Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Нараз чаклун засміявся і, повернувшись обличчям на північ, сказав:

– Отже, пастух таки посадить Моредового нащадка на законний трон! Ну хто би міг подумати!

Якийсь час він сидів мовчки і дивився, як напнуте полотнище вітрила жевріє в останніх променях сонця, що ховалося за обрій.

– Ні, я більше не повернуся ні у Хавнор, ні на Роук, – прошепотів Гед. – Настав час припинити ці ігри у всемогутність. Годі бавитися старими іграшками, треба рухатися далі. Я повернуся додому. Мені страх як кортить зустрітися з Тенар. І з Оґіоном. І досхочу набалакатися з ним, доки він живий, сидячи в його хатині на скелі Ре-Альбі. Я мрію знову зійти на вершину Ґонту, поблукати черленими осінніми лісами. Немає королівства кращого, ніж ці ліси! Пора вже мені вирушати туди. Без зайвих слів. Самотою. І там я, можливо, зумію нарешті осягнути те, чого не зміг осягнути ціною своїх подвигів.

Призахідне небо палало несамовитою пишнотою багряних барв, навіть море здавалося рубіновим, а вітрило над човном – ясно-червоним, наче кров. Але зрештою світ поволі запнувся чорною повстю ночі. Арен міцно спав, а його старший товариш сидів на кормі, вдивляючись у темінь. Зірок на небі не було.

СЕЛІДОР

Прокинувшись уранці, Арен зрозумів, що Гед виконав свою вчорашню обіцянку – вдалечині перед носом "Світозора" й справді простиралися низькі, огорнуті блакитною імлою береги Селідору.

Зненацька із надр його пам'яті виринули стіни Тронної зали у рідній Берилі – їх прикрашали велетенські мозаїчні зображення Півночі та Заходу Земномор'я, і облямований золотою смужкою острів Енлад був точнісінько над королівським троном. Арен чудово пам'ятав цю карту, бо сотні разів розглядав її у дитинстві. Північним сусідом Енладу є острів Оскіль, західним – Ебоскіль, а південніше від них розташувалися острови Семел і Пельн. А далі починалося море, викладене блідою блакитно-зеленою мозаїкою; в морі де-не-де траплялися крихітні дельфіни та кити. Відтак, нарешті, майже в кутку, там, де північна стіна зустрічалася із західною, був острів Нарведуен, а за ним іще три менших острівці. Тоді знову стелилося блакитне море, і лише біля самого краю західної стіни, біля краю карти, знову з'являлися острови: Селідор був найбільшим з-поміж них, і за Селідором уже не було нічого.

Тож Арен легко міг уявити собі круглясті обриси острова із великою затокою майже посередині берегової лінії. Одначе до вузького гирла затоки було ще надто далеко, а тому подорожани пристали до берега, кинувши якір у затишній бухті на південному краю острова. Новий день щойно починався.

Так закінчилася їхня велика гонитва від далекої Дороги Балатрану до найзахіднішого з-поміж островів Земномор'я. Непохитна земна твердь спершу навіть здалася мандрівцям дещо незвичною – надто довго вони провели у морі.

Гед вибрався на невисоку, порослу травою дюну. Її гребінь нависав над крутим схилом, наче карниз – чіпке коріння трави не давало йому обвалитися. Стоячи на вершині видми [10]10
  Видма – піщане місце, з якого у вітряну погоду зноситься пісок.


[Закрыть], маг пильно оглянув північну і західну частину моря. А от Арен іще на деякий час затримався у човні: по-перше, щоб узутися в чоботи, бо досі ходив босоніж, а, по-друге, щоб узяти зі скрині свій меч. Цього разу юнак, не вагаючись, причепив зброю до пояса. А тоді й собі подався до Геда, щоби згори оглянути тутешні околиці.

Десь на півмилі вглиб острова тяглися приземкуваті дюни, за ними бовваніли густо зарослі очеретом озерця, а ще далі, аж до обрію, виднілися пустельні жовто-бурі пагорби. Селідор був прекрасним і цілковито безлюдним. До того ж на цьому пустельному суходолі не було жодної тварини, а на зарослих очеретом озерах не гніздилися ні чайки, ані дикі гуси.

