Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

«Празький цвинтар» упливав з моїх рук, та я, ймовірно, докладаю руку до його тріумфу. Зітхнувши з полегшенням, я запросив Головінського до «Paillard», що на розі вулиці Chaussée-d'Antin та Італійського бульвару. Дорого, зате вишукано. Головінський не приховував, що йому припали до смаку poulet archiduc та canard à la presse. Втім, можливо, виходець зі степів з таким самим захватом напхався б квашеної капусти. Мені випала нагода заощадити й уникнути косих поглядів офіціантів, які ті кидали на відвідувача, який так гучно плямкав.

Проте їв він із задоволенням, і чи то через вино, чи то через справжню пристрасть, уже не знаю, політичну чи релігійну, та його очі захоплено сяяли.

– З усього цього вийде винятковий документ, – казав він. – Звідти просто-таки рине вся їхня відраза до народу й до віри. На цих сторінках клекоче ненависть, вона неначе переливається через вінця жбана, вщерть повного злобою… Багато хто зрозуміє, що ми вже дійшли до того, щоб прийняти остаточне рішення.

– Я вже чув такий вираз від Осман-бея, ви знаєте його?

– За чутками. Втім, поза всяким сумнівом, це поріддя необхідно винищити за будь-яку ціну.

– Здається, Рачковський зовсім не зважає на таку думку, він вважає, що євреї нам потрібні живими, аби завжди мати в їхній подобі гарного ворога.

– Дурниці! Доброго ворога завжди можна знайти. Ви не думайте, що через те, що я працюю на Рачковського, я поділяю всі його погляди. Він сам мене навчав, що, працюючи на сьогоднішнього начальника, треба вже готуватися до служби наступному. Рачковський не вічний. У Святій Русі чимало людей, які дотримуються радикальніших поглядів. Урядам західноєвропейських країн бракує рішучості прийняти остаточне рішення. А Росія переповнена енергією, навіженими сподіваннями, там завжди мріють про всесвітню революцію. Саме звідти слід чекати вирішального вчинку, а не від тих французів, що й далі ялозяться зі своїм égalité та fraternité, чи від хамлюг-німців, неспроможних на величні вчинки…

Я усвідомив це ще після розмови з Осман-беєм, під час нашої нічної прогулянки. Отримавши дідів лист, абат Баррюель побоявся піти далі у своїх звинуваченнях, злякавшись повселюдної різанини, та, ймовірно, мій дід прагнув саме того, на що натякали Осман-бей і Головінський. Може, дід прирік мене втілити його мрію. Святий Боже, на щастя, знищення цілого народу безпосередньо мене не торкається, але я свій внесок, хай і скромний, роблю.

Зрештою, справа ця була прибутковою. «Жиди б ніколи не заплатили мені за винищення всіх християн, – втішав я себе, – бо їх без ліку, та й якби мали таку можливість, самі про це подбали б. А євреїв, зрештою, зі світу звести цілком можливо».

Мені особисто не треба було перейматися їхнім винищенням, адже я здебільшого уникаю фізичного насилля, та, переживши часи Комуни, я, теоретично, в курсі, як це робиться. Набираєш бригаду добре натренованих людей, яким прищепили певну думку, й усіх, кого зустрінеш дорогою з карлючкуватим носом і кучерявим волоссям, – до стіни. Звісно, як казав той архієпископ, якому приписують різанину в Безьє, запрудженому альбігойцями: «Задля перестороги, повбиваємо їх усіх. А там Бог розпізнає своїх та чужих»[328]328
  Маються на увазі події 22 липня 1209 року в місті Безьє, коли було вбито близько двадцяти тисяч людей, разом із дітьми та жінками. Поміж єретиків повбивали й чимало католиків. Папський легат Арно Амаурі, відповідаючи на питання солдата, мовляв, як відрізнятимемо одних від інших, дав саме таку відповідь.


[Закрыть].

Як написано в їхніх Протоколах, мета виправдовує засоби.

27. Перерваний щоденник

20 грудня 1898 року

Віддавши Головінському всі матеріали, що стосувалися Протоколів з кладовища, я почувався спустошеним. Я, як і колись в молодості, отримавши диплом, питав себе: «І що тепер?» Поза тим, вилікувавшись від роздвоєння особистості, тепер я не мав кому звірятися.

