Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Сокіл теж подивився на жінку, проте його погляд не виказував жодних почуттів.

– Ходімо! – мовив він.

Вони перетнули майдан і опинилися біля крамнички, у якій порядкувала огрядна літня мішанка. Сонячне світло, пробиваючись крізь смугастий тент, зеленими, лимонними, червоними, блакитними і жовтогарячими смугами падало на розкладений на вітрині крам – сукні, хустки, плетені пояси. Скрізь танцювали різнобарвні сонячні зайчики, відбиваючись у крихітних дзеркальцях, якими був прикрашений високий, з плюмажем, капелюх жінки.

– Шовк, ситець, полотно, хутра, повсть, ґонтійська вовна, сеульська ґаза, шовки з Лорбанері! – виводила вона грубим голосом. – Агов, північні гості, ану скидайте свої сукмани! Ви що, сонця в небі не бачите? Ось, погляньте – хіба не варто купити таку річ у подарунок коханій, котра чекає у далекому Хавнорі? Це ж південний шовк, легкий, наче крила метелика! – вона спритно розгорнула перед мандрівниками сувій ніжно-рожевого шовку, гаптованого срібною ниткою.

– Та ні, панунцю, ми ж не збираємося свататися до королівни, – спробував було пожартувати Сокіл й одразу пошкодував про це, бо крамарка мало не заверещала: – То у що ж ви одягаєте своїх жінок – у мішковину? Чи, може, в парусину? От скнари! Навіть клаптика шовку не хочуть купити своїм бідним жінкам, котрі вічно мерзнуть серед ваших північних снігів! А ось річ якраз для них: чудова ґонтійська вовна, яка зігріє навіть у найхолоднішу зимову ніч! – і вона розправила над прилавком велику брунатно-жовту хустку, плетену з м'якої вовни, якою славляться північно-західні острови Земномор'я.

Удаваний купець Сокіл помацав його тканину й усміхнувся.

– Ну, звісно, адже ти, мабуть, теж з Ґонту? – запитав він власницю крамнички, і жінка ствердно кивнула, а її "дзеркальний" капелюх розбризкав по стінах і стелі приміщення безліч кольорових блискіток. – Але, щоб ти знала, це андрадейська робота. Основу там тчуть, беручи по чотири нитки на палець, а на Ґонті – не менше шести. Та краще скажи мені ось що: чому ти облишила магію і зараз торгуєш цим мотлохом? Коли я був тут кілька років тому, то бачив, як ти змушувала вогонь вивергатися з людських вух, а потім перетворювала полум'я то на птахів, то на золоті дзвіночки. Тоді торгівля була куди веселішою, ніж тепер.

– То взагалі була ніяка не торгівля, – сердито відповіла товстуха, й Арен на мить перехопив її похмурий погляд.

– Це було гарно – коли з вух жахтіло полум'я, – Сокіл правив своє, і виходило це в нього доволі невимушено. – Я сподівався, що й небіж мій побачить твої штучки.

– Ось що я тобі скажу, чужинцю, – жінка змінила гнів на милість і довірчо нахилилася до купця, спершись на ляду дужими засмаглими руками і пишними грудьми. – Ми тут більше таким не займаємося. Тепер людей не цікавить штукарство. Приїлося... От, скажімо, мої дзеркала. Здається, ти їх також не забув, – вела вона далі, поправивши свій капелюх так, що навсібіч знову химерно замерехтіли сонячні зайчики. – Розумієш, можна довго туманити людям мізки за допомогою дзеркал, нісенітних скоромовок та різних хитрих пристроїв. І, зрештою, вони починають вірити, що й справді бачать диво. Хоча це просто мана. Як і те полум'я та золоті дзвіночки, або пишні шати, в які так любили вбиратися деякі марнодумці, – гаптований золотом оксамит, діаманти завбільшки зі сливу... Вони так пишалися, неначе стали королями, навіть розуміючи, що то лише ілюзія, дурисвітство. Авжеж, людей неважко ввести в оману. Вони ніби ті курчата, заворожені важким зміїним поглядом. А коли нарешті второпають, що їх пошили в дурні, то починають казитися від злості, а подібні розваги їх більше не звеселяють. Ось тому я тепер займаюся торгівлею і хоча, може, не всі шовки тут найвищої якості, не всяке руно привезли з Ґонту, зате вони справжні і їх можна носити. І їх таки носять! Адже це годящий крам, а не суміш ілюзії та повітря, як оті мої діаманти й оксамитові шати.

– То що ж це таке? – обурився Сокіл. – Невже у Ґорті не залишилося нікого, хто вміє вивергати з вух полум'я чи показувати якісь інші дива?

Почувши це, товстуха набурмосилася і заходилася дбайливо складати вовняну тканину.

– Ті, кому потрібні облудні видіння, просто жують зілля. Говори з ними, якщо маєш охоту! – відрізала вона, кивнувши головою на заціпенілі тіла, що лежали на бруківці.

– Але ж були тут справжні маги – із тих, котрі вміють викликати вітри чи захистити корабель охоронними чарами. Вони тепер що, також торгівлею промишляють?

Ображена цими словами, товстуха зарепетувала:

– Є тут один такий, якщо вже тобі так кортить чудес! Мабуть, велика птиця, бо має чарівну патерицю і все таке... Онде він, бачиш? Колись він із самим Егре плавав, заклинав для нього вітри і вистежував навантажені галери. Але ж то було чистісіньким шахрайством, і капітан Егре зрештою заслужено віддячив йому: відрубав праву руку! Тепер той дурисвіт сидить посеред майдану з повним ротом дурману і порожнім шлунком. Дурман і порожнеча! Ось тобі і магія, капітане Осел!

– Ну, годі, годі, хазяєчко, – примирливо мовив сивочолий купець. – Я ж лише запитав...

Та вона вже обернулася до них широкою спиною, знову збуривши стрімку круговерть сонячних зайчиків. Маг із Ареном подалися геть.

Яструб поволі рушив до чоловіка, на якого вказала крамарка. Той сидів, зіпершись на стіну, і дивився у порожнечу. Колись його смагляве, заросле бородою обличчя було, мабуть, дуже вродливим. Потворно скорчена кукса покаліченої правиці безвольно лежала на розпеченій під гарячим південним сонцем бруківці. Між ятками позаду них почалася якась метушня, але Арен ніяк не міг відвести погляду від дивного чоловіка. Юнакові було соромно зізнатися собі в тому, що огидність цього видовища якось болісно вабить його.

– Він що, справді був магом? – пошепки запитав Арен.

– Цілком можливо. Я не здивуюся, якщо це Хейр, котрий замовляв вітри на кораблі у знаменитого пірата Егре... Арене, стережися!

Між ятками стрімголов промчав якийсь чоловік, мало не збивши мандрівців із ніг. За ним, пригинаючись під тягарем великої круглої таці, заваленої мітками пряжі, позументами і мереживом, поспішав ще один. Одна з яток раптом з гуркотом упала, і натовп кинувся хапати розкиданий крам. То тут, то там на ринку раптом почали виникати невеликі, але запеклі сутички, до яких, пронизливо лементуючи, долучалося дедалі більше людей. Найгучніше верещала товстуха у дзеркальному капелюсі. Мимохідь Арен зауважив, як спритно вона відбивається від цілого гурту людей якимсь кийком – ну геть тобі рубака у вирі бойовища! Годі було сказати, що саме сталося: звичайна базарна сварка, що переросла в погром, чи заздалегідь продуманий напад розбишак, чи, може, вуличні гендлярі не змогли поділити місце для торгівлі. Люди кудись бігли з оберемками краму – злодії із награбованою здобиччю і крамарі, котрі намагалися врятувати своє майно від розбишацьких зазіхань. Навколо все аж вирувало, билися навкулачки і на ножах, присмачуючи страшні зойки та погрози добірною лайкою.

– Сюди, – показав Арен на прилеглу бічну вуличку, що відгалужувалася від майдану, і вже було кинувся туди, аж тут чаклун схопив юнака за руку. Арен озирнувся і побачив, що той чоловік, Хейр, намагається звестися на ноги. Ось він підвівся і, похитуючись, поплентався краєм площі, зовсім не зважаючи на колотнечу, що вирувала навколо. Часом він торкався здоровою рукою стін будинків, наче сподіваючись на їхню підтримку.

– Стеж за ним, – сказав Яструб, і вони пішли за Хейром назирці. Ніхто не перешкоджав їм, тож за якусь хвилину вони вже покинули торговище і мовчки рушили вниз вузенькою звивистою вуличкою.

Над їхніми головами мало не впритул одна до одної тулилися мансарди. Бруківка під ногами була слизькою від сміття і помиїв. Хейр чимчикував уже доволі жваво, хоча й досі тримався за стіни, наче сліпий. Переслідувачі майже дихали йому в потилицю, аби, бува, не загубити на якомусь із численних перехресть. Арена раптом охопив мисливський азарт. Він пильно стежив за кожним порухом, немов під час полювання на оленів у лісах Енладу. У його пам'яті чітко закарбовувалося обличчя кожного стрічного, він виразно розрізняв у солодкавому смороді міста запахи сміття, аромат ладану і квітів, гидкі міазми [2]2
  Міазми – отруйні випари, гази, що утворюються від гниття.


[Закрыть]гнилого м'яса.

Перетинаючи одну з широких велелюдних вулиць, Арен почув барабанний дріб, а тоді перед його очима з'явилася вервечка скутих одним ланцюгом оголених чоловіків і жінок. Вони йшли, похнюпивши голови, і їхні обличчя ховалися під брудними скуйовдженими патлами. За мить ця дивна процесія щезла за поворотом, а Яструб з Ареном, прямуючи за Хейром, вузькими сходами зійшли на крихітну порожню площу, де не було нікого, крім кількох жінок, котрі теревенили, стоячи біля фонтана.

Тут Яструб нарешті наздогнав Хейра і поклав руку йому на плече. Той здригнувся, наче ошпарений, і позадкував до важких дверей одного з будинків, що ховалася під різьбленим кам'яним козирком. Чоловік тремтів, як осиковий лист, і дивився на своїх переслідувачів невидющими очима загнаного звіра.

– Здається, тебе звуть Хейром? – запитав Яструб уже власним, невдаваним, голосом. Він говорив своїм звичним суворим тоном, хоча й намагався бути делікатним. Хейр мовчав, чи то не сприймаючи, чи то просто не чуючи запитання.

– Зроби мені ласку, – сказав Яструб.

Проте чоловік навіть не поворухнувся. Архімаг додав:

– Я заплачу тобі.

– Слоновою кісткою чи золотом? – нарешті мляво поцікавився Хейр.

– Золотом.

– Скільки?

– Справжній маг має знати ціну свого заклинання.

Почувши це, Хейр пополотнів, а тоді його обличчя на якусь мить ожило, хоча майже одразу по тому воно знову вкрилося полудою байдужості.

– Із цим покінчено, – сказав він, – покінчено назавжди.

Нараз його аж зсудомило від задушливого кашлю. Напад тривав доволі довго, але зрештою, відхаркнувши чорне мокротиння, Хейр випростався, похитуючись, як сновида, з таким виглядом, ніби все, про що вони тут щойно говорили, вивітрилося з його голови.

Арен, ніби зачарований, не зводив з нього погляду, вбачаючи в усьому, що відбувалося, якийсь особливий сенс. Хейр причаївся у неглибокому закапелку, що утворився між двома витесаними з каменю людськими фігурами, встановленими обабіч дверей будинку. Здавалося, що могутні рамена статуй знемагають під тягарем фронтону, а їхні наполовину вмуровані в стіну мускулясті тіла марно намагаються вирватися з кам'яних обіймів. Двері, що їх охороняла скульптурна варта, вже наскрізь прогнили, та й сам дім, що колись був розкішним палацом, виглядав страшенно занедбаним. Похмурі обличчя кам'яних велетнів порепалися від часу і поросли мохом. Поміж цих страшнуватих ідолів виснажена постать чоловічка, званого Хейром, видавалася особливо нужденною і беззахисною. Темні провалля його очей були такими ж порожніми, як і вікна занедбаного палацу. Він простягнув до Яструба понівечену руку і заскиглив:

– Подайте бідному каліці, пане...

Чаклуна аж пересмикнуло, наче від болю чи сорому. Арен навіть помітив, що на мить з-під прибраної машкари простакуватого купця проступило справжнє обличчя Яструба. Потому він знову поклав руку на Хейрове плече і щось прошепотів тією чарівною мовою, якої Арен і досі не розумів.

Натомість Хейр чудово зрозумів сказане. Він ухопив Яструба своєю єдиною рукою і, затинаючись, прохрипів:

– Ти ще не забув... не забув тих слів... Ходімо зі мною, ходімо...

Маг ствердно кивнув, скоса поглянувши на Арена.

