Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Там, у неозорій мертвій пустелі, стояв хтось невідомий і кликав його до себе. "Ходімо", – казав він, цей високий володар тіней, і в його руці блимав крихітний, немов перлинка, вогник, і незнайомець простягнув це світло Арену, пропонуючи життя. І юнак повільно рушив йому назустріч.

МАГІЧНЕ СЯЙВО

У роті в нього геть пересохло. На язику та піднебінні відчувався неприємний присмак пилюки. На губах також запеклася курява.

Не піднімаючи голови, Арен уважно стежив за грою тіней на підлозі. Тіні були великими, вони то рухалися, то завмирали, то виростали, то меншали, а дрібніші омахи темряви, щомиті міняючись, металися по стінах і по стелі. Одна із тіней застигла у куті, ще одна непорушно лежала на підлозі.

Нараз юнак відчув гострий біль у потилиці. І ту ж мить, наче при сяйві блискавки, крізь моторошну імлу, що снувалася кімнатою, він виразно побачив ось що: Хейр скорчився у кутку; Яструб лежав горілиць, а над ним навколішки схилився чоловік; ще один незнайомець збирав золоті монети, а третій стояв на чатах. І в цього третього у руках був каганець і кинджал – його, Аренів, запоясник.

Якщо вони і розмовляли про щось, то Арен їх не чув. Юнак дослухався лише до своїх думок, які відразу підказали йому, що робити у цій ситуації. Арен дуже повільно проповз на пару ліктів уперед, лівою рукою дотягнувся до торби з награбованою здобиччю, потому притьмом схопився на ноги і, голосно зареготавши, вискочив за двері. У суцільній темряві юнак стрімголов помчав сходами, не відчуваючи під собою ні східців, ні ніг. Вискочивши на вулицю, він прожогом кинувся геть від страшного дому і через мить зник у мороці ночі.

Темне громаддя будинків чітко вимальовувалося на тлі зоряного неба. Сяйво зірок поблискувало на поверхні води у стічній канаві праворуч від нього, і хоч Арен не бачив, куди ведуть вулиці, проте на кожному перехресті щоразу кудись повертав, аби заплутати слід. Без сумніву, грабіжники гналися за ним, він відчував, що вони вже доволі близько. Переслідувачі бігли босоніж, так що їхнє важке відсапування було чути навіть ліпше, ніж тупотіння босих ніг. Мабуть, за інших обставин це б дуже розсмішило Арена, однак тепер і він нарешті пізнав, що воно таке – бути загнаною жертвою, а не завзятим мисливцем, ватажком гурту таких самих озброєних здобичників.

Він метнувся праворуч, до риштака, а далі, намагаючись схитрувати, пригальмував біля однієї з численних кладочок, шаснув у бічну вуличку, завернув за ріг і, діставшись набережною до наступного перехрестя, перебіг через канаву по іншій кладці. Підбори його черевиків голосно гупали по бруківці, і це був єдиний звук у тиші сонного міста. Перебігши через кладку, Арен зупинився, щоби роззутися, але шнурівки у темряві заплуталися, а переслідувачі й далі гналися за ним. Небавом ліхтар грабіжників блимнув на протилежному березі помийної річки, а відтак приглушене відлуння їхніх важких кроків знову почало наближуватися. На жаль, Аренові не вдалося відірватися від них. Тепер йому залишалося тільки бігти – щосили, щодуху мчати геть, відводячи напасників якомога далі від тієї брудної халупи. Вони встигли зняти з нього куртку і ремінь разом із кинджалом, тож зараз Арен лишився у самій сорочці, йому було легко і душно, голова паморочилася, гострий біль у потилиці спалахував із кожним кроком, але він біг... біг... біг... Важка торба заважала йому. Він рвучко шарпнув її убік, і одна золота монета дзвінко покотилася брудною бруківкою.

– Ось ваші гроші! – крикнув він хрипко, задихаючись. І побіг далі. Але вулиця раптом уперлася в стіну – не було ні перехрестя, ні зоряного неба попереду – глухий кут. Не зупиняючись, Арен розвернувся і помчав назустріч своїм переслідувачам. Світло ліхтаря засліпило його, але юнак, щось відчайдушно волаючи, пішов напролом.

