Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

– Володарю, – мовив Арен, і тепер голос його лунав твердо, – я справді є одним із нащадків Мореда (звісно, якщо його родовід взагалі можливо достеменно з'ясувати). Якби я міг стати тобі в пригоді, то вважав би це за найбільшу честь у своєму житті. Ніщо би не змусило мене відступити! Але я побоююся, що ти переоцінюєш мої скромні сили.

– Можливо, – знизав плечима Архімаг.

– У мене немає ні особливих талантів, ані досвіду. Щоправда, я непогано орудую і шаблею, і двосічним мечем. Дам собі раду і з човном, і з вітрильником. Добре танцюю. Знаю, як утихомирити розсварену челядь, і вмію битися навкулачки. Лучник з мене такий собі, зате я досить прудкий і спритний. Крім того, вмію співати, граю на арфі та лютні. Ось і все. Більше мені нічим похвалитися. Яка тобі з мене користь? Майстер-Приворотник правду каже...

– Ага, то ти все чув? Приворотник просто ревнує, бо вважає, що саме він мав би йти зі мною як старий друг, котрий давно довів свою відданість.

– Але він до того ж має неабияку силу і великий життєвий досвід...

– Отже, ти хочеш, щоби він пішов зі мною, і готовий залишитися тут?

– Ні! Але я боюся...

– Боїшся чого?

Хлопцеві очі затуманилися слізьми.

– Підвести тебе, – зізнався він.

Архімаг знову повернувся і задивився на вогонь.

– Сідай, Арене, – сказав чаклун, і юнак присів на кам'яний підмурок біля каміна. – Я зовсім не покладаюся ні на твою мудрість, ані на воїнську доблесть. Ти ще занадто юний. Але, між іншим, мене потішило те, що ти вмієш правити човном. Наразі ще ніхто не знає твого майбутнього, зате я впевнений принаймні в тому, що ти – нащадок Мореда і Серіадха.

Арен мовчки вислухав Архімага.

– Усе це, звісно, правда, мій пане, – погодився юнак, – одначе... – він затнувся, але Архімаг мовчав, і хлопець закінчив свою думку: – Одначе я не Моред. Я – це лише я.

– Але ти пишаєшся своїми предками?

– Авжеж, пишаюся, завдяки їм я – спадкоємець Енладського короля. Це велика честь, і я мушу бути гідним свого родоводу.

Архімаг урвав його, ствердно кивнувши головою.

– Саме це я й хотів почути. Хто зневажає минуле, той плюндрує майбутнє. Людина не може бути творцем власної долі: вона або приймає її, або відкидає. Якщо у горобини спорохнявіє коріння, то і її крона незабаром зів'яне, – почувши це, Арен здригнувся, адже його Істинне ім'я, Лебанен, означало "горобиновий кущ". Але Архімаг все ж не вимовив цього імені вголос. – Твоє коріння глибоке, – вів чаклун далі, – і сила у тебе є, отож, ти потребуєш лише простору для зростання. Власне, саме цей простір – мандрівку в незвідані краї – я й пропоную тобі замість безпечного повернення додому, в Енлад. Але право вибору належить тобі: вирішуй сам, що робити. Натомість мене вже занадто втомило безпечне життя, всі ці мури і дахи, що оточують і захищають нас, – він змовк, і пронизливий погляд його ясних очей раптом зробився ніби невидющим.

Арен відчув глибоку тривогу у словах Архімага і не на жарт перелякався. Але страх лише посилив його збудження, тож юнак відповів від щирого серця:

– Мій пане, я вирішив: ми підемо разом.

Арен вийшов із Обителі Мудреців приголомшений, а його тіло і душа просто-таки співали від щастя. Втім, цим словом навряд чи можна було описати стан юнака. Арен подумав, що йдеться радше про почуття гордості. Зрештою, а хіба йому нема чим гордитися? Сам Архімаг назвав його сильною, здатною обирати власну долю людиною! І все ж, либонь, то була таки не гордість... Досі Арен навіть не міг собі такого уявити: наймогутніший чарівник Земномор'я сказав йому: "Завтра ми з тобою вирушаємо туди, де починається смерть", а він лише ствердно кивнув головою, готовий до будь-якої небезпеки. Хіба не варто цим пишатися? І все ж зараз юнак почувався приголомшеним і розгубленим. Гордості не було – адже те, що сталося, ще належало осмислити.