Невпинно спускаючись спадистим схилом, вони небавом опинилися в одному із виярків між трьома пагорбами, на яких стоїть місто Ґорт. Вулички ставали дедалі вужчими, темнішими та безлюднішими. Тоненька смужка неба виднілася між навислими дахами, а стіни будинків були вогкими від брудних випарів. Страшенно смерділо нечистотами, які день і ніч текли вузьким рівчаком. Через цей риштак [3]3
  Риштак – жолоб, канава для стікання води.


[Закрыть]подекуди можна було перейти хиткою кладкою, а обабіч нього, як уздовж набережної, тіснилися обшарпані будинки. Хейр пірнув у темні двері однієї із цих руїн і зник, ніби полум'я погашеної у темряві свічки. Яструб із Ареном рушили за ним.

Сходи у темряві пронизливо рипіли. Піднявшись нагору, Хейр відчинив якісь двері, і перед їхніми очима постала порожня кімната, солом'яний матрац у кутку та незасклене вікно із брудними віконницями, крізь які ледве проникало сонячне проміння. Хейр обернувся до Яструба і знову схопив його за руку. Він ворушив губами, марно намагаючись щось вимовити. Нарешті він вичавив із себе:

– Дракон... дракон...

Яструб спокійно витримав його погляд, не зронивши жодного слова.

– Я не можу це вимовити! – Хейр розпачливо схлипнув, пустив руку Яструба і заплакав, зіщулившись на голій підлозі.

Маг опустився навколішки поруч із Хейром і лагідно заговорив з ним Істинною мовою. Арен стояв біля зачинених дверей, стискаючи в кулаці руків'я ножа. Сіре світло, брудні стіни і двоє чоловіків, що колінкують посеред кімнати. А ще – тихий, дивний чар тієї мови, якою розмовляють дракони. Загалом усе це нагадувало примарний сон, що не мав жодного стосунку ні до навколишнього світу, ні до часу, в якому цей світ існував.

Хейр поволі підвівся й обтріпав здоровою рукою пил з колін. Скалічену правицю він ховав за спиною. Потім огледівся, помітив Арена. Тепер чоловік уже виразно бачив усе, що його оточувало. Відтак Хейр, заспокоївшись, сів на свій солом'яник. Арен лишився на варті, а Яструб по-простому, як людина, котра змалечку звикла до бідності, вмостився просто на підлозі, схрестивши ноги.

– Розкажи, як ти втратив свій хист і забув Істинну Мову, – зажадав він.

Хейр трохи помовчав, а тоді ні сіло ні впало почав щосили гамселити скаліченою рукою по нозі. Коли йому це зрештою набридло, він вичавив із себе:

– Мені відтяли руку. Як я мав творити заклинання? Я залишився без десниці! А кров із неї цебеніла, цебеніла...

– Але ж, Хейре, це сталося вже після того, як ти втратив свою силу, – інакше б вони просто не змогли з тобою впоратися...

– Втратив силу... силу...

– Так, силу, яка давала тобі владу над вітрами, морськими хвилями і людьми. Ти називав їх Істинними іменами, і вони корилися тобі.

– Так, я пригадую, що колись був живим, – тихо прохрипів Хейр. – І знав потрібні слова та Істинні імена...

– А хіба тепер ти мертвий?

– Ні. Я живий. Живий. Але якось мені довелося перетворитися на дракона... Ні, я не вмер. Я просто інколи засинаю. Адже сон дуже схожий на смерть, це всі знають. Як і те, що мертві уві сні оживають, ходять, розмовляють.... Вони посміхаються до тебе, ніби живі, і балакають з тобою. Вони приходять із потойбічного світу просто у твої сни. Є такий шлях. І навіть якщо зайти цим шляхом занадто далеко, то все одно завжди можна повернутися назад. Ти теж зможеш знайти його, якщо знатимеш, де шукати. І якщо ти готовий за це заплатити...

– І що ж мені доведеться віддати? – голос Яструба проплив у сутінках, неначе тінь від листка, що злетів із дерева.

– Життя – що ж іще? Чим іще можна заплатити за життя, як не самим життям?

Хейр збуджено захитався на своєму матраці, а в його очах спалахнув якийсь моторошний хитруватий вогник.

– Розумієш, – узявся він пояснювати, – вони можуть відтяти мені руку. Та нехай хоч голову відрубають! Мені байдуже, бо я можу знайти дорогу назад. Я знаю, де шукати. Бо тільки дуже могутні люди можуть її знайти.

– Ти маєш на увазі магів?

– Так, – Хейр затнувся, наче намагаючись кілька разів вимовити це слово, але не зміг цього зробити.

– Дуже могутні люди, – повторив він. – І вони повинні... вони повинні віддати свою силу. Щоби заплатити ціну...

Сказавши це, Хейр нараз спохмурнів, так ніби слова "заплатити ціну" щось зрушили у його свідомості і йому стало втямки, що він вибовкав свою таємницю замість того, щоби її продати. Тепер уже годі було чогось від нього домогтися – Хейр уперто не хотів говорити про "шлях назад", незважаючи на те, що раніше сам натякав на можливість "повернення", і попри те, що саме цей момент у його розповіді чи не найбільше зацікавив Яструба. Тож зрештою Архімаг підвівся з підлоги.

– Ну, годі вже! – підсумував він. – Половина відповіді – краще, ніж нічого. Але й винагорода буде відповідною: скільки ти заробив, стільки я тобі й заплачу... – і він спритно, наче фокусник, кинув золоту монету на матрац перед Хейром.

Хейр схопив блискуче жовте кружальце. Він позирав то на монету, то на Яструба, то на Арена, і голова його якось дивно тіпалася.

– Зачекайте, – прохрипів він.

Побачивши золото, Хейр остаточно втратив самовладання і тепер знову марно намагався пригадати, що ж то за таємницю він хотів запропонувати цим дивним чужинцям.

– Сьогодні вночі, – нарешті промимрив чоловічок. – Приходьте, коли смеркнеться. Я дістану зілля...

– Мені воно не потрібне.

– Щоби показати... щоби показати тобі шлях. Сьогодні вночі. Я візьму тебе з собою. Ти зможеш добратися туди, тому що ти... ти... – він хапав ротом повітря, і Яструб відповів йому:

– Тому що я чарівник.

– Так! Удвох ми зможемо... зможемо дійти туди. Знайти той шлях. Коли я спатиму. Уві сні. Розумієш? Я візьму тебе з собою. Ти підеш зі мною тим шляхом...

Незворушний Яструб зупинився посеред кімнати і про щось міркував.

– Гаразд, можливо, я прийду, – озвався він зрештою. – Якщо ми зважимося на це, то чекай нас опівночі.

І обернувся до Арена, котрий уже відчиняв двері, готовий якнайшвидше піти геть із цього мерзенного барлогу.

Брудна і темна вулиця після Хейрової халупи видалася їм світлим садом. Вони рушили у горішню частину міста найкоротшим шляхом – крутими кам'яними сходами, що спиналися вгору поміж зарослими плющем стінами будинків.

Арен відсапувався і форкав, як загнаний кінь:

– Уф!.. Невже ти знову підеш у той вертеп?

– Так, піду, якщо не зможу дібрати безпечнішого способу дізнатися про те, що мене цікавить. Схоже, він лаштує нам пастку...

– А хіба ти не убезпечив себе від злодіїв та іншої наволочі?

– Убезпечив? – здивувався Яструб. – Що ти хочеш цим сказати? Невже ти думаєш, що я ходжу, закутавшись у заклинання, наче стара ревматична баба? Я навіть часу на таке не маю. Так, я змінив свою подобу, щоби ніхто мене не впізнав, і цього досить. Ми й так можемо подбати про себе. Але річ у тім, що нам і надалі не уникнути небезпечних ситуацій.

– Ще й як не уникнути! – сердито буркнув Арен, якого дратувала насмішкувата зверхність чаклуна. – Але я й не ухиляюся від небезпеки.

– Ну, то й добре! – вдаючи незворушність, пожартував маг, щоб угамувати запал Арена.

Утім, той і сам не відав, що на нього напало. Досі йому й на думку не спадало говорити з Архімагом таким тоном. Але, з іншого боку, цей буцімто гендляр анітрохи не схожий на Архімага: кирпатий ніс, маслакуваті, недбало виголені щоки... І голос якийсь дивний – щоразу звучить якось по-іншому.

– Але хіба є хоч якийсь сенс у тому, що намолов тобі цей Хейр? – запитав Арен. Йому страх як не хотілося знову повертатися до курної халупи побіля смердючої канави. – Ти віриш у ті його байки про життя і смерть, і про те, що він зможе воскреснути, навіть якщо йому відрубають голову?