Я поклав край роботі всього життя, розпочатій колись на піддашші у Турині, з прочитаної книжки Дюма «Джузеппе Бальзамо». Пригадую діда, його погляд, звернений в нікуди, коли він викликав з пам'яті привид Мордехая. Завдячуючи й моєму творінню, всі Мордехаї світу відправляються на велично-жахливе вогнище. А що ж я? Відчуваю смуток, разом з відчуттям виконаного обов'язку: він усеосяжніший і невловиміший за той, який відчуваєш, пливучи пароплавом.

Я й надалі складаю «заповіти, написані власною рукою заповідальника» й продаю щотижня з десяток облаток, але Ебутерн більше мене не шукає, мабуть, вважаючи застарим, не кажучи вже про військових, де моє ім'я, мабуть, стерли з пам'яті навіть тим, хто ще його пам'ятав, якщо, звісно, такі ще лишились, оскільки паралізований Сандер лежить у якійсь лікарні, а Естергазі грає в бакара в якомусь розкішному лондонському борделі.

Справа не в тім, що я маю потребу у грошах, бо заощаджень у мене достатньо, просто мені нудно. Маю розлад шлунка й тепер навіть не можу втішитися смачненьким. Варю домашню юшку, а якщо йду попоїсти у ресторан, потім усю ніч не засну. Часом блюю. Ходжу за вітром частіше, ніж зазвичай.

Я й надалі навідуюся у «Libre Parole», але мене вже не захоплюють палкі антисемітські промови Дрюмо. А над подіями, що відбувалися на Празькому цвинтарі, вже працюють росіяни.

Справа Дрейфуса досі кипить на повільному вогні, наразі у газеті «La Croix», яка завжди жорстко підтримувала антидрейфусарів, чимало галасу наробило несподіване інтерв'ю одного католика-дрейфусара (які чудові були часи, коли «La Croix» з боями стояла на захисті Діани!). Вчора на перших шпальтах газет писали про бурхливі антисемітські виступи на площі Згоди. У «Caran d'Ache» надрукували подвійну карикатуру: на першій намальована велика родина, яка мирно обідає, й голова сім'ї попереджає, щоб про справу Дрейфуса – ані пари з вуст. А на другому малюнку зображена запекла бійка, а внизу підписано, що про справу Дрейфуса вони таки побалакали.

Через цю справу французи розділилися, і судячи з того, що можна прочитати то тут, то там, решта світу також. Буде перегляд процесу? Наразі Дрейфус ще на Чортовому острові. От і гаразд, хай там і лишається.

Навідавшись до падре Берґамаскі, я побачив, що він постарів і втомився. Хоч так, хоч сяк, та якщо мені вже шістдесят вісім, то йому, мабуть, щонайменше вісімдесят п'ять.

– А я саме хотів тебе привітати, Симоніно, – мовив він. – Повертаюся до Італії, аби дожити віку в одній з наших обителей. Я занадто довго працював на славу Господа. А ти, мабуть, досі живеш у вихорі інтриг? А от мені вже штукарство огидне. Яким усе було ясним у часи твого діда: знаєш, що карбонарії осьтутечки, а не отам, завжди знаєш, хто тобі ворог. Я вже не той, що колись.

Він уже несповна розуму. Обнявши його по-братському, я пішов геть.

* * *

Учора проходив повз церкву Сен-Жульєн-ле-Повр. Просто під вхідними дверима сиділа потолоч, сліпий cul-de-jatte[329]329
  Безногий каліка (фр.).


[Закрыть], голова котрого була вкрита жорстокими порізами, він через силу мугикав якусь пісеньку на пікколо[330]330
  Маленька флейта з найвищим звучанням.


[Закрыть], запхнувши її до однієї ніздрі, а іншою видаючи глухе свистіння й хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Не знаю чому, та мені стало лячно. Ніби життя – це погана річ.

* * *

Не можу нормально спати, вночі бачу жахіття, в яких мені являється розпатлана й бліда Діана.

Часто спозаранку я виходжу, щоб поспостерігати за тим, що роблять збирачі недопалків. Мене вони завжди зачаровують. Ранесенько-вранці помічаєш, як вони тиняються навколо, прив'язавши мотузкою до пояса смердючу торбинку й тримаючи у руках палицю із залізним наконечником, на який вони нашпигують недопалки, навіть якщо вони валяються під столом. Так кумедно спостерігати, як офіціанти з кав'ярень просто неба виганяють їх копняками, нерідко ще й поливаючи з сифона для содової.

Багацько з них ночували на набережній Сени, тож часом уранці можна побачити, як вони, сидячи на quais, вибирають з попелу ще вологий від слини недопалок чи перуть сорочки, просякнуті тютюновим соком, а поки ті висохнуть на сонці, продовжують свою справу. Найхоробріші збирають не лише недопалки від сигар, але й цигаркові недокурки, в яких відділити мокрий папір від тютюну – це ще бридкіше діло.

Пізніше вони роєм снують пляс Мобер та сусідніми вулицями, збуваючи свій крам, а щойно щось вторгують, ідуть до шинку випити якогось отруйного пійла.

Аби згаяти час, я спостерігаю за чужим життям. Справа в тім, що сам я живу, ніби пенсіонер чи ветеран.

* * *

Дивно, та я неначе сумую за євреями. Мені їх бракує. Замолоду я складав свій «Празький цвинтар», я б навіть сказав, надгробок за надгробком, і тепер почуваюся так, ніби Головінський украв його в мене. Грець його знає, як вони вчинять з ним там, у Москві. Може, навіть складуть з моїх протоколів сухий бюрократичний документ, не відтворивши його оригінального стилю. Ніхто не захоче його читати, я поклав життя на марні докази. А може, ідеї моїх рабинів (вони назавжди залишаться моїми) розлетяться світом і стануть частиною остаточного рішення.

* * *

Я десь читав, що на авеню Фландр, у глибині старого двору, розташоване кладовище португальських євреїв. З кінця шістнадцятого століття там звели готель такого собі Кано, який дозволив євреям, переважно німецьким, по п'ятдесят франків за дорослого й двадцять за дитину, ховати своїх родичів. Згодом готель перейшов до якогось живолупа Матара, який почав поряд з єврейськими похованнями закопувати рештки биків та коней, з яких лупив шкуру; євреї почали обурюватися, й португальці придбали землі неподалік для своїх поховань, а от євреї з Півночі знайшли у Монтруж іншу землю.

Цвинтар закрили на початку цього століття, втім, туди ще можна зайти. Із землі стирчать кілька поховальних каменів, на деяких написано на івриті, на інших написи французькою. На одному з них я зауважив кумедний напис, котрий завчив напам'ять: «Всевишній Бог прикликав мене до себе на двадцять третьому році мого життя. Краще так, ніж у рабстві. Тут спочиває блаженний Самуель Фердинандес Патто, що помер 28 числа місяця преріаля[331]331
  Преріаль – дев'ятий місяць французького революційного календаря.


[Закрыть] Другого року єдиної й неподільної Французької республіки». Саме так, республіканці, безбожники й євреї.

Це моторошне місце, але воно прислужилося мені, коли я створював свій «Празький цвинтар», який бачив лише на малюнках. Я був гарним оповідачем і міг би стати справжнім митцем: кількома штрихами я створив чарівне місце, похмурий, заллятий місячним світлом центр усесвітньої змови. Чому я відпустив своє творіння? Я б ще вигадав там стільки всіляких подій…

* * *

Знову прийшов Рачковський. Каже, я йому потрібний. Дістали вже.

– Ви не дотримуєтесь угоди.

– Я гадав, що ми квити, – кажу. – Я дав вам документи, про які ще ніхто не знає, а ви нікому не розповіли про моє підземелля. Це я ще чекаю від вас дечого. Чи ж ви думаєте, що такі цінні документи бувають безкоштовними?

– Це ви порушуєте домовленість. Документи були платою за моє мовчання. Наразі, хочете ще й грошей? Гаразд, не сперечатимусь, хай платою за документи будуть гроші. Тоді ви мені завинили за те, що я мовчатиму про вашу клоаку. Зрештою, Симоніні, не торгуймося, це ж вам невигідно мене дратувати. Я сказав вам, що в інтересах Франції конче необхідно, щоб бордеро вважали справжнім, але не в інтересах Росії. Мені завиграшки віддати вас на поталу газетам. Просидите решту життя на судових засіданнях. О, мало не забув. Бажаючи дізнатись про ваше минуле, я поговорив з тим падре Берґамаскі й паном Ебутерном, які розповіли мені, що ви познайомили їх з абатом Далла Пікколою, що розвернув справу Таксиля. Я намагався відшукати того абата, та він наче розчинився у повітрі, а з ним і всі, хто в помешканні в Отьої працював над Таксилевою історією, окрім, власне, самого Таксиля, котрий наразі також носиться містом, шукаючи цього зниклого абата. Я б міг зробити так, щоб вас звинуватили у його вбивстві.