* * *

Перед Ареновими очима туди-сюди погойдувався ліхтар – слабенька жовта цятка світла у неозорому мерехтливому тумані. Він довго дивився на нього. Потім світло почало слабшати: чиясь тінь затулила його, а коли вона щезла, ліхтар більше не горів. Юнакові стало трохи прикро через те, що світло погасло; а може, він пожалів самого себе, бо тепер вже пора було прокидатися.

Утім, темна ліхтарня й досі висіла на щоглі. Навколо простирався безмежний океан, осяяний блідим промінням вранішнього сонця. Гупав барабан. І в такт йому важко рипіли корабельні весла. Дерев'яна палуба стогнала сотнями тоненьких голосків. На носі галери вивищувався чоловік і щось наказував матросам, котрі стояли перед ним. Усі ті, хто був скутий одним ланцюгом із Ареном, мовчали. У кожного в'язня залізний обруч на поясі і кайдани на зап'ястках були з'єднані коротким важким ланцюгом із оковами іншого бранця. А залізний пояс, крім того, ще й був зачеплений за прибиту до палуби скобу, так що можна було тільки сидіти або лежати, але не стояти. А втім, бранці у крихітному тісному трюмі сиділи настільки щільно, що лягти також було неможливо. Арен сидів попереду, біля самого виходу на палубу. Коли він зводив голову трохи виїде, то бачив трап з поручнями і край настилу між трюмом і бортами.

Арен кепсько пам'ятав про те, що трапилося минулої ночі після його відчайдушної втечі, яка безславно завершилася в якомусь глухому куті. Він борюкався, потім його збили з ніг, зв'язали і кудись довго тягли. Арен запам'ятав схожий на моторошний шепіт голос одного із напасників. Відтак вони опинилися у приміщенні, що нагадувало маленьку кузню, у ковальському горні вирувало яскраве полум'я... Більше юнак не пам'ятав нічого, натомість виразно усвідомлював, що зараз він пливе на невільницькій галері і що його везуть на продаж.

Утім, набагато більше від цих прикрих думок йому дошкуляла спрага. Все тіло щеміло від побоїв, а голова ледве не репалася від болю. Коли зійшло сонце, його яскраві промені, наче стріли, вп'ялися Аренові в очі.

Перед полуднем кожному невільнику дали окраєць хліба і дозволили ковтнути води зі шкіряного міха, який їм по черзі підносив до вуст чоловік із грубим і хитрим обличчям. Його шию прикрашав широкий, інкрустований золотом шкіряний обруч, схожий на собачий ретязь, а коли Арен почув, як він говорить, то впізнав дивний шепіт-голос нічного розбійника.

Питво та їжа на якийсь час полегшили страждання бранців, у голові Арена трохи розпогодилося. Він поглянув на обличчя своїх побратимів по нещастю – на трьох, що сиділи на лаві поруч із ним, і на чотирьох, що тіснилися за їхніми спинами. Дехто з них сидів, опустивши голову на підняті коліна; один в'язень – мабуть, хворий чи одурманений зіллям, – немічно відкинувся назад. Праворуч від Арена сидів широколиций вилицюватий хлопець років двадцяти.

– Куди вони нас везуть? – запитав його Арен.

Юнак поглянув на нього – їхні обличчя опинилися майже впритул – і лише посміхнувся, знизавши плечима. Арен подумав, що він, напевно, також цього не знає, аж тут парубійко ворухнув скутими руками і, роззявивши все ще усміхнений рот, показав туди, де мав бути язик: там зяяла порожнеча і виднівся лише чорний обрубок.

– Мабуть, на Соул, – промовив хтось за спиною Арена.

– Або ж на Амрунський ринок, – підхопив інший.

Через мить всюдисущий чоловік у нашийнику просичав до них із палуби:

– Стуліть писки, якщо не хочете потрапити на сніданок акулам.

Усі одразу ж замовкли.

Арен спробував уявити собі ці міста: Соул, Амрун. На тамтешніх ринках торгують рабами. Їх, мабуть, шикують перед покупцями, як волів або овець на торговиці в Берилі. І він також стоятиме там, закутий у кайдани. Хтось купить його, приведе додому і спробує ним попихати, а він, звісно, відмовиться коритися. Або підкориться і спробує втекти. І тоді його вб'ють. А втім, уб'ють його у будь-якому випадку. І навіть не в тому річ, що все його єство не сприймало рабства – він іще остаточно не оговтався і був занадто кволим для такого бунту. Арен просто знав, що не зможе бути рабом, а тому через якийсь тиждень однаково помре чи загине. І хоча юнак сприймав це як жорстоку правду життя, проте йому все-таки стало так страшно, так страшно, що він вирішив більше не думати про майбутнє. І втупив погляд у підлогу, роздивляючись чорні від бруду дошки. А палюче сонце обпікало його голу спину, і нестерпна спрага лещатами стискала пересохлу горлянку...

Нарешті сонце сховалося за обрій і прийшла ніч – ясна, прохолодна. З неба пронизливо дивилися далекі зорі. Стояв мертвий штиль і гупання барабана, як повільні удари серця, задавало веслярам ритм. Удень дошкуляла спека, а тепер на зміну їй прийшов холод. Спину Аренові трохи зігрівали закуті ноги сусіда ззаду, а лівий бік відчував тепло, що струменіло від тіла німого парубка, котрий сидів, зігнувшись у три погибелі і мугикаючи якусь одноманітну мелодію.

Змінилася команда веслярів, і знову почав гупати барабан. Арен мріяв про відпочинок, але сон тікав від нього. Нили кістки, а змінити позу було неможливо. Він тремтів від холоду, мордований болем і спрагою, і дивився на зоряну хитавицю – небесні світила погойдувалися над головою у такт зусиллям веслярів, на мить завмирали, і знову починали погойдуватися, і знову завмирали.

Біля щогли перед лядою трюму зупинилися двоє – чоловік у нашийнику і ще хтось; маленький ліхтар, що висів над ними, вихоплював із темряви обриси їхніх постатей.

– Туман, хай йому грець! – почулося ненависне шамотіння чоловіка в нашийнику. – Звідки, скажи мені, у Південних Широтах узявся цей клятий туман в цю пору року? Не щастить, та й годі!

Барабан продовжував відбивати ритм. Зорі погойдувалися, завмирали, кружляли. Аренів сусід, хлопець із вирваним язиком, раптом здригнувся всім тілом і, підвівши голову, жахливо, по-звірячому завив.

– Ану тихо там! – гаркнув другий чоловік, що стояв під щоглою.

Німий ще раз здригнувся і затих, зціпивши щелепи.

Зорі, якось ніби потайки, покотилися з небес уперед, у порожнечу.

Щогла дивно захиталася і зникла з-перед очей. На спину Аренові, здавалося, впала мокра ковдра крижаного туману. Барабан захлинувся, та небавом почав гупати знову, хоча тепер уже й повільніше.

– Густий, ніби сметана! – сказав хтось просто над головою Арена. – Гей, там, на веслах! Ану, не лінуватися! Тут на двадцять миль навколо – жодної мілини!

У такому тумані рухатися вперед не було сенсу – треба було лише утримуватися на місці, ледве рухаючи веслами. Гупання барабана стало тихшим. Було холодно і мокро. Волога мжиця, що осідала на Ареновому волоссі, стікала йому в очі; юнак намагався піймати краплі язиком, роззявленим ротом хапаючи мокре повітря, аби хоч у такий спосіб угамувати спрагу. Від холоду в нього цокотіли зуби. Холодний ланцюг натер стегно, і тепер воно пашіло вогнем. Барабан тихо бубонів, аж доки не затих зовсім.

Запала тиша.

– Веслуйте, не зупиняйтеся! У чому річ? – пролунаю вже знайоме моторошне шемрання.

Ніхто йому не відповів.

Корабель повільно похитувався на тихій воді. За ледве помітними крізь імлу перилами трапу зяяла порожнеча. Щось у темряві вдарило об борт судна. Відлуння удару пролунало, наче гуркіт грому серед мертвої неземної тиші.

– Сіли на мілину, – прошепотів хтось із бранців, і голос його розчинився в імлі.

Потім туман раптом почав світитися – так, наче десь глибоко у його надрах розквітла небачена яскрава квітка. Тепер Арен чітко бачив голови людей, скутих із ним одним ланцюгом, і навіть блискучі крапельки вологи на їхньому волоссі. Судно шарпнулося вдруге, і юнак витяг шию, намагаючись побачити якомога більше. Туман світився над палубою, наче місячна повня, вкрита тонкою поволокою хмарини, – сяйво було таким самим холодним і чистим. Веслярі завмерли, наче камінні боввани. Члени команди з'юрмилися на кормі, їхні очі ледь помітно поблискували. Біля лівого борту самотньо стояв чоловік, котрий і випромінював це незбагненне сяйво – світилися його обличчя, постать, а патериця у руці горіла, наче розплавлене срібло.

Біля ніг осяйного чоловіка скорчилася якась чорна постать.

Арен спробував озватися, але не зміг. Огорнений м'яким серпанком урочого світла, Архімаг підійшов до юнака і став навколішки. Арен відчув дотик його руки, почув його голос, а відтак у цілому трюмі забряжчали кайдани, спадаючи з тіл нещасних бранців. Одначе ніхто з них навіть не поворухнувся. Арен спробував підвестися, але не зміг: він геть задубів, руки і ноги зсудомило від довгого сидіння. Архімаг міцно стис його руку, і, скориставшись цією допомогою, Арен якось видерся із трюму і звалився на палубу.

Архімаг відійшов трохи вбік – і єдвабне сяйво торкнулося застиглих облич веслярів. Він зупинився біля чорної постаті, що скорчилася під щоглою.

– Я ніколи нікого не караю, – карбуючи кожне слово, суворо вимовив Яструб, і голос його був холодним, як оте уроче сяйво, що прогнало туман. – Але в ім'я справедливості, Егре, я візьму на себе цей тягар: нехай твій язик залишається німим доти, доки ти не знайдеш таке слово, яке варто було би вимовити вголос!

Після цих слів чарівник повернувся до Арена і допоміг йому звестися на ноги.

– Ходімо звідси, синку, – сказав Яструб, і Арен, спираючись на плече Архімага, незграбно прошкандибав на край палуби і з великими труднощами забрався у човен, що погойдувався на воді біля борту корабля. У темряві вітрило "Світозора" біліло, немовби метеликове крильце.

На морі й досі тримався повний штиль. Через мить чарівне сяйво згасло, а "Світозор" розвернувся на хвилях і помчав геть від галери. І майже одразу потонули в імлі і чорний борт невільницького судна, і тьмяний ліхтар на щоглі, і заціпенілі веслярі. Аренові здалося, що він чує позаду голоси, але той звук був настільки тихим, що невдовзі потонув у темряві. Трохи згодом туман почав витоншуватися, розпадатися на пасма, якими недбало бавився нічний вітерець. Над ними знову було чисте зоряне небо, і човен безшумно, як метелик, полетів уперед, розтинаючи темні хвилі океану.

Яструб закутав Арена в ковдру і дав йому води. Сам усівся поряд, поклавши руку юнакові на плече. Аренові раптом страшенно захотілося плакати. Чарівник не промовив жодного слова, але дотик його руки був настільки теплим, що поступово до Арена повернувся спокій: йому було тепло, човен м'яко похитувався на воді, життя було чудовим.

Він поглянув угору, на свого супутника. Смагляве обличчя чаклуна вже не світилося неземним сяйвом і на тлі зоряного неба було ледве помітним. Човен нестримно мчав уперед на крилах чар-вітру. А під його бортами, здавалося, про щось здивовано перешіптуються хвилі.

– Той чоловік із собачим ретязем на шиї – хто він?

– Лежи спокійно. Морський розбійник, Егре. Він носить свій нашийник, щоби приховати шрам на горлянці. Схоже, він уже настільки звироднів, що з пірата перетворився на работоргівця. Та цього разу хитрий Егре пошився в дурні, – у спокійному сухому голосі Яструба відчувалася прихована втіха.

– Як ти мене знайшов?

– Магія, гроші, ще дещо... Я змарнував надто багато часу. Мені не хотілося, щоб усі бачили, як Архімаг і Хранитель острова Роук тиняється нетрищами Ґорта. І я навіть тепер шкодую, що мені не вдалося зберегти оту свою прибрану подобу енладського купця. Довелося перепитати юрму людей, і врешті-решт з'ясувалося, що невільницька галера покинула гавань ще вдосвіта. Ось тут мені й урвався терпець! Я сів у "Світозор", а позаяк на морі був повний штиль, то я викликав чар-вітер і на якийсь час прикував весла інших кораблів до кочетів [5]5
  Кочет – пристосування на човні для прикріплення весла.


[Закрыть]... Нехай тепер спробують пояснити, що з ними сталося, якщо вся магія для них – це суцільний обман і дурисвітство. Але мною керувала злість і я занадто поспішав, а тому проґавив корабель Егре, що рухався не просто на південь, а трохи на схід, огинаючи мілини. Того дня мені все просто з рук валилося. У Ґорті нам таки й справді не поталанило... Ну, а насамкінець я скористався пошуковими чарами і знайшов корабель серед темряви. Може б, ти все-таки трохи поспав?

– Та ні, мені вже набагато краще.

Арен уже перестав хапати дрижаки, навіть трохи зігрівся і справді почувався непогано. Незважаючи на кволість тіла, голова працювала добре, думки легко перестрибували з однієї речі на іншу.

– А коли ти прийшов до тями? І що сталося з Хейром?

– Мене розбудило вранішнє сонце, і, на щастя, голова була цілою, хоча за вухом у мене з'явилася здоровенна ґуля. А от у Хейра, коли я востаннє його бачив, ще дурман із голови не вивітрився.

– Я виявився кепським вартовим...

– Але не тому, що заснув.

– Ні, – Арен затнувся. – Це було... Я був...

– Ти був там попереду мене. Я тебе бачив, – промовив Яструб дивним тоном. – Саме тому їм і вдалося захопити нас зненацька. Вони оглушили нас із тобою, наче баранів на різниці, і розжилися не лише золотом та одягом, а ще й молодим здоровим рабом. Це вони на тебе полювали, хлопче! На Амрунському ринку за тебе можна було б узяти стільки, скільки коштує гарна садиба.

– Вони вдарили мене не дуже сильно. Я очуняв і змусив їх добряче побігати, перш ніж вони загнали мене в кут... – очі Арена сяяли.

– Ти прийшов до тями ще там... і побіг? Але навіщо?

– Щоби відвести їх від тебе.

Подив, який прозвучав у голосі Яструба, боляче вразив Аренове самолюбство, і юнак запально додав:

– Я гадав, що їм потрібен ти. І боявся, що вони можуть убити тебе. Тому і вхопив їхню торбу, щоби вони кинулися вслід, і помчав геть. А вони рвонули за мною, чи радше – за золотом, яке я у них поцупив.

– Так... звісно, вони не могли діяти інакше! – тільки й промовив Яструб. Навіть натяку на вдячність. Якусь мить він замислено мовчав, а тоді запитав: – А тобі не спадало на думку, що на той час я вже міг бути мертвим?

– Ні.

– Спершу вбити, а потім пограбувати – адже так безпечніше!

– Я про це не думав. Я прагнув лише відвести їх подалі від тебе.

– Чому?

– Бо тоді ти зміг би захистити нас обох, якби тільки встиг прийти до тями. Або принаймні врятувався б сам. Я стояв на варті – і проґавив розбійників. Відтак спробував виправити свою помилку. Адже це тебе я охороняв, сидячи біля дверей. Твоє життя дорожче, ніж моє. Ти у цій справі головний, а я – лише твій челядинець; я потрібен, скажімо, для того, щоб стояти на чатах чи для чогось іншого – це вирішуєш ти і, врешті-решт, саме ти поведеш нас до мети і зможеш дістатися туди, куди нам належить потрапити. І тільки тобі до снаги виправити те, що було порушено.

– Та невже? – усміхнувся маг. – А втім, я й сам так вважав до минулої ночі. Мені здавалося, що у мене є відданий супутник, котрий піде за мною світ за очі. Однак це я мусив податися вслід за тобою, синку.

Голос його звучав незворушно і, здавалося, дещо іронічно. Арен не знав, що йому й казати. Він зовсім розгубився. Юнакові здавалося, що його провину – те, що він чи то заснув, чи то зомлів на чатах – навряд чи можна було спокутувати відчайдушною спробою відвести розбійників подалі від Яструба. А тепер виходило, що його подвиг – нікчемна дурничка, а те, що він перебував у трансі тоді, коли це було зовсім не до речі, – напрочуд розумний вчинок.

– Пробач мені, володарю, – нарешті прошепотів Арен неслухняними губами, знову ледве стримуючи сльози. – Пробач, що я підвів тебе. А ти ж урятував мені життя...

– А ти, можливо, врятував мене! – різко заперечив чарівник. – Хто знає напевне? Вони запросто могли перерізати мені горлянку, якби не... Та годі про це, Арене! Я радий, що ти знову зі мною.

Маг підійшов до скрині, у якій він тримав харчі, витягнув звідти невеличку жаровню, роздмухав жар і заходився щось готувати.

Арен лежав і дивився на зорі. Він поступово заспокоївся, до нього повернулася звична душевна рівновага. Тепер хлопець чітко усвідомлював, що Яструб і гадки не має занадто прискіпливо ставитися до його вчинків. Він просто приймає їх як доконаний факт. "Я ніколи нікого не караю", – здається так він сказав отому Егре. Але й винагороди за доблесть від Архімага також не дочекаєшся. Хоча, з іншого боку, хіба не кинувся Яструб у нічне море на пошуки Арена, застосувавши для порятунку юнака всю свою магічну силу і майстерність? І, якби довелося, він, без сумніву, знову вчинив би так само. Бо він належить до тих людей, на яких завжди можна покластися, до тих, від кого залежить твоє життя.

Яструб і справді був гідним тієї великої любові, яку відчував до нього Арен. Бо й він, поза всяким сумнівом, цілковито довіряв юнакові. Тож усе, що досі робив Арен, Яструб вважав цілком правильним.

Архімаг повернувся до юнака, тримаючи в руках кухоль із гарячим вином.

– Ось, може, це допоможе тобі заснути. Але обережно, не обпечи язика!

– А звідки тут вино? Досі я його в човні не бачив...

– На "Світозорі" є багато всякої всячини, непомітної з першого погляду, – пояснив Яструб, умостившись навпочіпки поруч із Ареном, і юнак почув у темряві його тихий уривчастий сміх.

Вино було дуже смачним і збадьорювало тіло та душу.

– Куди ми тепер пливемо? – запитав Арен.

– На захід.

– А куди ви ходили з Хейром?

– У морок. Я не відставав від нього, але він сам заблукав, тиняючись кордонами потойбічного світу, у неозорих пустищах божевілля і нічних жахіть. Душа його ячала, наче чайка... Хейр не міг нас нікуди привести. Він утратив стежку назавжди, адже яким би не був колись його чаклунський хист, Хейр ніколи не бачив дороги перед собою – він бачив тільки самого себе.

Арен дечого не второпав, однак йому й не хотілося розуміти все. Особливо тепер. Він і сам на коротку мить занурився у той "морок", про який говорив чарівник, і тепер йому анітрохи не кортіло згадувати про це. Чесно кажучи, він навіть побоювався заснути, адже йому знову міг наснитися той сон, у якому чорна тінь простягала Аренові осяйну перлину і нашіптувала: "Ходімо, ходімо..."

Аж раптом його думки різко змінили свій плин:

– Мій пане, а чому...

– Спи! – м'яко, але наполегливо відповів йому Яструб.

– Я не можу заснути, пане. Скажи, а чому ти не звільнив інших бранців?

– Звільнив. Я розбив усі кайдани на тому кораблі.

– Але люди Егре озброєні! От якби ти закував їх...

– Он як? Якби я закував їх? Насправді їх там було лише шестеро. Веслярі були такими самими рабами, як і ти. Гадаю, що зараз Егре і його людей уже або перебили, або закували в кайдани, щоби продати в рабство. Вибір я залишив за ними: битися чи укласти угоду. А мені бранці не потрібні.

– Але ж ти знаєш, скільки зла вони накоїли.

– То невже я повинен стати таким, як вони? Скористатися їхнім поганим прикладом? Нехай вони самі роблять свій вибір, а я нікому не дозволю втручатися у моє життя!

Арен мовчки міркував над почутим.

– Розумієш, Арене, – озвався трохи згодом Яструб, – ви, молоді, гадаєте, що кожен вчинок – це камінчик, який можна підняти із землі, кинути, а він або влучить у ціль, або пролетить повз неї. І на цьому його політ закінчиться. Але насправді, коли камінь піднімають, то земля стає трохи легшою, а рука, що тримає камінь, важчає. Кинутий кимось камінець впливає на рух зірок, і в залежності від того, влучить він у ціль чи пролетить повз неї, змінюється весь світ. Будь-яка дія впливає на Рівновагу всього сущого. Вітри і моря, сили землі, води і світла, як і все, що ними створено, і все, для чого існують звірі та рослини, все це влаштовано добре і правильно. І всі ці сили діють, так би мовити, всередині Світобудови, всі вони пов'язані Великою Рівновагою. Урагани і фонтани води, які вивергає величезний кит, падіння на землю сухого листочка і політ мухи – все це тісно пов'язано із Рівновагою Всесвіту. І оскільки ми наділені силою владарювати над світом і над іншими людськими істотами, то нам неодмінно належить навчитися чинити так, як відповідно до своєї природи чинять сухий листок, кит і вітер. Ми повинні навчитися берегти Рівновагу. Будучи розумними істотами, ми не можемо діяти бездумно. Маючи вибір, не можемо діяти безвідповідально. Мені, певна річ, не бракує сили для того, щоби когось покарати чи нагородити, але хто я такий, щоб дозволити собі гратися людськими долями?

– Але тоді виходить, – сказав юнак, дивлячись у зоряне небо, – що Рівновагу найлегше берегти, нічого не роблячи? Безперечно, людина має діяти навіть тоді, коли не знає всіх можливих наслідків свого вчинку! Якщо взагалі в цьому світі потрібно бодай щось робити...

– Не переймайся цим. Людині набагато легше зробити якийсь вчинок, аніж утриматися від нього. Ми й надалі будемо творити добро і зло... Але якби у Земномор'ї знову владарював істинний король, котрий, як у старі добрі часи, звертався би за порадою до чарівника, і якби саме мені довелося бути тим чарівником, то я б сказав йому: "Володарю, не роби нічого з того, що видається тобі шляхетним і доброчесним! І не роби нічого з того, що вважатимеш за корисне. Роби лише те, що маєш робити, і те, що не можна зробити інакше".

Щось у голосі Яструба змусило Арена подивитися на нього. Юнакові на мить здалося, що обличчя Архімага знову промениться чарівним сяйвом. Арен дивився на нього з любов'ю і страхом. "Наскільки ж він вищий від мене!.." – думав він. Одначе, придивившись уважніше, Арен врешті зрозумів, що це зовсім не магічне сяйво, не холодний ореол великої могутності торкався кожної риси Яструбового обличчя, а звичайне денне світло – щойно почало сходити сонце. І то була набагато могутніша потуга, ніж та сила, якою володів Архімаг. Та й літа не були до нього добрішими, ніж до інших людей. Глибокі зморшки поорали його стомлене обличчя. Чарівник позіхнув.

Отак спостерігаючи, дивуючись і міркуючи, Арен нарешті заснув. А Яструб сидів біля нього і дивився, як сходить сонце, – так іноді роздивляються коштовний камінь, аби знайти у ньому можливу тріщину чи пляму.