Текст книги "Празький цвинтар"

Автор книги: Умберто Эко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

7. У лавах «тисячі»

29 березня 1897 року

Гадки не маю, чи вдалось би мені пригадати всі події, а надто мої відчуття від подорожі на Сицилію, що тривала з червня 1860-го до березня 1861-го, якби вчора ввечері, порпаючись у старих паперах на дні комода, що стоїть у моїй крамничці, я не натрапив на стос старих погнутих аркушів, на яких я записував усе стосовно тих подій, імовірно, аби потім зробити для своїх туринських роботодавців докладний звіт. Записи на чернетці уривчасті, певно, я занотовував лише те, що вважав найсуттєвішим, або ж те, що я хотів, щоб вважали значущим. А про те, що я замовчував, я й гадки не маю.

* * *

З шостого червня я перебуваю на борту «Емми». Дюма зустрів мене дуже тепло. Зодягнений у піджак із тонкого сукна блідо-коричневого кольору, він, безсумнівно, був дуже подібний на напівкровку, хоч, зрештою, він ним і був. Оливкового кольору шкіра, пухкі, добре окреслені чуттєві губи, шевелюра кучерявого, як у африканця, волосся. В усьому іншому мав жвавий та іронічний погляд, щиру усмішку: пухкенький, вгодований bon vivant… Мені спала на гадку одна з багатьох байок, які про нього розповідають: якось у Парижі один франт за присутності Дюма лукаво натякнув на одну з тоді популярних теорій про зв'язок між первісною людиною та нижчими видами, на що той відрізав: «Так, пане, я починався з мавпи, а ви, ви, пане, до неї повертаєтеся!»

Дюма познайомив мене з капітаном Боґраном, помічником капітана Бремоном, лоцманом на ім'я Подіматас (чолов'яга був волохатий, немов дикий кабан, усюди на лиці борода й волосся йому сплутувалося, тож здавалося, що єдиним бритим місцем на обличчі були його білісінькі зуби), а над усе я познайомився з коком Жаном Боєром – як глянути на Дюма, то це чи не найважливіша особа в усій команді. Дюма подорожував з придворними, наче вельможа з давнини.

Проводжаючи мене до каюти, Подіматас розповів, що коронною стравою Боєра були asperges aux petits pois[126]126
  Спаржа з дрібним горошком (фр.).


[Закрыть], надзвичайно кумедна страва, бо горошку там і близько немає.

Ми обігнули острів Капрера, де у вільний від баталій час переховується Ґарібальді.

– Ви скоро побачите головнокомандувача, – мовив Дюма, і при найменшій згадці про Ґарібальді обличчя письменника засвітилося захопленням. – Через русяву бороду й блакитні очі він схожий на Христа з «Таємної вечері» Леонардо. Його рухи сповнені вишуканості, а голос безмежно ніжний. На перший погляд, він людина сумирна, але вимовте лишень у його присутності слова «Італія» та «незалежність», і він вмить обернеться на вулкан, котрий щойно прокинувся й вивергає полум'я та потоки лави. Йдучи в атаку, він ніколи не бере зброї, в бою витягає з піхов найпершу шаблю, яка втрапить йому до рук, і, викинувши ті піхви геть, кидається на ворога. Має лише один недолік: вважає себе гарним гравцем у бочче[127]127
  Гра з кульками.


[Закрыть].

Незабаром на борту зчинився неабиякий ґвалт. Моряки збиралися ловити морську черепаху, так ніби вони на південному березі Корсики. Дюма був у захваті:

– Оце так клопоту буде! Спочатку треба перевернути її на спину: вона простодушно витягне голову, а ми, скориставшись черепаховою необачністю, відітнемо її бідоласі, отак – шварк, а потім повісимо за хвоста, щоб півдоби стікала юшка. Потім повернемо її на спину й, узявши міцний гострий ніж, проникнемо між спинними й черевними пластинками, намагаючись не проколоти їй жовчний міхур, бо якщо його пошкодити, черепаху вже не можна буде їсти. Далі виймають нутрощі, залишаючи лише печінку, а прозора кашка всередині нам не годиться, зате там є дві долі м'яса, пахнуть і такі ж білі, як внутрішня частина телячого огузка. Врешті знімаємо пліву, відтинаємо шию й плавники, м'ясо ріжемо на шматки завбільшки з горіх, обчистивши їх, кладемо у круту юшку з морквою, приправлену гвоздикою, перцем, лавровим листком та чебрецем, і тушкуємо три-чотири години на повільному вогні. Тим часом курятину розрізають на смужки, приправляють шніт-цибулею, петрушкою та анчоусами, варять у гарячому бульйоні, потім, процідивши, поливають черепаховою юшкою, до якої вже додали пару склянок сухої мадери. Якщо нема мадери, можна додати склянку марсали та склянку горілки чи рому. Але то вже pis aller[128]128
  У крайньому разі (фр.).


