Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

ОСТАННІЙ БЕРЕГ

Елізабет, Кароліні і Теодору присвячую

ГОРОБИНОВЕ ДЕРЕВО

Крізь молоде листя в'язів і ясенів у Фонтанний двір лилося березневе сонце, а бризки водограю мжили у повітрі, леліючи всіма барвами веселки. Цей прямокутний внутрішній дворик стояв просто неба, але його оточували кам'яні стіни, за якими починалися покої, галереї та вежі Обителі Мудреців. Навколо самої споруди тяглися грубезні мури, здатні витримати і гарматний постріл, і землетрус, і ураган. Запорукою міцності цих замшілих стін була не лише майстерність древніх будівничих, котрі колись вимурували їх із важких, неоковирних брил, а й могутні чари, якими надійно захистили свій осідок незвичайні мешканці Обителі Мудреців. Адже Роук із давніх-давен величають островом Мудреців – саме тут здібна молодь з усіх куточків Земномор'я опановує мистецтво магії. Тож Обитель Мудреців, у якій розташована чаклунська школа, можна вважати серцем усієї чародійської спільноти. А, так би мовити, "серцем серця" став оцей, оточений стінами Обителі Мудреців, але відкритий для всіх небесних стихій, крихітний дворик із водограєм, навколо якого зеленіли бездоганно стрункі дерева.

Поруч із фонтаном вигналося вгору горобинове деревце – його пружне коріння, розростаючись ушир, підважувало мармурові плити, якими було вимощене подвір'я. Подекуди камінь репнув, і вищербленою мармуровою поверхнею зміїлися яскраво-зелені, порослі мохом тріщини. Посеред двору, на одній із замшілих мармурових плит, не зводячи погляду з мерехтливих струменів водограю, непорушно сидів юнак – міцний, плечистий, у пишному вбранні шляхетного вельможі. Тонкі риси його юного обличчя були спокійними і незворушними, наче вирізьблені з бронзи.

За його спиною, у затінку дерев на протилежному боці двору, стояв чоловік. Принаймні, здавалося, що хтось таки ховається у тій напівтемряві, бо через химерну гру мінливого світла сказати це напевно було важко. Втім, там таки й справді мовчки стояв чоловік у білих шатах, спостерігаючи за юнаком, котрий продовжував милуватися фонтаном. Жоден звук не порушував тихого шелесту листя та дзвінкого жебоніння водограю.

Нарешті чоловік рушив до хлопця. Вітер гойднув горобину, дзвінкіше зашуміло її дрібне молоденьке листя. Почувши людські кроки, юнак спритно схопився на ноги, обернувся до чоловіка і поштиво вклонився.

– Я до ваших послуг, наставнику, – озвався він.

Архімаг острова Мудреців (а то, власне, був саме він) зупинився перед хлопцем – невисокий на зріст, худий, у білому вовняному плащі з відлогою, яка увиразнювала його темне, засмагле обличчя з яструбиним носом і давніми шрамами, що тяглися через усю щоку. Він кинув на юнака жвавий проникливий погляд.

– Гарно тут, у Фонтанному дворику, правда? – озвався він тихим голосом і додав: – Ти прибув здалеку. Мабуть, втомився? Тож присядь, не соромся...

Сам Архімаг тимчасом клякнув на білий край басейна, що оточував фонтан, і підставив руку під струмінь води, що стікала з різьбленої чаші. Прозорі цівки цебеніли йому крізь пальці. Юнак сів на мармурову плиту, і якусь мить вони обидва мовчали.

– Ти – син володаря Енладу і Ґирлищ, – заговорив Архімаг, – спадкоємець Мореда. У всьому Земномор'ї немає славетнішого королівства! Колись і я милувався квітучими садами Енладу, захоплювався золотими дахами Берили... Як твоє ім'я?

– Мене звати Арен.

– У вашій говірці це слово, мабуть, щось означає? А як перекласти його загальновживаною мовою Архіпелагу?

