Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

3. Chez magny

25 березня 1897, на світанку

«Ше Маньї»… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у «Фойо»? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до «Маньї». Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, – люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.

Пізніше, коли до «Маньї» більше не приходили «величні», перебравшись до ресторанчика «Brébant Vaichette», що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem[33]33
  Перефразований латинський вислів «carmina non dant panem», у якому йдеться про те, що поезією та філософією на шмат хліба не заробиш.


[Закрыть]. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.

Я помітив, що «Маньї» навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло[34]34
  П'єр Ежен Марселен Бертло (1827–1907) – французький хімік, громадський діяч, педагог, член Паризької академії наук. Один із засновників синтетичної органічної хімії.


[Закрыть], а також чимало лікарів з клініки «Сальпетрієр»[35]35
  Паризька клініка для душевнохворих людей, де відомий психіатр Жан-Мартен Шарко лікував гіпнозом жінок, хворих на істерію.


[Закрыть]. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes[36]36
  Корчми (фр.).


[Закрыть], куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у «Маньї», аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися – зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.

Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром – такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля[37]37
  Жерар де Нерваль (1808–1855) – французький поет, прозаїк, драматург, перекладач з арабської та німецької, один із співавторів Александра Дюма-батька, романтик.


[Закрыть] (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.

Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю[38]38
  Лікарі Бурю та Бюро вивчали дисоціативні розлади особистості. У 1888 році видали працю «Варіації особистості».


[Закрыть] – двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.

– Як же ж то сьогодні немає порею? – одного дня роздратовано горланив Бурю.

А Бюро й собі обурено:

– Немає порею?

І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з-за сусіднього столика.

– А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, – а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: «Tous les vegumes, – au clair de lune – étaient en train de s'amuser – et les passants les regardaient. – Les cornichons – dansaient en rond, – les salsifis – dansaient sans bruit…»

Врешті, я переконав їх, і вони замовили salsifis[39]39
  Козлобородник (фр.).


[Закрыть]. Саме з цього моменту двічі на місяць повелася сердешна традиція.

– Бачте, пане Симоніні, – розтлумачував мені Бурю, – лікар Шарко глибоко вивчає істерію – форму неврозу, що має найрізноманітніші психосоматичні, сенсорні та вегетативні прояви. Колись її вважали властивою лише жінкам через розлади у роботі матки, але Шарко дійшов висновку, що істеричні прояви є однаковими в обох статей і можуть включати в себе параліч, епілепсію, сліпоту чи глухоту, утруднене дихання, порушення мовлення та ковтання.

– Мій колега, – втрутився Бюро, – не зазначив, що, за словами Шарко, він провадить терапію, яка цілковито виліковує ці симптоми.

– Я саме збирався про це розповісти, – виправдовувався Бурю. – Шарко обрав метод гіпнозу, який ще донині був забавкою шарлатанів штибу Месмера[40]40
  Фрідріх Антон Месмер (1734–1815) – німецький цілитель, який по-новому відкрив той людський флюїд, який зазвичай називають тваринним магнетизмом, а з того часу – месмеризмом.


[Закрыть]. Пацієнти під гіпнозом мають згадати події, які спричинили істеричний напад, і, усвідомивши їх, видужати.

– І вони видужують?

– От в цьому й увесь фокус, пане Симоніні, – мовив Бурю. – На наш погляд, усе, що відбувається у «Сальпетрієр», радше тхне театральним видовищем, ніж психіатричним лікуванням. Домовимось не ставити під питання непомильні здібності маестро як діагноста…

– Не ставити під сумнів, – додав Бюро. – І техніку гіпнозу, яка сама по собі…

Бюро та Бурю розповіли мені про різноманітні способи гіпнозу, починаючи від шарлатанських методів такого собі абата Фаріа[41]41
  Абат Фаріа – наставник і вчитель Едмона Дантеса у романі А. Дюма-ст. «Граф Монте-Крісто», котрий розповів Дантесу про скарби й навчав його наук. Це прообраз реальної особи, – абат Фаріа жив у Індії й був поборником незалежності свого народу, політичним діячем, а крім того, практикував зцілення гіпнозом.


[Закрыть] (від цього імені я нашорошив вуха, хоча відомо, що Дюма запозичував факти зі справжніх записів) аж до науково доведених методів справжнього першовідкривача доктора Брейда[42]42
  Джеймс Брейд (1795–1860) – шотландський лікар, відомий як засновник гіпнотизму.


