Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

Дрюмо

Симоніні занепокоїла та розмова. Здається, Рачковський говорив цілком серйозно, відтак, якщо Симоніні не дасть йому невідомий матеріал, чоловік «роздратується». Не те щоб джерела його обміліли, навпаки, він назбирав чимало матеріалу для своїх численних Протоколів, але йому здавалось: потрібно щось значущіше, ніж історії про Антихриста, які були годящими для таких, як Глінка; тобто наразі потрібне щось таке, що більше торкається сьогодення. Коротше, він не хотів продавати свій оновлений «празький цвинтар» за безцінь, навпаки, хотів збути його дорожче. А тому Симоніні чекав.

Він звірився падре Берґамаскі, котрий напосідав на нього, прохаючи нові матеріали проти масонів.

– Почитай-но ось цю книжечку, – відповів єзуїт. – Це «La France juive» Едуара Дрюмо. На сотні сторінок. Оцей точно знає більше за тебе.

Симоніні перегорнув лише кілька сторіночок:

– Так це ж достоту те ж саме, що писав старий Ґуґено більш як п'ятнадцять років тому!

– А кому яке діло? Книгу з руками відривають, вочевидь, її шанувальники гадки не мають, хто такий Ґуґено. Чи ти думаєш, що твій росіянин уже прочитав Дрюмо? Хіба не ти справжній майстер повторно переписувати? Йди, пронюхай, що кажуть і роблять у тому середовищі.

Зійтися з Дрюмо було неважко. Відвідуючи салон Жульєт Адам, Симоніні потоваришував з Альфонсом Доде, який тими вечорами, коли влаштовувати прийом була черга не Адам, а когось іншого, запрошував його до себе у помешкання у Шампросей, де з ласки мадам Жюлі Доде збиралися такі люди, як Ґонкури, П'єр Лоті, Еміль Золя, Фредерік Містраль і, власне, Дрюмо, котрий зажив слави після того, як вийшла його «La France juive» («Жидівська Франція»). У наступні роки Симоніні почав частенько зустрічатися з Дрюмо, спочатку у заснованій ним «Антисемітській лізі», а потім у редакції його газети «La Libre Parole».

У Дрюмо була лев'яча грива, довга чорна борода, вигнутий дугою ніс та жагучі очі, настільки палкі, що (а надто, коли зважити на часто вживаний опис) його можна було б назвати «єврейським пророком»; утім, його ненависть до юдеїв і справді мала у собі щось месіанське, наче Всемогутній нагородив його особливою місією – знищити обраний народ. Ненависть Дрюмо до євреїв зачаровувала Симоніні. Він ненавидів євреїв, як би це мовити, через кохання, з власної охоти, за покликанням, це був імпульс, який замінював йому сексуальний потяг. Дрюмо був не філософським чи політичним антисемітом, як Туссенель, і не теологічним, як Ґуґено, він був антисемітом чуттєвим.

Досить було лише почути його виступи на довгих та пустопорожніх редакційних зборах:

– Я залюбки написав передмову до твору абата Деспорта, присвяченого загадковості, що її євреї надають крові. І йдеться не лише про середньовіччя. Божественні єврейські баронеси, хазяйки салонів, досі додають у солодощі, якими частують своїх гостей, кров християнських дітей.

І ще:

– Семіт – дріб'язковий, він скнара, інтриган, слабак, упертюх, а от ми, арійці, сповнені сил, здатні на подвиг, лицарство, ми неупереджені, відверті, довірливі аж до простацтва. Усі думки семіта – приземлені, він не бачить нічого, окрім теперішнього моменту, бо ж чи читали ви колись у Біблії про потойбічний світ? Арієць завжди пристрасно захоплюється трансценденталізмом[286]286
  Трансценденталізм – напрям філософії, який вивчає те, що лежить за межами досвіду, те, що неможливо пізнати, зважаючи на досвід.


[Закрыть], він – дитя ідеалу. Християнський Бог перебуває високо в небесах, а от єврейський – сидить часом у горах, часом у колючих кущах. Семіт – це купець, а арієць – землероб, поет, монах, але передовсім – воїн, бо кидає виклик смерті. Семіт не здатен творити, адже чи бачили ви колись, щоб євреєм був поет, композитор, художник, чи бачили ви колись єврея, що зробив наукове відкриття? Арієць – ось винахідник, а єврей лише отримує зиск з його винаходів.