– "Арен" по-нашому означає "меч", – відповів хлопець. Архімаг кивнув. Знову запала тиша, а відтак заговорив юнак (тримався він упевнено, але в його манерах не було навіть крихти зухвалості):

– Я гадав, що Архімаг знає всі мови... – його співрозмовник, не зводячи погляду з фонтана, заперечливо похитав головою. – ... і всі імена...

– Всі імена? Тільки Сеґой, котрий підняв острови з океанських глибин і промовив Першослово, міг знати всі імена. Але можеш мені повірити, – погляд Архімага знову зупинився на постаті Арена, – якби я захотів дізнатися твоє справжнє ім'я, я би зумів його з'ясувати. А втім, у цьому немає потреби, тож я зватиму тебе Ареном, а ти мене – Яструбом. Розкажи, як ти сюди добирався?

– Довго, дуже довго...

– Заважали лихі вітри?

– Ні, шановний Яструбе, вітри були сприятливими... А от звістка, яку я приніс, і справді лиха!

– Гаразд, я слухаю тебе... – серйозно сказав Архімаг. Однак виглядало на те, що нетерплячість Арена видавалася магові трохи кумедною.

Юнак почав свою розповідь, а чаклун втупився у кришталеву пелену води, що осяйним ободом лилася через вінця різьбленої чаші фонтана. Вочевидь, слухаючи Арена, Архімаг подумки був далеко від Фонтанного дворика...

– Яструбе, ти знаєш, що мій батько – не лише мудрий король, а ще й чаклун. Адже він – нащадок Мореда, до того ж замолоду деякий час провів на Роуку. Він має дрібку чарівної сили і володіє деякими знаннями, хоч і вдається до них дуже рідко – головно йому доводиться займатися державними справами та розширенням зовнішньої торгівлі. Наші кораблі допливають навіть до Західних широт, торгуючи сапфірами, воловими шкурами й оловом. А на початку цієї зими один із наших купців повернувся з далекого походу до рідної Берили і приніс у місто дивну звістку. Коли чутки про цю мандрівку дійшли до батькових вух, він послав за купцем, щоби той і йому розповів свою історію.

Юнак говорив швидко і впевнено. Змалку спілкуючись із придворними, він навчився добрих манер і позбувся властивої молодим самовпевненості.

– Моряк розповів, що на острові Нарведуен, за кількасот миль від наших володінь, безслідно зникла будь-яка магія. Він сказав, що закляття там не діють і ніхто не пам'ятає магічних слів. Батько запитав: "Либонь, чаклуни і ворожбити просто покинули острів?", а купець йому і каже: "Ні, там були люди, які колись зналися на чарах, але тепер вони занедбали своє ремесло і не вдаються до нього навіть тоді, коли потрібно відновити розбитий глек чи знайти загублену голку". Тоді батько питає: "Може, тамтешні люди відчували якусь тривогу?" А крамар: "Ні, вони виглядали радше байдужими до всього. Таке враження, ніби там лютує якась дивна пошесть: скажімо, цьогоріч Нарведуен постраждав від страшного неврожаю, але нікого з остров'ян це анітрохи не хвилює". А ще він сказав (я теж був при тій розмові): "Вони виглядають, наче хворі, яким сказали, що за рік вони помруть, і поводяться так, наче вірять, що їхнє життя триватиме вічно. Люди просто блукають островом, і ніщо їх більше не цікавить". Згодом й інші моряки, повертаючись із плавання, теж розповідали про те, що Нарведуен зубожів і занедбав мистецтво магії. А втім, то були звичайні теревені – прибульці з Широт полюбляють складати побрехеньки про землі, в яких буцімто побували. Тож ніхто, крім батька, цими фантазіями особливо не переймався...

– Під Новий рік у нас, на Енладі, святкують День отари, і дружини пастухів з навколишніх селищ приносять у місто новонароджених овечок. Як і в попередні роки, мій батько доручив чаклунові Руту накласти на ягнят ростові чари, але незабаром той, засапавшись, повернувся зі святкового майдану, поклав на землю свою патерицю і сказав: "Володарю, я не можу промовити потрібні слова!" Батько став розпитувати Рута, що й до чого, але чаклун продовжував скиглити: "Я не пам'ятаю! Я все забув!". Тоді король сам пішов на майдан і наклав чари. Додому він повернувся похмурим і стомленим. Коли ми зустрілися на сходах, батько сказав мені: "Я промовив заклинання, та не знаю, чи вони бодай хоч щось означають..." Однак, зрештою, щось таки й справді сталося... Навесні з отарами почали коїтися страшні речі: суягні [1]1
  Суягна – те саме, що кітна.


[Закрыть]вівці гинули, багато ягнят народжувалися мертвими, а деякі хоч і були живими, але страждали від потворних каліцтв! – запальний голос юнака затремтів. Арен скривився так, наче клубок підступив йому до горла. – Я сам бачив таких.

Він трохи помовчав.

– Мій батько певен: ця пошесть, як і занепад Нарведуену, свідчать про те, що в наших краях угніздилося якесь зло. Тому нам конче потрібна порада Мудреців.

– Якщо вже король вирядив у дорогу саме тебе, то у вас таки й справді коїться щось небезпечне, – сказав Архімаг. – Адже ти його єдиний син, а з Енладу на Роук шлях неблизький... Ти все сказав чи можеш іще щось додати?

– Хіба що нарікання сільських знахарів...

– І на що ж вони скаржаться?

– Кажуть, що дим і вода позначені печаттю хвороби, а приворотне зілля втратило свою силу. Але ж ці неуки нічого не тямлять у справжній магії!

– Звісно, варити чар-зілля чи ворожити – не бозна-яке ремесло, проте тривожними вістями нехтувати не варто. Арене, ми обговоримо те, про що ти розповів, на зібранні Майстрів. Але наразі мені важко щось сказати з цього приводу. Енлад – не перший острів, звідки надходять кепські новини...

Ця далека подорож на Роук, повз уславлений острів Хавнор, через Потаємне море, стала першою мандрівкою в житті Арена. Протягом кількох останніх тижнів юнак усвідомив неймовірне розмаїття світу і зрозумів, що життя буяє не лише у милих його серцю Енладських горах, а й у багатьох інших, досі незнаних йому краях. Однак Арен іще не звик до цієї, нової для себе думки – потрібен був час, щоби навчитися бачити речі такими, якими вони є насправді.

– А звідки ви отримували лихі вісті? – дещо спантеличено запитав юнак – він усе ще сподівався отримати пораду, за якою прибув на Роук.

– Спочатку з Південних широт. Потім – із самісінького півдня Архіпелагу, з острова Ваторт. Люди кажуть, що там не діють жодні чари, але хтозна чи можна вірити цим чуткам... Ваторт здавна славився заколотниками та піратами, тож і сьогодні подейкують, що повірити купцеві з Півдня – все одно, що повірити брехунові. Так чи інакше, є підозра, що джерела магії міліють.

– А як же Роук?

– Ну, наразі тут іще не відбувається нічого незвичайного. Острів добре захищений і від штормів, і від ворогів, і взагалі від будь-яких негараздів. Може, навіть занадто добре захищений... Але що ти тепер робитимеш, королевичу?

– Я можу повернутися додому лише тоді, коли знатиму, як здолати зло, що прийшло на нашу землю.

Архімаг зустрівся поглядом із Ареном, і цього разу, попри весь свій великосвітський вишкіл, юнак відвів очі вбік. Він і сам не розумів, що змусило його відвернутися, адже у поставі чаклуна не було нічого лиховісного – навпаки, обличчя Архімага аж світилося спокоєм і співчуттям.

Арен був сином короля. І досі ще жоден смертний не дивився на нього ось так – як на рівного собі, не запобігаючи перед королевичем, єдиним сином і спадкоємцем могутнього володаря Енладу. І хоча навіть собі юнак не міг зізнатися в тому, що його збентежив погляд чаклуна, та все ж мусив визнати, що завдяки цій зустрічі навколишній світ немовби розсунув свої межі, і вже не тільки Енлад, а й сам Арен почали видаватися менш значущими перед величною таїною буття – по суті, він був тільки людиною, крихітною піщинкою супроти могутньої морської стихії, що оточувала вкриті темрявою острови.

Юнак сидів на мармуровій плиті і вискубував мох із тріщин у камені.

– Я зроблю так, як ви мені порадите, – озвався він нарешті, вслухаючись у свій хрипкий високий голос, що зміцнів лише кілька років тому.

– Ти маєш слухатися батька, а не мене!

Архімаг знову поглянув на Арена, і цього разу юнак уже не відвертав очей. Тепер він уповні усвідомлював, хто перед ним стоїть – найвидатніший чарівник Земномор'я, єдиний Повелитель драконів, людина, котра побувала біля берегів Астовелю і Селідору, закрила Чорний колодязь Фундаура, здобула у Гробницях Атуану каблучку Ерет-Акбе і спорудила велетенську дамбу в Неппі. І зараз цей приземкуватий немолодий чоловік із тихим голосом і глибокими, як вечірні сутінки, очима стояв навколішки біля фонтана.

Арен підвівся зі свого мармурового ложа і підійшов до Архімага.

– Учителю, – сказав він, затинаючись, – дозволь мені допомагати тобі!

Юнак уже давно забув про свій вельможний гонор, його обличчя аж пашіло від завзяття, а голос тремтів.

На поясі в Арена висів меч у нових піхвах, оздоблених червоно-золотим мережаним литвом. Натомість сама зброя, вочевидь, уже побувала в бувальцях – принаймні, про це свідчило витерте до блиску посріблене руків'я меча. Юнак вихопив клинок із піхов і поривчасто подав його Архімагові: руків'ям уперед, як васал сюзеренові.

Спершу чаклун навіть не поворухнувся, а тоді глянув на Арена і сказав:

– Це твій меч, а не мій. І ти не мусиш нікому служити!

– Мій батько вважав, що, можливо, мені доведеться затриматися на острові доти, доки я не знатиму, у чому полягає корінь зла. Хоча я не володію магією, а, можливо, навіть не маю дару до цього мистецтва, проте серед моїх предків усе-таки були могутні маги. І якби я міг хоч якось стати вам у пригоді...

– Твої предки були передусім королями, а вже потім – чаклунами, – відповів Архімаг. Він підвівся і спокійним пружним кроком підійшов до юнака. – Я вдячний тобі за ці слова, хоча наразі і не потребую твоїх послуг. Проте згодом, коли рада Майстрів ухвалить якесь рішення, ти справді міг би допомогти мені. Зрештою, шляхетною пропозицією шляхетної душі нехтувати не годиться. Як і відмовлятися від меча, якого тобі подає нащадок Мореда!.. Що ж, гаразд! Той хлопець, котрий привів тебе сюди, подбає про те, щоби ти попоїв, умився та відпочив. Ну ж бо! – і маг легенько підштовхнув Арена у спину.

Досі ще ніхто не дозволяв собі нічого подібного – принц негайно поклав би край будь-якому панібратству. Але дотик Архімага – то було щось цілком інакше: юнак щиро захоплювався чаклуном і вважав знайомство з ним за велику честь.

Арен ріс жвавим хлопцем, любив різні ігри, у яких з охотою гартував своє тіло і дух. Він також не цурався ні офіційних церемоній, ні державних справ, хоча ці обов'язки, певна річ, не мали нічого спільного зі звичними хлоп'ячими забавами. Юнакові заввиграшки вдавалося все, за що би він не брався, одначе досі це було для нього просто цікавою грою. Натомість щойно тепер він чи не вперше усвідомив глибину незбагненної таїни буття і власного покликання – це відчуття пробуджувала не гра і не мрія, а честь, небезпека і мудрість, пошрамоване обличчя, тихий голос і засмагла рука Архімага, у якій тьмяно поблискувала чорна тисова патериця, оздоблена вирізьбленою із срібла Втраченою Руною Єднання.

Отак ураз дуже несподівано хлопець вступив у доросле життя, не зазираючи у майбутнє і без вороття покинувши минуле, не зважаючи на ймовірні злигодні і не переймаючись можливими небезпеками.

У цю мить Арен почувався трохи розгубленим, а тоді, не прощаючись, незграбно рушив до виходу. Архімаг Гед теж більше не озивався до юнака, а тільки провів його постать поглядом, сповненим доброзичливого гумору.

* * *

Гед іще якусь мить постояв під ясенем біля фонтана, а відтак звів очі до залитого сонцем неба.

– Хлопець начебто хороший, а от вісті приніс невтішні, – зрештою, тихо, ніби звертаючись до водограю, промовив Архімаг.

Струмені води дзвеніли чистими сріблястими голосами і чаклун завмер, дослухаючись до їхнього жебоніння. А ще за хвилину Гед рвучко хитнув головою, наче відганяючи геть тривожні думки, і повагом рушив до потайних дверей, про існування яких відали тільки втаємничені.

– Майстре-Воротарю, – гукнув Архімаг.

У дверях з'явився невисокий чоловік – уже не молодий, але й не старий. На його сухому, кощавому, блідому, як слонова кістка, обличчі сяяла широка приязна усмішка.

– Що трапилося, Геде? – запитав чоловік, назвавши Архімага його Істинним ім'ям, позаяк вони були самі. Воротар був одним із тих семи людей у цілому світі, які знали це ім'я. Воно також було відоме Майстрові-Істинномовцю з острова Роук; Оґіонові Мовчазному, чарівникові з Ре-Альбі, котрий багато років тому на вершині гори Ґонт нарік Геда Істинним ім'ям; ясновельможній панні Тенар, володарці каблучки Ерет-Акбе; простому чаклунові Ветчу з острова Іфіш, котрий доводився шкільним товаришем Архімагу; і його сестрі Тростинці – вона вийшла заміж за теслю, народила трьох доньок, і хоча не володіла магією, зате зналася на справах житейських. Крім того, далеко-далеко звідси, на крайньому заході Земномор'я, це ім'я знали два дракони: Орм-Ембар і Калесин.

– Сьогодні ввечері нам треба скликати Раду, – сказав Гед. – Я знайду Формотворця і пошлю когось до Куремкармерука: нехай нині відкладе свої нескінченні списки і дасть учням перепочити, а сам побуде з нами, бодай хоч і незримо. До речі, ти б не міг запросити решту Майстрів?

– Гаразд, – відповів, посміхаючись, Воротар і за мить щез, неначе розчинився у повітрі. Зник і сам Архімаг, тож тепер водограй продовжував співати вже тільки для себе – свіжі, чисті, невичерпні струмені вигравали всіма барвами веселки у золотавому промінні березневого сонця.

* * *

Зазвичай Примарний сад видніється на західній або південній околиці Обителі Мудреців. Одначе цієї магічної діброви немає на жодній карті світу, і ніхто не може потрапити до неї, за винятком тих небагатьох, котрі знають урочий шлях до святині. Утім, милуватися Примарним садом можуть і новачки Школи, і прості міщани, і селяни. Щоправда, лише, так би мовити, звіддаля – невеликий лісок, де листя високих дерев жевріє золотом навіть серед буйного весняного зелен-зілля. Невігласам здається, що Примарний сад у якийсь загадковий, незбагненний спосіб кружляє навколо острова. Але це помилка: насправді рухається не Сад, коріння якого є корінням самого буття, – рухається все те, що оточує цю чарівну місцину.

Гед рушив у Сад просто через поля. Він скинув свій білий плащ, бо полудневе сонце пражило вже майже по-літньому. Якийсь селянин, котрий орав лан біля бурого підніжжя пагорба, привітав Архімага, піднявши руку над головою. Гед відповів йому тим самим жестом. Звідусіль долинав щебет дрібних пташок. Обабіч доріг рясно квітувала трава-блискітка. У високій блакиті небес повагом ширяв могутній яструб. Гед поглянув угору і знову скинув руку вгору, вітаючи птаха. Яструб, розтинаючи повітря, каменем шугонув униз і небавом вмостився на Гедовій руці, затиснувши його зап'ясток у своїх жовтих кігтях. Утім, це був навіть не яструб, а великий біло-брунатний сокіл-рибалка (ці хижі птахи доволі поширені на Роуку). Сокіл скоса позирав на Архімага круглим золотаво-бурштиновим оком, потім голосно клацнув гачкуватим дзьобом і витріщився на Геда обома своїми очима.

– Безстрашний, – звернувся чаклун до птаха мовою Створення.

Сокіл стріпнув крильми і ще міцніше стис кігті, дивлячись на Геда.

Той селянин, що вітався з чаклуном, зупинився, щоби перепочити, і тепер пильно стежив за ними. Якось минулої осені він уже бачив, як Архімаг точнісінько так само тримав на зап'ясті дикого птаха, а за мить у небі вже кружляло двійко яструбів. Одначе цього разу сталось інакше: птах стрімко злетів у небесну височінь, а чоловік пішов собі далі, грузнучи у вологій ріллі.

Власне, Гед простував саме тією єдиною стежкою, що вела до Примарного саду, – вона завжди була прямою, незалежно від того, якими манівцями рухалися навколо неї час і сам світ. Тож невдовзі постать чаклуна зникла за щільною стіною чарівних дерев.

Окремі з цих зелених велетнів просто-таки приголомшували своїми розмірами. Дивлячись на них, людина й справді могла упевнитися в тому, що Сад залишається незмінним, відколи існує світ. Стовбури дерев нагадували предковічні монументи, старовинні вежі, сірі від часу, а їхнє коріння у найглибших надрах землі переплелося з корінням гір. І все ж велетенські дерева не були безсмертними: найстарші з-поміж них уже майже позбулися листя, а їхнє гілля де-не-де починало всихати. Серед цих гігантів міцніла памолодь – високі кремезні дерева з буйними кронами і безліччю стручків з насінням.

Земля в Саду була м'якою та родючою – завдяки перепрілому листю, що протягом багатьох років опадало з дерев. Тут росла папороть і різні лісові трави, але інших дерев у Саду не було – лише ці, віковічні велетні, які в сучасній ґардійській мові Земномор'я навіть не мають назви. Свіже повітря під їхніми кронами пахло землею, залишаючи у роті присмак джерельної води.

На галявині, що утворилася на тому місці, де колись стояло одне з велетенських дерев, Гед зустрів Майстра-Формотворця, котрий жив у Примарному саду і майже ніколи не виходив за його межі. Цей дивний чоловік із жовтим, як масло, волоссям не був уродженцем Архіпелагу. Після того, як було віднайдено каблучку Ерет-Акбе, карґадські варвари припинили свої загарбницькі війни і навіть почали торгувати із Внутрішніми землями. Звісно, ці стосунки було важко назвати приязними, адже мешканці Кареґо-Ату й досі залишалися доволі відлюдькуватими, проте час від часу то юний карґадський воїн, то купецький син з'являлися на якомусь із західних островів, шукаючи пригод або сподіваючись опанувати науку магії. Десять років тому одним із таких заброд був і Майстер-Формотворець – юний дикун із мечем на поясі і червоним пір'ям на шоломі; якогось сльотавого ранку він прибув із Кареґо-Ату на Роук і, жахливо перекручуючи ґардійські слова, навпростець заявив Воротареві: "Я прийшов учитися!" І ось тепер він стояв поміж дерев Саду, у золотаво-зеленому світлі, високий, міцний чоловік із гривою жовтого волосся і дивними ясно-зеленими очима – Майстер-Формотворець Земномор'я.

Ймовірно, він також знав Істинне ім'я Архімага, але навіть якщо це було так, жодного разу не промовив його. Маги мовчки вклонилися один одному.

– За ким це ти тут спостерігаєш? – поцікавився Гед, і Формотворець відповів:

– За павуком.

Посеред галявини, між двома високими стеблинами деревію, сріблястим леготом бриніло павутиння. Тонесенькі ниточки виблискували у сонячному промінні, а в самому центрі павутини причаївся її творець – чорно-сірий павучок, крихітний, наче зіниця ока.

– Зрештою, він також добрий формотворець, – зауважив Гед, милуючись тонким мереживом павутиння.

– А в чому тут зло? – поцікавився молодший маг.

Здавалося, кругла павутина із чорним вічком посередині пильно стежить за обома чаклунами.

– Зло в тих тенетах, які плетемо ми, люди, – відповів Гед.

У цьому лісі не було чути пташиного співу. Тут панувала тиша, настояна на спекотному полуденному сонці. Від велетенських дерев тяглися прозорі тіні.

– Є вісті з Нарведуену й Енладу. Знову те саме...

– Спочатку південь і південний захід. Тепер північ і північний захід, – промовив Формотворець, не відводячи погляду від павутиння.

– Сьогодні увечері ми прийдемо сюди. Ліпшого місця для нашої наради тепер не знайти.

– Так то воно так, але... Мені, приміром, нічого порадити, – Формотворець нарешті перевів погляд на Геда, і від його зелених очей війнуло холодом. – Я боюся, розумієш? Усе просякло страхом. Навіть коріння...

– Авжеж, – погодився Гед. – Але нам належить дошукатися витоків цього лиха. Ми надто довго втішалися миром, який принесла віднайдена Каблучка, безтурботно грілися на сонечку і ловили рибку на мілководді. Нині знову настав час зазирнути в глибини буття... – сказавши це, Архімаг залишив Формотворця наодинці з крихітним павучком, що сторожко зачаївся у своїх сріблястих тенетах посеред осяяної весняним сонцем галявини.

Небавом, діставшись затіненого узлісся Примарного саду, Гед сів на землю, сперся спиною на кремезний корінь велетенського дерева і поклав патерицю на коліна. Відтак він заплющив очі й послав свою душу в політ над полями та пагорбами – на північ, до оточеного бурхливими морськими хвилями мису, де височіла Одинока Вежа.

– Куремкармерук, – покликав Гед Майстра-Істинномовця, і той негайно обізвався, відірвавшись від грубезної книги з іменами коренів, трав, листя, насіння та пелюсток, які він читав своїм учням:

– Я тут, мій пане.

Потому Майстер-Істинномовець, високий і худий старець, у вовняній мантії з каптуром, накинутим на сиву голову, стояв і слухав когось невидимого, а учні, що сиділи за столами, не зводили з нього приголомшених очей.

– Я прийду, – пообіцяв Куремкармерук і знову схилився над книгою. – Отже, ця пелюстка трави молі називається "гебера", її чашолисток – "партонат", а стебло, листя й корінь мають свої власні імена...

У цю мить Гед, котрий непорушно сидів піддеревом Примарного саду, знову повернув своїй душі тілесну оболонку – він і так чудово знав усі імена трави молі, тож тепер Архімаг, не розплющуючи очей, зручно випростав ноги і незабаром тихо заснув у затінку віковічних дерев.