[Закрыть].

– Наразі, – додавав лікар Бюро, – хвацькі гіпнотизери використовують простіші техніки.

– І дієвіші, – уточнював Бурю. – Хворому перед очима розмахують медальйоном чи ключами, наказуючи йому невідривно слідкувати поглядом: протягом однієї-трьох хвилин зіниці пацієнта бігають туди-сюди, пульс уповільнюється, повіки опускаються, обличчя має розслаблений вигляд, – такий сон може тривати хвилин зо двадцять.

– Подейкують, – почав виправляти колегу Бюро, – що все залежить від пацієнта, оскільки на магнетизм впливає не передача якихось таємничих флюїдів[43]43
  Флюїд, або тваринний магнетизм (месмеризм) – теорія Фрідріха Месмера, за якою флюїд – це магнітна енергія, яку виділяють люди. Тваринний магнетизм може впливати на живі й неживі об'єкти, передаватися на будь-які відстані й накопичуватися або посилюватися за допомогою дзеркал та звуку.


[Закрыть] (як того хотів той шахрай Месмер), а явище самонавіювання. Індійські праведники досягають того ж самого ефекту, не зводячи очей з кінчика носа, а монахи з гори Афон – витріщаючись собі на пупок.

– Ми не надто ймемо віри в ці методи самонавіювання, – мовив Бюро, – хоч тільки те й робимо, що практично використовуємо гіпотези того ж таки Шарко, які той висловив ще до того, як захопився гіпнотизмом. Нас цікавлять випадки зміни особистості, коли одна особа одного дня вважає себе однією людиною, а іншого – зовсім іншою, і обидві особистості й гадки не мають про існування іншої. Якось явився до нас у клініку такий собі Луї…

– Цікавий випадок, – озвався Бурю, – він жалівся на параліч, нечутливість до болю, контрактуру, м'язові спазми, гіперестезію, німоту, шкірні подразнення, геморрагію, кашель, нудоту, епілептичні напади, кататонію, лунатизм, малу хорею, вади мовлення…

– Іноді, – додав Бюро, – чоловік вважав себе псом, а іншим разом – паровим локомотивом. У нього була манія переслідування, звуження зорового поля, смакові, зорові та слухові галюцинації, псевдотуберкульозна легенева емболія, нудота, закреп, анорексія, булемія, летаргія та клептоманія…

– Загалом, – підсумував Бурю, – нормальна картина. І наразі ми, замість того щоб удатися до гіпнозу, вдалися до сталевої щаблини на правицю хворого, й перед нами постала зовсім інша людина. Параліч та нечутливість з правого боку де й ділися, з'явившись з боку лівого.

– Перед нами був зовсім інший чоловік, – уточнював Бюро, – котрий не міг пригадати, ким він був хвилину раніше. В одному зі своїх станів Луї був непитущим, а в іншому в нього вмить з'являлася схильність до пияцтва.

– Зауважте, – мовив Бурю, – що гіпнотичний вплив речовини діє навіть на відстані. Наприклад, не сказавши пацієнту, кладеш йому під крісло пляшечку з алкогольним напоєм. І в цьому стані сомнамбулізму хворий демонструватиме всі ознаки пияцтва.

– Тепер ви розумієте, що наші методи бережуть психічну цілісність пацієнта, – підсумував Бюро. – Через гіпноз пацієнт утрачає свідомість, тоді як від магнетизму немає примусового струсу якогось органу, але натомість послідовно навантажуються нервові сплетіння.

Після нашої розмови я дійшов висновку, що лікарі Бюро та Бурю – двійко бовдурів, котрі мордують нещасних душевнохворих своїми пекучими субстанціями, а зауваживши, як за столиком поряд лікар дю Мор'єр, що дослухався до розмови, частенько хитає головою, я ще більше переконався у своєму висновку.

– Любий друже, – сказав він мені два дні по тому, – і Шарко, і наші двоє зі школи Рошфора, замість того щоб, вивчивши життя пацієнтів, визначити, що хочуть сказати ці дві особистості, переймаються тим, чи можна подіяти на пацієнта гіпнозом або металевими щаблинами. Клопіт у тому, що у багатьох недужих перехід від однієї особистості до іншої відбувається несподівано, й передбачити, коли це станеться і в який спосіб – неможливо. Доречніше говорити про самогіпноз. Як на мене, лікар Шарко та його послідовники не достатньо добре проаналізували описи неврозу доктора Азама та випадок з Фелідою[44]44
  Лікар Азам, професор університету з Бордо, описував випадок з кравчинею Фелідою – вельми здоровою дівчиною, на яку, втім, раптово нападали туга й отупіння, вона засинала, а прокинувшись, була веселою й активною, жвавою. За кілька годин цей «сон» минав, дівчина знову відчувала тугу, потім засинала, а коли прокидалася, зовсім нічого не пам'ятала зі свого вторинного стану. А коли у Феліди ставався наступний напад, вона пам'ятала той стан, у якому була веселою, але абсолютно не пригадувала ні вчинків, ні людей, які мали місце в її нормальному стані.


[Закрыть]. Ми досі мало знаємо про ці явища; розлади пам'яті може спричинити нестача крові в одній з невивчених ділянок мозку, а миттєве звуження судин може бути спричинене істерією. Але де ж саме бракує крові, коли відбувається втрата пам'яті?

– Де бракує?

– Отож-бо й воно. Вам відомо, що в нашому мозку дві півкулі. Ймовірно, існують люди, які часом міркують повноцінною півкулею, а часом неповноцінною – тією, якій бракує здатності пам'ятати. У мене в клініці є саме один випадок, надзвичайно подібний до трапунку з Фелідою. Дівчині заледве за двадцять. Звуть Діана.

Раптом дю Мор'єр на хвильку змовк, ніби стидався зізнатися у чомусь потаємному.

– Два роки тому одна родичка довірила мені дбати про неї, але потім померла, очевидно, не спромігшись сплатити за пансіон. Та що я мав робити, викинути пацієнтку на вулицю? Я небагато знаю про її минуле. Як видається з її розповідей, з юності дівчина що п'ять-шість днів, перехвилювавшись, відчувала біль у скронях, потому ніби провалюючись у сон. Однак те, що, як вона гадала, було сном, насправді є істерією: прокинувшись чи заспокоївшись, вона зовсім змінюється, тобто входить, як колись казав лікар Азам, у вторинний стан. У стані, який ми зазвичай вважаємо нормальним, Діана поводиться, як адепт таємного масонського товариства…. Зрозумійте мене правильно, я теж належу до «Ґранде Орієнте»[45]45
  «Ґранде Орієнте ді Італія» – масонська організація, яка базується в Римі, була заснована у 1805 році й нині є частиною Великої масонської ложі Італії. Великими майстрами цієї ложі були Дж. Ґарібальді, Дж. Мацціні.


[Закрыть]– такого собі масонського товариства тільки для людей порядних, та, можливо, ви в курсі, що існують різноманітні «повинності» ще з часів тамплієрів, з дивним ухилом до окультних наук, деякі з котрих (певна річ, на щастя, розвінчані) подібні до сатанинських ритуалів. У тому стані, який ми, на жаль, вважаємо за нормальний, Діана думає, що вона – адепт сатанинського товариства чи чогось такого, провадить розпусні бесіди, розповідає масні історії, намагається знадити медбратів і навіть мене; мені прикро вам таке розповідати, тим паче, що Діана – дівчина миловидна. Гадаю, у цьому стані вона переживає травми, яких зазнала в юності, а тому часом намагається втекти від цих спогадів у свій другий стан. У ньому вона видається сумирним створінням, цнотливою, доброю християнкою, повсякчас просить свій молитовник і хоче піти на месу. Одначе цікаво те, що, так само як і у випадку з Фелідою, у своєму другому стані, коли вона поводиться доброчесно, Діана чудово пам'ятає, якою вона є в нормальному стані, і це мучить її, вона питається, як же вона може бути такою лихою, так караючи себе власяницею, що вважає свій вторинний стан своїм свідомим станом, згадуючи свій нормальний стан як період, коли вона перебувала в полоні галюцинацій. А от у нормальному стані дівчина зовсім нічого не пригадує зі свого вторинного стану. Ці стани змінюють один одного через відтинки часу, які неможливо вирахувати, іноді вона навіть лишається в одному з них доволі довго. Я, мабуть, згоден з думкою лікаря Азама, котрий говорив про природний сомнамбулізм. Насправді ж не лише сновиди, а й ті, хто вживає наркотики, курить гашиш чи беладону, опіум чи зловживає алкоголем, коять речі, які, прокинувшись, не можуть згадати.