Мандрівці спустилися внутрішнім схилом дюни, а відтак шум прибою і виття вітру залишилися за гребенем піщаної стіни. Навколо запала цілковита тиша.

Вони опинилися у невеликому, вистеленому білим піском, виярку – то був справді чудовий прихисток, над яким сходило тепле ранішнє сонце.

– Лебанене, – сказав чаклун, який тепер називав Арена лише його Істинним ім'ям, – я цілу ніч не спав, тож тепер мені неодмінно треба відпочити. Залишайся біля мене і будь напоготові!

Гед приліг на осонні, бо в затінку ще було прохолодно, закрив рукою очі, зітхнув і заснув. Арен сів на землю поруч із магом. Було тихо. Звіддаля долинало лише приглушене відлуння прибою.

Зненацька Арен побачив у небі якусь істоту, яка спершу здалася йому орлом, що ширяє у піднебессі. Але то був не орел, а дракон. Він пролетів над ними одне коло, завис у повітрі, а тоді, склавши золотаві крила, каменем шугонув униз, із пронизливим свистом розтинаючи повітря. Ящір приземлився на вершину дюни, встромивши в пісок могутні кігті.

Дракон спустився трохи нижче по схилу й промовив:

– Аґні Лебанен.

Випроставшись на повен зріст між драконом і Гедом, Арен відповів:

– Орм-Ембар.

Тепер меч більше не здавався йому важким. Гладеньке руків'я було дуже зручним – юнак тримав його впевнено, міцно стискаючи у правиці. Предковічна сила меча стала союзницею Арена, адже він нарешті зрозумів, як користуватися цією зброєю задля загального добра. Тепер це був його меч.

Дракон знову заговорив, але Арен не розумів його. Він озирнувся на Геда, якого не розбудив ані страшний гуркіт крил, ані голос дракона, і відповів:

– Мій повелитель стомився. Тепер він спить.

Почувши це, Орм-Ембар сповз іще нижче і зібгався калачиком на дні виярку. Високе сонце освітило лускаті боки дракона, і він весь аж засяяв, так наче був зроблений із лискучої криці та золота.

А Гед і досі безтурботно спав, зважаючи на дракона не більше, ніж сплячий селянин зважає на свого гончака.

Так минула година. Аж раптом Арен, здригнувшись, відчув, що чаклун сидить поряд, і, вочевидь, уже досить давно.

– Бачу, ти вже настільки звик до драконів, що засинаєш у них просто між лапами? – посміхнувшись, промовив Гед і позіхнув. А потім звівся на ноги і заговорив з Орм-Ембаром.

Дракон щось сказав чаклунові, і Гед уже хотів йому відповісти, аж раптом вони обидва обернулися й поглянули на Арена. Вони почули тихий скрегіт сталі меча, вихопленого із піхов. Юнак, тримаючи зброю напоготові, пильно дивився кудись на вершину дюни, що нависала над виярком. Там, у променях яскравого сонця, стояв чоловік. Вітерець легенько шарпав поли його просторого плаща і відкинутий на спину каптур, але сам незнайомець стояв непорушно, як із каменю витесаний. Це був високий, кремезний і доволі вродливий чоловік із густою чорною чуприною – довге кучеряве волосся спадало йому на плечі. Очі його, здавалося, дивилися кудись у далечінь, повз них. Незнайомець посміхався.

– Орм-Ембара я знаю, – промовив він. – І тебе, Яструбе, також, хоча ти й добряче постарів відтоді, як ми з тобою бачилися. Я чув, що ти став Архімагом? Авжеж, ти високо злетів, але й постарів нівроку. А це хто такий? Мабуть, твій юний слуга? Один із тих молодиків, котрі вивчають мистецтво Магії на острові Мудреців. Що ж привело вас сюди, так далеко від Роуку та його неприступних стін, які оберігають Майстрів від будь-якого лиха?

– Хтось проламав стіну, важливішу за роукські мури, – відповів Гед, обіруч стискаючи свою патерицю і не зводячи очей із чоловіка на дюні. – А хіба ти не постанеш перед нами у своєму власному тілі, щоб ми могли належно привітати того, кого так довго шукали?

– У власному тілі? – перепитав чоловік і знову посміхнувся. – А хіба людське тіло, тлінна плоть має якесь значення при зустрічі двох магів? Ні, нехай краще зустрінуться наші душі, Яструбе!

– Це, як на мене, навряд чи можливо... Хлопче, сховай свій меч і не хвилюйся: перед нами лише його посланець, примара, але не справжня людина. З таким самим успіхом можна рубати мечем повітря... У Хавнорі, коли твоя голова вже була сивою, тебе прозвали Кобом-Павуком. Але ж це лише прізвисько. Як же нам називати тебе, коли ми нарешті зустрінемося насправді?

– Ви називатимете мене своїм Володарем, – відповіла висока постать, стоячи на вершині видми.

– Зрозуміло, а як іще?

– Королем і Великим Майстром.

Орм-Ембар зненацька розлючено засичав; його величезні очі шалено блиснули. Але він лише відвернувся від високого чоловіка і припав до землі.

– А куди ми маємо прийти, щоб зустрітися з тобою, і коли?

– Я сам зустріну тебе у моїх володіннях, і тоді, коли мені буде зручно.

– Гаразд, – сказав Гед і, піднявши патерицю, махнув нею у бік незнайомця, і той зник, наче полум'я свічки, погашене подихом вітру.

Приголомшений Арен не знав, що й казати. Дракон рвучко підхопився на всі свої чотири криві лапи, забряжчав лускою і люто вишкірився. Натомість маг знову спокійно сперся на свою патерицю.

– То був лише його посланець – мана, безтілесна подоба свого пана. Такий привид здатний говорити і слухати, але сили в ньому немає, хіба що наші власні страхи можуть надати йому хоч якоїсь ваги... Але він навіть зовні не надто схожий на свого господаря. Хоча може стати схожим, якщо той сам цього забажає. Тож наразі ми ще не знаємо, як тепер насправді виглядає старий Коб.

– Як ти гадаєш, він десь поряд?

– Примарні посланці не можуть перетинати водних просторів. Отже, він тут, на Селідорі. Але Селідор – величезний острів: набагато більший, ніж Роук чи Ґонт, і майже такий, як Енлад. Ми можемо ще дуже довго шукати його.

І тут озвався дракон. Гед вислухав його і повернувся до Арена.

– Ось що каже істинний Володар Селідору: "Я повернувся сюди, на рідний острів, і не покину своїх володінь. Я знайду Руйнівника, відведу вас до нього, і разом ми зможемо його знищити". А я ж казав тобі, Арене: якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву.

І Гед шанобливо став перед велетенським змієм на одне коліно – так само, як відданий лицар перед своїм королем, – і, звертаючись до Орм-Ембара Істинною Мовою, подякував йому за мудрість і твердість духу. Відтак дракон знову виповз на вершину дюни, змахнув крилами і полетів геть.

Гед обтрусив з одягу пісок і сказав Аренові:

– Сьогодні ти бачив, як я став навколішки. Можливо, доки настане кінець, ти матимеш нагоду побачити це ще раз...

Арен не спитав, що саме маг має на увазі: за час їхнього тривалого знайомства він переконався, що в туманних висловлюваннях Геда криється істина. І все ж його остання фраза чомусь здалася юнакові трохи зловісною.

Вони ще раз повернулися на берег і пересвідчилися, що човен лежить достатньо далеко від лінії припливу. Відтак, прихопивши із собою решту провіанту і теплі плащі на випадок ночівлі просто неба, подорожани рушили на північ, углиб острова, назустріч далеким пагорбам. Вони йшли весь день, а ввечері окошилися поблизу потічка, що струменів між двома зарослими очеретом озерцями. Хоча літо було в розпалі, західний вітер, що дув з боку Відкритого моря, проймав аж до кісток. Небо запинав туман, і жодної зірки не було видно над пагорбами, які ніколи не бачили ані теплого домашнього вогнища, ані світла у вікні людської оселі.

Серед ночі Арен прокинувся. Їхнє крихітне багаття погасло, проте щербатий місяць, що висів на заході небосхилу, цідив на землю тьмяне молочно-сіре світло. У видолинку біля потічка і на схилах навколишніх пагорбів мовчки стовбичила сила-силенна людей. І всі як один дивилися на них із Гедом темними, безживними очницями.

Арен не наважився заговорити до них і поклав руку на плече Гедові. Чарівник здригнувся й одразу прокинувся.