Чоловік почав читати з Вагнера:

– Годі й уявити, щоб древня людина чи представник наших днів, чи то герой, чи то коханець, був євреєм, мимоволі не відчувши всю комічність такої можливості. Та найбільшу огиду у нас викликає акцент у мові єврея. Наші вуха неабияк ґвалтують різкі, скрипливо-шиплячі звуки їхньої мови. І цілком природно, що така неприємна нам уроджена черствість єврейського характеру найкраще виявляється у співі, котрий є найжвавішим, найнепідробнішим виявом особистої чуттєвості. У єврея може проявитися схильність до будь-якого іншого виду мистецтва, окрім співочого, в якому їм ніби відмовила сама матінка-природа.

– А як же тоді, – обізвався хтось із присутніх, – ви поясните єврейське засилля у театрі? Россіні, Мейєрбер, Мендельсон, чи оперна співачка Джудітта Паста – вони ж усі-чисто євреї.

– Може, тому, що музика – не найвище мистецтво, – почулось припущення. – Хіба не казав той німецький філософ, що вона нижча за літературу та живопис, бо бентежить чуття навіть тих, хто не хоче її слухати? Якщо поруч тебе хтось заграє мелодію, яка тобі не до вподоби, ти все одно змушений її слухати, наче коли якась людина витягає з кишені напахчену хустинку з огидним тобі запахом. Мистецтво, яке прославляло арійців, я маю на увазі літературу, тепер у занепаді. А от музика – чуттєве мистецтво для розпещених та хворих – процвітає. Найбільший меломан серед тварин, після крокодила, – це єврей. Всі піаністи, скрипалі, віолончелісти – євреї.

– Звісно, але тільки як виконавці, вони паразитують на творах композиторів. А Мейєрбер та Мендельсон, яких ви згадали, – другосортні композитори. А от Деліб та Оффенбах – не євреї.

Далі почали затято сперечатися про те, чи музика – чуже для євреїв мистецтво, чи вона є винятково єврейською, та думки з цього приводу розійшлися.

Коли тільки проектували Ейфелеву вежу, а в часи, коли її було завершено, – й поготів, антисемітські настрої розпалилися найбільше: створив її німецький єврей, і то була єврейська відповідь храмові Сакре-Кер[287]287
  Відомий храм на пагорбі Монмартр, присвячений серцю Христовому, як символу Божої любові до людей.


[Закрыть]. Слово взяв Б'єз, який, мабуть, був найзапеклішим поборником антисемітизму з усіх; він доводив відсталість євреїв тим, що вони пишуть зліва направо, а не справа наліво, як усі нормальні люди: у самій лише формі цієї вавилонської споруди – свідчення того, що їхній мозок створений не так, як наш.

Наразі перейшли до алкоголізму – болячки тогочасного французького суспільства. Повідомляли, що у той час у Парижі на рік вживали 141 тисячу гектолітрів спиртного.

– Алкоголь, – промовив невідомий, – поширений і серед євреїв, і серед масонів, які вдосконалили свою традиційну отруту – суміш миш'яку, свинцю та беладони. Це отрута, схожа на воду, й містить опіум та майку[288]288
  Жук, який живиться листям білого ясена.


[Закрыть]. Викликає млявість чи слабоумство, а згодом призводить до смерті. Її додають у алкогольний напій, який потім штовхає на самогубство.

(Див. Іконографічні відомості, 3. – Прим. верстальника.)

– А порнографія? Туссенель написав (тепер уже й соціалісти можуть казати правду), що свиня – це символ єврея, котрий не соромиться борсатися у ницості та безчесті. З іншого боку, у Талмуді сказано, що побачити вві сні випорожнення – то добрий знак. Підіть на рю де Круасан, цей порнографічний базар. Там на кожному кроці крамнички (геть усі єврейські), повсюдно розпусні зображення: монахи, що злягаються з хлопчиками, священики, що батожать голих жінок, які прикриті лише власним волоссям, фалічні зображення, пиятики за участю п'яних монахів. А перехожі сміються, навіть родини з дітьми! Даруйте на слові, але це тріумф Ануса. Каноніки-педерасти, жіночі сідниці, по яких періщать батогом розпусні святі отці…

Наступною темою було кочівництво євреїв.

– Єврей за натурою своєю – кочівник, але він переїжджає з місця на місце, тікаючи, а не відкриваючи нові землі, – нагадав Дрюмо. – Арієць подорожує, відкриває Америку, незвідані землі, а єврей тільки й чекає, коли арієць знайде нову землю, а тоді починає її експлуатувати. А почитайте казки. У євреїв ніколи не ставало фантазії, аби вигадати гарну казку; араби, їхні семітські брати, склали казки «Тисяча й одної ночі», де хтось знаходить бурдюки з грішми, печеру, де заховані діаманти злодіїв, лампу з добрим духом, – й усе їм падає з неба. А от у казках арійців, приміром, у пошуках Грааля, все треба заробити боротьбою та пожертвою.

– Та незважаючи ні на що, – мовив хтось із друзів Дрюмо, – вони спромоглися вижити попри всі життєві негаразди…

– Авжеж, – майже пінився від злості Дрюмо, – їх неможливо позбутися. Будь-який інший народ, переселяючись у чуже середовище, не витримавши іншого клімату й чужорідної їжі, стає кволішим. А ті навпаки, переміщаючись, міцніють, як комахи.

– Вони – наче цигани, котрі ніколи не хворіють. Навіть коли живляться падлом. Може, їх рятує канібалізм і саме тому вони крадуть дітей…

– Але ж хто сказав, що канібалізм подовжує життя? Глянь на негрів у Африці: хоч і канібали, а по своїх селах мруть, як мухи.

– Тоді чим же пояснити їхню невразливість? Середня тривалість життя єврея – п'ятдесят три роки, а християнина – тридцять сім. Ще із середньовіччя відомо, що існує якась незбагненна причина, чому їх не вражають епідемії. Здається, у них усередині сидить якась чума, яка рятує їх від чуми звичайної…

Симоніні зауважив, що про всі ці докази вже колись писав Ґуґено, але в оточенні Дрюмо переймалися не стільки тим, звідки беруться думки, скільки тим, щоб вони були правдивими.

– Згода, – відповів Дрюмо, – до фізичних хвороб вони стійкіші, але євреї більш схильні до розумових недуг. Живучи щодень між оборудками, перекупництвом та змовами, вони руйнують собі нерви. В Італії один навіжений на триста сорок вісім євреїв, а серед католиків – один на сімсот сімдесят вісім. Лікар Шарко провів кумедні дослідження серед російських євреїв, про яких ми знаємо, бо там вони бідняки, а у Франції вони заможні й ховаються зі своєю хворобою у клініці лікаря Бланше, платячи величезні гроші. Знаєте, що Сара Бернар поставила у своїй домівці білу труну?

– Євреї розмножуються вдвічі швидше за нас. Наразі у світі їх налічується більше чотирьох мільйонів.

– Про це ще у Книзі Вихід[289]289
  «Вихід» (лат. Exodus) – друга частина П'ятикнижжя Мойсея.


[Закрыть] записано. Діти Ізраїлю «ширяться, як ниви, буйно ростуть і силами наливаються й наповнюють землю».

– Отакої. Вони були й тоді, коли ми й не здогадувалися. Хто був революціонер-якобінець Марат? По-справжньому звався Мара. Це була сім'я сефардів[290]290
  Нащадки перших євреїв в Іспанії.


[Закрыть], яку вигнали з Іспанії, котра, аби приховати своє єврейське походження, прийняла протестантство. Отакий Марат: рожевогубий, помер у грязюці, страждав на розумову хворобу, маючи манію переслідування, а пізніше – манію убивати. Типовий єврей, який мстився християнам, здебільшого відправляючи їх на гільйотину. Гляньте на його портрет у «Музео Карнавале»: враз упізнаєте психа з галюнами, невропата штибу Робесп'єра та інших якобінців, а побачивши, наскільки несиметричне у нього обличчя, зрозумієте, що він – навіжений.

– Французьку революцію зробили винятково євреї, це знаємо. А от Наполеон, з огляду на його ненависть до папи й зв'язки з масонами, що – теж семіт?

– Скидається на те, адже про це ще Дізраелі писав. Балеарські острови та Корсика були прихистком євреям, яких прогнали з Іспанії: ставши згодом маранами[291]291
  Марани, або маррани – термін, яким християнське населення Іспанії і Португалії називало євреїв, що прийняли християнство, та їхніх нащадків, незалежно від ступеня добровільності навернення (кінець XIV–XV ст.).


[Закрыть], вони взяли імена господарів, яким служили, як-от Орсіні чи Бонапарт.