Гадки не маю, чому мене так зацікавила розповідь про Діану, та пригадую, як сказав лікарю дю Мор'єру:

– Я побалакаю про це зі своїм добрим знайомим, який займається такими прикрими випадками й знає, де прихистити дівчину-сироту. Я пришлю до вас абата Далла Пікколу _ дуже впливову духовну особу в колах, що опікуються благодійними закладами.

Отже, розмовляючи з дю Мор'єром, я, щонайменше, знав ім'я абата Далла Пікколи. Тоді чому ж я так перейнявся тою Діаною?

Я пишу цілісінькими годинами, у мене вже болять великі пальці на руках, аби пообідати, я вже не встаю з-за письмового столу, намащуючи хліб паштетом з маслом та запиваючи все кількома келихами «Шато Латур» для пожвавлення пам'яті. Хотів побалувати себе візитом до «Brébant-Vachette», та потім усвідомив, що мені не слід показуватися на людях. Утім, рано чи пізно, мені таки доведеться ризикнути й вийти з домівки, аби принести собі щось попоїсти.

Та наразі не будемо забивати собі цим голову й продовжимо писати.

У ті роки (гадаю, був вісімдесят п'ятий чи шостий) у «Маньї» я познайомився з чоловіком, якого наразі називаю австрійцем (чи німцем). Пригадую, звали його Фройд (гадаю, прізвище пишеться саме так), і було йому років з тридцять. Цілком очевидно, що він ходив до «Маньї», бо не міг дозволити собі нічого кращого, навчаючись при клініці лікаря Шарко. Чоловік частенько сидів за сусіднім столиком, і попервах ми обмежувалися лише тим, що, вітаючись, увічливо кивали головами. Мені він здавався трохи меланхолійним, розгубленим, він ніби прагнув, щоб хтось, аби трохи вгамувати тривогу, вислухав його звіряння. Кілька разів він силкувався знайти привід заговорити зі мною, але я не надто вже йому довіряв.

І навіть попри те, що ім'я Фройд було мені не таке знайоме, як Штайнер чи Розенберґ, я чудово знав, що всі євреї, що набивають собі кишені в Парижі, мають німецькі прізвища, тож не боячись, що мене вважатимуть «горбоносим»[46]46
  Натяк на одну з характерних рис обличчя євреїв.


[Закрыть], якось я спитав у лікаря дю Мор'єра, а той, зробивши якийсь непевний жест, промовив:

– Я напевне не знаю, та в будь-якому разі я намагаюся триматися від нього подалі, помісь єврея з німцем мені не до смаку.

– Але ж хіба він не австрієць?

– Та хай їм грець. Одна мова – один спосіб мислення. Я ще пам'ятаю пруссаків, що марширували Єлисейськими Полями.

– Я чув, що медицина – одне з тих занять, якими, як і лихварством, здебільшого займаються саме юдеї. Звісно, ліпше за все ніколи не потрапляти у скруту й не злягати від хвороби.

– Але ще трапляються й пристойні лікарі, – відповів дю Мор'єр з холодною посмішкою.

Це була моя помилка.

Дехто з паризької інтелігенції, перш ніж виказати свою неприязнь до юдеїв, зважує на те, що декотрі з їхніх ліпших друзів можуть бути євреями. Лицемірство. У мене серед друзів євреїв немає (Бог мене від них береже), у житті я завжди їх уникаю. Можливо, я ухиляюся євреїв інстинктивно, бо єврея (ти диви, який збіг – і німця теж) чути за смородом (ще Віктор Гюґо сказав: «fetor judaica»[47]47
  Юдейський сморід (фр.).


[Закрыть]), який допомагає їм упізнати один одного, як і за деякими іншими ознаками, як трапляється серед педерастів. Мені згадався дід, який говорив, що від них тхне через те, що вони непомірно вживають часник та цибулю, та ще, може, через баранину та гусятину, що перевантажені в'язкими вуглеводами, від яких вони стають жовчними. Втім, імовірно, справа ще й у породі, зараженій крові та надірваній спині. Вони всі комуністи, подивіться на Маркса та Лассаля[48]48
  Фердинанд Лассаль (1825–1864) – німецький філософ, юрист, економіст та політичний діяч єврейського походження. Вважається одним із засновників партії соціал-демократів.


[Закрыть]: хоч разочок мої єзуїти мали рацію.

Я цих євреїв завжди уникав, бо пильно придивлявся до імен. Коли австрійські євреї багатіють, вони купують собі прізвища милозвучні, від назв квітів, коштовного каміння чи дорогоцінних металів, звідси й Зільберман, Ґольдштейн. Менш заможні називаються Ґрюнспан («мідянка»). У Франції та Італії вони ховаються за прізвищами від назв міст та місцин: Равенна, Модена, Пікардія, Фламандія, іноді їх надихає революційний календар (Фроме, Ав'ян, Лор'є) – цілком слушно, з огляду на те, що їхні прадіди були таємними організаторами царевбивства. Втім, слід також бути уважним з іменами, які іноді теж маскують єврея: Моріс бере початок від Мойсея, Ісидор – від Ісака, Едуар від Аарона, Жак походить від Якова, Альфонс – від Адама…

Зиґмунд – це єврейське ім'я? Я інстинктивно вирішив не йняти великої віри цьому жовторотому лікарцю, та якось, коли він за столом брав сільничку, він її перекинув. Сусіди за столом мають додержуватися певних правил увічливості, тож я передав йому мою сільничку, зазначивши, що в декотрих країнах перевернути сільничку вважають за погану прикмету, а він, усміхаючись, відповів, що не вірить забобонам. Відтоді ми почали перекидатися кількома словами. Він вибачався за свою надто кострубату французьку, хоч його дуже легко можна було зрозуміти. Вони стали кочівниками через зіпсованість, тож мають призвичаюватися до всіх мов. Я відповів увічливо:

– Маєте ще призвичаїти вуха.

Він із вдячністю посміхнувся. Удавано.

Фройд був брехуном ще й тому, що був євреєм. Я чув чимало чуток про те, що їхня порода має їсти лише особливу їжу, приготовану спеціальним чином, а от Фройд уживав потроху все, що йому давали у «Маньї», не цураючись навіть склянки пива за обідом.

Але одного вечора він, вочевидь, хотів дати собі волю. Чоловік уже випив два келихи пива й після солодкого, нервово палячи, замовив собі третій. У якусь мить, жваво розмахуючи руками під час розповіді, він удруге перекинув сільничку.

– Не хочу здатися незграбою, – вибачався він, – але я хвилююся. Вже три дні, як я не отримую листів від нареченої. Я, звісно, не вимагаю, щоб вона писала мені щодня, як я їй, та ця мовчанка мене тривожить. У неї слабке здоров'я, і я страшенно хвилююся, що не можу бути поряд. Крім того, що б я не робив, я потребую її схвалення. Я б волів, щоб вона написала мені, що думає про мою вечерю у лікаря Шарко. Знаєте, пане Симоніні, кілька днів тому мене запросила на вечерю визначна особа. Таке випадає не кожному молодому лікареві, який усього лише сидить на прийомі, тим паче іноземцеві.

«Ось, – сказав я собі, – маленький єврейський парвеню, що втирається в довіру до гарних родин, аби зробити собі кар'єру. А переживання через наречену цілком відповідає чуттєвій та сластолюбній жидівській природі, котра тільки й думає про секс! Фантазуєш про неї вночі, так? А може, пестиш себе, мріючи про неї, – тоді тобі теж треба почитати Тіссо». Та хай уже говорить.

– Були поважні гості: син Доде[49]49
  Йдеться про Леона Доде, сина французького письменника й драматурга Альфонса Доде, теж письменника й політичного діяча, республіканця.


[Закрыть], лікар Штраус, помічник Пастера, інститутський професор Бек, а також Еміліо Тофано – великий італійський художник. Вечір, що коштував мені чотирнадцять франків, чудової чорної гамбурзької краватки, білих рукавичок, нової сорочки. І ще я вперше в житті придбав собі фрака. Вперше за життя я вистриг бороду на французький манер. І мені знадобилася дрібка кокаїну, щоб подолати сором'язливість і розв'язати собі язика.

– Кокаїну? Та хіба це не отрута?

– Все може бути отрутою, якщо вживати надміру, навіть вино. Я вже два роки вивчаю цю дивовижну речовину. Бачте, кокаїн – це алкалоїд, який видобувають з рослини, котру аборигени Америки жують для того, щоб витримувати клімат високогір'я Анд. На відміну від опіуму та алкоголю, кокаїн викликає піднесення, не завдаючи натомість негативного впливу. Це прекрасне знеболювальне в офтальмології та при лікуванні астми, стає у нагоді при лікуванні алкоголізму й токсикоманії, чудово лікує морську хворобу, незамінне у лікуванні діабету, миттєво вгамовує голод, позбавляє сонливості та втоми, є прекрасним замінником тютюну, лікує диспепсії, метеоризм, кольки, біль у ділянці шлунка, іпохондрію, спінальні подразнення, сінну лихоманку, є чудовим тонізуючим засобом при лікуванні туберкульозу, мігрені, а якщо під час гострого приступу карієсу покласти у ротову порожнину шматочок вати, змоченої в чотирипроцентному кокаїновому розчині, біль зникає миттєво. Але найдивовижніше те, що він допомагає вселити надію людям у стані депресії, підняти настрій, додати жвавості та оптимізму.

Лікар уже пив четверту склянку й очевидно був у стані меланхолійного піднесення. Він нахилився до мене, ніби хотів у чомусь зізнатися.

– Кокаїн, як я завжди кажу своїй любій Марті, чудова річ для такого чоловіка, як я, котрий не вважає себе привабливим і замолоду не почувався молодим, а зараз, маючи вже тридцять років, ніяк не може відчути себе у порі зрілості. Були часи, коли я був сповнений мрій і жаги до науки, щодня відчуваючи пригнічення через те, що матінка-природа в одну з численних миттєвостей свого милосердя не нагородила мене печаттю того генія, яким вона часом обдаровує когось іншого.

Несподівано він обірвав мову, маючи вигляд людини, котра нарешті усвідомила, що розхристала свою душу. «Маленький єврейський скиглій», – сказав я про себе. І вирішив спантеличити його.

– А кокаїн не вважається афродизіаком? – спитав я.

Фройд зашарівся:

– Має він і таку властивість, принаймні мені так здається… хоч стосовно цього не маю власного досвіду. Як чоловік я не маю в тому місці сверблячки. Як лікар – я не надто цікавлюся сексом. Навіть попри те, що у «Сальпетрієр» уже теж почали багато про нього патякати. Шарко почув, що одна з його пацієнток, така собі Августина, у глибокій фазі істеричного нападу назвала першопричиною істерії сексуальну наругу, якої вона зазнала в дитинстві. Звісно, я не заперечую, що серед явищ, які можуть спричинити істерію, можуть бути й явища, пов'язані з сексом. Тільки цього нам бракувало. Мені лишень видається, що зводити все до сексу – то занадто просто. Та, мабуть, це моя pruderie[50]50
  Сором'язливість (фр.).


[Закрыть] дрібного буржуа не дозволяє мені перейматися такими проблемами.

Е ні, то не твоя pruderie у цьому винна, бо ж ти, як і всі обрізані з твого поріддя, поведений на сексі, тільки намагаєшся про це не думати. Я б хотів подивитися, як ти, поклавши свої брудні лапи на свою любу Марту, не налупиш їй цілий виводок маленьких жиденят і не доведеш її до того, що вона зачахне від знесилення.

Тим часом Фройд вів далі:

– Моя проблема в тому, що в мене вже скінчилися кокаїнові заначки й я занурююсь у меланхолію; античні лікарі сказали б, що у мене розлилася чорна жовч. Якийсь час я користувався препаратами фармацевтичних компаній Мерка та Ґее, але вони мусили призупинити виробництво, бо їм постачали лише низькоякісну сировину. Свіже листя можуть переробляти лише в Америці, й найякісніший продукт у Парка та Девіса з Детройта: він краще розчиняється, має чистий білий колір та ароматно пахне. У мене був невеличкий його запас, але тут, у Парижі, я не знаю, до кого звернутись.

Людина, яка в курсі всіх таємниць пляс Мобер та її околиць, виконає таке прохання з дорогою душею. Я знавав людей, яким варто лиш натякнути не лише про кокаїн, а й про діамант, левове опудало чи обплетений глечик з купоросною отрутою[51]51
  У XIX столітті в Італії часто використовували купороси (тобто кристалогідрати сульфатів деяких металів) для виготовлення домашнього мила чи засобів для чищення. Разом з тим, цю речовину часто використовували як смертоносну отруту, вдаючись до вендети.


[Закрыть], й наступного дня тобі все це принесуть, і навіть не треба буде цікавитися, де вони те взяли. Про себе я подумав, що все одно вважаю кокаїн отрутою, а брати участь в отруєнні єврея мені не до смаку. Тож я сказав лікареві Фройду, що протягом кількох днів забезпечу йому гарний запас того алкалоїду. Певна річ, Фройд не сумнівався, що мої методи аж ніяк не були бездоганними. «Знаєте, – сказав я йому, – ми, антиквари, маємо найрізноманітніших знайомих».

І хоч усе це не має жодного стосунку до моєї проблеми, я все ж поясню, як ми зав'язали довірливі стосунки й почали теревенити про те й про се. Фройд був дотепним та балакучим, можливо, я помилявся, що він єврей. Крім того, спілкуватися з ним було цікавіше, ніж з Бурю та Бюро, й саме коли ми якось заговорили про експерименти останніх, я згадав про пацієнтку лікаря дю Мор'єра.

– Ви вірите, – спитав я його, – що така пацієнтка справді може одужати завдяки магнітам Бюро та Бурю?

– Любий друже, – відповів він, – у багатьох випадках, які ми розглядаємо, надто багато уваги приділяється зовнішності, нехтуючи тим, що коли з'являється недуга, то вона, найімовірніше, має психічне походження. А якщо причини психологічні, тоді й лікувати слід душу, а не тіло. При травматичному неврозі причиною хвороби є не пошкодження, яке саме по собі часто є незначним, а первісна психологічна травма. Хіба не буває, що через сильну емоційну уразу людина зомліває? Отже, для лікаря, що вивчає нервові хвороби, проблема не в тому, як утрачають свідомість, а в тому, що то була за емоція, що призвела до непритомності.

– Але як же можна визначити, що то була за емоція?

– Бачте, любий друже, коли симптоми без усілякого сумніву є характерними для істеричного нападу, як у випадку з пацієнткою дю Мор'єра, то гіпноз штучно здатен викликати аналогічні симптоми, й тоді справді можна дійти до самої первісної травми. Але деякі пацієнти зазнали страждань настільки нестерпних, що хотіли б забути про це, немов поклавши спогади в якесь недосяжне місце своєї душі, котре знаходиться так далеко, що навіть гіпнозом туди не дістатися. З іншого боку, хто сказав, що під гіпнозом ми здатні краще мислити, аніж наяву?

– Однак, хто його зна…

– Не наполягайте, щоб моя відповідь була сприйнятливою й виразною, оскільки я довіряю вам думки, які сам до кінця ще не сформулював. Наразі, я схильний думати, що в те віддалене місце можна дістатися лише вві сні. Навіть древні знали, що сни можуть бути викривальними. Я маю здогад, що якби пацієнт міг говорити й говорити довго, протягом кількох днів, з людиною, яка б уміла слухати, можливо, навіть переповідаючи свої сни, тоді ненароком могла б випливти й проявитися справжня травма. Англійською це зветься talking cure[52]52
  Лікування говорінням (розмовою).


[Закрыть]. З вами було таке, що коли ви переповідаєте комусь події з далекого минулого, у своїй розповіді згадуєте деталі, які давно забули чи гадали, що давно забули, а насправді ваш мозок зберігав їх у якомусь потаємному сховку? Гадаю, що детальнішим буде це реконструювання, то сильніше виступатиме, я хочу сказати, що навіть незначна подія, нюанс, який, одначе, викликав таку непогамовну тривогу, що спричинив, як… як це кажуть, Abtrennung…[53]53
  Розділення, відторгнення (нім.).


[Закрыть] Bes eitigung…[54]54
  Усунення, видалення (нім.).


[Закрыть] не можу підібрати слушного терміна, англійською можна б сказати removal[55]55
  Позбавлення, вигнання, усунення (англ.).


[Закрыть], а французькою називається, коли видаляють орган… ablation?[56]56
  Ампутація, відсічення, абляція (фр.).


[Закрыть] Ось, німецькою правильним терміном буде Entfernung[57]57
  Вилучення (нім.).


[Закрыть].

«Он де юдей проступає», – мовив я про себе. Гадаю, у ті часи я вже переймався різноманітними єврейськими змовами й задумом того поріддя вивчити своїх дітей на лікарів та фармацевтів, аби контролювати тіло й розум християн. Як я заслабну, ти хотів би, щоб я віддав себе у руки твої й розповідав про себе все, навіть те, про що й сам гадки не маю, аби ти став володарем моєї душі? Гірше навіть, ніж сповідатися єзуїту. Під час сповіді я хоча був би захищений ґратами й не розповів би те, про що думаю, а лише те, про що кажуть усі, хоч і вживають майже спеціальні терміни, однакові для всіх, як-от «я украв», «я вчинив перелюб», «я не шанував батька і матір свою». Тебе видає сама твоя мова: кажеш про видалення органів, ніби хочеш зробити обрізання моїм мізкам.

