Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Він поставив Камінь на різьблену підставку зі слонової кості і відступив убік. Його лагідне обличчя здавалося геть виснаженим.

– А тепер розказуй, що бачиш ти, – промовив він.

Майстер-Приворотник узяв кристал і став повільно крутити його в руках, немов намагаючись відшукати на блискучій поверхні ту грань, крізь яку найкраще видно. Він досить довго обертав Камінь на всі боки, але зрештою поклав його на стіл і розгублено сказав:

– Перетворцю, я майже нічого не бачу. Якісь уривки, щось мерехтить, але цілісного зображення немає...

Сивочолий Перетворень підвів угору вказівний палець.

– Зауваж, хіба це не дивно?

– Що ти маєш на увазі?

– У тебе що, так часто сліпнуть очі? – сердито закричав Перетворень. – Невже ти не бачиш, що... – він запнувся і лише з неабиякими труднощами, затинаючись, зміг продовжити, – там... там наче чиясь рука затуляє тобі очі – точнісінько так само, як і мої вуста?

– Ти, мабуть, трохи перетрудився, мій пане. Тобі треба відпочити! – заспокійливо сказав Майстер-Приворотник.

– Виклич закляттям душу Каменя, – зажадав Перетворець.

Тепер він говорив уже доволі спокійно, хоч голос його й досі трохи тремтів.

– Навіщо?

– Навіщо? Ну хоча б тому, що я прошу тебе це зробити.

– Дай спокій, Перетворцю! Навіщо ти під'юджуєш мене, як хлопчика перед ведмежим барлогом. Хіба ми з тобою діти?

– Ще б пак! Супроти того, що показав мені Камінь Шеліета, я лише безпорадне дитя... перелякане дитя. Благаю тебе: виклич душу Каменя! Чи я мушу стати перед тобою на коліна?!

– Ну що ти таке кажеш! – зніяковів довготелесий Приворотник, а тоді зосереджено відвернувся від старшого товариша. Відтак, розкинувши руки у широкому жесті, з якого починається Велике Закляття, що викликає душі мертвих і живих, чаклун підвів голову і почав промовляти магічні слова. Він говорив, а в осередді Каменя Шеліета зажевріло тьмяне світло. У майстерні раптом почало темніти; густі тіні геть почорніли, зате Камінь сяяв, наче зірка. Майстер-Приворотник звів руки докупи і підніс кристал ближче до очей, пильно вдивляючись у точку, з якої променіло яскраве сяйво. Якийсь час він мовчав, а тоді тихо заговорив:

– Я бачу фонтани Шеліета. Озера і ставки, копанки і гатки, водоспади і печери за срібною запоною падаючої води. Замшілі береги поросли папороттю. Я бачу, як крапля за краплею збігає вода по зеленому листі, як дзюрчить вона у струмках, що б'ють із-під землі; відчуваю солодкий смак джерельної водиці... – він раптом знову замовк і заціпенів. У сяйві, яке випромінював Камінь, обличчя чаклуна здавалося мертвотно-блідим. Нараз Приворотник голосно скрикнув і, прожогом кинувши кристал, упав навколішки, сховавши обличчя в долонях.

Чорні тіні щезли. Літнє сонце світило у вікно захаращеної майстерні. Камінь Шеліета лежав під столом серед пилу і сміття, але був цілим і неушкодженим.

Майстер-Приворотник, як незрячий, хапав руками повітря, доки не наткнувся на долоню свого товариша. Він був схожий на перелякану дитину. Минуло кілька хвилин, перш ніж він глибоко зітхнув і важко підвівся, спираючись на плече Перетворця.

– Більше тобі не вдасться намовити мене на такі ризиковані речі, – сказав він тремтливими вустами, марно намагаючись усміхнутися.

– Що ж ти таке побачив, Торіоне?

– Я бачив фонтани Шеліета. Бачив, як їх раптом поглинає суха земля, як німіють дзвінкоголосі джерела. А світ навколо здавався чорним і спустошеним. Ти бачив у Камені пустельне море, яким воно було перед Створенням, а я побачив... те, що настане потім... Я побачив Велику Руїну.

Перетворець облизав пересохлі губи.

– Мені б дуже хотілося, щоб Архімаг зараз був із нами, – зізнався він.

– А я б хотів, аби ми опинилися там, поруч із ним...

– От тільки де він? Хіба його тепер знайдеш... – Приворотник поглянув угору, де за вікном ясніло спокійне блакитне небо. – Наразі ми не маємо про нього жодної звістки, і навіть магія не здатна викликати його сюди. Він зараз там, де ти бачив пустельне море. А незабаром прибуде у той страшний край, де пересихають джерела. Там наші чари безсилі... А втім, деякі закляття навіть зараз могли би повернути Яструба на Роук – скажімо, ті магічні ритуали, якими колись уславився острів Пельн...

– Але ж то були закляття, якими тамтешні маги викликали у світ душі небіжчиків!

– А деякі чари, навпаки, можуть відправити живих у потойбіччя...

– Невже ти думаєш, що Архімаг уже помер?

– Я гадаю, що він прямує назустріч смерті – його веде туди якась незнана сила. Як і кожного з нас. Ми втрачаємо свою могутність, свої надії, своє щастя. Усі джерела поволі пересихають...

Стривожений Перетворець не зводив очей з Приворотника.

– Тоді навіть не пробуй шукати його, Торіоне, – промовив він нарешті. – Він знав, чого шукає, і притому набагато раніше, ніж це збагнули ми. Для нього цей світ – наче Камінь Шеліета: він зазирає у його глибини і бачить, що відбувається і що має статися... Ми не можемо допомогти йому. Великі Закляття стали надто небезпечними, але найбільше лихо зачаїлося у тих чарах, про які ти щойно згадував. Ми повинні залишатися твердими у своїй вірі, охороняти мури Роуку і пам'ятати Імена.

– Твоя правда, – погодився Приворотник. – Але я мушу піти і поміркувати над цим.

І він залишив майстерню у Південній Вежі, незграбно ступаючи довгими ногами, але високо тримаючи свою шляхетну темноволосу голову.

Наступного ранку Перетворець довго шукав його. Увійшовши до кімнати Приворотника після тривалих марних спроб достукатися, він побачив, що Торіон непорушно лежить горілиць на кам'яній підлозі – здавалося, наче важкий удар у груди відкинув його геть, як ганчір'яну ляльку. Руки його застигли у тому самому жесті, з яким він промовляв Велике Закляття, і були холодними, як лід, а широко розплющені очі дивилися невидющим скляним поглядом. Перетворець, опустившись навколішки, тричі промовив Істинне ім'я друга, але той навіть не поворухнувся. Він іще не помер, у непритомному тілі жевріла іскра життя: глухо билося серце чаклуна, і з кожним кволим подихом важко здіймалися його груди. Перетворець схилився над ним і прошепотів:

– Ох, Торіоне, це ж я змусив тебе зазирнути у надра Каменя Шеліета. Це я в усьому винен!

Потім він швидко вийшов із кімнати і звернувся до Майстрів та учнів, що чекали за дверима:

– Ворог закрався сюди, на наш острів, подолавши всі мури та перепони. Він завдав удару в самісіньке серце нашого світу! – Перетворець був доброю і лагідною людиною, але зараз він виглядав таким похмурим і суворим, що всі аж злякалися. – Подбайте про Майстра-Приворотника, – сказав сивочолий маг. – Хоча навряд чи це можливо: ніхто не зуміє прикликати назад його душу, адже навіть він сам, будучи найкращим знавцем приворотних чарів, зазнав поразки у двобої з невідомим ворогом.

Перетворець рушив до своєї кімнати, і всі розступилися перед ним.

Відтак прийшов Знахар і звелів негайно покласти Приворотника в ліжко і вкрити його теплою ковдрою. Одначе він не збирався поїти недужого цілющим відваром і не співав над ним пісень, які допомагають зцілити хворе тіло і стражденну душу. Один із учнів Знахаря, ще зовсім юний, але дуже здібний до науки, запитав у свого наставника:

– Учителю, невже йому нічим не можна допомогти?

– По цей бік стіни – ні! – відповів Знахар. А потім, згадавши, з ким говорить, пояснив: – Це не хвороба, синку. Але навіть якби це була лихоманка або якась інша неміч, я не знаю, чи наше мистецтво стало б нам тепер у пригоді. Здається, останнім часом моє зілля втрачає свої цілющі властивості, а лікувальні закляття не мають колишньої урочої сили.

– Ти говориш майже так само, як Майстер-Менестрель. Учора він раптом зупинився посеред пісні, яку розучував з нами, і сказав: "Я не розумію значення цих слів". А тоді вийшов геть... Дехто з хлопців засміявся, а от мені чомусь здалося, що підлога тікає в мене з-під ніг.

Знахар поглянув у щире і кмітливе обличчя хлопчини, а тоді глипнув на непритомного Приворотника, що каменем лежав на ліжку.

– Він іще повернеться до нас... – твердо сказав Знахар.

Тієї ж ночі Перетворець покинув острів Роук. Ніхто не знав, як саме він це зробив. Наставник ліг спати у своїй кімнаті, вікна якої виходили в сад. Вранці вікна виявилися відчиненими, а самого мага ніде не було. Зрештою всі вирішили, що він, обернувшись птахом, вітром або туманом – адже для нього це раз плюнути! – у новій подобі подався на пошуки Архімага. Хоча ніде правди діти: знаючи, що під час таких перевтілень чарівник наражається на небезпеку потрапити у полон власного закляття, деякі Майстри переймалися долею Перетворця, проте вважали за краще мовчати про свої побоювання.

Отак острів Роук позбувся аж трьох магів, що входили до Великої Дев'ятки. Минали дні, але від Архімага та Перетворця надалі не було ні чутки, ні звістки, а Приворотник і досі лежав, як небіжчик. Обитель Мудреців поступово поринала у страх і зневіру. Учні перешіптувалися між собою, а дехто вже навіть зібрався покинути Роук, тому що мистецтво, заради якого вони сюди приїхали, тепер занепадало і ледве животіло.

– Хтозна, – припускав один, – можливо, усе це з самого початку було суцільною брехнею – оті теревені про таємні мистецтва, Високу Магію й урочі сили. З-поміж усіх Майстрів тільки Ілюзорник ще на щось здатний. Хоча кожен знає, що його вміння – це лише фокуси, ілюзія. А решта магів тепер просто принишкли: мабуть, зрозуміли, що їх вивели на чисту воду!

– Авжеж! – підхопив інший учень. – Та й що, власне, таке ота магія? Хіба це "уроче мистецтво" на щось, крім фокусів, здатне? Чи воно хоч раз урятувало людину від смерті? Чи, може, хоч життя комусь продовжило? Якби чаклуни справді володіли тією силою, яку їм приписують, то вони, певна річ, жили б вічно!

І хлопці почали згадувати, як покидали цей світ великі маги: Моред наклав головою у бою, Нереґер загинув від руки Сірого Мага, Ерет-Акбе помер від ран, отриманих у двобої з драконом, а Ґеншер, передостанній Архімаг, заслаб і помер у своєму ліжку, як звичайна людина. Той, хто мав заздрісне серце, слухав ці оповідки з охотою, натомість решта учнів лише скрушно хитали головами.

Майстер-Формотворець увесь час залишався у Примарному саду і нікого туди не пускав.

А от Майстер-Воротар, хоч учні бачили його вельми рідко, зовсім не змінився. В його очах не було смутку. Він, як завжди, усміхався і продовжував пильнувати двері Обителі Мудреців, чекаючи на повернення свого повелителя.

ДРАКОНОВІ ПАСОВИЩА

Архімаг Обителі Мудреців і хранитель острова Мудрих прокинувся у своєму човнику посеред моря на окраїні Західних широт. Був холодний ясний ранок. Чаклун смачно потягнувся, розминаючи оніміле тіло, широко позіхнув, а тоді, показуючи на північ, гукнув до свого заспаного товариша:

– Он вони! Два острови, бачиш? Ми дісталися до Драконових Пасовищ! Це південна околиця Архіпелагу!

– Мій пане, зір у тебе й справді гострий, як у яструба, – зауважив Арен, марно вдивляючись у затуманену далечінь.

– Авжеж! У мене й прізвисько відповідне... – посміхнувся Яструб. Він і досі мав чудовий настрій – принаймні, здавалося, що наразі жодні клопоти його зовсім не обходять. – Невже ти геть нічого не бачиш?

– Я бачу чайок, – тупо промовив Арен, протираючи очі та блукаючи поглядом вздовж блакитної лінії обрію.

Маг засміявся.

– Ну, знаєш, навіть яструб не годен уздріти чайок за двадцять миль звідси!

Згодом, коли сонце зіп'ялося вище над затуманеним обрієм, крихітні цяточки в небі, які спочатку здалися Аренові чайками, почали якось дивно виблискувати, наче легкі бризки над морською хвилею або порошинки у потоці сонячного проміння. І лише тепер юнак нарешті збагнув, що то дракони.

"Світозор" підходив дедалі ближче до берега, було вже виразно видно, як дракони ширяють у висхідних потоках ранішнього бризу, і сповнене щемливого щастя серце Арена теж наче здіймалося під хмари слідом за цими дивовижними створіннями. Вся велич життя і смерті була в тому польоті. Краса цих бестій поєднувалася із неймовірною силою, свавільною дикістю та незбагненним, тільки їм притаманним мисленням. Дракони були розумними істотами, вони володіли мовою і найдавнішою на землі мудрістю. У їхньому польоті відчувалися тверда воля й осмислена узгодженість дій.

Арен мовчав і думав: "Тепер мені однаково, що буде далі, адже я вже бачив, як у ранковому небі ширяють дракони!"

Часом витончений рисунок польоту порушувався, і тоді той чи інший крилатий ящір вивергав довгий струмінь полум'я, який, звиваючись, розпанахував повітря, на якусь мить повторюючи вигини і яскравий блиск гнучкого драконового тіла. Побачивши це, Яструб сказав:

– Вони розлючені. Танцюючи на вітрі, дракони виражають свій гнів. – А потому додав: – Ну ось, тепер ми опинилися в самому осиному гнізді.

І справді, щойно дракони помітили крихітне вітрило серед хвиль, вони почали один за одним вихоплюватися з вихору свого танцю, вишикувалися рівною вервечкою і полетіли просто до човна, махаючи велетенським крилами.

Маг поглянув на Арена, котрий міцно тримав стерно, готуючись зустріти сильну зустрічну хвилю. Юнак керував упевнено й рівно, хоч і не зводив очей з величезних крил, які зі свистом розтинали повітря. Вочевидь задоволений, Яструб відвернувся і, ставши під щоглою, звелів чар-вітру вщухнути. А тоді підняв угору свою патерицю і заговорив Мовою Створення.

Зачувши його гучний голос, деякі дракони раптом різко зупинилися і ніби зависли у повітрі, а решта – розвернулися і помчали назад до островів. Утім, незважаючи на грізно наїжачені кігті, крилаті бестії, здається, не мали наміру нападати на мандрівців, А один із них, спустившись до самої води, повільно рушив до "Світозора". Двічі змахнувши крильми, дракон злетів над човном, а його лускате черево мало не зачепило щоглу. Арен бачив зморшкувату, не захищену лускою шкіру під пахвами – єдине вразливе місце на тілі ящера. Юнак мало не задихнувся від диму, що клубами виривався з довгої зубатої пащі, а від жахливого, нестерпного смороду здохлятини, що стелився за драконом, Арена аж знудило.

Дракон, затуляючи небо, пролетів над людьми і повернувся назад, тримаючись на тій самій висоті. Одначе тепер Арен відчув іще й розжарений подих дракона. А тоді пролунав гучний, владний голос Яструба. Дракон знову пролетів над човном. І раптом всі ящери одностайно повернули назад, до островів, вивергаючи клуби диму та полум'я.

Арен, відсапавшись, витер з чола рясний холодний піт. Поглянувши на свого товариша, він побачив, що волосся Яструба геть побіліло – так сильно обпалило його гаряче дихання дракона. І щільне полотнище вітрила з одного боку теж аж потемніло від жару.

– Ти що, посипав голову попелом, хлопче?

– Атож! Між іншим, і твою також, мій пане!

Здивований Яструб провів рукою по волоссю.

– Ти ба!.. От нахаби! Але я не хочу з ними сваритися: мені здається, що вони втратили розум або ж просто дуже налякані. Вони так і не обізвалися до мене. А я ще ніколи не зустрічав дракона, який не поговорив би із суперником, перш ніж вступити з ним у двобій... Тепер ми мусимо пливти лише вперед. Не дивись їм у вічі, Арене. Відвертайся, якщо доведеться зіткнутися з ними віч-на-віч. Поки що вітер у нас попутний, він дме з півдня, а моя магічна сила нам іще згодом знадобиться... Отож, тримай човен за вітром!

"Світозор" стрілою помчав уперед, і незабаром ліворуч від них з'явився ще один острів, а праворуч пропливли ті два острівці, що їх вони побачили раніше. По суті, то було радше неоковирне громаддя невисоких, але могутніх скель, обліплених білим драконячим послідом і чорними плямами моху, яким поросли прямовисні схили.

Дракони кружляли у піднебессі, як шуліки, що чигають на здобич. Жоден з них більше не спускався до човна. Часом вони щось кричали, ніби розмовляючи між собою пронизливими хрипкими голосами, але навіть якщо це й справді були якісь слова, то Арен однаково не міг їх зрозуміти.

Човен оминув невеликий мис, і юнак побачив на березі те, що спочатку здалося йому старою зруйнованою фортецею. Але це теж був дракон. Одне його крило незграбно підібгалося під велетенський тулуб, а друге широко застеляло піщаний берег аж до самої води, і морські хвилі недбало шарпали безживну кінцівку, як велетенський клапоть чорного пергаменту. Довге, схоже на зміїне, тіло дракона непорушно лежало на камінні. Ящерові бракувало передньої лапи, а на його грудях та череві зяяли страшні рани. Пісок навколо аж почорнів, ущерть наситившись отруйною драконовою кров'ю. Однак у цій неймовірно покаліченій істоті ще й досі жевріло життя! Адже дракони мають настільки велику життєву енергію, що лише рівна їй магічна сила здатна висотати її достатньо швидко. Золотаво-зелені очі ящера були широко розплющені, і коли мандрівні підпливли ближче, його вузька велетенська голова поворухнулася, і з ніздрів вирвалася гаряча пара, змішана з кров'ю.

Нутрощі з розпанаханого черева дракона були втоптані в пісок, а смугу берега між конаючим ящером і краєм води геть сплюндрували могутні лапи та важкі тіла його одноплемінників.

Ні Арен, ані Яструб не промовили жодного слова, доки цей острів не залишився далеко позаду. Їхній човен продовжував свій шлях, прямуючи на північ неспокійними протоками між численними островами, що утворюють Архіпелаг Драконові Пасовища.

– Жахливе видовище, – озвався нарешті Яструб, і голос його звучав холодно і безбарвно.

– Невже вони... пожирають собі подібних?

– Ні. Не частіше, ніж люди. Вони наче від чогось збожеволіли. У них відібрали Мову! Ті, хто навчився говорити раніше, ніж будь-хто інший на землі, істинні діти Сеґоя, тепер звиродніли до безсловесного існування диких тварин! Ох, Калесине! Де тебе носять твої крила? Невже ти прожив стільки років тільки для того, щоби зрештою побачити ганьбу й упослідження свого племені?

Голос Яструба гримів, наче молот об ковадло, в той час як чіпким поглядом він обмацував небо, наче щось там шукаючи. Але дракони залишилися позаду, низько кружляючи над тим залитим чорною кров'ю берегом і скривавленими скелями, а над головою у мандрівців зосталися тільки блакитне небо і полуденне сонце.

У ті часи ще ніхто, крім Архімага, не бував на Драконових Пасовищах. Сам Яструб проплив уздовж подвійної низки цих острівців ще понад двадцять років тому. То була вельми ризикована подорож, адже численні протоки між острівцями Драконових Пасовищ утворювали справжній блакитний лабіринт, що ряснів зеленуватими обмілинами та небезпечними рифами. І ось тепер Архімаг з Ареном обережно просувалися далі, обминаючи розкидані то тут, то там підводні скелі та стрімчаки. Морські хвилі із важким стогоном билися об каміння, і солоні бризки яскріли на сонці. Один із таких стрімчаків, якщо дивитися на нього з півдня, нагадував величезну, трохи сутулу постать людини, яка про щось глибоко замислилася, зупинившись над морем. Але варто було мандрівцям минути цю скелю, як з'ясувалося, що її подібність до людини – лише примхлива гра природи: північна сторона бескиду нічим не різнилася від інших стрімчаків, що зусібіч оточували "Світозор". Зате всередині скелі виявилася темна печера, де глухо відлунював стогін хвиль, які неначе намагалися щось сказати. Коли ж човен відплив трохи далі, відлуння вщухло, а натомість саме шемрання хвиль зробилося гучнішим.

– Здається, там, у печері, чути якийсь голос? – запитав Арен.

– То голос моря.

– Але ж воно шепоче якесь слово!

Яструб прислухався, тоді пильно поглянув на Арена:

– Що саме ти чуєш?

– Воно ніби каже: "Ахм".

– В Істинній Мові це слово означає "початок" або "споконвіку". Але мені зараз вчувається радше "огб", що означає "кінець"... Гей, ану поглянь уперед! Що це там? – нараз урвав свої пояснення Яструб. І тієї ж миті Арен застережливо заволав:

– Мілина!

Незабаром їхній човен покинув химерне скупчення скель і вийшов у відкрите море. А ще через деякий час перед очима мандрівців постав похмурий, схожий на велетенську вартову вежу, острів. Скелі навколо нього були чорними і здавалися виліпленими із численних циліндрів або стовпів, припасованих один до одного так щільно, як у мозаїці. Ця неймовірна чорна стіна здіймалася над морем майже до небес.

– Замок Калесина, – пояснив Яструб. – Так називали цей острів дракони, коли я багато років тому зустрічався з ними в тутешніх краях.

– Хто такий Калесин?

– Найдревніший...

– Це він побудував цей замок?

– Не знаю. Я взагалі не знаю, чи комусь до снаги таке побудувати... Як і навіть не здогадуюсь, скільки років Калесину. Я кажу "йому", хоча й не впевнений, що це самець... Порівняно з Калесином Орм-Ембар – немовля, а ми з тобою – просто метелики-одноденки... – Маг задумливо дивився на приголомшливі чорні стіни, й Арен теж стривожено підвів голову, думаючи про те, що буде, коли їм на голову раптом упаде велетенський дракон. Проте, на щастя, нічого такого не сталося. Вони повільно плили далі у затінку чорних скель, дослухаючись до шемрання хвиль, що накочувалися на базальтові стіни Замку Калесина. Море тут було дуже глибоким, прибережні рифи залишилися позаду. Арен керував човном, а Яструб пильно вдивлявся у чисте небо попереду.

Нарешті човен вийшов із густої тіні, яку відкидав Замок Калесина, і вони знову опинилися на осонні. Драконові Пасовища залишилися позаду. І небавом Яструб нарешті побачив те, що вже давно сподівався побачити: у безмежному небі на своїх золотавих крилах мчав до них дракон Орм-Ембар.

Арен почув, як Яструб вигукнув: "Аро Калесин?" – і здогадався, що це означає, але не зрозумів, що відповів чаклунові дракон. Арен, як завжди, відчував, що майже розуміє Істинну Мову, так наче колись він знав усі ці слова, а потім просто забув їх. Коли чарівник промовляв слова Істинної Мови, голос його лунав набагато виразніше, ніж коли він говорив по-ґардійськи, а кожне вимовлене ним слово немовби огортала тиша – так само дзвінко і чисто звучить окремий, навіть найтихіший удар величезного дзвона. Голос дракона, натомість, скидався радше на гонг – лункий і водночас трохи пронизливий.

Арен не міг відвести очей від свого товариша, який, стоячи у вузькому човнику, розмовляв із навислим над ними чудовиськом, що затуляло собою півнеба. І щаслива гордість наповнювала серце юнака: зараз він бачив, якою могутньою може бути така крихітна і вразлива істота – людина! Адже дракон міг би єдиним помахом своєї пазуристої лапи відтяти чаклунові голову, міг би розтрощити і потопити їхній човен... Одначе все це не мало жодного значення: Яструб не поступався силами Орм-Ембару, і дракон це знав.

Чарівник повернувся до Арена.

– Лебанене, – покликав він, і юнак рушив до Яструба, хоча, правду кажучи, йому зовсім не хотілося бодай на крок підходити до моторошних щелеп, що мали по п'ятнадцять ліктів завдовжки, і до продовгуватих жовто-зелених очей з уважними щілинами зіниць, які жевріли просто над його головою.

Яструб нічого більше не сказав Аренові, він лише поклав руку йому на плече і знову щось промовив, звертаючись до дракона.

– Лебанен, – прогудів моторошний холодний голос. – Аґні Лебанен!

Юнак підвів голову, і маг притьмом стиснув його плече, нагадуючи, щоби він не дивився у золотаво-зелені котячі очі дракона.

Арен не знав Істинної Мови, але мовчати не став:

– Вітаю тебе, Орм-Ембаре, наймогутніший серед драконів, – сказав він голосно і чітко. Юнак поводився так, як і належить поводитися королевичу при зустрічі з іншою особою королівської крові.

І нараз навколо запала цілковита тиша. Серце Арена скажено закалатало. Проте Яструб, що стояв із ним поруч, чомусь загадково усміхався.

Потім знову озвався дракон, і чарівник відповів йому... Ця розмова здавалася Аренові нестерпно довгою. Але, зрештою, їхня бесіда закінчилася, причому цілком несподівано. Дракон змахнув дужими крильми, при цьому мало не перекинувши човен, шугонув угору – і зник. Арен, поглянувши на сонце, зрозумів, що насправді минуло не так багато часу. Але він з подивом зауважив, що обличчя Архімага зблідло, як полотно, а очі гарячково сяяли. Обернувшись до Арена, Яструб втомлено опустився на лаву.

– Молодець, хлопче, – хрипко промовив чарівник. – Нелегка це справа – розмовляти з драконами.

Арен зготував обід, адже за цілісінький день у них і ріски в роті не було. Доки вони полуднували, Яструб не зронив ані слова. Небавом і сонце почало сповзати до обрію, хоча в цих Північних широтах та ще й посеред літа ніч зазвичай настає пізно й повільно.

– Ну, – озвався нарешті чаклун, – цього разу Орм-Ембар повідав мені багато цікавого. Зокрема, він сказав, що той, кого ми шукаємо, перебуває на Селідорі, хоча водночас його начебто там і нема... Драконам дуже важко висловлюватися просто і дохідливо, бо в них не буває простих думок. І навіть коли хтось із них каже людині щиру правду – а таке трапляється вельми нечасто, – то все одно він не знає, як ця правда постає перед людськими очима. А тому я запитав його: "Він перебуває на Селідорі так само, як твій батько Орм?" Як тобі відомо, двобій Орма і Ерет-Акбе відбувся на Селідорі, там вони і загинули. І він відповів: "І так, і ні. Ти знайдеш його на Селідорі, але він не на Селідорі..."

Яструб замовк, замислено збираючи і кидаючи в рот хлібні окрушини.

– Можливо, він мав на увазі, що наразі того чоловіка на Селідорі немає, але щоб добратися до нього, я все одно мушу плисти туди. Може, й так... Тоді я запитав його про те, що сталося з іншими драконами. Він відповів, що той чоловік побував серед них і анітрохи їх не боявся – бо навіть убитий, він завжди повстає із мертвих, як жива людина із плоті і крові. Тому дракони тепер бояться його і вважають, що він – виплід неживої природи. І їхній страх дає йому владу над ними. Це він відібрав у них дар мови і залишив драконів віч-на-віч із їхньою дикою сутністю. Тож тепер вони пожирають один одного або гинуть, кидаючись у море, – найстрашніша смерть для вогнедишного змія, породженого вогнем і вітром. Тоді я запитав: "А де ж Повелитель драконів Калесин?", але Орм-Ембар не захотів про це говорити, сказав лише: "На заході". Можливо, це означає, що Калесин полетів на Далекі острови, які, за словами драконів, розташовані на краю землі. А втім, Орм-Ембар міг мати на увазі щось інше... Та менше з тим! Зрештою, дракон так чи інакше відповів на всі мої запитання, а тоді задав своє: "Повертаючись на північ, я пролітав над островами Калтуел і Торінкейт. Там я бачив, як люди приносили в жертву немовля: вони поклали дитину на кам'яний вівтар, а тоді перерізали їй горло. А на острові Інґат мешканці одного з сіл каменували місцевого чаклуна, а потім його мертве тіло шматували здичавілі собаки. Як ти гадаєш, Геде, тепер вони з'їдять оту дитину? А може, той чаклун повернеться з країни мертвих і кидатиме камінням у своїх односельців?" Почувши це, я подумав було, що він глузує з мене, але ні – Орм-Ембар був серйозним, як ніколи. Він сказав: "Речі втратили свій сенс. У світі з'явилася прогалина, і крізь неї у безвість спливає море. І світло також тьмяніє. Незабаром ми опинимось у мертвій пустелі. Там більше не пролунає Істинна Мова, там більше не буде смерті". І тільки тоді я нарешті зрозумів, що саме він хотів мені сказати...

Натомість Арен, правду кажучи, не зрозумів анічогісінько і, крім того, відчував болісну тривогу, оскільки Яструб, переповідаючи йому розмову з драконом, назвав своє Істинне ім'я – і це було доконаним фактом. Юнакові стало моторошно: він мимоволі згадав ту змучену жінку з Лорбанері, котра кричала: "Моє ім'я – Акарен!" Якщо сили магії і музики вичерпалися, якщо занепадають навіть мова і віра, якщо безумство страху знищує розум людей, і вони, як і дракони, починають убивати собі подібних, – якщо все це й справді так, то чи зумів залишитися собою його повелитель? Чи досить у нього сили, щоби протистояти цьому звироднінню?

Зрештою, поглянувши на Яструба, його було важко назвати сильною людиною; особливо зараз, коли він скромно вечеряв хлібом і в'яленою рибою – згорблений, сивочолий, з тонкими руками і втомленим обличчям.

І все ж дракон боявся його.

– Тебе щось непокоїть, синку?

"Ні, від нього правди не приховаєш", – подумав Арен.

– Мій пане, ти назвав своє Істинне ім'я...

– Ну, звісно! Я й забув, що не назвав його тобі раніше. Ти мусиш знати моє Ім'я там, куди ми прямуємо. – Продовжуючи щось жувати, він спокійно поглянув на Арена. – А ти вже, мабуть, вирішив, що я теж із глузду з'їхав? І тепер повсякчас бубонітиму своє ім'я, як недоумкуватий стариган? Щось ранувато ти мене поховав, хлопче!

– Ні, – зніяковіло промимрив Арен. Він раптом відчув, що дуже стомився: надто довгим був день, надто багато драконів.

– Арене, – озвався чаклун. – Ні, Лебанене! Там, куди ми пливемо, ніде сховатися і нічого приховувати. Там усі звуться своїми Істинними іменами.

– Мертвим не боляче, – похмуро відказав Арен.

– Але ж не тільки там, не тільки у потойбічному світі люди називають одне одного Істинними іменами! Так само чинять, скажімо, найвразливіші з-поміж людей, ті, хто дарує свою любов, не сподіваючись за це жодної віддяки, – вони не приховують своїх Істинних імен. Це щирі серця, які віддають своє тепло іншим... Е, та ти куняєш, хлопче! Лягай-но спати. Головне тепер – тримати курс, і тоді вранці ми побачимо останній острів Земномор'я! Я про це подбаю!

У голосі його звучала щира ніжність, і Арен, зібгавшись калачиком, майже відразу став поринати в сон. Він іще чув, як маг тихенько, майже пошепки, заспівав щось Істинною Мовою. І Арен раптом почав розуміти прадавні слова, пригадувати їхнє значення, а тоді якось несподівано для самого себе міцно заснув.

Маг мовчки сховав їжу, що залишилася від вечері, прибрав у човні, а відтак підняв на щоглі вітрило і напнув його чар-вітром. Невтомний "Світозор" стрілою помчав на північ.

Гед, сидячи на кормі, дивився на свого юного супутника. Обличчя Арена було осяяне золотаво-червоним промінням призахідного сонця, а його довге волосся куйовдив вітер. Куди й подівся той тендітний і легковажний королевич, який лише кілька місяців тому сидів біля водограю у дворі Обителі Мудреців? Юнак помітно змужнів, його виразне обличчя променіло прихованою силою.

– Я не брав із собою нікого, – вголос промовив Архімаг, звертаючись чи то до юнака, чи до вітру морського. – Нікого, крім тебе. Але ти повинен іти своїм шляхом, а не моїм. І все ж, коли ти зійдеш на трон, це почасти стане і моєю винагородою. Бо я першим упізнав тебе. Першим! Саме за це мене згодом прославлятимуть більше, ніж за всі мої магічні подвиги. Звісно, якщо це "згодом" коли-небудь настане. Бо спершу ми з тобою маємо знайти точку Рівноваги Всесвіту, центр світобудови. І якщо загину я, то загинеш і ти, і все людство... Але не назавжди, ні! Пітьма не може тривати вічно. Навіть там, у потойбічному світі, є зорі... О, як би мені хотілося побувати на твоїй коронації у Хавнорі! Побачити сонячне сяйво на мечі Ерет-Акбе і на тій каблучці, яку ми з Тенар добули для тебе із темних Гробниць Атуану ще до того, як ти народився!