Текст книги "Останній берег"

Автор книги: Урсула Кребер Ле Гуин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

ОРМ-ЕМБАР

Коли настала найкоротша ніч у році, аж до ранку палали смолоскипи на плотах, що збилися у велетенське плавуче коло під зоряним небом, і мерехтливі вогні віддзеркалювалися у тихій воді. Діти Відкритого моря танцювали без музичного супроводу, не було чути ані барабанів, ані флейт – лише босі ноги відбивали ритм на міцних колодах і лунали дзвінкі голоси співців, наче жалібні крики чайок над безмежними водними просторами. Ніч була безмісячною, і тіла танцюристів сновигали, наче тіні, у тьмяному світлі зірок і смолоскипів.

Арен танцював разом з усіма, адже Довгий Танець святкують на всіх островах Земномор'я, незважаючи на те, що в цей день кожен народ танцює і співає по-своєму, трохи інакше, ніж інші. Зрештою, з плином ночі дедалі більше танцюристів почало виходити з кола, щоби перепочити і подивитися на інших. А коли голоси співців дещо захрипли, Арен із гуртом найзавзятіших юнаків-танцюристів перебрався на пліт вождя і залишився там, хоча його приятелі рушили танцювати далі.

Яструб сидів перед Храмом Великих, поряд із вождем і трьома його дружинами. Біля входу до храму, поміж різьбленими на одвірку китами, влаштувався співець, і його високий голос не змовкав усю ніч. Він співав, невтомно відбиваючи руками ритм на дерев'яних колодах під ногами.

– Про що він співає? – запитав Арен Яструба, тому що ніяк не міг розібрати слів, які співець занадто розтягував, намагаючись увібгати їх у неквапний, урочистий ритм.

– Про сірих китів, про альбатросів і про шторм... Вони не знають пісень про героїв і прадавніх королів. Вони нічого не чули навіть про Ерет-Акбе. Трохи раніше він співав про Сеґоя, про те, як він створив землю посеред моря. Оце й усе, що вони пам'ятають із наших пісень. А загалом тутешніх співців надихає лише море.

Арен слухав і чув посвист дельфіна, про якого складав пісню співець. Полум'я смолоскипа вихопило із темряви профіль Яструба, темний і твердий, наче вирізьблений з каменю; юнак бачив вологий блиск очей дружин вождя, які пошепки балакали між собою. Він відчував повільне спокійне погойдування плоту на поверхні тихого моря і, заколисаний, поступово поринув у сон.

Прокинувся він раптово – його розбудила тиша, що несподівано залягла навколо. Співець замовк, і не лише на їхньому, а й на решті плотів, дальніх і ближніх, затихли високі голоси, схожі на крики чайок, і вщух святковий гамір.

Арен поглянув через плече на схід, сподіваючись побачити світанок. Але побачив тільки щербатий місяць, який щойно зійшов над обрієм – золотавий серпик серед яскравих літніх зірок.

Потім, подивившись на південь, високо в піднебессі він побачив зірку Гобардон, а під нею – вісім її посестер: руна "Аґнен" яскраво та моторошно сяяла над морем. Обернувшись до Яструба, Арен побачив, що чарівник також стежить за сузір'ям Гобардон – його смагляве обличчя виглядало стривоженим.

– Чому ти перестав співати? – запитав вождь співця. – Сонце ще не зійшло, новий день не почався.

Той, затинаючись, відповів:

– Я не знаю.

– Співай! Довгий Танець іще не скінчився.

– Я не знаю слів, – сказав співець, і голос його забринів, наче від страху. – Я не можу співати. Я забув цю пісню.

– Ну, то заспівай іншу!

– Нема більше пісень. Це кінець! – заволав співець і упав долілиць до ніг вождя. Той здивовано витріщився на нього.

Було чутно, як шиплять і потріскують смолоскипи на сусідніх плотах. Велика тиша океану поглинула цей крихітний острівець життя і світла на своїй поверхні. Не рухався жоден танцюрист.

Аренові здалося, що навіть високе нічне небо якось поблякло, хоча з-за обрію й досі не пробивалося ані промінчика ранішньої зорі. Юнак занімів від жаху, а в голові дзвеніло: "Не буде більше світанку. Новий день не настане".

Чарівник підвівся. І тієї ж миті рівне біле світло пробігло вгору по його патериці і яскраво спалахнуло на руні Миру, яка була вирізьблена сріблом на чорній тисовій деревині.