– Немає тіла.

– Отут унизу є інші чотири. Людина, що сховала у підземеллі чотири трупи, може легко згубити ще когось.

Я в руках у цього мерзотника.

– Гаразд, чого ви від мене хочете?

– У паперах, які ви віддали Головінському, мене вразило одне місце: йдеться про замір, використовуючи метро, попідривати великі міста. Але для того, щоб цьому йняли віри, треба, щоб під землею дійсно вибухнули бомби.

– І де ж це, у Лондоні? Тут же метрополітену ще нема.

– Але ж копати вже почали, й уздовж Сени вже є кілька тунелів. Мені не треба, щоб ви зносили у повітря увесь Париж. Досить, щоб упало кілька стояків, а краще – провалився шмат дорожнього полотна. Невеличкий вибух, який пролунає, як загроза й водночас підтвердження.

– Второпав. Але я яким тут боком?

– Ви вже співпрацювали з піротехніками й маєте під рукою кількох, я це напевне знаю. Погляньте на речі з правильного боку. Як на мене, все має пройти без пригод, адже копати тільки почали й тунелі не охороняються. Втім, уявімо, що буде, якщо, у найгіршому випадку, підривника піймають: якщо він виявиться французом, йому загрожуватиме кількарічне ув'язнення, а от якщо це буде росіянин – тоді розгориться франко-російська війна. Моїм людям такого робити не можна.

Я мало не знавіснів, адже він не міг мене втягти в цю божевільну справу, я ж бо людина мирна, вже в літах. Але потім угамувався. Чому ж я тижнями почувався спустошеним, якщо не від того, що перестав бути головним героєм?

Погодившись на цю місію, я знову повернусь на передову. Я співпрацював, щоб у мій «Празький цвинтар» повірили, намагаючись зробити розповідь якомога вірогіднішою, а значить, правдивішою, ніж будь-коли. Ще раз здолаю поріддя, особисто.

– Маю поговорити з вірною людиною, – відповів я. – Я повідомлю вас за кілька днів.

* * *

Я пішов шукати Ґав'ялі, який досі лахмітникував. Однак завдяки мені тепер він мав чисті документи й трохи заощаджень. На жаль, менш як за п'ять років він страшенно постарів: Кайєнна бере своє. У нього тремтять руки, й старий насилу втримує келих, який я наповнював йому кілька разів. Рухається важко, майже вже не в змозі нахилятися, й мені цікаво, як же він збирає мотлох.

На мою пропозицію чоловік відреагував завзято:

– Тепер уже не як колись, коли не можна було використовувати певну вибухівку, бо ти не міг далеко відійти. Зараз усе це можна зробити, використовуючи бомбу з годинниковим механізмом.

– І як діє?

– Просто. Берете звичайнісінький будильник і налаштовуєте на потрібний час. Коли настане година, годинникова стрілка стає на необхідну поділку, активуючи не дзвоника, а детонатор, звісно, якщо все приєднано правильно. Детонатор підриває заряд і – бабах! А ви у цю мить за десять миль звідти.

Наступного дня він прийшов до мене із страхітливим у своїй простоті винаходом: як цей неймовірний клубок дротів та попівський годинник-«цибулинка» спроможні спричинити вибух?

– Але таке трапляється, – з гордістю відповів Ґав'ялі.

Два дні по тому, вдаючи допитливого, я пішов досліджувати, як ідуть земляні роботи, не забуваючи розпитувати робітників про те й про се. Я знайшов хідник, крізь який можна було легко спуститися безпосередньо під шосе, просто у вхід до тунелю, що підтримувався балковим перекриттям. Я не хочу знати, куди веде той тунель і чи веде він кудись узагалі. Мені варто лише покласти бомбу на вході, та й по-всьому.

