь. Мулько лежати.

Румцайс поглянув навколо. Якщо цей велетень отут розляжеться, шкоди наробить чимало. Влежану землю плугом опісля вже ніхто б не підняв, лісу б теж чимало на тріски пішло, та й шмат міста Їчина міг би постраждати.

– А до себе назад ти б не повернувся? – спитав Румцайс.

– Тільки якщо мені цього схочеться знову, – пробурмотів велетень Цумштайн, шукаючи, куди б зручніше повалитися на землю.

Румцайс побачив, що з таким громилом по-доброму нічого не зробиш. Став він міцніше і крикнув:

– Гей, ти! Якщо хтось схоче полежати біля Їчина, то тільки там, де я дозволю!

Велетень Цумштайн зареготав так, що в Їчині аж дзвони загойдалися.

– Оце ти хочеш мене напучувати? – крикнув він. – Ну то спробуй, якщо кортить.

– А як? – спокійно питає Румцайс.

– Це вже твоє діло! Тільки мене ніхто в світі не буде повчати, бо у цьому я сам майстер над майстрами. – Але на землю не ліг, тільки розтовк п'ятою Нивлтекову грядку з маком і пробурмотів: – Завтра опівдні чекаю тебе, Румцайсе, під чержовським гаєм.

Коли Румцайс прийшов додому, Манка сказала:

– Щось у тебе, Румцайсе, на чолі зморшка від турбот.

– Завтра опівдні маю змагатися з велетнем, хто кого перемудрує. А якби ж ти тільки знала, що то за один.

Сів Румцайс на камінь біля печери і почав думати, як би йому перемогти велетня. Та коли сильний міркує, як подолати ще сільнішого, справа йде повільно. Адже Румцайс не хотів поступитися своєю розбійницькою гордістю і шукати легкого шляху.

Манка подивилася, подивилася, як Румцайс тре собі чоло, а тоді сказала:

– Залиш це діло на мене, Румцайсику. Коли треба буде, я тобі завжди підкажу.

На другий день опівдні вони чекали на велетня біля чержовського гаю. Румцайс – щоб змагатися з Цумштайном, хто кого перемудрує; Манка – щоб вчасно дати Румцайсові добру пораду; і Ціпісек – щоб звикав дивитися на страшні видовища.

Коли в Їчині дзиґарі пробили дванадцяту, переступив велетень Чержовську гору і вже як тут уродився. Ціпісека зі своєї висоти він, мабуть, і не помітив. На Манку не звернув уваги. Крикнув Румцайсові:

– Щоб нам даремно не сваритись, давай так: хто кого перехитрує, той і буде командувати.

Румцайс кивнув головою, бо що ж на це скажеш. Велетень Цумштайн узявся рукою в бік і крикнув удруге:

– Можеш починати, Румцайсе!

Манка тим часом витягла щось із кишені фартуха, подала Румцайсові й прошепотіла йому на вухо кілька слів.

А Румцайс гукнув:

– Гей, Цумштайне, ось у мене на долоні лежить горошина! Нумо по черзі візьмімо її пучками.

І Румцайс тонким розбійницьким рухом узяв горошину, а потім знову поклав її на долоню.

Велетень навіть не спробував цього зробити. Щоб міг він побачити горошину зі своєї висоти, мусила вона бути щонайменше як два гарматних ядра.

– Перший раз ти виграв, Румцайсе! – крикнув велетень, аж загуло навкруги.

А Манка вже знову подала щось Румцайсові й знову прошепотіла йому на вухо кілька слів.

– Тепер ми вип'ємо по черзі із цього горнятка, і кожен скаже, скільки було там ковтків, – сказав Румцайс. Він випив воду і сказав:

– У горнятку було три середні розбійницькі ковтки.

Манка знову набрала у горнятко води і поставила його до кінчика пальця Цумштайнової ноги.

Велетень не хотів так просто програти друге змагання. Покрутив він головою туди й сюди і довго придивлявся до горнятка, аж поки від води блиснув йому в око сонячний зайчик. Потім нахилився і, як тільки міг легенько, взяв горнятко обома мізинцями й підніс до рота.

– То скільки в ньому було ковтків? – запитав Румцайс.

– Хтозна… Я те горня проковтнув, – ніяково пробурмотів велетень.

Залишилося останнє змагання. Щоб Цумштайн не ображався потім, Румцайс попередив його:

– Оті два перші змагання пішли за два рази. А трете буде рахуватися за три. Хто переможе цього разу – той і виграв.

Велетень Цумштайн хвилину перекочував ці слова у своїй круглій голові, потім кивнув. А Румцайс уже показував йому на брилу, що лежала край плацу для військової муштри. Здорова була брила така, як хата із хлівом разом.

– Будемо перетягувати брилу, – сказав Румцайс. – Хто втримає і не пустить – той виграв.

Цумштайн кивнув головою: на таких справах він, мовляв, добре знається. Вхопили вони брилу з обох боків і потягли кожен до себе, аж вона затріщала. Тільки велетень був високий – аж під хмари – і силу теж мав таку. Почав він витягувати брилу в Румцайса із рук. Зітхнув Румцайс – а це був у нього такий знак.

На той знак узяла Манка позад себе велику хустку і висипала з неї в синову шапку рій лісових ос. Ціпісек кинувся з шапкою до п'яти велетня і випустив там оси.

Цумштайн пробурмотів:

– Щось мені лоскоче ногу!

Почухав він п'яту – і випустив брилу.

– Ти програв, – сказав Румцайс.

– Авжеж програв… – загудів велетень.

– Тоді лягай там, де я тобі скажу, – мовив Румцайс і показав пальцем на військовий плац.

Велетень ліг і покрив собою увесь той плац.

– Тут тобі буде зручно лежати, і нікому ти не заподієш шкоди, – сказав на прощання Румцайс. Посадив він Ціпісека собі на плече, Манку обняв за стан та й пішли вони додому.

31. Як Румцайс удруге поклав велетня Цумштайна

Якось вибралася Манка до Їчина – купити свіжу булку, щоб хоч трохи присмачити Ціпісеку розбійницьку страву. За прилавком крутилася тільки пекарева жінка, бо пекар саме пішов з булочками у їчинський замок.

Коли Манка верталася повз замок додому, здійнявся там такий неймовірний шум і галас, аж на ринковому майдані шугнули в небо голуби. Із замкової брами вилетів пекар з порожнім кошиком, а пан князь і княгиня кричали йому вслід із вікна:

– Якщо в тебе нечисте борошно, не носи нам булочок!

Манка і питає пекаря:

– А що там скоїлось?

Пекар нишком лаявся, щоб його не почуло панство із замку:

– У мене борошно – як золото! Хіба ж я винен, що у них димарі в замку нечищені? Висипав я булочки на стіл, а в димарі щось ворухнулось, от і притрусило їх сажею.

Пан князь у вікні відгорнув пальцем перуку з вуха, але так нічого й не почув. Затупотів він ногами і крикнув униз до Манки:

– Що він там торочить?

– Що у вас у димарях – як у пеклі в ніч на п'ятницю! – крикнув пекар і відразу ж злякався, що наважився таке сказати самому князю.

– Іди собі додому, – мовила Манка, – а страх залиш на потім. Розповім я про все Румцайсові.

Дома, в печері, дала вона Ціпісеку булку, а Румцайсові розповіла, за що князь розгнівався на пекаря.

– Ще побачимо, – відказав Румцайс і послав Ціпісека до струмка по шматочок гірського кришталю.

Із тим шматочком пішов Румцайс на узлісся і блиснув ним на їчинську надбрамну башту. Знялася там зграя галок, прилетіла до Румцайса, і найчорніша з усіх галок сказала:

– Нам зовсім не до вподоби, що ти викликав нас із міста до лісу – ми тут нічого не знаємо.

Румцайс відповів:

– А мені теж не подобається, що ви погано дбаєте про замкові димарі. Адже це ваше діло.

Галки здійнялися й полетіли назад до Їчина, прямо до замку. Закружляли вони над димарями в повітряному сажотрусному танці, погнали крильми вітер у димарі й так трусили сажу.

Саме в цей час у золотому покої готувалася до балу княгиня, а поряд у срібному – пан князь.

Три фрейліни вбирали княгиню у сукню, пошиту з пір'ячка семи білих лебедів. А княгиня покрикувала на них:

– Покажіть руки! Не закаляйте мені плаття!

Пан князь також крутився перед дзеркалом, приміряючи капелюх, прикрашений хвостом із білого півня. Прислужували йому троє камердинерів. А князь їм в одно:

– Ану помийте руки з милом! Чуєте? А тоді вже лізьте! Чуєте?

