Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

МОРСЬКІ СНИ

Перед полуднем Яструб угамував чар-вітер, і човен помчав далі на крилах природного південно-західного вітру. Праворуч невиразно виднілися пагорби південного Ваторту. Їхні далекі вершини здіймалися на обрії, нагадуючи блакитні хвилі туману серед справжніх морських хвиль.

Арен прокинувся. Безмежне море тихо хлюпотіло під всюдисущим золотавим сяйвом спекотного полудня. На кормі сидів голий до пояса Яструб, на голові в нього було щось на кшталт парусинового тюрбана. Маг щось тихо наспівував, відбиваючи долонею ритм на лавці. Пісенька, яку він мугикав, не мала нічого спільного ні з магією, ні з історичними баладами про подвиги героїв та королів. То був лише такий собі веселий речитатив, безглузда кумедна скоромовка – таку пісеньку може скласти будь-який хлопчисько-пастушок, ліниво поглядаючи за чередою, що спекотної літньої днини пасеться на високогірних пасовищах Ґонту.

Над поверхнею моря злетіла рибка і доволі далеко промчала у повітрі на розчепірених широких плавниках, що переливалися холодним блиском, наче крильця бабки.

– Ось ми і в Південних широтах, – озвався Яструб, урвавши свою пісеньку. – Це найхимерніший куточок Земномор'я: тут риби літають, а дельфіни співають. А от вода дуже тепла, тож не завадило би нам скупатися, тим паче, що спільну мову з тутешніми акулами я вже знайшов. Нумо, синку, змий із себе сліди брудних лап работоргівців!

В Арена боліло все тіло, та й узагалі він ледве рухався. До того ж, плавав він доволі кепсько, бо море біля берегів Енладу дуже холодне, тож купання там – це радше випробування, ніж утіха. Спочатку тутешня вода також видалася юнакові холодною, та невдовзі йому стало добре і приємно. Купіль допомогла юнакові позбутися тілесного болю. Арен хлюпався біля "Світозора", пірнаючи, наче морський змій, і розбризкуючи навколо осяйні краплі води. Незабаром Яструб теж приєднався до юнака. А слухняний і надійний "Світозор" чекав на них, і біле крило вітрила тріпотіло над мерехтливою морською гладінню. Якась рибка пролетіла у повітрі. Арен поплив за нею. Вона пірнула, тоді знову вистрибнула над хвилями.

Гнучкий засмаглий юнак втішався водою і теплом, доки сонце не сховалося за обрієм. А смаглявий сухорлявий Яструб поводився статечніше: він теж багато і охоче плавав, однак встигав і стежити за стерном та вітрилами, і лаштувати намет із парусини, і з щирою приязню спостерігав за тим, як його юний товариш бавиться з летючими рибками.

– Куди ми пливемо тепер? – запитав Арен уже пізно ввечері, повечерявши солониною і сухарями.

– На Лорбанері, – відповів Яструб, і ця м'яка сув'язь звуків у цілковито невідомому слові була останнім, що почув Арен перед тим, як заснути. Відтак і сни його тієї ночі попервах спліталися саме навколо цього слова.

Юнакові снилося, що він рухається серед теплих хвиль – не води, ні! – то було щось на кшталт м'яких ніжних пасемець чи ниток рожевої, золотавої, блакитної барв. Сам він відчував якусь дурну втіху, і хтось казав йому: "Це – шовкові поля Лорбанері, де ніколи не буває темряви". А потім, уже перед світанком, коли у весняному небі чомусь висіялися осінні зорі Південних широт, йому наснилося, що він потрапив до якогось напівзруйнованого будинку. Всередині споруди було сухо, скрізь лежав грубий шар пилу і висіли клапті ветхого павутиння. Ноги Арена заплуталися в цій павутині, вона лізла йому в ніздрі і рот, заважаючи дихати. Але найжахливішим було те, що у брудній занедбаній кімнаті з високою стелею Арен упізнав той самий зал в Обителі Мудреців на острові Роуку, де він колись обідав із Майстрами.

Юнак прокинувся, задихаючись від розпачу. У грудях глухо гупало серце. Він сів, намагаючись відігнати спомини про прикрий сон. Було ще темно, але небо на сході вже почало сіріти. Порипувала щогла. Над головою тихо лопотіло вітрило, яке туго напинав північно-східний бриз. На кормі міцним спокійним сном спав його попутник. Арен знову ліг і задрімав, аж доки яскраве денне світло не розбудило його остаточно.

Море було таким синім і спокійним, що плавання у чистій і теплій воді нагадувало радше ковзання або політ – дивний, схожий на сон.

Удень Арен поцікавився у мага:

– Скажи, а чарівники вірять у сни?

Яструб саме вудив рибу, не помічаючи нічого довкола себе. Озвався він не відразу, запитавши:

– А що таке?

– Я хочу знати, чи є у снах бодай хоч трохи правди?

– Безперечно.

– А чи можна уві сні побачити майбутнє?

Але нараз у Яструба почало клювати, і через десять хвилин, коли він затягнув у човен їхній майбутній обід – чудового сріблясто-синього окуня, про Аренове запитання було забуто.

Пополудні, коли мандрівці відпочивали, сховавшись від палючого сонця під парусиновим тентом, Арен запитав:

– А що нам треба на Лорбанері?

– Те, за чим ми взагалі вирушили в цю подорож, – відповів Яструб.

– У нас на Енладі, – озвався Арен перегодом, – розповідають притчу про хлопчика, чиїм учителем був камінь.

– Он як?.. Ну, і чого ж він у нього навчався?

– Не ставити запитань.

Яструб пирхнув, наче стримуючи сміх, і сів прямо.

– Гаразд! – вигукнув він. – Хоча я зазвичай просто не починаю розмову доти, доки сам не зрозумію того, про що розповідаю. Чому магія більше не діє в Ґорті, і на острові Нарведуен, а, може, й у всіх Широтах? Адже саме це ми намагаємося з'ясувати, чи не так?

– Так.

– А чи знаєш ти давню приказку: "У Широтах всі закони не закони"? Її дуже люблять повторювати моряки, хоча першими цю істину сформулювали чарівники, зауваживши, що магія по-різному виявляє себе в різних місцях. Закляття, що бездоганно діє на Роуку, може перетворитися на звичайнісіньку нісенітницю десь на Іфіші. Мову Створення пам'ятають не скрізь: тут одне слово, там – друге. А плетення чарів за самою своєю суттю тісно пов'язане із землею і водою, з вітрами і сонячним промінням тієї місцини, де виникло закляття. Колись я заплив так далеко на схід, що ні вітер, ні вода не слухалися моїх наказів, бо й самі не знали своїх Істинних імен. Адже світ не має ні кінця, ні краю. Відкрите море сягає найдальших меж відомого людям світу. Але ж за тими межами існують інші світи. Буття безмежне і нескінченне, тож навряд чи можна знайти таке слово, яке б завжди і скрізь зберігало ту саму істинну ваговитість і силу. Звісно, за винятком Першого Слова, яке промовив Сеґой, створюючи все суще, та Останнього Слова, якого ще ніхто і ніколи не вимовляв, і не вимовить, доки не почнеться доба Загальної Руїни... Тож навіть у нашому світі, на тих десятках островів Земномор'я, які ми знаємо, існує безліч відмінностей, загадок і дивовиж. А найбільше таємниць – саме у Південних широтах. У Внутрішніх землях мало хто із чарівників може похвалитися знайомством із південцями. Тутешні люди не надто прихильні до чаклунів, оскільки володіють (принаймні, вони в цьому переконані) якоюсь власною, особливою, магією. Але ніхто цього достеменно не знає – можливо, південці ніколи не знали і досі до пуття не розуміють, що таке магія. Якщо це справді так, то знищити чи бодай ослабити мистецтво Високої Магії було б тут набагато легше, ніж, скажімо, у Внутрішніх землях, де маги ніколи не втрачали своєї сили й авторитету. У такому випадку цілком можна зрозуміти різні оповідки про те, як магія занепала на півдні Земномор'я. Адже будь-яка наука чи мистецтво – це розчищене людьми повноводне річище, яке повнять наші вчинки. І що дріб'язковіші людські справи, тим мілішає ріка, збивається, а то й просто замулюється її течія. Ось так ота товстуха у дзеркальному капелюсі, загубивши свій чарівний хист, вважає, що ніколи його і не мала. Отак і Хейр жує свій дурман і вірить у те, що він дістався туди, де ще не бував жоден великий маг, хоча насправді він дійшов лише до межі, де закінчуються сни... Але що він знає про мету своїх вилазок у темінь? І куди, врешті-решт, зникли його чарівна сила і мудрість? Гадаю, у Ґорті ми побачили достатньо багато. Тепер ми пливемо на південь, до Лорбанері, й поглянемо, чим займаються тамтешні чарівники, спробуємо знайти те, що ми шукаємо. Тебе влаштовує така відповідь?

– Так, але...

– Тоді дозволь своєму "каменеві" трохи помовчати! – сказав маг.

Зіпершись спиною на щоглу, Яструб дивився кудись у море, на захід, а човен невпинно прямував на південь під спекотним полуденним небом. Чарівник просидів, не поворухнувшись, кілька годин. За цей час Арен устиг кілька разів скупатися, беззвучно пірнаючи у воду з корми "Світозора" – юнак намагався не потрапляти на очі Яструба, котрий, здавалося, обіймає поглядом не тільки захід моря та примарну лінію небокраю, а й синяву неба та потойбіччя світу.

Урешті-решт Яструб перервав свою похмуру мовчанку, хоча й говорив дуже мало, часом обмежуючись єдиним кинутим словом. Арен був вихований так, що швидко збагнув, який настрій крився за ввічливістю і стриманим самовладанням співрозмовника. Відчувши, який тягар лежить на серці у його попутника, юнак більше ні про що його не розпитував.

Вечоріло.

– Якщо я заспіваю, це не завадить тобі думати? – запитав Арен.

Яструб спробував пожартувати:

– Це залежить від того, як ти співатимеш.

Арен сів, спершись спиною на щоглу, і заспівав. Голос його вже не був таким дзвінким і чистим, як кілька років тому вдома в Берилі, коли з ним займався вчитель музики, вправно перебираючи тонкими пальцями струни арфи. Тепер найвищі ноти виходили в Арена дещо хрипкуватими, зате його голос поглибшав і став схожим на звук віоли, чистий і печальний. Юнак співав "Плач за Білим чародієм" – пісню, що її склала Ельфаран, коли дізналася про загибель Мореда й очікувала на власну смерть. Цю пісню співають нечасто, та й співати її нелегко. Яструб слухав, як молодий голос, сильний, упевнений і сумовитий, ширяв між червоним призахідним небом і морем, і нараз сльози затуманили його погляд.

Доспівавши пісню, Арен на якийсь час затих, а тоді знову заспівав, але тепер уже взявся до легших, веселіших пісеньок, намагаючись не потривожити великої краси непорушного повітря, могутнього моря і присмеркового світла, які передували ночі.

Коли він замовк, усе навколо неначе завмерло. Вітер ущух, хвилі втишилися, тільки ледь чутно порипувала дерев'яна обшивка човна. Над тихим морем одна за одною займалися чисті зорі.

– Поглянь, маяк! – раптом вигукнув Арен і за хвилину запитав: – А може, це зірка?

Яструб мовчки поглянув на південний обрій, а тоді сказав:

– Я думаю, що це, либонь, зірка Гобардон. Її видно лише в Південних широтах. "Гобардон" означає "корона". Куремкармерук учив нас, що якщо плисти весь час на південь, то неодмінно побачиш іще вісім яскравих зірок, розташованих під Гобардоном. Разом вони утворюють велике сузір'я. Дехто вважає, що воно нагадує людину, котра біжить, інші кажуть, що це руна "Аґнен". Руна Кінця.

Вони дивилися, як зірка Гобардон ясно і спокійно сяє в небесах над мінливим морським обрієм.

– Ти співав пісню Ельфаран так, наче сам пережив її горе, і зумів передати її почуття й мені, – озвався Яструб. – 3 усіх історій Земномор'я мене завжди найбільше зворушувала ця. І велика мужність Мореда у хвилину відчаю, і Серіадх, народжений потойбіч відчаю, – добрий і милосердний король. І вона, Ельфаран. Навіть коли я скоїв найбільше зло у своєму житті, то й тоді мені здавалося, що я звертаюся до її вроди; і я бачив її – так, на якусь мить Ельфаран таки з'явилася перед моїми очима...

Холодний дрож пробіг по Ареновій спині. Він проковтнув клубок у горлі і принишк, не спускаючи очей із розкішної і зловісної зірки, жовтої, наче топаз.

– А кого з героїв давнини ти шануєш найбільше? – запитав чарівник, і Арен відповів:

– Ерет-Акбе.

– Так, він і справді був найвеличнішим з-поміж них.

– Але я найчастіше думаю про його смерть – самотню смерть після двобою з драконом Ормом на березі Селідору. Ерет-Акбе міг би володіти всім Земномор'ям, натомість обрав собі ось таку долю.

Вони ще трохи посиділи, думаючи кожний про своє. Потім Арен, все ще не зводячи очей із жовтої зірки Гобардон, запитав:

– Отже, це правда, що мерців можна повернути до життя, вдавшись до сил магії?

– Так, скориставшись чарами, що викликають душі мертвих. Але такі закляття застосовують дуже рідко, а я взагалі маю великі сумніви стосовно того, чи їх взагалі варто застосовувати. У цьому зі мною погоджується Майстер-Приворотник. До речі, такими чарами найбільше цікавилися на острові Пельн. Скажімо, тисячу років тому тамтешній Сірий Маг викликав душі великих героїв і чаклунів, навіть душу самого Ерет-Акбе, на нараду до володарів Пельну, щоби спитатися, як воювати, як керувати. Але поради небіжчиків – не для живих людей. Тож зрештою Пельн занепав, а Сірий Маг мусив податися у вигнання.

– То що, ці чари – суцільне зло?

– Я б сказав, що не зло, а нерозуміння. Хибне тлумачення істини. Адже життя і смерть – це, по суті, дві сторони одного явища. І все ж таки їх не можна ані розділяти, ані ототожнювати.

– Отже, тепер більше ніхто не вдається до таких заклинань?

– Я знав тільки одного чоловіка, котрий вільно користувався ними, незважаючи на ризик потрапити у біду. А це й справді небезпечно!

– І хто той чоловік? – запитав Арен.

– Він жив у Хавнорі. Його вважали звичайним чаклуном, але насправді він з веління долі був великим магом. Своїм хистом він заробляв собі на життя, являючи кожному, хто готовий заплатити, їхніх покійних рідних, друзів та знайомих. Полохливі тіні небіжчиків, викликані із сивої давнини, просто таки роїлися у його домі. Я сам бачив, як він викликав із потойбічного світу мого давнього наставника Немерле, котрий був Архімагом за часів моєї юності. Викликав просто заради розваги, забавляючи публіку! І дух великої людини з'явився на його поклик, як пес до господаря. Я розлютився і викликав того блюзніра на двобій. Тоді я ще не був Архімагом. Я сказав йому: "Ти змушуєш мертвих з'являтися у твою оселю, а сам ти готовий до них навідатися?" І я змусив його рушити за мною у потойбічний світ, хоча він щосили впирався, змінював подобу за подобою і ридма ридав у смертній пітьмі.

– Ти вбив його? – приголомшено прошепотів Арен.

– Ні! Я примусив його піти за мною у потойбіччя, а потім відвів назад. Ох, як же він боявся! Чоловік, котрий із такою легкістю прикликав до себе мертвих, більше, ніж будь-хто з тих, кого я знав, боявся смерті – власної смерті. А біля кам'яної стіни... Утім, я й так розповів тобі більше, ніж належить знати новачкові.

У густих сутінках очі мага гостро зблиснули, він поглянув Аренові просто у вічі і юнак зніяковів.

– Зрештою, це не має значення, – продовжив Архімаг. – Є там кам'яна стіна, якраз на межі потойбічного світу. Через неї душа померлого переступає, коли прямує у Пустельний край, а жива людина може повернутися назад, якщо, звісно, знає дорогу. Так-от, біля кам'яної стіни той чарівник упав на землю, скорчився, хапався руками за каміння – по той бік, де життя, – плакав і стогнав. Я змусив його піти далі. Мені було гидко дивитися на нього. Звісно, тоді я мав би вже зрозуміти, що пора зупинитися, та мене охопили сліпа лють і марнославство. Він був сильним, а мені страшенно хотілося довести, що я таки сильніший.

– А що він робив потому... коли ви повернулися?

– Плазував по землі і присягався більше ніколи не вдаватися до давніх чарів острова Пельн. Відтоді я нічого про нього не чув. Із Хавнору він подався кудись на захід, може, навіть і на Пельн. Коли я з ним зазнайомився, він уже був сивим, хоча й залишався ще дуже спритним і сильним довгоруким чоловіком, схожим на циркового борця. Мабуть, тепер його вже немає серед живих. А я ж навіть імені його не можу пригадати.

– Його Істинного імені?

– Ні! Якраз це я добре пам'ятаю... – Яструб замовк і на якусь мить ніби завмер. – У Хавнорі його звали Коб-Павук, – продовжив Архімаг вже іншим голосом, обережно вимовляючи кожен звук.

У цілковитій темряві Арен не міг розгледіти Яструбового обличчя. Він обернувся і втупив погляд у жовту зірку, що сяяла високо над обрієм. Її промені, тонкі, як павутиння, слалися по воді.

Помовчавши трохи, маг сказав:

– Як бачиш, не тільки уві сні нам доводиться бачити те, що має статися. Це часто відкривається нам у тому, що вже давно минуло. І нерідко сказане видається нам нісенітницею, бо ми не хочемо усвідомлювати істинного значення промовлених слів.

ЛОРБАНЕРІ

Лорбанері вони побачили ще здалеку. Він був яскраво-зеленим, смарагдовим, як той мох, що ріс навколо фонтану у дворі Обителі Мудреців. Коли вони підпливли ближче, із суцільної зелені почали вимальовуватися листя і стовбури дерев, темні тіні під ними, дороги та будинки, а потім і обличчя, і барвисте вбрання людей, і курява над шляхами – словом, усе, що перетворює будь-який острів на людський осідок. І все ж зелений колір тут явно панував над іншими, адже скрізь, де не було людей і будівель, росли низенькі деревця хурба, листям яких живиться гусінь метеликів-шовкопрядів. Мешканці Лорбанері жили з продажу шовку, а ткати тут уміють і чоловіки, і жінки, і діти. У сутінках небо над островом аж кишить дрібними сірими кажанами, які поїдають гусінь шовковицевого шовкопряда. Однак із ними тут ніхто не бореться, позаяк мешканці Лорбанері вважають убивство сірого кажана поганою прикметою – мовляв, якщо вже люди живуть чужим коштом, користаючи з праці шовкопрядів, то кажани й поготів мають на це право.

Тутешні будинки, з їхніми крихітними віконцями у майже глухих стінах, виглядали доволі кумедно; їх зусібіч оточували хащі хурба, стовбури яких були геть зеленими від моху та лишайників. Колись то був багатий острів, як і більшість земель у Широтах. Про колишній достаток промовисто промовляли дбайливо пофарбовані та гарно вмебльовані садиби, великі ткацькі верстати, що стояли у численних майстернях; добротні, муровані з каменю причали у гавані Сосари, головного порту Лорбанері, де одночасно могли пришвартуватися кілька торгових галер. Але наразі в порту не було жодного судна. Фарба на будинках поблякла, умеблювання в них помітно постаріло, а ткацькою справою на острові останнім часом переймалися хіба що невтомні павуки.

– Чаклуни? – перепитав міський голова Сосари, невисокий сухий чоловічок. – На Лорбанері немає ніяких чаклунів. Та й бути не може!

– Та невже? – захоплено вигукнув Яструб.

Він сидів у товаристві остров'ян – їх було восьмеро чи дев'ятеро – і потроху цмулив місцеве винце із ягід хурби, не надто хмільне, гіркувате пійло. Йому вже довелося розповісти цим людям про те, що до Південних широт він прибув за так званим емель-каменем, однак цього разу Яструб уже не змінював своєї подоби, тільки звелів Аренові залишити меч у човні, а чарівна патериця однаково не привертала зайвої уваги. Місцеві жителі попервах здалися їм не надто приязними, але зрештою Архімаг, уміло добираючи слова і теми для розмови, зумів здобути їхню прихильність.

– Дивовижні у вас тут люди, тільки деревами цікавляться, – зауважив Яструб. – А якщо заморозки вдарять?

– Це пусте, – відказав змарнілий чолов'яга, котрий зіщулився на самому краєчку лави.

Поселяни сиділи рядочком, підпираючи спинами стіну корчми, сховавшись під дашком очеретяної стріхи. А просто перед їхніми босими ногами зрошував землю лагідний квітневий дощ.

– Так, заморозки – то пусте! Дощ – оце справжня біда! – підхопив староста. – Від дощу кокони гниють. І якщо вже він почнеться, то ніхто його не зупинить. Та й раніше не могли! – Вочевидь, староста був дуже гостро налаштований супроти магії. Однак дехто з-поміж присутніх думав інакше.

– Раніше о цій порі ніколи не бувало дощів, – сказав один із них. – А втім, тоді старий ще був живим...

– Хто? Старий Мілді? Так він уже давно помер, – відгукнувся староста.

– Його ще Садівником прозивали, – сказав худющий чоловік.

– Точно – Садівником... – підхопив інший. І запала тиша.

У єдиній кімнаті для гостей, що була в тутешньому заїзді, сидів Арен. Він зняв зі стіни стару триструнну лютню з довгою шийкою – такі колись були дуже поширені на "шовковому" острові, – і тепер тихенько бренькав на ній, намагаючись настроїти. Його музика була тихою, як шепіт дощу.

– На ґортських базарах, – урвав мовчанку Яструб, – я бачив різне дрантя, яке намагалися видати за шовк із Лорбанері. Втім, дещо з того краму й справді було пристойної якості. Однак жодної справжньої шовкової тканини з Лорбанері я там не бачив.

– У нас уже кілька років підряд видалися неврожайними, – пояснив худий. – Мабуть, років зо п'ять...

– Ага, п'ять років минуло якраз напередодні осіннього рівнодення, – приєднався до розмови якийсь старий, – Точнісінько від того дня, як помер старий Мілді. Авжеж, отак узяв та й помер! А він же тоді був молодшим від мене. Та й помер якраз напередодні рівнодення.

– Ет, пусте! Коли бракує шовку, то й ціни на нього зростають, – промовив староста. – Тепер за один сувій синього шовку ми правимо стільки, скільки колись коштували три сувої.

– Воно то так, але кому продавати ті сувої? Де торгові кораблі? Та й теперішня синька нікуди не годиться, – заперечив худий, а відтак вони битих півгодини сперечалися про якість ткацьких барвників.

– А хто у вас тут фарби робить? – запитав Яструб.

Знову завирували пристрасті. З'ясувалося, що найкращими фарбарями на острові з давніх-давен були члени однієї родини, які до того ж називали себе чаклунами. Може, вони й справді колись були чародіями, але тепер, здається, утратили свою майстерність – як влучно зауважив худий чоловічок, "загубили ключі до свого хисту, і ніхто інший не спромігся ті ключі підібрати". Із цим погодилися всі, крім старости. Остров'яни були одностайними в тому, що знамениті блакитні шовки Лорбанері і незрівнянне ясно-червоне "драконове полум'я", з якого колись шили шати для королев Хавнору, – тепер уже зовсім не такі, як у давнину. Чогось їм бракувало. Чи то дощі завинили, чи барвники, чи й самі майстри шовкового ткання.

– А може, винуваті очі тих, котрим не до снаги відрізнити справжню блакить від синьої глини? – додав кощавий чоловічок і ущипливо поглянув на старосту. Але той не відповів на виклик, і всі знову замовкли.

Легке вино, здавалося, тільки посилило загальну пригніченість остров'ян. Ніхто не прохопився навіть словом, і тільки дощові краплі шемрали серед густого листя дерев, а неподалік тихо шуміло море і в темряві за зачиненими дверима заїжджого двору бринькала лютня.

– Цей твій хлопчисько, він що, вміє співати? – поцікавився староста.

– О так, співати він уміє. Арене, заспівай-но нам що-небудь, синку!

– Я ніяк не можу змусити цю лютню грати трохи бадьоріше, – Арен, усміхаючись, визирнув у вікно. – Їй чомусь хочеться ридати. Що бажаєте послухати, любі господарі?

– Щось новеньке, – пробурчав староста.

Лютня легенько забриніла, коли юнак торкнувся її струн.

– Що ж, гадаю, цієї пісні ви іще не чули, – сказав він і заспівав:

 
Де прозорі протоки Солеї,
Де похилені віти червоні,
Що свій цвіт осипають на неї,
На чоло її й щоки, солоні
Від тих сліз, що за милим пролила.
Павіть біла і гілка червона —
Чорний смуток терпіти несила...
Прокляну найстрашнішим прокльоном
Тих, що справи ганебні вершили!
 

Вони так і завмерли – з гіркими, упертими виразами на похмурих обличчях, склавши на колінах грубі, призвичаєні до важкої праці руки. У теплих південних сутінках люди тихо слухали пісню, тужну, як ячання лебедя над холодними водами Еї. Лютня вже замовкла, проте вони ще довго сиділи в цілковитій тиші.

– Дивна якась музика, – нарешті озвався хтось із них.

Інший, котрий, вочевидь, самовпевнено вважав Лорбанері центром Всесвіту, заявив:

– Чужинські пісні завжди якісь похмурі і темні.

– А ви нам заспівайте щось своє, – попросив Яструб. – Я б і сам з охотою послухав щось веселеньке. Бо мій небіж завжди співає лише про славних героїв, які давно загинули.

– Ану, дай-но мені лютню, хлопче! Тепер я спробую, – запропонував отой, що нарікав на чужинські пісні. Він прокашлявся і затягнув простеньку пісеньку про баклагу доброго вина, раз у раз вигукуючи: "Гей, гоп! Ми п'ємо, бо чудово живемо!". Але ніхто чомусь не підхопив його бадьорої співанки, і він вигукував своє "гей, гоп" сам-один.

– Ну от, уже й співати ніхто не вміє, – сердито промовив він перегодя. – А все ота молодь винна, вічно їм кортить щось перекрутити, а давніх пісень і знати не хочуть.

– Та ні, річ не в тому, – заперечив худий. – Просто весь світ сходить на пси. Куди не глянь, скрізь щось не так.

– Авжеж, – прошамотів найстарший з-поміж них. – Щастя покинуло нас, от що! А коли нема талану, то годі й старатися.

Після цих слів розмова якось миттєво згасла. Остров'яни розійшлися по домівках, а Яструб залишився сам на призьбі від вікном їхньої кімнати. І лише тепер Архімаг нарешті розсміявся. Але сміх той був гіркий і невеселий.

До кімнати, у якій з лютнею сидів Арен, увійшла сором'язлива дружина господаря заїзду і постелила подорожанам на підлозі; потім вона пішла, а мандрівці вляглися спати. Однак на кроквах під високою стелею аж кишіло кажанами. Вони цілісіньку ніч пронизливо верещали і вилітали крізь незасклені вікна. Лише на світанку кажани нарешті повернулися "додому" і затихли, повиснувши на кроквах головами вниз.

Мабуть, через метушню кажанів Арен спав кепсько. Йому вже досить давно не доводилося спати на березі, тому тіло відвикло від нерухомості землі. У напівдрімоті юнакові здавалося, ніби твердь під ним хитається, хитається... а потім починає щезати, провалюватися... і він прокидався від жаху. Коли ж Арен, нарешті, заснув по-справжньому, то знову опинився прикутим до лави у трюмі невільницької галери. Поруч сиділи інші раби, але всі вони були мертвими. Він рвонувся із цього сну ще лютіше, ніж із попереднього, але щойно отямившись, знову провалився у цю нестерпну змору. Зрештою, йому наснилося, що він залишився на галері сам-один, закутий у кайдани, не маючи сил навіть поворухнутися. А потім якийсь дивний монотонний голос наказав йому: "Звільнися від кайданів". Юнак спробував звестися на ноги, і це йому вдалося. А відтак опинився посеред неозорого похмурого пустирища, над яким важко нависло захмарене небо. І в самій цій місцевості, і в задушливому повітрі над нею витав первісний жах. І Арен опинився в осередді цього жаху, не знаючи, як йому вибратися звідси. Ніде навколо не було ні стежок, ні доріг, але він усвідомлював, що йому належить знайти рятівний шлях із цієї дикої пустелі, яка, здавалося, не має ні кінця, ні краю... Він спробував кудись іти, але спіткнувся і прокинувся.

Незабаром почало світати, тож вони встали разом із сонцем і трохи перегодом рушили у місто. Яструб щиро розпитував людей про емель-камінь. Хоча ніхто з тутешніх мешканців до пуття не знав, що це за камінь, зате в кожного була своя думка стосовно того, де його шукати. Вони завзято сперечалися, а Яструб уважно дослухався до їхніх розмов, намагаючись дізнатися про зовсім інші речі – адже насправді емель-камінь його анітрохи не цікавив. Зрештою, вони з Ареном вийшли на дорогу, котру вказав їм староста, і рушили до кар'єру, в якому добували синювату глину для фарбування шовку. Однак на півдорозі Яструб звернув убік.

– Десь тут має бути будинок, – пояснив він. – Вони казали, що оті фарбарі, які колись були чарівниками, а потім утратили свою магічну силу, живуть десь неподалік.

– А який сенс розмовляти з ними? – запитав Арен, котрий іще надто добре пам'ятав Хейра.

– Звідкись же почалися тутешні негаразди, – різко урвав його маг. – Десь же має бути точка відліку. Тож мені потрібен провідник, котрий знає дорогу туди, де почалося це лихоліття!

Сказавши це, Архімаг рушив далі. Арен зітхнув і поплентався за ним.

Будинок фарбарів стояв осторонь від людей, його зусібіч оточували хурбові хащі. Колись то була чудова кам'яна будівля, але тепер і сам дім, і дерева навколо нього мали вельми занедбаний вигляд. Вицвілі шовкові кокони, що їх не змогли чи не захотіли позбирати господарі, висіли на обгризеному гусінню гіллі, а землю навколо дерев укривав грубезний шар мертвих личинок і метеликів. Навколо стояв сморід гнилості, і щойно вони опинилися у гущавині цих здичавілих нетрів, Арен раптом ясно пригадав те жахіття, яке снилося йому минулої ночі.

Вони ще не встигли зійти на ґанок, як двері відчинилися і з дому вискочила розпатлана сива баба. Вона розлючено витріщила на мандрівців підозріло червоні очі, а тоді загорлала на всі заставки:

– Ану геть звідси, хай вам грець, злодіяки, брехуни безсоромні, недоумки кляті! Геть, кажу, геть! Трясця вашій матері!

Яструб зупинився, стежачи за жінкою здивованим поглядом, а тоді якось дивно повів рукою і промимрив:

– Оминай нас!

Помітивши це, жінка замовкла і витріщилася на нього.

– Навіщо ти це зробив?

– Щоби відвести твої прокльони.

Вона ще раз зміряла його пильним поглядом, а тоді хрипко спитала:

– Чужинці, мабуть?

– Так, ми з Півночі.

Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.

– Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, – сказала вона. – Не маю сили. – Жінка повторила Яструбів жест. – У ваших краях це ще й досі діє?

Яструб ствердно кивнув головою, не зводячи з неї пильного погляду, Вона також свердлила його очима. Нараз вираз її обличчя змінився:

– А де твоя патериця, чужинцю?

– Тут я її не показую, сестро.

– І добре робиш! Інакше місцеві бевзі зацькували б тебе так само, як і мене... Колись я теж мала силу, а тепер утратила її, забувши все, що знала, всі Слова, всі Імена. Вони тонкими, як павутиння, ниточками снувалися через мої очі і рот, зникаючи у безвісті. Здається, десь з'явилася страшна прогалина, крізь яку з нашого світу спливає світло життя, а разом із ним – і слова Істини. Ти знаєш про це? Мій син уже, либонь, очманів, вдивляючись у темряву, щоби віднайти ту кляту прогалину! Тепер він каже, що бачив би краще, якби осліп. Він втратив руку, коли був фарбарем. Адже ми – знамениті фарбарі з Лорбанері! Ось, поглянь! – І вона простягнула до них свої жилаві дужі руки, всуціль поцятковані незмивними барвистими плямами. – Фарби настільки в'їлися в шкіру, що їх уже нізащо не відшкребти, – додала стара. – Зате мізки відмиваються чудово. Добіла. У пам'яті ані сліду не залишиться. То хто ви такі?

Яструб не відповів, лише поглянув фарбарці просто у вічі, але навіть Аренові, котрий стояв осторонь, зробилося трохи моторошно.

Натомість стара, дрібно затремтівши, прошепотіла:

– Здається, я тебе впізнала...

– Авжеж, сестро, адже споріднену душу неможливо не впізнати.

Дивно було бачити, як вона з жахом відсахнулася від чарівника, ніби намагаючись утекти, і водночас простягла до нього руки, ніби збираючись стати перед ним навколішки. Але Яструб міцно схопив її за руку і зупинив: