Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

Поки той спантеличено почав читати, Симоніні спокійно зайшов йому за спину, притис дуло пістоля до скроні й вистрелив.

Жолі розм'як, з дірочки у скроні потік тоненький струмінь крові, руки звисли. Вкласти пістоля йому в руку було неважко. На щастя, подія ця сталася років за шість чи сім до того, як винайшли чарівний порошок, котрий допомагає виявити на зброї неповторні відбитки пальців, що торкалися тієї зброї. У часи, коли Симоніні зводив рахунки з Жолі, ще довіряли теорії такого собі Бертільйона, яка полягала у вимірюванні скелета та інших кісток підозрюваного. Ніхто й не запідозрив, що такий чоловік, як Жолі, міг не вкорочувати собі віку.

Зібравши стос газет і вимивши філіжанки, з яких вони споживали каву, Симоніні залишив квартиру в ідеальному порядку. Як він дізнався згодом, тамтешній швейцар, не побачивши свого пожильця кілька днів, зателефонував до комісаріату у кварталі Сен-Тома-д'Аквін. Вибивши двері, знайшли труп. З короткої замітки у газеті випливало, що пістоль лежав долі. Ймовірно, Симоніні надто слабко поклав зброю до рук покійного, одначе то було неістотно. Завдяки надзвичайному везінню, на столі лежало кілька листів до матері, сестри, брата… І попри те, що в жодному з листів прямо не йшлося про самогубство, однак усі вони були просякнуті глибоким, високомовним песимізмом. Складалося враження, що їх було написано заздалегідь. І хтозна, чи не мав наміру Жолі насправді заподіяти собі смерть, бо ж тоді Симоніні даремно так журився.

Це вже не вперше Далла Піккола нагадує своєму сусіду по квартирі те, про що, напевне, міг дізнатися лише під час сповіді й що той сусіда дуже прагнув забути.

Симоніні вже трохи до того звик, тож унизу сторінки з доповненнями Далла Пікколи він надряпав кілька роздратованих речень.

Звісно, текст, у який Оповідач тихцем заглядає, сповнений несподіванок, і, можливо, колись із нього варто буде скласти роман.

19. Осман-бей

11 квітня 1897 року, вечір

Любий абате, я насилу намагаюся згадати своє минуле, а ви неугавно перериваєте мене, наче педантичний гувернер, котрий щоразу вказує мені на мої орфографічні помилки… Ви мене відволікаєте. Бентежите. Гаразд, це я вколошкав Жолі, але ж мета, яку я перед собою поставив, виправдовує ті незначущі засоби, якими я зазвичай користуюся. Візьміть за взірець політичну поміркованість та холоднокровність падре Берґамаскі й тримайте своє хворобливе зухвальство на припоні…

Коли мене вже не шантажували ані Жолі, ані Ґодше, я нарешті був у змозі взятися за свої Празькі Протоколи (чи принаймні такими я їх уявляв). Мені слід вигадати щось новеньке, позаяк мій старий варіант про зустріч на празькому цвинтарі вже перетворився на загальновідому оповідку, майже як з роману. Кілька років по тому, як у «Contemporain» надрукували дідів лист, там же з'явилася реальна розповідь рабина, яка нібито була задокументована у рапорті одного англійського дипломата, такого собі сера Джона Рідкліфа. Оскільки Ґодше, підписуючи свій роман, використовував псевдонім «сер Джон Реткліф», було цілком зрозуміло, звідки ростуть ноги. З часом я припинив рахувати, скільки разів різні автори запозичували мою розповідь про празький цвинтар: оце пишу, й мені, здається, пригадується, що недавно такий собі Бурнан надрукував «Les juifs nos contemporains»[229]229
  «Євреї – наші сучасники» (фр.).


[Закрыть], де знову з'являється розмова рабинів, тільки тепер Джоном Рідкліфом звуть уже, власне, рабина. Боже мій, як же жити у світі фальшувальників?

Я шукав нову інформацію для своїх Протоколів, не нехтуючи певними витворами преси, досі гадаючи, що, коли не зважати на бідолаху абата Далла Пікколу, мої клієнти не надто скидаються на людей, які цілісінькими днями просиджують у бібліотеках.

Якось падре Берґамаскі сказав таке:

– Російською вийшла книжка такого собі Лютостанського про Талмуд та євреїв. Я спробую дістати її й попросити своїх братів зробити переклад. Однак є ще одна особа, з якою треба поспілкуватися передовсім. Ти коли-небудь чув про Осман-бея?

– Він турок?

– Можливо, серб, але пише німецькою. Його книжечку про підкорення євреями світу вже перекладено багатьма мовами, та, гадаю, йому знадобиться більше інформації, бо він живе з антиюдейських кампаній. Кажуть, що російська політична поліція дала йому чотириста рублів, аби він поїхав до Парижа в науку до Всесвітнього Єврейського альянсу, про який, як я пригадую, ти вже дещо дізнався від свого друга Брафмана.

– Насправді, обмаль.

– То вигадай щось і запропонуй тому Осман-бею, а він запропонує щось тобі.

– Як я його знайду?

– Він сам тебе знайде.

Я вже майже не співпрацював з Ебутерном, але час від часу ми зв'язувалися. Цього разу ми зустрілися біля головного входу в Нотр-Дам, і я розпитав його про Осман-бея. Здавалося, що він знайомий з поліцією половини світу.

– Можливо, він єврей, як і Брафман та решта озлоблених представників його породи. У нього довгенька біографія. Спочатку він називався Міллінґер чи Міллінґен, пізніше – Кібрідлі-заде і якийсь час його вважали албанцем. Бея виганяли з багатьох країн за брудні оборудки, здебільшого шахрайства, інколи в якій-небудь державі він потрапляв за ґрати на кілька місяців. Він присвятив себе єврейському питанню, бо завбачив, що це справа прибуткова. Не знаю вже, за яких обставин, але якось, перебуваючи у Мілані, він привселюдно зрікся всього, що казав з приводу євреїв, а потім надрукував у Швейцарії нові антисемітські книжечки й подався продавати їх у Єгипет, ходячи від хати до хати. Але справжньої слави він зажив у Росії, де спочатку опублікував кілька розповідей про вбивства християнських дітлахів. Наразі він присвятив себе Єврейському альянсу, й саме тому ми хочемо втримати його якнайдалі від Парижа. Я багато разів казав вам, що ми не хочемо встрявати у сварку з цим людом, нам немає у цьому потреби, принаймні зараз.

– Але він уже їде до Парижа, а може, вже й приїхав.

– Бачу, ви вже більш за мене обізнані. Та нехай, якщо хочете, приглядайте за ним, ми, як і завжди, будемо вам вдячні.

Ось саме тому я мав двійко вагомих причин, аби зустрітися з тим Осман-беєм: по-перше, щоб продати йому інформацію, яку маю на євреїв, а по-друге, щоб тримати Ебутерна у курсі пересувань об'єкта. За тиждень Осман-бей дійсно дав про себе знати, підсунувши під двері моєї крамнички записку, в якій повідомляв мені адресу пансіону в кварталі Маре[230]230
  Маре – квартал у Парижі, на правому березі Сени, де розташовано багато пам'яток. Незважаючи на численні вигнання євреїв, цей район донині вважають єврейським.


[Закрыть].

Я гадав, що він ласий до смачненького, тож хотів запросити його у «Grand Véfour», аби він скуштував fricassée de poulet Marengo e les mayonnaises de volaille[231]231
  Куряче фрикасе під майонезом а-ля Маренго (фр.).


[Закрыть], ми обмінялися кількома цидулками, але він відхилив мої запрошення, призначивши зустріч того ж вечора на розі пляс Мобер та рю Метр-Альбер. Я побачив, як під'їхав фіакр, тож мені довелося підійти ближче.

Коли екіпаж зупинився на розі майдану, звідти вигулькнув писок, з яким я б не хотів зустрітись посеред ночі на котрійсь вулиці у моєму кварталі: закудлані довгі коси, карлючкуватий ніс, хижий погляд, землисте обличчя, сухоребрий, наче акробат, та ще й ліве око нервово сіпається.

– Доброго вечора, капітане Симоніні, – відразу привітався чоловік, додаючи: – У Парижі, як то кажуть, навіть стіни мають вуха. Тому єдиний спосіб спокійно погомоніти – прогулятися містом. Візник не почує нас аж звідси, а якби й міг, то він усе одно глухий, як тетеря.

Так, поки на місто спускалися сутінки, а з туманної ковдри, яка поволі розстелялася, майже вкриваючи бруківку на вулицях, накрапав дрібненький дощик, ми вперше повели свою розмову. Здавалося, що фурманові дали вказівку прослизнути у найменш залюднені квартали, їхати найгірш освітленими вулицями. Ми цілком спокійно могли побалакати на бульварі Капуцинів, та Осман-бей, вочевидь, полюбляв театральність.

– Париж – немов пустеля, погляньте на перехожих, – казав він, усміхаючись, і від тої усмішки його обличчя осяялось так, як осяюється череп від свічки (цей чолов'яга із землистим обличчям мав білосніжні зуби). – Вони рухаються, наче примари. Може, щойно проб'ються перші світанкові промені, вони поспішать повернутися у свої могили.

– Мені вже осточортіло: я, звісно, оцінив стиль, дещо навіть нагадує найкращі зразки творів Понсона дю Терая[232]232
  П'єр Алексіс Понсон дю Терай (1829–1871) – французький письменник, один із засновників роману-фейлетону або роману з продовженнями. Намагаючись наслідувати Ежена Сю, написав у 1857-му роман про пригоди Рокамболя. Відзначався шаленою популярністю серед сучасників. Брав участь у франко-прусській війні й навіть створив власний загін.


[Закрыть], але, може б, ми побалакали про більш конкретні речі. Наприклад, що ви можете мені розповісти про такого собі Іполита Лютостанського?

– То шахрай та шпигун. Був католицьким священиком, але сану його позбавили, бо він, як би то мовити, робив з хлопчиками не надто порядні речі, а це вже, знаєте ж бо, найгірша характеристика, адже, святий Боже, всі ж знають, що людина – слабка, таж якщо ти вже став священиком, то мусиш дбати про певні норми пристойної поведінки. А він тільки й зробив, що став православним монахом… Я вже досить добре знаю Святу Русь, аби стверджувати, що у тих монастирях на краю світу старці зав'язують з послушниками, як би краще висловитися, – «братерські стосунки». Втім, я не охочий до інтриг і не переймаюся чужими справами. Знаю лише, що ваш Лютостанський взяв у російського уряду для своїх оповідок про людські офіри, які приносять євреї, – звичайнісінькі казочки про ритуальні вбивства дітей-християн, – шалені гроші. Ніби він з дітьми ліпше поводиться. Загалом, ходять чутки, що він, пообіцявши за певну грошову винагороду зректися всього, що опублікував, зблизився з певними єврейськими колами. Уявляєте, якщо євреї труснуть калиткою. Ні, це ненадійна особа. – А потім ще додав: – Ох, мало не забув. У нього сифіліс.

Мені хтось казав, що великі письменники завжди у своїх персонажах описують себе самих.

Пізніше Осман-бей вислухав те, що я хотів йому розповісти, й поблажливо посміхнувся, почувши мою мальовничу розповідь про зустріч на празькому цвинтарі, а потім перебив:

– Капітане Симоніні, оце й справді скидається на літературу, так само, як і те, що ви приписуєте мені. Я шукаю неспростовні докази зв'язку Єврейського альянсу з масонами, бажано – не знову блукаючи минувшиною, а передбачаючи майбутнє, свідчення зв'язку французьких та прусських євреїв. Альянс – це сила, яка закидає свої золоті тенета на увесь світ, прагнучи підкорити собі всіх і все, й саме це необхідно доводити й викривати. Сили, подібні до Альянсу, існують споконвічно, вони існували ще до Римської імперії. Саме тому вони дієві, позаяк мають три тисячоліття. Подумайте-но, як вони керували Францією, використовуючи такого єврея, як Тьєр.

– Тьєр був євреєм?

– А хто ж як не єврей? Вони навколо нас, за нашими спинами, вони контролюють наші заощадження, керують нашою армією, впливають на нашу церкву й на наші уряди. Я підкупив одного службовця в Альянсі (французи всі продажні) й дістав копії всіх листів, які надіслано комітетам євреїв у багатьох країнах, які мають теплі стосунки з Росією. Комітети існують у всіх країнах зарубіжжя, й поки поліція наглядає за великими шляхами, вони бігають полями, болотами та водопротоками. Все це одна павутина. Віддавши це послання цареві, я врятував Святу Русь. Лише я. Я миролюбний, я мрію, щоб у світі панувала смиренність і ніхто більше не знав, що значить слово «насильство». Якщо зі світу зникнуть усі євреї, котрі своїми грошима підтримують торгівців зброєю, ми станемо ближчими до століття щастя.

– Отже?

– Отже, одного дня ми муситимемо прийняти єдине розумне рішення, остаточне рішення: про повне винищення єврейського поріддя. Ви спитаєте, чи разом з дітьми? Так, з дітьми. Знаю, це може видатися іродівським наміром, та коли йдеться про погане сім'я – просто зірвати рослину не достатньо, треба вирвати її коріння. Якщо не хочете, щоб вилупився комар, – убивайте лялечку. Наступати на Єврейський альянс треба лише в переломний момент. Єдиний шлях знищити його – позбавитись усього поріддя.

Наприкінці нашої прогулянки пустельним Парижем Осман-бей зробив мені пропозицію:

– Капітане, того, що ви мені запропонували, – надзвичайно мало. Не вдавайте, що я розповів вам щось цікаве про Альянс, про котрий незабаром знатиму геть усе. Укладімо угоду: я спроможний наглядати за євреями з Альянсу, але не за масонами. Походячи з містичної, православної Росії, не маючи глибоких знань про місцеве фінансове та інтелектуальне середовище, я не зможу проникнути до масонів. Вони приймають до своїх лав таких, як ви, з годинничком у кишені свого жилета. Вам утертися в те оточення буде неважко. Я чув, ви пишаєтеся тим, що брали участь у походах Ґарібальді, того масона, як і будь-хто інший. То як – ви мені про масонів, а я вам про Єврейський альянс?

– Угоди на словах досить?

– Коли домовляються джентльмени, зайве укладати письмові угоди.

20. Росіяни?

12 квітня 1897 року, дев'ята ранку

Любий абате, я остаточно переконався, що ми – дві різні особи. Маю цьому докази. Сьогодні вранці, десь, мабуть, годині о восьмій, прокинувшись (у власному ліжку), я ще в нічній сорочці пішов до кабінету, коли помітив темну примару, яка намагалася дременути донизу. Краєчком ока я миттю зауважив, що хтось наробив у моїх паперах безладу, тож, узявши ціпок-меч, котрий, на превелике щастя, був під рукою, я зійшов до крамниці. Я помітив, як чорна тінь, неначе крук – передвісник лиха, вийшов на вулицю. Я пішов слідом, але чи то мені просто не поталанило, чи то мій нав'язливий гість добре підготував свою втечу, та я спіткнувся об стілець, який стояв не на своєму місці.

Витягши меча з палиці, я, накульгуючи, кинувся в завулок. Ох, ні душі вже не було ані праворуч, ані ліворуч. Мій відвідувач утік. Але я можу заприсягтися, що то були ви. Саме ви, бо коли, повернувшись додому, я зайшов до вашого помешкання, ваше ліжко було порожнє.

12 квітня, полудень

Капітане Симоніні, щойно прокинувшись (у власному ліжку), відповідаю на ваше послання. Присягаюся, то був не я, оскільки у той час я спав. Однак, прокинувшись, я був до смерті наляканий, побачивши, як коридором біжить чоловік, безсумнівно, то були ви. Не знявши нічної сорочки, я побіг за вами й побачив, як ви, наче привид, спускаєтеся у свою брудну крамничку й вислизаєте з дверей. Я теж спіткнувся об стілець, коли вбігав у завулок Мобер, де від привида не лишилося й сліду. Але то були ви, присягаюсь, на Бога, скажіть мені, що я вгадав…

12 квітня, перша пополудні

Любий абате, що зі мною? Вочевидь, я слабую, наче спочатку втрачаю свідомість, а потім, знов опанувавши себе, помічаю, що ви, втручаючись у мою розповідь, псуєте мій щоденник. Ми з вами одна особа? Замисліться на хвильку, хоч би послуговуючись здоровим глуздом, як не логічним доказом: якщо наші обидві зустрічі трапились одночасно, то цілком обґрунтовано можна було б припустити, що один з цих чоловіків я, а інший – ви. Але зустрічі ці трапились у різний час. Певна річ, якщо я, увійшовши до своєї оселі, бачу, як хтось тікає, я знаю напевно, що то не я; а припущення про те, що інший – то обов'язково маєте бути ви, ґрунтується на майже безпідставному переконанні, що цього ранку у квартирі нас було лише двоє.

А якщо нас справді було лише двоє, тоді виникає певна суперечність. О восьмій ранку саме ви порпалися у моїх речах і саме за вами я гнався. Але чому тоді кожен з нас пам'ятає мить і годину, коли хтось проник у його оселю, але зовсім не пригадує той момент і ту годину, коли власне він сам увійшов до помешкання іншого?

Звісно, ми могли б про це забути, або мати таке бажання, або з якоїсь причини замовчати. Але я, наприклад, цілком щиро запевняю, що анічогісінько не приховав. З іншого боку, думка про те, що у двох людей одночасно виникло однакове бажання приховати щось один від одного, мені видається дещо схожою на літературну вигадку, тож годі, навіть Монтепен[233]233
  Ксав'є Монтепен (1823–1902) – французький письменник, надзвичайно популярний у XIX столітті через свої романи з купою різноманітних сюжетних поворотів, «страхіть», несподіванок. Через сороміцькість одного з них був оштрафований і засуджений до кількох місяців ув'язнення.


[Закрыть] не зміг би вимудрувати чогось такого.

Більш вірогідним здається припущення, що у цьому замішані троє. Таємничий пан МістЕр[234]234
  Mystère (фр.) – таємниця, секрет.


[Закрыть] рано-вранці вдирається до мене, а я думаю, що то ви. Об одинадцятій цей самий пан Містер приходить до вас, і ви гадаєте, що то я. Чи вам це здається неймовірним, зважаючи на море шпигунів навкруги?

Одначе це не доводить, що ми різні люди, позаяк одна й та сама людина, спочатку в подобі Симоніні, може пригадати візит чужинця о восьмій, а потім, уже як Далла Піккола, – об одинадцятій.

Таким чином, цей трапунок геть не вирішив проблеми стосовно нашої особистості. Тільки ускладнив обом життя (чи тій людині, якою ми обоє з вами є), пускаючи, щоб плутався між ногами, третього, котрий може спокійнісінько навідуватися до нас обох.

А що, як нас не троє, а четверо? Містер-1 прийшов до мене о восьмій, а Містер-2 завітав до вас об одинадцятій. Який зв'язок між Містером номер 1 та Містером номер 2?

Врешті, чи ви абсолютно певні того, що людина, котра переслідувала вашого Містера, – це були ви, а не я. Визнайте, це чудове питання.

Хай там як, а я вас попереджаю. У мене є палиця-меч. Щойно я зауважу ще одну примару у власній оселі, не питатиму, хто такий, відразу рубатиму. Навряд чи, щоб то був я і щоб я сам себе зарубав. Можу вколошкати Містера (першого чи другого). Але можу вбити й вас. Отож треба бути насторожі.

12 квітня, вечір

Ваші слова, прочитавши які, я немов прокинувся від тривалої дрімоти, збентежили мене. Немов уві сні, у моїй голові промайнув образ лікаря Батая (але хто це такий?), котрий, коли ми були в Отьой, трохи хильнувши, дав мені маленького пістоля, кажучи: «Мені боязко, з масонами ми зайшли надто далеко, вони хочуть нашої смерті, краще мати при собі зброю». Я перелякався, однак мене більше настрахала зброя, аніж загроза смерті, бо я знав (але чому?), що з масонами я впораюся. Наступного дня я жбурнув пістоля у шухляду тут, у цій квартирі на рю Метр-Альбер. Цього ранку ви мене налякали, тож я пішов зазирнути до тієї шухлядки. У мене виникло відчуття, ніби я це вже робив, але за мить я струснувся. Геть марення. Близько шостої я обережненько вислизнув у коридор для перевдягань і попростував до вашого помешкання. Я побачив, як просто на мене насувається химерна фігура: то був згорблений чоловік, котрий тримав у руках лише маленьку свічечку. То могли бути ви, але, святий Боже, я зовсім утратив голову. Я вистрілив, і чоловік упав до моїх ніг, більше не поворухнувшись.

Його було вбито одним пострілом просто у серце; це був мій перший і, сподіваюсь, останній у житті постріл. Яке жахіття!

Я обмацав його кишені: знайшов лише кілька листів російською. А потім, поглянувши на його обличчя, я ясно побачив високі вилиці й трохи розкосі очі, як у калмика, не кажучи вже про біляве, майже біле волосся. Безсумнівно, це був слов'янин. Чого він хотів від мене?

Я не міг дозволити трупові лежати в моїй оселі, тому я зніс його донизу, у ваш льох, і, відчинивши хідник, який веде до каналізаційних тунелів, цього разу насмілився зійти східцями, по яких насилу стяг тіло, а потім, ризикуючи задихнутись від міазмів, потяг його туди, де, як я вважав, лежать рештки ще одного Далла Пікколи. Та отакої, на мене чекали аж дві несподіванки. По-перше, випари та пліснява у підземеллі, через якесь хімічне диво, диво науки, яка є царицею нашого часу, посприяли збереженню протягом десятиліть того, що, мабуть, було рештками мого бездиханного тіла, від якого, щоправда, лишився лише скелет, однак на ньому можна було ще й розгледіти клапоть чогось схожого на шкіру, тож, хоч то була мумія, але в ній досі збереглася людська подоба. По-друге, поряд із тілом імовірного Далла Пікколи лежало ще двійко трупаків: чоловік у сутані і напівоголена жінка, та, попри те, що обидва вже були на стадії розпаду, мені здалося, що є в них щось страшенно мені знайоме. Чия ж це пара тіл, котрі немов збудили у моєму серці бурю, а в голові – невимовні образи? Я не знаю й знати не хочу. Та обидві наші історії виявляються набагато складнішими, ніж здавалось.

І тепер навіть не думайте мене переконувати, що з вами трапилося те ж саме. Я більше не граю у цю гру перехресних збігів.

12 квітня, ніч

Любий абате, я не тиняюсь вулицями, убиваючи людей, принаймні не маючи на те причини. Проте я таки навідався до каналізації, куди не ходив віками. Святий Боже, трупів справді чотири. Один з них, сто років тому, поклав я особисто, другий поклали ви якраз цього вечора, а чиї ж тоді інші два тіла?

Хто навідується до моєї клоаки, розкидаючи трупи?

Росіяни? Чого хочуть ті росіяни від мене, від вас, від нас?

Oh, quelle histoire! [235]235
  Ох і морока! (фр.).


[Закрыть]

21. Таксиль

Зі щоденника за 13 квітня 1897 року

Симоніні зі шкіри пнувся, аби лишень дізнатися, хто приходив у його помешкання – й у оселю абата Далла Пікколи. Він пригадав, що на початку вісімдесятих почав відвідувати салон Жюльєтти Адам[236]236
  Жульет Адам (1836–1936) – французька письменниця й феміністка.


[Закрыть] (з якою познайомився у книгарні на рю де Воєн – тоді вона називала себе мадам Ламіссін), там же він познайомився з Юліаною Дмитрівною Глінкою[237]237
  Юліана Глінка (1844–1918) – російська окультистка, секретний агент царської розвідки.


[Закрыть], а через цих жінок зв'язався з Рачковським[238]238
  Петро Рачковський (1853–1910) – арештований за участь у лівих революційних угрупованнях, згодом став поліцейським інформатором, уступив у лави екстремістської організації, а згодом став головою Охранного відділення. Мав зв'язок із Глінкою.


[Закрыть]. Якщо хтось і проник до нього в оселю (чи в оселю Далла Пікколи), то зробив він це за дорученням когось із цих двох, які згадувались йому як суперники, котрі полюють за одним скарбом. Але відтоді спливло вже років з п'ятнадцять, протягом яких сталося чимало різноманітних подій. Як довго росіяни вже ходять по його п'ятах?

А може, це масони? Він міг накоїти щось, що неабияк їх роздратувало, й вони, можливо, прийшли до його помешкання шукати якийсь компромат, що назбирав на них Симоніні. У ті часи він намагався зв'язатися з масонами, і для того, щоб порадувати Осман-бея, і в справах падре Берґамаскі, котрий уже дихав йому в спину, бо в Римі збирались розпочати тотальний наступ на масонство (і на євреїв, які надавали їм сил), а тому потребували свіжої інформації: з цим у них було настільки сутужно, що єзуїтська газета «Католицька культура» була вимушена надрукувати лист, який написав Симонінів дід отцю Баррюелю, той самий, що три роки тому надрукували у «Contemporain».

Цікаво, чи справді у ті часи мало сенс членство в якій-небудь ложі? Його б змусили присягати, він би мав брати участь у всіляких зборах, не мав би права відмовити у послузі своїм побратимам. Усе це суттєво обмежило б його свободу дій. Поза тим, не виключено, що ложа, аби прийняти його у свої лави, захотіла б перевірити його справжнє життя і його минуле, а цього він не повинен був допускати. Можливо, доцільніше було б, удаючись до шантажу, змусити якогось масона стати його інформатором. Нотаріус, який склепав стільки підроблених заповітів, які, на щастя, мали певну вагу, ймовірно, мав якого-небудь масонського сановника.

Власне, вигадувати якийсь певний матеріал для шантажу навіть не потрібно. Кілька років тому Симоніні дійшов висновку, що, хоч перетворившись з простого mouchard на міжнародного шпигуна, він таки чогось досягнув, але цього було замало, аби вдовольнити його честолюбство. Шпигунське життя зобов'язувало Симоніні жити майже потайки, та з віком він почав відчувати щораз більшу потребу жити у соціумі заможно й у пошані. Так він розкрив своє справжнє покликання: не бути шпигуном, а вдавати шпигуна, та ще й такого, що працює і вашим і нашим, і ніколи не знаєш, на кого наразі він збирає інформацію й скільки тої інформації він має.

Вдавати шпигуна виявилося справою дуже прибутковою, оскільки кожен намагався вивудити, як вважалося, неоціненно важливі таємниці, тож ці люди були готові розщедритися на чималеньку суму, аби лише і собі урвати у нього трошки таємного. Та, не бажаючи називатися, вони використовували як привід його нотаріальну діяльність, трусячи грошенятами, не кліпнувши оком, щойно він виставляв надмірно великий рахунок, і, зважте, не лише платячи дорого за незначні послуги, а й не отримуючи жодної інформації. Гадаючи, що вони за неї вже заплатили, вони просто чекали, поки їм повідомлять якісь дані.

На думку Оповідача, Симоніні готувався до нових часів: по суті, зважаючи на поширення свободи преси й появу передових засобів зв'язку, починаючи від телеграфу й закінчуючи радіо, яке ось-ось упровадять, таємна інформація перетворюється на дефіцит, а це могло б призвести до кризи у професії таємного агента. Краще вже, не володіючи секретами, робити вигляд, що маєш їх. Ніби жити на ренту чи отримувати проценти від патенту: ти лежня справляєш, люди вихваляються тим, що дістали від тебе приголомшливі відомості, твоя слава росте, й гроші пливуть до тебе без жодних зусиль.

Яка ж людина, коли її безпосередньо не шантажують, боятиметься шантажиста? Перше ім'я, яке заснувало у голові, був Таксиль. Симоніні пригадав, що вони познайомились, коли він складав для чоловіка певні листи (чиї? для кого?) й той розповідав йому про свій вступ у ложу «Le Temple des amis de l'honneur français»[239]239
  «Храм друзів честі французів» (фр.).


[Закрыть], надаючи цій події неабиякої значущості. Чи був Таксиль праведником? Симоніні не хотів схибити, тож пішов спитатися в Ебутерна. Його новий консультант, на відміну від Лаґранжа, ніколи не змінював місце зустрічі, завжди призначаючи побачення у глибині головного нотрдамського нефу.

Симоніні поцікавився, що спецслужби знають про Таксиля. Ебутерн розреготався:

– Зазвичай це ми просимо вас про інформацію, а не ви нас. Цього разу я піду вам назустріч. Звісно, ім'я мені знайоме, але це клопіт не для розвідки, а для поліції. Почекайте, за кілька днів я розповім вам усе.

Доповідь про клієнта прийшла наприкінці тижня й, певна річ, була дуже цікавою. У ній ішлося про те, що Марі Жозе Ґабріель Антуан Жоган-Пажес[240]240
  Лео Таксиль (1854–1907) – псевдонім французького журналіста та письменника, відомого противника католицизму та клерикалізму, що прославився своїми антирелігійними пародіями та «антимасонським» розіграшем, котрий тривав дванадцять років, жертвами якого стали Папа Римський та чимало французьких священиків.


[Закрыть] народився у Марселі в 1854 році, його віддали в єзуїтську школу, тож цілком природно, що у неповних вісімнадцять він почав співпрацювати з антиклерикальними газетами. У Марселі водився з жінками легкої поведінки, поміж яких одна проститутка у подальшому була засуджена на дванадцять років каторжних робіт за те, що вбила хазяйку помешкання, яке винаймала, а іншу арештували за зумисне вбивство коханця. Можливо, поліція марнославно приписувала йому ще й випадкові стосунки, хоч це й дивно, адже виявилося, що Таксиль працював на правоохоронців, здаючи їм інформацію про своє республіканське оточення. Та, можливо, люди з поліції теж соромились його, бо якось його навіть було викрито за пропаганду так званих «Цукерок багатолюбства», які насправді були звичайними пігулками-афродизіаками. У 1873-му він надрукував у місцевих газетах декілька листів, підписаних підробленими підписами рибалок, у яких попереджали про те, що затока переповнена акулами, що спричинило неабиякий ґвалт серед мешканців. Пізніше, засуджений за різноманітні антирелігійні статті, втік у Женеву. Перебуваючи там, пустив чутку, що на дні Женевського озера затоплені руїни античного міста, приманивши до озера зграї туристів. За поширення неправдивих та упереджених новин Таксиля вигнали із Швейцарії, покинувши яку, він переїхав спочатку до Монпельє, а потім до Парижа, де заснував на рю де Еколь «Антиклерикальну бібліотеку». А ставши нещодавно членом масонського товариства, був незабаром звідти виключений за негідництво. Здається, тепер його антиклерикальна діяльність не така прибуткова, як колись, бо наразі він по вуха у боргах.

Тепер Симоніні почав пригадувати все, що знав про Таксиля. Він написав кілька книжок, які, окрім своєї антиклерикальності, були ще й украй антирелігійними, як-от «Життя Христа», переказане за допомогою надзвичайно зневажливих карикатур (наприклад, про стосунки Марії та Святого Духа у подобі голуба). Також він написав похмурий роман «Син єзуїта», завдяки якому показав, що за халтурник був його автор: на першу сторінку він виніс присвяту Джузеппе Ґарібальді («котрого люблю, як батька»), й тут нічого сказати, але на титульному аркуші говорилося про «Вступ» Джузеппе Ґарібальді. Переднє слово називалося «Антиклерикальні роздуми» й було ущипливо-розлюченим випадом («Коли я бачу перед собою священика, особливо єзуїта – втілення попівства, мене аж до дрижаків та нападів нудоти проймає все його мерзенне єство»), у якому абсолютно не йшлося про те, якому саме творові воно передує. Отже, цілком зрозуміло, що Таксиль бозна-де відкопав цей вступ, подаючи все так, ніби це слово було написано для його книжки.

Симоніні не хотів кинути на себе тінь через такого персонажа. Тому, придбавши чудову перуку невизначеного кольору, що більше тяжів до каштанового, з рівненьким проділом набік, він вирішив постати перед ним в образі нотаріуса Фурньє. Зробивши за допомогою відповідного крему обличчя блідішим, він приклеїв пару бакенбардів під колір перуки, через які його лице здавалося витягнутішим. Підійшовши до люстерка, спробував наліпити на себе трохи тупувату усмішку, яка б демонструвала пару його золотих різців: сприяли цьому маленькі зубопротезні шедеври, які приховували його справжні зуби. До всього, маленький протез надавав його вимові невеличкого акценту й навіть змінював тембр голосу.

Пневматичною поштою Симоніні послав зазначеній особі на рю де Еколь petit bleu[241]241
  Телеграма (фр.).


[Закрыть], запрошуючи його наступного дня до «Кафе Риш». То було чудове місце для знайомства, адже до тієї кав'ярні навідувалися небагацько відомих персонажів, тож хвалькуватий вискочень не встоїть перед камбалами та бекасами з «Риш».

Лео Таксиль мав масне, опасисте обличчя, на якому випиналися чималенькі вуса, широке чоло та велику лисину, з якої безугавно витирав піт, говорив чоловік голосно, з нестерпним марсельським акцентом.

Таксиль не міг уторопати, чому це нотаріус на ймення Фурньє захотів з ним побалакати, але мало-помалу почав тішитися думкою, що це якийсь добродій, цікавий до спостережень за людською натурою, як і багацько тих, кого у ті романтичні часи називали «філософами», котрий цікавиться його антиклерикальною полемікою та надзвичайними життєвими пригодами. От і почав Таксиль, напхавши рота, захоплено переповідати свої молодецькі зухвальства:

– Як я поширив чутку про акул у марсельській затоці, всі місця для купання, починаючи від Каталані й закінчуючи пляжем у Прадо, спорожніли на кілька тижнів, і мер міста заявив, що акули, либонь, прийшли з Корсики, пливучи за якимось кораблем, з якого у воду кидали рештки зіпсованого копченого м'яса, а муніципальна комісія запросила групу chassepots, аби все перевірили, скориставшись буксиром, і, уявіть, дійсно прибула сотня солдатів на чолі з генералом Еспіве! А та вигадка про Женевське озеро? Набігло газетярів з пів-Європи! Почалися розмови про те, що затоплене місто було зведене за часів Галльської війни[242]242
  Галльська війна – серія військових кампаній і битв між римськими легіонами та галльськими племенами з 58-го по 50 рік до н. е.


[Закрыть], коли те озеро було настільки вузесеньким, що коли річка Рона протікала через водойму, річкові води не змішувалися з озерними. Місцеві човнярі зробили собі заробіток, возячи туристів на середину озера, де у воду наливали опію, щоб краще побачити дно… Один відомий польський археолог навіть відправив на батьківщину доповідь про те, що уздрів на дні озера перехрестя, на якому стояла статуя коня. Найголовніша особливість людської природи у тому, що люди ладні вірити у казна-що. Поза тим, як би тоді церква змогла проіснувати майже два тисячоліття, коли б у світі не було легковірних людей?