– Що сталося? – запитав він.

Потім простежив за поглядом Арена і побачив мовчазну юрбу.

Усі вони, чоловіки й жінки, були одягнені в однакові темні шати. Годі було як слід розгледіти далекі обличчя в примарному місячному світлі, і все ж юнакові здалося, що серед тих, хто стояв ближче до них, є і його знайомі, хоч імен їхніх Арен згадати не міг.

Гед підвівся, і плащ упав із його рамен. Обличчя, волосся і сорочка мага жевріли м'яким сріблястим світлом, неначе він просочився місячним сяйвом. Чарівник простягнув руки до людей, що стояли навколо, і голосно сказав:

– О ви, хто вже прожив своє життя! Ідіть з миром і будьте вільними! Я розриваю ті пута, які досі тримали вас у полоні. Анваса мане харв пеннодате!

Ще протягом деякого часу мовчазний натовп стояв непорушно, а тоді люди повільно обернулися, побрели кудись у сіру імлу і розчинилися в ній.

Гед сів. Глибоко зітхнув. Потім поглянув на Арена і поклав руку йому на плече. Долоня була теплою і твердою.

– Їх не треба боятися, Лебанене, – сказав Гед, м'яко посміхаючись. – Це ж лише мерці, тільки й того!

Арен кивнув, хоч зуби його цокотіли, а дрижаки проймали аж до кісток.

– Але як... – почав юнак, але язик і губи не слухалися.

Гед зрозумів його запитання.

– Це він викликав їх із потойбіччя. Власне кажучи, оце і є те вічне життя, яке він усім обіцяє. А повернутися назад вони можуть лише за його наказом. З'явившись на поклик Коба, ці мерці приречені нипати серед пагорбів живого світу, але їм не вистачить снаги бодай бадилинку під ногами прим'яти!

– Тоді... тоді він, мабуть, також мертвий?

Гед похитав головою і спохмурнів.

– Мертві не можуть викликати душі мертвих у світ живих. Ні, він володіє силою живої людини, ба навіть більшою... А тих, хто сподівався стати з ним поруч, він просто обдурив. Свою силу він береже для себе. Коб вважає себе Королем Мертвих, і не тільки мертвих... Але підданці його – лише тіні.

– Не знаю, чому я боюся їх, – зашарівшись від сорому, зізнався Арен.

– Ти боїшся їх тому, що боїшся смерті. І це цілком природно: смерть – жахлива річ, і її належить боятися, – пояснив маг. Він підклав у багаття хмизу та подмухав на жарини, що жевріли під тонким шаром попелу. За мить перед очима Арена затанцював крихітний язичок полум'я. – Адже життя також страшна штука, синку, – додав Гед, – і його теж належить боятися і шанувати.

Якийсь час обоє сиділи, закутавшись у плащі, і мовчали. Тоді Гед раптом промовив дивним похмурим голосом:

– Лебанене, я не знаю, як довго ще він збирається дражнити нас своїми посланцями і примарами. Але ти знаєш, куди він зрештою повернеться...

– У потойбічний світ?

– Так. До них.

– Тепер я їх бачив. І піду з тобою туди.

– Що тебе спонукає? Віра в мене? Ти можеш не сумніватися в моєму щирому ставленні до тебе, але не переоцінюй моєї сили. Бо, здається, я нарешті зустрів рівного собі.

– Я піду з тобою.

– Але якщо я зазнаю поразки, якщо втрачу свою силу і життя, то не зможу відвести тебе назад, а сам ти повернутися не зможеш.

– Я повернуся разом з тобою.

Гед трохи помовчав, а тоді сказав:

– Хлопче, ти стаєш зрілим мужем перед самою брамою смерті. – А тоді тихцем додав ще якесь слово чи ім'я, яким дракон Орм-Ембар двічі назвав Арена. – Аґні... Аґні Лебанен.

Більше вони ні про що не говорили і незабаром знову заснули, вмостившись біля свого ледь жевріючого багаття.

Наступного ранку вони рушили далі, на північний захід; так вирішив Арен, тому що Гед сказав йому:

– Вибирай, куди нам тепер іти, хлопче! Мені однаково...

Вони не поспішали, бо якоїсь певної мети у них наразі не було, і чекали звістки від Орм-Ембара. Навмисно намагалися йти вершинами невисоких дюн уздовж берега, щоб їх було легше помітити з піднебесся. Під ногами подорожан хиталася суха невисока трава. Праворуч від них тяглися золотаві схили горбів, а зліва були солоні болота і західне узбережжя острова. Одного разу далеко-далеко на півдні мандрівці побачили лебедину зграю. Але більше жодної живої істоти вони того дня не зустріли. Якась дивна втома й очікування чогось жахливого тримали душу Арена немов у лещатах. І зрештою він не витримав, першим порушивши тривалу мовчанку:

– Цей острів так само мертвий, як потойбіччя!

– Не смій так казати! – різко перебив його маг. За якусь мить, опанувавши себе, Гед уже зовсім іншим голосом пояснив: – Поглянь на цю землю, уважно поглянь навколо. Адже все це – твоє королівство, королівство життя. Це – твоє безсмертя. Поглянь на ці пагорби: адже вони також смертні і не існуватимуть вічно. Їхні схили вкриває жива трава, у потоках струменіє жива вода... У цілому Всесвіті, у незліченних світах і неосяжних безоднях часів нема і не було інших, точнісінько таких самих струмків, витоки яких криються у земних надрах. А потім ці струмки, зливаючись у потоки і ріки, біжать до самого моря. Глибокі джерела буття, глибші, ніж життя, глибші, ніж смерть...

Гед замовк, і в очах його, коли він сумно дивився на Арена і на залиті сонцем пагорби, була лише велика, невимовна, вселенська любов. І Арен зрозумів це, а коли зрозумів, то вперше цілісно побачив і самого чарівника.

– Я не можу пояснити це краще, – гірко сказав Гед.

І вони мовчки рушили далі. Одначе тепер Арен дивився на світ очима свого товариша і бачив чарівну красу життя, яка нараз відкрилася йому в цьому похмурому краю, – кожна билинка, кожен камінчик під ногами тепер були єдиними і неповторними. Так людина востаннє дивиться на милі серцю місця, вирушаючи в мандри, з яких не буде вороття.

Надвечір дужий вітер прогнав геть отару хмар, що закривали західний край неба, і сонце, ховаючись за обрій, кинуло кармазиновий [11]11
  Кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно.


[Закрыть]обрус [12]12
  Обрус – скатертина.


[Закрыть]на океанські хвилі. А згодом, збираючи хмиз для багаття, Арен раптом побачив на березі річечки, біля якої вони влаштувалися на нічліг, залитого черленим сяйвом чоловіка. Обличчя його було трохи дивним, але Арен упізнав його: то був покійний фарбар Сеплі з острова Лорбанері.

За ним стояли інші люди. У всіх були сумні, скорботні обличчя. Вони уважно дивилися на Арена і, здавалося, навіть щось говорили, проте юнак не міг розібрати слів – до його вух долинало тільки невиразне шемрання, яке одразу ж відносив геть західний вітер. Дехто з людей поволі рушив до хлопця.

Арен поглянув на них, потім знову на Сеплі, а тоді відвернувся убік і тремтячими руками підібрав із землі ще одну суху галузку. Випроставшись, Арен оглянувся – біля річечки вже нікого не було. Юнак повернувся до Геда й кинув оберемок хмизу на землю біля багаття, але нічого не сказав про побачене.

Цілу ніч в імлистій мряці острова Селідор, де ніколи не жили люди, Арен прокидався і чув навколо себе шепіт мерців. Тоді зусиллям волі він змусив себе не зважати на нього. І незабаром знову заснув.

Прокинулися вони з Гедом пізно, коли сонце вже височенько підбилося над пагорбами. Мандрівці саме снідали, коли прилетів Орм-Ембар і закружляв над їхніми головами. З його пащі виривалося полум'я, а з червоних ніздрів – іскри і дим. Зуби дракона виблискували, як мечі зі слонової кості. Одначе він не промовив жодного слова, хоча Гед гукнув до нього Істинною Мовою:

– Ти знайшов його, Орм-Ембаре?

У відповідь дракон різко повернув голову і неймовірно вигнувся, неначе відштовхуючись від повітря своїми пазуристими лапами. Потім він зненацька розвернувся і полетів на захід, раз по раз озираючись на них із Гедом. Чаклун міцно стиснув свою патерицю і гнівно вдарив нею об землю.

– Він більше не може говорити! – вигукнув він. – У нього відібрали дар Істинної Мови, і тепер Орм-Ембар перетворився на безсловесне створіння – як якийсь хробак чи звичайна гадюка! Його мудрість оніміла... Але він іще може вести нас, і ми підемо за ним!

Підхопивши свої легкі наплечники, вони швидко пішли через пагорби на захід туди, куди полетів Орм-Ембар.

Вони йшли не менше двох годин рівним, швидким кроком. Тепер море оточувало їх з обох боків довгого положистого пагорба, по якому Гед із Ареном сходили вниз, прямуючи до широкого піщаного берега. Це був західний мис Селідору, кінець останнього острова Земномор'я, край землі.

Орм-Ембар стояв на піску, вигнувши спину дугою і низько опустивши голову, як розлючений кіт. А неподалік, між драконом і морем, виднілося щось на кшталт халупи чи куреня, збудованого із чогось білого, схожого на дуже старі, вицвілі під сонцем уламки деревини, яку прибило до берега. От лише плавнику [13]13
  Плавник – дерева, уламки розбитих суден і т. ін., які плавають у воді або викинуті водою на берег.


[Закрыть]на цьому березі бути не могло: далі не було островів, тільки Відкрите море. Коли вони підійшли ближче, Арен побачив, що ветхі стіни хатини зроблені з гігантських маслаків; спочатку він подумав, що то кістки китів, і тільки потім, зауваживши трикутні, гострі, як ніж, зубці вздовж хребта, зрозумів, що це скелет дракона.

Нарешті мандрівці досягли своєї мети. За двері в цій моторошній споруді правив уламок велетенської стегнової кістки. Над дверима був прикріплений людський череп, порожні очниці якого витріщалися на селідорські пагорби. Приголомшені побаченим, вони зупинилися. Несподівано двері хатини відчинилися і звідти вийшов чоловік у старовинному обладунку з позолоченої бронзи. Щоправда, панцир було в багатьох місцях пробито чи то кинджалом, чи бойовою сокирою. Чоловік тримав зламаний меч: залишилося тільки руків'я, а самого клинка не було. Обличчя незнайомця здавалося суворим: чорні дуги брів, тонкий ніс і темні очі, проникливі та сумні. Його тіло, руки, горло і бік вкривали жахливі рани, і хоча вони вже не кровоточили, проте будь-яка з них здавалася смертельною. Чоловік стояв непорушно і дивився на прибульців. Гед ступив крок йому назустріч. Вони були якось дивно схожими один на одного.

– Ти – Ерет-Акбе, – сказав Гед.

Чоловік пильно поглянув на нього і ствердно кивнув, не зронивши жодного слова.

– Навіть тебе він примушує виконувати свої накази! – голос Геда тремтів від люті. – О, мій пане, найдостойніший і найхоробріший серед людей, спочинь же у славі своїй – у потойбіччі!

І Гед, піднявши руки, повторив ті самі слова, які промовляв уночі перед юрмою мерців. Після магічного жесту в повітрі на мить залишився широкий світний слід. Коли цей слід зник, щез і чоловік в обладунку, тільки сонце яскраво освітлювало пісок там, де він щойно стояв.

Гед ударив патерицею по хатині з драконячих кісток, і вона теж зникла. Тепер на піску не залишилося нічого – тільки одне велетенське ребро ще стирчало вгору.

Чаклун обернувся до дракона:

– Це тут, Орм-Ембаре? Це саме те місце?

Дракон щось глухо проревів.

– Отже, це тут. На останньому березі світу! Що ж, гаразд. – І, тримаючи свою чорну тисову патерицю у лівій руці, Гед широко розвів руки і заговорив Істинною Мовою. Арен нарешті теж розумів слова Прамови: адже кожен, хто чує Велике Закляття, повинен його розуміти, бо воно має владу над усім. – Я закликаю тебе, враже мій: явись і постань переді мною тут і тепер, у власній подобі з плоті і крові! Заклинаю тебе Словом, що не буде промовлене до скону віків! Явись!

Промовляючи Велике Закляття, Гед не називав імені свого супротивника – сказав просто: "враже мій". Запала тиша, не було чутно навіть шемрання хвиль. Аренові на якусь мить здалося, що сонце сховалося у загадковій імлі, хоча воно й досі сяяло у ясному небі. Незбагненне марево нараз опустилося на берег, стемніло – весь світ ніби опинився за закіптюженим склом. А просто перед Гедом темрява була й зовсім непроникною – принаймні Арен не міг розгледіти в ній нічого. То була чорна порожнеча, безформна ніщота.

І раптом із цього згустку пітьми вийшов чоловік. Той самий, якого вони бачили на вершині дюни, – високий, чорнявий, з довгими чіпкими руками. Тепер він тримав у правиці довгий сталевий жезл, помережаний старовинними рунами. Наблизившись упритул до Геда, він наставив на нього свою зброю. Але в його погляді було щось дивне: здавалося, що насправді чоловік нічого не бачить, немов засліплений сонцем.

– Я приходжу, – промовив він, – тільки тоді, коли сам цього захочу. Ти не можеш викликати мене своїм закляттям, Яструбе! Я не мертва тінь. Я жива людина. І лише я живу насправді! Ти, мабуть, також вважаєш себе живим, але ж ти помираєш, повільно, але невпинно. Знаєш, що я тримаю в руках? Це патериця Сірого Мага, того, хто змусив назавжди замовкнути Нереґера і був найвидатнішим майстром мистецтва, яким опанував і я. А втім, тепер я і сам неабиякий майстер! І мені набридло бавитися з тобою!

Сказавши це, він зненацька різко викинув руку зі сталевим жезлом і доторкнувся ним до Геда, котрий стояв безмовно і непорушно. Арен, що стояв поряд із Архімагом, не зміг навіть поворухнутися, аби бодай торкнутися руків'я меча, і голос теж застряг у нього в горлі.

Аж раптом над Гедом і Ареном, над їхніми головами, стрімко пронеслося величезне тіло розлюченого дракона – Орм-Ембар навально кинувся на ворога. Зачароване сталеве лезо прохромило вкриті твердою лускою груди, але й чорнявий чоловік був розчавлений важким тілом дракона й обпалений його вогненним подихом.

Піднявшись над піщаним берегом, Орм-Ембар вигнув спину, замахав крильми і пронизливо закричав, вивергаючи згустки полум'я. Він спробував злетіти, але не зміг. Холодна, отруєна злими чарами, криця влучила йому в серце. Дракон упав, і чорна отруйна кров полилася з його пащі, полум'я в ніздрях завмерло, і вони стали схожими на притрушені попелом вугільні ями. Велетенська голова його безсило схилилася на пісок.

Так загинув Орм-Ембар, загинув на тому самому березі, де поліг і його славетний предок Орм. Умер на його могилі, серед пісків, у яких покоївся прах великого дракона. Але там, де Орм-Ембар, кинувшись на ворога, намагався його розчавити, лежало тепер щось потворне і скорчене, схоже на тіло велетенського павука, що заплутався у власному павутинні. Потвора була обпалена подихом дракона і понівечена його пазуристими лапами. І все ж Арен зауважив, що створіння рухається, відповзаючи подалі від поверженого дракона.

Нараз потвора підняла голову і повернулася до них із Гедом обличчям. Тепер на ньому не залишилося навіть сліду від колишньої вроди – лише тлін, старість, яка пережила саму себе. Рот запався, очниці зяяли порожнечею. Нарешті Гед і Арен побачили справжнє обличчя свого ворога.

Потвора відвернулася і розпростерла обгорілі почорнілі руки. Тьмяне марево, що висіло над берегом, раптом почало ущільнюватися та збиратися у згусток непроникного мороку між руками Коба. Пітьма химерно клубочилася і вигиналася, утворюючи щось на кшталт арки. За розпливчастими обрисами цієї брами не було видно ні світлого піску, ні океану – лише спадистий темний схил невідомої гори, що стелився кудись униз, у моторошну темряву. Власне, саме цим схилом і порачкувала скалічена драконом потвора, але, щойно опинившись у пітьмі, Коб відразу відновив свої сили, звівся на ноги і швидко подався геть, небавом зникнувши з-перед очей.

– Ходімо, Лебанене, – сказав Гед і поклав правицю на плече юнака. Разом вони рушили вперед, углиб пустельного потойбічного світу.