Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

Bordereau [298]298
  Реєстр, перелік (фр.).


[Закрыть]

Значний капітал Симоніні заробив у 1894-му. Трапилося це майже випадково, хоч будь-якій випадковості завжди треба трошки допомогти. На той час у Дрюмо неабияк загострилася ненависть до євреїв, які служили в армії.

– Це всі замовчують, – жалівся він, – бо говорити про цих імовірних зрадників нашої батьківщини у самому серці найславнішої з наших інституцій, згадувати привселюдно про те, що наше військо отруєне стількома жидами (він вимовляв «ces Juëfs, ces Juëfs», витягнувши губи трубочкою, ніби має намір дико та палко припасти до всього поріддя тих мерзенних ізраїльтян), – це дати привід зневіритися у наших збройних силах, і хтось мусить за це відповісти. Знаєте, як у наші дні єврей намагається заслужити пошану? Роблячи собі військову кар'єру чи крутячись у салонах разом з аристократами, наче митець і педераст. Ох, ці герцогині вже стомилися від своїх перелюбів з добродіями старого гарту чи з благочестивими каноніками, вони ніяк не наїдяться дивини, екзотики, неймовірного, вони дозволяють звабити себе вирядженим франтам, напахченим пачулями, наче баба. Мене мало цікавить, що розбещується високе товариство, бо маркізи, що злягалися з різними Луї, були нічим не кращі, а от коли розбещується армія, тоді французькому суспільству – край. Я переконаний, що більшість єврейських офіцерів входять у мережу прусських шпигунів, але мені бракує доказів, доказів! Знайдіть мені докази! – горланив він на редакторів своєї газети.

У редакції газети Симоніні знав коменданта Естергазі: він був страшенний денді, вихвалявся своїм шляхетним корінням та віденською освітою й натякав на дуелі, які колись мав і ще матиме, але всі знали, що він ще й боргів по вуха має, редактори втікали, коли бачили, що він, загадково поводячись, іде в їхній бік, бо всі знали, що він вициганюватиме гроші, а позичивши йому, більше ніколи їх не побачать. Естергазі був трохи зніженою особою й повсякчас носив у петлиці вишиту хустинку, дехто пліткував, що чоловік хворів на сухоти. Він мав дивну військову кар'єру: спочатку був офіцером у воєнній кампанії в Італії 1886 року, потім був зуавом у понтифіка, тож під час війни 1870-го воював у складі Іноземного легіону. Ходили плітки, що він мав стосунок до військової контррозвідки, та, найпевніше, у даному випадку не йшлося про інформацію, яку носять при собі, зашивши у підкладку мундира. Дрюмо уважно прислухався до думки цього чоловіка, можливо, бажаючи мати зв'язки серед військових.

Якось Естергазі запросив Симоніні на вечерю у «Boeuf à la Mode», й, замовивши mignon d'agneau aux laitues[299]299
  Баранчик із салатом (фр.).


[Закрыть] та обговоривши карту вин, чоловік перейшов до суті:

– Капітане Симоніні, наш друг Дрюмо шукає доказів, яких ніколи не знайде. Проблема не в тому, щоб викрити в армії офіцерів єврейського походження, які шпигують на пруссаків. Святий Боже! У цьому світі стільки шпигунів, що одним шпигуном менше, одним більше – ми не лютуватимемо. Політична проблема полягає в тому, щоб показати, що вони там є. Погодьтеся: аби припнути до стіни шпигуна чи змовника, не обов'язково шукати доказів, значно легше й менш витратно самому зробити ті докази, а якщо можливо, то й шпигуна створити самому. Отже, в інтересах нашої нації ми маємо вибрати офіцера-єврея, який би викликав достатньо підозр через якусь свою слабкість, і довести, що він передавав інформацію у посольство Пруссії в Парижі.

– Що ви маєте на думці, кажучи «ми»?

– Я говорю з вами від імені відділу статистики Французької розвідувальної служби, яку очолює підполковник Сандер. Ви, мабуть, знаєте, що за цією невинною назвою ховається підрозділ, який здебільшого опікується німцями: спочатку у службі цікавилися всім, що роблять німці у себе вдома; намагалися дізнатися якнайбільше про устрій їхніх військ, скільки мають дивізій кінноти, яку суму складає утримання війська – загалом, усе, що можна, не нехтували ніякою інформацією – з газет, з рапортів офіцерів, які перебували у подорожі, від жандармів, від наших агентів по обидва боки кордону. Проте віднедавна у Службі вирішили слідкувати ще й за тим, як вони поводяться у нашій рідній домівці. Є люди, які з прикрістю говорять про злиття розвідки та контррозвідки, але одне від другого невіддільне. Ми маємо знати про те, що відбувається у німецькій амбасаді, бо це чужоземна територія, отже, це й є розвідка, але ж саме там вони збирають дані на нас, тож бути щодо цього у курсі – це вже контррозвідка. Наразі у посольстві на нас працює мадам Бастіан, прибиральниця, яка вдає неграмотну, хоча насправді принаймні розуміє та вміє читати німецькою. Її робота полягає в тому, щоб щодня спорожняти кошики зі сміттям у кабінетах амбасади, таким робом передаючи нам записки та документи, які, на думку пруссаків (адже ви знаєте, які вони тупоголові), підуть точно за призначенням. Тож треба скласти такий документ, у якому один з наших офіцерів доповідатиме секретну інформацію про озброєння французького війська. Тоді припустять, що автор документа має доступ до таємної інформації, й саме цим він себе видасть. Таким чином, нам необхідна записка, перелік, назвемо це bordereau. Саме тому ми звертаємося до вас, адже, як кажуть, ви у цій справі справжній майстер.

Симоніні не питав, як люди зі Служби дізналися про його вміння. Про це їм міг розповісти хоч би й Ебутерн. Отже, подякувавши за комплімент, він відповів:

– Гадаю, мені треба буде відтворити почерк якоїсь конкретної особи.

– Ми вже знайшли чудового кандидата. Це ельзасець, такий собі капітан Дрейфус, він, імовірно, проходить у Службі практику. Взяв за дружину багатійку й тепер удає tombeur de femmes – донжуана, тому всі його колеги терплять його крізь зуби й не стануть його захищати, навіть якби він був християнином. Ніхто його не підтримає. Це ідеальна офіра. Щойно отримаємо документ, перевіримо його й визначимо, що написаний він рукою Дрейфуса. Тоді хтось штибу Дрюмо повинен буде розпалити публічний скандал, викриваючи єврейську загрозу й, одночасно з тим, рятуючи честь наших збройних сил, які спромоглися так вправно викрити й нейтралізувати його. Зрозуміли задум?

Де ж не зрозуміти. На початку жовтня Симоніні зустрівся з підполковником Сандером. З виду то був чоловік непримітний, із землистим лицем. Ідеальна мармиза для голови розвідки та контррозвідки.

– Оце зразок почерку Дрейфуса, а оце – текст, який треба переписати, – мовив чоловік, простягаючи Симоніні пару аркушів. – Як бачите, записку треба адресувати військовому аташе при посольстві фон Шварцкопену, з обіцянкою надати військові документи, що стосуються гідравлічних гальм 120-міліметрової гармати, а також декотрих інших деталей у цій справі. Саме до такої інформації ласі німці.

– Як гадаєте, чи варто додати кілька технічних деталей? Тоді б усе мало ще більш компрометуючий вигляд.

– Сподіваюсь, ви прекрасно усвідомлюєте, що, щойно вибухне скандал, це bordereau стане суспільним набутком. Ми не можемо оприлюднити у газетах технічні подробиці. Нумо, сміливіше, Симоніні. Щоб вам було якнайзручніше, я приготував для вас кімнату з усім необхідним для того, щоб ви мали змогу написати документ. Папір, пера й чорнило такі ж самісінькі, якими користуються у відомстві. Мені потрібна чудово виконана робота, тож не поспішайте, перевіряйте по кілька разів, аж поки не скопіюєте руку бездоганно.

Так Симоніні й вчинив. Bordereau було складене на тонесенькому аркуші паперу й було завдовжки рядків з тридцять: вісімнадцять з одного боку й дванадцять з іншого.

Симоніні подбав, щоб рядки на першій сторінці були більш розложисті, ніж на наступній, де почерк ставав поспішливим, як зазвичай трапляється, коли пише листа вкрай схвильована людина, яка спочатку пише повагом, а потім чимраз швидше. Втім, Симоніні не забув урахувати й те, що документ, перш ніж кинути до кошика, зазвичай рвуть, отож він має потрапити до статистичного відділу не цілим, а розірваним на шмаття, аби потім його склали докупи; значить, щоб полегшити collage[300]300
  Приклеювання, аплікація, колаж (фр.).


[Закрыть], краще трошки роз'єднати літери: але не надто відходячи від взірця почерку, який йому надали.

Загалом, він виконав чудову роботу.

Потому Сандер передав bordereau міністру оборони та військових справ, генералу Мерсьє, одночасно з тим замовивши експертизу з документів усіх офіцерів, які були у штабі відділу. Наприкінці перевірки найприскіпливіші його товариші по службі відзначили, що почерк документа збігався з рукою Дрейфуса, якого заарештували 15 жовтня. Протягом двох тижнів інформацію про арешт майстерно приховували, хоч і пропускаючи певні неофіційні відомості, аби полоскотати цікавість газетярів, потім тихцем почали шепотітися про те, як звуть зрадника, спочатку цілком секретно, і, врешті, припустили, що винним був капітан Дрейфус.

Щойно отримавши доручення від Сандера, Естергазі ураз повідомив новину Дрюмо, котрий забігав редакцією з кутка в куток, тряс повідомленням від коменданта і репетував: «Докази, докази, ось вони, докази!»

Першого листопада на першій шпальті «La Libre Parole» великими літерами було надруковано «Зрада на вищому рівні. Заарештовано офіцера єврейського походження Дрейфуса». Кампанію було розпочато, і вся Франція палала гнівом.

Однак того ж таки ранку, поки у редакції тостували через радісну подію, Симоніні впав в око лист Естергазі, яким той сповіщав про арешт Дрейфуса. Він лежав на столі Дрюмо, й хоч на паперові виднілися сліди бокала, розібрати текст було дуже легко. Натренованому оку Симоніні, який не одну годину підробляв почерк Дрейфуса, стало зрозуміло, як Божий день, що почерк, у якому він так набив руку, цятка до цятки збігався з рукою Естергазі. Ніхто краще не розуміється на таких речах, як фальсифікатор.

Що ж трапилось? Сандер, замість почерку Дрейфуса дав зразок почерку Естергазі? Чи таке можливо? Дивно, непоясненно, але це беззаперечний факт. Сплутав? Дав навмисне? Але тоді з якою метою? Чи, може, самого Сандера обдурив один з його підлеглих, який повернув йому інший зразок? Тоді, якщо хтось скористався його довірою, його треба повідомити про підміну? А якщо сам Сандер є злодієм, тоді відкрити свою обізнаність у його грі – це наразитися на певну небезпеку. Розповісти про все Естергазі? Але якщо Сандер підмінив зразок почерку, щоб нашкодити Естергазі, тоді, попередивши жертву, Симоніні гратиме проти всіх спецслужб? Тоді мовчати? А якщо колись спецслужби припишуть підміну йому?

Симоніні не мав до підміни жодного стосунку й хотів прояснити це й разом з тим довести, що його підробки є, так би мовити, автентичними. Він вирішив ризикнути й звернувся до Сандера, який спочатку неохоче погодився його прийняти, ймовірно, боячись шантажу.

А коли Симоніні розповів йому правду (єдину істину серед того моря брехні), обличчя Сандера стало ще більш землистим, ніж завжди, й він наче не хотів тому йняти віри.

– Полковнику, ви, певна річ, зберегли фотокопію того bordereau? Дістаньте взірці почерків Дрейфуса та Естергазі й порівняймо всі три зразки.

Незабаром на столі у Сандера лежало три документи, й Симоніні почав указувати на докази:

– Гляньте-но, наприклад, сюди. У всіх словах з подвійною літерою «s», як у словах «adresse» чи «intéressant» з тексту, написаного рукою Естергазі, перша «s» завжди трошки менша, ніж друга, і вони майже ніколи не поєднані. Саме цю особливість я зауважив учора вранці, бо, складаючи bordereau, я був до цього дуже уважний. А зараз подивіться на почерк Дрейфуса, який я бачу вперше в житті: дивовижно, але з двох літер перша завжди трохи більша, а друга – дещо менша, й вони завжди поєднані. Мені продовжувати?

– Ні, я зрозумів. Гадки не маю, як сталося таке непорозуміння, але я дізнаюся. Наразі клопіт у тому, що документ уже в руках Мерсьє і він усе одно може забажати порівняти його зі зразком почерку Дрейфуса, але позаяк він не є добрим почеркознавцем, порівнянь між цими двома почерками ніяк не уникнути. Отже, необхідно, щоб йому навіть на думку не спало порівнювати документ з почерком Естергазі. Одначе, чому б це йому думати саме про Естергазі, якщо ви – ні пари з вуст? Спробуйте про все забути, й благаю, не показуйтеся більше у цих місцях. Вашу винагороду переглянуть відповідним чином.

Потому Симоніні вже не доводилось діставати секретну інформацію, аби бути в курсі того, що відбувається, оскільки про справу Дрейфуса писали геть у всіх газетах. Утім, навіть у генеральному штабі трапляються розсудливі люди, які забажали провести експертизу, щоб установити, чи документ справді написано рукою Дрейфуса. Сандер звернувся до Бертільйона, відомого фахівця-каліграфіста, який підтвердив, що дійсно, почерк не абсолютно тотожний руці Дрейфуса, але в даному випадку було очевидно, що Дрейфус сам підробив документ: він змінив свій почерк (хоч тільки частково), щоб усі подумали, що лист написано іншою людиною. Та, якщо не зважати на ці занадто очевидні деталі, документ, безсумнівно, написаний Дрейфусом.

І хто б насмілився сумніватися у цьому, адже навіть «La Libre Parole» щодня торочила про суспільну думку, висуваючи припущення, що справа здулася, бо Дрейфус був євреєм і ті ж євреї його захищали. В армії сорок тисяч офіцерів, як же, питав Дрюмо, міг Мерсьє довірити таємниці національної безпеки ельзаському єврею-космополіту? Мерсьє був лібералом, на якого з одного боку тиснув Дрюмо, а з іншого – націоналістично налаштовані видання, які звинувачували його у семітофілії. Він не міг зажити собі слави людини, що захищає єврейського обманщика. Тому він аж ніяк не був зацікавлений у тому, щоб розслідування затримували, навпаки, Мерсьє брав у ньому найактивнішу участь.

Дрюмо не вгамовувався:

– Тривалий час євреї трималися подалі від армії, зберігаючи французьку чистоту її лав. Наразі вони просочилися у національні збройні сили й тепер хазяйнуватимуть у Франції, а Ротшильд віддаватиме їм накази на мобілізацію… й ви здогадуєтеся, з якою метою.

Напруга досягла піку. Начальник драгунів Крем'ю-Фуа писав Дрюмо, що своїми словами він ображає всіх офі-церів-євреїв, і вимагав відшкодування. Двоє чубилися, а щоб додати жару, хто ж є начальником Крем'ю-Фуа? Естергазі… У свою чергу, маркіз де Море з редакції «Libre Parole» викликав Крем'ю-Фуа на дуель, але його начальство заборонило йому двобій, запроторивши чоловіка до казарми, й у бій вступив капітан Майєр, котрий помер від перфорації легені. Розгорілися дебати, протести проти розпалення релігійних воєн… А Симоніні тим часом із захватом оцінював галасливі наслідки всього однієї години своєї роботи писарем.

У грудні скликали військову раду, й одночасно з тим з'явився ще один документ – лист до німців, у якому італійський військовий аташе Паніццарді писав, що «це падло Д…» продало йому креслення певних укріплень. «Д» – значить Дрейфус? Тоді ніхто не насмілився засумніватися, й лише згодом виявилося, що це був такий собі Дюбуа, який служив у міністерстві й продавав документи по десять франків за штуку. Але було вже запізно, 22 грудня Дрейфуса визнали винним і на початку січня понизили у званні в «École Militaire». А вже у лютому його посадили на корабель, що відпливав на Чортів острів.

Симоніні пішов на церемонію пониження в званні Дрейфуса, яку він у своєму щоденнику називав страшенно вражаючою: по периметру внутрішнього дворика стояли у строю солдати. Дрейфус, наблизившись, мав пройти майже кілометр поміж лав військових, які, хоч і стояли незворушні, наче передавали йому свою зневагу. Генерал Даррас витягнув шаблю з піхов, засурмили фанфари, Дрейфус у парадному мундирі у супроводі чотирьох артилеристів під командуванням сержанта промарширував до генерала, Даррас проголосив присуд про позбавлення чинів, до капітана підійшов височезний офіцер жандармів у капелюсі з пером й зірвав з мундира нашивки, ґудзики, номер полку, вийняв з піхов його шаблю й, переломивши її об коліно навпіл, кинув уламки до ніг зрадника.

(Див. Іконографічні відомості, 4. – Прим. верстальника.)

Дрейфус був незворушний, і багато газет побачили у цьому доказ його обману. Симоніні здалося, що у ту мить, коли проголошували ухвалу про позбавлення чинів, Дрейфус скрикнув: «Я невинний!», утім, сказав він це спокійно, не виходячи зі стійки «струнко». І ось, подумав Симоніні, стоїть маленький єврейчик, який так ототожнив себе зі своїм чином (відібраним) французького офіцера, що не насмілювався піддавати сумніву рішення свого командування, і наче лише тому, що командування назвало його зрадником, він мусить погодитися з цим без найменшої тіні сумніву. Можливо, у ту мить він дійсно почувався зрадником і для нього особисто слова про свою невинність були лише частиною обов'язкового ритуалу.

Здавалось, саме таким Симоніні пригадував своє минуле, поки в одній із шухлядок у столі він не знайшов статтю якогось Бріссона у «Républeque française», яка вийшла наступного дня й у якій ішлося про зовсім протилежне:

«У мить, коли генерал кинув йому в обличчя ганьбливі слова, він здійняв руку й прокричав: «Слава Франції, я нічим не завинив!»

Потому унтер-офіцер довів свою справу до кінця. Позолота, що вкривала мундир, падає на землю. Йому навіть не залишили червоних пов'язок – відзнак роду військ. Зодягнений у почорнілий доломан та кепі, яке раптом потьмяніло, здається, що Дрейфус уже приміряв каторжницьку уніформу… Тим часом він знову кричить: «Я не винен!» Натовп за огорожею, якому видно лише його тінь, пронизливо свистить, викрикуючи прокльони. Гнів Дрейфуса, котрий чує ці лайливі слова, лише наростає.

Проминаючи юрбу офіцерів, він чітко чує: «Забирайся геть, Юдо!», й, роздратовано обернувшись, знов промовляє: «Я нічим не завинив, не завинив!»

Тепер ми можемо розгледіти його обличчя. Кілька хвилин ми не зводимо з нього очей, жадаючи прочитати на цьому лиці останнє розвінчання, відбиток єства, яке донині змогли побачити лише знавці, пильно вдивляючись у найприхованіші зморшки. Проте єдине, що цілком переважає на його обличчі, – це злість, злість, яка доходить до свого апогею. Губи стиснуті у страшній гримасі, очі наллялися кров'ю. Й ми усвідомлюємо, що коли звинувачений поводиться так рішуче, має таку войовничу ходу, це тому, що його ніби аж дратує гнів, який, закипаючи, тримає його нерви у такій напрузі, що вони ось-ось надірвуться…

Що в душі цього чоловіка? Чим він керується, коли так відчайдушно заперечує свою вину? Може, сподівається заплутати громадськість, вселити в душі людей сумніви, кинути підозру на безсторонність суддів, що осудили його? І раптом врізається думка, вогненна, наче блискавка: якщо він справді невинний, яка ж це страшезна мука».

Симоніні не відчував до Дрейфуса й краплини жалю, бо був цілком упевнений у його вині, адже саме він так вирішив. Утім, те, що його власні спогади та ця стаття різнилися, підказувало йому, наскільки справа схвилювала всю країну, й дехто бачив у цій послідовності подій саме те, що хотів бачити.

Однак до того, що Дрейфус таки піде під три чорти на однойменний острів, йому вже не було ніякого діла.

Винагорода, яка свого часу дісталася йому у такий непоганий спосіб, справді перевершила всі сподівання.

Не зводячи очей з Таксиля

Втім, Симоніні чудово пригадує, що у період, коли відбувалися всі ці речі, він не випускав з поля зору й те, що виробляв Таксиль. Над усе тому, що в оточенні Дрюмо про нього було чимало розмов, де до його діяльності ставилися передовсім скептично, а потім зі збуреним роздратуванням. Дрюмо вважав себе противником масонів, семітів та ревним католиком, хоч у певному сенсі так воно й було, й не схвалював, що до його справи долучився халтурник. Дрюмо вже давно вважав Таксиля шахраєм і навіть уже торкнувся цієї теми у «France juive», наголошуючи, що всі його антиклерикальні книжечки видавали єврейські видавці. Взагалі, у ті часи через політику їхні стосунки чимраз дужче псувалися.

Ми вже знаємо від абата Далла Пікколи, що обидва, націлюючись на один і той самий електорат, були кандидатами на пост муніципальних радників Парижа. Тому вони перейшли у відкритий двобій.

Таксиль написав «Monsieur Drumont, étude psychologique»[301]301
  «Пан Дрюмо – психологічний аналіз» (фр.).


[Закрыть], де критикував дещо перебільшений антисемітизм свого супротивника, зауважуючи, що ненависть до євреїв більше притаманна не католицькій пресі, а виданням революційного та соціалістичного спрямування. Дрюмо у відповідь надрукував «Testament d'un antisémite»[302]302
  «Заповіт антисеміта» (фр.).


[Закрыть], висловлюючи сумнів у щирості навернення Таксиля, з огляду на те, скільки бруду той вилив на священні для вірянина речі, й без угаву зачіпаючи бентежні питання щодо його ворожнечі з єврейством.

Якщо зважити на те, що у 1892-му з'явилося «La Libre Parole» – видання, де точилися політичні баталії, спроможне викрити скандальне спорудження Панамського каналу, та «Le Diable au XIX^е siècle», якому навряд чи можна було йняти віри, стає цілком зрозумілим, чому в редакції, яку очолював Дрюмо, саркастичні випади стосовно Таксиля кожного дня були на порядку денному та чому там злостиво спостерігали за чимраз більшими напастями, які з ним траплялися.

Таксилю, як зазначав Дрюмо, більше шкодять не критики, а непрохані порадники. У випадку із загадковою Діаною знайшлися десятки досить ненадійних пригодолюбців, які вихвалялися знайомством із жінкою, якої, найімовірніше, ніколи в житті не бачили.

Такий собі Доменіко Марджотта опублікував «Souvenirs d'un trente-troisième. Adriano Lemmi Chef Suprême des Franc-Maçons»[303]303
  Спогади одного з тридцяти трьох. Адріано Леммі – голова франкмасонства». Адріано Леммі (1822–1906) – італійський банкір, політик, близький друг Д. Мацціні. Був Великим майстром масонської ложі «Ґранде Орієнте».


[Закрыть], направивши свій твір Діані й заявивши, що він цілком підтримує її протест. У листі цей Марджотта називався Секретарем флорентійської ложі Савонароли, Вельмишановним членом ложі Джордано Бруно у Пальмі, Державним верховним генеральним інспектором, Верховним князем ордену Мемфіса-Міцраїма (95-й градус), Інспектором Ложі Міцраїма у Калабрії та Сицилії, Вельмишановним членом Національної ложі «Ґранде Орієнте» на Гаїті, активним членом Федеральної верховної ради у Неаполі, Генеральним інспектором масонських лож трьох Калабрій, Великим майстром ad vitam Східного масонського ордену Міцраїма чи Єгипту Паризького (90-й градус), Комендантом ордену лицарів-боронителів світового масонства, Вельмишановним членом ad vitam Верховної і Генеральної ради Італійської федерації Палермо, Постійним інспектором і Верховним посланцем Великої центральної директорії Неаполя, а також членом Нової реформованої ложі Паладія. Він був, мабуть, шанованим масоном, хоч наразі стверджував, що вже покинув масонство. А Дрюмо казав, що Марджотта навернувся у католицтво, бо верховне й секретне управління таємним товариством перейшло не до нього, як він того сподівався, а якомусь Адріано Леммі.

Про темний бік особистості Адріано Леммі Марджотта розповідав, що той розпочав свою кар'єру як крадій, коли у Марселі підробив вексель неаполітанської фірми «Фальконе & Со», а у дружини свого товариша-лікаря поцупив торбинку з перлами та триста франків грошей, коли жінка варила на кухні відвар. Відсидівши за ґратами, чоловік зійшов на береги Константинополя, де, пообіцявши стати віровідступником і погодитися на обрізання, влаштувався на службу до старого єврейського травника. Згодом за підтримки євреїв, як ми вже знаємо, він зробив кар'єру, глибоко проникнувши у масонський орден.

«Отак, – підсумовував Марджотта, – трикляте юдейське поріддя, яке є джерелом усіх бід людства, використавши всю свою владу, посадило керувати верховним й усесвітнім урядом масонського ордену одного зі своїх, до того ж, найпідступнішого з усіх».

У церковних колах таким звинуваченням радо повірили, й на книжку, яку Марджотта видав у 1895-му – «Le Palladisme, Culte de Satan-Lucifer dans les triangles maçonniques»[304]304
  «Паладизм, культ Сатани-Люцифера у масонському трикутнику» (фр.).


[Закрыть] – написали схвальні відгуки єпископи Ґренобля, Монтабана, Екса, Ліможа, Менда, Тарентеза, Пам'є, Орана, Аннесі, а також Людовіко П'яві, патріарх Єрусалима.

Та біда в тім, що повідомлення Марджотти стосувалися ледь не половини італійських політиків, включно з такою особою, як Кріспі, котрий на той час уже був лейтенантом Ґарібальді та прем'єр-міністром королівства. Поки газети просто писали й продавали вигадки про масонські обряди, ніхто, врешті, надто не переймався, а от коли назовні випливає зв'язок між масонством та політичною владою, існує небезпека роздратувати якусь дуже мстиву особу.

Таксиль мав би про це знати, та, мабуть, дуже хотів устояти на землі, яку Марджотта вибивав йому з-під ніг, ось тому й з'явилася за авторством Діани книжечка майже на чотири сотні сторінок, «Le ЗЗème Crispi» – суміш добре відомих фактів, як-от скандал з «Римським банком»[305]305
  Йдеться про скандал, який розгорівся, коли у результаті слідства, проведеного через зникнення коштів з банків, виявилось, що коли тодішній прем'єр використовував ці гроші для політичних цілей (після викриття поступився своїм постом тому ж таки Кріспі), то дружина Кріспі витрачала гроші на власні потреби.


[Закрыть], з яким був пов'язаний Кріспі, розповідь про договір, що він буцімто уклав з демоном Габорімом[306]306
  Триголовий демон, який ув'язнює душі найнебезпечніших істот, що колись існували.


[Закрыть], та участь чоловіка у засіданні паладистів, на якому та ж таки Софі Вальдер об'явила, що вагітна дівчинкою, яка у свій час народить Антихриста.

– Маячня, – лютував Дрюмо. – Хіба так ведуть політичну боротьбу?

Одначе цю історію залюбки прийняли у Ватикані, й через те Дрюмо сатанів ще більше. Ватикан мав до Кріспі незведені рахунки за те, що він звелів звести на римському майдані пам'ятник Джордано Бруно – жертві духовної нетерпимості, саме тому Лев XIII цілісінький день провів у молитві біля статуї Святому Петру, благаючи спокути. Уявіть собі, як радів понтифік, читаючи документи проти Кріспі: він доручив своєму секретарю, монсеньйору Сарді, направити Діані не лише «папське благословення», як зазвичай, а й палку подяку та заохочення продовжувати її похвальну справу, справу викриття «лиходійського товариства». А те, що товариство дійсно «лиходійське», доводив той факт, що, згідно з Діаниною книжкою, Габорім був триголовим: одна голова була людська, з вогняним волоссям, друга – котяча, а третя – зміїна; до того ж Діана із завзяттям, властивим науковцям, доводить, що вона ніколи раніше не бачила його в такій личині (в її зазиваннях він з'являвся пише у подобі літнього старого з широкою, посрібленою сивим, бородою).

– Вони навіть не дбають про те, щоб усе було правдоподібно! Як може американка, що лише недавно приїхала у Францію, – обурювався Дрюмо, – знатися на всіх таємницях італійської політики? Певна річ, простий люд на такі дрібниці не зважає, тому Діанині історії купують, але ж святійший понтифік, святійший понтифік – його ж звинуватять, що повірив у порожні балачки! Необхідно захистити церкву від її ж слабкостей!

Уперше в існуванні Діани засумнівалися саме в «Libre Parole». Слідом у полеміку втрутилися такі видання релігійного спрямування, як «L'Avenir» і «L'Univers». А в інших католицьких виданнях зі шкіри пнулися, щоб довести, що Діана насправді існує: у «Le Rosier de Marie» з'явилася стаття президента адвокатської колегії Сен-П'єр пана Лотьє, який підтверджував, що бачив Діану разом з Таксилем, Батаєм та художником, який малював її портрет, хоч це було давненько, коли вона ще була паладисткою. Хай там як, а у неї, мабуть, від навернення у віру все обличчя сяяло, адже ось як описував її чоловік: «Це була жінка років двадцяти дев'яти, граційна, витончена, зростом вище середнього, привітна, відверта й чесна, очі світяться розумом, і це свідчить, що вона рішуча й схильна верховодити. Вбирається елегантно, зі смаком, не маючи неприродного вигляду й не обвішуючись надміру коштовностями, як це іноді роблять грошовиті іноземки… Має виняткові очі: часом вони сині, як море, а часом – яскраво-жовті, кольору золота». Коли жінці запропонували шартрез, вона відмовилась, ненавидячи все, від чого тхнуло церковністю. Пила лише коньяк.

Таксиль був magna pars[307]307
  Більша частина (лат.). Цей вираз вживається на позначення людини, яка за даних обставин відіграє найважливішу роль, отримує найбільший зиск чи бере на себе більшу частину провини.


[Закрыть], організовуючи у вересні 1896-го великий антимасонський з'їзд у Тренто. Але саме під час цієї зустрічі посилилися підозри й критика з боку представників німецького католицтва. Такий собі падре Баумґартен почав вимагати свідоцтво про народження Діани й свідчення священика, який приймав урочисте зречення. Таксиль запевняв, що всі докази у нього в кишені, але так їх і не показав.

За місяць по з'їзді у Тренто такий собі абат Ґарньє на сторінках «Le Peuple Français» знову висловив сумнів у існуванні Діани й припустив, що це була лише масонська містифікація, якийсь абат Байлі в надзвичайно впливовому виданні «La Croix» теж відцурався від справи, а у «Kölnische Volkszeitung» згадали, що того ж року, коли почали виходити випуски «Le Diable», Батай-Гакс проклинав Господа Бога разом з усіма його святими. Тут вступили в бій захисники Діани: той-таки канонік Мустель і «Католицька культура» та ще секретар кардинала Пароккі, котрий писав: «Треба відборонити її від шквалу наклепів, який може поставити під сумнів її існування».

У Дрюмо було вдосталь зв'язків у найрізноманітніших колах та добре газетярське чуття, хоч Симоніні ніяк не міг уторопати, як він спромігся відкопати Батая-Гакса, ймовірно, заскочив його під час чергового запою, коли він завжди ставав схильним до меланхолії та покаяння, і от вам новий поворот подій: спочатку у «Kölnische Volkszeitung», а згодом й у «Libre Parole» він зізнався у тому, що насправді його особу вигадано. На сторінках видань він щиросердно писав: «Коли з'явилася папська енцикліка «Humanum Genus», мені спало на думку, що незмірному глупству та легковірності католиків треба звести пам'ятник. Варто було лишень знайти якого-небудь Жуля Верна, який би зробив із цих бандитських історій страхіття. От я й став цим Жулем Верном, оце й по-всьому… Торочив усіляку абракадабру, оздоблюючи її екзотичними деталями, ніхто ж бо не перевіряв… І католики проковтнули геть усе. Ці люди настільки пустослівні, що навіть зараз, коли я зізнаюся, що розіграв їх, вони все одно мені не повірять».

Лотье у «Le Rosier de Marie» припустив, що, може, його теж обдурили й він бачив зовсім не Діану Воґан, і, зрештою, завдяки такому собі падре Портальє у дуже серйозному виданні «Études» з'явилися перші єзуїтські нападки. На додачу, ніби й так замало, деякі газети писали, що архієпископ Чарльстона (в цьому місті буцімто була резиденція генерала Пайка, Великого майстра майстрів) монсеньйор Нортроп приїхав до Рима, щоб особисто запевнити папу Льва XIII, що чарльстонські масони – люди порядні й ніякої статуї Сатани в їхніх храмах немає.

Дрюмо тріумфував. Таксиль угамувався, й тепер, нарешті, боротьба проти масонів та євреїв знову була в надійних руках.