Я нахабно накинувся на Ґав'ялі:

– Я з незмірною повагою ставлюся до ваших знань, але у вас тремтять руки й ноги вас не слухаються, тож ви не зможете спуститися в тунель і хтозна-що ще наробите з контактами, про які мені розповідаєте.

У нього на очах виступили сльози:

– Ваша правда, я пропаща людина!

– Хто може зробити роботу за вас?

– У мене більше немає знайомих, не забувайте, що мої найліпші товариші ще досі сидять на Кайєнні, й запроторили їх туди саме ви. Тому беріть на себе відповідальність. Хочете підірвати вибухівку? Ідіть і підкладайте її самотужки.

– Нісенітниці, я на цьому не розуміюся.

– Не треба знатися на чомусь, коли вас навчить знавець. Гарненько погляньте на все, що я розклав на столі. Без цього бомби, яка вибухне у потрібну мить, не зробиш. Будь-який будильник, на кшталт ось такого, аби тільки ви знали внутрішню будову механізму, що заводить дзвоника на потрібну годину. Далі батарея, яка після того, як її активує будильник, запустить детонатор. Я людина старого ґарту й у якості батареї використовую так званий гальванічний елемент Даніеля. У такій батареї, на відміну від вольтового стовпа, передусім використовується сірчана кислота. Невеличку ємність треба заповнити сульфатом міді, а іншу половину досипати сульфатом цинку. У половинку із сульфатом міді вставляється мідна пластинка, а у половинку з цинком – цинкова. Краї пластинок – це й є два полюси батареї. Зрозуміло?

– Поки що так.

– Гаразд. З елементом Даніеля є лише один клопіт – треба пильнувати, перевозячи його, втім, поки елемент не приєднано до заряду чи до детонатора, хай що трапиться – не страшно, а коли вже його приєднають, то ставлять на пласку поверхню, принаймні я на те сподіваюсь, бо якщо ні, тоді підривник – йолоп. Для детонування достатньо навіть найменшого заряду. Нарешті, ми дійшли до власне заряду. Якщо пригадуєте, у старі часи я нахвалював чорний порох. Однак безмаль десятиліття тому відкрили баллістит, що складається з десяти відсотків камфори та нітрогліцерину з нітроклітковиною в рівних частках. Спочатку головна проблема полягала в тому, що камфора швидко випаровується й тому кінцевий продукт виходить нестійким. Та відколи італійці почали виробляти баллістит у Авільяні, він ніби став надійним. Хоч я ще не вирішив, що саме використовувати, адже англійці винайшли кордит – замість камфори додали п'ять відсотків вазеліну, а решту складають п'ятдесят вісім відсотків нітрогліцерину та тридцять сім піроксиліну, змоченого в ацетоні, а потім суміш пропускають через дротарню, як на шорсткі спагеті. Я поміркую, що вибрати, втім, різниця незначуща. Отже, перш за все треба виставити стрілки на точний час, потім будильник з'єднують з батарейкою, батарейку – з детонатором, а останній – із зарядом, і лише потім заводять будильник. Дуже раджу ніколи не змінювати послідовність дій, бо якщо хтось спочатку приєднає й заведе, а потім поставить стрілки… бабах! Ясно? А потім хоч додому, хоч в театр, хоч у ресторацію – бомба сама дасть собі раду. Зрозуміли?

– Зрозумів.

– Капітане, я не скажу, що налагодити її змогла б навіть дитина, але старий капітан ґарібальдійців, безперечно, в змозі це зробити. У вас тверда рука, несхибне око, вам лишається лише дотримуватись настанов, які я вам даю. Варто лише все зробити у правильній послідовності.

* * *

Я погодився. Якщо зроблю діло, враз знову стану молодим, спроможним кинути до своїх ніг усіх Мордехаїв світу. Й повієчка з туринського гетто, Gagnu, так ти казала? Ох я тобі тоді покажу!

Мені треба здихатися запаху Діани в охоті, який переслідує мене літніми ночами ось уже півтора року. Тепер усвідомлюю, що я прожив життя лише задля того, щоб побороти це трикляте поріддя. Рачковський має рацію, лише ненависть розпалює серце.

Свій обов'язок треба виконати при параді. Я вдягнув фрак та наклеїв бороду, які залишилися у мене ще з тих часів, коли я ходив на вечори до Жульєт Адам. У одній зі своїх шаф я майже випадково натрапив на заначку кокаїну «Parke & Davis», яку мені дав ще лікар Фройд. Хтозна, як він туди потрапив. Я ніколи не пробував, але, якщо лікар не збрехав, зілля надасть мені поштовх. Я запив усе трьома склянками коньяку. Тепер почуваюся левом.

Ґав'ялі захоче піти зі мною, але я йому не дам, бо своїми повільними рухами він може завадити.

Я чудово зрозумів, як працює пристрій. Підкладу бомбу, яку запам'ятають на віки.

Ґав'ялі дає мені напутні застереження: «Будьте пильні тут і будьте уважні там».

Хай йому родимець, я ж ще не здитинився.

Надаремні вчені уточнення

Історичні відомості

Єдиний вигаданий персонаж у цій розповіді – головний герой, Симоніно Симоніні, а от дід його, капітан Симоніні, справді існував, хоч і згадувався у творі лише як загадковий автор листа до абата Баррюеля.

Усі інші персонажі (окрім кількох другорядних героїв, як-от Ребауденґо чи Нінуццо) дійсно жили й казали ті ж самі слова й робили ті ж самі вчинки, що й у цьому романі. Це стосується як героїв, які з'являються на сторінках книжки під власними іменами (може, хтось мені не повірить, але така людина, як, наприклад, Лео Таксиль – реальна історична особа), так і персонажів з вигаданими іменами, та й то тому, що я, аби не затягувати розповідь, приписав одному (вигаданому) вчинки й слова кількох людей (які насправді колись існували).

Утім, якщо ми гарненько помізкуємо, то навіть Симоне Симоніні, попри те, що це персонаж збірний, у вуста якого вкладені слова й якому приписані вчинки, які робили декілька людей, певним чином теж колись існував.

Більше того, відверто кажучи, він досі десь серед нас.

Фабула та сюжет

Оповідач цілком усвідомлює, що у досить безладному сюжеті щоденника, який відтворено на цих сторінках (з купою забігань уперед та повернень назад, чи, як би сказали кінематографісти, «flashback») читач, можливо, не зможе переказати те, в якій послідовності розгорталися події, від народження Симоніні до самого кінця щоденника. Це й є фатальна неузгодженість між story and plot, як кажуть англосакси, чи навіть гірше, як казали російські формалісти (усі геть-чисто євреї) – між фабулой и сюжетом твору. Сказати б по правді, Оповідачеві самому часом важко було в усьому розібратися, та він сподівається, що уважний читач обійдеться без цих тонкощів й отримуватиме не менше задоволення від власне фабули. Однак якщо ж трапиться надто прискіпливий читач чи неметкий на кебу, нижче наведено табличку, яка пояснює взаємозв'язок між двома рівнями (втім, цілком звичними для кожного, як колись давно казали, добротного роману).

У колонці «Сюжет» наведено послідовність сторінок щоденника, відповідно до розділів, достоту так, як читає їх читач. А у колонці «Фабула» відтворено справжню послідовність подій, яку Симоніні чи Далла Піккола згадують чи відновлюють у різний час.