У кожному товаристві є gaffeur – людина, яка ставить недоречні питання у неслушну мить. І осьдечки пролунало лукаве питання:

– А що ж Ісус? Він – єврей, а помирає замолоду, не цікавлячись грошима, думає лише про Царство Небесне…

На це питання відповів Жак де Б'єз:

– Панове, байку про те, що Ісус був євреєм, поширили самі євреї, тобто святий Павло та четверо євангелістів. Насправді Ісус, як і ми, французи, був кельтом, хоч нас набагато пізніше підкорили латиняни. Але перш ніж латиняни підкорили кельтів, ті були завойовниками, хіба ви не чули про галатів[292]292
  Союз трьох кельтських племен, кожен з яких складався ще з чотирьох племен. Згадана у тексті Галлія знаходилася на території сучасної Центральної Анатолії, у Туреччині.


[Закрыть], які дійшли аж до самісінької Греції? Саме на честь завойовників, галлів, було названо Галлію. Поза тим, легенда про непорочне зачаття й народженого без гріха сина має кельтсько-друїдське коріння. Подивіться лишень на портрети, які збереглися до наших часів: Ісус був блакитнооким блондином. Він висловлювався проти лихварства та забобонів – єврейських пороків, і на відміну від Месії, приходу котрого чекали євреї, говорив, що його царство буде небесне, а не земне. Євреї були одновірцями, тому Христос, якого надихнуло кельтське багатовірство, й поширив думку про Трійцю. За те вони його й убили. Каїфа, що засудив Христа, – ото був жид, як жидами були зрадник Юда та Петро, який зрікся його…

У рік заснування «La Libre Parole» Дрюмо чи то інтуїтивно, чи то так йому пощастило, та приклався до корупційного скандалу, пов'язаного з будівництвом Панамського каналу, який мав поєднати Тихий і Атлантичний океани.

– Усе дуже просто, – пояснював він Симоніні, перш ніж розпочати свою кампанію. – Тому самому Фердинанду де Лессепсу, батькові Суецького каналу, доручили збудувати й Панамський перешийок. Будівництво оцінили у шістсот мільйонів франків, а Лессепс організував анонімне акціонерне товариство. Спорудження каналу, хоч і з величезними труднощами, розпочали у 1881 році, й незабаром Лессепс уже відчув нестачу грошей, отож він почав продавати акції. Проте частину отриманих коштів Лессепс витратив на підкуп журналістів, аби ті не розпатякували про чимраз значніші труднощі, з якими йшло будівництво, тож, як наслідок, до 1887 року викопали заледве половину каналу, розтринькавши 1,4 мільярда франків. Тоді Лессепс просить допомоги в Ейфеля – того самого, що звів ту огидну вежу; знову назбиравши грошей, він витратив їх на хабарі журналістам та урядовцям. Отож чотири роки по тому «Загальна компанія міжокеанського Панамського каналу» збанкрутувала, а вісімдесят п'ять тисяч добропорядних французів, які ризикнули вкласти гроші в будівництво, залишилися без копійки.

– Про цю оборудку всі вже добре знають.

– Звісно, втім, наразі я можу довести, що на боці Лессепса були фінансисти-євреї, поміж яких був барон Жак де Райнах (мав прусське прізвище!). Завтрашній номер «La Libre Parole» наробить галасу.

І таки наробив, утягуючи у скандал журналістів, урядових функціонерів та колишніх міністрів. Райнах укоротив собі віку, кількох важливих осіб посадили, Ейфель дивом урятувався, Лессепс відскочив, бо термін давності злочину минув, а Дрюмо, викривши таку аморальність, тріумфував, але найважливіше – тепер він підкріпив свою антиєврейську кампанію реальними фактами.

Кілька вибухівок

Втім, я гадаю, що перш ніж підступитися до Дрюмо, Симоніні, як завжди, у нефі Нотрдамського собору зустрівся з Ебутерном.

– Капітане Симоніні, я вже сто років тому доручив вам утягти Таксиля у кампанію проти масонів, аж до цирку на дроті, розвернутого проти найтривіальніших масонів. Абат Далла Піккола, який посилався на вас і якому я довірив чималенькі кошти, обіцяв, що триматиме все під контролем. Та, гадаю, Таксиль зайшов надто далеко. Однак, оскільки саме ви прислали до мене абата, спробуйте натиснути на нього й на Таксиля.

Тепер Симоніні мусив визнати, що стосовно цього у нього в голові зовсім порожньо: начебто пригадує, що опікуватися Таксилем мав Далла Піккола, та не пам'ятає, щоб давав йому якісь такі доручення. Пригадував лише, що сказав Ебутерну, що подбає про справу. Потім розповів, що наразі цікавиться єврейським питанням і має намір увійти до оточення Дрюмо. Втім, Симоніні неабияк здивувався, зауваживши, наскільки прихильним став Ебутерн до того народу. Хіба ж не торочили йому повсякчас, – спитав себе Симоніні, – про те, що уряд не хоче встрявати в антиєврейські кампанії?