Коли княгиня була вже вдягнена в сукню, а пан князь насунув капелюх аж на вуха, посипалася раптом сажа із усіх димоходів. Було її, мабуть, три великі кошики, бо галки попрацювали на совість. У покоях наче сніг чорний випав. Півнячий хвіст на капелюсі в пана князя ніби хто наваксував чорною ваксою. Княгиня була вся зашмарована, як сажотрусова щітка. І обидва вигукнули по-французькому:

– Кель ефруа! [34]34
  Який жах! (фр.)


[Закрыть]

І по-німецьки наказали сю ж мить припинити бал у замку.

Помили їх слуги у запашній водиці, і лакей Фріцек повідомив: у всьому винні галки.

– Але я міг би зробити так, – вів далі лакей, – щоб ті галки не скинули більше ані порошинки сажі, а замкові димарі тягнули справно.

Пан князь і княгиня вигукнули в один голос:

– Негайно зроби це!

І Фріцек негайно вирушив на військовий плац чержовським косогором.

А на плацу розлігся велетень Цумштайн. Сердитий був на Румцайса, що звелів йому лежати якраз на тому місці, де весь час сурмлять військові сурми. Коли підійшов до нього лакей Фріцек, Цумштайн забубонів, аж у ближніх будинках зрушилися крокви:

– Чого ти хочеш?

Фріцек підсунувся до Цумштайнового вуха і закричав голосом, підмазаним маслом і медом:

– Я – нічого! Але пан князь і княгиня щось у тебе просять…

Велетень знову грубо так питає:

– А їм чого треба?

Фріцек знову ніби медом помастив:

– Бажають вони, щоб ти став над замком і потяг повітря носом.

– А навіщо? – загудів Цумштайн. – До того, як же я можу стати над замком, коли я отут лежу на військовому плаці?

– А що, якби ти устав? – порадив йому Фріцек.

Цумштайн ударив себе пальцем по лобі, ніби молотом по скелі:

– Ти диви!

І підвівся. Головою пробив низькі хмари і мусив їх роздмухати, щоб побачити Фріцека.

Фріцек повів велетня в місто, а там гукнув до нього, мов до гори:

– Еге-гей! Стань на ринковому майдані і втягуй повітря носом!

Цумштайн ступив на ринок одним ножиськом, тому що друге туди не влізло. Став, як той лелека, і потяг повітря носом. Це вмить здмухнуло галок. Вони вже не вимахували крильми над димарями, і дим пішов до неба, тягнучи з собою сажу.

Князь і княгиня ходили покоями від каміна до каміна і раділи:

– О, наш лакей Фріцек – це голова!

А Цумштайн стояв, тяг повітря носом, і весь ринковий майдан був зайнятий його ногою.

Коли про це дізнався Румцайс, він сказав:

– В такий спосіб пекар не доб'ється справедливості, а Їчин позбудеться свого ринкового майдану.

І він звелів Манці й Ціпісеку піти до холодного лісу, де росте п'ядич. Ціпісек тримав знизу шапку, а Манка обтрушувала пилок з гілочок п'ядича, аж поки набрали вони повну шапку.

– А далі я все зроблю сам, – сказав Румцайс, прикрив шапку хустиною і рушив до Їчина.

В місті все було так, як і допіру: ринковий майдан зайнятий ногою велетня Цумштайна, а сам він стоїть над замком і тягне носом повітря.

Румцайс ступив уперед, а тоді ще трохи. Сперся спиною об замок і зірвав хустину з шапки. Увесь пилок здійнявся хмарою і влетів Цумштайнові в ніс.

Румцайс ту ж мить крикнув на весь Їчин:

– Тримайтеся, хто за що може!

А тут як загримить! Цумштайн чхнув – і зірвалася справжня буря. Найбільше вітру потрапило у замкові димарі. В кухні суп виплюснуло з каструлі, і солодкі пиріжки порозкидало з такою силою, що вони хурчали в повітрі, як цеглини. У покоях вітром вивернуло гратки з камінів, а панові князю й княгині так скуйовдило перуки, що довелося їм викликати перукаря аж із Парижа. Лакею Фріцеку влетіло трохи порошку в ніс, і він чхав сім тижнів. А велетень Цумштайн перехилився назад і знову гупнув на військовий плац під чержовським косогором.

– Тепер усе гаразд, – промовив Румцайс. – Хто за що тримався, може відпустити.

32. Як Румцайс поклав Цумштайна в третій раз

Одного разу до розбійницької печери прибігла польова русалка Андулка. Ноженята в неї були обхльостані осокою, а пальчики побиті об камінці – так вона поспішала.

– Чи є Румцайс? – вигукнула Андулка.

Надвір вийшла Манка.

– Румцайса зараз нема. Пішов лісом збирати яєчка, що їх зозулі підклали у гнізда іншим пташкам. Та коли повернеться, я скажу йому, що ти була.

– Тоді вже буде пізно! – зітхнула Андулка.

– Сталося щось лихе? – стурбувалася Манка.

– Хтось випустив водянику Чесилку всю воду із ставка.

– Ой лишенько! – сплеснула руками Манка.

– Увечері ставок був як ставок. А вранці – порожня яма. І в болоті при бережку сидить водяник Чесилко.

– Може, вода втекла у нього під шлюзом? – сказала Манка.

– Всі заставки були спущені.

– Чесилко повинен знати, що і як. Адже став не може сам по собі вибігти, – правила своєї Манка.

Андулка знову зітхнула:

– Він тоді спав – тож і не знає нічого. А тепер сидить під греблею і всихає під сонцем.

Сонце й справді добряче припікало.

– Цього так не можна кинути! – промовила Манка, покликала Ціпісека і послала його по Румцайса.

Ціпісек побіг, не розбираючи дороги. Знайшов Румцайса, який сидів під старим буком і тримав на долоні сім зозулячих яєчок, і все йому розповів.

Румцайс хвилину покатав яєчка по долоні, а тоді промовив:

– Біжи, Ціпісеку, назад і скажи русалці – хай поки що кропить Чесилка росою. А решту я беру на себе.

Порозсовував він зозулячі яєчка по кишенях своєї куртки з кордовської шкіри, щоб їм було м'якенько лежати, і вирушив до військового плацу під чержовським косогором.

Коли Румцайс прийшов туди, велетень лежав на плацу й удавав, що спить. Повіки мав на три ключі замкнуті, а носом свистів так, що аж у пташок крильця тріпотіли.

– Не прикидайся, Цумштайне, – мовив Румцайс. – Хоч у тебе очі й заплющені, але ти не спиш.

Цумштайн вивалив очі, як жорна.

– А звідки ти знаєш, Румцайсе, сплю я чи ні!?

Румцайс йому й каже:

– Ти повинен був лежати отут, на військовому плацу, як я тобі наказав. А ти не лежав!

– Ба лежав! – Цумштайн ударив себе кулаком у груди з такою силою, що баби в Їчині кинулись засвічувати свячені свічечки проти грому.

Румцайс теж ударив себе у груди – так, що свячені свічечки вмить позгасали.

– Адже я всього один крок і ступив, – пробурмотів Цумштайн.

– І отим одним кроком вихлюпав водяникові Чесилку ставок! І тепер водяник гине, сидячи під пересохлою греблею…

– Вода йому знову набіжить, – пробубонів Цумштайн.

– Як вона може набігти, коли ти всю її розхлюпав і розбризкав на сім австріяцьких миль навколо? Щось із того візьме річка Цідлина, а щось – інші ставки, – відказав Румцайс.

– Все одно я ту воду назад не поверну, – буркнув Цумштайн.

Але Румцайс звелів:

– Ану встань, та обережно!

Підпер він Цумштайна плечем, щоб той не перехилився в його бік. З другого боку сперся велетень на Зебінську гору і так підвівся.

– Тепер зачекай отут три хвилини. Потім ступиш один крок, і зустрінемось біля Чесилкового ставка, – сказав Румцайс.

Сам Румцайс прибіг туди на хвилину раніше і побачив – водяник Чесилко сидить під сухою греблею. А русалка Андулка обвіває його лопушиним листом.

– Сонечко вже всю росу випило! – сумно промовила вона.

Чесилко показав Румцайсові суху полу свого каптана і прошепотів, немов зашелестіло сухе бадилля:

– Оце вже в мені життя зовсім трішки зосталося, Румцайсе…

– Нічого, незабаром оживеш! – сказав Румцайс і глянув, чи не насувається тінь від військового плацу.

А воно й справді потемнішало, коли Цумштайн підняв ногу, щоб ступити. А коли зробив крок до ставка, русалка Андулка лише подих перевела. Румцайс пригадав, що був колись шевцем, і мовив:

– Таку ніжку лише я можу оцінити.

А змучений Чесилко, схожий на сухе лушпиння, сидів під пересохлою греблею і мовчав. Румцайс висмикнув із землі терновий кущ, усіяний колючками. Вдарив ним об землю, щоб облетіла земля з коріння, і лише тоді знову повів мову:

– А тепер, Цумштайне, побачимо, повернеш ти Чесилку воду в ставок чи ні.

Сказавши це, він стьобнув Цумштайна колючою терниною зліва під великий палець ноги. Велетень від лоскоту зареготав так, що мало не переступив на сім австріяцьких миль праворуч, і своїм величезним ножиськом вибив воду, яку вже давно випила земля. Зібралася вода у струмочки і побігла лугом у Чесилків ставок.

А Румцайс знову стьобнув Цумштайна колючою терниною – тепер уже під великий палець з правого боку. А тоді знову зліва і знову справа. Велетень затупав ногами по навколишніх полях, що лежали під паром, видушив із них усю воду, і струмочки побігли теж у Чесилків ставок.

Нарешті Чесилко озвався:

– Та годі вже, бо через край побіжить.

А сам заліз у ставок, просяк водою і зразу ожив.

Андулка побігла на лужок танцювати. Русалки турботами голову собі довго не сушать.

Лишилися тільки Румцайс і велетень.

– Знову на твоє вийшло, – забубонів Цумштайн і озирнувся, де б йому лягти.

– Тут ні! – сказав Румцайс. – Спершу ти збавив був ставок ногою, а тепер збавиш його крижами.

Цумштайн ступив крок назад і влігся на військовому плацу.

– І щоб лежав, не встаючи! – наказав Румцайс. Потім він сягнув у кишені куртки, витяг із них сім зозулячих яєчок, уклав велетню під бік і пояснив: – Ти повинен вивести з них сім зозуль. А коли поворухнешся і хоч одне яєчко роздушиш, то діставай інше таке, де хочеш. А коли два – лежатимеш на військовому плацу, аж поки із отих шкаралупок вилупиться рівно сім пташок!

33. Як Румцайс дав перше доручення велетню Цумштайну

Якось, коли вже розвиднилось, надворі так закували зозулі, що Румцайс ураз скочив з ліжка. Визирнув він з печери і побачив – на гілці сидять сім молодих зозульок і кують на сім голосів.

Румцайс і каже Манці:

– Велетень Цумштайн дотримав слова. Видно, він весь цей час пролежав на військовому плацу непорушно, як зрубаний бук, от і вивів під боком сім зозуль.

Доручив Румцайс Ціпісеку рознести зозульок по всіх трьох лісових ділянках, а сам подався на військовий плац.

Цумштайн сидів на плацу і пересипав з долоні на долоню порожні шкаралупки.

– Я, Румцайсе, не здатен на таку тонку роботу, – пробурмотів він. – Бач, що з тих яєчок зробилося…

– Але зозулі з них уже вилупилися, вже й пір'ям обросли і відлетіли, перш ніж ти встиг кинути на них оком.

– Ху-у-у, а то вже мене совість почала мучити! – зітхнув Цумштайн з полегкістю. Адже велетні здатні страждати через дрібницю і водночас можуть півсвіту перевернути. – Слухай, Румцайсе, – повів Цумштайн далі, – хіба ж я за ці зозулі не заслужив у тебе хоч пальцем ворухнути? Бо в мене від лежання усе болить, аж кричати хочеться.

– А що б із цього було доброго? – відповів Румцайс. – Я сам скажу, коли тобі розім'ятися.

Саме в ту пору захворіла їчинська княгиня. Але не хотіла сказати, що в неї болить.

Лікар промовив:

– Я не такий мудрий, щоб радити ліки, не знаючи проти чого.

Зібрав він свої молоточки та трубочки і пішов із замку.

Аж на сімнадцятий день княгиня звірилася панові князю:

– Мон шер, мені кортить подивитися, який зблизька Місяць.

Але як зарадити цій справі, ніхто не знав. Княгиня так страждала і худла з кожним днем, що три швачки з ранку до вечора перешивали їй сукні.

Панові князю кістлява княгиня була не до вподоби, і тому він закричав з вікна на ринковий майдан:

– Чого це я маю страждати за всіх? Коли не буде так, як бажає княгиня, стане по-моєму! І ви ще побачите, як воно буде!

Ніхто не знав, що надумав князь, і люди в Їчині стурбувалися. Війт одразу ж звелів покликати годинникаря Семерада і наказав йому:

– Змайструєш таку машину, щоб донесла княгиню до Місяця і показала його зблизька.

– Такої машини чи то з маятником чи без маятника я б не зміг зробити навіть за сім золотих дукатів, – сказав Семерад по щирості.

Княгиня нездужала й далі, і пан князь гнівався, аж у нього кучері трусилися на перуці.

Через три дні стало відомо: їчинський помічник учителя і знавець фізичних матерій Вочічко дещо може сказати про це. Його відразу покликали в палац.

– Так воно і так, – сказав Вочічко. – Як висадити княгиню до Місяця, того я не знаю. Тож і нема потреби вивчати, як спустити княгиню вниз.

Пан князь не погодився, що в цьому криється велика мудрість, і розлютився так, що аж нитки на перуці в нього почали тріскатися. Княгиня ж лягла у ліжко і сказала:

– Прикрийте мене периною.

А коли покоївки прикрили її, додала:

– Тепер я спатиму, аж поки ви щось надумаєте!

І заснула.

Пан князь заявив, що йому це вже набридло. Якщо, мовляв, не знайдеться нікого, хто міг би висадити княгиню до Місяця, він, князь, продасть місто Їчин з усім, що в ньому є, його величності імператорові. І тоді місто матиме німецький магістрат, і що скаже який-небудь писар, так воно й буде, бо нікого за п'ятсот австріяцьких миль із Відня сюди не докличешся. А написати листа його величності і прикласти свою печатку він може хоч зараз.

Коли поштова сойка переказала це Румцайсові, той спершу тільки похитав головою:

– І отакий гармидер із-за княгининих забаганок? – Але потім замислився і сказав Манці: – Проте тягти на своєму хребті імператора було б їчинянам ще гірше, ніж князя. Гайда, Манко, скажи їм, що я княгиню висаджу.

Зачекав Румцайс із тиждень, поки стане повний місяць, і подався в Їчин.

Того вечора в Їчин зійшлося стільки люду, що Манка з Ціпісеком далі околиці так і не пробились. А Румцайса пропустили аж на ринок.

Там княгиня вже приготувалась дивитися на Місяць. Убрана вона була в срібну сукню, а в руці тримала кругле люстерко, щоб Місяцю було приємно.

Пан князь хотів був звеліти, щоб для більшої слави вдарили в барабани й заграли сурми, але Румцайс сказав:

– Не треба. Хай усе буде, як і завжди.

Підклав під княгиню долоню і великою румцайсівською силою висадив її на вершечок надбрамної башти.

Княгиня закричала униз:

– Оля-ля, звідси до Місяця набагато ближче, але я воліла б іще трішки!

– Та вже годі! – гукнув Румцайс. – Там у вас, пані княгине, не буде підлоги під ногами!

Але княгиня підскочила, вітер підхопив її кринолін і підніс її ще вище до Місяця. Спершу вона весело кричала по-французьки:

– Анкруаябль, маніфік, еклятан! [35]35
  Неймовірно, прекрасно, чудово!


[Закрыть]

Та коли княгиня оглянула Місяць зблизька, їй захотілося спуститись униз. Тільки як?

– Туди вже я не дістану, – сказав Румцайс. – Як княгиня забажала, так воно і сталося.

Княгиня висіла під самим небом, а їчинці сміялися, дивлячись на неї.

А пан князь турбувався, що княгиня може впустити з ноги черевичок з золотим каблуком, і хтось украде його.

Сама княгиня весь час хукала собі на руки, бо там, нагорі, було холодно. Нарешті вона вигукнула:

– Хутчіш!

Це щоб їй допомогли спуститися.

– Ну що ж, доведеться прислати сюди одного чоловіка. Він так само високий, як наша княгиня вередлива, – сказав Румцайс, пішов на військовий плац і звелів велетню Цумштайнові встати.

Цумштайнові не треба було навіть підкладати камінець під п'яти. Потягнувся він, зняв княгиню з неба і поставив на ринковий майдан.