355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Умберто Эко » Празький цвинтар » Текст книги (страница 1)
Празький цвинтар
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 20:07

Текст книги "Празький цвинтар"


Автор книги: Умберто Эко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Умберто Еко
Празький цвинтар

Епізоди теж дуже потрібні, ба більше – вони складають основу історичного оповідання, й саме тому ми тут розказали про повішення сотні городян на міському майдані, а також про страту двох монахів, яких спалили живцем, і про те, як пролітала комета; про всі ті розповіді, що варті сотні описів лицарських турнірів, маючи гідність відволікати розум читача від основних подій твору більше за будь-що інше.

Карло Тенка, «Собача конура»

1. Перехожий, котрий того сірого ранку…

Перехожий, котрий того сірого березневого ранку 1897 року на власний страх та ризик пройшов би станцією метро «Пляс Мобер», чи «Моб», як зазвичай називали її злочинці (у Середньовіччі в тому місці збиралися студенти факультету мистецтв на Vicus Stramineus чи рю де Фюар, воно було центром університетського життя, а пізніше стало місцем страти поборників вільнодумства, таких-от, як Етьєн Доле[1]1
  Етьєн Доле (1509–1546) – французький письменник, перекладач та друкар. Через переклад Біблії «вільним, чуттєвим перекладом» був звинувачений у безбожництві та виданні заборонених книг. Страчений на багатті.


[Закрыть]
), опинився б в одному з небагатьох куточків Парижа, що вціліли від османських знесень[2]2
  Жорж Ежен Осман (1809–1891) – відомий містобудівник, член Академії образотворчого мистецтва, з 1853 року був префектом департаменту Сена. Відомий тим, що, перебудовуючи Париж, зруйнував старі квартали та паризькі вулички заради нових широких проспектів, алей та бульварів. Ідеться про знесення будівель саме цих часів.


[Закрыть]
, у самісінькому плетиві смердючих вуличок, розітнутих на два клапті течією річки Б'євр, яка в тому місці ще вихлюпувалася з самого лона мегаполіса, де вона давно була ув'язнена, аби потім, немов у лихоманці, з хрипом і всіма міськими паразитами, кинутися в Сену, ось тутечки, зовсім поряд. А від уже спотвореної бульваром Сен-Жермен станції «Пляс Мобер» розходилося павутиння вуличок, як-от рю Метр-Альбер, рю Сен-Северен, рю Ґаланд, рю Бушері, рю Сен-Жульєн-ле-Повр, аж до рю де ла Юшетт, усіяних загидженими готелями, що належали здебільшого або уродженцям провінції Овернь, або ж власникам, які правили за першу ніч франк і по сорок сантимів за кожну наступну (а як забажаєте спати на білизні – додайте ще двадцять) і котрі завдяки своїй зажерливості зажили просто-таки легендарної слави.

А якби наш перехожий потім зійшов на рю Сотон і пройшов приблизно з піввулиці, то між борделем, замаскованим під пивницю, і шинком, де разом з бридким вином та обідом за пару сольдо (вже тоді мізер, але на той час це було все, що могли собі дозволити студенти з Сорбонни неподалік) справді-таки подають пиво, натрапив би на завулок, або глухий кут, який у ті часи вже називали завулком Мобер, хоч до 1865 року він звався cul-de-sac d'Amboise, а ще раніше там тулився tapis-franc (так на жаргоні злочинців називалася корчма, ґенделик найнижчого ґатунку, де зазвичай хазяйнував якийсь колишній в'язень, і до нього навідувалися злочинці, котрі щойно повернулися з каторжних робіт), і який, до всього, зажив поганої слави через те, що в XVIII столітті три відомих отруювачки заснували там лабораторію, і цих жінок згодом знайшли мертвими, бо вони задихнулися випарами смертоносного зілля, яке дистилювали на своїх плитах.

Посеред того завулка, геть не впадаючи нікому в око, причаїлася вітрина крамнички лахмітника з вицвілою вивіскою, на якій красувався напис «Brocantage de Qualité»[3]3
  Торгівля якісним уживаним товаром (фр.).


[Закрыть]
. Вітрина та вже потьмяніла від щільного шару пилюки, що вкривала вітринні скельця, крізь які заледве можна було роздивитися крам, виставлений на ній, а також те, що було всередині самої крамнички, позаяк кожне скельце було квадратиком завтовшки та заввишки по двадцять сантиметрів, і трималися вони вкупі завдяки дерев'яному каркасу. Поряд із вітриною перехожий зауважив би двері – втім, завжди зачинені, – а поруч із шнурком від дзвіночка – повідомлення, де зазначалося, що хазяїн ненадовго вийшов.

А якби, як часом трапляється, ті двері були відчинені й хтось зайшов усередину, то у тьмавому світлі, що наповнювало ту печеру, краєм ока зауважив би безліч предметів, розставлених на нетривких поличках та на таких самих хитких столиках, які на перший погляд здалися б привабливими, але після пильнішого огляду виявилися б зовсім непридатними для будь-якого чесного торговельного обміну, навіть якби їх віддавали за так само пошматованими цінами. Як ще, окрім як непотребом, назвати пару камінних підставок, що зганьбили б будь-який камін, дзиґар, покритий облупленою синьою емаллю, подушки, які колись, мабуть, мали яскраву вишивку, вази для квітів з порцеляновими амурами, в яких краї вже повищерблювалися, хиткі столики, виконані у стилі, який годі було визначити, зіржавіла залізна візитівниця, незбагненні шухляди, оздоблені випаленням по дереву, жалюгідні перламутрові віяла, прикрашені китайськими малюнками, намисто, яке на око скидалося на бурштинове, пара білих вовняних черевичків з пряжками, інкрустованими дрібними ірландськими діамантами, вищерблене погруддя Наполеона, метелики під надтріснутим склом, фрукти з кольорового мармуру під захисним ковпаком, що колись давно-давно був прозорим, кокосові горіхи, у старезних альбомах – посередні квіткові акварелі, кілька дагеротипів у рамках (у яких на той час не було і краплі старожитності), – і якби хтось раптом відчув збочене захоплення перед цими сороміцькими перебірками, що потрапили сюди після опису майна збіднілих родин за борги, і, підійшовши до надзвичайно підозріливого власника цього краму, захотів би дізнатися його ціну, він би почув такезну суму, що вона б остудила запал навіть найбільш збоченого колекціонера старожитніх тератологічних[4]4
  Гра слів: тератологія – це стиль графічного мистецтва, в якому використовується надзвичайно багато дивовижно-фантастичних образів, а також наука, що вивчає вроджені каліцтва.


[Закрыть]
артефактів.

І якби, врешті, відвідувач, маючи якийсь особливий дозвіл, ступив за поріг наступних дверей, що відділяли кімнату крамнички від горішніх поверхів будівлі, і зійшов сходинками вихлястих гвинтових сходів, типових для тих паризьких будиночків, де фасад будівлі достоту завширшки, як вхідні двері (там, де вони купчаться прямовисно один біля одного), й увійшов би до просторої вітальні, де, здається, знайшов свій сховок не bric-à-brac[5]5
  Лахміття, уживані речі (фр.).


[Закрыть]
з нижнього поверху, а колекція зовсім іншого штибу: столик у стилі ампір на трьох ніжках, оздоблених орлиними головами; етажерка, яку втримує на собі крилатий сфінкс; шафа XVII століття; стелаж з червоного дерева, що хизується сотнею книжок у чудовому сап'яновому оправленні; один з тих письмових столів, що звуться на американський манер, з циліндровим замком і купою шухлядок, як у секретері. А якби пройшов до суміжної кімнати, то побачив би розкішне ліжко з балдахіном, étagère у сільському стилі, на полицях котрої стояли турецький кальян, величезна алебастрова чаша, кришталева ваза і повно-повнісінько севрської порцеляни, а на дальній стіні – панно, розписані сценами з міфів, два величезних полотна, на яких зображені музи історії та комедії, й по-всякому вивішені арабські плащі з каптурами з цупкого шерстяного сукна; різноманітне кашемірове вбрання зі Сходу; старожитня дорожня фляга для зберігання води під час мандрівок; а ще – підставка для умивальника з поличкою, вщерть заставленою різноманітним туалетним приладдям з коштовних матеріалів, – загалом чудернацька колекція коштовних цікавинок, які, мабуть, не стільки свідчили про витриманий та витончений смак власника, як були безперечним виявом його бажання похизуватися своїм незліченним багатством.

Повернувшись у фойє, куди потрапляєш відразу з вхідних дверей, біля однісінького віконечка, крізь яке до кімнати пробивалося трішечки світла, що освітлювало завулок, за письмовим столом відвідувач помітив би літнього чоловічка у халаті, котрий, судячи з того, що міг нишком розгледіти наш гість, зазирнувши чоловічкові через плече, писав те, що ми з вами наразі взялися читати і що Оповідач часом переповідатиме скорочено, аби Читач не нудьгував.

Читач і не сподівався, що Оповідач розкаже йому, що здивувало його у персонажі, про якого вже згадували, позаяк (розповідь починається лише зараз) раніше про нього жодним словом ніхто не прохопився; тож навіть сам Оповідач гадки не має, хто цей таємничий чоловік за письмовим столом, маючи намір дізнатися про це (разом з Читачем), поки обидва непрохані гості з цікавістю надокучливо спостерігатимуть за символами, які його перо виводить на цих сторінках.

2. Хто я?