– Все змінюється, капітане, – відповів Ебутерн. – Бачте, аж донедавна євреї були або злидарями, що живуть у гетто, як досі у Римі чи Росії, або грошовитими банкірами, як у нашій країні. Бідні євреї були або лихварями, або лікарями, а ті, хто став фінансово успішним, утримували двір та багатіли, наживаючись на королівських боргах, бо позичали гроші на військові кампанії. Тож така людина завжди перебувала серед сильних світу цього, але ніколи не встрявала у політику. Та й, маючи лише фінансові інтереси, не цікавилася виробництвом. А потім трапилось дещо, що навіть ми пізно втямили. Після Французької революції державам уже потрібно було значно більше грошей, ніж могли дати євреї, тож поступово юдеї перестали бути найбільшими позичкодавцями. Втім, ми наразі зрозуміли, що принаймні тут революція поволі-поволі зробила всіх громадян рівними. І з часом євреї вже були не лише біднотою з гетто й не лише високопоставленими капіталістичними буржуа, але й дрібними міщанами, фахівцями у різних галузях, працівниками держапарату, військовими офіцерами. Ви знаєте, скільки зараз в армії офіцерів-евреїв? Значно більше, ніж ви здатні собі уявити. І це лише у війську: помалу євреї просочилися в анархічні та комуністичні підривні кола. Якщо раніше революціонери були однаково налаштовані проти євреїв та капіталістів, бо юдеї, врешті-решт, завжди були союзниками уряду, який наразі перебував при владі, то сьогодні стає модно бути євреєм-опозиціонером. А хто ж був той Маркс, про якого стільки торочать наші революціонери? Зубожілий міщанин, котрий сидів на шиї у дружини-аристократки. Й не забуваймо, приміром, про те, що в їхніх руках вся вища освіта, починаючи з коледжів і закінчуючи Практичною школою вищих досліджень[293]293
  Французький університет, який входить до альянсу шести паризьких університетів – Об'єднаного Паризького університету.


[Закрыть], крім того, усі паризькі театри, більшість газет, як-от «Journal des débats» – офіційне видання вищої банківської сфери.

Проте Симоніні досі не міг узяти втямки, що ж хотів Ебутерн знати про евреїв-буржуа тепер, коли вони надто заводнили геть усі сфери життя. Коли ж Симоніні спитав, Ебутерн у відповідь лише непевно махнув рукою:

– Не знаю. Нам треба просто пильнувати їх. Клопіт у тому, що ми мусимо довіритися цій новій категорії єврейства. Зважте, я не маю на увазі чутки, що ходять про єврейську змову з метою підкорення світу! Євреї-буржуа більше не визнають себе частиною своєї рідної спільноти, часто навіть соромлячись свого походження, але, одночасно з тим, це все одно люди підступні, бо щирими французами вони стали тільки недавно й уже завтра можуть стати зрадниками, хоч би з'якшавшись з прусською єврейською буржуазією. Коли пруссаки вторглися у Францію, більшість їхніх шпигунів були євреями з Ельзасу.

Ми вже збиралися попрощатися, коли Ебутерн промовив:

– До речі. Ще за Лаґранжа ви мали справи з таким собі Ґав'ялі. Це саме ви запроторили його за ґрати.

– Так, він був одним з тих, хто планував замах на вулиці де ла Юшетт. Я гадав, що всі змовники в Кайєнні чи десь у тих місцях.

– Усі, окрім Ґав'ялі. Нещодавно він утік і намірився у Париж.

– Хіба можна втекти з Диявольського острова?

– Звідусіль можна втекти, треба лише не мати й крихти совісті.

– Чому ж не заарештуєте його?

– Бо він чудово робить вибухівку й наразі може стати нам у нагоді. Ми знайшли його: продає лахміття на Кліньянкурі[294]294
  Один з найвідоміших блошиних ринків у Парижі.


[Закрыть]. Чому б вам не поновити старі зв'язки?

Знайти лахмітників у Парижі неважко. Хоч їхні ятки й розкидані по всьому місту, тогочасне лахмітницьке царство розташовувалось між вулицями Муффтар та Сен-Медар. Наразі, принаймні ті, про яких знав Ебутерн, крамарювали біля станції метро «Порт-Кліньянкур», мешкаючи у купі бараків, накритих хмизовою стріхою, де за сприятливих погодних умов, не знати з якого дива, у настільки нудотному оточенні навкруги цвітуть соняшники.

Неподалік був так званий «Ресторан мокроногих босяків», адже своєї черги доводилось чекати на вулиці, а щойно ввійшовши, можна було за одне су встромити у чималеньку макітру величезну виделку, а там уже що вловиш, те вловиш: як поталанить – натрапиш на кусень м'яса, а як ні – на шматочок морквини, а наштрикнувши, можна витягти.

У лахмітників були свої hôtels garnis[295]295
  Готелі з обмеженими послугами, що пропонують постояльцям лише ночівлю.


[Закрыть]. 3 обстанови небагато: стіл, ліжко, кілька стільців з різних гарнітурів. На стінах висять або ж святі образи, або ж гравюри зі старих романів, знайдених у смітті. Осколок люстерка, який годі собі й уявити у домашній лазничці. Прийшовши сюди, лахмітник передовсім перебирав свої знахідки: кісточки, скляні, порцелянові вироби, старі стрічки з орденів, шовкові клапті. Робочий день починався о шостій ранку й тривав до сьомої вечора, бо якщо міські поліціянти (або, як їх називали в народі, «фліки») заскочать когось після сьомої, то оштрафують.

Симоніні пішов шукати Ґав'ялі саме туди, де він мав бути. Наприкінці пошуків у babine[296]296
  Шинках (фр.).


[Закрыть], де окрім вина продавали абсент, називаючи його «отруйним» (наче звичайний абсент сам по собі недостатньо отруйний), йому показали на одного чолов'ягу. Симоніні пригадав, що у часи їхнього знайомства він ще не носив бороди, тож бороду збрив. Попри те, що вже спливло років з двадцять, Симоніні гадав, що його ще досі можна впізнати. А от кого впізнати було неможливо, то це Ґав'ялі.

Чоловік був блідий, зморшкуватий, мав довгу бороду. З-під засмальцьованого комірця, звідки стирчала худюща шия, звисала жовтувата краватка, більше подібна до мотузки. Він був у драному капелюсі, зеленуватому рединготі, одягненому зверху на протертий жилет, у брудних черевиках, наче їх віками не мили, а шнурки були обліплені багном та лушпайками. Втім, серед інших лахмітників Ґав'ялі не надто виділявся, адже ті були зодягнені не краще за нього.

Симоніні пішов привітатися, удаючи, що щиро зрадів зустрічі. Та Ґав'ялі глянув на нього холодними очима:

– Й у вас ще стало нахабства з'являтися мені на очі, капітане? – спитав він. Симоніні розгубився, а чоловік повів своє: – Ви що, за дурня мене маєте? Я ж бо чудово бачив, як того дня, коли заявилися жандарми й почали нас обстрілювати, ви добили того бідолаху, котрого назвали своїм агентом. А потім, коли ми всі опинилися під одними вітрилами на кораблі, що прямував на Кайєнну, вас серед нас не було. Неважко скласти два по два. За п'ятнадцятирічну відпустку на Кайєнні набираєшся розуму: ви вигадали нашу змову, аби потім самому її викрити. Мабуть, прибуткове діло.

– То й що? Хочете помститися? Опустилися до рівня покидьків суспільства? Та навіть якщо ви таки маєте рацію, поліція прислухається до мого слова, а отже, мені варто сказати, кому треба, й ви попливете назад до Кайєнни.

– На Бога, капітане. За роки, що я провів на Кайєнні, я став мудрим чоловіком. Коли ти змовник, то маєш усвідомлювати, що можеш перестрітися з mouchard. Це ніби гратися у поліцейських та злодіїв. Бачте, люди кажуть, що з віком усі революціонери стають поборниками трону та вівтаря. Мені той трон та вівтар потрібен, як п'яте колесо до воза, та, гадаю, часи великих ідеалів уже позаду. Через цю так звану Третю республіку вже не втямиш, де саме той тиран, на якого треба вчиняти замах. Одне я ще не розучився: робити вибухівки. А те, що ви знайшли мене, означає, що вам потрібні бомби. Я згоден, якщо платитимете. Бачите ж, де я мешкаю. Мені цілком вистачить нової домівки та нового ресторану. Кого треба порішити? Як і всі сучасні революціонери, я теж став продаватися. Ви на цьому, мабуть, добре знаєтеся.

– Мені від вас, Ґав'ялі, потрібні вибухівки, та наразі я ще не знаю, які й у яке місце. Про це поговоримо у слушний час. Наразі можу запропонувати вам грошенят, хрест на вашому минулому й нові документи.

Ґав'ялі сказав, що йому байдуже, кому служити, аби добре платили, тож Симоніні заплатив йому достатньо, аби щонайменше місяць він не жив з лахміття. Щоб змусити людину коритися тому, хто віддає накази, немає нічого кращого за лаву підсудних.

Згодом Ебутерн повідомив Симоніні, що саме мав зробити Ґав'ялі. У грудні 1893 року анархіст на ім'я Огюст Вальян з криком «Смерть буржуазії! Слава анархії!» кинув у палаті депутатів Парижа вибуховий пристрій, начинений цвяхами. Це був символічний жест: «Якби я дійсно хотів когось убити, начинив би пристрій картеччю, – казав Вальян на суді, – звісно, я не можу вам брехати, щоб ви мали насолоду перерізати мені горлянку». Втім, щоб іншим не кортіло, горлянку йому таки перерізали. Однак клопіт був не в тому: спецслужби турбувало те, що такі вчинки можуть здатися комусь подвигом і можуть з'явитися послідовники.

– Трапляються кепські вчителі, – пояснював Ебутерн Симоніні, – які заохочують у суспільстві терор та безлад, а самі у цей час спокійненько сидять по своїх клубах та рестораціях, теревенячи про поезію та попиваючи шампанське. Бачите цього копійчаного журналюгу-памфлетиста Лорана Тайяда, який, заради того, щоб стати депутатом, користується своїм подвійним впливом на суспільство. Про Вальяна він написав таке: «Кому яке діло до жертв, якщо сам учинок був прекрасний». Для держави такі Тайяди більш небезпечні за Вальянів, бо таким важче відтяти голову. Таких-от інтелектуалів, які ніколи не платять податків, треба привселюдно провчити.

Провчити мали Симоніні та Ґав'ялі, тож кілька тижнів по тому у «Фойот», просто за рогом від того місця, де Тайяд смакував свої дорогущі спагеті, вибухнула бомба, й чоловік утратив око (Ґав'ялі був генієм, бо склав вибухівку так, що жертва мала залишитись жива, отримавши натомість саме таке поранення, як було потрібно). Газети, які підтримували уряд, тепер мали добру нагоду написати саркастичні відгуки штибу: «То як, мсьє Тайяд, а тепер учинок був прекрасний?» Урядові, Симоніні та Ґав'ялі добряче пощастило. Окрім ока, Тайяд залишив на місці вибуху ще й свою репутацію.

Та найбільш задоволеним був Ґав'ялі, й Симоніні навіть подумав, що це чудово – повертати життя та довіру тим, хто безталанно їх утратив через нещасливі життєві обставини.

Того ж таки року Ебутерн дав Симоніні й кілька інших доручень. Скандал з Панамським каналом уже значно менше цікавив публіку, адже якщо повсякчас повторюють одну й ту саму новину, вона починає наганяти нудьгу; Дрюмо ця тема вже не цікавила, хоч дехто й досі роздмухував полум'я, й уряд вочевидь був стурбований цим (як би це назвали у наш час?) зажеврінням. Треба відволікти увагу публіки від жмаків цієї затасканої історії, тож Ебутерн попросив Симоніні організувати добрячий заколот, який би відразу потрапив на перші шпальти газет.

Симоніні відповів, що організувати заколот не так уже й легко, але Ебутерн зробив підказку, мовляв, найбільш охочі підняти галас – студенти. Найзручніше – організувати у студентському середовищі якесь заворушення, а потім вкинути туди кілька професійних організаторів суспільного безладу.

Знайомих серед студентства Симоніні не мав, але йому відразу ж спало на думку, що найбільше йому стане у нагоді студент із революційними, а ще ліпше – анархічними нахилами. А хто ж найкраще знається на анархістах? Звісно, людина, яка за фахом втиралася в їхнє середовище й потім їх викривала – Рачковський. Отже, Симоніні зв'язався з Рачковським, котрий, вишкіривши свій вовчий оскал, що він хотів видати за щиру усмішку, розпитав чоловіка що і як.

– Мені лишень потрібно кілька студентів, здатних здійняти галас за наказом, – відповів Симоніні.

– Та без проблем, – мовив Рачковський, – підіть до «Шато Руж».

«Шато Руж» на рю Ґаланд виявилося сховком бідняцтва Латинського кварталу. Заклад з намальованою на фасаді червоною гільйотиною розташовувався у глибині внутрішнього двору: щойно ступиш ногою всередину, задихаєшся від сильного прогірклого смороду, плісняви, сто разів розігрітих страв, які за багато років ніби залишили на цих засмальцьованих стінах сліди, що можна помацати руками. Хоч незрозуміло, чому місцина у такому стані, адже відвідувачі мають приносити їжу з собою, бо у закладі лише продають вино та дають свій посуд. Здавалось, смердюча поволока із сигаретного диму та випарів газового пальника огортала десятки клошарів, котрі сиділи, дрімаючи на плечі один одного, по троє чи четверо з одного боку столу.

Втім, у обох залах не було жодного бродяги, тільки обвішані гидкими прикрасами потіпахи, з виду хамовиті чотирнадцятирічні проститутки з позападалими очима й легкими ознаками туберкульозу, та місцеві шахраї, які понатягували на себе яскраві каблучки із фальшивими камінчиками в оправі й рединготи, трохи ліпші за лахміття, яке носили на собі відвідувачі з попередньої зали. У тому отруйно-смердючому безладі походжали гарно вбрані пані та пани у вечірніх костюмах, адже відвідини «Шато Руж» наразі стали враженнями, якими не можна було знехтувати: пізно ввечері, щойно у театрі закінчувалася вистава, до входу у заклад під'їжджали розкішні екіпажі – «увесь Париж» з'їжджався насолодитися п'янким світом криміналітету, більшість з яких, щоб привабити поважних буржуа, власник закладу, мабуть, утримував у цьому місці безкоштовним абсентом, за який ті ж таки буржуа платили вдвічі дорожче, ніж треба.

За порадою Рачковського тут Симоніні зустрівся з таким собі Файолем, який заробляв на життя, торгуючи людськими плодами. Це був літній чоловік, що у «Шато Руж» тринькав на вісімдесятиградусну оковиту все, що заробляв удень, збираючи по лікарнях плоди та ембріони й перепродуючи їх студентам з «École de Médecine». Окрім алкоголю, від нього тхнуло ще й плоттю, що розклалася, й через цей сморід він був змушений сидіти окремо навіть від місцевих смердючок. Утім, за чутками, він мав чималенькі зв'язки серед студентства, а надто тих, хто роками був «вічним» студентом, виявляючи більше схильності до отримання купи дипломів, ніж до дослідів над ембріонами, і готовий був здійняти рейвах за першої-ліпшої нагоди.

Так уже трапилося, що саме тими днями студенти у Латинському кварталі лютували через старого консерватора, сенатора Беренже, якого тут-таки й прозвали «Отець Цнотливість». Цей сенатор нещодавно запропонував законопроект, щоб припинити наругу над нормами пристойності, першими жертвами якого (так пліткували) були саме студенти. Приводом став публічний виступ такої собі Сари Браун – напівголої вгодованої панянки («мабуть, ще й упрілої», – здригнувся Симоніні), яка з'явилася на «Bal de Quat'z Arts»[297]297
  Бал чотирьох мистецтв – найвідоміший щорічний благодійний бал у Парижі, який було започатковано в 1892 році.


[Закрыть].

Спробуйте тільки позбавити студентство задоволення від вуаєризму. Принаймні підконтрольні Файолеві студенти вже замірилися зібратися вночі під вікнами сенатора й наробити там галасу. Треба було лише дізнатись, коли вони хочуть іти до сенатора, й зробити так, щоб десь неподалік була юрба інших людей, готових розпустити руки. За помірну плату Файоль подбав про все сам. Симоніні тільки й лишилося, що сповістити Ебутерна про дату та час.

Отож галасувати почали не лише студенти – до них приєднався натовп жандармів чи солдатів, чи хто там вони були. Як не подивись, ніхто краще за поліцію не в змозі розпалити у студентів їхні войовничі нахили: окрім криків, почало літати каміння, й ось хтось із солдатів, збираючись лише напустити трошки диму, витяг димову шашку, та це впало в око бідоласі, який саме проходив повз. Ось вам і неминуча смерть. На цьому етапі втручаються головорізи, яких найняв Файоль. Студенти, зупинивши омнібус, увічливо просять пасажирів вийти з транспортного засобу, випрягають коней і перевертають омнібус, перетворюючи його на барикаду; тутечки зразу з'являються інші шибайголови, які підпалюють барикаду. Незабаром галасливий протест перетворюється на бунт, у якому ось уже відчувається революційний присмак. На перших шпальтах газет це довго обсмоктуватимуть – прощавай, Панамський канал.