Звивистими міськими вуличками Арен подався у Твільську гавань. На пристані він знайшов свого капітана і сказав йому:

– Завтра вдосвіта я з Архімагом відпливаю у Південні широти, на острів Ваторт. Передай королю, моєму батькові, що я повернуся в Берилу тоді, коли виконаю свій обов'язок.

Почувши це, стерничий спохмурнів. Досвідчений моряк знав, як його зустрінуть в Енладському палаці, коли він принесе таку звістку.

– Принце, я хочу, щоб ти написав це власноруч, – сказав капітан.

Арен не заперечував і поквапом – він відчував, що тепер йому взагалі не можна гаяти часу – рушив до найближчої крамнички, трохи чудернацької з вигляду, де, втім, знайшлися і каламар, і перо, і аркуш паперу – білого, м'якого і щільного, наче повсть. Повернувшись на пристань, хлопець влаштувався на краю причалу й узявся писати листа додому. Коли він подумав про свою матір, уявивши, як вона бере до рук ось цей аркуш паперу і починає читати синове послання, душу юнака обпік смуток. Мати була спокійною і життєрадісною жінкою, та Арен знав, що її радість і спокій залежать саме від нього; знав, як палко вона чекає на повернення сина. І нема жодної можливості заспокоїти чи хоч якось розрадити її під час його тривалої відсутності.

Аренів лист вийшов сухуватим і коротким. Юнак підписав своє послання руною Меча – "Арен" – і запечатав його краплею смоли з казана, що стояв на пристані. Віддавши листа капітану, він раптом вигукнув: "Зачекай!" – так, наче корабель уже відчалював, – і знову помчав до тієї самої чудної крамнички, знайти яку тепер виявилося справжньою морокою, адже тутешні вулички чомусь постійно змінювали свою подобу і щоразу здавалися цілком іншими. Врешті-решт Арен знайшов потрібну вулицю і стрімголов кинувся у крамничку, вихором розметавши довгі разки червоного глиняного намиста, що прикрашали вхід. Ще купуючи тут чорнило і папір, юнак запримітив поміж розмаїтих прикрас і самоцвітів срібну застібку, що нагадувала квітку мальви. Його матір теж звали Мальвою.

– Я купую цю брошку, – Арен сказав це з гордовитою гідністю, як і належить справжньому принцу.

– О, це справді цінна річ, її викували на острові Оу. Я бачу, ви розумієтеся на старожитностях, – зауважив крамар, промовисто позираючи на витерте руків'я Аренового меча, але зовсім не звертаючи уваги на пишно оздоблені піхви. – Ця застібка коштує чотири монети.

Хоч ціна була доволі високою, та Арен заплатив не торгуючись. У його гаманці не бракувало різьблених зі слонової кості кружалець, які правлять за гроші у Внутрішніх землях. Він знайшов для матері гідний подарунок, і сама думка про це тішила його душу. Покидаючи крамничку, королевич повагом поклав руку на руків'я меча.

Цю зброю батько подарував Аренові напередодні відплиття з Енладу. Юнак урочисто прийняв дар і відтоді ані на мить не розлучався з мечем; він тримався так, наче це було його почесним обов'язком, і ходив озброєний навіть на борту корабля. Арен пишався, відчуваючи на поясі старовинну крицю – то була вагота століть, що тягарем відповідальності лягала йому на серце. Адже то був меч Серіадха, сина Мореда й Ельфаран. Давнішим від нього був хіба що меч Ерет-Акбе, який тепер вінчає шпиль Царської вежі у Хавнорі. Клинок Серіадха ніколи не припадав пилом десь у збройниці; він завжди служив людям, однак із плином часу не вищербився і не зіржавів, не розгубив своєї урочої сили, позаяк викували його з допомогою могутніх чарів. За переказами, скористатися цим мечем можна було лише тоді, коли він служив для захисту життя. Ні жага крові, ні помста, ні заздрість, ні загарбницькі наміри не мали над ним влади. Саме на честь цього меча, найдорожчого скарбу їхнього роду, й отримав Арен своє домашнє ім'я: у дитинстві його звали Арендек, що означає "маленький меч". Щоправда, досі ні самому принцові, ні його батькові, ні батькові його батька ще не доводилося піднімати уславлений меч супроти ворога. В Енладі вже не одне десятиліття панував мир.

І ось тепер, посеред вулиці загадкового міста, на острові Мудреців, руків'я меча раптом здалося Аренові якимсь чужим, незручним і страшенно холодним. Важенна криця била по стегні, заважаючи йти. І чудесне збудження, яке він відчував кілька хвилин тому, хоча й не минуло зовсім, але якось наче охололо. Юнак повернувся на пристань, попросив капітана передати брошку матері і побажав морякам щасливого повернення додому.

Бредучи назад, до Школи, Арен накинув на плечі плащ, заховавши під ним і піхви з давнім смертоносним і непереможним мечем, що належав його предкам. Зараз юнакові зовсім не кортіло хизуватися своєю величчю.

– Що я роблю? – запитував він себе, неквапно підіймаючись вузькими провулками до фортечних мурів Обителі Мудреців, що височіла над містом. – Як я повернуся додому? І чому погодився вирушити на пошуки невідь-чого з людиною, котрої зовсім не знаю?

Відповідей на ці питання у нього не було.

МІСТО ҐОРТ

У досвітній темряві Арен, зодягнувши подароване йому матроське вбрання – дещо приношений, але чистий однострій, квапливо прокрокував через порожні зали Обителі Мудреців і вийшов до західних дверей, вирізьблених із драконового зуба. Там його зустрів Майстер-Воротар: м'яко посміхаючись, він випустив юнака в місто і показав йому найкоротший шлях до пристані. Відтак Арен минув найвищу вулицю Твіля і стежкою, що збігала положистим берегом, рушив просто до дерев'яних шопок, у яких Школа тримала свої човни. У темряві стежка була ледве помітною. Дерева, пагорби, дахи будинків здавалися невиразними, драглистими згустками нічного мороку. Повітря було напрочуд холодним і непорушним. Усе навколо завмерло, випромінюючи якесь дивне відчуження і неспокій. Тільки на сході, на самому обрії, де у темному морі відбивалися темні небеса, ледве жевріла смужка вранішньої зорі.

Біля сходів, що вели на пристань, не було ні душі. Стояла мертва тиша. У грубій матроській куртці і вовняній шапці Аренові було доволі тепло, і все ж його проймала дрож, коли він сам не свій стояв на кам'яних східцях, у сутінках чекаючи Архімага.

Човнові навіси похмуро височіли над чорною водою; раптом всередині одного з них щось тричі глухо грюкнуло. Арен завмер від несподіванки. І нараз на водну гладінь легко впала довга вузька тінь. То був човен, який тихо підійшов до причалу. Арен притьмом підбіг до суденця і заплигнув усередину.

– Візьми-но румпель, – сказав Архімаг, худорлява постать якого бовваніла попереду, – і тримай рівно, а я тим часом напну вітрило.

Коли вони вийшли з бухти, вітрило, наче біле крило, замайоріло над човном, купаючись у перших променях зорі.

– Вітер західний, отже, поки що веслувати нам не доведеться. Вочевидь, Майстер-Вітровод постарався на прощання. Стеж за стерном, юначе, цей човник дуже слухняний! Ось так. Ну що ж, західний вітер і погожий ранок – чудова погода для весняного рівнодення.

– Це і є "Світозор"? – Арен знав про човен Архімага із пісень та легенд.

– Авжеж, – відповів чаклун, перебираючи снасті.

Вітер дужчав, і човен то пірнав униз, то злітав на гребені хвилі. Арен, зціпивши зуби, намагався твердо тримати стерно суденця.

– Повелителю, хоча твоїм човном і справді легко керувати, проте мені здається, що він у тебе доволі норовистий!

Архімаг засміявся.

– Нехай собі робить, що хоче! Можеш не хвилюватися, це дуже кмітливий човник. Слухай, Арене, – повагом почав чаклун, вклякнувши біля щогли і дивлячись юнакові в очі. – Я тепер уже не "повелитель", а ти не королевич. Мене звати Соколом, я купець, а ти мій небіж Арен, котрий мандрує разом зі мною і принагідно опановує морську справу. Ми родом з Енладу. З якого міста? Та з будь-якого великого – щоби не боятися випадкової зустрічі із "земляками"!

– Може, з Теміри? Це на східному узбережжі. Тамтешні купці торгують з усіма Широтами.

Архімаг ствердно кивнув.

– Але, мій пане, – обережно зауважив Арен, – твою вимову важко назвати енладською...

– Знаю. Вона в мене ґонтійська, – засміявся його супутник і поглянув на обрій – саме почало світати. – І все ж я гадаю, що зможу ще дечого в тебе навчитися. Отож, ми з тобою – темірці, наш човен називається "Дельфін", і я ніякий не маг, не повелитель, не Яструб, а... Як мене звати?

– Сокіл, повелителю.

Арен промовив це і прикусив язика.

– Вправляйся, небоже, – сказав Архімаг. – Треба просто більше вправлятися. Ти ж ніколи ніким, крім принца, не був... А от мені таки довелося побувати у бувальцях! Але, між іншим, Архімагом я був чи не найменше... Та годі про це! Отже, ми з тобою пливемо на південь за емелем – знаєш, це такі сині камінці, на яких заведено різьбити різні помічні закляття. По-моєму, на Енладі їх неабияк цінують. Здається, з допомогою цих камінців лікують і біль у попереку, і нежить, і печію, а також коли шию надме чи язика прикусиш...

Арена це розсмішило і він зареготав. Саме в цю мить човен високо зринув на гребені дужої хвилі, і на обрії перед ним сяйнув золотавий край вранішнього сонця, що піднімалося з морських глибин. Яструб стояв, тримаючись однією рукою за щоглу, тому що човен хитало таки добряче. Зустрівши перші промені весняного рівнодення, він раптом заспівав якусь давню пісню. І хоч Арен не знав Істинної Мови, якою розмовляють маги і дракони, проте у голосі Яструба він відчував щиру радість – у чіткому ритмі його співу хвилі набігали одна на одну, а новий день приходив на зміну ночі, і ніхто не міг порушити цієї одвічної рівноваги. У небі кричали чайки, берег Твіля залишився далеко позаду – човен опинився серед неозорих водних просторів, залитих сонячним світлом. То було Потаємне море.

Хоча Ґорт знаходиться наче й не дуже далеко від острова Роук, а все ж мандрівники провели у морі цілих три дні. Перед відплиттям Архімаг прагнув якнайшвидше вирушити в путь – здавалося, його дратує будь-яке зволікання, однак він одразу повеселішав, щойно "Світозор" покинув Твільську гавань. Коли захищений магією острів Мудреців зник за обрієм, вітер перемінився, але Яструб вирішив не викликати попутного чар-вітру, хоча на його місці будь-який вітровод вчинив би саме так. Натомість маг узявся вчити Арена керувати човном при постійному зустрічному вітрі – вони не одну годину маневрували поміж скелями, якими рясніло море біля східного узбережжя острова Ісель. Уранці, на другий день подорожі, почався затяжний дощ – пронизливий, крижаний березневий дощ, але Яструб і пальцем не поворухнув, щоб угамувати негоду. Арен подумав про це наступної ночі, коли вони, окутані непроникною холодною мрякою, от-от мали увійти у Ґортську гавань: дивовижно, але за весь час їхнього знайомства Архімаг жодного разу не скористався магією!

Зате Яструб виявився неперевершеним мореплавцем. За ці три дні Арен дізнався від нього більше, ніж за десять років плавби у Берильській затоці. Зрештою, чаклуни мають багато спільного з моряками: адже і тим, і другим доводиться змагатися із силами небес та морів, аби хоч на крок наблизитися до жаданої мети. А втім, у Яструба-мага і Сокола-моряка мета була єдиною.

Загалом то був доволі неговіркий, але напрочуд зичливий чоловік. Його зовсім не дратувало, коли Арен робив щось не до ладу – маг завжди залишався простим і товариським; тож невдовзі хлопець упевнився в тому, що кращого попутника годі й шукати. Утім, вряди-годи Яструб надовго поринав у мовчазні роздуми, і тоді, відповідаючи на якесь із численних Аренових запитань, чаклун говорив незвично хрипким голосом, а його очі, здавалося, дивилися крізь співрозмовника. Щоправда, це зовсім не применшувало захоплення, з яким хлопець ставився до мага, але тепер щира приязнь поєднувалася з шанобливим острахом. Мабуть, Яструб відчув це, бо тієї туманної ночі, коли їхній човен дрейфував біля берегів острова Ваторт, чаклун раптом завів мову про себе і про те, що його тривожить.