Тим часом Фройд розреготався й замовив собі ще пива.

– Утім, не вважайте за щиру правду те, що я вам розповів, – казав він. – Це лише фантазії мрійника. Повернувшись до Австрії, я одружуся й муситиму відкрити медичну практику, щоб утримувати родину. Там я розважливо використовуватиму гіпноз, як мене того вчив лікар Шарко, й не буду цікавитися снами своїх хворих. Я не відьмак. Я все питаюся, чи не краще було б пацієнтці лікаря дю Мор'єра вжити трохи кокаїну.

Так скінчилася розмова, що лишила у моїй пам'яті незначний слід. Але тепер мені пригадується все, аби я міг опинитися якщо не на місці Діани, то принаймні на місці майже нормальної людини, яка загубила частину своїх спогадів. Якщо не зважати на те, що Фройд уже не знати де, то я б нізащо в світі не згодився розповісти про своє життя не те що єврею, а навіть доброму християнину. З огляду на моє заняття (яке заняття?) я мушу розповідати про чуже життя, – за гроші, – й за всяку ціну мовчати про життя власне.

Проте я можу розповісти про своє життя собі самому. Пригадую, як Бурю (чи Бюро) розповідали мені про праведників, які самі себе гіпнотизують, удивляючись собі у пупок.

Тому я вирішив вести цей щоденник, хоч і з кінця, помалу переповідаючи події свого життя, навіть найнезначніші, поки не випливе (як там кажуть?) травматичний елемент. Самостійно. Я самостійно хочу видужати, не віддаючи себе до рук лікарів, що лікують психів.

Перш ніж почати розповідь (хоч я вчора вже почав), я, аби налаштуватись на потрібний для цієї форми самогіпнозу настрій, радо пішов би на рю Монторґей, до «Philippe». Я б спокійненько сидів, довго розглядаючи меню, яке подають з шостої вечора до опівночі, замовив potage â la Crécy[58]58
  Суп-пюре по-кресійському (фр.).


[Закрыть] та палтуса під соусом з каперсів, яловичу філейку й langue de veau au jus[59]59
  Телячий язик у соку (фр.).


[Закрыть], a на солодке – різноманітні тістечка та морозиво з вишневим лікером, скропивши все двома пляшечками витриманого бургундського.

Так минула б північ, і я звернувся б до нічного меню – дозволив би собі черепахову юшечку (згадалася мені така смачнюща, за рецептом Дюма: отже, я знав Дюма?), лосося з цибулькою та артишоками з ямайським перцем, а насамкінець – ромове морозиво та англійські пряні тістечка. А пізньої ночі побалував би себе якими-небудь делікатесами з уранішнього меню, як, наприклад, soupe aux oignons, який у ту годину сьорбали вантажники у кварталі Ле-Аль, радіючи тому, що вподобився їм. А потім, аби збадьоритися для ранкових справ, – філіжанку дуже міцної кави та pousse-café[60]60
  Старовинний коктейль – кілька шарів різноманітних лікерів.


[Закрыть], змішаний з коньяком та вишнівкою.

Відверто кажучи, я б почувався дещо роздобрілим, але душа моя відкрилася б.

На жаль, я не можу дозволити собі такої приємної вольності. «Ти, – сказав я собі, – безпам'ятний, тож якщо у ресторації зустрінеш якогось знайомого, то цілком імовірно, його не впізнаєш. І що тоді робитимеш?»

Я також питав себе, як же мені поводитися, якщо хтось прийде до мене у крамницю. З чолов'ягою, що приходив через заповіт Бонефуа, та старенькою з облатками все минулося, але могло б бути гірше. Я повісив табличку з написом: «Власника не буде місяць», і не зрозуміло, коли той місяць почався і коли скінчиться. Поки не вигадаю щось інше, можу сховатися вдома, виходячи лише час від часу, аби купити щось попоїсти. Можливо, пожити впроголодь мені не зашкодить, адже хто сказав, що все те, що зі мною відбувається, не є результатом якогось непомірного бенкетування, яке я дозволив собі… коли? Горезвісного 21-го?

Крім того, якщо я вже вирішив переглянути своє минуле, то мушу витріщитися собі у пупок, як розповідав Бурю (чи Бюро), а на повний шлунок, натоптаний, наскільки це дозволяє мій вік, я б мав відновлювати спогади, витріщаючись у дзеркало.