Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

РОУКСЬКІ МУДРЕЦІ

На острові Роук існує Школа чаклунів, до якої з усіх Внутрішніх земель посилають хлопців, котрі змалечку виявили здібності до чарів. Тутешні учні опановують урочі мистецтва Високої Магії, знайомляться з різними видами чарів, вивчають Істинні імена і руни, вправляються у заклинаннях. Зрештою, після багатьох років навчання, глибоко усвідомивши, що належить і чого не належить робити магові, школярі можуть отримати чаклунське звання і чарівну патерицю – звісно, якщо їхні руки, розум і дух досягли зрілості.

Так чи інакше, але справжнім чарівником можна стати тільки на Роуку, хоча звичайних ворожбитів і знахарів можна зустріти на всіх островах Земномор'я, а самі чари нерідко є для остров'ян не менш потрібними, ніж хліб, і не менш приємними, ніж музика. Можливо, саме тому Роукська школа зажила серед людей неабиякої слави й особливого пошанівку. Дев'ять магів, Майстрів Школи, вважаються рівнею дев'яти принцам Архіпелагу, а над хранителем острова Роук, головним Майстром і Архімагом Земномор'я, не владна жодна людина, за винятком Короля Земномор'я, але й це лише вияв поваги до свого державця, радше веління серця, адже навіть Король не може примусити такого могутнього чаклуна скоритися. Але так було споконвіків: навіть тоді, коли не існувало ще істинних королів, Архімаги жили у злагоді з володарями, дотримуючись загальноприйнятих законів і звичаїв. На острові Роук завжди все залишалося так, як було заведено ще у сиву давнину. Це місце здавалося надійно захищеним від будь-якої лихої напасті, а у просторих шкільних залах і прохолодних коридорах Обителі Мудреців завжди лунав безтурботний сміх учнів.

Арена супроводжував кремезний юнак у плащі, застебнутому срібною пряжкою на знак того, що він уже завершує свої чаклунські студії і небавом сподівається отримати чарівну патерицю. Хлопець мав дивне ім'я – Талан ("Коли я народився, у моїх батьків уже було шестеро дочок, тож тато сказав, що зі мною їм нарешті поталанило"). Юнак був приємною людиною, кмітливим і дотепним співрозмовником. За інших обставин Арен, безперечно, поцінував би Таланів гумор, але сьогодні голова його аж гула від вражень, тож принц майже не звертав уваги на свого нового приятеля. Звісно, це трохи дратувало Талана, одначе він продовжував незворушно розповідати гостеві про різні дива та легенди, пов'язані зі Школою чаклунів, потому почав потроху прибріхувати, доки, зрештою, не скотився до справжніх небилиць. Утім, Арен на все це відповідав однаково: "Он як!" або "Еге ж, зрозуміло!", тож небавом Талан дійшов остаточного висновку, що королевич – просто можновладний бовдур.

– Зазвичай, тут ніхто не куховарить, – натхненно просторікував Талан, ведучи Арена повз величезну кам'яну кухню, крізь двері якої виблискували начищені мідні казани, долинав стукіт важких ножів і відгонило їдким запахом цибулі. – Все це тільки так, про людське око... Насправді ми йдемо у трапезну, і кожен чаклує собі те, що йому смакує. До того ж, і посуд мити не треба.

– Еге ж, еге ж, зрозуміло, – ввічливо відгукнувся Арен.

– Певна річ, новачки, яким бракує вправності у заклинаннях, попервах таки добряче худнуть. Тому, щоби не голодувати, вони намагаються якомога краще вчитися. До речі, тут є один хлопчина із Хавнору, то він уже кілька тижнів намагається начарувати собі смажене курча, а натомість щораз отримує просяну кашу. Не вдається курча, та й квит! Щоправда, вчора йому пощастило – на додачу до каші наворожився в'ялений оселедець.

Талан аж захрип, розповідаючи свої небилиці. Він уже не дбав про те, щоби чимось зацікавити гостя, – сподівався викликати в Арена бодай недовіру. Але, зрештою, відмовився і від цього наміру – то була вочевидь марна справа.

– А звідки... з якого острова прибув сюди Архімаг? – раптом запитав дивакуватий королевич, навіть не глянувши на чудову різьбу, що вкривала стіни та склепінчасту стелю величної галереї, через яку вони в цю мить проходили. Там було зображене Дерево Життя – кожен з тисячі його листочків, здавалося, випромінював незгасне світло вічності.

– Він із Ґонту, – відповів Талан. – Череду в селі пас.

– Архімаг був пастухом? – щойно тепер, почувши те, про що на Роуку знає кожен школяр, Арен недовірливо глипнув на співрозмовника.

– Ну, звісно... Зрештою, більшість ґонтійців цим займаються, хоча дехто з них промишляє піратством, а декому вдається стати чаклуном. Слухай, королевичу, я ж не сказав, що він і досі пасе кіз!

– Але як міг простий пастух стати Архімагом?

– Точнісінько так само, як і королевич або багацький синок! Приплив на Роук, учився у Школі, потім повернув каблучку з атуанських Гробниць, побував на Драконових Пасовищах, перевершив у майстерності всіх Майстрів і згодом став найвидатнішим чаклуном із часів Ерет-Акбе. Хіба цього мало?

Вони вийшли з галереї й опинилися перед північною брамою, за якою вже виднілися міські вулиці. Тепле полудневе проміння мріло над зеленими пагорбами, дахами будинків і Твільською бухтою. Тут юнаки спинилися.

– Щоправда, все це було дуже давно, – сказав Талан. – Відтоді, як він став Архімагом, не трапилося нічого особливого. Зрештою, всі вони такі. Я гадаю, що Архімаги просто повинні завжди залишатися на Роуку і стежити за тим, щоби не порушилася світова Рівновага. До того ж, він уже доволі старий...

– Старий? І скільки ж йому років?

– Ну, либонь, за сорок... Або й під п'ятдесят!

– А ти його бачив?

– Певно, що бачив! – гостро відповів Талан. Цей царствений бовдур, окрім усього, виявився ще й царственно зарозумілим!

– І часто?

– Ні. Зазвичай він любить самотність. Але коли я вперше приплив сюди, то бачив його у Фонтанному дворі.

– Я з ним там розмовляв сьогодні...

Арен сказав це таким тоном, що Талан поглянув на нього уважніше і пояснив:

– Це було три роки тому. Я тоді так злякався, що навіть і не розгледів його до пуття. Я ж був іще зовсім хлопчиськом... До того ж там, біля фонтану, одразу й не збагнеш, хто перед тобою насправді стоїть. Найліпше я пам'ятаю його голос і дзюрчання води. – Він якусь мить помовчав, а тоді додав: – Між іншим, з його вимови одразу помітно, що він – ґонтієць.

– Якби я вмів розмовляти з драконами їхньою мовою, – сказав Арен, – мені було би байдуже, яка в мене вимова...

Після таких слів Талан поглянув на гостя приязніше і запитав:

– А ти, принце, що, приїхав до Школи вступати?

– Ні. Батько доручив мені передати Архімагові послання.

– Колись Енлад входив до складу Королівства, еге ж?

– Так. Енлад, Ілієн і Вей. А, крім того, – ще й Хавнор та Ея, але там уже не залишилося нікого з роду Великих Королів. Натомість, приміром, володарі Ілієну є нащадками Гемаля Хвиленосного і Махаріона, котрий був Королем Земномор'я. Вейську династію започаткували Акамбар і Шеліти. А найдревнішим є рід королів Енладу, заснований Моредом і його сином Серіадхом. Саме вони побудували Енладський палац.

Арен переповідав усе це так, як школяр повторює вивчене напам'ять правило. Вочевидь, зараз королевич переймався зовсім іншими клопотами.

– Як гадаєш, чи зможемо бодай хоч ми на своєму віку побачити нового короля у Хавнорі?

– Я ніколи про це не думав.

– А от у нас, на острові Арк, частенько про це думають. Тепер ми входимо до складу Ілієнського князівства – відтоді, як запанував мир. Не пам'ятаєш, коли це сталося? Здається, сімнадцять чи вісімнадцять років тому, коли Каблучку з Руною Єднання було повернуто у Королівську вежу у Хавнорі. Тоді життя на якийсь час нібито покращало, але зараз справи ще гірші, ніж будь-коли. Час, час уже справжньому Королеві зійти на трон Земномор'я і владарювати під Знаком Миру! Люди втомилися від війн, від нападів морських розбишак, від зажерливості гендлярів і від свавілля вельмож, які знущаються над підданцями. Роукські мудреці можуть лише вказати істинний шлях, але їм не до снаги вести людей цією дорогою. Маги повинні дбати про збереження світової Рівноваги, а сила і влада мають належати істинному Королеві.

Тепер Талан говорив щиро, з пристрасним піднесенням, забувши про свої небилиці та ущипливі дотепи, тож, зрештою, ця розмова захопила й Арена.

– Енлад – край багатий і миролюбний, – повільно промовив принц. – Ми завжди уникали чвар, одначе добре знаємо про те, що коїться на інших островах... Так чи інакше, а на Хавнорському троні ось уже вісімсот років – відтоді, як помер Махаріон, – немає нікого. Хтозна, чи приймуть народи Земномор'я істинного державця, чи коритимуться новому Королеві?

– Якщо він буде достатньо сильним, матиме мирні наміри і здобуде підтримку громади Хавнору та Роукських Майстрів.

– А ще я чув, що існує пророцтво, яке неодмінно повинно збутися, еге ж? Перед своєю смертю Махаріон нібито сказав, що наступний Король повинен бути магом.

– Наш Майстер-Менестрель сам родом з Хавнору і дуже цікавиться цим пророцтвом. Він ось уже третій рік втовкмачує у наші голови слова Махаріона: "Трон мій успадкує той, хто пройде через темний край смерті і живим дістанеться далекого берега, де згасає день".

– Саме тому новий Король і повинен бути магом.

– Атож, адже тільки великі маги та чаклуни можуть побувати у потойбічному світі і повернутися назад. А втім, навіть їм не до снаги перейти його з кінця в кінець. Кажуть, що потойбіччя має межу лише там, де воно стикається з нашим світом, а загалом йому ні кінця, ні краю нема. Але що ж то за "далекий берег, де згасає день"? Одначе таким було пророцтво Останнього Короля, тож колись неодмінно народиться той, хто виконає його заповіт. Цього обранця долі визнаватимуть Роукські мудреці, під його проводом згуртуються і флот, і військо, і всі народи Земномор'я. І тоді у Королівській вежі Хавнору – у самому серці нашого світу – знову владарюватиме істинний Король. Я б і сам віддано служив йому вірою та правдою, – сказав Талан і, знизавши плечима, засміявся, щоб не видатися Аренові аж надто пишномовним.

Але королевич, приязно дивлячись на юнака, подумав: "Він, мабуть, точнісінько так само поважав би істинного Короля, як я шаную Архімага", а вголос промовив:

– Кожен володар пишався би такими відданими придворними, як ти.

Отак вони і стояли, відчуваючи взаємну симпатію і думаючи кожен про своє, коли у них за спинами десь в Обителі Мудреців пролунав гонг.

– Ага! Ось і вечеря! – вигукнув Талан. – Сьогодні у нас юшка з цибулі та сочевична лемішка... Гайда, ходімо!

– Ти ж казав, що їсти тут ніхто не готує, – мовив Арен, розгублено крокуючи слідом за новим приятелем.

– Ну... Часом буває, що й на кухні щось зрихтують.

Страви були хоч і не чарівними, проте дуже смачними. Повечерявши, хлопці знову подалися блукати серед пагорбів, хоча навколо вже поволі сутеніло.

– А це славнозвісний пагорб острова Роук, – пояснив Талан, коли вони рушили вгору до круглястої вершини.

Ноги плуталися у мокрій від роси траві, а внизу, на багнистих берегах річки Твільбурн, кумкали жаби, вітаючи перше тепло і дедалі коротші зоряні ночі. Здавалося, тутешні краєвиди огортав серпанок якоїсь урочої таємниці.

Талан тихо промовив:

– Цей пагорб першим виринув із морських вод, коли пролунало Першослово.

– І саме його океан поглине останнім, коли настане час загального хаосу, – додав Арен.

– Отже, це найбезпечніше місце в світі, – сказав Талан, намагаючись угамувати благоговійний страх, який несподівано пойняв його в цю хвилину. Але за якусь мить він знову збентежено гукнув: – Поглянь! Он там, у Саду!..

На південь від пагорба займалося яскраве сяйво – так, наче над обрієм спиналася місячна повня. Проте насправді тоненький серпик місяця уже давно висів на заході небосхилу, а в тому сяйві, що озорювало південь, було щось дивне і непевне – світло мерехтіло та дрижало, наче листя, потривожене вітром.

– Що це?

– То світиться Примарний сад. Мабуть, там зібралися Майстри. Подейкують, що Сад сяє отак щоразу, коли вони сходяться на велику Раду, скажімо, щоб обрати Архімага – як-от п'ять років тому. Але що ж змусило їх зібратися сьогодні? Може, їм треба обговорити новини, які ти привіз із Енладу?

– Можливо, – погодився Арен.

Талан розхвилювався не на жарт і вирішив негайно повернутися в Обитель Мудреців, аби дізнатися, що чувати про причини скликання Ради Майстрів. Арен подався за ним, раз у раз позираючи на уроче сяйво, аж поки воно не зникло за пагорбом, над яким височіло всіяне дрібними зорями небо.

Принцові постелили в окремій кам'яній кімнатці. Не заплющуючи очей, Арен тихо лежав у цілковитій темряві. Досі він спав лише на м'якій постелі, вкриваючись розкішними тканими ковдрами; ба навіть на тій двадцятивесельній галері, якою королевич добирався з Енладу, в нього було більше вигод, ніж тут. Наразі Арен лежав під пошарпаною повстяною попоною на солом'яному матраці, постеленому просто на кам'яній долівці. Та це зовсім не бентежило хлопця. "Я перебуваю в самому центрі світу, – думав Арен. – Майстри зараз радяться у Примарному саду. Та чи до снаги їм захистити древнє мистецтво чарів? Невже магія справді приречена? Що може загрожувати Роуку? А втім, байдуже! Я однаково залишуся тут, не повертатимусь додому. Тепер ліпше підмітати підлогу у Школі чаклунів, ніж нудитися у покоях Енладського палацу. Але хтозна, чи дозволить він мені зостатися на Роуку? Адже незабаром тут, можливо, взагалі припинять навчання, а згодом й Істинну мову забудуть... Зрештою, дивно, чому мій батько має вроджений чаклунський дар, а я ні? Може, в сучасному світі магія і справді гине? Але я все одно служив би йому, навіть якби він позбувся всіх своїх чарівних знань і могутності. Навіть якщо я більше ніколи його не побачу і не почую..." Одначе Аренові зовсім не хотілося думати про таку сумну перспективу, тож за мить він знову побачив себе у Фонтанному дворі, віч-на-віч із Архімагом, що безмовно стояв під горобиновим деревцем. Темніли небеса над головою, з горобини спадало зів'яле листя, водограй мовчав, а сам Арен схвильовано говорив: "Повелителю, починається буря, але я залишуся з тобою і віддано служитиму тобі..." – й Архімаг посміхався до нього... Але тут юнакові забракло уяви, адже досі він ще жодного разу не бачив усмішки на смаглявому обличчі Архімага.

Вранці Арен прокинувся, відчуваючи, що з учорашнього хлопчака він устиг перетворитися на зрілого чоловіка. Він був готовий до всього. Проте вранішні новини все ж заскочили його зненацька.

– Принце, тебе хоче бачити Архімаг, – прочинивши двері, скоромовкою проторохтів маленький вістун (мабуть, один із новачків), а відтак побіг собі геть, перш ніж Арен зметикував щось йому відповісти.

Крученими сходами принц зійшов у Фонтанний двір і зупинився, не знаючи, куди йти далі. Аж тут назустріч хлопцеві вийшов старий – його порізане глибокими зморшками обличчя осявала щира приязна посмішка. Так, то був Майстер-Воротар – саме він учора зустрів Арена біля входу до Обителі Мудреців, випитуючи його Істинне ім'я, перш ніж пустити всередину.

– Ходи-но зі мною, – покликав юнака чаклун.

У цій частині будинку було тихо та спокійно. Сюди не долинав гамір, який зчиняли юні вихованці в інших куточках Обителі Мудреців. Тут якось особливо виразно відчувалася старезність грубих мурів, а древні чари, що з'єднували це предковічне каміння, здавалося, можна було навіть помацати. Стіни були помережані різьбленими рунами, розташованими на певній відстані одна від одної. Деякі із цих знаків були написані сріблом. І хоча батько навчав Арена читати ґардійські руни, проте письмена, що вкривали ці древні мури, хлопець бачив уперше. Йому, щоправда, здавалося, що він майже розуміє деякі із цих знаків. Хтозна, може, колись він і знав їх, але тепер ніяк не міг пригадати.

– Сюди, хлопче, – озвався Воротар, котрий зазвичай ні з ким особливо не церемонився. Арен пройшов за ним у темну довгасту кімнату з низькою стелею. У великому закуреному каміні горів вогонь і відблиски полум'я танцювали по дубовій долівці. А крізь гостроверхі вікна у протилежній стіні до кімнати лилося холодне, припорошене вранішнім туманом світло. Перед каміном стояв гурт магів, тож коли Арен увійшов усередину, їхні погляди зосередилися на ньому. Натомість сам він не бачив нікого з них, за винятком Архімага. Юнак зупинився, ввічливо вклонився і завмер у чеканні.

– Арене, це – Майстри Обителі Мудреців, – почав Архімаг, – семеро з дев'яти. Майстер-Формотворець ніколи не покидає Примарний сад, а Майстер-Істинномовець уже подався до своєї вежі – це за тридцять миль на північ звідси. Усі Майстри знають, що привело тебе сюди. Панове, це нащадок Мореда.

Коли пролунали ці слова, Арен відчув у своїй душі не гордість, а радше жах. Він, звісно, пишався своїм родоводом, але вважав себе лише спадкоємцем одного з багатьох князівських родів, що утворювали розгалужену Енладську династію. Адже Моред, котрий заснував клан володарів Енладу, помер дві тисячі років тому. Його подвиги оспівані у легендах – що в них спільного із сьогоденням? Тож, по суті, Архімаг міг би з таким самим успіхом назвати Арена нащадком героя міфу чи творінням билини.

Ховаючи погляд від очей магів, юнак знічено втупився в окуту залізом патерицю Архімага і слухав, як у голові гупає гаряча кров.

– Ходімо, поснідаєш із нами, – звернувся Архімаг до Арена і запросив усіх до накритого під стрілчастими вікнами столу. Снідання було хоч і простим, але поживним: молоко, гірке пиво, хліб, свіже масло та сир.

Ще змалку Аренові не раз доводилося бувати у товаристві вельмож, державних мужів та заможних купців. Батьків палац у Берилі аж кишів тими людьми, які, володіючи всіма благами світу, однаково продовжували невтомно примножувати свої статки, провадячи численні торгові оборудки. Усі вони любили попоїсти, пили багато вина і галасливо просторікували, домагаючись якомога більшої вигоди для себе. Загалом, як на свої юні роки, Арен доволі непогано знався на людських вадах і вподобаннях. Одначе досі він ще не зустрічав таких химерних людей, як ці чаклуни. Вони снідали, майже не розмовляючи між собою, а їхні обличчя були спокійними і незворушними. Навіть якщо вони чогось і домагалися, то, звісно, не для власної користі. І все ж, то були люди, наділені величезною могутністю, – Арен відчув це зразу.

Яструб, Архімаг Земномор'я, тихо сидів на покуті за столом і, здавалося, уважно дослухався до розмов. Одначе ніхто не звертався ні до нього, ні до Арена, тож юнак мав досить часу, щоб озвичаїтися у новому товаристві. Ліворуч від нього сидів Майстер-Воротар, а праворуч – сивий чоловік із добрим обличчям. Урешті за якусь мить саме він звернувся до хлопця:

– А ми ж із тобою земляки, королевичу! Я народився у східному Енладі, це недалеко від Аольського лісу.

– Колись я був там на полюванні, – відповів Арен, і вони трохи побалакали про ліси і міста Енладу, острова легенд.

Згадавши рідний край, Арен відчув себе набагато впевненіше.

Поснідавши, усі знову зібралися біля каміна: одні сіли, дехто залишився стояти. У кімнаті запала напружена тиша.

– Минулого вечора, – почав Архімаг, – ми зібралися на Раду, щоби вирішити, як нам повестися у цій складній ситуації. Радилися довго, але згоди так і не дійшли. Але сьогодні я усе ж хотів би дізнатися вашу думку!

– Ми не змогли ухвалити жодного рішення, – озвався Майстер-Знахар, кремезний смаглявий чоловік зі спокійним поглядом. – Але це також щось та означає! У Саду завжди відкривається шлях до згоди, одначе ми не змогли його знайти. Нам завадили чвари і розбіжності у поглядах.

– Це тому, що ми не маємо чіткого уявлення ні про форму згоди, ні про шлях до неї, – уточнив сивий уродженець Енладу, Майстер-Перетворець. – Ми надто мало знаємо. Чутки з острова Ваторт, вісті з Енладу... Дивні новини, якими аж ніяк не можна нехтувати... А втім, я поки що не бачу причин для паніки. Якщо кілька чаклунів забули своє ремесло, то це ще не означає, що нашій могутності й справді щось загрожує.

– От і я так гадаю, – озвався сухорлявий і жвавий Майстер-Вітровод. – Хіба наша сила покинула нас? Чи, може, дерева у Саду перестали рости і гублять своє листя? Тож чи варто боятися того, що може загинути мистецтво магії, найдавніше з усіх відомих людству мистецтв?

– Жодна людина, – приєднався до розмови Майстер-Приворотник, високий, ще не старий чоловік із темношкірим шляхетним обличчям, – жодне створіння, жодна сила не здатні здолати Високу Магію і зупинити дію промовленого закляття. Адже урочі слова наших чарів належать Істинній Мові Створення, і той, хто змусить їх мовчати, зруйнує світ!

– Авжеж, і той, кому до снаги це зробити, навряд чи сидів би на Ваторті або Нарведуені, – додав Перетворець. – Він би вже поспішав сюди, на Роук, і тоді світу справді загрожувала б небезпека! Але ж тут наразі панує спокій.

– І все ж таки у світі коїться щось недобре, – озвався ще один із Майстрів, і всі обернулися до нього. Плечистий і міцний, наче дубове барильце, сидів він біля вогню, а голос його лунав спокійно і чисто, як величезний дзвін. То був Майстер-Менестрель. – Де ж той Король, що мав би владарювати у Хавнорі? Роук – аж ніяк не центр Всесвіту. А центром Земномор'я є біла вежа, шпиль якої увінчаний мечем Ерет-Акбе! І саме там стоїть трон Серіадха, Акамбара, Махаріона. Вісім століть у серці нашого світу панує пустка! У нас є корона, проте немає короля, який зміг би її прийняти. Ми маємо Втрачену Руну, Королівську Руну, Руну Миру, ми нарешті віднайшли її, та чи є у нас мир? Нехай справжній Король посяде свій трон – і тоді у Земномор'ї пануватимуть мир і злагода, тоді навіть у найвіддаленіших Широтах чаклуни повернуться до звичних справ, а життя не порушуватиме свого плину.

– Так, так, – озвався Майстер-Ілюзорник, стрункий чоловік, котрий мав стриману вдачу і ясний уважний погляд. – Я погоджуюся з тобою, Менестрелю. Коли увесь світ стоїть на роздоріжжі, то не дивно, що й чаклуни збиваються на манівці. Якщо розбредеться вся отара, то чи залишиться в кошарі наша чорна овечка?

Воротар усміхнувся, почувши ці слова, але вголос не сказав нічого.

– Отже, – почав Архімаг, – всі ви вважаєте, що нічого особливо небезпечного у світі не відбувається. А якщо все-таки щось і коїться, то це лише тому, що Земномор'я досі не має гідного правителя, а при теперішніх можновладцях високі мистецтва та ремесла – занедбані й упосліджені. Що ж, до певної міри я можу з вами погодитися. Бо й справді, на південних островах наші торгові кораблі бувають вкрай рідко, тож про тамтешні землі ми тепер здебільшого дізнаємося з чуток. А що ми знаємо про Західні широти, за винятком новин із Нарведуену? Якби кораблі й досі, як колись, спокійно плавали між островами Земномор'я, то наші народи не були би такими роз'єднаними і ми би знали, що коїться у світі, могли би діяти відповідно до обставин. Адже, як на мене, нам уже давно пора щось робити! Друзі мої, якщо вже володар Енладу повідомляє нам про те, що, вимовляючи слова Істинної Мови Створення, він перестав розуміти, що вони означають; коли Майстер-Формотворець каже, що страх зачаївся у корінні дерев Примарного саду, а більше з нього й слова не витягнеш, то невже всього цього не досить для того, щоби бити на сполох? Будь-яка буря починається з хмарки над обрієм...

– Яструбе, ти, як ніхто, відчуваєш зло, – озвався Майстер-Воротар. – Це твій природжений талант. То яке ж лихо, на твою думку, загрожує світу?

– Не знаю. Тануть запаси енергії. Потрібно терміново щось змінювати. Сонце уже не світить так яскраво, як раніше. Друзі, я відчуваю... як, сидячи тут і розмовляючи, ми не помічаємо, що вражені смертельною недугою, і поки триває наша бесіда, життя поволі покидає нас...

– І ти, звичайно, готовий негайно кинутися в бій?

– Авжеж, – кивнув Архімаг.

– Що ж, – озвався Воротар, – хіба можуть сови стати на заваді польоту яструба?

– Але куди ти хочеш податися? – запитав Перетворець, і йому відповів Менестрель: – Вочевидь, на пошуки справжнього Короля, щоби повернути його на наш трон!

Архімаг зміряв Менестреля гострим поглядом, а вголос промовив:

– Я піду назустріч небезпеці.

– Тобто на південь або на захід, – уточнив Майстер-Вітровод.

– А також – на північ і на схід, якщо буде треба, – додав Воротар.

– Але ж ти потрібен тут, володарю, – заперечив Перетворець. – Може, замість того, щоби хтозна-де поневірятися, наражаючись на небезпеку і ворожість чужинців, мудріше було би залишитися тут, де магія ще не підупала на силі, і з допомогою нашого мистецтва з'ясувати, звідки насувається загроза?

– Тут мій хист не допоможе, – відповів Архімаг. І було в його голосі щось таке, що змусило всіх поглянути на нього стримано і сумовито. – Я – Хоронитель острова Роук. І мені нелегко його покинути. Я би дуже хотів, аби ми були одностайними на цій нашій Раді, та, вочевидь, не судилося... Тож ось моє остаточне рішення: я повинен вирушати в дорогу!

– Ми не можемо з тобою сперечатися... – зітхнув Приворотник.

– І піду я сам-один. Разом ви складаєте Раду Мудреців, а її в жодному разі не можна порушити. Але одну людину я з собою таки візьму! Звісно, якщо вона погодиться, – Архімаг перевів погляд на Арена. – Вчора ти пропонував мені свої послуги. І вчора ввечері Майстер-Формотворець сказав: "Ніхто й ніколи не потрапляє на Роук випадково. І те, що тривожні вісті приніс нащадок Мореда, також не є випадковістю". А відтак за всю ніч він більше не зронив ані слова. Тож я запитую тебе, Арене: чи підеш ти зі мною?

– Так, володарю, – відповів Арен майже пошепки, бо від хвилювання йому аж у роті пересохло.

– Я чомусь гадаю, королевичу, що твій батько не дозволив би тобі вскочити у таку халепу, – ущипливо зауважив Перетворець, а тоді обернувся до Архімага: – Твій супутник іще надто юний і зовсім не знається на чарах.

– Моїх літ і чарівної сили вистачить на двох, – сухо відповів Архімаг. – І все ж, Арене, що скаже твій батько?

– Певна річ, він відпустив би мене.

– Як ти можеш це знати? – засумнівався Приворотник.

Арен і гадки не мав, у яку подорож кличе його Архімаг. Розгублений юнак не розумів, куди, коли і навіщо їм належить податися. Його геть збили з пантелику слова цих похмурих і гордих людей (до того ж, Арен чомусь і досі страшенно ніяковів у їхньому товаристві). Якби в нього був час на роздуми, він би, швидше за все, взагалі нічого не відповів. Але роздумувати було ніколи, адже Архімаг стояв навпроти нього і питав: "Чи підеш ти зі мною?"

– Батько, посилаючи мене сюди, сказав: "Здається мені, що на світ насувається лиха година. Ось чому я вирішив послати на Роук саме тебе, а не когось іншого. Гадаю, ти зможеш вирішити, як нам діяти у цей нелегкий час: чи просити допомоги у роукських Мудреців, чи навпаки – самим запропонувати їм підтримку Енладу". Отже, якщо комусь тут потрібна моя допомога, то, власне, для цього я сюди й приїхав.

У цю мить юнак помітив, як Архімаг усміхнувся – і ця скороминуща посмішка видалася Аренові напрочуд приязною і доброзичливою!

– Бачите? – спитав Яструб. – Хіба можуть поважний вік або Мистецтво Магії щось до цього додати?

Арен відчув, що тепер усі Майстри схвалюють його поведінку, проте йому й досі здавалося, ніби вони все ще у чомусь сумніваються.

Першим, насупивши кошлаті брови, озвався Приворотник:

– І все-таки, володарю, я, мабуть, чогось не розумію! Ти кажеш, що тобі пора рушати в дорогу. Що ж, гаразд, адже ти й так нудився на Роуку цілих п'ять років! Але ж раніше ти завжди мандрував одинцем і нікого з собою світ за очі не кликав. То навіщо ж тобі цього разу знадобився попутник?

– Бо раніше я ніколи не потребував допомоги, – відповів Яструб, і в голосі його пролунала чи то прихована погроза, чи то легка іронія. – А ще, коли хочеш знати, я нарешті знайшов доброго супутника, – тепер Архімаг, здавалося, випромінював небезпеку, тож цибатий Приворотник розсудливо припинив свої розпити.

Аж тут підвівся зі свого місця і завмер, наче статуя, Майстер-Знахар, темношкірий чоловік зі спокійним поглядом, схожий на старого мудрого вола.

– Іди, володарю, – сказав він, – іди і бери хлопця із собою. І нехай із вами будуть наша віра та благословення!

Відтак, одностайно підтвердивши свою згоду з цими словами Знахаря, майстри без зайвого галасу, парами і поодинці, почали залишати кімнату. На якусь мить затримався лише Приворотник.

– Яструбе, – озвався він, – я не казатиму, що твоє рішення помилкове. Скажу ось що: якщо ти маєш рацію, якщо справді порушено Рівновагу і Зло прагне здобути владу над світом, то будь-яка подорож – на Ваторт, чи в Західні Широти, чи хоч на край світу – буде марною. Але чи справедливо наражати хлопця на таку небезпеку? Хіба йому до снаги повернутися звідти, куди тебе можуть завести пошуки?

Вони стояли трохи далі від Арена. Приворотник говорив ледве чутно, натомість Архімаг відповів йому на повен голос:

– Так, він зможе, і це справедливо.

– Ти щось від мене приховуєш, – дорікнув йому Приворотник.

– Я сказав усе, що знав. Але знаю я надто мало! Наразі здогадів у мене набагато більше, ніж знань.

– Дозволь мені піти з тобою.

– Але ж хтось повинен пильнувати браму.

– Про це подбає Воротар.

– Я маю на увазі не лише браму Обителі Мудреців. Залишайся тут і стеж за світанком – аби знати, чи не поблякло сонце; а ще пильнуй за кам'яною стіною, щоби вчасно помітити, хто через неї перебирається і куди спрямований його погляд. Знай, Торіоне, що цілісність світобудови порушено! У ній з'явився небезпечний вилом, якась досі нікому не відома прогалина, і саме її я повинен відшукати. Якщо я не повернуся, можливо, тобі пощастить більше... Але поки що залишайся тут! Я хочу, щоб ти дочекався мене, – Архімаг уживав у розмові слова Істинної Мови, якою люди постійно послуговуються у Високій Магії, але вкрай рідко балакають про звичайні справи. Так бесідують хіба що дракони, які не визнають інших мов. Зрештою, Приворотник більше не сперечався; він тихо вклонився Архімагові й Арену, а тоді вийшов з кімнати.

Запала тиша, лише в каміні сухо потріскувало полум'я. За вікнами димом клубочилася густа туманна мла. Архімаг дивився у вогонь і ніби не помічав Арена. Юнак стояв осторонь, відчуваючи себе забутим і не знаючи, що робити: піти геть самому чи чекати, поки його про це попросять. Він знову почувався крихітною піщинкою, загубленою у безмежному, темному і тривожному світі.

– Насамперед навідаємося у Ґорт, – сказав Яструб, відвертаючись від вогню. – Туди стікаються новини з усіх Південних широт – і, може, нам поталанить знайти там хоч якусь ниточку. Енладський корабель досі чекає на тебе в порту. Попроси капітана передати вісточку твоєму батькові. Нам треба поспішати – вирушаємо завтра на світанні! Приходь до човнового причалу.

– Учителю, а що... – юнак на мить затнувся. – Що саме ти шукаєш?

– Цього я не знаю, Арене.

– Але ж...

– Як же тоді шукати? І цього я також не знаю. Може, воно само мене знайде, – він ледь усміхнувся Арену, однак в імлистому сірому світлі, що сочилося через вікно, його обличчя було незворушне, наче викуте з криці.