– Довгий Танець іще не закінчився, – сказав Яструб, – і до ранку ще далеко. Заспівай нам, Арене!

Аренові хотілося сказати: "Я не можу, мій пане!" – натомість він іще раз поглянув на дев'ять зірок, що сяяли на південному небі, набрав повні груди повітря і заспівав. Спочатку його голос був тихий і хрипкий, але поступово зміцнів і погучнішав – юнак співав стародавню пісню про створення Еї, про те, як було відновлено Рівновагу між світлом і темрявою, про зелені острови Земномор'я, які підняв з морського дна той, хто вимовив Першослово і став першим Володарем людей, про Сеґоя.

Арен не встиг доспівати до кінця, а небо вже прояснилося, стало сіро-блакитним, і тепер на ньому жевріли тільки щербатий місяць та жовта зірка Гобардон. Засичали на досвітньому вітрі смолоскипи. Доспівавши пісню, Арен замовк, і танцюристи, які зібралися навколо, щоби послухати його спів, почали потихеньку повертатися на свої плоти, а на сході тим часом сходило сонце.

– Гарна пісня, – озвався вождь. Голос його тремтів, хоча він дуже старався говорити звичним холодним тоном. – Було б недобре, якби Довгий Танець завершився передчасно. Я накажу відшмагати моїх ледачих співців.

– Краще спробуй їх заспокоїти, – порадив Яструб. Він усе ще стояв, дивлячись у небо. – Жоден співець не замовкне просто так. Ходи-но зі мною, Арене!

Яструб рушив до своєї хатини, юнак подався за ним. Однак того ранку, дива, либонь, іще не скінчилися: коли східний край моря на обрії порожевів, з півночі до плотів надлетів якийсь величезний птах. Він летів так високо, що його крила іноді навіть закривали сонце – вони вогненними блискавками розтинали повітря просто над плотами. Арен скрикнув від подиву. Чаклун теж здивовано підвів очі вгору. Обличчя його нараз спаленіло від люті, і він заволав:

– Нам хієтха арв Гед аркваїса! – Мовою Створення це означало: "Якщо ти шукаєш Геда, то знайдеш його тут".

І тут, наче велетенське ядро, широко простерши золотаві крила, що гриміли в повітрі, і випустивши кігті, здатні вхопити бика, наче мишу, огорнутий омахами полум'я, що виривалося з довгастих ніздрів, дракон шулікою кинувся вниз і м'яко опустився на хиткий пліт.

Жінки пронизливо заверещали, хтось упав долілиць, дехто кинувся в море, а деякі люди просто завмерли і стояли непорушно, приголомшені дивом, яке переважало страх.

Дракон височів над плотом. Розмах його складчастих крил, що сяяли на сонці, сягав дев'яноста кроків, не меншою була й довжина драконового тіла, сухорлявого, наче в гончака, з гострими, як у ящера, кігтями та зміїною лускою. Вздовж вузького хребта стирчав гребінь із гострих шипів, схожих на трояндові. Посередині тулуба висота цих шпичаків сягала трьох ліктів, а потім вони поступово зменшувалися, тож останній шип на кінчику хвоста був не довшим від леза ножа. Колючки були сірими, а луска, що вкривала драконове тіло, – лискучо-золотавою. Його зелені вузькі очі були напівзаплющені.

Страх за свій народ змусив вождя забути про небезпеку, яка загрожувала йому самому, – він вискочив зі своєї хижі, тримаючи в руках гарпун: з такою зброєю зазвичай полюють на китів. Гарпун був довший за самого мисливця і закінчувався вищербленим вістрям з китової кості. Поклавши його на своє тонке, проте доволі жилаве плече, вождь кинувся вперед, намірившись поцілити дракона в незахищене черево, що нависло над плотом. Однак Арен, оговтавшись від подиву, кинувся сміливцеві навперейми, схопив його за руку і разом з ним гупнув долі, відкинувши гарпун убік.

– Ти що, хочеш розлютити його цією своєю швайкою? – прохрипів юнак. – Нехай спершу своє слово скаже Повелитель драконів!

Вождь мовчки відсапувався після удару й очманіло дивився то на Арена, то на Яструба, то на дракона. І тоді заговорив дракон.

Ніхто на плотах, окрім Геда, до якого він, власне, і звертався, не зрозумів жодного слова, адже дракони розмовляють лише Істинною Мовою – своєю рідною мовою. Голос дракона був негучним і трохи нагадував шипіння розлюченого кота, але кота велетенського, могутнього; у ньому лунала якась моторошна музика.

Чаклун відповів йому одним лише словом: "Мемеас", що означало "я прийду", і підняв угору свою тисову патерицю. Дракон роззявив пащу, і з неї вирвалося тонке пасемце диму. Золотаві крила загуркотіли, неначе грім, війнуло запахом згарища, а через мить величезний дракон піднявся у небо і полетів на північ.

На плотах було дуже тихо, тільки вряди-годи лунали крики малят, плач немовлят і голоси жінок, які їх заспокоювали. Чоловіки засоромлено вибралися з моря назад на плоти, а навколо продовжували горіти забуті смолоскипи.

Маг повернувся до Арена. Обличчя його якось дивно світилося – чи то від радості, чи то від люті. Проте говорив він спокійно:

– Настав час рушити далі, хлопче. Прощайся з друзями і приходь.

І Яструб повернувся до вождя "плавучого народу", щоби подякувати йому за гостинність і попрощатися. Відтак він покинув найбільший пліт і швидко дістався туди, де гойдався на хвилях "Світозор", міцно прив'язаний до колоди. Порожнє барильце на човні діти Відкритого моря встигли наповнити дощовою водою, а також добряче поповнили запаси провізії, виявивши в такий спосіб свою повагу до несподіваних гостей. Багато хто з плотогонів вважав Яструба одним із Великих, який постав перед ними не в китовій, а в людській подобі. Коли Арен приєднався до чаклуна, той уже встиг підняти вітрило. Юнак відв'язав линву від кілочка на плоту і заплигнув у човен. "Світозор" одразу відплив убік, його вітрило туго напнулося, ніби від дужого вітру, хоча над морем гуляв лише тихий ранковий легіт. Човен хвацько розвернувся і легко помчав на північ, услід за драконом.

Звичайний вітер нізащо не зміг би розігнати човен до такої швидкості. Але цього разу "Світозора" гнав уперед не морський вітер, а слово Архімага і його чарівна сила.

Яструб довго стояв під щоглою, пильно вдивляючись у далечінь. Але зрештою він вмостився на своєму звичному місці біля стерна і, поклавши на нього руку, поглянув на Арена.

– То був Орм-Ембар, – пояснив він, – дракон з острова Селідор, нащадок того Великого Орма, який смертельно поранив Ерет-Акбе і сам загинув від його руки.

– Він що, полював у цих краях, повелителю? – запитав Арен, бо й досі навіть не здогадувався, про що Яструб говорив із драконом.

– Авжеж, полював... На мене. Якщо дракони на когось полюють, то вони завжди знаходять свою жертву. Він прилетів просити моєї допомоги, – Яструб коротко засміявся. – Якби мені хтось про таке розповів, я б нізащо не повірив. Подумати тільки: дракон звернувся до людини за допомогою! Та ще й такий, як Орм-Ембар! Він, щоправда, не найстарший серед драконів, хоча і йому вже бозна-скільки літ, проте вважається наймогутнішим з-поміж них. Він не приховує свого Істинного імені, як це зазвичай роблять інші дракони і люди, бо не боїться, що хтось зможе його здолати. Крім того, йому невластива підступність, якою хизується решта його одноплемінників. Колись давно на Селідорі він не тільки залишив мене живим, а й повідомив мені велику істину – розповів, як знайти Королівську Руну, втрачену Руну Єднання. Саме йому я завдячую каблучкою Ерет-Акбе. Але я ніколи не гадав, що матиму нагоду якось віддячити своєму благодійникові за ту послугу! Та ще й такому благодійникові!

– І чого ж він просить?

– Він хоче показати мені той шлях, який я шукаю, – спохмурнівши, відповів маг. – Він сказав: "На заході з'явився ще один Повелитель Драконів. Він руйнує наш світ, він могутніший від нас". Я запитав: "Навіть могутніший від тебе, Орм-Ембаре?" – і дракон відповів: "Навіть від мене. Ти потрібен мені. Рушай за мною і не барися!". Оце й усе, що він сказав.

– І ти більше нічого не знаєш?

– Незабаром знатиму.

Арен змотав швартову линву, трохи прибрав у човні, і весь цей час у ньому співало напружене збудження, наче напнута тятива лука, і коли він нарешті заговорив, то це веселе напруження забриніло і в його голосі.

– Оце вже справжній провідник! – сказав юнак. – Принаймні ліпший, ніж попередні!

Яструб поглянув на нього і засміявся.

– Авжеж, – погодився він. – Сподіваюся, що тепер ми не заблукаємо!

Отак вони й почали свою велику гонитву через океан. Не один тиждень тривала їхня мандрівка від пустельних південних морів до острова Селідор – найзахіднішого з-поміж усіх островів Земномор'я. День за днем займалася ясна зоря над обрієм; вечорове сонце пірнало у багряні призахідні води, але й під золотавим склепінням сонячного проміння, і під сріблястим сяйвом, що лилося із зоряного неба, їхній човник уперто летів на північ, сам-один посеред безмежного океану.

Іноді десь вдалечині над морем збиралися могутні грозові хмари, звичні для середини літа. Тоді Арен захоплено стежив за чарівником: ставши на повен зріст, розправивши плечі, Яструб голосом і жестом наказував хмарам підійти ближче і пролитися дощем над їхнім човном. Відтак небо вергало громами і блискавками, а чаклун непорушно стояв на кормі, піднявши руку, аж поки безодні небесні не розкривалися просто над головами подорожан, наповнюючи водою заздалегідь розставлений посуд. В такі хвилини Яструб і Арен лише щасливо посміхалися: їжі у них загалом було досить, а от води постійно бракувало. До того ж, величне шаленство бурі, що корилася волі мага, саме по собі було неабияким видовищем.

Арена вражала та неймовірна могутність, якою володів його товариш і якої він, до речі, тепер зовсім не приховував. Якось юнак запитав чаклуна:

– На початку наших мандрів ти, мій пане, взагалі обходився без магії!..

– Перша й остання заповідь Роукської школи: "Роби тільки те, що конче потрібно". І не більше!

– Отже, між першою і останньою заповідями ваші учні якраз і вивчають оте, що є необхідним?

– Авжеж. Треба у всьому зберігати Рівновагу. Але якщо Рівновага порушена, то доводиться враховувати й інші речі. І передусім – поспішати!

– І все ж таки, чому всі чаклуни на Півдні – а тепер уже, мабуть, і скрізь у Земномор'ї, – чому навіть оті співці на плотах, всі, як один, втратили свій хист, і лише ти зберіг свою силу?

– Тому що мені, крім мого мистецтва, більше нічого не потрібно, – відповів Яструб. І за якусь мить додав: – І якщо мені теж невдовзі судилося втратити свою силу, то я бодай хоч наостанку нею натішуся!

І справді він тепер охоче й легко вдавався до свого мистецтва. Арен, який звик до його обережності й стриманості, навіть не підозрював, що Архімаг може бути таким веселим і розкутим. Кожному магові подобаються різні дотепні витівки, адже чарівники – природжені штукарі. Тож, приміром, коли Яструб у Ґорті змінив свою подобу, то це якоюсь мірою також було своєрідною грою, не надто складним фокусом для того, хто міг би змінити не тільки обличчя та голос, а й навіть саму свою сутність, перетворившись, скажімо, на рибу, дельфіна чи яструба. А якось Яструб сказав:

– Поглянь-но сюди, Арене, я покажу тобі Ґонт, – і звелів дивитися на поверхню води у наповненій по вінця коновці.

Багато чаклунів уміють створювати зображення на поверхні водного дзеркала, але, безперечно, Яструбові не було рівних у цьому мистецтві: попервах у воді з'явилася вершина гори, оточена білими хмарами. Потім краєвид змінився, і Арен виразно побачив на цьому острові-горі високий стрімчак, причому сам юнак неначе ширяв над крутосхилом, перетворившись на якогось птаха – чайку чи сокола. Стрімчак, ніби вежа, височів над хвилями, а на одному з його виступів тулився до скелястого берега маленький будинок.

– Це Ре-Альбі, – пояснив Яструб. – Там живе мій Учитель, Оґіон. Колись у давнину він зумів приборкати жахливий землетрус. А тепер пасе своїх кіз, збирає трави і мовчить. Мені взагалі чомусь здається, що мовчати йому подобається понад усе. Хотів би я знати, чи він ще й досі самотою блукає горами? Адже старому вже бозна-скільки літ! Утім, якби він помер, я неодмінно дізнався би про його смерть, чи радше – відчув би це.

У голосі чаклуна не було колишньої певності, тож чарівний краєвид на якусь мить задрижав, так наче скелястий стрімчак раптово упав у море. Потім зображення знову стало виразним, а голос Яструба зазвучав твердіше:

– Наприкінці літа Оґіон зазвичай пускається в мандри, високо в гори. Отак і я з ним уперше зустрівся: він прийшов у наше гірське сільце, коли я був іще хлопчиськом. Він нарік мене Істинним ім'ям. І разом з Іменем він дав мені моє справжнє життя.

Краєвид у водному дзеркалі змінився: Аренові здалося, що він, досі залишаючись птахом, залетів у ліс і сів серед гілля, дивлячись на залиті сонцем пасовища, які збігали схилом гори. А над його головою височіла вкрита вічними снігами вершина, і до неї вела стрімка звивиста стежина, і золотаві сонячні зайчики пробивалися через густе листя...

– Ніде в світі немає такої тиші, як у цих лісах, – тужно сказав Яструб.

Зображення затуманилося, поблякло і зникло, тільки сліпучий диск полуденного сонця мерехтів у воді, налитій у коновку [7]7
  Коновка – те саме, що відро.


[Закрыть].

– Туди... – промовив Яструб, дивлячись на Арена дивним, трохи насмішкуватим поглядом, – туди – якщо я сам ще зможу коли-небудь повернутися – за мною не зможеш піти навіть ти.

* * *

Попереду виринув з-за обрію острів з низькими берегами. У полуденному мареві він здавався блакитним, наче хмарина туману.

– Це Селідор? – спитав Арен, і його серце шалено закалатало, але чарівник відповів: "Гадаю, що це Об... Або ж Єсаж. Ми не подолали ще й половини шляху, хлопче!"

За ніч вони пропливли від одного острова до іншого, але вогнів на березі не побачили, зате в повітрі страшенно смерділо димом – Арен аж закашлявся, необачно вдихнувши на повні груди. Коли почало світати, мандрівці кинули погляд на острів Єсаж, який уже залишився за кормою "Світозора", і жахнулися: земля була випалена дощенту, і над пустельним чорним згарищем курився синюватий дим.

– Вони спалили свої поля, – сказав Арен.

– Еге ж. І села. Я цей запах знаю...

– Хіба тут, на Заході, живуть дикуни?

Яструб заперечно похитав головою.

– Та ні, звичайні люди. Хлібороби, ремісники...

Арен не зводив очей із чорної споганеної землі, зі страшних обвуглених дерев у садах... Юнак спохмурнів.

– Якої шкоди завдали їм ці дерева? – гнівно сказав Арен. – Невже за власні помилки людина повинна карати траву? Ні, це дикуни, якщо вони спалюють свої сади і лани, вступивши у війну з іншими людьми.

– Ними ніхто не керує, – пояснив Яструб. – У них нема справжнього короля, а всі, хто міг би стати володарем, мудреці та чарівники, самоусунулися від суспільного життя і порпаються у власних душах, шукаючи стежку, по якій можна неушкодженим пройти через потойбічний світ і здобути вічне життя. Так було на Півдні, та й тут, як мені здається, справи не кращі.

– І в усьому цьому винна одна-єдина людина – той чоловік, про якого казав дракон? Та ні, це ж просто неймовірно!

– Чого ж ні? Якби у Земномор'ї з'явився справжній Король, то він був би єдиним володарем. І сам правив би всіма островами. Людина однаково легко здатна руйнувати, як і владарювати. Вона може бути або Великим Королем, або Великим Руйнівником.

І знову в його голосі пролунав чи то глум, чи то виклик.

Арен скипів:

– Будь-який король має слуг, воїнів, послів, радників та іншу челядь. Завдяки їм він владарює. А де ж почет цього... короля-руйнівника?

– У наших душах, хлопче. У наших душах. Це там зачаївся зрадник. Це твоє "я" волає: "Я хочу жити! Нехай світ страждає, хай навіть зітліє живцем, тільки б я залишався живим!" Цей маленький зрадник – наше жалюгідне "я" – скніє у темряві нашої душі, наче павук у куточку скрині. Усі ми чуємо його голос. Але тільки небагатьом вдається його розуміти. Хіба що мудрецям і співцям – тобто тим, хто має творчу душу. А ще – героям, які прагнуть завжди бути самими собою. Уміння завжди залишатися собою – річ виняткова і коштовна, це великий дар. Але бути самим собою вічно – хіба не в цьому полягає справжня велич?

