Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Арен знову повернувся у пітьму. Якомога турботливіше взяв Геда на руки і побрів уперед. Він ішов із ним доти, допоки ще міг зробити хоч крок уперед. А потім усе для нього зникло – і спрага, і біль, і тьма, і світло сонця, і гуркіт морського прибою.

КАМІНЬ ЗІ СКОРБОТНИХ ГІР

Коли Арен прийшов до тями, все навколо – море, дюни і пагорби острова Селідор – огортав густий сірий туман. Хвилі щось тихо нашіптували, набігаючи на берег; з імли долинав далекий гуркіт прибою. Вочевидь, недавно почався приплив, тож смуга сухого піску на березі була тепер набагато вужчою, ніж тоді, коли вони вперше навідалися в цю місцину. Гед лежав долілиць на піску, і піняві язики хвиль лизали його відкинуту вбік ліву руку. Волосся й одяг чаклуна були мокрими, а вбрання Арена, неначе крижана оболонка, прикипіло до тіла. Мабуть, морю таки вдалося, бодай хоч раз, накрити їх з головою. Від мертвого тіла Коба не залишилося й сліду. Можливо, хвилі вже потягли його в море. Зате у себе за спиною юнак уздрів величезне сіре тіло дракона. Воно бовваніло в тумані, неначе руїни поваленої вежі. То був мертвий Орм-Ембар.

Арен підвівся, хапаючи дрижаки від холоду; він ледве тримався на ногах, тіло судомило, а голова паморочилася від кволості. Але щойно юнак трохи очуняв, він кинувся до Геда і, напружуючи останні сили, відтягнув його подалі від води. На жаль, це було все, що Арен міг для нього зробити. Тіло чаклуна здалося хлопцеві дуже холодним і страшенно важким. Арен заледве переніс Геда через межу, що відділяє смерть від життя, одначе його зусилля, цілком можливо, виявилися марними. Юнак приклав вухо до грудей Архімага, але сам ніяк не міг угамувати дрижаки і цокотів зубами так, що не годен був збагнути, б'ється серце Геда чи ні.

Відтак Арен, важко шаркаючи ногами, наче старий дід, подався на пошуки їхніх наплечників. Вони кинули їх біля гірського струмка у той день, коли побачили хатину, збудовану з кісток драконів. Власне кажучи, Арена передусім цікавив саме той струмочок, бо він уже давно не міг думати ні про що інше, крім води, свіжої холодної води.

Він вийшов до потічка раніше, ніж сподівався, й, упавши навколішки, спрагло пив прозору, наче кришталь, джерельну воду. Потім занурив у струмок обличчя і руки, вбираючи життєдайну вологу всією своєю стражденною душею.

Напившись досхочу, Арен сів на бережку. А підвівши голову, він майже одразу побачив величезного дракона, що зупинився біля струмка.

Його сталево-сіра голова бовваніла в тумані просто перед очима Арена. Гострі кігті ящера глибоко ввігналися у вологий пісок, а його складені за спиною шкірясті крила трохи нагадували вітрила, загублені в густій імлі.

Дракон не ворушився. Хтозна, можливо, він простояв отут, біля струмка, уже багато годин, а то й років чи століть... Його тіло здавалося викуваним із заліза або витесаним із каменю, проте очі дракона, в які юнак дивитися не наважувався – жовті, тьмяні очі, схожі на мінливі плями нафти на воді або на жовтий дим за віконним склом – оті проникливі очі пильно стежили за Ареном.

Юнак однаково нічого не зміг би зробити, тож він просто підвівся і став на повен зріст. Якщо дракон захоче його вбити, то й нехай; а коли ні, то Арен усе-таки спробує допомогти Гедові – звісно, якщо старому ще можна хоч якось допомогти. І юнак повільно поволікся берегом струмка на пошуки своїх пожитків.

Утім, дракон поки що наче не збирався нападати на Арена. Він і досі не ворушився. Юнак зрештою знайшов покинуті мішки, наповнив обидві шкіряні баклаги джерельною водою і повернув назад до Геда. Щойно він ступив кілька кроків від струмка, як дракон зник за щільною завісою туману.

Юнак напоїв Геда, але підняти його не зміг. Чаклун лежав холодний і непорушний, а голова його важко тиснула на підкладену під неї Аренову руку. Смагляве обличчя посіріло, ніс і вилиці загострилися, а на щоці випнулися старі шрами. Навіть тіло його здавалося дуже худим і висохлим мало не вдвічі.

Арен сидів на вологому піску, поклавши Гедову голову собі на коліна. Зусібіч їх огортав густий туман, який угорі вже починав рідшати. Десь поряд, в імлі, лежав мертвий дракон Орм-Ембар, а біля струмка їх чекав живий дракон. І десь на протилежному кінці острова Селідор дожидався порожній і самотній "Світозор". А далі на сході було море. І там, за морем, на відстані кількох днів плавби – найближчі острови Західних широт, а звідти ще два тижні – до Внутрішнього моря. Що й казати, неблизький шлях... "Далеко, як до Селідору", – кажуть у них на Енладі. А старовинні казки та легенди, які розповідали дітям, зазвичай починалися однаково: "Давним-давно, ще цілу вічність тому, і так далеко, як звідси до Селідору, жив-поживав один королевич..."

Він сам був отим королевичем. Але у прадавніх легендах був лише початок його історії, а тепер вона, схоже, добігала кінця.

Ні, Арен аж ніяк не занепав духом. Попри жахливу втому й тугу за Гедом, юнак анітрохи не нарікав на лиху долю. Просто він уже зробив усе, що міг, і виконав свій обов'язок.

Коли сили знову повернулися до нього, Арен подумав, що можна було би спробувати упіймати якусь рибину – у наплечнику він мав жилку, гачки та інше нехитре рибальське причандалля. Вгамувавши спрагу, юнак відчув страшенний голод. Але сухарі він хотів зберегти, тому що розмоченим у воді сухарем юнак згодом сподівався погодувати Геда.

Арен обнишпорив свої кишені – чи не знайдеться там, бува, чогось корисного? У кишені куртки він намацав щось тверде й гостре. Юнак дуже здивувався, витягнувши назовні невеликий камінець, чорний, ніздрюватий, але досить важкий. Він уже хотів жбурнути знахідку геть, але нараз, обмацавши гострий край каменя, упізнав у ньому уламок скелі з Гір Скорботи. Мабуть, гостра рінь потрапила до його кишені, коли вони дерлися на крутосхил або коли він тягнув Геда до краю урвища. Арен потримав камінець на долоні – вічний, незмінний камінь із краю страждання. Потім стиснув пальці і сховав його в кулаку. А тоді усміхнувся – засмучено і водночас радісно: він був сам-самісінький на останньому березі, і ніхто не сказав йому ні слова похвали, але Арен уперше в житті здобув справжню перемогу – і сам, як ніхто інший, розумів це...

* * *

Туман розсіювався. Вдалечині на хвилях Відкритого моря замерехтіли сонячні блискітки. Селідорські дюни та пагорби то з'являлися, то знову зникали в імлі, невиразні і майже безбарвні. Промені сонця виблискували на могутніх, вкритих лускою грудях Орм-Ембара, величного навіть у своїй смерті.

Сталево-чорний дракон на тому боці струмка й досі сидів на своєму місці, наїжачившись і не рухаючись.

Пополудні сонце нарешті вирвалося з туману і поплило у небі, ясне і тепле; поступово воно розігнало останні клапті сірого марева над островом. Арен, скинувши мокре вбрання, розклав його на осонні, щоби просохло, а сам ходив голяка, підперезавшись поясом із мечем. Юнак висушив на сонці й Гедову одежину; але хоча дужий потік цілющого тепла і сонячного світла лився просто на розпластане тіло чаклуна, він, як і раніше, не приходив до тями.

Нараз Арен почув скрегіт – немов залізо терлося об залізо, а потім – наче тихе сичання схрещених мечів. Сталевий темно-сірий дракон підвівся і на своїх кривуватих лапах посунув уперед, через струмок. Тихо шурхотіло по піску його лускате тіло. Брижилася шкіра під пахвами, ходором ходили могутні боки, пошрамовані та посічені, немов обладунок Ерет-Акбе. В усьому – у його впевненій урочистій ході, у незворушному і трохи моторошному супокої – Арен бачив прикмети старості: це було дуже древнє створіння, яке жило на цій землі неймовірно довго, либонь, іще з прадавнини. Коли дракон зупинився за кілька кроків від Арена і Геда, що лежав на піску, юнак вийшов наперед і, не знаючи Істинної Мови, запитав ґардійською:

– Ти Калесин?

Дракон нічого не відповів, але щось схоже на посмішку блиснуло в його очах. Відтак, опустивши величезну голову і витягнувши шию, він поглянув униз, на Геда, і назвав його ім'я. Із пащі дракона тхнуло кузнею, а його громовий голос тепер звучав тихо і навіть лагідно.

Він вимовив ім'я чаклуна вдруге, а потім – і втретє; і цього разу Гед нарешті розплющив очі. За мить старий спробував було сісти, але не зміг. Арен опустився біля нього навколішки, підтримуючи за плечі, і Гед заговорив:

– Калесин, сенванісай'ін ар Роук!

Слова ці забрали у чаклуна останні сили, він знеможено опустив голову Аренові на плече і заплющив очі.

Дракон не відповів. Він знову зіщулився, як тоді, на березі струмка, і завмер. А на землю знов упав туман, крізь шарувату запону якого пробивалося призахідне сонце.

Арен зодягнувся сам і закутав у плащ свого товариша. Починався приплив: зі своїх денних мандрів море повергалося до острова, і юнак подумав, що варто відтягти Геда ще далі, на сухий пісок.

Та коли він уже нахилився, щоб узяти друга на руки, дракон виставив уперед свою величезну пазуристу лапу і ледь не зачепив Арена. Спереду лапу "прикрашали" чотири кігті, а ще один пазур стирчав ззаду на кшталт півнячої остроги, щоправда, кігті ці були з криці і нагадували радше лезо коси.

– Собріост, – сказав дракон, і наче зимовий вітер прошелестів у обмерзлих очеретах.

– Не чіпай мого повелителя. Він урятував нас усіх і заради цього віддав свої сили, а можливо, й життя. Не вбивай його!

Арен говорив розгнівано і владно. Він був занадто приголомшений і наляканий, просто-таки переповнений страхом, але цей жах було вже несила терпіти, юнак більше не хотів нікого боятися. Його дратував дракон, такий сильний, такий неймовірно великий і несправедливо могутній. Арен уже бачив смерть; він знав, яка вона на смак, і тепер жодна загроза не мала над ним влади.

Старий дракон Калесин скоса поглянув на юнака своїм страхітливим і прекрасним золотавим оком. У глибині цих очей завмерли століття, сотні століть, а на самому дні зачаїлася пам'ять про світання цього світу. І хоч Арен драконові в очі не дивився, та все одно відчував на собі його мудрий і трохи насмішкуватий погляд.

– Арв собріост, – озвався Калесин, і з його припорошених іржею ніздрів замалим не шугонуло полум'я, що вирувало всередині могутніх грудей.

Арен підтримував Геда за плечі і раптом відчув, що чарівник повертає до нього голову, а тоді до вух юнака долинув його голос:

– Дракон каже: "Залазьте сюди".

На якусь мить Арен заціпенів. Це вже була цілковита маячня! Але перед ними й справді була величезна лапа – як драбина із чотирьох східців: пазуриста підошва, над нею – зігнутий ліктьовий суглоб, потім – маслакувате плече і могутні м'язи крила там, де воно з'єднувалося з лопаткою. А в западині на шиї між лопатками, перед низкою грубих сталевих шпичаків, що тяглися уздовж хребта, було досить місця для одного-двох "вершників". Звісно, якщо вони з Гедом вже геть з'їхали з глузду і втратили будь-яку надію на порятунок...

– Залазьте! – повторив Калесин мовою Створення.

Арен підвівся, допоміг стати на ноги Гедові, і чарівник, спираючись на плече юнака, почав поволі спинатися вгору неймовірною "драбиною". Зрештою вони обидва вмостилися на лускатому зашийку дракона – Гед попереду, Арен – позаду, щоби підтримувати мага. У надрах могутнього драконового тіла вирував вогонь життя, і, притиснувшись до луски, вони враз відчули, як їх проймає життєдайне тепло.

Тимчасом Арен зауважив, що вони забули прихопити з собою тисову патерицю Архімага. Палиця лежала на березі, присипана піском, і море тихцем скрадалося до неї, ніби збираючись її поцупити. Юнак уже зібрався побігти за патерицею, але Гед зупинив його.

– Облиш, Лебанене! Всю мою магічну силу висмоктало оте пересохле річище... Тепер я більше не чарівник.

Дракон обернувся і скоса поглянув на них; у його вузьких очах жеврів древній сміх. Ніхто не міг визначити стать Калесина, і так само неможливо було дізнатися, про що думає ця древня істота. Калесин повагом підняв велетенські крила. Вони були не золотавими, як в Орм-Ембара, а червоними, багряними, наче кров або тонкі шовки Лорбанері. Обережно, щоб не поскидати на землю своїх змарнілих "вершників", дракон напружив свої величезні лапи і легко, наче кіт, відштовхнувся від землі, відтак змахнув крильми і почав здійматися над туманом, що клубочився над Селідором.

Розправивши пурпурові крила у сутінковому небі, Калесин зробив коло над безмежними просторами Відкритого моря і впевнено повернув на схід.

* * *

Серед літа мешканці острова Уллі бачили, як понад самим морем низько пролітав величезний дракон. Потім його зауважили на островах Усідеро і над північною околицею Онтуеґо. І хоча мешканці Західних широт страшенно бояться драконів, позаяк надто добре знають, на що здатні ці бестії, та все ж після того, як цей дракон спокійно пролетів собі мимо, люди вибралися зі своїх криївок і, проводжаючи ящера поглядом, говорили: "Ти ба, а ми думали, що дракони вже вимерли! Хтозна, може, й маги ще не скрізь перевелися? Але ж і гарно він летів, цей дракон! Може, це сам Найдревніший?"

А от, де саме Калесин зупинявся на нічліг, не бачив ніхто. Втім, у Західних широтах не бракує безлюдних островів, вкритих лісами та дикими горами, – там може непомітно приземлитися навіть ціла зграя драконів!

Зате коли дракон з'явився у небі над архіпелагом Дев'яносто островів, тамтешні мешканці мало не збожеволіли від жаху. Чоловіки щосили налягали на весла, маневруючи поміж крихітними острівцями і репетуючи: "Ховайтеся! Ховайтеся! Пендорський дракон порушив своє слово! Архімаг загинув, і дракон летить сюди, щоб пожерти нас, наче мух!"

Не приземляючись і навіть не дивлячись униз, величезний сталевий змій пролетів над островами, над містечками та хуторами, не змарнувавши навіть жарини свого полум'яного подиху для настрашки цих жалюгідних людців. Так само Калесин промчав над Ґеатом і Сердом, перетнув простори Внутрішнього моря, і врешті перед очима змучених мандрівців із туману виринув острів Роук.

Ще ніколи в історії людства жоден із драконів не наважувався штурмувати всі видимі та незримі перепони, які надійно захищали цей острів. Натомість Калесин, анітрохи не вагаючись, неквапно полетів над західним узбережжям острова Мудреців, над його деревами і полями, прямуючи до зеленого чарівного пагорба, що височіє над містом Твіль. І там він нарешті м'яко опустився на землю, склав червоні крила за спиною, а тоді звично згорбився, зіщулився й завмер.

З Обителі Мудреців до пагорба мерщій кинулися школярі. У цю мить їх ніщо не могло би зупинити. І все ж досвідчені Майстри зуміли випередити прудконогу молодь – чаклуни опинилися на вершині пагорба раніше за своїх учнів. Сяяло на сонці біляве волосся Майстра-Формотворця – при такій оказії навіть він вийшов зі свого Саду. Біля нього стояв Перетворець, який повернувся на Роук лише позаминулої ночі – перетворившись на чайку, чаклун ледве долетів додому, поранивши крило і вкрай знесилившись. До того ж він надто довго перебував у полоні власного закляття і не відразу зміг повернути собі людську подобу; лише тієї ночі, коли Гед відновив порушену Рівновагу, Перетворець знову став людиною. Навіть немічний Майстер-Приворотник, котрий лише вчора підвівся з ліжка, також зумів перенестися на пагорб раніше від своїх учнів. Поруч із ним стояв Воротар. Інші Майстер теж були тут.

Вони стояли і дивилися, як Арен із Гедом, підтримуючи один одного, злазять зі спини дракона. Калесин, як із каменю витесаний, непорушно лежав на землі, чекаючи, доки "вершники" сповзуть із його спини і стануть поряд. Архімаг звернувся до дракона, і той, ледь нахиливши голову, щось коротко йому відповів. Ті, хто це бачив, помітили, що в жовтих очах ящера тихо жевріє холодна жарина сміху. А ті, хто розумів Істинну Мову, почули слова Калесина:

– Я приніс молодого Короля у його королівство, а старого чаклуна – додому.

– Мені потрібно трохи далі, Калесине, – заперечив Гед. – Я ще не добрався додому. – Він окинув поглядом залиті сонцем дахи та вежі Обителі Мудреців і ледь помітно усміхнувся. Тоді обернувся до Арена, котрий стояв поряд із ним, високий і стрункий, у пошарпаному вбранні, ще не зовсім твердо тримаючись на ногах від утоми після виснажливої мандрівки. Всі бачили, як Гед став перед ним навколішки і схилив свою сиву голову.

Відтак підвівся, поцілував юнака і сказав:

– Мій повелителю і любий товаришу, коли ти посядеш свій трон у Хавнорі, нехай твоє правління буде довгим і справедливим!

Він ще раз поглянув на Майстрів і молодих чаклунів, на юних учнів і простих міщан, що зібралися на схилах і біля підніжжя Пагорба. Обличчя його було спокійним, а в очах танцював пломінець усмішки, схожої на ту, що ховалася в очах Калесина. Відтак він знову, схопившись за плече дракона, видерся йому на спину і вмостився між велетенськими крилами. З оглушливим гуркотом розпростерлися червоні крила, і Калесин злетів у небо. З драконової паші війнуло полум'ям і димом, а від помаху велетенських крил у морі знялася висока хвиля. Дракон облетів навколо пагорба і подався на північний захід, туди, де над морем височить гористий острів Ґонт.

– Він зробив усе, що мав зробити. І тепер повертається додому, – посміхаючись, промовив Воротар.

Люди довго дивилися услід драконові, що летів між небом і морем, аж поки той остаточно не розчинився у далекому мареві.

* * *

У "Гедових подвигах" сказано, що колишній Архімаг прибув на коронацію Короля Земномор'я, яка відбулася в увінчаній мечем Ерет-Акбе хавнорській Вежі, у самому серці світу. Там також сказано, що коли церемонію було вже завершено і розпочалося веселе свято, Гед непомітно залишив своє товариство і сам-один спустився у порт. Там на чаклуна чекав його побитий штормами і роками човен. Вітрило було згорнуте, і всередині не було нікого, але Гед гукнув: "Світозоре!", і вірний човен – без вітру, без вітрил і без весел – тихо відплив від берега, вийшов із гавані і рушив на захід, оминаючи десятки крихітних острівців. І відтоді не було більше жодної звістки про великого чарівника на ім'я Гед...

А от на острові Ґонт цю історію розповідають інакше. Мовляв, молодий король Лебанен сам подався на пошуки Геда, щоби запросити його на свою коронацію, але не зміг знайти чарівника ні в порту, ані в Ре-Альбі. Ніхто не міг сказати, куди подівся Гед; знали тільки, що він, як завжди, подався у гірські ліси. Подейкували, що він блукає там уже не один місяць, але жодна душа не знала, якими стежками провадить старого його самота. Дехто зголосився вирушити на пошуки Геда, проте майбутній король заборонив їм це робити, зауваживши: "Він править набагато більшим королівством, ніж моє!" А відтак Лебанен покинув Ґонт і повернувся у Хавнор, де й невдовзі прийняв корону істинного Короля Земномор'я.