[Закрыть].

Мені подобався цей чоловік, котрий так полюбляв смачні наїдки. Хоч і такі сумнівні.

* * *

(13 червня). Від позавчора «Емма» у Палермо. Через те, що повсюдно сновигають червоні сорочки, місто схоже на макове поле. Проте, хоч більшість ґарібальдійців одягнена як годиться, та дехто, одягнувшись у цивільне, носить лише капелюха з пір'їною. Через те, що наразі такого червоного сукна небагато, сорочки такого кольору коштують цілісінький статок, тож розжитися ними можуть здебільшого діти тутешніх шляхтичів, які, на відміну від добровольців з Генуї, приєдналися до лав ґарібальдійців лише після перших, найкривавіших боїв.

Кавалер Б'янко виділив мені досить коштів для того, щоб протриматися, тож, аби не здаватися місцевому люду новоприбулим щиглем, я негайно придбав собі достатньо поношене вбрання, сорочку, яка від частого прання вже перетворювалась на рожеву, та штани, котрі вже мали дуже кепський вигляд. Утім, однісінька сорочка коштувала мені аж п'ятнадцять франків, тоді як у Турині за ці ж таки гроші я міг купити чотири.

У цьому місті все коштує захмарно дорого: яйце – чотири сольдо, фунт хліба – шість сольдо, а фунт м'яса – тридцять. Не знаю, чи це так через те, що це бідний острів і його мешканці жадібно винищують його мізерні багатства, чи то палермці вирішили, що ґарібальдійці – це для них манна небесна, тож, як годиться, їх оббирають.

Зустріч двох величних особистостей у Палаццо дель Сенате (як казав захоплено Дюма: «Наче у Паризькій ратуші у 1830-му!») була надзвичайно театральною. Не знаю вже, хто з цієї парочки був більшим блазнем.

– Любий Дюма, мені так вас бракувало! – горланив головнокомандувач, а потім заперечив Дюма, що саме сипав вітаннями: – Не мене, не мене вітайте, он їх – вони справжні титани! – А потім кинув своїм: – Проведіть пана Дюма у найкращі палацові апартаменти. Для чоловіка, який приніс мені звістку про те, що прибудуть ще дві з половиною тисячі людей, десять тисяч гвинтівок, ще й два пароплави, будь-чого буде замало!

Я спостерігав за цією видатною особистістю з недовірою, з котрою, після смерті батька, ставився до всіх героїв. Дюма описав його як Аполлона, а мені він видався невисоким на зріст, зовсім не білявим, а білобровим, мав криві, наче дуги, ноги й, судячи з ходи, хворів на артрит. Я бачив, як двоє його людей допомагали йому сісти верхи.

Надвечір під королівським палацом, горланячи: «Слава Дюма! Слава Італії!», зібрався натовп. Письменник надзвичайно з того тішився, але мені здається, що, знаючи марнославність свого друга й маючи потребу у гвинтівках, які той пообіцяв, усе це організував сам Ґарібальді. Загубившись у юрбі, я спробував почути, про що вони щебечуть на своєму абсолютно незбагненному діалекті, наче якісь африканці. Та один діалог я все-таки розібрав. Якийсь чоловік питав іншого, хто цей Дюма, якому горланять «Слава!», а той відповів, що то черкеський князь, що купається у золоті й приїхав, аби віддати ці гроші Ґарібальді.

Дюма познайомив мене з кількома генералами, але коли я побачив хижий погляд одного з ґарібальдійських лейтенантів, жахливого Ніно Біксіо[129]129
  Ніно Біксіо (1821–1873) – італійський буржуазний демократ, сподвижник Ґарібальді, один з організаторів походу «ґарібальдійської тисячі» в Сицилію 1860 року.


[Закрыть], мене немов громом побило, тож я навіть відступився. Я мусив знайти якийсь готель, куди б я міг приходити і виходити ніким не помічений.

Тепер для сицилійців я – ґарібальдієць, а в очах керівництва експедиції – вільний репортер.

Я знову перестрів Ніно Біксіо, коли він верхи в'їжджав у місто. Якщо вірити чуткам, насправді саме він очолює експедицію. Ґарібальді відволікається, завжди думає про завтрашній день, і хоч чудово атакує і здатен потягти за собою тих, хто пасе задніх, саме Біксіо думає про теперішнє й шикує лави. Коли він проминав мене, я почув, як один ґарібальдієць мовив до свого товариша: «Диви, який погляд – де хочеш уразить. Сам вид ріже, наче шаблюкою. Біксіо! Тільки почуєш ім'я, відразу думаєш про зиґзаґувату іскру громовиці». Тепер зрозуміло, що Ґарібальді та його лейтенанти загіпнотизували добровольців. Недобре. Заради блага й спокою королівств надто харизматичним полководцям треба незабарно відтинати голови. Мої туринські роботодавці мають рацію: не можна дозволити, щоб міф про Ґарібальді дійшов і до Півночі, інакше всі піддані тамтешнього королівства повбираються у червоні сорочки й проголосять республіку.

* * *

(15 червня). З місцевими говорити важко. Єдине, у чому немає жодного сумніву, – вони прагнуть якнайбільше здерти з того, хто, за їхніми ж словами, хоч трохи схожий на п'ємонтця, хоча серед ґарібальдійських добровольців їх теж чимало. Я натрапив на таверну, де можна недорого попоїсти й скуштувати страви, назви яких вимовити просто неможливо. Пиріжками із селезінкою я просто давився, але, якщо запивати їх місцевим вином, то можна подужати навіть кілька штук. За вечерею я познайомився з двома добровольцями: одному, такому собі Аббі, ліґурійцю, було ледве за двадцять, а інший, Банді, газетяр з Ліворно, був приблизно мого віку. Завдяки їхнім розповідям я дізнався про перші битви ґарібальдійців і про їхню дорогу сюди.

– Ох, Симоніні, якби ти тільки знав, яким цирком була наша висадка у Марсалі! Отже, підпливаємо ми до бурбонських кораблів «Стромболі» та «Капрі», наш «Ломбардієць» напорюється на підводний камінь, і тоді Біксіо каже, що ліпше хай ворог захопить його з діркою у пузі, аніж неушкодженим, ба більше – треба й «П'ємонтця» продірявити. «Яке марнотратство!» – кажу, але його була правда: не годиться дарувати ворогові аж два кораблі, та й хіба не так учиняють великі полководці: зійшов на берег, спалив судно, й тоді вже дороги назад немає – тільки вперед. Починаємо висаджуватися з «П'ємонтця», а «Стромболі» починає палити з гармат, але все мимо. На їхній корабель піднімається старший офіцер одного з двох англійських суден, що стояли в порту, й каже капітанові, що на суші є англійські піддані, тож якщо трапиться хоч якийсь міжнародний інцидент, відповідатиме саме він. Ти ж знаєш, що у англійців у Марсалі великий комерційний інтерес, пов'язаний з вином. Сказавши, що йому начхати на міжнародні інциденти, бурбонський капітан знову заряджає, і знову ядро пролітає повз. А коли нарешті їхній залп досягає цілі, то від того жодних збитків, хіба що цуцика навпіл розідрало.

– Отже, англійці вам допомогли?

– Скажімо так, вони тихцем устряли в діло й збили бур-бонців з пантелику.

– А який зв'язок між генералом та англійцями?

Абба махнув рукою, ніби говорячи, що прості піхотинці, як-от він, просто виконують накази без зайвих питань.

– Слухай-но краще найкумедніше. Щойно ми прибули у місто, капітан наказав захопити телеграф і порвати всі лінії на цурпалки. Туди посилають капітан-лейтенанта й кілька чоловік, та, щойно зауваживши їх, телеграфіст ушився. Увійшовши, капітан-лейтенант знаходить копію телеграми, яку щойно відправили старшому офіцеру з Трапані[130]130
  Муніципалітет у однойменній сицилійській провінції.


[Закрыть]: два кораблі, під стягами, що майорять на вітру, зайшли в порт, і звідти вже сходять люди. І просто у цю мить приходить відповідь, яку читає один з добровольців, що працював телеграфістом у Генуї: «Скільки їх і чому висаджуються на берег?» Офіцер наказує передати одвіт: «Даруйте, я помилився. Це торговельні судна з Аґрідженто, які прибули з вантажем сірки». А з Трапані відповідають: «Ви телепень». Тоді офіцер задоволено вкладає все в ящик і, перерізавши дроти, йде собі геть.

– Правду кажучи, – встряв у розмову Банді, – не така то вже й притичина була, як каже Абба, бо коли ми вже зійшли на берег, з бурбонських кораблів посипали з гармат та кулеметною картеччю. Правда, нам було весело. Аж ось серед вибухів, махаючи нам капелюхом на знак вітання, з'явився старезний, хоч і гарно вгодований монах. Хтось прокричав: «Що, прийшов муляти очі, о брате?» Але Ґарібальді, піднявши руку, наказав замовкнути й спитав: «А що ви, братику, прийшли? Хіба не чуєте, як свистить картеч?» А монах йому: «Картеч мене не лякає, я слуга бідолашного святого Франциска й син Італії». – «Отже, ви з народом?» – спитав генерал. – «З народом, з народом», – мовив той. Отоді ми зрозуміли, що Марсала наша. Ґарібальді послав Кріспі від імені короля Італії Вітторіо Еммануеле до збирача податків, аби забрати під розписку всю готівку, яка зберігається в інтенданта Ачербі[131]131
  Джованні Ачербі (1826–1869) – італійський патріот, змолоду був членом таємних організацій. У «Експедиції тисячі» був головним інтендантом Ґарібальді, після закінчення боротьби за незалежність – депутатом від лівих.


[Закрыть]. На той час Королівства Італія ще не існувало, але розписка, яку підписав Кріспі, засвідчуючи, що взяв з казни гроші, була першим документом, у якому Вітторіо Еммануеле було названо «королем Італії». Тут я вирішив скористатися нагодою й спитати:

– Але ж хіба інтендант не капітан Ньєво?[132]132
  Іпполіто Ньєво (1831-1861) – італійський письменник, патріот. У експедиції виконував адміністративні обов'язки, а також вів хроніку «Експедиції тисячі», на основі якої написав «Щоденник експедиції з 5 по 28 травня» та «Ґарібальдійські листи». Загинув у корабельній катастрофі, повертаючись з Палермо, де виконував доручення.


[Закрыть]

– Ньєво – заступник Ачербі, – уточнив Абба.

– Такий молодий, а вже став великим поетом. Справжній патріот. На фронті він виблискував кмітливістю. Завжди наодинці, вдивляючись удалечінь, ніби хоче поглядом розсунути обрій. Гадаю, Ґарібальді дасть йому полковника.

А Банді й собі взявся вганяти мене в тугу:

– Під час битви у Калатафімі він трохи відстав, аби роздати хліб, аж ось Боцетті покликав його в бій, і той кинувся, налітаючи на ворога, немов величезна чорна птаха, розкриваючи поли, які йому тут-таки гарматним ядром прошило…

Цього вже вистачило, аби мені цей Ньєво остогид. Мабуть, він мій одноліток, а вже вважає себе знаменитістю. Поет-вояка. Тут мимоволі продірявлять поли, якщо розпанахувати їх, коли ядра літають. Гарний спосіб похвалитися діркою, коли вона не в твоїх грудях…

Далі Абба та Банді повели мову про битву при Калатафімі, про те, як вони дивовижним чином перемогли: тисяча добровольців з одного боку й двадцять п'ять тисяч чудово озброєних бурбонських вояків з іншого.

– Ґарібальді як зараз перед очима, – розповідав Абба, – верхи на гнідому коні, як Великий візир, у прекрасному сідлі з ажурними стременами, червоній сорочці й капелюсі угорського крою. У Салемі до нас приєднуються місцеві добровольці. Прибувають з усіх усюд: верхи, пішки, тисячами; погань, горці, озброєні до зубів, у декого на обличчі рішучість головоріза, а у когось очі, немов пістолетне дуло. Однак привели їх до нас шляхтичі, які мали у цих місцях землі. Салемі місто брудне, вулиці скорше схожі на стічні жолоби, але у монахів там гарні монастирі, тож ми оселилися саме там. Тоді про ворога ходили найрізноманітніші чутки: то їх чотири тисячі, то десять, а потім ні – двадцять; то на конях, то озброєні гарматами, то вони зводять укріплення внизу, а тоді ні – таки вище, то наступають, то відступають… І ось раптом осьдечки він, ворог. Мабуть, їх тисяч зо п'ять, та де там, казали наші – всі десять. Між ворогом і нами – цілина. Неаполітанські стрільці сходять з височин. Які спокійні, які впевнені, по всьому видно, що вони добре навчені, не те що ми, голота. А як журливо сурмлять їхні сурми! Перший залп дали лише о пів на другу по обіді. Стріляли неаполітанські стрільці, котрі спустилися за кількома стеблинами колючої груші[133]133
  Цабр, або колюча груша – рослина сімейства кактусових, яку часто вирощують задля їстівних плодів з білою, дещо прозорою м'якоттю з доволі великим насінням.


[Закрыть]. Наші командири кричать: «Не реагуйте, не реагуйте на вогонь!» Але кулі стрільців так ґорґотіли просто над нашими головами, що годі було встояти на місці. Чується постріл, потім ще один, потім генералів сурмач просурмив зорю, і незабаром – тупіт ніг. Кулі градом летять, гора через гарматну картеч, що сипалася нам на голову, перетворилася на хмарину пилу, перебігаємо цілину, раптом проривається передова супротивника, я обертаюся й бачу на гірському перевалі пішого Ґарібальді з голою шаблюкою на правому плечі, він крокує поволі, пильно слідкуючи за перебігом бою. Біксіо жене до нього навскач, аби закрити його своїм конем, з криком: «Генерале, ви що, вмерти хочете?» А він: «Чи буває смерть краща, ніж смерть за рідну країну?» – і кинувся вперед, ані грама не зважаючи на зливу куль. У цю мить я подумав, що головнокомандувач просто не вірить у те, що ми переможемо, і шукає собі смерті. Але раптом зі шляху гримнула наша гармата. І здалося, що нам на поміч прийшли тисячі рук. «Вперед, вперед, вперед!» І нічого більше не чутно, окрім сурми, що тепер безугавно сурмить бігти вперед. На штиках ми проходимо перший, другий, третій поріг, усе вище на перевал, бурбонські батальйони відтягуються все вище й вище, гуртуються і, здається, міцніють. Ми думаємо, що напасти на них вже не в змозі, вони вже всі на верхівці, а ми на схилах – утомлені, знесилені. На якусь мить усі зупинилися: вони там, угорі, а ми всі – внизу. То там, то тут чуються постріли з рушниць, аж ось бурбонці масово сторчголов котяться вниз, кидаються камінням; пішла мова, що генерала поранено. Між стеблами колючої груші я помітив парубка, якого підтримують двійко товаришів, – він смертельно поранений. Він благає товаришів, щоб ті пожаліли неаполітанців, адже вони теж італійці. Геть вся круча вкрита полеглими, але стогонів не чути. Часом з висоти долинає, як неаполітанці горлають: «Слава королю!» Тим часом до нас надійшла підмога. Пригадую, саме тоді прийшов ти, Банді: увесь укритий ранами, але найбільше мені запам'яталася куля, яка стирчала над твоїм лівим соском, і я вже був подумав, що за півгодини ти віддаси Богові душу. Де там, коли йдеш в останній наступ, такого бути не може, і ось ти з нами, скільки ж у тебе душ було?

– Дурниці, то були подряпини.

– А що францисканці, котрі з нами билися? Був один худорлявий, замурзаний: заряджав мушкетони дробом та камінням, злізав нагору й палив, як з кулемета. Я бачив, як один, поранений у стегно, видлубавши з плоті кулю, знов пішов стріляти.

А потім Абба взявся розповідати про битву на Адміраловому мосту[134]134
  Міст, що поєднує центральну частину Палермо з периферією, збудований ще за часів Римської імперії.


[Закрыть]:

– Ох, Симоніні, це була днина, варта гомерової «Одіссеї». Стоїмо ми біля брами у Палермо, й до нас приєднується група місцевих повстанців. А один, вигукнувши «Святий Боже!» повернувся навколо своєї осі і, зробивши три-чотири кроки, падає в яму обабіч підніжжя тополі, де вже лежав мертвий неаполітанський стрілець. Мабуть, це був перший здивований вартовий серед наших. Чую, як парубок з Генуї, стоячи під шквалом куль, горлає на діалекті: «Беланді, як тут пройти?» І тут йому просто межи очі поцілює куля, й він розтягується долі з роздробленим черепом. На Адміраловому мосту, на шляху, під арками, під мостом і в садах іде штикова бійня. На світанку ми вже цілком захопили міст, але нас спинив страшенний вогонь, яким палили на нас із-за стіни піхотинці, одночасно з тим ліворуч нас атакувала невелика група кавалеристів, яку ми, втім, відігнали на відкриту місцевість. Переходимо міст, юрмимося на перехресті вулиці Порта Терміні, але втрапляємо під гарматний обстріл з корабля, який палить по нас з порту, і кулі з барикад, що летять спереду. Та пусте. Дзвін б'є набат. У якусь мить нам удається просунутись у вулички. Боже, яке марево! Ухопившись за залізні ґрати руками, немов ліліями, на нас мовчки дивляться трійко прекрасних дівчат у білому. Вони були схожі на янголят з церковних фресок. «Хто ж ви такі?» – питаються, а ми їм: «Ми італійці. А ви ж хто?» – питаємося, а вони: «Монашки». – «Ох, бідолашні, як би нам хотілося звільнити вас з цього ув'язнення, щоб ви раділи», – а вони сміючись: «Слава Святій Розалії!», – а ми у відповідь: «Слава Італії!» І вони вигукують, ніжними, як у церковних хористок, голосочками: «Слава Італії!» й бажають нам перемоги. До того, як настало перемир'я, ми ще п'ять днів билися у Палермо, але монашок більше не бачили, тож нам довелося вдовольнятися шльондрами!

(Див. Іконографічні відомості, 1. – Прим. верстальника.)

Наскільки я міг вірити цим захопленим воякам? Вони молоді, це були їхні перші бої, вони від початку обожнювали свого генерала, а самі для себе вони – романтики штибу Дюма, прикрашають свої спогади – і ось курка обертається на орлицю. У тих сутичках вони, безперечно, були хоробрими, але чи випадково те, що Ґарібальді спокійнісінько розгулював під кулями (коли вороги прекрасно його бачили) й лишився цілим і неушкодженим? Чи не тому, що ті вороги за наказом зверху стріляли не напевно?

Ці думки вже давно не йшли мені з голови, відколи я підслухав безперервне бормотіння хазяїна свого готелю, який, мабуть, поїздив по інших регіонах Італії, тому його говірку я майже розумію. Це саме він підказав мені перекинутися кількома слівцями з доном Фортунато Музумечі – нотаріусом, який, здається, все про всіх знає й у різних ситуаціях не приховував своєї недовіри до тих, хто щойно прибув.

Я, звісно, не міг піти до нього у червоній сорочці, тож мені спала на думку сутана отця Берґамаскі, яку я прихопив із собою. Трохи роботи гребінцем, відповідний улесливий тон і очі, опущені долу, – і ось я вже вислизаю з готелю зовсім нікому не знайомим. З мого боку це було страшною необачністю, адже ходили чутки, що єзуїтів поженуть з острова геть. Загалом, усе пройшло чудово. Зрештою, як жертва несправедливості, яка нависала над моєю головою, я міг увійти в довіру в антиґарібальдійських колах.

Свої теревені з доном Фортунато я розпочав, заскочивши його зненацька у винному льосі, де чоловік неспішно посьорбував каву після ранкової меси. Картина була типова, майже вишукана; дон Фортунато розпросторився на стільчику, повернувшись обличчям до сонця й примруживши очі; мав борідку кількаденної давнини, навіть у таку спеку був одягнений у костюм з краваткою, тримаючи пожовклими від нікотину пальцями напіввисмалену сигару. Я зауважив, що у цих місцях у каву кладуть скибочку лимона. Сподіваюсь, кафе-латте вони п'ють без нього.

Мені досить було поскаржитись на спеку, сидячи за сусіднім столом, як ми почали розмову. Я сказав, що мене послала Римська курія[135]135
  Римська курія (лат. Roman Curia) – адміністративна організація, яка допомагає Папі Римському керувати католицькою церквою. Складається зі своєрідних міністерств – конґреґацій, зазвичай очолюваних кардиналами або архієпископами.


[Закрыть], аби я розвідав, що коїться у цих місцях, а відтак Музумечі міг говорити вільно.

– Преподобнійший святий отче, невже ви вірите, що тисяча чоловік, зібраних гамузом і озброєних сяк-так, висадились у Марсалі, не втративши жодного вояка? Чому бурбонський флот, другий за потужністю в Європі після англійського, стріляючи навздогад, так ні в кого й не поцілив? А пізніше, у битві при Калатафімі, чому ці ж таки голодранці, та ще з сотнею сицилійських ґарібальдійців, яких копняками у м'яке місце пригнали деякі місцеві землевласники, аби потоваришувати з окупантами, зустрівшись з одним із найліпше навчених вояків у світі (не знаю, чи в курсі ви про військову академію Бурбонів), я кажу – тисяча з гаком голодранців змусили двадцятип'ятитисячну армію кинутися навтьоки, навіть якщо на виду було лишень кілька тисяч, а інших тримали у казармах? Тут, любий мій отче, крутяться грошенята, море грошей, якими платять морським офіцерам у Марсалі і генералу Ланді[136]136
  Генерала Франческо Ланді звинуватили у зраді після того, як він, хоч і був притиснений ґарібальдійцями, отримавши підкріплення, мав змогу перемогти, але здався. У 1861-му він пішов отримувати до Банку Неаполя гроші, 14 тисяч дукатів, які, за чутками, були хабарем від Ґарібальді, але вексель виявився підробленим і вартував усього 14 дукатів. Розгорівся скандал, який, імовірно, став однією з причин серцевого нападу, від якого і помер генерал.


[Закрыть] у Калатафімі, котрий після одного дня боїв з непевною розв'язкою мав ще вдосталь свіжих військ, аби вигнати тих добродіїв добровольців геть, але натомість відступив до Палермо. Ви знаєте, подейкують, ніби він отримав чотирнадцять тисяч дукатів винагороди? Років з дванадцять тому п'ємонтці розстріляли генерала Раморіно[137]137
  Генерал Джироламо Раморіно, що командував військами під час першої італійської війни за незалежність між Австрійською імперією та Королівством Сардинія, був засуджений на смерть і згодом розстріляний за те, що під час битви при Новарі (1849) знехтував наказами головнокомандувача й покинув пост поблизу Павії, який мав захищати.


[Закрыть] за набагато меншу провину. Не те щоб ті п'ємонтці мені дуже подобалися, але на військовій справі вони знаються. Але ж ні, замість Ланді просто послали Ланца, як на мене, йому теж дали хабара. Бачите тепер, яким насправді було возвеличене взяття Палермо… Ґарібальді підкріпив свою ватагу трьома з половиною тисячами негідників, яких він набрав із сицилійських злочинців, але в розпорядженні Ланца було шістнадцять тисяч чоловік, підкреслюю – шістнадцять тисяч. І ось замість того, щоб послати їх у бій навалою, цей Ланці відправляє їх до повстанців невеличкими групками, тож немає нічого дивного, що над ними повсякчас брали гору ще й тому, що деякі палермські зрадники взялися стріляти по них з дахів. На очах у бурбонського й палермського флоту у порту ґарібальдійцям постачають зброю й дозволяють сушею дістатися до Карчере делла Вікарія та Баньо деї Конданнаті, звідки Ґарібальді випускає на волю ще тисячу карних злочинців, приймаючи їх до своєї банди. А про те, що коїться в Неаполі, годі й казати: нашого бідолашного суверена вже оточила біднота, котра отримала свою винагороду й тепер намагається вибити королеві землю з-під ніг.

– Але ж звідки беруться всі ті гроші?

– Превелебний отче! Я дивуюсь, як мало знають у Римі! Це ж все англійські масони! Бачите зв'язок? Ґарібальді – масон, Мацціні – масон, цей вигнанець у Лондоні зв'язався з англійською ложею, Кавур – масон, котрий отримує вказівки від масонів англійських, усе оточення Ґарібальді – масони. Цей план має на меті не лише зруйнувати Королівство обох Сицилій, а й завдати смертельного удару Його Святості, адже цілком зрозуміло, що після обох Сицилій Вітторіо Еммануеле захоче ще й Рим. І ви вірите у казочку про те, як вони відпливли у Палермо, маючи дев'яносто тисяч лір у кишені, яких навіть не стане на те, щоб прогодувати зграю цих п'яниць та ненажер у дорозі, варто лише подивитися, як вони вижирають останній провіант у Палермо й грабують навколишні села? Справа в тім, що масони висипали Ґарібальді три мільйони французьких франків золотими турецькими піастрами, які він може тринькати на всьому Середземномор'ї!

– А у кого ж ці піастри?

– У вірного масона генерала, у того Ньєво – жовторотика, якому ще й тридцяти немає, в якого тільки й роботи, що виконувати обов'язки казначея. Але ці дияволи платять генералам, адміралам і всім, кому хочете, заморюючи селян голодом. Ці нещасні думають, що Ґарібальді відчужить землі в їхніх хазяїнів, а той, вочевидь, навпаки, має пристати до тих, хто при грошах і при землі. Ось побачите, як парубки, які йшли на смерть у Калатафімі, утямивши, що геть нічого не змінилося, почнуть гатити по добровольцях саме з тих рушниць, котрі вони понакрадали у трупів.

Знявши довжезну священицьку сутану й гуляючи містом у червоній сорочці, на церковних сходах я трошки погомонів з одним монахом, падре Кармело. Каже, що йому двадцять сім років, але на око має вигляд сорокарічного. Він зізнався мені, що хотів би приєднатися до нас, але щось не дає йому так учинити.

– Я б пішов з вами, – каже, – якби напевно знав, що ви робите насправді величну справу. Але єдине, що я від вас чую, – що ви хочете об'єднати Італію й створити один народ. Але ж народ, байдуже, об'єднаний він чи нарізно, якщо вже страждає, то страждає; і я не певен, що ви позбавите його тих страждань.

– Але ж народ буде вільний, матиме освіту, – заперечив я.

– Свобода – це не хліб, а освіта – й поготів. Можливо, вам, п'ємонтцям, цього й вистачить, але нам – ні.

– А що ж тоді вам треба?

– Не війни проти Бурбонів, а війни нужденних проти тих, хто їх голодом заморює, вони не лише при дворі, вони є повсюдно.

– А отже, й проти вас, духовних осіб, адже ви всюди маєте монастирі й землю?

– Над усе проти нас. Найперше – проти нас, а не будь-кого іншого. Але з Євангелієм та розп'яттям у руках. Тоді б я пішов за вами. А лише цього замало.

Судячи з того, що я зрозумів з «Маніфесту» комуністів в університеті, цей був один з них. Я й справді заледве розумію цю Сицилію.

* * *

Мабуть, мене тягнуть за собою ці нав'язливі ідеї ще з дідових часів, але мені раптом спало на думку: а чи не приплутані якимось боком до змови на підтримку Ґарібальді євреї? Зазвичай, без них не обходиться. Тож я знову пішов до Музумечі.

– Та чого ж ні? Передовсім, якщо не всі масони – євреї, то всі євреї – масони. А як серед ґарібальдійців?

Я радо пустився вичитувати перелік марсальських добровольців, який уже опублікували під назвою «на честь хоробрих». І там я знайшов такі ймення, як Еудженіо Рава, Джузеппе Узієль, Ісаак Д'Анкона, Самуеле Маркезі, Авраам Ісаак Альпон, Мойсей Мальдачеа і Коломбо Донато, колись – Авраам. Ану скажіть, чи такі ймення мають добрі християни?

* * *

(16 червня). Я підійшов до цього капітана Ньєво з рекомендаційним листом. То був франт з доглянутими, ніби розділеними надвоє, вусиками й мушкою під губою, а тому мав вигляд мрійника. То було позерство, бо під час нашої розмови до нього зайшов доброволець, просячи забрати якісь ковдри, але він, як педантичний бухгалтер, нагадав солдатові, що їхня рота вже забрала їх минулого тижня.

– Ви що, їсте ті ковдри? – спитав, за мить додавши: – Як схочеш пожувати ще, перетравлювати будеш у камері на одного.

Доброволець попрощався й вийшов геть.

– Бачите, яку роботу маю виконувати? Вам, мабуть, казали, що я – філолог. Або ж мушу видавати гроші й мундири солдатам чи замовляти двадцять тисяч нових, бо щодня прибувають нові добровольці з Ліворно, Ла Спеції та Ґенуї. Та ще клопотання: графи й герцогині вимагають двісті дукатів на місяць, гадаючи, що Ґарібальді – архангел Господній. Тутечки всі думають, що все з небес падає, не те що ми, бо ж коли нам чогось треба, ми починаємо колотитися. Може, мені довірили казну тому, що я в Падуї отримав ступінь з юриспруденції, може, тому, що знають, що я не злодій, а на цьому острові, де навіть король найбільший з усіх ошуканець, не красти – це вагома чеснота.

Вочевидь, грається у розгубленого поета. Коли я спитав його, чи йому вже дали чин полковника, чоловік відповів, що гадки не має.

– Знаєте, – каже, – щодо цього ситуація дещо плутана. Біксіо намагається ввести тут таку дисципліну, як у П'ємонті, ніби ми у Пінероло, але ж ми ватага бійців-партизанів. Однак, якщо вам треба писати статті у Турин, не згадуйте ці дрібниці. Спробуйте передати справжній запал, ентузіазм, яким тут усі пройняті. Серед цих людей є такі, що ставлять на карту власне за те, у що вірять. А для решти – це лише пригода на колоніальних землях. У Палермо жити цікаво, через місцеві плітки воно подібне до Венеції. Нас тут обожнюють, вважаючи героями, і через кілька п'ядей червоної сорочки та шістдесятисантиметровий ятаган ми стали бажані для багатьох гарних жінок, для яких доброчесність – лише про людське око. Не минає й вечора, щоб для нас не приготували ложу в театрі та найліпше морозиво.

– Ви кажете, що маєте забезпечувати такі видатки, але як же вам вдається, з огляду на ту невеличку суму, з якою ви приїхали з Генуї? Ви витрачаєте кошти, які забрали в Марсалі?

– То були копійки. Щойно ми прибули до Палермо, генерал послав Кріспі у Банк обох Сицилій, щоб забрати гроші.

– Я чув, люди пліткують про п'ять мільйонів дукатів.

У цю мить Ньєво став довіреною особою генерала. Звівши очі до неба, він промовив:

– Знаєте, люди багато про що патякають. Утім, ви маєте брати до уваги пожертви патріотів з усієї Італії, та де там – з усієї Європи: отаке напишіть у своїй туринській газеті, аби напоумити мрійників. Загалом, найскладніше – тримати документацію у порядку, бо коли буде офіційно створено Королівство Італія, тоді я муситиму передати всі папери уряду Його Величності у повному порядку, не схибити ані на копійку: скільки прийшло, стільки й пішло.