1. Перехожий, котрий того сірого ранку…	Оповідач починає читати щоденник Симоніні.	-
2. Хто я?	Щоденник за 24 березня 1897 року	-
3. «Ше Маньї»	Щоденник за 25 березня 1897 року (згадки про обіди у «Ше Маньї» у 1885–1886 роках)	-
4. Дідові часи	Щоденник за 26 березня 1897 року	1830–1855 роки, дитинство й юність, аж до дідової смерті
5. Симоніно карбонарій	Щоденник за 27 березня 1897 року	1855–1859 роки, робота на нотаріуса Ребауденґо та перші зв'язки зі спецслужбами
6. На службі у служби	Щоденник за 28 березня 1897 року	1860 рік. Зустріч з головами п'ємонтської розвідки
7. У лавах «тисячі»	Щоденник за 29 березня 1897 року	1860 рік. Подорож на «Еммі» разом з Дюма. Прибуття до Палермо. Знайомство з Ньєво. Перше повернення до Турина
8. «Геркулес»	Щоденник за 30 березня та 1 травня 1897 року	1861 рік. Зникнення Ньєво. Друге повернення до Турина й заслання до Парижа
9. Париж	Щоденник за 2 квітня 1897 року	1861 рік. Перші роки життя у Парижі
10. Спантеличений Далла Піккола	Щоденник за 3 квітня 1897 року	-
11. Жолі	Щоденник за 3 квітня 1897 року, вночі	1865 рік. Шпигуючи за Жолі у в'язниці. Пастка для карбонаріїв
12. Ніч у Празі	Щоденник за 4 квітня 1897 року	1865–1866 роки. Перша версія «Празького цвинтаря». Знайомства з Брафманом та Ґуґено
13. Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола	Щоденник за 5 квітня 1897 року	-
14. Біарріц	Щоденник за 5 квітня, пізній ранок	1867–1868 роки. Зустріч з Ґодше у Мюнхені. Убивство Далла Пікколи
15. Далла Піккола живий	Щоденник за 6 та 7 квітня 1897 року	1869 рік. Лаґранж розповідає про Буллена
16. Буллен	Щоденник за 8 квітня 1897 року	1869 рік. Далла Піккола йде до Буллена
17. Часи Комуни	9 квітня 1897 року	1870 рік. Часи Комуни
18. Протоколи	Щоденник за 10 та 11 квітня 1897 року	1871–1879 роки. Повернення падре Берґамаскі. Домальовки зустрічі на Празькому цвинтарі. Убивство Жолі
19. Осман-бей	Щоденник за 11 квітня 1897 року	1881 рік. Зустріч з Осман-беєм.
20. Про росіян?	Щоденник за 12 квітня 1897 року	-
21. Таксиль	Щоденник за 13 квітня 1897 року	1884 рік. Симоніні знайомиться з Таксилем
22. Диявол у XIX столітті	Щоденник за 14 квітня 1897 року	1884–1896 роки. Антимасонська діяльність Таксиля
23. Дванадцять років, прожитих гарно	Щоденник за 15 та 16 квітня 1897 року	1884–1896 роки. Як у ці роки жив Симоніні (у цей час Симоніні знайомиться з психіатрами з «Ше Маньї», про це він розповідав у третьому розділі)
24. Нічна меса	Щоденник за 17 квітня 1897 року (закінчено писати на світанку 18 квітня)	1896–1897 роки. Провал справи Таксиля. 21 березня 1897 року – Чорна меса
25. Прояснити голову	Щоденник за 18 та 19 квітня 1897 року	1897 рік. Симоніні прозріває й позбавляється Далла Пікколи
26. Остаточне рішення	Щоденник за 10 листопада 1898 року	1898 рік. Остаточне рішення
27. Перерваний щоденник	Щоденник за 20 грудня 1898 року	1898 рік. Підготовка до замаху

1905 рік	У Росії виходить у світ книга Сергія Нілуса «Величне в малому», в якій у передньому слові говориться таке: «Один мій наразі вже покійний товариш дав мені рукопис, у якому дивовижно точно й зрозуміло розповідається про план та здійснення злостивої всесвітньої змови… Цей документ потрапив до мене у руки близько чотирьох років тому, й мене цілковито запевнили, що це абсолютно правильний переклад (оригінальних) документів, які жінка вкрала в одного з найвпливовіших масонів, котрий посвячений у найвищі ступені ордену… Викрадення було здійснене наприкінці таємної зустрічі «посвячених», що відбувалася у Франції – гнізді «масонсько-єврейської змови». Тим, хто має бажання побачити й почути, я насмілююся відкрити зміст цього рукопису під заголовком „Протоколи старійшин Сіону“». «Протоколи» було відразу перекладено багатьма мовами.
1921 рік	Лондонська «Таймс» знаходить зв'язок між «Протоколами» та твором Жолі й називає їх підробкою. Відтоді «Протоколи» невпинно перевидаються як справжні.
1925 рік	«Майн Кампф» Гітлера (І; 11): «Те, як усе існування цього народу ґрунтується на постійній брехні, видно з добре знаних «Протоколів сіонських мудреців»; «Frankfurter Zeitung» щотижня скиглить про те, що «Протоколи» ґрунтуються на обмані, й у цих словах – найкраще підтвердження того, що вони справжні… Коли ця книга стане суспільним надбанням усього народу, можна буде вважати, що єврейську загрозу усунено».
1939 рік	Анрі Роллен «Апокаліпсис нашого часу» («L'Apocalypse de notre temps»): «Протоколи можна вважати одним з найпоширеніших творів у світі після Біблії».