– Наразі я ще не знаю, що про це думати. Хоч, як мовиться, вір не вір, а не кажи: "Брешеш!" Я лише хотів погомоніти з чарівником, котрий утратив свою силу. Проте Хейр вважає, що не втратив її, а віддав... "Щоби заплатити ціну", як він каже, – життям за життя, силою за силу. Ні, я цього не розумію, та принаймні вислухати його варто.

Спокійна розважливість Яструба присоромила Арена. Він усвідомив, що досі поводився нерозумно, як вередлива дитина. Хейр спочатку привернув його увагу, однак тепер, коли цей інтерес майже розтанув, юнак відчував лише якусь болісну відразу, неначе проковтнув якусь гидоту. Він вирішив більше не говорити на цю тему, допоки не опанує себе. Аж тут несподівано послизнувся на ковзких сходах і ледве втримався на ногах.

– Хай йому грець, цьому мерзенному місту! – лайнувся він спересердя.

– Та чого ж? Нехай собі існує... – незворушно зауважив маг.

Хоча, правду кажучи, у Ґорті дійсно коїлося щось недобре: навіть у самому повітрі відчувалася якась дивна тривога, відтак стороннє око й справді могло зауважити певні ознаки того, що на місто впало страшне прокляття. І не те, щоби тут відчувалася присутність чогось чужого та мерзенного, навпаки – здавалося, що місто втратило щось вельми суттєве, наче якась загадкова неміч шашелем точила душу кожного, хто жив у Ґорті. Навіть полудневе сонячне тепло було якимсь нездоровим – занадто вже спекотним видався початок цієї весни. На вулицях і майданах міста вирувала торгівля, але у всьому цьому рейваху не відчувалося ні порядку, ні процвітання. Товар був кепський, ціни – непомірні, до того ж, ані крамарі, ні покупці не почувались у безпеці на ринках, що аж кишіли злодіями та розбишаками. Жінок було майже не видно, а ті з них, що таки наважувалися вийти в місто, зазвичай трималися свого гурту. По суті, у Ґорті наразі не існувало ні законів, ні уряду.

Поговоривши з людьми, Арен і Яструб швидко з'ясували, що тутешня громада вже давно обходиться і без міської ради, і без бургомістра [4]4
  Бургомістр – голова міської управи.


[Закрыть]. Дехто з колишніх батьків міста помер, хтось пішов у відставку, а деяких можновладців було вбито; місто поділили між собою ватажки злочинних банд; портова сторожа промишляє здирством, визискуючи заїжджих купців, і скрізь панує безлад. У міста наче вирвали серце. І хоча Ґорт досі залишався осередком жвавої людської діяльності, проте в цій метушні було важко вловити бодай хоч якийсь сенс. Ремісники працювали абияк, навіть розбійники й ті, здавалося, грабували тільки тому, що не вміли нічого іншого. По суті, позірне буяння життя і яскраві барви величезного портового міста виявилися машкарою: варто було придивитись уважніше – і в око впадали постаті численних любителів дурман-зілля, котрі нерухомо сиділи уздовж вулиць. Та й звичайне, буденне життя теж здавалося несправжнім – навіть самі обличчя людей, навіть звуки, навіть запахи. Усе це час від часу ніби кудись зникало, тануло – того довгого спекотного вечора, коли Яструб і Арен тинялися вулицями, бесідуючи з городянами, це сталося кілька разів: смугасті намети, брудна бруківка, кольорові стіни, строкатий гармидер порту розчинялися у невидимому мареві – і Ґорт перетворювався на порожнє, похмуре місто-привид, залите мертвотним сонячним сяйвом.

Це жахливе видиво минулося аж тоді, коли вже почало смеркатися і подорожани зупинилися на вершині одного із пагорбів, щоби трохи перепочити.

– Навряд чи нам поталанить у цьому місті, – сказав Яструб ще кілька годин тому, і зараз, після тривалого блукання вулицями та марних балачок із незнайомцями, маг виглядав похмурим і втомленим. Навіть його чарівна машкара тепер трохи зблякнула, і крізь добродушну фізіономію енладського купця почало прозирати суворе смагляве обличчя зовсім іншої людини.

Арен і досі не міг угамувати роздратування, що охопило його ще з самого ранку, тож мовчки сів поряд із Яструбом на їжакувату траву в затінку дерев, серед темно-зеленого листя яких жевріли пуп'янки червоних квітів. Звідси місто нагадувало килим із черепичних дахів, що положисто стелився до узбережжя. Затока простерла свої широкі обійми, що п'ялися аж до самісінького обрію. Синім маревом палало під спекотним сонячним промінням безмежне море. Подорожани сиділи, милуючись неосяжними блакитними просторами, і на душі в Арена поступово випогодилося – вона знову відкрилася назустріч світові, захоплюючись красою і величчю життя.

Трохи перепочивши, мандрівці напилися з крихітного джерела – чиста холодна вода струменіла поміж бурих скель, збігаючи вниз із чийогось чудового саду, розташованого на схилі пагорба. Арен пив довгими ковтками, а потім занурив голову у крижану воду. Нарешті, втамувавши спрагу, він підвівся і голосно прочитав кілька рядків із "Моредових подвигів":

 
"Хвала фонтанам Шеліета,
Сріблястому дзюрчанню вод!
Та я іменням заклинаю:
Хай славен буде той струмочок,
Що напоїв мій спраглий дух!
 

Це розсмішило Яструба, і самому Аренові раптом також стало весело. Він, як пес, труснув мокрою головою – і бризки води золотом спалахнули в останніх променях призахідного сонця.

Однак час було повертатися до міста. Ніч застала мандрівців у дорозі – вони саме повечеряли купленими у присадкуватого вуличного пиріжника перепічками з рибою. У вузьких провулках швидко стемніло.

– Нам треба поспішати, хлопче, – сказав Сокіл.

– До човна? – з надією запитав Арен, хоч і знав, що не до човна вони підуть, а до того обшарпаного будинку над смердючою канавою, до порожньої, страшної, огидно занедбаної комірчини з брудними віконницями.

Хейр уже чекав на них біля входу. Він запалив каганець, щоби присвітити їм на темних сходах. Крихітний вогник поривчасто хитався і мерехтів, а на стінах у дикому танці метлялися невиразні тіні.

Хейр зумів десь роздобути ще один благенький матрац, аби гості мали на що сісти, однак Арен навіть не глянув на той солом'яник, а всівся просто на підлогу біля дверей. Двері відчинялися назовні, тож, правду кажучи, юнакові годилося би чатувати на сходах. Проте залишитися у темному, ніби домовина, передпокої було понад його снагу, та й за Хейром не завадило би припильнувати.

Тепер колишній чаклун поводився спокійніше і тремтів менше. Він почистив зуби, вмився і розмовляв цілком розсудливо, хоча й виглядав трохи збудженим. При світлі каганця його очі здавалися темними проваллями, нагадуючи погляд хижого звіра. Хейр недорікувато намагався умовити Яструба пожувати дурман-зілля.

– Я хочу взяти тебе... взяти тебе з собою. Ми підемо тим самим шляхом. Але я мушу знати, що ти готовий... Тобі потрібне зілля, бо інакше ти не встигатимеш за мною...

– Я гадаю, що зможу піти з тобою і без дурману.

– Тільки не туди, куди я вирушаю зараз. Закляття... не мають там сили. – Здавалося, він просто не може вимовити слів "чарівник" і "магія". – Я знаю, що ти можеш дістатися до... ну, в те місце... ти знаєш, за стіною. Але це не там. Я поведу тебе іншою дорогою...

– Якщо ти підеш попереду, я подамся за тобою.

Хейр похитав головою. Його колись вродливе обличчя побуряковіло. Вряди-годи він крадькома позирав на Арена, але звертався лише до Яструба:

– Послухай, що я скажу... Існує два типи людей, адже так? Такі, як ми, і решта людських істот. Або, інакше кажучи, дракони і всі інші... Люди без Сили не живуть, а скніють. На них можна взагалі не зважати. Вони не розуміють своїх снів, бояться темряви. Натомість інші, народжені владарювати, не бояться пірнути в пітьму. Ми маємо Силу, щоб зважитися на це.

– Ми маємо Силу, допоки пам'ятаємо Істинні імена речей.

– Але ж Імена там втрачають будь-який сенс – ось що найголовніше, розумієш? Річ зовсім не у тім, що ти робиш саме те, що тобі треба, і розумієш, що саме ти робиш. Закляття там безсилі. Ти повинен усе це забути, викинути з голови. А дурман стане тобі у пригоді: ти забудеш Імена речей, довкілля стане примарним, і тоді ти зможеш зазирнути в іншу дійсність, потрапити в інший світ. Я ось-ось подамся туди, а тому, якщо хочеш дізнатися дорогу, роби те, що я кажу. А я кажу те, що сказав мені Він. Ти повинен панувати над людьми, щоб отримати владу над життям. Тобі належить розкрити таємницю. Я міг би назвати тобі Ім'я... але що таке Ім'я? Ім'я загалом – нереальне, не настільки реальне, не назавше... Дракони не можуть туди потрапити. Дракони смертні. І всі також смертні. Я нині зажив стільки зілля, що тобі мене нізащо не наздогнати. А втім, це пусте! Якщо я заблукаю, то ти виведеш мене звідти. Пам'ятаєш, у чому секрет? Пам'ятаєш? Смерті не існує. Нема смерті, нема! Ані тобі просяклої смертним випотом білизни, ані трухлявої домовини! Кров просто висохне у венах, наче ріка, і зникне... Немає страху. Немає смерті. Всі Імена зникли, щезли всі слова, і страх також зник. Покажи мені таку місцину, де б я міг заблукати, покажи мені, мій пане...

Натужно затинаючись, Хейр продовжував торочити нісенітницю. Він наче виспівував слова якогось закляття, хоча насправді в його белькотінні не було ані крихти здорового глузду. Арен вслухався у цю маячню, намагаючись бодай щось уторопати, та де там! Мабуть, таки даремно Яструб відмовився спробувати дурман-зілля... Як він зможе зрозуміти, про що базікає Хейр і що то за таємниця, про яку не хоче чи не може розповісти цей юродивий? Адже що їм іще тут робити? Але в цю мить Арен перевів погляд зі спотвореної дурманом фізіономії Хейра на профіль чарівника і збагнув, що Яструб уже, можливо, здогадався, про яку таємницю йдеться. Обличчя мага було твердим, наче вирізьблене з каменю. Де й поділися колишня кирпа і добродушно-недолугий вигляд? Енладський купець Сокіл зник. Натомість на підлозі перед юнаком знову сидів могутній чарівник, Архімаг Земномор'я.

Тепер Хейр лише щось тихенько мимрив. Він сидів, схрестивши ноги, і монотонно похитувався. Обличчя його геть зів'яло, нижня губа відкопилилася. Архімаг, котрий знаходився навпроти нього, осяяний тьмяним світлом каганця, що стояв на підлозі між ними, мовчки взяв Хейра за руку і міцно тримав її у своїх долонях. Арен навіть не помітив, коли це сталося. У послідовності подій раптом з'явилися якісь прогалини, хвилини небуття, часові провалля.

Відколи вони прийшли сюди, минуло принаймні кілька годин, тож тепер було вже далеко за північ. А якщо Арен засне, то чи не зможе і він піти услід за Хейром у ті його химерні сни і дістатися туди, де починається потаємний шлях? Тепер юнакові здавалося, що в цьому немає нічого надзвичайного. Але ж він мусить пильнувати вхід! Вони з Яструбом майже не говорили про це, але їм обом було зрозуміло, що того вечора Хейр готує їм якусь пастку – недарма ж він колись знався з розбійниками! Арен відчував, що йому треба бути напоготові, бо ж коли душа мага вирушає у свою незбагненну мандрівку, його тіло зовсім беззахисне. А він же, як несосвітенний дурень, залишив свій меч у човні! Якщо в нього за спиною несподівано відчиняться двері, то з ножа-запоясника буде небагато пуття. Ні, цього не повинно статися, він буде напоготові!

Хейр замовк, і в цілому будинку запанувала мертва тиша. У такій тиші ніхто не зміг би нечутно піднятися скрипливими сходами. Арен вирішив, що, почувши підозрілий шум, йому досить буде щодуху зарепетувати, щоби вивести Архімага з трансу. Тоді Яструб повернеться у цей світ і зможе захистити їх обох, кидаючи у напасників чарівні блискавки. Коли Арен сів біля дверей, Яструб поглянув на нього; і в цьому єдиному погляді були і схвалення, і цілковита довіра. І от Арен стоїть на варті. І Архімаг може бути певним – нащадок Мореда подбає про його безпеку! Але до чого ж важко весь час бачити перед собою лише ці два завмерлі обличчя і тьмяне полум'я каганця на підлозі між ними! Архімаг і Хейр сиділи непорушно, їхні очі були розплющеними, але нічого не бачили – ні тьмяного світла, ні брудної кімнати, ні цього світу. Перед ними простирався якийсь інший світ – чи то країна снів, чи то царство смерті... Важко було просто дивитися на цих завзятців, не намагаючись податися за ними назирці.