24 березня 1897 року

Беручись за письмо, я ніяковію, позаяк почуваюся так, ніби оголяю душу на замовлення, – ні, на Бога! – скажімо, дослухавшись поради одного німецького єврея (чи австрійського, хоч який, зрештою, грець). Хто я? Можливо, доречніше буде розпитати мене про мої палкі захоплення, аніж про факти мого життя. Кого я кохаю? Мені не спадає на гадку жодне кохане обличчя. Певен лишень, що люблю я гарну кухню: від самої тільки назви «de La Tour d'Argent» відчуваю тремтіння по всьому тілу. Це любов?

Кого я ненавиджу? Так і кортить сказати – євреїв, одначе те, що я так сліпо корюся підмовлянням того австрійського (чи німецького) лікаря-єврея, свідчить, що я не маю геть нічого проти тих бісових євреїв.

Про євреїв я знаю лише те, що мені нарозказував дід: «То люд винятково безбожний, – наставляв мене дідусь. – Керуються вони думкою, що благополуччя має прийти вже на цьому світі, а не в іншому. Тому докладають усіх своїх зусиль, аби підкорити цей світ».

Мої дитячі роки були затьмарені їхнім привидом. Дід мені розповідав про очі, які невідступно за тобою слідкують, і від їхньої нещирості аж полотнієш, про слизькі посмішки, про гієнячий оскал, ті важкі, зіпсовані, здичавілі погляди, про зморшки між носом та губами, що завжди ворушаться, зборознені ненавистю, ніс, немов дзьобисько південного птаха… А очі, ох і очі… Шалені диски в очах кольору засмаженого хліба, що виказують хвору печінку, згублену трунком ненависті, витриманої вісімнадцятьма століттями; вона брижиться тисячею дрібненьких зморшок, котрі проявляються з віком, тому юдей уже у двадцять років подібний до трухлявого старця. Коли він усміхається, то мружить свої напухлі повіки так, що лишається заледве помітна щілинка – дехто казав, що то ознака їхньої хитрості, а дід уточнював – хтивості… А коли я вже доріс до того, щоб усе втямити, дідусь нагадував, що єврей – окрім того, що марнославний, як іспанець, невіглас, як хорват, жадібний, як левантієць, невдячний, як мальтієць, нахабний, як циган, замурзаний, як англієць, масний, як калмик, владний, як пруссак, лихослівний, як астієць, – через свою невситиму хтивість є ще й перелюбником – це через обрізання у них сильніша ерекція, й через страшезну диспропорцію між карликовістю статури та вмістом печеристих тіл того їхнього напівскаліченого наросту.

Про них, євреїв, я думав з ранку до ночі, роками.

На щастя, жодного, окрім шльондрочки з туринського гетто, яку бачив ще замолоду (обмовившись з нею лише парою слів), та того австрійського (чи німецького, хай їм грець) лікаря-єврея, так і не зустрів.

Знав я тих німців, якось навіть на них працював: меншої людяності годі собі й уявити. У середньому німець виробляє фекалій удвічі більше за середньостатистичного француза. Кишкова гіперактивність шкодить активності мозковій, що є доказом їхньої фізичної неповноцінності. У часи варварських набігів германські орди завалювали все по собі незбагненними купами фекальних мас. Утім, навіть у минулі століття француз, побачивши величезні купи лайна обабіч доріг, умить розумів, що вже перетнув ельзаський кордон. Досить такого факту: німцям властивий бромгідроз[6]6
  Наукова назва неприємного запаху поту.


[Закрыть]
, себто нестерпно смердючий піт; крім того, наукою доведено, що у сечі німця азоту цілих двадцять відсотків, а у представника будь-якої іншої раси – лише п'ятнадцять.

Через незмірну кількість пива та свинячих сосисок, якими він натоптується, німець живе з постійним кишковим розладом. Я зустрічав їх під час єдиної моєї подорожі до Мюнхена, в одному з тих спаплюжених соборів, задимлених куривом, неначе англійський порт: смердючі від сала та смальцю, навіть парами – він та вона, – сидять, обплівши пальцями кухлі з пивом, одного з яких стало б, аби вгамувати спрагу цілого стада пахідермів[7]7
  Те ж саме, що товстошкірі тварини, що населяють теплі країни.


[Закрыть]
, провадячи свої любовні балачки носом до носа, немов собаки, що обнюхують одне одного, з гучним грубим сміхом та своєю понурою гортанною веселістю, лискучі від жиру, який вічно вкриває їхні обличчя, руки та ноги, як олія на тілах артистів античного цирку.

Вони надудлюються свого «Ґейста», що означає «дух», але насправді саме цей пивний дух отупляє їх ще замолоду, тож саме цим пояснюється те, що по той бік Рейну, якщо не зважати на кілька осоружних писків та декількох віршиків про смертельну нудьгу, у мистецтві вони не зробили нічого вартісного. Про їхню музику й взагалі шкода мови: годі й казати про те могильне прокляття Вагнера, котрий хоч і розважає сьогодні французів, та, судячи з тих небагатьох речей, які я чув, не такий і популярний. Композиції того їхнього Баха геть позбавлені милозвучності, вони холодні, немов зимова ніч, а симфонії того Бетховена – то взагалі потік непристойності.

Через море пива німці не мають анінайменшого уявлення про власну брутальність, але найбільший вияв тієї вульгарності у тому, що вони не соромляться очевидного факту, що вони німці. Вони повірили ненажерливому ласолюбцю монаху Лютеру (чи можна одружитися з монашкою?) лише тому, що він понівечив Біблію, переклавши Святе Письмо їхньою мовою. Хто сказав, що вони не знають міри у двох найсильніших наркотиках європейців – алкоголі та християнстві?

Вони вважають себе глибокими, бо мають невиразну мову, якій бракує ясності (як-от французькій) і якою неможливо чітко виразити те, що треба; саме через це жоден німець ніколи не може сказати те, що хоче, а тому плутає це з глибиною.

З німцями, як і з жінками, – ніколи не дійдеш суті. На превеликий жаль, цю суху мову, в якій, коли читаєш, дієслова повсякчас доводиться нетерпляче шукати поглядом, бо ніколи не знайдеш їх там, де вони мають бути, дід змусив мене опановувати ще змалку: хоч, зважаючи на те, яким австріяколюбом він був, годі було сподіватися іншого. Отож, ця мова мені остогидла, втім, так само, як і єзуїтка, котра навчала мене її, хворостячи мою спину дубцем, якого тримала між пальцями.

Здається, що відколи Ґобіно[8]8
  Жозеф Артюр де Ґобіно (1816–1882) – французький дипломат, романіст, соціолог, автор расової теорії, якою у подальшому скористалися німецькі націонал-соціалісти. Вважається засновником сучасної расистської ідеології.


[Закрыть]
написав про неоднаковість рас, говорити недобре про якийсь інший народ – значить, вважати свій народ вищим. Я не упереджений. Відтоді, як я став французом (власне, я вже був ним наполовину з боку матері), я усвідомив, які ледачі, шахраюваті, злостиві, нездатні сприймати будь-яку критику, ревніші та безмежно пихаті мої нові співвітчизники, аж до того, щоб вважати дикуном кожного, хто не є французом.

Утім, я зрозумів, як змусити француза визнати недоліки свого роду: треба лише сказати щось лихе про якийсь інший народ, на кшталт: «у нас, поляків, є такий чи такий недолік», і тоді француз, не бажаючи пасти задніх ні в чому, навіть у недоліках, умить заведе: «та де там, ось у нас у Франції все набагато гірше», й нумо лихословити про французів, поки не второпає, що втрапив у пастку.

Вони не люблять собі подібних, навіть тоді, коли мають з них користь. Більшого невігласа за французького шинкаря, який завжди має такий вигляд, ніби ненавидить відвідувачів свого закладу (і то, мабуть, щира правда) і хоче, щоб їх зовсім не було (а це вже неправда, бо француз – надзвичайно жадібний), годі й шукати. Ils grognent toujours[9]9
  Вони увесь час бурчать (фр.).


[Закрыть]
. А спитайте-но їх про щось: «sais pas, moi»[10]10
  Не знаю (фр.).


[Закрыть]
, і витягують губки так, ніби щось канючать.

Французи злі. Вони вбивають, бо їм нудно. Це єдиний народ, який у різні роки займав своїх городян відрубуванням голів один одному, і то їхнє щастя, що Наполеон розвернув оту злобу на інші народи й, вишикувавши їх у колони, погнав нищити Європу.

Вони пишаються тим, що їхню країну називають могутньою, але витрачають свій час на те, щоб зробити так, аби та могутність упала. Ніхто завзятіше за француза не зводить барикад з будь-якого приводу й за кожного повіву вітру, часто навіть не второпавши причин, потім плазуючи на землі, як найбридкіший гад. Француз ніколи не знає, чого хоче, хіба що абсолютно точно знає, що не бажає того, що має. До речі, вони тільки й знають, що співати.

Гадають, що увесь світ говорить французькою. Ця історія трапилася кілька десятиліть тому з тим Люка, чоловіком з геніальними здібностями, – тридцять тисяч написаних від руки документів-підробок, які він створив, цуплячи старожитній папір та висмикуючи форзаци зі старих книг у Національній бібліотеці, підробляючи різні почерки, хоч і не так вправно, як це вмію робити я… Хтозна, скільки і за які шалені гроші він продав їх тому йолопу Шалю[11]11
  Йдеться про скандал, у центрі якого опинився французький математик Мішель Шаль, котрий, виступаючи перед науковцями, розповідав, що знайшов листи видатних людей. Але ці листи виявилися фальшивками, що їх продав йому пройдисвіт Врен-Дені Люка.


[Закрыть]
(кажуть, великий був математик, член Академії наук, але надзвичайний телепень). Ба не тільки він, а й багацько його колег-науковців справді повірили в те, що Калігула, Цезар чи Клеопатра писали французькою, як французькою переписувались між собою Паскаль, Ньютон та Галілей, тоді як навіть малеча знає, що науковці у той час писали один одному латиною. Крім того, у листах зазначалося, що Паскаль відкрив закон усесвітнього тяжіння на двадцять років раніше за Ньютона, і цього запису вистачило, аби засліпити сорбоннців, яких пожирала їхня національна зарозумілість.

Можливо, таке невігластво – наслідок скупості – їхньої національної риси, яку вони вважають за чесноту, називаючи її ощадливістю. Лише у цій країні могли вигадати цілісіньку комедію про скнару[12]12
  Йдеться про комедію Мольєра «Скупий».


[Закрыть]
. Не згадуючи вже про татуся Ґранде[13]13
  Персонаж роману Оноре де Бальзака «Євгенія Ґранде».


[Закрыть]
.

Про скупість свідчать їхні запилені квартири, шпалери, які ніколи не міняли, ванни, які були в ужитку ще в їхніх пращурів, гвинтові сходи з хирлявого дерева, поставлені, аби по-дріб'язковому зекономити мізерний простір. Прищепіть, як рослину, француза до єврея (принаймні німецького) і отримаєте те, що ми наразі маємо – Третю республіку…[14]14
  Третя Французька республіка – конституційний лад у Франції, прийнятий 4 вересня 1870 року, що проіснував до 1940 року. Після важкої поразки під Седаном від німців, під тиском озброєного натовпу була скасована імперія і проголошена республіка.


[Закрыть]

Одначе французом я зробився лише через те, що мене дратувало бути італійцем. Позаяк, коли був п'ємонтцем (за народженням), почувався лишень убогою карикатурою на галла, тільки зі значно обмеженішим світоглядом. Ці п'ємонтці висміюють кожне нововведення, яке несподівано наганяє на них жах, а для того, щоб підштовхнути їх до Королівства обох Сицилій (хоч серед ґарібальдійців уродженців П'ємонту була дещиця) знадобилося двійко ліґурійців, один фанатик Ґарібальді, а інший – чаклун – зурочинець штибу Мацціні[15]15
  Джузеппе Мацціні (1805–1872) – італійський революціонер, один із засновників союзу «Молода Італія», який ставив собі метою створення незалежної Італійської республіки.


[Закрыть]
. Не згадуючи вже про того, про котрого я дізнався, коли мене відправили до Палермо (коли це було, треба відновити у пам'яті). Тільки такий бундючний чоловік, як Дюма, міг любити тих людей, можливо, тому, що вони запобігали перед ним більше, аніж те робили французи, які вважали його лише напівкровкою. Йому подобалися неаполітанці та сицилійці, котрі, як і він, були мулатами не через помилку матері-блудниці, а через історію своїх предків, які народилися від схрещення невірних левантійців, спітнілих арабів з остготами-виродками, перейнявши у своїх змішаних предків усе найбридкіше: ледачість від сарацинів, від свевів – жорстокість, від греків – непереконливість і жагу доходити у своїх теревенях до мудрувань. Про решту можна дізнатися, лишень поглянувши на неаполітанських безхатченків, що зачаровують іноземців, давлячись спагеті, запихаючи їх собі в горлянку руками й замурзуючись соком із зіпсованих томатів. Я на власні очі не бачив, та, гадаю, є такі.

Італієць – невірний, брехливий, зрадливий боягуз, який краще почувається, коли б'ється навкулачки, а не на мечах, краще обходиться з отрутою, аніж з ліками, улесливий під час перемовин, виявляє послідовність лише у тому, як повертає свій стяг за вітром – я бачив, що трапилося з бурбонськими генералами, щойно прителіпалися ґарібальдійські шукачі пригод та п'ємонтські головнокомандувачі.

Справа в тім, що італійці формують свою особистість, дослуховуючись попів – єдиного справжнього уряду, якого ми мали, відколи того збоченого останнього імператора Рима відпорали варвари, бо християнство зламало гідність людям античності.

Попи… Якими я їх знав? Непевно пам'ятаю, як у дідовому домі помічав їхні швидкі погляди, зіпсовані зуби, важке дихання та спітнілі долоні, якими вони намагалися погладити мене по потилиці. Як бридко. Ці ледарі належать до людей з групи ризику, як крадії чи волоцюги. Людина стає попом чи монахом лише задля того, щоб байдикувати, отримуючи таку змогу завдяки своїй чисельності. Скажімо, якби на тисячу вірян був один піп, тоді вони б мали стільки роботи, що не справляли б посиденьки, напихаючись каплуном. Однак урядовці, обираючи найтупіших серед найменш достойних, призначають їх єпископами.

Вони вештаються коло тебе вже від твого народження, коли тебе хрестять, потім, якщо твоїм батькам стало лицемірства, аби довірити тебе попам, вони будуть поряд з тобою у школі, на першому причасті й читанні катехізису, і на конфірмації. Вони стоятимуть поряд у день твого весілля, наставляючи тебе, що маєш робити в опочивальні, а наступного дня на сповіді питатимуть, скільки разів ти те робив, аби відчути збудження по той бік ґраток. Вони з огидою розповідають тобі про секс, та ти щодень бачиш, як вони, злізши зі свого кровозмісного ложа, навіть не вимивши рук, сідають за стіл, їдять і п'ють свого Всевишнього, згодом видзюрюючись та випорожняючись ним.

Вони неугавно торочать, що їхнє царство належить іншому світові, тож прикладають свою руку до всього, що можуть поцупити. Суспільство не досягне досконалості, аж поки останній камінь з останньої церкви не впаде на останнього попа, і тоді земля нарешті звільниться від цього поріддя.

Комуністи поширили думку про те, що релігія – це опіум для народу. Так і є, адже вона допомагає тримати на припоні спокуси підданих, бо якби релігії не було, то на барикадах було б значно більше народу, хоча у часи Паризької комуни їх там було замало, тож і вигнати їх на барикади можна було, не випробовуючи своє терпіння.

Утім, почувши від того австрійського лікаря про переваги колумбійського наркотику, я б ще додав, що релігія – то кокаїн для народу, адже вона підбурювала й зараз підбурює людей до воєн, вирізання невірних, а для християн, мусульман та інших ідолопоклонників – це дуже вагома справа; і якщо африканські народи обмежувалися винищенням один одного, то місіонери, навернувши їх, перетворили цих людей на колоніальне військо, яке якнайліпше годиться для того, аби помирати на передовій та ґвалтувати жінок, входячи у місто. Жодна людина ніколи не коїтиме зло так віддано й так завзято, як вона те робитиме в ім'я своїх релігійних переконань.

Звісно, гірші за всіх – єзуїти. Я ніби відчуваю, що утнув із ними якусь витівку чи що це саме вони заподіяли мені зло, хоч не можу згадати напевне. Чи їхні кревні брати – масони. Це ті ж таки єзуїти, тільки більш розгублені. Ті хоч би мають свою віру й знають, як нею керувати, а ці мають її надто багато й тому втрачають голову. Про масонів я почув від діда. Укупі з євреями вони відтяли голову королю. І породили карбонаріїв – це теж масони, але дещо тупіші, бо якось дозволили себе перестріляти, а потім відтяти собі голови за те, що припустилися помилки, виготовляючи бомбу, або ж стали соціалістами, комуністами чи комунарами. Усіх приставити до стіни. От молодець, Тьєр[16]16
  Луї Адольф Тьєр (1797–1877) – відомий французький політичний діяч та історик. Перший президент Третьої республіки. Автор кількох праць з історії Великої Французької революції. Енергійно та жорстоко боровся з Паризькою комуною.


[Закрыть]
.

Масони та єзуїти. Єзуїти – то масони, перевдягнені жінками.

А тих жінок, судячи з моїх мізерних знань про них, я ненавиджу. Багато років я був одержимий тими brasseries à femmes[17]17
  Заклади, що існували у Франції у часи Другої імперії. У них подавали пиво, а власне заклади були стилізовані під різноманітні теми, відповідно, клієнтів обслуговували офіціантки у тематичних убраннях, вони пили з клієнтом, і якщо він того забажає, обслуговували їх у кімнатах нагорі або у готелях неподалік, з власниками яких хазяїн цього закладу мав домовленість. Жінки платили частку своєму патронові, при цьому ще й оплачували напої та навіть сірники для свого клієнта.


[Закрыть]
, куди збігаються лиходії на будь-який смак. Вони гірші за будинки терпимості. Борделі хоч важко облаштувати через спротив сусідніх закладів, а от пивниці можна відкривати, де заманеться, бо кажуть, що у ці заклади лише випивати ходять. На першому поверсі п'ють, а на горішніх – віддаються розпусті. Кожна пивниця – тематична, і дівчата одягнені відповідно до теми: тут можна знайти німецьку кельнерку, а там, поблизу Палацу юстиції – офіціантку, перевдягнену в адвоката. Зрештою, вистачить і самих лише назв: «la Brasserie du Tire-cul», «la Brasserie des belles marocaines» чи «la Brasserie des quatorze fesses», що розташовувались неподалік від Сорбонни. Здебільшого ці заклади належали німцям – ось вам спосіб, як підірвати моральні засади французів. Між п'ятим та шостим округами таких пивниць із шість десятків, а по всьому Парижу – майже двісті, і всі гостинно приймають навіть наймолодших відвідувачів. Спочатку хлопці приходять туди з цікавості, потім – через розбещеність, поки врешті, якщо їхнє щастя, не підхоплять трипер. Якщо пивниця знаходиться поруч зі школою, тоді учні, щойно вийшовши, йдуть підглядати за дівчатами з-за дверей. Я ходжу туди заради питва. І щоб підглядати з-за дверей за студентами, які підглядають з-за дверей. І не лише студенти. Там вони чимало дізнаються про те, з ким дорослі водяться, та про їхні звички, що потім завжди може стати у нагоді.

Та найбільша моя розвага – вираховувати тип того чи іншого сутенера, поки він чекає за столиком. Чимало з них – одружені чоловіки, котрі заробляють на принадах власних дружин, які у гарному вбранні палять і грають у карти тут-таки поряд, а хазяїн пивниці та дівчата-офіціантки між собою називають ці столики «столиками рогоносців»; багато хто із сутенерів у Латинському кварталі – це колишні студенти-банкрути, які тремтять від страху, бо бояться, що хтось позбавить їх заробітку, а тому часто хапаються за ножа. Найтихіше поводяться злодії та душогуби. Вони приходять і йдуть, бо знають, що мусять дбати про свої рубці, як знають і те, що дівчата їх не викажуть, бо вже наступного дня гойдатимуться у водах Б'євру.

А є такі, що, навпаки, виловлюють розпусників та гріховодниць задля набагато мерзенніших послуг. Знаходячи клієнтів на Пале-Рояль чи Єлисейських Полях, вони жестами закликають їх до закладу. Часто впускають до кімнати своїх спільників, перевдягнених у поліцейських, а коли ті починають погрожувати арештувати клієнта у спідньому, той, благаючи пожаліти його, витягує з кишені жменю монет.

Я, знаючи, що зі мною може трапитись, відвідуючи ці борделі, поводжуся обережно. Якщо видно, що відвідувач грошовитий, власник робить дівчині знак, і та, підійшовши до клієнта, помалу вмовляє його запросити за столик і решту, пригощаючи їх дорогим частуванням (хоч самі вони, аби не сп'яніти, п'ють anisette superfine[18]18
  Анісова горілка (фр.).


[Закрыть]
чи cassis fin[19]19
  Настоянка на чорній смородині (фр.).


[Закрыть]
– забарвлену воду, яку клієнт купує за шалені гроші). Потім тебе змушують зіграти у карти, звісно, вони подають одне одному знаки, а коли ти програв, мусиш платити за всіх, а також за вечерю хазяїна та його дружини. А як задумаєш припинити гру, тобі пропонують пограти не на гроші, а на роздягання: з кожним виграним ходом одна з дівчат зніматиме з себе якусь одну річ. Мереживо падає, відкриваючи непристойну білу плоть, налиті груди, темні пахви, різкий запах котрих позбавляє тебе сил…

Я ніколи не ходив на горішній поверх. Хтось якось сказав, що жінки – то лише замінник пороку, якому віддаються на самоті, хіба що з ними треба виявляти більше фантазії. Отож, повернувшись додому, я вночі мрію про них, я ж бо теж не залізний. Зрештою, це ж саме вони мене спокусили.

Я читав доктора Тіссо[20]20
  Самуель Оґюст Тіссо (1728–1797) – швейцарський медик, що написав працю під назвою «Онанізм», де розповідав про шкоду мастурбації для здоров'я, називаючи серед її наслідків мігрені, розлади зору та розумової діяльності аж до висихання тканин мозку.


[Закрыть]
й знаю, що вони здатні нашкодити навіть на відстані. Ми не знаємо, чи тваринні флюїди та дітородні рідини – речі тотожні, але одне відомо напевно: ці рідини подібні між собою, й після тривалих нічних полюцій не тільки почуваєшся знесиленим, але й худнеш, обличчя блідне, пам'ять спорошується, погляд затуманюється, голос хрипне, вночі стривожено просинаєшся, приходить біль в очах, а на обличчі з'являються червоні плями, дехто навіть вибльовує щось кальциноване, з'являється тремтіння, задуха, втрата свідомості, хтось жаліється на закреп чи виділення, які смердять чимраз більше. Врешті, приходить сліпота.

Можливо, я перебільшую, адже підлітком я мав прищаве обличчя, хоч, гадаю, це властиво вікові, а може, всі хлопці пізнають це задоволення, а дехто навіть надміру, торкаючись себе вдень і вночі. Вже тепер я знаю міру, я неспокійно сплю лише тоді, як повернуся з пивниці, і зі мною більше не трапляється таке, як з багатьма іншими, коли вони мають ерекцію, щойно помітять спідницю на вулиці. Робота стримує мене від моральної розбещеності.

Втім, чому б це вдаватися до мудрувань замість того, щоб просто переповідати факти з життя? Може, тому, що для мене важить не лише те, що я робив до вчорашнього дня, а й те, яким є мій внутрішній світ. Припускаю, що у мене теж він є. Кажуть, що душа – це лише наші вчинки, одначе, якщо я когось сильно ненавиджу й викохую в собі цю ворожнечу, дідько, це й є доказ, що я маю внутрішній світ! Як там казав філософ? Odi ergo sum[21]21
  Частина латинського виразу: «Ненавиджу й кохаю – значить, я існую».


[Закрыть]
.

Недавно внизу подзвонили, я злякався, що то комусь стало дурощів купити щось з мого краму, але чоловічок сказав, що його послав Тіссо – і чому я ніколи не користувався цим паролем? Йому був потрібен голографічний заповіт[22]22
  Написаний особисто від руки.


[Закрыть]
, підписаний таким собі Бонефуа на користь такого собі Ґуїлло (певна річ, саме він і прийшов до мене). У мене був папір для листування, який використовував чи досі використовує той Бонефуа, а також зразок його руки. Запросивши Ґуїлло до кабінету, я вибрав перо та підхоже чорнило і без жодних чернеток відразу написав документ. Бездоганно. Ніби знаючи розцінки, Ґуїлло дав мені винагороду, котра достоту відповідала спадку.

Тож оце й є мій фах? Приємно склепати з нічого нотаріальне свідоцтво, написати правдоподібного листа, вигадати зізнання, що компрометує, документ, котрий згубить якусь людину. Сила майстерності… Варто винагородити себе обідом у «Caffè Anglais».

Мабуть, у мене пам'ять на запахи, бо маю таке враження, що я вже сто років не вдихав ароматів їхньої кухні: souf-flés à la reine, filets de sole à la Vénitienne, escalopes de turbot au gratin, selle de mouton purée bretonne… A в якості entrée[23]23
  Головна страва (фр.).


[Закрыть]
: poulet à la portugaise, або pâté chaud de cailles, або homard à la parisienne, чи все разом, як-от plat de resistance, чи, скажімо, canetons à la rouennaise або ortolans sur canapés, a на гарнір – aubergines à l'espagnole, asperges en branches, cassolettes princesse… A з карти вин щось штибу «Шато Марго», чи «Шато Латур», або ж «Шато Лафіт», залежно від того, якого врожаю. А на солодке – bombe glacée[24]24
  Французькі страви, які входили у «Вечерю трьох імператорів» відомого шеф-кухаря Адольфа Дюґлера з «Caffè Anglais» («Англійської кав'ярні»). Саме такі страви подали у 1864 році російському цареві Олександру II, його синові, прусському королю Вільгельму І та Отто фон Бісмарку, які приїздили на Всесвітню виставку.


[Закрыть]
.

Я завжди більше насолоджувався їжею, ніж сексом… Можливо, це так на мене попи вплинули.

Я ніби відчуваю у голові якусь хмарину, яка повсякчас змушує мене озиратися назад. Чому раптом з пам'яті виринають мої втечі у Бесерін, перевдягнувшись у сутану падре Берґамаскі? Я геть забув про падре Берґамаскі. Хто він такий? Мені подобається, коли рука пише сама по собі, що їй заманеться. Якщо вірити тому австрійському лікареві, у певний мент я маю дійти до якогось насправді болісного для мене спогаду, який би пояснив, чому я настільки несподівано викреслив з пам'яті так багато.

Прокинувшись учора, як я гадав, 22 березня, у вівторок, я ніби чудово усвідомлював, хто я такий: капітан Симоніні, вже стукнуло шістдесят сім, але тримаєшся нівроку (угодований я якраз настільки, аби мене можна було назвати «роздобрілим»), успадкував у Франції цей титул на згадку про діда, пославшись на свої військові прогріхи у лавах Тисячі ґарібальдійців[25]25
  «Ґарібальдійська тисяча», або ж «Експедиція тисячі» – воєнна кампанія Джузеппе Ґарібальді у 1860–1861 роках, коли революціонер, висадившись разом з добровольцями на Півдні Італії, завдав кілька поразок Королівству обох Сицилій, унаслідок чого ця територія була приєднана до Сардинського королівства й стала частиною об'єднаного Королівства Італія. У лютому 1861-го п'ємонтським військам здалося місто Ґаета, яке ще тримали прибічники неаполітанського короля Франциска II. У березні цього ж року було створено Королівство Італія.


[Закрыть]
, факт, який у країні, де Ґарібальді шанують більше, ніж в Італії, викликає певну повагу. Симоне Симоніні, народився у Турині, батько туринець, мати – француженка, чи то пак савоянка, хоч по кількох роках після її народження Королівство Сардинія поступилося Савойєю Франції.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю