355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Умберто Эко » Празький цвинтар » Текст книги (страница 4)
Празький цвинтар
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 20:07

Текст книги "Празький цвинтар"


Автор книги: Умберто Эко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Натомість я взявся писати без упину ось за цим столом, не відволікаючись, щораз потрошку перекушуючи, щоправда, п'ючи без міри. Найкраще у цьому помешканні – винний льох.

4. Дідові часи

26 березня 1897 року

Моє дитинство. Турин… Пагорб на тому березі По, я з мамою стою на балконі. Потім мами не стало, і мій тато сидів на балконі проти пагорба, коли сонце стояло на вечірньому прузі, і плакав, а дідусь казав, що цього хотів Бог.

З мамою я розмовляв французькою, як і кожен п'ємонтець з гарного роду (коли я тут, у Парижі, розмовляю французькою, здається, що я її навчився у Ґреноблі, де вона чистіша, не те що тутешнє паризьке babil[61]61
  Дитяче белькотіння (фр.).


[Закрыть]
). Змалку я почувався більше французом, ніж італійцем, як і кожен п'ємонтець. Тому вважаю французів нестерпними.


* * *

Дитинство для мене уособлював радше дід, ніж батько з матір'ю. Я ненавидів матір, котра пішла, нічого мені не сказавши, і батька, який виявився неспроможним стати їй на заваді, Бога за те, що хотів цього, і діда, який вважав нормальним, що Бог має такі бажання. Батько завжди був деінде – казав, що створював Італію. А потім та Італія його знищила.

Дід. Джованні Батіста Симоніні, на той час уже офіцер савойської армії, яку, як я, здається, пригадую, на час наполеонівського вторгнення він уже покинув, вступивши до лав флорентійських Бурбонів, а потім, коли й Тоскана відійшла під контроль Бонапарта, вже капітаном у відставці знову повернувся до Турина, викохуючи свої образи.

У нього був ґулястий ніс; коли я був з ним поряд, то міг бачити лише ґулястий ніс. І відчував на своєму обличчі бризки його слини. Він був з тих людей, яких французи називають ci-devant[62]62
  3 колишніх (фр.).


[Закрыть]
, ностальгічно згадував Ancien Régime[63]63
  Дослівно з французької – Давній устрій – політичний та соціально-економічний режим, що існував у Франції з кінця XVI століття і до початку Великої Французької революції.


[Закрыть]
й не міг змиритися зі злочинами Революції. Він досі носив cullotes[64]64
  Короткі чоловічі штани до колін (фр.). Були ознакою приналежності до аристократичних кіл. Відповідно, у часи Революції революціонери називалися санкюлотами, тобто «без штанів».


[Закрыть]
, мав гарні литки, застебнуті під коліньми золотавою защіпкою; пряжки на його лакованих черевиках теж були золоті. Через жилет, чорний костюм та краватку він мав дещо попівський вигляд. І хоча за правилами етикету колишніх часів слід було носити ще й напудрену перуку, дід від неї відмовився, кажучи, що напудреними перуками прикрашали себе й горлопани штибу Робесп'єра.

Я не міг утямити, які були у діда статки, але у добрій страві він собі не відмовляв. Про діда й про своє дитинство я найліпше пам'ятаю завдяки овочевому фондю «bagna caöda»: на плиту, що нагрівається від жару, в ємність з обпаленої глини, де кипить олія, в якій смажилися щільно вкладені анчоуси, часник та масло, обмокають іспанські артишоки (які спочатку вимочили у воді з лимоном, а дехто, але не мій дід, вимочує у молоці), перець свіжий чи варений, білі квіточки савойської капусти, топінамбур, молодесенькі суцвіття цвітної капусти або (хоч дідусь казав, що то для бідняків) варені овочі: цибулю, буряк, картоплю чи моркву. Мені подобалось їсти, а діду подобалось дивитися, як я округлююся (він казав це ніжно), як маленьке поросятко.

Оббризкуючи мене слиною, дід викладав мені свої головні принципи: «Революція, хлопчику мій, зробила нас рабами безбожної держави, більш нерівноправними, ніж раніше, брат братові вовк, кожен своєму брату Каїн. Недобре бути надто вільними, як і недобре мати все необхідне. Наші батьки були біднішими за нас, але й щасливішими, бо не втрачали зв'язку з природою. Сучасний світ приніс нам пароплави, які отруюють сільське повітря, і ткацькі машини, котрі відбирають у бідолах роботу, поза тим не тчуть таке сукно, як раніше. Людина, яку лишили на саму себе, надто лиха, щоб бути вільною. Ту дещицю волі, що їй потрібна, їй має забезпечувати хазяїн».