Арен подивився Яструбові просто у вічі:

– Ти хочеш сказати, що вічне життя нічого не варте. Але скажи мені, чому? Я був ще зовсім дитиною, коли ми пустилися в ці мандри. Я не вірив у смерть. За час, що минув відтоді, я дечого таки навчився – нехай не так уже й багато, але навчився! Так, тепер я знаю, що смерть існує і що колись я теж помру. Але радіти цьому я так і не навчився! Думка про смерть мене аж ніяк не звеселяє! Якщо я щиро люблю життя, то хіба не природно, що я ненавиджу, коли воно закінчується?

Удома Арена навчав фехтування чоловік років шістдесяти – невисокий, голомозий і вимогливий. Юнак ніколи не любив його, але терпів, розуміючи, що свою справу майстер знає бездоганно. Але якось, вправляючись у двобої зі шпагою, Арен намацав слабке місце в захисті свого навчителя і вибив у нього з рук зброю. Юнак назавжди запам'ятав, якою неймовірною, незбагненною радістю раптом засяяло обличчя його суворого наставника. Щира надія, щастя – ось він, справжній суперник! Нарешті учень зрівнявся з учителем! Відтоді наставник уже не попускав Аренові: вони рубалися навсправжки, а з обличчя старого майстра не сходила та сама вперта, безжальна посмішка, яка ставала світлішою, коли юнак починав завзятіше насідати на нього. А зараз схожа посмішка осявала сталеве обличчя Яструба.

– Життя без кінця, – сказав чаклун. – Життя без смерті. Безсмертя. Кожна жива душа прагне цього, адже жага життя є запорукою здоров'я душі. Але стережися, Арене! Ти – один із тих, хто може здійснити своє бажання.

– І що тоді?

– А тоді – те, що вже відбувається зараз: цілковитий занепад. Упослідження мистецтва. Забуті ремесла. Онімілі співці. Невидющі очі. Що далі? Король-ошуканець на троні Земномор'я. Навіки. І в його володіннях вічно пануватиме руїна. Перестануть народжуватися діти. Не почнеться нове життя. Адже тільки смертні можуть нести в собі життя. Тільки у смерті – запорука відродження. Велика Рівновага – це аж ніяк не спокій і не застій. Це вічний рух, вічне становлення нового.

– Але як може загрожувати Великій Рівновазі одна-єдина людина, яке значення для Всесвіту має одне-єдине людське життя? Ні, це неможливо, цього не можна дозволити... – Арен затнувся.

– Не можна? Але хто заборонить? І хто дозволить?

– Я не знаю.

– Я теж. Зате я добре знаю, якого лиха може накоїти одна-єдина людина. Я знаю це, бо й сам колись вчинив зло. Майже таке саме, бо й мене під'юджувала дурна пиха. Я прочинив прохід між нашими двома світами – життя і смерті, світла і темряви. То була лише щілинка, зовсім маленька і вузька – я просто хотів довести, що сильніший від самої смерті. Я був юним і зі смертю ще не стикався – точнісінько як і ти... А відтак Архімаг Немерле мусив застосувати всю свою силу і майстерність, а зрештою – і віддати своє життя, щоби загоїти рану у Всесвіті і знешкодити відкриту мною лазівку. Ось, можеш подивитися, який слід залишила та ніч на моєму обличчі! А Немерле вона вбила... О так, двері між світами світла і темряви можна відчинити! Для цього треба мати неабияку силу, але взагалі-то це цілком можливо. А от знову замкнути ці двері – ох як нелегко...

– Але те, що зробив ти, звичайно ж, відрізняється від того, що...

– Чому? Тому що я – хороша людина? – Яструб холодно поглянув на Арена, і той наче знову відчув укол шпаги старого майстра фехтування. – А що таке "хороша людина", Арене? Можливо, це той, хто не чинить зла, хто нізащо не пустить у цей світ темряву, той, хто не має темряви в душі? Нумо спочатку, хлопче! Спробуємо зазирнути трохи глибше. Те, що ти дізнаєшся зараз, допоможе тобі дістатися туди, куди ти мусиш потрапити. Зазирни собі в душу! Хіба голос із пітьми не кликав тебе: "Ходімо!" Хіба ти не пішов йому назустріч?

– Пішов. Але... я думав, що це його голос.

– Авжеж, це був його голос. Але також і твій! Як би він зміг розмовляти з тобою і з усіма іншими, хто міг би його почути, якби він не розмовляв вашими власними голосами?

– Але чому ж тоді його не чуєш ти?

– Та тому, що я не хочу його слухати! – сердито відповів Яструб. – Я народився, щоби владарювати, а не плазувати. Точнісінько так само, як і ти. Але ти ще молодий. Ти щойно підійшов до межі своїх можливостей, а тому в краю тіней, у царстві снів і марень, ти чуєш його поклик: "Ходімо!" Так само, як колись почув його я. Але тепер я старий. Я вже здійснив свій вибір і зробив те, що повинен був зробити. Тож мені зовсім не страшно зазирнути у вічі власній смерті, адже я знаю: тільки одна сила гідна того, щоб нею володіла людина. Це вміння не брати нічого силоміць, а приймати як належне. Не володіти, а давати...

Єсаж залишився далеко позаду – блакитна пляма на поверхні моря.

– У такому разі я теж його слуга, – сказав Арен.

– Атож. Ти – його, а я – твій.

– Але хто ж він? Що це за істота?

– Гадаю, людина.

– Може, це той чоловік, про якого ти мені колись розповідав, – чаклун із Хавнору, який викликав душі мертвих?

– Цілком можливо.

– Але ж ти казав мені, що той ворожбит був уже старим, коли ви з ним зустрічалися, і що це було багато років тому... Хіба він уже не мав би померти?

– Можливо, й помер, – погодився Яструб.

Обидва надовго замовкли.

Тієї ночі море мерехтіло вогнями. Гостроверхі хвилі, що лащилися до "Світозора", порух кожної рибини біля поверхні води – все це тихо світилося, наче оживаючи у чарівному сяйві. Арен сидів, підпираючи голову руками, і дивився на нескінченні вигини та закрути осяйних сріблястих ліній. Потім юнак занурив у воду руку, а коли підняв її вгору, то пальці його теж огорнулися м'яким світлом.

– Поглянь, – сказав він Яструбові, – я тепер також чарівник.

– Ні, хлопче, чого тобі не дано, того не дано, – зауважив попутник.

– Чим же я зможу допомогти тобі, – відповів Арен, не зводячи очей з мерехтливих хвиль, – коли ми зустрінемося з нашим ворогом?

Досі юнак все-таки сподівався – від самого початку сподівався! – що Архімаг вибрав для цієї подорожі саме його, одного з-поміж багатьох, завдяки якійсь природженій магічній силі, яку Арен міг успадкувати від Мореда, свого великого предка. І сила ця неодмінно покаже себе в скрутну хвилину: тоді юнак урятує і себе, і свого повелителя, і цілий світ від страшного ворога. Згодом Арен не раз думав про це, а відтак сподіванка нагадала йому, як він, будучи ще зовсім малим, також мріяв – поміряти батькову корону; і як гірко він плакав, коли йому не дозволили цього зробити. Надія на успадковану магічну силу теж виявилася дитячою. Не було в ньому ніякої магічної сили. І ніколи не буде.

Зрештою, колись Аренові й справді доведеться успадкувати батькову корону та правити Енладом – адже це не лише його право, а й обов'язок. Однак тепер усе це здавалося йому малозначущим, а рідний край був просто маленьким і дуже далеким клаптиком суші. Ні, юнак і досі щиро любив свою Батьківщину і залишався їй відданий, проте ця відданість тепер стала глибшою, міцнішою і ґрунтувалася на іншій, серйозній основі. Тепер Арен збагнув, у чому його слабкість, і, зрозумівши це, навчився розраховувати свої сили. А сила в ньому є – це він знав достеменно. Але ж, окрім звичайної сили, у нього немає ні особливих талантів, ні магічного дару – нічого, що можна було б запропонувати своєму повелителеві! Хіба що чесну службу і щиру відданість? Але чи вистачить цього там, куди вони пливуть?

Яструб якось сказав: "Щоби полум'я свічки здавалося яскравим, треба, щоб її оточувала темрява". Арен намагався розрадити себе цими словами, але зараз вони чомусь здавалися йому не надто втішними.

Наступного ранку, коли вони прокинулися, все навколо – і вода, і повітря – було сірим. Лише високо над щоглою зоріла блакить небес, а низько над водою стелився густий туман. Утім, Арену і Яструбові, які народилися на Півночі, було не звикати до туману – вони ставилися до нього, як до старого друга, що навідався в гості з Енладу чи Ґонту. Імла м'яко огортала човен зусібіч, і мандрівцям здавалося, що вони раптом потрапили у добре знайому кімнату після багатьох тижнів плавби серед занадто яскраво освітлених і занадто безлюдних морських просторів. Вони повернулися у води зі звичним підсонням і тепер, либонь, перебували десь на одній широті з островом Роук.

А приблизно за три дні плавання на схід від цих вкритих імлою вод ясне сонячне проміння вигравало на золотавому листі дерев Примарного саду, осявало зелену маківку Роукського пагорба і черепичний дах Обителі Мудреців.

Чаклунська майстерня знаходилася у Південній вежі. То була велика кімната, заставлена ретортами і перегінними кубами, пузатими довгошиїми суліями, важкими тиглями [8]8
  Тигель – посудина з вогнетривких металів для плавлення, нагрівання або сплавляння різних речовин.


[Закрыть]і крихітними пальниками; на столах лежало багато різних щипців, лещат і обценьків, валялися якісь терпуги [9]9
  Терпуг – сталевий брусок із насічкою, вид напилка.


[Закрыть], затискачі і трубочки; скрізь стояли скриньки, пляшечки і глеки, щільно закорковані та позначені не лише ґардійськими, а й стародавніми рунами; та й іншого алхімічного начиння тут не бракувало: склодувний реманент, пристрої для очищення коштовних металів, медичне обладнання тощо. Серед усіх цих неймовірно захаращених столів і лав стояли Майстер-Перетворець і Майстер-Приворотник.

Сивочолий Перетворець тримав у руках великий камінь, здалеку схожий на неогранований алмаз. Камінь був дуже твердий, прозорий, ніби вода, хоч іноді здавалося, що він випромінює м'яке аметистово-рожеве світло. І все ж, попри бездоганну прозорість кристала, уважний спостерігач майже одразу помічав всередині нього якусь дивну каламуть: на поверхні каменя не відбивалося анічогісінько з того, що його оточувало; і людське око ніби занурювалося у бездонні глибини кристала. Одна грань змінювала іншу, людина бачила дедалі глибше, аж доки не поринала в сон, із якого не було вороття. То був славетний Камінь Шеліета. Колись він належав володарям острова Вей і був окрасою їхньої скарбниці. Зазвичай камінь застосовували як снодійний засіб, хоч іноді з його допомогою залагоджували набагато небезпечніші оборудки. Зокрема, було відомо: той, хто надто довго та легковажно вдивляється у загадкову глибінь кристала, зрештою може збожеволіти. Але Архімаг Ґеншер був родом з острова Вей і, вирушаючи на Роук, узяв Камінь Шеліета з собою, адже в руках мага цей кристал відкриває істину.

Щоправда, істина ця виявилася дуже мінливою: вона залежала від того, в чиїх руках опинився Камінь Шеліета. А тому Майстер-Перетворець, міцно тримаючи кристал і вдивляючись у його мерехтливі глибини, говорив голосно і чітко, описуючи те, що бачив:

– Я бачу нашу землю з вершини гори Онн, яка стоїть у самому серці світу. Перед моїми очима простяглося все Земномор'я, аж до найвіддаленішого острівця у найдальших Широтах. Я бачу кораблі у водах Ілієна, бачу дим із коминів над дахами Торхевена, бачу навіть дах цієї вежі, де ми зараз стоїмо. Але далі, за Роуком, тепер не видно нічого. На півдні – жодного острова! На заході – ані клаптика суші! Я не бачу Ваторт там, де він мав би бути, не бачу жодного з островів Західних широт – кудись зник навіть Пендор, а він же розташований найближче до нас! А Оскіль та Ебоскіль – де вони? Над Енладом клубочиться мряка, густа і сіра, немов павутиння. Щоразу, як я намагаюся щось розгледіти, щезає ще кілька островів, а море у тому місці, де вони щойно були, – безживне і похмуре, немов перед Створенням... – Перетворень спіткнувся на останньому слові й замовк.