– Завтра ми знову будемо серед людей. А мені зовсім цього не хочеться, – зітхнув він. – Я повсякчас намагався уявити себе вільним... Запевняв себе, що у світі все гаразд. Що я не Архімаг і навіть не чаклун. Що я лише Сокіл, простий гендляр із Теміри, котрий нікому нічого не винен і не має жодних особливих прав та обов'язків... – Він трохи помовчав, а тоді продовжив: – Арене, коли настане час робити вибір, намагайся зважувати кожен свій крок. Замолоду мені довелося вибирати, як жити: у відстороненому спогляданні чи у вирі постійної діяльності? Я вчепився за другу можливість, наче рак за палець. Але кожен твій вчинок, навіть дуже незначний, бере тебе в полон своїх наслідків і зв'язків, а відтак ти мусиш діяти знову і знову. Нагода перепочити від виснажливої доконечності життя випадає дуже рідко, – але тільки в такі хвилини, як-от зараз, можна дозволити собі просто жити і, зрештою, просто подумати над тим, хто ж ти насправді такий.

"Дивно, – губився у думках Арен, – як може така людина сумніватися в собі й у власному покликанні?" Досі юнак вважав, що вагання і непевність – то талан молодих, які ще нічого в житті не досягли.

Човен хитався серед неозорої крижаної пітьми.

– Ось за це я і люблю море, – пролунав у темряві Яструбів голос.

Арен розумів його, але власні думки юнака наввипередки мчали вперед і тільки вперед – до мети їхньої подорожі. Та оскільки Яструб нині був явно не проти поговорити, то Арен зрештою наважився запитати:

– Гадаєш, ми знайдемо в Ґорті те, що шукаємо?

Чоловік похитав головою: чи то заперечливо, чи то невпевнено.

– А може, це щось на кшталт пошесті? Якась моровиця, що спустошує острів за островом, нищить збіжжя, худобу і людські душі?

– Будь-яка пошесть чи моровиця – це, по суті, лише звичне коливання маятника Великої Рівноваги. Але зараз коїться щось зовсім інше – я відчуваю втручання злих сил. Ми інколи страждаємо від того, що Всесвіт намагається відновити порушену Рівновагу, але однаково не втрачаємо надії, не цураємося магії та не забуваємо слів Створення. Адже природа ніколи не повстає проти себе... Тож я певен, що зараз Рівновага не відновлюється, а навпаки – ще більше порушується. І на це здатна лише одна істота...

– Ти маєш на увазі людину? – напруженим голосом запитав Арен.

– Так, людей.

– Але чому?

– Через свою надмірну жагу життя.

– Життя? А хіба це погано – любити життя?

– Ні, в цьому немає нічого поганого. Але коли ми намагаємося здобути владу над життям – домагаючись безмежного багатства, цілковитої безпеки, особистого безсмертя – тоді природна жага стає захланністю. А коли така непогамовна жадоба поєднується з древніми знаннями, тоді у світ приходить Зло і, нищівним тягарем упавши на шальки всесвітніх терезів, порушує Велику Рівновагу.

Арен замислився над його словами.

– Отже, ти вважаєш, що ми шукаємо людину? – озвався врешті юнак.

– Так, людину і, до того ж, мага. Така моя думка.

– А я завжди вважав, і так мені пояснювали батько та вчителі, що мистецтво Високої Магії залежить від Великої Рівноваги, від всесвітнього ладу, і саме тому не може слугувати для втілення лихих намірів.

– Ну, це ще, як мовиться, вилами на воді писане, – гірко посміхнувся Яструб. – "Суперечки магів не мають меж". На будь-якому острові Земномор'я є ворожки, котрі промишляють лихими чарами, і чаклуни, котрі вдаються до магії, щоби розбагатіти. Але це, так би мовити, дріб'язок! Бо іноді йдеться про значно складніші речі... Приміром, Повелитель Вогню, котрий намагався перемогти темряву і назавжди зупинити у зеніті полудневе сонце, був видатним магом. Навіть Ерет-Акбе, і той навряд чи зміг би його здолати... Могутнім магом був і Той, хто занапастив Мореда. Перед ним ставали навколішки непереможні воїни і вожді. Цей чаклун прокляв Мореда, і це заклинання виявилося таким сильним, що навіть після смерті Мореда воно продовжувало діяти, і морська безодня поглинула острів Солею разом з усіма його мешканцями... Ті маги були людьми, котрі своєю великою силою і знаннями служили Злу. Саме Зло надихало і живило їхні душі... Власне кажучи, ніхто не знає, чи завжди магія, що служить Добру, перемагатиме Зло. Ми можемо тільки сподіватися на це.

Коли замість твердої упевненості тобі подають надію, завжди відчуваєш деяке розчарування. І Аренові раптом стало тоскно і незатишно у холодному піднебессі таких високих матерій.

– Здається, я тепер розумію, чому зло чинять лише люди, – сказав юнак. – Адже, порівняно з людьми, навіть акула невинна: вона вбиває, бо саме для цього створена.

– Тому-то ніщо в цілому світі не може протистояти людям. Зупинити людину, серце якої наповнене злом, може лише інша людина. У нашій ганьбі – джерело нашої слави. Тільки людський дух, споконвіків здатний творити зло, може знайти у собі силу, щоби здолати його.

– Ну а дракони? – запитав Арен. – Хіба вони не чинять зла? Хіба вони безвинні?

– Дракони! Дракони безжальні, захланні та підступні; вони не здатні на співчуття, у них не буває докорів сумління... Та чи є вони носіями зла? Хто я такий, аби судити їхні вчинки?.. Вони набагато мудріші за людей. Для нас вони наче мрії, Арене. Ми, люди, мріємо, вивчаємо магію, творимо добро і зло. А дракони не мріють, вони самі – сон, мрія. Їх не цікавлять Урочі Мистецтва, бо магія – то їхня сутність, основа їхнього буття. Дракони не діють, вони просто існують поза межами добра і зла.

– У Серілуні, – сказав Арен, – мені показували шкуру дракона Бар-Отха, вбитого Кеором, принцом Енладським, триста років тому. Відтоді у небі над Енладом ніхто не бачив жодного дракона. До речі, шкура Бар-Отха – важенна, наче з криці, і така велетенська, що нею, либонь, можна застелити Серілунську торговицю. А зуби у нього завдовжки з лікоть! І це при тому, що Бар-Отха був іще молодим драконом – так би мовити, недоростком...

– Здається, тобі страшенно кортить побачити дракона, – мовив Яструб.

– Авжеж! Чом би й ні?

– Тоді май на увазі: їхня кров – холодна й отруйна, а в очі їм взагалі краще не зазирати. Вони набагато древніші за людський рід... – Архімаг ненадовго замовк, а тоді заговорив знову: – І все ж, хоч іноді я починаю забувати або жалкувати про те, що колись накоїв, однак завжди пам'ятатиму той невимовний захват, що наповнив моє серце у мить, коли перед моїми очима, осяяні промінням надвечірнього сонця, легко і безтурботно ширяли величні дракони, котрі знайшли собі притулок на далеких Західних островах...

Говорити чомусь більше не хотілося. Мандрівці надовго замовкли, краєм вуха дослухаючись до шемрання хвиль, які щось недорікувато нашіптували "Світозорові", що незворушно погойдувався над морською безоднею. Отак, розчинившись у густій темряві глупої ночі, зморені подорожани і позасинали.

* * *

Над морем м'яко стелився серпанок ранкового туману, коли "Світозор" увійшов у Ґортську гавань. Біля портових причалів на якорі стояло кількадесят суден: рибальські човни, краболови, торгові кораблі, дві двадцятивесельні галери й одна велетенська, шістдесятивесельна, що вже давно дихала на ладан, а також кілька легких лодій під трикутними вітрилами, призначеними для того, щоби ловити висхідні потоки розжареного повітря у тихих Південних широтах.

– Це військовий корабель? – поцікавився Арен, коли вони пропливали повз одну із двадцятивесельних галер, і Гед відповів: – Ні, він пристосований радше для перевезення рабів... Он, бачиш залізний шворень? Отже, веслярів тут приковують до лавок ланцюгами. А втім, у Південних широтах торгівля людьми – звична справа.

Арен якусь мить розмірковував над почутим, а тоді витяг зі скрині свій меч, якого сам сховав туди вранці того дня, коли вони пустилися у дорогу. Тримаючи уславлену зброю в руках, юнак зрештою наважився поділитися з Яструбом своїми сумнівами.

– Надто розкішна річ, як на простого крамарчука, – промовив він нарешті, а тоді насмішкувато додав: – А піхви, піхви – очей не відвести!..

Чаклун, котрий керував човном, обернувся до юнака:

– Та чого ж... Якщо хочеш, можеш узяти його з собою.

– Я просто подумав, що в чужому місті зброя може нам знадобитися...

– Якщо меч сам проситься до рук, то заважати йому не можна, – сказав Яструб, пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутися у заповненій кораблями гавані. – Адже це саме той клинок, про який кажуть, що над ним не владні злі наміри?

– Авжеж, це він, – кивнув Арен. – І все ж йому доводилося вбивати. Вбивати людей, – він перевів погляд на гладеньке руків'я. – Він уже вбивав, а я ще ні. Тож тепер, причепивши його до пояса, я почуваюся просто дурнем. Цей меч настільки старший від мене... Візьму-но я краще ножа, – зрештою вирішив хлопець, а тоді загорнув меч у полотнину і знову поклав його на дно скрині. На його обличчі чаклун прочитав зніяковілість і роздратування.

– Може, трохи повеслуєш, хлопче? Нам потрібно причалити отам, біля сходів, – через деякий час буркнув Яструб.

Місто Ґорт, один із семи найбільших портів Архіпелагу, розкинулося на схилах трьох високих пагорбів, вражаючи уяву чужинців різнобарв'ям своїх вулиць, що зусібіч збігалися до завжди заповненого галасливим людським тлумом морського берега. Тутешні мешканці жили у покритих червонястою черепицею будинках, стіни яких обмащували жовтогарячою та білою глиною. Навколо запашним темно-рожевим цвітом буяли дерева. Між дахами багатьох будинків люди понапинали барвисті намети, в тіні яких затишно влаштувалися крихітні базари. Починався чудовий сонячний день. Гамірні вулички, що вели вглиб міста, нагадували вузькі шпари, в яких вирували тіні і люди.

Прив'язавши човен до причалу, Яструб присів, удаючи, що перевіряє на міцність вузол, і тихенько сказав Аренові:

– Хлопче, тут, у Ґорті, є люди, котрі добре мене знають. Тож поглянь на мене уважно, щоби не загубити у натовпі.

Промовивши це, Архімаг звівся на ноги, і з'ясувалося, що шрам, що спотворював його обличчя, раптом кудись зник, волосся геть посивіло, ніс зробився м'ясистим і кирпатим, а замість довгої тисової патериці в руках Яструба з'явилося різьблене зі слонової кості берло, яке чаклун одразу ж сховав за пазухою.

– Ну що, не впізнаєш? – посміхаючись, звернувся він до Арена, вимовляючи слова на енладський лад. – Небоже, ти що, ніколи не бачив свого дядька?

Арен уже знав, що чаклуни можуть змінювати свою подобу, – якось він бачив, як вони відтворювали в особах "Подвиги Мореда" при дворі у Берилі. Пам'ятаючи, що подібні перетворення – це тільки ілюзія, він буркнув:

– Доста вже вам жартувати, дядьку Соколе!

Та поки старий торгувався з портовою вартою, намагаючись зменшити плату за постій та охорону човна, Арен не зводив із нього очей, аби звикнути до нового образу свого незрівнянного "дядька". Його дивовижне перевтілення дедалі сильніше вражало уяву юнака. Була в усьому цьому якась прикра надмірність – здавалося, між мудрим Архімагом і отим підстаркуватим гендлярем, котрий у цю мить натхненно сварився з портовою челяддю, немає нічого спільного... Плата за постій і справді була надто високою, тож Сокіл не переставав бурчати і коли платив охоронцям, і коли вони разом з Ареном рушили у місто.

– Мені ледь терпець не урвався! – бубонів старий. – Платити отому тлустому здирнику, отому злодюзі, тільки за те, що він догляне за моїм човном! Та для цього вистачило б і чвертки закляття! Мені аж мову відняло, чуєш, небож-ж-же?

Вони підіймалися велелюдною, смердючою і строкатою вуличкою, обабіч якої тяглися дрібні крамнички – господарі цих убогих закладів, стоячи у дверях, на всі заставки вихваляли свій завалящий крам: глечики та полумиски, панчохи та капелюхи, лопати, шпильки, гаманці, кошики, ножі, цвяхи, нитки, білизну та силу-силенну іншого хатнього начиння і реманенту.

– Дядьку, а що – у Ґорті нині ярмарок?

– Ярмарок? Ні, парубче... Тут у них цілий рік отак ярмаркують! Пані, та не треба нам ваших пиріжків з рибою, ми вже поснідали!

Арен же тим часом намагався відкараскатися від набридливого чоловічка з тацею, заставленою мідними дзбанками, котрий усю дорогу волочився за ними слідом і квилив:

– Купіть ось це, паночку, ну, спробуйте, красунчику, це зілля стане вам у пригоді, воно духмяне, як троянди Нуміми, ви чаруватимете всіх жінок... Ось тільки спробуйте, молодий повелителю морів, юний принце...

Між крамарем і Ареном мов із-під землі виріс Яструб, запитуючи:

– Що за зілля? Хто кого чаруватиме?

– Ви не так мене зрозуміли! – зіщулився чоловічок, намагаючись накивати п'ятами. – Я не торгую чарівним зіллям, капітане! Я продаю тільки сиропи, які освіжають подих після пиятики або дурман-кореня, тільки сиропи, мій пане!

Здавалося, ще трохи і чоловічок впаде навколішки просто на брудний хідник. Мідне начиння на його таці забряжчало і загриміло, із деяких дзбанків вихлюпнулася липка та густа, як меляса, рідина рожевого та бузкового кольорів.

Не звертаючи більше уваги на лемент переляканого крамаря, Яструб дав йому спокій і повів Арена далі. Невдовзі людей поменшало, а крамниці стали і зовсім жалюгідними: тут продавали і жменю кривих цвяхів, і щербату ступу, і старий гребінь. Але ця вбогість уже не викликала в Арена відрази, натомість на багатшому кінці вулиці його пригнічувала навала речей, виставлених на продаж, дратував гармидер криків – купи! купи! Юнак зі зневагою пригадав набридливе чіпляння продавця пахощів і в його пам'яті постали прохолодні чисті вулиці свого рідного північного міста. Ніхто в Берилі, думав він, не став би отак плазувати перед чужинцем.

– Ну й мерзенний же тут люд! – промовив він уголос.

– Сюди, небоже, – анітрохи не звертаючи уваги на його слова, сказав Сокіл.

Звернувши під арку, прикрашену старими пошарпаними стягами, вони опинилися у провулку, що пхався вгору між високими будинками, а тоді знову вийшли на залитий сонцем майдан. Там був іще один базар із точнісінько такими самими крамничками і ятками.

На майдані яблуку було ніде впасти – просто на брудній бруківці скрізь непорушно сиділи чи лежали заціпенілі люди. Їхні обличчя мали якийсь дивний синюшний відтінок, а на вустах аж кишіла мушва, яка чомусь здалася Аренові схожою на розчавлену смородину.

– Як же їх багато! – тихо і квапливо промовив Яструб своїм власним голосом. Либонь, мага теж приголомшило побачене. Втім, коли Арен поглянув на свого супутника, то побачив лише байдужо-тупувате обличчя добродушного крамаря Сокола. Воно випромінювало незворушну безтурботність.

– А що сталося з цими людьми?

– Це дурман-зілля. Від нього глухнуть і німіють, а розум покидає тіло, пускаючись у далекі мандри. Та коли він знову вселяється у тіло, то потребує ще більше дурману. І ця пристрасть стає дедалі сильнішою, а життя – коротшим, бо ця гидота, крім усього іншого, ще й дуже отруйна. Спочатку у людини починають труситися руки і ноги, вона стає слутавою, а відтак і смерть не бариться.

Арен поглянув на жінку, котра сиділа, спершись спиною на нагріту сонцем стіну. Вона спробувала було зігнати мух із обличчя, але її рука безпорадно смикнулася, описала в повітрі дугу, так наче жінка раптом забула, чого вона хотіла, і заходила ходором, немов у судомах. Це трохи нагадувало якісь магічні жести, безглузді чари, у яких не було ані найменшого сенсу.