Але найулюбленішою темою для діда був абат Баррюель[65]65
  Оґюстен Баррюель (1741–1820) – французький єзуїтський священик, відомий твором «Спогади, що відображають історію якобінізму», у якому писав про те, що таємні товариства змовились, щоб організувати Французьку революцію, знищити трон, вівтар та європейську аристократію.


[Закрыть]
. Згадуючи себе хлопчиськом, я майже бачу абата Баррюеля, котрий, здавалося, жив у нашій оселі, хоч давно вже мав би витягнутися.

– Бач, хлопче, – чую я дідів голос, – по тому, як Революція розорила всі народи Європи, почувся голос, який повідав про те, що Революція була не чим іншим, як останнім чи найновішим пунктом у всесвітній змові тамплієрів проти престолу й вівтаря, чи то проти короля, а точніше, проти короля Франції та проти нашої найсвятішої матінки-церкви…

Це був голос абата Баррюеля, котрий наприкінці минулого століття написав свої «Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme»…

– Але ж, любий діду, до чого тут тамплієри? – питався я тоді, хоча вже знав цю історію напам'ять, проте хотів зробити дідові приємність розповіддю про його найулюбленіший доказ.

– Хлопчику, тамплієри були надзвичайно могутнім лицарським орденом, який розігнав король Франції, аби заволодіти їхнім добром, посилаючи більшість з них на вогнище. А ті, що лишилися в живих, зібралися в таємний орден, маючи на меті помститися королю та Франції. І дійсно, коли лезо гільйотини відтяло голову королю Луї, на поміст збіг невідомий і, піднявши вгору ту нещасну голову, прокричав: «Жак де Моле[66]66
  Жак де Моле (1244–1314) – двадцять третій і останній Великий магістр ордену тамплієрів.


[Закрыть]
, за тебе помстилися!» Моле був Великим магістром тамплієрів, котрого король спалив у Парижі на найвищій вершині Ĵle de la Cité[67]67
  Острів Сіте – один з двох островів на Сені, що збереглися у центрі Парижа, а також назва найстарішої частини міста (фр.).


[Закрыть]
.

– Та коли ж спалили того Моле?

– У 1314-му.

– Дайте-но, любий діду, я сам порахую. Це ж майже за п'ятсот років до Революції. І що ж робили ті тамплієри всі ці п'ятсот років, щоб про них не дізналися?

– Вони просочилися до гільдій давніх кафедральних каменярів, саме з тих гільдій зародилося англійське масонство, яке має таку назву, бо члени цих гільдій вважали себе «free masons», або ж «вільними каменярами».

– А нащо каменярам треба було вчиняти революцію?

– Баррюель утямив, що власне тамплієрів та каменярів підкорили та підкупили баварські ілюмінати[68]68
  Ілюмінати (від лат. illuminati – «просвічені») – назва, під якою були відомі різні об'єднання оккультно-філософського напрямку. Найчастіше цей термін застосовується до німецького таємного товариства, яке було засноване в 1776 році.


[Закрыть]
. Це була страшна секта, натхненником якої був такий собі Вейсгаупт. Члени цієї організації знали лише свого безпосереднього наставника, геть ігноруючи вищих за званням та їхні приписи. Їхньою метою було не лише знищити трон та вівтар, а й створити суспільство, яке б не мало ані законів, ані моралі й у якому все добро й навіть жінки були б спільними, хай пробачить мені Господь, що кажу таке хлоп'яті, але все це скидається на сатанинські підступи. До баварських ілюмінатів нерозривно прив'язані ті безбожники, що не визнають ніякої віри, котрі склали гидку «Encyclopédie»: я маю на увазі Вольтера, Д'Аламбера, Дідро і все те поріддя, що, наслідуючи ілюмінатів, говорило у Франції про Століття світла[69]69
  Так дослівно називали Просвітництво у Франції (Siècle des Lumières).


[Закрыть]
, у Німеччині – про Просвітництво чи Просвітительство, і котрі, врешті, таємно об'єднавшись, щоб своїми інтригами скинути короля, створили Якобінський клуб, назва якого походить саме від імені Жака де Моле! Ось ким були змовники, котрі розпалили Революцію у Франції!

– Цей Баррюель геть усе второпав…

– Не втямив, як з купки лицарів-християн могла виникнути таємна спільнота, ворожа Христові. Це наче дріжджі у тісті: якщо їх замало, тісто не збільшується, не підходить, тоді й хліба не спечеш. Якими ж були дріжджі, які хтось, – сама доля чи диявол, – розпустив у ще здоровій плоті таємної спільноти тамплієрів та вільних каменярів, аби виростити з них найбільш сатанинську з усіх спільнот у світі?

Тут дід на мить змовк, склав руки так, ніби хотів краще зосередитись, і з вивірено-переможною скромністю мовив:

– Першим, хто мав сміливість про це розповісти, хлопчику мій, був твій дід. Коли я мав можливість прочитати твір Баррюеля, я без жодних вагань вирішив написати йому листа. Ходи-но сюди, дитино, візьми ту скриньку ондечки внизу.

Я послухався, дід відчинив скриньку позолоченим ключем, який завжди носив на шиї, і витяг звідти пожовклий від свого сорокарічного віку аркуш паперу.

– Оце оригінал листа, чудову копію якого я згодом відіслав Баррюелю.

У мене знов перед очима дід, що читає того листа, час від часу драматично змовкаючи:

«Прийміть, пане, від неосвіченого вояка, яким я є, найщиріші вітання за ваш твір, який цілком заслужено можна назвати винятковим твором нашого сторіччя. О, як чудово ви розвінчали ці мерзенні таємні товариства, що готують шлях Антихристу і є непримиренними ворогами не лише християнства, а й усякого віросповідання, будь-якого суспільства й порядку. Одначе серед них є ще одне, яке ви лише ледве згадали. Можливо, ви зробили це назнарошне, позаяк спільнота ця найбільш знана, а через те від неї чекають небезпеки найменше. Та, як на мене, якщо зважити на її незчисленні багатства та заступництво, яким вона користується в усіх європейських країнах, то влада цієї спільноти на сьогодні є найзначнішою. Ви, пане, чудово розумієте, що я маю на увазі юдейську спільноту. Вона видається найбільш відокремленою й найбільш ворожою всім іншим товариствам, але насправді все зовсім не так. Варто лишень якомусь з цих товариств виказати ворожість до християнського світу, як вони стають йому заступниками, годувальниками та захисниками. Та хіба ж ми не бачили, хіба ми не спостерігаємо за тим, як вони щедро розсипають своє золото, своє срібло, підтримуючи та направляючи сучасних софістів, франкмасонів, якобінців та ілюмінатів? Євреї, як і інші члени таємних товариств, є з ними не що інше, як одна порода, що намагається, за нагоди, знищити хрещений мир. Не вважайте, пане, що всі ці слова є перебільшенням. Я не розповідаю нічого такого, про що мені не повідали б самі євреї…»

– А як вам про це повідали євреї?

– Під час наполеонівського вторгнення в Сардинське королівство мені було ледь за двадцять і я був офіцером савойської армії. У Міллезімо ми зазнали поразки, після чого П'ємонт відійшов Франції. Це була перемога безбожних бонапартистів, які, жадаючи накинути нам на шию зашморг, влаштували за нами, офіцерами королівського війська, гонитву. Казали, що не варто досі розгулювати у мундирі, та де там – не варто взагалі носа на люди показувати. Батько крамарював і мав зв'язки з одним євреєм, що позичав гроші під відсотки і був батькові винен не знаю вже яку послугу, тож за його підтримки я на кілька тижнів лишився у його розпорядженні, поки все навколо не заспокоїться й я матиму змогу вийти в місто й поїхати до когось з наших родичів до Флоренції. Звісно, драв три шкури: кімнатчина у гетто, наразі вона знаходиться позад нашої багатоквартирки, між вулицями Сан-Філіпо та делла Розіне. Мені не надто подобалося перебувати серед того наброду, але то було єдине місце, куди б ніхто не додумався поткнутись: євреям виходити звідти було зась, а нормальні люди трималися від тої місцини якнайдалі.

Тут дід закрив очі долонями, немов хотів прогнати якесь нестерпне видіння:

– Отож, пересиджуючи бурю, я мешкав у тих запацьорених неприступних місцях, де в одній кімнаті було восьмеро чоловік, кухня та відро; кожен знемагав від анемії, мав обличчя як віск, з ледь блакитнуватим відтінком, наче севрська порцеляна, і шукав якнайпотаємнішого сховку, яке освітлювалося лише вогником свічки. Жодної краплиночки крові, жовтувата шкіра, волосся желатинового кольору, борода незбагненно червонуватого відтінку, а коли й чорна, то має відблиск потертого редингота. Я не мав змоги стерпіти сморід свого помешкання, тож чудово пам'ятаю, як блукав внутрішніми двориками Кортіле Ґранде, Кортіле деї Преті, Кортіле делла Віте, Кортіле делла Таверна та Кортіле делла Терацца, які поєднувалися між собою моторошними критими галереями, так званими Портічі Оскурі або ж Тьмяними Колонадами[70]70
  Єврейське гетто розділене на п'ять указаних внутрішніх двориків, де знаходилися синагоги, ритуальні купальні, пекарні для приготування маци тощо.


[Закрыть]
. Тепер юдеїв можна зустріти й на площі Карліні, та й не лише там, бо Савойська династія схиляє шию, а тоді вони тіснилися один коло одного у вуличках, куди не зазирає сонячне світло, але між того бридкого, засмальцьованого народу (не через страх бонапартистів) мої сили мене не зрадили…

Дід витер рота хустинкою, ніби хотів позбавитися нестерпного смороду.

– І саме їм я зобов'язаний своїм порятунком – як принизливо. І якщо ми, християни, зневажаємо їх, то це лише тому, що вони були до нас аж ніяк не приязними, вони ненавиділи нас, як, зрештою, і зараз ненавидять. Тож я вигадав історію про те, що народився в Ліворно в єврейській родині, але в юні роки ріс у родичів, які, на моє нещастя, похрестили мене, та глибоко в душі я завжди лишався євреєм. Одначе моя розповідь їх не вразила, оскільки, за їхніми словами, серед них було багато таких, хто опинився у такій самій ситуації, тож це вже було неістотно. Та завдяки своєму звірянню я заслужив довіру одного старця, що мешкав на Кортіле делла Терацца, поблизу пекарні, де випікали мацу.

Розповідаючи про їхню зустріч, дід пожвавився, почав поводити очима й махати руками, показуючи, як він розмовляв з євреєм, про якого йшла мова. Отож, здається, цей Мордехай був сирійцем, який у Дамаску вплутався в сумну історію. Коли у місті зник арабський хлопчик, спочатку ніхто не підозрював, що до цього мають стосунок євреї, адже вважалося, що для своїх ритуалів вони використовують лише хлопчиків-християн. Але потім на дні канави знайшли рештки маленького тільця, яке, як скидалось, пошматувавши, товкли у ступі. Спосіб скоєння злочину був настільки витончений і подібний до тих, які приписували у першу чергу євреям, що жандарми висунули припущення, що з наближенням Великодня юдеям для того, аби скропити кров'ю мацу, потрібна була кров християнина, тож, не спромігшись замордувати християнина, вони взяли араба, а потім, похрестивши, по-звірячому вбили хлопця.

– Ти ж знаєш, – пояснював дід, – що хто б не похрестив людину, хрещення завжди справжнє, якщо тільки хрестили в ім'я Святої римо-католицької церкви. І мерзенні євреї це прекрасно знають, проте без усілякого сорому не бояться говорити: «Я хрещу тебе так, як це зробив би християнин, у чиє ідолопоклонство я не вірю, але якого він додержується, увірувавши всім серцем». Тоді маленький мученик, принаймні хоч і за волею диявола, матиме змогу потрапити у рай.

Ураз почали підозрювати Мордехая. Аби змусити чоловіка зізнатися, його, зв'язавши за спиною руки й прив'язавши до ніг гирі, кільканадцять разів піднімали блоком, а потім відпускали на землю. А потому, намастивши під носом сіркою, опускали голову в крижану воду, а як той намагався випірнути, топили його знов, аж поки чоловік не зізнався. А ще ходила чутка, що, аби покласти справі край, сіромаха розповів про ще п'ятьох своїх братів по вірі, які насправді не мали до цього жодного стосунку, але їх засудили до страти, а от його, хоч і з вивихнутими кінцівками, відпустили на свободу, щоправда, нещасний уже з'їхав з глузду, та якась добра душа зглянулася й посадила чоловіка на торговельний корабель, що відпливав до Генуї, бо якби той лишився, євреї б на смерть закидали його камінням. Дехто навіть казав, що на кораблі його знадила монашка ордену Святого Варнави, котра вмовила його прийняти християнство, й він, задля того, щоб отримати допомогу, щойно зійде на берег у сардинських землях, погодився навернутись, хоч у душі був відданий вірі своїх батьків. Отак він став тим, кого християни називають віровідступниками; от лишень, щойно прибувши до Турина і попрохавши прихистку в єврейському гетто, Мордехай заперечував те, що його взагалі колись навертали, тож євреї вважали його несправжнім юдеєм, гадаючи, що в душі він не зрадив свою нову віру. Отож і виходить, що він ніби двічі відступився від віри.

Проте через те, що ніхто не мав доказів, що він накоїв на тому березі моря, у Дамаску, через жаль, який зазвичай відчувають до божевільних, та досить кволе відчуття людинолюбства, Мордехаю зберегли життя, відправивши його до халупи, в якій жодному з мешканців гетто жити не стало б духу.

Втім, дідусь вважає, що б там не утнув той стариган у Дамаску, він зовсім не з'їхав з глузду. Він просто живився непогамовною ненавистю до християн і, сидячи у тій хижі, де не було жодного віконця, намацуючи дідів зап'ясток, з палаючими навіть у темряві очима розповідав, що відтоді присвятив життя відомщенню. Він казав дідові, як у їхньому Талмуді вчать ненависті до християн і як, задля того, щоб зіпсувати їх, вони, євреї, вигадали масонство, а він був одним з їхніх таємних магістрів і головував у лондонській та неаполітанській ложах, мусячи, втім, жити відлюдькуватим, непомітним, таємничим життям, аби єзуїти, котрі повсюдно переслідують масонів, не встромили у нього кинджала.

Розповідаючи, старий увесь час озирався навколо, ніби з кожного темного кутка мав вигулькувати єзуїт з кинджалом, голосно шморгав носом, потім трішки плакався на свою сумну долю, хитро і мстиво сміявся з того, що ніхто на світі не здогадується про його могутність, і, намацуючи липкою рукою руку Симоніні, знову поринав у свої фантазії. Чоловік казав, що, якби Симоніні лишень забажав, вони б радо прийняли його до свого таємного товариства, а старий увів би його у найпотаємнішу масонську ложу.

А ще він розповів, що Мане, пророк маніхейців[71]71
  Маніхейство – складене з вавилонсько-халдейських, юдейських, християнських, іранських гностичних уявлень синкретичне релігійне вчення перса Мані, або Манеса.


[Закрыть]
, а також мерзотник Стариган з гори[72]72
  Згідно з переказами Марко Поло, під час подорожі у Персію він бачив на горі замок «Старигана з гори», в якому знаходився центр персидського відгалуження ісламістів – асасинів. За тими ж переказами, «Стариган з гори», що стояв на чолі ордену, створив у замку «земний рай», де було все, чого можна бажати, так, як описував рай пророк Мухаммед. Мешкати там могли лише обрані, але коли Старигану потрібен був убивця, він посилав «за межі раю» людей, які, знайшовши підходящого чоловіка, обпоювали його гашишем чи опіумом, приводили у «рай», де той, прокинувшись, проживав якийсь час. Згодом, знову обпоївши наркотиками, його відводили назад, і коли чоловік, прокинувшись «у звичайному світі», бачив різницю, то радо погоджувався на пропозицію Старигана, убивши декого, повернутися до «раю».


[Закрыть]
, який, обпоївши своїх асасинів, потім посилав їх убивати християнських монархів, теж були євреями. Що масонське товариство та товариство ілюмінатів створили двійко євреїв і що всі антихристиянські товариства, які наразі існували у світі, довівши свою чисельність до кількох мільйонів членів кожної статі, чину, верстви населення, включаючи чимало представників духовенства, навіть кілька кардиналів, невдовзі сподіваються залучити до своїх лав ще й папу (як пізніше зазначав дід, відколи на Петрів престол сів такий слизький тип, як Пій IX, усе це вже видавалося не таким неймовірним); і що задля того, щоб краще вводити християн в оману, вони самі часто вдають із себе послідовників християнської віри, мандруючи та переїжджаючи з країни в країну з підробленими свідоцтвами про хрещення, які вони придбали у підкуплених кюре, що вони, за допомогою підкупів та шахрайства, сподіваються стати громадянами всіх країн, як вони намагаються зробити це зараз, а потім, отримавши від урядів цих країн такі ж самі громадянські права, як і інші, почнуть скуповувати будинки та землю, лихварством відбиратимуть у християн їхні земельні наділи та багатства; що вони заприсяглися менш як за століття стати володарями світу, знищити всі інші спільноти, аби всіма керувала лише їхня, збудувати стільки ж синагог, як і християнських церков, й обернути в рабство тих християн, що ще лишилися.

– Ось про що я розповів Баррюелю, – підсумував дід. – Можливо, я дещо перебільшив, приписавши цілому народові те, у чому мені звірився лише один його представник, позаяк я тоді був упевнений і зараз упевнений, що старий не брехав. Отож, я дочитаю те, що написав:

«…Ось такі, пане, мерзенні плани єврейського поріддя, про які я почув на власні вуха… Отож було б дуже доречно, якби діяльніша й впливовіша рука, як-от ваша, підказала вищезгаданим можновладцям повернути цей народ на те місце, де їм належить бути і про яке для них не забували дбати наші дипломатичніші та справедливіші за нас предки. Закликаю вас від себе особисто, благаючи пробачити Італійцеві, солдату, будь-які помилки, які ви побачите у цьому листі. Я переконаний, що Господь винагородить вас найщедрішою винагородою за ваші визначні твори, котрими ви збагатили церковну скарбницю, і най він вдихне тим, хто читатиме їх, найщирішу до Вас шану та найглибшу повагу тих, до кого й я, ваш, пане, найпокірніший та найсумирніший слуга, Джованні Батіста Симоніні, маю честь себе зачисляти».

По цьому дід завжди знову клав листа до скриньки, а я завжди питався:

– І що відповів Баррюель?

– Він не посмів написати мені відповідь. Але оскільки у мене були знайомі у Римській курії, я дізнався, що той легкодух побоявся розкрити правду, яка б стала причиною масових убивств євреїв, а духу на це у нього не було, оскільки він вважав, що серед них траплялися невинні люди. Крім того, мабуть, подіяли якісь каверзи тогочасних французьких євреїв – коли Наполеон вирішив зустрітися з представниками Великого синедріону, аби заручитися їхньою підтримкою своїх намірів, то, певно, хтось натякнув абату, що не варто каламутити воду. Але водночас Баррюель не мав бажання мовчати, тому відіслав оригінал листа до святійшого понтифіка Пія VII, відправивши багатьом єпископам його копії. Та на цьому все не скінчилося, позаяк Баррюель передав листа кардиналу Фешу[73]73
  Жозеф Феш (1763–1839) – французький кардинал, зведений брат матері Наполеона Бонапарта.


[Закрыть]
, тодішньому примасу Галлії, аби той показав його Наполеону. І голові паризької поліції теж відправив. А паризька поліція, як мені переповідали, провела при Римській курії розслідування, аби встановити, чи я надійний свідок, і, чорт забирай, я таки був надійним, і кардинали не могли цього заперечити! Коротше кажучи, Баррюель діяв тихою сапою, не бажаючи спричиняти більшого галасу, аніж того наробила його праця, однак, удаючи, що замовчує все, розніс мою історію на півсвіту. Треба сказати, що Баррюеля, до того, як Луї XV повиганяв їх з Франції, виховували єзуїти. Після цих подій він отримав чин світського священика, але щойно Пій VII остаточно узаконив орден, Баррюель знову став єзуїтом. Зараз ти вже знаєш, що я палкий послідовник католицького віросповідання й відчуваю глибоку шану до всіх, хто носить сутану, але єзуїт завжди лишається єзуїтом: одне говорить, а робить зовсім інше, одне робить, а інше говорить… І Баррюель не виняток…

Посміюючись, дід порскав слиною крізь ті кілька зубів, які у нього ще лишилися, тішачись зі свого нестримного нахабства.

– Отак, мій маленький Симоніні, – насамкінець казав дід, – я вже застарий, щоб горланити, немов мандрівник у пустелі, і якщо вони не бажали мене почути, то за це відповідатимуть перед Отцем Небесним, але зараз, коли єврейське плем'я стає все могутнішим, а наш боязливий суверен Карл-Альберт все поблажливіший до них, я довіряю вам, молодим, світоч доказу. Та вони зборють його своєю змовою…

– Хіба тут, у Турині, теж є змовники? – питався я.

У годину, коли кімнату огортали сутінки, дід озирався навкруги, ніби нас підслуховували:

– Тут і будь-де в іншому місці. Це проклятуще плем'я, якому в Талмуді, як стверджують ті, хто вміє по ньому читати, написано проклинати християн тричі на день, просити у Бога, аби їх винищили й довели до загину, а зустрівши християнина на краєчку урвища – штовхнути його вниз. Знаєш, чому тебе звуть Симоніно? Бо я хотів, аби твої батьки охрестили тебе ім'ям маленького хлопчика Симоніно з Тренто[74]74
  Йдеться про Симона Трентійського, дворічного хлопчика, у викраденні якого звинувачували єврейську общину міста, яка буцімто випустила з дитини кров, щоб скропити мацу для своїх релігійних ритуалів. Наразі католицька церква викреслила його з реєстру мучеників, бо вважається, що поклоніння йому було засноване на злісній містифікації.


[Закрыть]
– мученика, якого в далекому п'ятнадцятому столітті викрали євреї, а потім убили, пошматувавши задля того, щоб просто використати його кров для своїх обрядів.


* * *

«Якщо не зробиш доброї справи й не підеш зараз же до ліжка, вночі до тебе прийде страшезний Мордехай», – так лякав мене дідусь. І я, лежачи в ліжку у своїй кімнатчині під дахом, дослухався до кожного поскрипування у старому будинку, майже відчуваючи на сходинках кроки старого Мордехая, котрий прийшов потягти мене у свою пекельну халабуду й нагодувати мацою, скропленою кров'ю невинних діточок. Поєднуючи дідові розповіді з оповідками старої няньки Терези, служниці, яка ще татка вигодувала, але й досі шаркотить по хаті, я чую, як з повним ротом слизької слини Мордехай белькоче: «М-м-м, смачненько, чую дух християнця маленького…»


* * *

Мені вже чотирнадцять, і я багато разів намагався потрапити до гетто, яке вже переливається через свої старі мури, адже у П'ємонті збираються незабаром відмінити багато обмежень. Можливо, мандруючи майже аж до межі того забороненого світу, я зустрічав кілька євреїв, але я чув, що юдеї вже геть змінили свою подобу в миру. «Вони маскуються, – казав дід, – змінюють подобу, проходячи повз нас, а ми навіть не підозрюємо». Повсякчас доходячи аж до краю, я зустрів чорноволосу дівчину, яка щоранку проходила площею Карліні, несучи в руках якийсь кошик у крамничку неподалік. Палкий погляд, очі – оксамит, засмагле обличчя… Не може бути, щоб вона була єврейкою, що батьки з обличчями хижих звірів та отруйним поглядом, як їх описував мій дід, могли породити таке жіноче створіння. Все ж таки не може вона жити в гетто.

Уперше я дивлюся не на няньку Терезу, а на іншу жінку. Щоранку я тиняюся знічев'я, а коли помічаю здаля, як вона йде, у мене ніби серце вискакує. Тими ранками, коли її немає, я вештаюсь туди-сюди, ніби намагаючись знайти шлях втечі, але жоден мені не підходить. У той час, як дід, сидячи за столом і жуючи шмат хлібного м'якуша, чекав на мене вдома, я досі сновигав тими місцями.

Якось уранці я насмілився зупинити дівчину й спитати, чи можу я допомогти їй нести кошик. Вона пихато відповіла на діалекті, що може й сама впоратись. Вона казала мені не monsuü[75]75
  «Monsieur», вимовлене на п'ємонтський манер.


[Закрыть]
, а навпаки, gagnu, хлопчик. Більше я не шукав її, та й не зустрічав. Мене принизила дочка Сіону. Може, тому, що я натоптаний? Фактично, саме з цього почалася моя війна з дочками Єви.


* * *

Протягом усього дитинства дід не хотів віддавати мене у науку до шкіл Королівства, кажучи, що там викладають лише карбонарії та республіканці. Всі ті роки я прожив удома, на самоті, ображено спостерігаючи за тим, як інші хлопчаки граються на березі річки, ніби мене позбавили чогось, що мені належало; отже, я вчився у зачиненій кімнаті разом з отцем-єзуїтом, якого дід завжди обирав серед чорних круків, що його оточували, залежно від мого віку. Я ненавидів чергового вчителя не лише тому, що він навчав мене, оперіщуючи палицею по пальцях, а й через свого батька (у ті нечасті зустрічі, коли він неуважно зі мною балакав), який уселяв мені цю ненависть до попів.

– Але ж мої вчителі – не попи, вони отці-єзуїти, – виправдовувався я.

– То ще гірше. Ніколи не довіряй єзуїтам. Знаєш, як написав один святий священик – зваж, я кажу «священик», а не масон, карбонарій, сатанинський ілюмінат, ким мене вважають, а по-янгольському добрий священик, абат Джоберті? Цей єзуїзм дискредитує, надокучає, мучить, оббріхує, переслідує, винищує людей, яких благословили вільним духом, через єзуїтів виганяють з державних посад добрих та сміливих людей, саджаючи на їхнє місце боягузів та меланхоліків; цей єзуїзм обманює, заковує в пута, набридає, одурманює, знесилює, тисячами способів псує народну й приватну освіту, сіє між людьми, родинами, верствами населення, країнами та урядовцями, народами злість, підозри, ворожнечу, ненависть, сварки, відкритий й прихований розбрат, єзуїзм пригнічує розум, заглушає голос серця й жадання, слабкою дисципліною перетворює молодь на слабаків, розбещує похилий вік поступливою та лицемірною мораллю, нападає, розхолоджує запал, дружбу, позбавляє любові до сім'ї, синівських жалощів, убиває в більшості громадян святу любов до батьківщини… Коли йдеться про їхні інтереси, у світі немає більш безсердечнішої, суворішої та нещаднішої таємної спільноти, ніж єзуїтський орден. Під ласкавою і лестивою личиною, за солодко-медовими словами, надзвичайно сердечними і дружніми промовами стоїть єзуїт, що з гідністю кориться дисципліні свого ордену, виконуючи вказівки старших за себе, він має залізну душу, нечутливу до найсвятіших почуттів та найшляхетніших проявів любові. Він неухильно реалізовує на практиці заповіді Макіавеллі, для котрого, коли йдеться про добробут батьківщини, не існує ані справедливості, ані кривди, ані жалю, ані жорстокості. Тому їх ще замолоду в семінарії вчать нехтувати любов'ю до родини, дружбою, аби вони завжди були готові доповісти старшим у спільноті про найдрібніший промах навіть найближчих людей, погамувати у серці будь-які поривання, сліпо коритися дисципліні, perinde ас cadaver[76]76
  Наче труп (лат.). Вираз походить із статуту єзуїтського ордену, де він став синонімом беззаперечної покори.


[Закрыть]
. Джоберті казав, що індійські фазингари, або душителі, жертвували своїм божествам людей, умертвляючи їх, накинувши на шию ласо чи проткнувши ножем; італійські єзуїти вбивають у людині душу язиком, як рептилія, чи писаним словом.

Однак мене завжди смішило те, що деякі з цих ідей Джоберті були запозичені з роману «Агасфер» Ежена Сю, котрий вийшов друком за рік до того.


* * *

Мій батько. Його у нашій родині ненавиділи. Якщо вірити дідові, то батько зв'язався з карбонаріями. Коли він побіжно торкався дідових поглядів, то лише пошепки радив мені не слухати його маячню, але, чи то соромлячись, чи то поважаючи думку свого батька, чи то через те, що до мене йому було байдуже, мій тато ніколи не висловлював своїх справжніх ідеалів. Та мені вистачило й того, що я міг підслухати з дідових розмов з отцями-єзуїтами, та пліток, якими обмінювалися нянька Тереза та швейцар, аби второпати, що мій батько не лише належить до тих людей, що схвалюють Революцію та Наполеона, але навіть говорять про те, що Італія зможе скинути з себе Австрійську імперію, Бурбонів та папу і стати (слово, яке в присутності діда не можна було взагалі вимовляти) Нацією.


* * *

Початкові знання я отримав від схожого на куницю падре Пертузо. Він перший просвітив мене щодо новітньої історії (у той час як дід розповідав мені лише про минувшину).

Пізніше поширилися перші чутки про карбонаріївські походи, з газет, що приходили на ім'я мого батька, якого на той час не було вдома, – я забирав їх перш, ніж дід накаже знищити ті газети. Пригадую, як мусив сидіти на уроках німецької та латини, яких мене навчав падре Берґамаскі – вони з дідом були настільки добрими друзями, що у нашій господі для падре Берґамаскі була навіть окрема кімната, яка розташовувалася неподалік моєї. Отець Берґамаскі… На відміну від падре Пертузо, Берґамаскі був миловидним молодиком з кучерявим волоссям, чіткими рисами обличчя, принаймні вдома вмів гарно говорити і з гідністю носив сутану, про яку ретельно дбав. Мені спадають на гадку його білі руки й витончені пальці та його нігті: дещо довші, ніж мали б бути в особи церковного сану.

Побачивши мене за книжками, він часто сідав поруч і, гладячи мене по голові, застерігав від небезпек, на які може наразитися необачливий юнак, розповідаючи, що карбонарії – це маскування ще більшої нашої кари – комунізму.

– Ще вчора комуністи не видавалися таким злом, але сьогодні, після маніфесту того Марша (гадаю, так це вимовляється), ми маємо викрити їхні плутні. Ти гадки не маєш про Бабетту Інтерлакен – гідну правнучку Вейсгаупта, яку прозвали Великою Дівою швейцарського комунізму.

Хтозна-чому, та отець Берґамаскі, здавалося, з більшим запалом переймався не міланськими чи віденськими повстаннями, про які тільки й мови було тими днями, а релігійними сутичками між католиками та протестантами, що відбувалися у Швейцарії.

– Бабетта, народжена по-шахрайському, виросла серед розпусти, крадіжок, грабунків та крові. Про Бога чути не чула, хіба що щоденні прокльони на його адресу. Під час сутички під швейцарським містечком Люцерн, коли радикали вбили кількох католиків з нижчих швейцарських кантонів, саме Бабетта розчавила їхнє серце та виколупала очі. Розпустивши на вітрі свої біляві коси, як у вавилонської блудниці, за своїми жіночими принадами вона приховувала те, що є глашатаєм таємних товариств, демоном, який нашіптує всі таємні інтриги та лукавства тих загадкових збіговиськ; вона з'являлася раптово й так само зникала вмить, немов чортиця, вона знала таємниці, недоступні нікому, викрадала дипломатичні депеші, не зламуючи печаток, немов гадюка, прослизала у найпотаємніші кабінети Відня, Берліна і навіть Санкт-Петербурга, підробляла векселі, змінювала номери у паспортах; ще дівчиськом опанувала мистецтво трунків і вміла отруїти так, як наказували їй у таємному товаристві. Здавалося, що вона одержима Сатаною, такими несамовитими були її гарячкова життєва сила та чари її погляду.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю