355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Урсула Кребер Ле Гуин » Останній берег » Текст книги (страница 9)
Останній берег
  • Текст добавлен: 15 октября 2016, 06:26

Текст книги "Останній берег"


Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Величним помахом тонкої засмаглої руки вождь накреслив у повітрі півколо з півночі на схід.

– Острови залишилися там, – промовив він. – Геть усі острови. – Відтак тим самим витонченим жестом обвів призахідне море перед ними – з півночі через захід на південь – і додав: – Це все море.

– А з якого острова походить ваш народ, мій пане?

– Ми не з острова. Ми – діти Відкритого моря.

Арен дивився на його розумне жваве обличчя, на велетенський пліт із храмом, оточеним високими ідолами, вирізьбленими зі стовбурів могутніх дерев. То були боги цього племені – напівдельфіни, напівриби, напівлюди, напівптахи... Потім він обвів поглядом плоти, на яких люди займалися своїми звичними справами: плели кошики і рогожі, різьбили щось із дерева, рибалили, готували їжу на кабицях, бавили дітей. Плотів було багато – щонайменше сімдесят, вони утворювали справжнє місто на поверхні води: над хатинами вдалині курився легкий димок, вітер розносив дзвінкі дитячі голоси... Так, по суті, це було звичайне місто, якщо не брати до уваги того, що під ногами його мешканців зяяла морська безодня.

– Невже ви ніколи не сходите на берег? – пошепки запитав юнак.

– Лише раз на рік. Тоді ми пливемо на Довгу Дюну. Рубаємо там ліс і лагодимо плоти. Ми робимо це восени, а тоді рушаємо на північ, услід за сірими китами. Зимуємо ми нарізно – кожен пліт плаває сам по собі. А навесні знову збираємося тут, у водах Балатрану: ходимо один до одного в гості, справляємо весілля, доки не настане пора Довгого Танцю. Тут починається Дорога Балатрану – потужна океанська течія, яка несе нас на південь. Всеньке літо ми мандруємо, здавшись на ласку хвиль, аж доки не побачимо, що Великі – так наш народ називає китів – повертають на північ. Тоді Й ми пускаємося слідом за ними і зрештою повертаємося до селища Емах – це на Довгій Дюні.

– Та це ж просто неймовірно, мій пане! – сказав Арен. – Я ніколи Не чув про таких людей, як ви. Моя батьківщина дуже далеко звідси. Однак і ми, мешканці острова Енлад, також танцюємо Довгий Танець напередодні літнього Сонцестояння.

– Але ви утоптуєте земну твердь – мабуть, для того, щоб вона була ще твердішою, – сухо зауважив вождь. – Натомість ми танцюємо над безоднею... – Він трохи помовчав і запитав: – Назви мені ім'я твого повелителя!

– Яструб, – відповів Арен. Вождь повторив почуте слово, але явно не мав жодного уявлення про те, що воно означає. І це було ще одним свідченням того, що його розповідь – щира правда! Ці люди й справді проводять усе своє життя у Відкритому Морі, далеко від будь-якої землі – так далеко, що навіть сухопутне птаство не долітає до цього незнаного на островах Земномор'я осереддя пустельних вод.

– Він був однією ногою в могилі, – сказав чоловік. – Тепер йому треба добре виспатися. А ти поки що повертайся на пліт Стара; я дам тобі знати, коли твій друг оклигає.

Вождь підвівся. Він почувався цілком упевненим у собі, хоча і досі остаточно не вирішив, як йому ставитися до Арена: як до рівного чи як до звичайного хлопчиська? Власне, в цій ситуації Арена більше влаштував би саме другий варіант, і він навіть утішився, що його відсилають геть, але за мить перед ним постала інша проблема: з'ясувалося, що течія віднесла плоти в різні боки на добрих сто кроків, і тепер між ними простиралися тихі води Відкритого моря.

– Доведеться плисти, – незворушно промовив вождь.

Арен пірнув у воду. Її прохолода приємно відсвіжала обпалену сонцем шкіру. Він доплив до найближчого плота, з якого за ним доброзичливо спостерігав гурт із кількох дітей та підлітків. Якась мала пропищала:

– Ти плаваєш, як риба, що потрапила на гачок.

– А як же мені плавати? – ввічливо поцікавився Арен, тамуючи образу. Звісно, він би ніколи не зміг сказати щось ущипливе такій крихітці, яка була схожою на тендітну витончену статуетку з червоного дерева.

– А он як! – крикнула вона і зграбно, немов маленький тюлень, пірнула у прозору мерехтливу воду. А десь через хвилину Арен почув її пронизливий голосочок і побачив чорну гладеньку голівку, що з'явилася над морською поверхнею за кількадесят кроків від нього.

– Тепер твоя черга, – звернувся до Арена юнак, який був, либонь, його ровесником, хоча зростом і статурою скидався радше на дванадцятирічного. То був доволі похмурий хлопчина із витатуйованим на спині блакитним крабом. Він пірнув, і решта дітлахів теж кинулися у воду, навіть найменший, трирічний малюк. Аренові, щоб не осоромитися, довелося наслідувати їхній приклад і шубовснути в море, намагаючись здійняти якомога менше бризок.

– Пливи, як вугор, – сказав отой юнак із крабом на спині, випірнувши з води поряд із плечем Арена.

– Або як дельфін, – чарівно посміхаючись, запропонувала гарненька дівчина і вмить зникла під водою.

– Або як я! – вигукнув трирічний хлопчик, погойдуючись на хвилях, як порожня пляшка.

Відтак і в той вечір, і протягом усього наступного дня, і впродовж іще багатьох довгих спекотних днів Арен купався, бесідував В працював разом із молоддю, що жила на плоту Стара. Згадуючи події, що сталися з ними відтоді, як вони з Яструбом відплили від берегів острова Роук, Арен, анітрохи не вагаючись, визнав зустріч із дітьми Відкритого моря найдивовижнішою пригодою за увесь час їхньої подорожі. Адже те, з чим вони зіткнулися у цьому пустельному куточку світу, ніяк не в'язалося з тим, що сталося раніше; а ще менше – з метою їхніх мандрів. Якоїсь зоряної ночі, лаштуючись спати просто неба, юнак подумав: "Здається, ніби я помер, і все це відбувається зі мною вже після смерті, у потойбічному краю, де завжди сяє яскраве сонце, поза межами нашого світу, серед синів і доньок моря..." Перед сном Арен зазвичай шукав на південному небосхилі жовту зірку Гобардон та її менших сестер, які спільно утворювали у піднебессі ґардійську руну "Аґнен". Але тепер зорі сходили пізніше, і він заснув, не дочекавшись, доки все сузір'я з'явиться над обрієм. І вдень, і вночі плоти плили на південь, але в морі ніколи нічого не змінювалося, адже те, що постійно змінюється, завжди здається незмінним. Травневі дощі припинилися, на нічному небі яскраво сяяли зорі, а вдень пригрівало сонце.

Звісно, Арен розумів, що життя на плотах – не таке вже й безтурботне, як могло видатися з першого погляду. Він розпитував своїх нових друзів про зиму, і вони розповідали йому про холодні дощі та могутні хвилі, про самотні плоти, що дрейфують у бурхливому морі крізь сірий туман і темряву – тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Минулої зими, під час шторму, що тривав майже цілий місяць, вони бачили такі величезні хвилі, які, за їхніми словами, були, "наче грозові хмари" (слова "гора" діти не знали). З гребеня однієї такої хвилі можна було побачити наступну, неймовірних розмірів, за кілька тисяч кроків від першої, і це грізне громаддя раз у раз накочувалося на їхні плоти.

– Невже ваші плоти витримують такі буревії? – запитав Арен, і йому відповіли: "Так, але не завжди. Навесні, коли ми збираємося біля Дороги Балатрану, зазвичай бракує двох, трьох, а то й шести плотів..."

Одружувалися тутешні жителі зовсім юними. Синій Краб, отой юнак із татуюванням на честь власного імені, і вродлива дівчина на ім'я Чайка вже були подружжям, хоча йому виповнилося лише сімнадцять, а їй – на два роки менше. І таких пар серед плотогонів не бракувало. Численні дітлахи повзали і спали просто на колодах – батьки прив'язували малюків до чотирьох наріжних стовпів хатини, що стояла посередині плоту. Немовлята самі залазили у рогожану криївку, ховаючись від денної спеки, і спали там покотом, вовтузячись уві сні. Старші діти дбали про молодших, а чоловіки та жінки будь-яку роботу робили спільно. Всі, без винятку, по черзі збирали великі морські водорості з бурим лапатим листям – так зване "балатранське нілгу". Ці водорості трохи нагадували папороть, але були дуже довгими – від сорока до п'ятдесяти кроків завдовжки. Відтак всі разом трудилися, збиваючи з нілгу схожу на повсть тканину, сукаючи з грубого волокна линви і плетучи міцні рибальські сіті. Плотогони гуртом рибалили і в'ялили рибу, спільно різьбили із китових кісток всілякий реманент, і взагалі – виконували силу-силенну іншої роботи. Однак вони завжди знаходили часину для того, щоби скупатися в морі або побалакати з сусідами, адже тут ніхто ніколи не квапився ані з роботою, ані з терміном її виконання. До того ж, діти Відкритого моря вимірювали час не годинами, а днями і ночами. Після кількох таких днів і ночей Аренові почало здаватися, що він прожив на плоту неймовірно довго, а нещасливе плавання до берегів острова Обехол, смерть Сеплі і поранення Яструба – то лише недобрий сон в Ужгороді, за яким бовваніли інші туманні видива і якийсь далекий, нереальний світ, у якому він колись жив на острові Енлад і був шляхетним принцом, спадкоємцем королівського трону.

Згодом, коли Яструба вже трохи підлікували, вождь плотогонів покликав Арена на свій пліт, де юнак нарешті зміг побалакати з пораненим товаришем.

– Тепер ти схожий на того Арена, якого я вперше побачив у Фонтанному дворі, – промовив Яструб, змірявши юнака поглядом. – Гладкий, мов золотистий тюлень. Здається, тобі тут сподобалося, хлопче!

– Так, мій пане!

– Це добре... Цікаво, де ми тепер опинилися? Всі острови залишилися далеко позаду. Ми запливли невідь-куди, ці краї не вказані на жодній карті... Багато років тому мені розповідали про народ, який живе на плотах, але я тоді вирішив, що це лише ще одна казочка про Південні широти, дотепна небилиця, в якій немає жодного слова правди. А тепер, як бачиш, ця "небилиця" вчасно опинилася поряд і врятувала нас від смерті.

Яструб говорив і посміхався, неначе також радів цьому напрочуд безжурному та сяйливому життю; але його змарніле обличчя було похмурим, а в очах зачаїлася непроглядна темінь. Арен, помітивши це, наважився розповісти чарівникові про все, що сталося.

– Я зрадив... – почав він і зупинився. – Я не справдив твоїх сподівань і зрадив твою віру в мене.

– Що ти маєш на увазі, Арене?

– Там... на Обехолі, коли я вперше міг стати тобі в пригоді. Тебе поранили, і ти справді потребував моєї допомоги... А я нічого не зробив! Хвилі несли наш човен у незвідану далечінь, а я геть зневірився і покинув усе напризволяще. Ти знемагав від болю, а я ніяк не полегшив твоїх страждань. Я бачив інший острів... так, я бачив його, але навіть не спробував повернути човен до берега.

– Спокійно, хлопче, – твердо сказав чарівник, і Арен підкорився. Тоді Яструб запитав: – Скажи, про що ти думав тоді?

– Ні про що, мій пане... ні про що! Я просто опустив руки. Мені здавалося, що робити що-небудь – марна справа. Я думав, що твоя магічна сила покинула тебе – ні, що насправді її ніколи й не було, а ти просто водив мене за носа... – По обличчю Арена рясно котився піт, але він змусив себе говорити далі: – Я боявся тебе. Я боявся смерті. Я так її боявся, що мені навіть не хотілося дивитися на тебе, адже ти, можливо, вже конав. Я думав тільки про те, що десь існує шлях... існує шлях до безсмертя, який мені, можливо, поталанить знайти. Але натомість життя залишало моє тіло, витікало з мене, неначе кров зі смертельної рани – достоту такої, як у тебе. І взагалі, мені здавалося, що конає весь світ! А я нічого, нічогісінько не робив, заціпенівши від жаху перед невблаганною смертю.

Арен замовк. Йому було нестерпно соромно говорити правду ось так, уголос, просто у вічі Яструбові. До того ж, душу юнака більше пригнічував навіть не сором, а страх – той самий страх. Тепер він зрозумів, чому це безжурне життя на плотах у морі, зігрітому сонячним промінням, здалося йому примарним, схожим на життя у раю або на сон. У глибині душі він знав, що дійсність – це пустка, у якій немає життя, нема тепла, яскравих барв і радісних звуків, немає сенсу. І не існує у ній ні висот, ні глибин. А вся ця чудова гра у перетворення, сонячне проміння на поверхні води і сонце в очах людей – лише ілюзія, омана, фальшивий витвір марнотратної уяви. Коли ж ці облудні чари минають, то в душі зостаються лише порожнеча та холод. І більше нічого...

Яструб і досі пильно дивився на хлопця, і той опустив очі долі, уникаючи його погляду. Аж раптом у душі юнака тихо озвався голос мужності чи, радше, навіть самоіронії. Він лунав зарозуміло і безжально: "Боягуз! Боягуз! Невже навіть це тобі не під силу?"

Арен змусив себе підвести очі й подивитися Яструбу в обличчя.

Чаклун міцно стиснув його руку, і вони знову зустрілися – не лише поглядами, а й душами.

– Лебанене, – сказав Яструб. Він уперше вимовив уголос Істинне ім'я Арена, хоча юнак ніколи його не називав. – Лебанене, послухай. Ти живеш, і в цьому полягає твоя сутність. Вічного життя немає, як немає і смерті. Почути слово можна лише тоді, коли навколо тиша. Лише у темряві можна побачити зорі. І Довгий Танець завжди танцюють над прірвою, на краю страшної безодні.

Аренові дуже кортіло накивати п'ятами, але Яструб міцно тримав його за руку і не відпускав.

– Я не справдив твоїх надій, – промовив юнак. – І це станеться ще не раз. Мені бракує сили!

– Сили у тебе цілком досить, – Яструб говорив майже лагідно, але в його голосі дзвеніла криця, яка змусила Арена здолати свій внутрішній страх. – Ти не перестанеш любити те, що любиш. І доведеш до кінця почату справу. На тебе можна покластися, Арене! Немає нічого дивного в тому, що ти сам досі ще не зрозумів цього – адже тобі лише сімнадцять... Але май на увазі, Лебанене: відмовитися від смерті означає відмовитися від життя.

– Але ж я шукав смерті! – Арен підвів голову і витріщився на Яструба. – Як Сеплі...

– Сеплі не шукав смерті. Насправді він хотів подолати свій страх перед нею. Сеплі прагнув спокою.

– Але ж існує якийсь шлях... Той шлях, який шукав Сеплі. І Хейр. І всі інші люди... Шлях, що веде до життя, до безконечного життя, до життя без смерті. І ти... ти мав би знати... знати про той шлях.

– Я не знаю такого шляху, – відповів Яструб. – Хоча мені відомо, що дехто намагається його знайти. Але відомо мені також і те, що всі вони помруть. Як умер Сеплі. Як помремо і я, і ти...

Він і досі твердо тримав Аренову руку.

– І я дуже високо ціную це знання, воно – великий дар. Дар розуміння власної сутності. Адже нам належить тільки те, що ми можемо втратити... Самопізнання – це наша кара і наша велич, це дар, який робить нас людьми, але воно не вічне. Наше сприйняття себе і світу змінюється, зникає, відходить, як морська хвиля від берега. Ти хотів би, щоб море назавжди стало спокійним, завмерло, і припливи перестали здіймати хвилю за хвилею? Чи пожертвуєш ти хистом своїх рук, пристрастю душі і жагою пізнання задля цілковитого спокою?

– Не знаю, – після довгої мовчанки відповів Арен. – Я не розумію, що я шукаю, куди йду і хто я такий.

– Зате я знаю, хто ти такий, – сказав Яструб тим самим лагідним і водночас суворим голосом. – Ти мій провідник. Завдяки своїй невинності й мужності, недосвідченості й вірності ти став моїм провідником – як дитя, яке я послав у темряву поперед себе. Твій страх і твої страждання вказують мені шлях. Ти гадав, що я ставлюся до тебе надто жорстоко, але ти й гадки не мав, наскільки жорстоко я користуюся твоєю любов'ю – як свічкою, спалюючи її дощенту, аби освітити перед собою шлях. І все ж ми мусимо рухатися далі. Ми повинні дістатися до пересохлого річища у тому тоскному краю, куди веде тебе страх смерті...

– І де ж цей край, повелителю? – запитав Арен.

– Не знаю.

– Я не зможу відвести тебе туди. Але я піду з тобою.

Погляд Яструба був похмурим і бездонним.

– Але якщо я знову підведу тебе і зраджу...

– Я довіряю тобі, нащадку Мореда.

Вони надовго замовкли.

Високі різьблені ідоли похитувалися над їхніми головами на тлі синього південного неба – гнучкі тіла дельфінів, крила чайок, обличчя людей із вирячкуватими краб'ячими очима...

Яструб важко підвівся: його рана досі не загоїлася, тож почувався він іще доволі кепсько.

– Я вже змучився сидіти, – поскаржився чарівник Аренові. – Отак байдикуючи, я ще, чого доброго, погладшаю. – І знічев'я заходився міряти пліт повільними широкими кроками. Арен приєднався до мага. Вони неквапно бесідували; Арен розповів, як він проводить час, із ким устиг подружитися. Однак навіть незламна душа Яструба мусила поступитися перед навалою тілесної кволості: сил у нього поки що було малувато. Він зупинився біля однієї з дівчат, яка щось ткала на своєму верстаті за Храмом Великих, і попросив її покликати вождя, а сам повернувся до своєї хатини. Невдовзі туди з'явився і вождь плотогонів, він шанобливо привітав Яструба, а той поштиво вклонився йому навзаєм. Відтак вони утрьох вмостилися на плямистій тюленячій шкурі.

– Я довго думав над тим, про що ти мені розповів, – урочисто почав вождь. – Про те, як люди сподіваються повернутися з потойбічного світу і знову стати живими, безсмертними істотами з плоті й крові. Ти казав, що при цьому вони зневажають своїх богів, забувають про потреби своєї душі й тіла, а тоді божеволіють. Усе це страшне зло і небезпечний дурман! Думав я і про те, чи стосується ця біда нас, дітей Відкритого моря. Ми не спілкуємося з іншими народами, не буваємо на їхніх островах; наші шляхи не перетинаються, ми не знаємо, як вони створювали, а тепер руйнують свій світ. Ми живемо в морі, і наше життя належить морю. Ми не мріємо про безсмертя, але й не квапимося дочасно помирати. Тому ваше безумство нас не зачепило. Ми нічого не знаємо про сушу, а сухопутний люд не буває у нас. Замолоду мені кілька разів випадала нагода побалакати з людьми, які припливали на човнах до Довгої Дюни. Ми рубаємо там колоди для будівництва плотів і зимарок. Восени ми часто бачили вітрила кораблів з Охолу і Велваї (так він вимовляв назви островів Обехол і Велогі); ці судна полювали на китів. Іноді вони рушали за нашими плотами, тому що ми знаємо шляхи і місця гуртування Великих. Оце й усе, що я можу сказати про сухопутних людей, адже відтоді ми їх не бачили... Можливо, всі вони вже давно збожеволіли та повбивали один одного. Два роки тому над північним узбережжям Довгої Дюни протягом трьох днів було видно дим страшної пожежі. Але навіть якщо то й справді була пожежа, то що нам до того? Ми – діти Відкритого моря. Наші шляхи стеляться серед його хвиль...

– І все ж, помітивши човен остров'ян, які потрапили в біду, ви не залишили його напризволяще, – сказав маг.

– Дехто з наших людей вважав, що ми робимо дурницю. Вони пропонували не чіпати човен – нехай би плив собі хоч світ за очі, – відповів вождь високим холодним голосом.

– Але ж ти не погодився з ними!

– Ні. Я сказав, що хоча це люди з островів, ми повинні допомогти їм. Оце й усе. Але нас зовсім не обходить, куди й навіщо ви мандруєте. Це не наш клопіт! Якщо остров'ян опанував безум, вони самі повинні з ним боротися. А нам належить плисти слідом за Великими. Ми не можемо допомогти вам. Але ви можете залишатися з нами доти, доки забажаєте: ми будемо раді. Незабаром свято Довгого Танцю, а після нього ми рушимо назад, на північ, і східна течія під кінець літа принесе нас до Довгої Дюни. Було б добре, якби ви залишилися з нами – ти зміг би загоїти свою рану. Але якщо ви сядете у човен і попливете своїм шляхом – то й це також нас цілком влаштує.

Яструб подякував вождеві, той підвівся – тендітний і сторожкий, як чапля, – і пішов, залишивши їх самих.

– У невинності бракує сил, аби боротися зі злом, – промовив Яструб, ледь скривившись. – Але для добрих справ сил у неї вистачає... Ми побудемо з ними ще якийсь час, а я постараюся якнайшвидше оклигати.

– Це мудре рішення, – зауважив Арен. Беззахисність пораненого мага вразила і зворушила юнака. Тепер він вирішив захистити цього нестримного чоловіка від нього самого, від його надмірного запалу та прагнення дістатися до визначеної мети. Арен вирішив наполягати на тому, щоб вони залишилися серед плотогонів принаймні доти, доки не вщухне біль у пораненому плечі мага.

Яструб дивився на нього так, ніби його приголомшила похвала.

– Тут гарні люди, – вів далі Арен, не зважаючи на чарівника. – Здається, їх зовсім не зачепила та хвороба, що тлить душі людей у Ґорті й на інших островах. Можливо, ніде в Земномор'ї нас би не прийняли так тепло і привітно, як тут, на цих загублених серед океанських просторів плотах.

– Твоя правда, так воно, мабуть, і є.

– До того ж, влітку тут живеться дуже навіть непогано!

– Авжеж. Хоча я не хотів би все своє життя їсти холодну рибу, не знати, як цвіте груша, і ніколи не скуштувати джерельної води.

Після цієї розмови Арен знову повернувся на пліт Стара, де працював, купався і відпочивав з молоддю, а довгими прохолодними вечорами бесідував із Яструбом і ночував просто неба. Так минали дні, наближалося свято Довгого Танцю – середина літа була вже не за горами, а величезні плоти поволі сунули на південь, захоплені могутньою течією Відкритого моря.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю