Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

24. Нічна меса

17 квітня 1897 року

Любий капітане!

На останніх сторінках, що ви написали, описано неймовірну кількість подій, і мені цілком зрозуміло, що поки ви стаєте свідком одних подій, я переживаю зовсім інші.

Вочевидь, ви чули (і, може, мимохіть, через той галас, якого наробили Таксиль та Батай) про події, які відбувалися зі мною, й, можливо, спроможетеся згадати дещо більше, ніж здатна відтворити моя пам'ять.

Якщо зараз квітень 1897 року, то історія з Таксилем та Діаною тривала років з дванадцять, а за цей час трапилося чимало подій. Приміром, коли ми прибрали Буллена?

Мабуть, це сталося тоді, як ми вже десь рік видавали «Le Diable». Якось увечері Буллен приїхав у Отьой надзвичайно схвильований, повсякчас витираючи хустинкою губи, на яких виступала білувата піна.

– Я мрець, – мовив він, – мене вбивають.

Доктор Батай вирішив, що келих гарного міцного спиртного зарадить справі, Буллен пристав на пропозицію, а потім недоладно почав розказувати про ворожбу та чаклунів.

Він уже розповідав нам про своє ворогування зі Станісласом Ґуайтою та його кабалістичним орденом розенкрейцерів, а також про Жозефіна Пеладана, який на знак незгоди заснував орден розенкрейцерів-католиків, – про цих персонажів у «Le Diable» вже писалося. Як на мене, то Пеладанові розенкрейцери та члени секти Вінтра, в якій Буллен став великим первосвящеником, – то один грець: гурт людей походжає у долматиках[308]308
  Довгі сутани з широкими рукавами, які священики надягають у католицьких та англіканських церквах.


[Закрыть], укритих кабалістичними знаками, до пуття не тямлячи, на чийому ж вони боці – Господа Бога чи диявола, та, може, Буллен саме тому й став на ножах з прихильниками Пеладана. Вони скопували один клапоть землі, намагаючись звабити одні й ті самі загублені душі.

Віддані друзі Ґуайти називали його витонченим джентльменом (він був маркізом), котрий колекціонував grimoires[309]309
  Чаклунські книжки (фр.).


[Закрыть], усипані п'ятикутними зірками, твори Луллія та Парацельса, свого вчителя з білої магії Еліфаса Леві[310]310
  Еліфас Леві (справжнє ім'я – Альфонс-Луї Констан; 1810–1875) – відомий французький окультист.


[Закрыть] та інші дуже рідкісні твори герметистів. Казали, що він цілими днями просиджує у маленькому помешканні на першому поверсі на авеню Трюдай, у якому його відвідували лише окультисти й звідки він міг не виходити тижнями. Втім, якщо вірити іншим, саме у тому помешканні він боровся з привидом, якого замкнув у шафі, і, сп'янілий від морфіну та спиртного, надавав подоби тіням, породженим власними мареннями.

Про те, що він мав справу зі зловісними знаннями, свідчила назва його «Нарисів про прокляті науки», де він викривав люциферські чи люциферіанські, сатанистські чи сатанинські, бісові чи бісівські інтриги Буллена, якого описує як збоченця, що «підняв розпусту до рівня літургії».

Це стара історія: ще в 1887-му Ґуайта та наближені до нього люди скликали «ініціаційний суд», на якому засудили Буллена. Чи йшлося про моральний осуд? Буллен уже давно стверджував, що то було фізичне засудження: він постійно відчував напади, почувався змученим, ураженим окультними флюїдами, поколеним невидимими дротиками, які Ґуайта та його люди встромляли в нього навіть на відстані.

І зараз Буллен відчував, що дійшов до краю:

– Щовечора, щойно засинаю, відчуваю стусани, удари, чую, ніби мене ляскають тиловим боком долоні. І повірте мені, це не омана моїх схиблених чуттів, бо саме у цей час мій кіт поводиться так, ніби його вдарило струмом. Я знаю, Ґуайта зробив воскову фігурку й прошпилює її голкою, тому мене мучить різкий біль. Я силкувався наслати на нього закляття у відповідь, щоб він осліп, та він убезпечився від моїх підступів, він-бо у цьому мистецтві сильніший за мене, тож повернув моє пороблення на мене самого. Мій зір мутніє, стає важко дихати, не знаю, скільки годин я ще протримаюсь.

Ми не були певні, що чоловік каже правду, та справа була зовсім не в тому. Бідоласі справді було зле. І тут Таксиля вкотре осяйнуло:

– Вдайте покійника, повідомте відданим людям, що померли, а тим часом від'їжджайте до Парижа й ніколи більше не приїздіть у Ліон, сховайтеся у місті, збрийте вуса та бороду, переродіться. Як Діана, прокиньтеся іншою особистістю, але, на відміну від неї, більше не змінюйтесь. Аж поки Ґуайта та його поплічники, повіривши у вашу смерть, не перестануть вас мучити.

– Але як же я житиму, якщо більше не покажуся в Ліоні?

– Поживете разом з нами в Отьої, принаймні поки буревій не вщухне й ваших супротивників не викриють. Зрештою, Діані все більше потрібна допомога, й ви краще станете тутечки у нагоді, коли перебуватимете поряд кожного дня, а не з'являтиметесь наїздами.

– Але, – втрутився Таксиль, – якщо маєте вірних друзів, пошліть їм листи, в яких багато пишіть про передчуття власної кончини, відкрито звинувачуючи Ґуайту та Пеладана, хай ваші безутішні послідовники розпочнуть кампанію проти ваших убивць.

Так усе й зробили. Єдиною людиною, яка знала про нашу фікцію, була мадам Тібо, помічниця, жриця й довірена особа (а може, й ще хтось) Буллена, яка написала його паризьким товаришам зворушливу розповідь про його передсмертні муки, хоч хтозна, як їй вдалося переконати друзів Буллена у Ліоні, мабуть, вона поховала порожню труну. Незабаром її взяли гувернанткою до одного з його друзів, який став на захист Буллена по його смерті, модного письменника Гюїсманса[311]311
  Жорж-Карл Гюїсманс (1848–1907) – французький письменник. У своєму романі «Без дна» описав гурток сатаністів та чорні меси.


[Закрыть]; я майже певен, що часом вечорами, коли мене не було в Отьої, жінка приїздила навідати старого спільника.

Після того, як стало відомо про «смерть» Буллена, журналіст Жуль Буа у «Gil Blas» почав нападати на Ґуайту, звинувачуючи його у відьомстві, a «Le Figaro» опублікувала інтерв'ю Гюїсманса, в якому він докладно розповідав про чаклунські ритуали Ґуайти. Все у тій же «Gil Blas» Буа знову закидав звинуваченнями Ґуайту, вимагав проведення розтину, аби подивитися, чи дійсно печінка та серце померлого зазнавали впливу флюїдових дротиків Ґуайта, а також наполягав на тому, щоб провели судове слідство.

У тій же таки газеті Ґуайта іронічно коментував свої смертоносні здібності («так, звісно, я вправно, наче диявол, користуюся найвитонченішими видами отрут, випаровую, аби за тисячі кілометрів людина, до якої я ставлюся неприязно, вдихнула ці токсичні випари, я – Жиль де Ре прийдешнього століття») й викликав Гюїсманса та Буа на дуель.

Батай, споглядаючи за тим, як настільки сильні чаклуни, як з одного боку, так і з іншого, не можуть один одного навіть подряпати, посміювався, проте в одній тулузькій газеті натякнули, начебто хтось дійсно вдавався до відьомства: один з коней, якими було запряжене ландо, в якому їхав Буа на дуель, раптово і без жодної причини впав. Коня замінили, але й той теж гепнувся на землю, перевернувши екіпаж, тож Буа приїхав на поле бою увесь подряпаний і вкритий синцями. Крім того, згодом він заявляв, що одна з куль через якусь надприродну силу застрягла в дулі пістолета.

Булленові товариші також повідомили у газети, що розенкрейцери Пеладана відправили у Нотр-Дамі месу, але в момент, коли священик підносив священну облатку та кубок, почали погрозливо розмахувати кулаками у бік вівтаря. Втім, хто ж його знає. «Le Diable», читачі якого давно звикли до більш неймовірних речей, такі звістки зовсім не цікавили. Варто лише без зайвих церемоній затягти й Буллена в гру.

– Ви померли, – мовив Батай, – тепер вас не має цікавити, що про це напишуть. Якщо колись настане час вам знову ожити, ми до того створимо навколо вас таку загадкову ауру, що вона тільки піде вам на користь. Тому не переймайтеся тим, що ми про вас писатимемо, бо насправді то вже буде не про вас, а про героя на ім'я Буллен, якого вже не існує.

Буллен погодився й, може, у своєму марнославному забутті насолоджувався тим, що й надалі вигадував Батай про його окультні обряди. Втім, насправді, як видавалось, єдиною людиною, яка його магнетично притягувала, була тепер лише Діана. Він страшенно намагався не відчіплятися від неї ні на мить, й я дедалі більше за неї боявся, адже здавалося, що жінка все далі й далі підпадає під гіпнотичні фантазії абата, хоча вона й так далеко відійшла за межі дійсності.

* * *

Ви чудово переповіли ті події, що сталися згодом. Католики поділилися на дві частини, одна з яких сумнівалася в існуванні Діани Воґан. Гакс став зрадником, і замок, який зводив Таксиль, почав обвалюватися. Наразі на нас з одного боку тиснула зграя опонентів Таксиля, а з іншого – численні наслідувачі Діани, як той Марджотта, про якого ви вже згадували. Ми розуміли, що перестаралися: важко змусити людей перетравити думку про те, що триголовий диявол бенкетує разом з головою італійського уряду.

Кілька разів зустрівшись з падре Берґамаскі, я зрозумів, що коли римські єзуїти з «Католицької культури» ще схильні підтримати історію з Діаною, то французькі (через статтю падре Портальє, яку ви вже наводили) наразі вже були рішуче налаштовані закопати всю цю історію. Коротка бесіда з Ебутерном переконала мене, що й масони ніяк не дочекаються, коли все це скінчиться. Католикам було вигідно, щоб справу залагодили тихцем, аби більше не присоромлювати свою верхівку, а от масонам потрібне було гучне зізнання, так, аби всі роки Таксилевої пропаганди проти масонів затаврували як звичайнісіньку халтуру.

Отож одного дня я отримав одразу два повідомлення. У першому, від падре Берґамаскі, йшлося таке: «Я уповноважую вас надати Таксилеві п'ятдесят тисяч франків, щоб він прикрив свою справу. Ваш брат у Христі Берґамаскі». А інше було від Ебутерна: «Все, досить. Дайте Таксилю сто тисяч франків, аби він привселюдно зізнався, що все вигадав».

Я був прикритий з обох боків, тож мені більше нічого не лишалось, як, забравши гроші у тих, хто мене уповноважив, продовжити.

Гаксове відступництво полегшило мені роботу. Мені тільки й треба було, що змусити Таксиля навернутися, чи то пак перенавернутися. Як і на початку цієї історії, у мене в кишені було сто п'ятдесят тисяч франків, а Таксилю вистачить і половини, адже у мене є аргументи, дієвіші за гроші.

– Таксилю, ми втратили Гакса, й тепер важко буде показати Діану на суд публіки. Я подумаю, як зробити так, щоб вона зникла. Але мене більше турбуєте саме ви: з пліток, як я чув, випливає, що масони надумали покінчити з вами, а ви ж самі писали про те, якою кривавою буває їхня помста. Спочатку вас захищала католицька громадськість, але наразі ви ж бачите, що навіть єзуїти від вас відкараскуються. І ось вам випадає слушна нагода: одна ложа (не питайте, яка саме, бо йдеться про надзвичайно таємні речі) пропонує вам сімдесят п'ять тисяч франків, якщо ви привселюдно зізнаєтесь, що всіх розіграли. Зауважте, яка від того користь масонам: вони відмиються від усього того лайна, яке ви на них вилили й яке тоді вкриє католиків, що заживуть собі слави легковірників. А що ж до вас особисто, то реклама, яку ви заробите собі на цьому несподіваному повороті подій, сприятиме тому, що ваші майбутні твори продаватимуться ще краще за ті, які ви писали в минулому, адже прокатолицькі читачі все одно купували чимраз менше. Знову завоюєте прихильників масонів та антиклерикалів. Будете у виграші.

Довго наполягати не довелося. Таксиль був блазень, і від думки про те, що він зможе прославитися у черговому блазнюванні, у нього загорялися очі.

– Слухайте-но, любий абате, я винайму залу й розкажу пресі, що у певний день з'явиться Діана Воґан та ще й покаже фото демона Асмодея, яке вона зробила з дозволу самого Люцифера! Нехай я у рекламному оголошенні пообіцяю, що серед присутніх за жеребом розігруватимуть друкарську машинку вартістю чотириста франків, але ніякий жереб тягнути не доведеться, адже я, певна річ, з'явлюся для того, щоб повідомити, що ніякої Діани не існує: а раз нема Діани, то й машинки друкарської нема. Я вже бачу себе на перших шпальтах усіх газет. Пречудово. Дайте мені лише трошки часу, аби я організував усе, як годиться, та, якщо ваша ласка, дайте мені невеличкий аванс з тих сімдесяти п'яти тисяч, на видатки…

Уже наступного дня Таксиль знайшов залу – це була зала Географічного товариства, але звільниться вона лише великоднього понеділка. Пам'ятаю, я зауважив:

– Отже, у нас ще майже місяць. Протягом цього часу на люди не показуйтесь, аби знову не розпускали пліток. А тим часом я помізкую, як залагодити справу з Діаною.

На мить Таксиль пожвавився, але губи у нього тремтіли, а разом з ними дрижали й вуса:

– Чи не хочете ви… усунути Діану? – спитав він.

– Які дурниці, – відказав я, – не забувайте, я ж священнослужитель. Я знову відвезу її туди, звідки привіз.

Подумавши про те, що може втратити Діану, він наче зблід, та страх перед масонською помстою переважив приязнь, яку він відчуває чи відчував до Діани. Окрім того, що негідник, він був ще й боягузом. Як би він повівся, коли б я сказав, що дійсно замірився позбутися Діани? Може, боячись масонів, погодився б. Не йому ж брати на себе гріх.

Великодній понеділок припав на 19 квітня. Отже, якщо я заспокоїв Таксиля, сказавши, що маємо ще місяць, значить, діло відбувалося десь 19 чи 20 березня. Сьогодні 16 квітня. Таким чином, поволі відтворюючи події останнього десятиліття, я дійшов до подій, які відбувалися менш як місяць тому. І якщо цей щоденник має зіслужити мені таку ж саму службу, як і вам, відкриваючи причини мого теперішнього забуття, – все намарне. Хіба що найістотніша подія сталася за останні чотири тижні.

Маю відчуття, ніби мені страшно пригадати решту.

17 квітня, на світанку

Поки Таксиль розлючено метушився по кімнатах чи впадав у неспокій, Діана зовсім не могла втямити, що коїться. У перерві між двома станами вона, витріщивши очі, спостерігала за нашими таємними збіговиськами й, здавалось, приходила до тями лише тоді, коли чиєсь ім'я чи якесь місце викликали млявий проблиск у її голові.

Вона чимраз дужче скидалася на якийсь овоч, і єдиний тваринний прояв, який лишився, – це її безугавна чуттєвість, яку вона без усілякої підстави направляла то на Таксиля, то на Батая, коли той ще був з нами, на абата Буллена і, звісно, хоч як я намагався не образити її, даючи привід, навіть на мене самого.

Діана ввійшла до нашої спільноти, коли їй було трішки за двадцять, та зараз вона мала вже за тридцять п'ять. Одначе з усе хтивішою усмішкою Таксиль казав, мовляв, що зрілішою вона стає, то більше в ній чарів, неначе жінка за тридцять ще може бути жаданою. Може, це її життєздатність, майже як у дерева, надавала їй неначе містичної привабливості.

Втім, я не надто знаюся на таких збоченнях. Боже мій, чому ж я зупиняюся на тілесних обрисах цієї жінки, коли вона має бути для нас лише безталанним знаряддям?

* * *

Я казав, що Діана не усвідомлювала, що відбувалося. Можливо, я помилявся: у березні, може, тому, що вона вже тривалий час не бачила ані Таксиля, ані Батая, її охопила тривога. З нею стався істеричний криз: за її словами, демон жорстоко її мучив, завдавав поранень, кусав, викручував ноги, бив по обличчю, – й вона показувала мені синюваті плями навколо очей. На долонях з'явилися відмітини, що скидалися на тавро. Хапаючи мене за поділ, ніби благаючи допомоги, вона питалася, чому пекельні сили так тортурять саме її, паладійку, яка так віддана Люциферу.

Я згадав про абата Буллена, який на бісівських штуках знався краще за мене. Власне, щойно я позвав його, Діана, схопивши його за руки, почала вся тремтіти. Він, поклавши їй руки на потилицю й ніжно до неї промовляючи, заспокоїв жінку, а потім плюнув їй у рота.

– Дівчинко моя, – мовив він, – але хто ж тобі сказав, що цим тортурам тебе піддає Люцифер, твій володар? Хіба не спадало тобі на думку, що це покара тобі за зневагу та за твою паладійську віру від твого ворога, чи то пак Єдиного Ворога, того Еона[312]312
  Божество у давніх греків, що втілює всю тривалість часу. Зображається, як моцний старий з головою лева, навколо тіла якого обвиваються змії. Іноді він тримає в руках зодіакальне коло.


[Закрыть], що його християни називають Ісусом Христом, чи від так званих святих?

– Але ж, отче мій, – відповіла Діана спантеличено, – я стала паладійкою саме тому, що не вірю ні в яку владу того Христа, настільки не вірю, що навіть відмовилася проштрикувати кинджалом облатку, бо вважаю божевіллям вірити в те, що звичайний шматочок тіста є втіленням царевим.

– У цьому ти помиляєшся, дитино. Бачиш, як учиняють християни, визнаючи вищість Христову, але через те вони не вважають, що диявола не існує, навпаки, вони бояться його підступів, гніву, його спокус. Отак і ми маємо вчиняти: якщо ми віримо в існування нашого володаря Люцифера, то це тому, що усвідомлюємо, що ворог його Адонай, хоч би й звали його Христом, існує у подобі духа й проявляється у своїх злодійствах. А тому я переконую тебе потоптати образ ворога нашого у єдиний прийнятний спосіб.

– Який?

– На чорній месі. Неможливо отримати благословення володаря нашого Люцифера, якщо ти під час відправлення чорної меси не відмовишся від християнського Бога.

Здається, Буллен переконав Діану. Потім, намагаючись довести жінці, що сатанізм та люциферіанство, чи то пак паладизм, тотожні одне одному, мають одну й ту саму мету й приносять очищення, спитав, чи можна її забрати у прихисток усіх ревних сатаністів.

Думка про те, що треба випустити Діану з дому, мені була не до вподоби, та треба було дати їй трохи свіжого повітря.

* * *

Якось я заскочив абата Буллена під час відвертої розмови з Діаною. Він питав:

– Учора тобі сподобалось?

– Але що вчора трапилось?

Абат вів далі:

– Гаразд, уже завтра ввечері в оскверненій церкві району Пассі я маю відправити наступну месу. Чудовий час: 21 березня – день весняного рівнодення, цей день в окультизмі має чималу вагу. Але якщо ти захочеш прийти, я маю тебе підготувати духовно, негайно, на самоті.

Я вийшов, а Буллен пробув з нею більше години. Коли, врешті, він мене покликав, то повідомив, що назавтра Діана піде до церкви в Пассі, але він хоче, щоб я пішов разом з нею.

– Так-так, пане абате, – наполягала вона, й очі її світилися незвичним вогнем, а щоки палали, – погоджуйтесь, я благаю вас.

Мені б варто було відмовитись, але дуже вже мені було цікаво, та й видатися лицеміром в очах Буллена я не хотів.

* * *

Оце пишу й тремчу, рука бігає по аркушу сама по собі, бо я вже не згадую, я переживаю все знову, ніби переповідаю те, що відбувається саме зараз…

Було 21 квітня. Ви, капітане, розпочали свого щоденника 24 квітня розповіддю про те, що 22-го я втратив пам'ять. І якщо сталося дійсно щось жахливе, це мало трапитися саме 21-го.

Я силкуюся пригадати, але мені це коштує неабияких зусиль, гадаю, у мене гарячка, у мене горить чоло.

Забравши Діану з помешкання в Отьої, я даю візникові фіакра якусь адресу. Той дивиться на мене косим оком, ніби не йме віри такому клієнту, як оце я, і це незважаючи на мою священицьку сутану, втім, побачивши чималенькі чайові, від'їжджає, не випустивши ані пари з вуст. Віддаляючись від центру все далі й далі, екіпаж, проїжджаючи чимраз темнішими вуличками, звертає у передмістя, аж поки не опиняється в провулку, що тягнеться уздовж старих покинутих халупок, й у самісінькому завулку впирається у фасад напівзруйнованої каплички.

Ми виходимо, а візник ніби дуже поспішає забратися з цього місця, так поспішає, що коли я, заплативши за проїзд, почав шукати по кишенях, щоб додати йому ще якийсь франк, чоловік, прокричавши: «Не треба, пане абате, я й за це вдячний!», відмовився брати на чай, аби лишень якнайшвидше дременути геть.

– Мені холодно й страшно, – мовила Діана, притискаючись до мене. Я відсахнувся, хоча одночасно з тим я усвідомив, що вбрана вона якось дивно: на ній довга, аж з голови до п'ят, накидка з каптуром, у цій темряві її навіть можна було б сплутати з монахом, таким, які блукають монастирськими підземеллями у готичних романах, що набрали популярності на початку цього століття. Я ніколи не бачив цього вбрання, хоча, маю визнати, що мені жодного разу не спало на думку зазирнути у валізи, які вона привезла з собою із закладу лікаря дю Мор'єра.

Невеличкі дверцята у капличці напіврозчинені. Ми заходимо у неф, тільки він освітлений кількома свічками, що горять на вівтарі, а також численними триногами, які вінкоподібно розставлені від вівтаря до маленької апсиди. Власне вівтар укрито темним сукном, подібним до того, яке використовують на похоронах. Зверху, на місці, де має бути розп'яття чи образи, стоїть фігура цапа, який має непропорційно великий збуджений фалос, завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Свічки були не білі чи кольору слонової кістки, як зазвичай, а чорні. У скинії – три черепа.

– Мені про них падре Буллен розповідав, – прошепотіла Діана. – Це мощі волхвів, тільки справжніх: Теобенса, Менсера та Саїра. Їх застерегли від загибелі за допомогою зірки, що падає, й вони пішли з Палестини загодя, аби не стати свідками приходу Христа.

Напроти вівтаря півколом стоїть рядами молодь: праворуч – юнаки, а ліворуч – дівчата. За віком одні й другі такі молоді, що заледве можна помітити різницю між двома статями, тож напрошується думка, що у цьому вишуканому амфітеатрі зібралися ніжні андрогіни. Різниці між ними можна було б не помітити через те, що у кожного на голові був вінок із зів'ялих троянд, якби хлопці не стояли зовсім голі, хвастливо показуючи члени один одному, а дівчата не були вдягнені у коротенькі туніки з майже прозорого серпанку, що майже нічого не приховували, обліплюючи їхні маленькі груди й легкі вигини стегон. Усі вони були прекрасними навіть попри те, що вираз обличчя у них був радше лукавий, ніж невинний, та вони, безсумнівно, від того ставали тільки чарівнішими; і маю зізнатися (кумедно, що я, священнослужитель, зізнаюся у цьому вам, капітане), що, відчуваючи не те щоб жах, але принаймні страх, дивлячись на зрілу жінку мені важко боротися зі спокусою перед нестатевозрілим створінням.

Ці незвичні церковні служителі проходять за вівтар, несучи маленькі кадила, роздають їх присутнім, потім дехто з них, присунувши кадила на триногах зі смолою, запалює від них маленькі кадильця, з котрих починає чадіти суміш густого диму та розслаблюючого аромату якогось екзотичного наркотику. Тим часом решта оголених юнаків починають розносити невеличкі келихи, одного з них принесли й мені. «Випийте, любий абате, – мовив до мене юнак з безсоромним поглядом, – так треба, щоб ви прониклися духом обряду».

Випивши, я враз почувся так, ніби мене огорнув туман.

І ось заходить Буллен. На ньому біла хламида, поверх якої одягнуте церковне вбрання червоного кольору з перевернутим догори дриґом хрестом[313]313
  Знак сатаністів, як символ перевернутого хреста, на якому розп'яли апостола Петра, бо той вважав себе негідним померти, як Христос.


[Закрыть]. На перехресті зображено чорного цапа, що стоїть на задніх лапах, виставивши роги вперед… Втім, першим же рухом, який зробив чоловік чи то через недбалість, чи то назнарошне, гадаю, через збочене кокетування, хламида спереду відкрилася, демонструючи пеніс чималеньких розмірів, і я б ніколи не подумав, що таке кволе створіння, як Буллен, може мати такий орган, що, мабуть, через якісь ліки, які він прийняв загодя, вже був у стані ерекції. На ногах у абата – двійко темних, майже прозорих панчіх, як (ой леле, про них писали вже й на сторінках «Шаріварі, і в інших тижневиках, помітивши їх на абатах та кюре навіть тоді, коли вони самі того не хочуть) у танцівниці Селести Моґадор, коли та танцювала канкан на публічних балах у «Баль Маббіль».

Починаючи службу, священик, повернувшись до вірян спиною, почав читати латиною, а андрогіни відказували у відповідь:

– In nomine Astaroth et Asmodei et Beelzébuth. Introibo ad altarem Satanae.

– Qui laetificat cupiditatem nostram.

– Lucifer omnipotens, emitte tenebram tuam et afflige inimicos nostros.

– Ostende nobis, Domine Satana, potentiam tuam, et exaudi luxuriam meam.

– Et blasphemia mea ad te veniat[314]314
  – В ім'я Астарота, і Асмодея, і Вельзевула. Входжу в вівтар Сатани.
  – Людина, яка вдовольняє наші бажання.
  – Люцифер всемогутній, напусти тінь і знищ ворогів наших.
  – Покажи нам, господь Сатана, свою владу.
  – І я богохульник, і прийшов до тебе (лат.).


[Закрыть].

Тоді Буллен, витягши з-під вбрання розп'яття, кинув його долу й почав чимдуж по ньому топтатися, говорячи:

– О розп'яття, я розчавлюю тебе на знак пам'яті про помсту наших древніх майстрів-храмовників. Я топчу тебе, бо було ти знаряддям неправдивого освячення фальшивого бога Ісуса Христа.

У цю мить, навіть не попередивши мене, Діана, неначе її осяйнуло (насправді це, звісно, Буллен дав їй настанови на вчорашній сповіді), проходить нефом поміж двох рядів вірян і стає, випроставшись, біля підніжжя вівтаря. Тоді, повернувшись обличчям до вірних (чи невірних, хай там хто вони були), вона, немов жриця, порухом руки скидає каптур та мантію, постаючи зовсім гола. Капітане, мені забракло слів, щойно я уздрів її, неприкриту, неначе Ісіду[315]315
  Ісіда (Ізіда) – одне з головних божеств єгипетської міфології. За найдавнішими міфами, дочка богині неба Нут та бога землі Геба або бога сонця Ра; за пізнішими – сестра й дружина бога Осіріса; богиня родючості й материнства.


[Закрыть], що на собі мала лише тоненьку чорну маску.

Мене неначе спазми схопили, коли я вперше в житті побачив усю нестерпну силу оголеного жіночого тіла. Золотаво-руде волосся, яке вона зазвичай цнотливо заплітає у косу й, скрутивши, приколює на потилиці, спадає, розплетене, донизу, по-сороміцькому пестячи їй сідниці підступно ідеально-округлих форм. Враз впадає в око погордливість тонкої шиї цієї богині-язичниці, шиї, що височіє, ніби колона, над мармурово-білими плечима, а груди (я вперше побачив грудні залози жінки) зарозуміло й сатанинськи-гордовито здіймаються вгору. Поміж грудей – єдина річ, яка не є частиною її тіла й з якою жінка ніколи не розлучається, – її медальйон.

Вона зі сласною піддатливістю сходить трьома сходинками, що ведуть на вівтар, потім Буллен допомагає жінці лягти випроставшись на вівтарі, поклавши голову на подушку з чорного оксамиту зі срібною торочкою; волосся Діани коливається по боках менси[316]316
  Частина вівтаря, посередині якої знаходиться гріб – місце для священних мощей.


[Закрыть], живіт дещо вигнутий угору, ноги розведені так, що видно вишите полотно, яким прикрита її жіноча заглибина, а тіло зловісно вилискує в червонуватому сяйві свічок. Боже мій, я навіть не знаю, які вжити слова, щоб переказати те, що я бачу, ніби мій уроджений жах перед жіночою плоттю й страх, що наповнював моє єство, розчинилися, звільнивши місце новому для мене відчуттю, немов незнана досі рідина потекла моїми жилами…

Буллен поклав жінці на груди невеличкий фалос зі слонової кістки, потім, укривши її живіт вишитим сукном, поставив на нього чашу, зроблену з якогось темного каменя.

Із чаші він витяг облатку, але не освячену, з тих, якими ви, капітане Симоніні, часом приторговуєте, а облатку, яку Буллен, досі повноправний священик святої римо-католицької церкви, хоч уже, мабуть, підданий анафемі, збирається освятити на животі у Діани.

– Suscipe, Domine Satana, hanc hostiam, quam ego indignus famulus tuus offero tibi. Amen[317]317
  Отримуй, господь Сатана, цей дарунок, який я, хоч і недостойний тебе, пропоную тобі. Амінь (лат.).


[Закрыть], – промовляв він при цьому.

Далі, спочатку двічі опустивши облатку додолу, потім здійнявши двічі до небес, повернувши раз по разу ліворуч і праворуч, показує її вірянам зі словами:

– З півдня я закликаю благословення Сатани, зі сходу я прошу благословення у Люцифера, з півночі закликаю до благословення Беліала[318]318
  У Біблії демонічна істота, дух небуття, розпусти, брехні та руйнування.


[Закрыть], із заходу прошу благословення Левіафана, і розчиниться брама пекельна, і вийдуть до мене ті, кого я назвав за іменами, Вартові Колодязя Безодні. Отче наш, сущий у пеклі, най прокляте буде ім'я твоє, хай згине (понищать) царство твоє, знехтують волею твоєю, як на землі, так і у пеклі! Хай святиться ім'я Звіра!

І юнаки гуртом промовляють:

– Шістсот шістдесят шість!

– Число Звіра!

А тепер Буллен голосно:

– Хай звеличиться Люцифер, ім'я якому Лихо. О, володар гріхів, протиприродних пристрастей, благодійного кровозмішення та божественної содомії, Сатана, перед тобою преклоняємося! А тебе, Ісусе, я живосилом утілюю у цій облатці, щоб ми ще раз відновили твої страждання й ще раз ти відчув муки від цвяхів, що тебе розп'яли, й списа сотника Лонгіна, що тебе проштрикнув!

– Шістсот шістдесят шість, – промовляють юнаки.

Буллен, піднявши облатку, говорить:

– Спочатку була Плоть, і була у Люцифера, і Плоть була Люцифер[319]319
  Парафраз біблійного виразу: «Спочатку було Слово, і було у Бога, і Слово було Бог»…


[Закрыть]. Вона була спочатку у Люцифера. Усе через Неї почало бути, і без Неї ніщо не почало бути, що почало бути. І Слово стало плоттю, і жило поміж нами, виповнене пітьмою; і ми бачили Його тьмяне світло, як Єдиновродженої від Люцифера, виповненої крику і люті і жадання.

Він дав облатці скотитися по животу Діани, після чого засунув її жінці у вагіну. Потому витягнув, підняв угору перед нефом і викрикнув щосили:

– Беріть і споживайте!

Двійко юнаків, упавши перед Булленом ниць, задирають йому хламиду й цілують його збуджений член. Потім решта підлітків кидається до його ніг, і поки хлопці мастурбують, дівчата почергово зривають із себе покрови й починають качатися одна на одній, випускаючи хтиві стогони. Приміщення наповнюється іншими запахами, ще більш нестерпно-жагучими; й мало-помалу всі присутні роздягаються й починають злягатися одне з одним, не розбираючи ані статі, ані віку. У поволоці я помічаю старезну бабу років сімдесяти: шкіра вкрай зморщена, замість грудей висять ніби пара листків салату, а ноги – як у скелета; вона качається по долівці, а підліток жадібно припадає губами до того місця, де колись була її вульва.

Я тремчу всім тілом, роздивляюся навколо, намагаючись побачити вихід із цього борделю. Місце, в якому я згорнувся калачиком, наскрізь було пронизане отруйними запахами, ніби я знаходився у щільній хмарі; я, безперечно, сп'янів від речовини, якою мене обпоїли на початку церемонії, бо наразі не можу зв'язати слів і бачу все ніби в червонуватім тумані. І крізь той туман помічаю Діану, яка, так само гола і без маски, підводиться з вівтаря, а тим часом юрбище навіжених, не припиняючи свого плотського безладдя, з усіх сил старається дати їй дорогу. Вона йде просто до мене.

Злякавшись, що можу обернутися на одного з тих навіжених, я позадкував, але вперся в колону. Важко дихаючи, Діана підійшла до мене ззаду. Святий Боже, у мене тремтить перо в руках, у голові баламутиться, фактично ридаючи од відрази (зараз, достоту як тоді), неспроможний навіть закричати, бо мені в рота впхнули щось чужорідне, відчуваю, що качаюсь по долівці, чманію від запахів, тіло, яке прагне поєднатися з моїм, викликає в мені передагоністичне збудження, осатанілий, як істеричка з клініки «Сальпетрієр», мацаю руками (своїми власними, ніби сам того хочу) це чуже тіло, з хворобливою цікавістю хірурга проникаю в її рану, благаю ту відьму, щоб полишила мене, захищаючись, кусаю її, а вона кричить, щоб я продовжував, закидаючи голову назад, згадую лікаря Тіссо, знаю, що за цим безтямством прийде знесилення всього тіла, на обличчі, де вже видніється смерть, з'явиться землиста блідість, зір затуманиться й сни стануть тривожними, у горлі застрягне хрипіння, з'явиться біль в очних яблуках, обличчя вкриють червоні плями невідомого походження і з'явиться блювотиння, схоже на щось кальциноване, серце вискакуватиме з грудей, а насамкінець, разом із сифілісом, прийде сліпота.

Уже зовсім нічого не бачачи, раптом відчуваю найболісніше й найнестерпніше відчуття всього свого життя, ніби водночас уся кров із жил пирскає з кожного отвору мого тіла, яке від напруження майже зводить судомою: з вух, очей, з кінчиків пальців, навіть з ануса; рятуйте, рятуйте, гадаю, я відчув, що значить смерть, від якої ховається кожна жива душа, навіть коли шукає її, намагаючись через якийсь протиприродний інстинкт продовжити свій рід…