Текст книги "Довго мовчали смереки"

– Ні, я хати не палила. – відповіла спокійно.

– Брешеш! У хаті крім тебе й Марисі нікого не було. Хто ще міг таке учинити?

– Не знаю.

– Ти, певно, розкладала сірники на варцабі* і палила огень?

– Ні. Я уже давно в хаті сірників не виділа. Хіба кресало...

– Ага, ти бавилася кресалом!

– Та ні, я бавилась шаблею у війну і хати не палила. Вона сама... Я тільки вибила шибу, перелізла у вікно і принесла Марисю сюди ...

Жінки не переставали галасувати.

– Замовкніть усі, – тихо, але владно сказав Степан, – Я їй вірю... Могло статися, що хтось кинув поблизу хати недопалок цигарки або ще щось... Подякуймо Богові, що діти живі та здорові. А ти, Вірцю, молодчина! Хоч маленька, але не розгубилися від страху. Хати вже не вернеш. Згоріло все: одяг, ткацький верстат, начиння... Та якось воно буде!

Після цих слів усі кинулися обнімати та цілувати дітей.

* * *

– Ты скажешь наконец, где твоя жена? – горлопанив молодий лейтенант, вирячивши очі.

– Я маю запитати про це у вас, прошу пана. Ви забрали мою дружину з хати і кудись поділи. Більше я її не бачив. Одні кажуть, що повезли Настю до Сибіру, інші – що втопилась у Сівці...

– А где твоя старшая дочь Мария? Тоже не знаешь? Зато мы знаем. Она бежала в тридцать девятом году от советской власти в фашистскую Германию, была в Канаде, а сейчас проживает в Австралии.

– Марія не моя донька. Де мені знати.

– Но ты её отчим. Вырастил, выучил. Ну да ладно! Зато известная бандеровка Антонина Король – твоя родная дочь. Достаточно одного этого факта, чтобы тебя пустить в расход.

Юліан промовчав, але подивився на слідчого так, що той істерично закричав:

– Ах ты, морда бандитская, твою мать! Если бы я мог, то прикончил тебя сейчас! Вас надо всех перестрелять! Всех! Но ты у меня будешь давать показания, это я тебе обещаю!

Він лівою рукою схопив старого Юліана за чуприну, а правою почав гамселити по обличчі. З носа та з розбитої губи потекла кров.

Ось уже декілька днів тримають Юліана Короля в Калуському відділку НКВД в камері-одиночці. Щоночі викликають на допити і б'ють, б'ють!

– Нам стало известно, что твою хату несколько раз посещал главний бандит Шухевич и главный бандеровский судья "Шелест". Ведь твой зять был при них комиссаром. Видишь, старик, мы все знаем!

Насправді такого не було. Просто енкаведе злилось, що минають роки, а вони ніяк не можуть добратись до командування УПА.

– Якщо вам усе відомо, то чому мене питаєте? – виплюнув старий криваву слину під ноги катові.

– Ты хитрая сволочь, старик! Неужели не понимаешь, что бандитам конец? Сколько их осталось? Всего ничего. Вот уничтожим ихнего главаря "Тараса Чупринку", и тогда водворится на Украине мир и спокойствие. Подскажи, где его искать, и сегодня пойдешь домой. Будешь упираться – дадим двадцать пять и пять сверху. Ну то как?

– Не в того питаєте. Я про таких ніколи не чув. Я старий чоловік. Жив собі, працював, нікого не чіпав ...

– А ты подумай хорошенько, может быть и вспомнишь! Чистосердечное признание уменьшит срок наказания – такое правило советского правосудия. Если сейчас не знаешь, где эти бандиты, то разузнай в будущем. Но я уверен, что ты в курсе. Ведь они наградили твоего зятя каким-то крестом. Нам сообщили, что эту награду получил ты.

– Це наклеп. Перший раз чую ...

– Можешь искупить свою вину. Подсматривай, подслушивай, расспрашивай. А там гляди – и жену свою найдешь!

– Я сексотом ніколи не був і не буду! – розлютився старий Король.

– Еще не такие храбрецы, как ты, ставали нашими спецагентами. Думаешь, кто выдал нам твою дочь и зятя? Свои! Так чего их жалеть? Клин клином вышибают. На вот, подпиши!

Лейтенант поклав перед ним якийсь документ, силоміць запхав поміж пальці ручку. Через його плече зазирав товстий чолов'яга з погонами шдполковника.

– Чего медлишь, дед? Несколько каракулей – и дело сделано, – пробасив підполковник.

– Я сказав, що не буду! – зіскочив з табуретки Юліан.

Одним ударом кулака слідчий звалив його на підлогу. З розбитого чола бризнула кров на білі стіни кабінету. Офіцери били старого чоловіка чобітьми, аж поки він втратив свідомість і захарчав. Вранці його оглянув тюремний фельдшер і доповів слідчим:

– Він не жилець на цьому світі. Можете не судити.

Знівеченого до невпізнання, викинули Юліана Короля за браму каземату. Його підібрали добрі люди, надали необхідну допомогу і переказали у Войнилів, щоб Михайло Юрочко забрав вітчима додому. Коли він привіз старого до рідної хати, то там уже господарювала міліція.

– Дом конфискован и отныне переходит на баланс государства, – сказали ошелешеному Михайлові.

– Куди ж його, старого та немічного?

– Это нас не касается, – була коротка відповідь.

Повіз Михайло вітчима в хату своєї дружини, куди багато років тому пристав у прийми. Невістка скривилась, але нічого злого не сказала. Побачила, що старому недовго вже топтати ряст на цьому світі. Довелося потіснитись, бо своїх у хаті восьмеро душ.

– Коби скорше прийшла смерть за мною. Мав одну-єдину доню, яку любив понад життя, та нема її на світі. Кличе вона мене до себе. Нема моєї королівни, то не треба й Короля, – казав Юліан – Дуже болить мені голова, а отут, у грудах, вогнем пече… Сил не стає терпіти!

Помер Юліан Король після Різдва. Порядний, чесний чоловік, добрий господар і сім'янин, засновник Войнилівської "Просвіти", всіма шанований "пан поштмейстер". Марив перед смертю, кликав свою Настуню. Але дружина не наважилась його провідати. Не прийшла вона й на похорони, бо Михайло вблагав матір не робити цього. Через надійних людей налагодив з нею зв'язок, ходив на побачення, допомагав харчами та одягом. Боявся, щоб чекісти не напали на слід, щоб не заарештували.

– Набридло ходити від села до села, з хати до хати, доглядати чужих дітей, пасти людську худобу, ночувати в кошарах і стодолах. Піду з тобою, сину! Най уже буде, що буде.

– Не кажіть такого, мамо, це на вас не схоже. Вони зроблять з вами те саме, що з батьком зробили. Мене також заарештують, а Ганну з дітьми вивезуть на Сибір.

– Твоя правда, сину. В тебе діти... Краще гризти житній сухарик у рідній хаті, як смакувати марципани на чужині. Все ж на похорони я прийду, попрощаюся з Юльком, він того вартий. Був мені добрим чоловіком, а вам з Марійкою замінив рідного батька.

– Мамо, нікуди ви не підете! Вони і на похорони можуть прийти!

Ледве вмовив. І добре зробив. Коли труну з тілом старого Юліана привезли на цвинтар, то неподалік ями уже стояли два чекісти і місцевий оперуповноважений. Приглядалися до людей, підслуховували розмови.

– Наверное старуха тогда действительно утонула. Была бы живой, то пришла бы на кладбище. Она такая!

Настя прийшла на могилу лише на світанку сорокового дня після чоловікової смерті. Стала на коліна в мокрий сніг, помолилася Богу, засвітила свічечку. По-весняному пригрівало сонце, небо було чистим і голубим. Припала зашерхлми устами до хреста і швиденько пішла через поле кудись у невідомість.

– Як помру, то поховаєш мене, сину, біля батька. Загороди місце уже тепер, аби я була певна, – заповіла Настя при черговій зустрічі з Михайлом в умовленому місці, в умовлений час.

– Добре, мамо. Буде так, як ви скажете.

* * *

Після пожежі сім'я Анни Бучко перейшла жити в хату до середущої дочки Катерини. Почали будуватися.

– З чого починати, як нема й гроша за душею? – бідкалась Анна.

– Нічого, Бог добрий, дасть і сироті підмогу, – розраджував тещу Степан.

Він працював у лісництві, був працьовитим і статечним чоловіком, то ж у горі його підтримали товариші по роботі.

– Пиши заяву, Штефане, аби директор виписав тобі дошки і балки по державній ціні.

– Нема чим платити. В кишені вітер гуляє.

– А ти проси в розстрочку, – радили лісоруби.

Невдовзі заклали фундамент під забудівлю і не який-небудь, а десять на вісім метрів.

– Ого! Нічо собі! Який погорільці дім будують! Палац буде, а не сільська хата. Беруть звідкись люди гроші, – дивувалися сусіди, розпускаючи по селу плітки.

Дійшли вони й до Анни.

– Так, гроші в мене є. Вуйко з Америки прислав, – відбивалася жартами молодиця, хоч ніякого вуйка у неї за кордоном не було.

Хата росла, наче тісто на дріжджах. Декілька разів збирали Бучки толоку. До осені звели стіни, поставили крокви і накрили дах оцинкованою бляхою. Перезимували в свахи, а після Великодних свят поклали підлоги, зробили столярку і перебралися в нову хату. Як же гарно було тут жити! Три кімнати, кухня, комора й сіни, а згодом ще добудували ганок. Купили дійну корову, а для гірського села – це справжнє багатство.

– Хлопці з лісу допомогли, – зізналась Анна, коли Віра стала дорослою. Трохи подумала й додала:

– Цe були друзі твого батька, Вірусю.

– Якби не згоріла хата, то й досі жили б ми в старій розвалюсі. Здається, що в тому полум'ї згоріла наша бідність, – казав Степан. – Нема в світі лиха, аби не вийшло на добре.

Незабаром поселилась у них сільська вчителька. Вірі вона сподобалась. Почала дівчинка слідом ходити за нею.

– Мамко, вшийте мені полотняну торбину, купіть два зошити й олівця. Піду я з Галиною Іванівною в школу.

– Не вмієш ні читати, ні писати, Мала ще ... Та й навчальний рік кінчається. Підеш до школи восени. А тепер сиди в хаті і бав Марисю.

– Не хочу чекати до осені! Хочу зараз! – наполягала дівчинка.

– Нехай іде, – заступилась за Віру вчителька. – Чогось таки навчиться. В першому класі легше їй буде.

– Ая. Виджу, що ню справді не перемовиш. Мушу шити торбу на книжки, ніц не поробиш. Най ся учит!

Вранці дівчинка вже сиділа в класі, де навчалися діти молодшого шкільного віку.

– Підійди сюди, – покликала її вчителька, – Потрібно записати твоє прізвище до журналу. Як пишешся?

– Віра Бучко.

– А по батькові?

Віра переступила з ноги на ногу, задумалась:

– Не знаю.

"Нехай буде Степанівна", – вирішила вчителька. До неї дійшли чутки, що Віра – невідомо чия дитина, кругла сирота, яка уже сьомий рік живе в сім'ї Бучків.

Вірі в школі сподобалось. Легко далися їй букви алфавіту, і вона до осені перечитала весь "Буквар". Писала дівчинка лівою рукою справа наліво, почерк був нерозбірливий, букви скакали, куди хотіли.

– Ваша Віра – лівша, – сказала Галина Іванівна своїй господині за обідом.

– Певно, що мати спершу дала їй ліву цицьку ссати, – відповіла Анна і знітилась.

"Ади, що-м бовкнула! Ніби й стара, і життям навчена... Прохопилось! А слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш!" – картала себе жінка.

Вчителька зробила вигляд, ніби нічого не почула. Незабаром перейшли до арифметики.

– Діти, завтра ми будемо вчитись рахувати Тож виріжте з ліщини по десять рівненьких паличок і принесіть до школи.

Віра завдання не виконала. Побігла на річку купатись.

Наступного дня вчителька запитала на уроці:

– До уроку всі готові?

– Готові! – хором закричали школярі, а голосніше за всіх – Віра.

– Тоді вийміть з торбинок палички і покладіть на парту.

Всі так і зробили. Лише Віра сиділа спокійненько і розглядала гав за вікном.

– А твої палички де, Вірусю?

– Нема.

– Як це нема? Ти хіба не чула, що я вчора всім говорила?

– Та чула я, чула! Але паличок не нарізала.

– Чому?

– Не знаю. Полінувалась. Я буду рахувати на пальцях.

– Ага! Значить, полінувалась! Тоді клади руки на парту і розчепір пальці, – розсердилася вчителька. – Я ж візьму прутик і буду сікти, заки не заплачеш. Більше лінуватися не будеш!

– Пощо мене бити, Галино Іванівно? Ліпше відпустіть на хвилинку з класу. Он під вікном росте ліщина, а ножика я маю з собою. Зараз будуть палички!

Школярі сміялись, аж ногами дригали. Розсміялась і вчителька.

Через декілька хвилин Віра додавала і віднімала арифметичні числа на паличках не згірше за інших учнів.

* * *

Два лісоруби сиділи на пеньках біля ватри і вели неквапну розмову.

– Гірко дивитися на те, що роблять з нашими Карпатами. Нова влада нищить ліси і не задумується, що буде з цим чудовим гірським краєм через пару літ, – розмірковував молодий парубок, припалюючи цигарку від тліючої головешки.

– А що буде? Коли вирубають дерева і оголять гори, то загине багато тварин і рослин. Карпати – то зелена перлина України. Бувалі люди кажуть, що в нас гарніше, як на Кавказі, Алтаї чи де інде, – відізвався середнього віку чоловік з добрими, сумними очима.

– В Московії ліси займають третину території, а рубають саме тут. Гадаю, що хочуть вони добити українську партизанку до кінця. В тім уся суть, – промовив парубок і спохватився, бо на такі теми говорити з малознайомими людьми було небезпечно.

Помовчали. Мов по команді озирнулись обидва на широку просіку, де жовтіли свіжі пні і лежали рівненькі колоди. Кожен з них подумав:

"Лежать, як мерці. А ще два дні тому тут шуміли сосни і смереки, бігали вухасті зайці, хрюкали дикі свині, а бувало, що виходив пастись на галявину король Карпатських гір – олень."

– Чув, що ви родом з Войнилова, Михайле, – змінив тему розмови парубок.

– Так, з Войнилова. Там і зараз проживаю. Працював у колгоспі, а відтак голова по рознарядці відправив мене сюди, у лісгосп. Спочатку не хотів їхати, а зараз навіть задоволений, бо тут можна заробити якусь копійчину. Маю шестеро дітей, дружина не працює ... Самі розумієте. Одягти й обути треба, книжки й зошити купити. В колгоспі отримував за трудодень сто грамів зерна, ледве зводив кінці з кінцями.

– Часто їздите додому?

– Майже щотижня. Сідаю в суботу після роботи на дрезину і вузькоколійкою їду до Болехова, а далі – чим прийдеться. Інколи попутною машиною, а то й фірою. Вертаюся в понеділок зрана.

– Фамілію Король там знаєте?

У Михайла від несподіванки перехопило дух.

– Королів у Войнилові багато. Кого вам треба?

– Анастасію Король.

Тепер Михайлове чоло вкрилося холодним потом.

"Відки Петро знає мою маму? – гризла думка. – Адже вона тут ніколи не бувала."

– Та... Що вам сказати? Жила в нашому селі така жінка, а тепер нема. Чи то в Сибір вивезли, чи то померла, – збрехав Михайло, а в самого занило серце, що змушений відрікатися від рідної матері.

– Ця жінка ваша родичка чи знайома?

– Ні, не видів я тої жінки ніколи. Але то має бути якась поважна пані...

– Навіщо вона вам? – зважився запитати Михайло.

Тепер розгубився парубок.

– Видите... То справа приватна і дуже делікатна. Пощо вам знати?

У Михайла відлягло від серця. Хоч політична погода в країні дещо змінилася на краще, але він постійно боявся за життя матері. Помер найголовніший кат українського народу – Сталін, а стара Королиха все ще не наважувалась повернутися додому. Та й дому, як такого, не було. В їхній хаті жили райкомівці, тому змушена була Анастасія залишатися "в мандрах".

Розмова з молодим лісорубом не давала Михайлові спокою, і він при першій зустрічі розповів усе матері.

– Чи можна тому парубкові довіряти? Як ти мислиш, сину? – помітно хвилюючись запитала мати.

– Хто його відає. В Слободі Болехівській люди кажуть, що він з порядної родини. Але відки він знає саме про вас, мамо?

– Як відки? Село гірське, далеке. Колись у ньому була знана в Карпатах повстанська станиця. Ймовірно, що там наша Тося бувала не раз. Може, вони щось про неї знають? Може, переховується моя донька до цего часу в околицях села? Розізнай, Михайле, тільки не говори лишнього.

Михайло дочекався нагоди і повернувся до колись розпочатої розмови:

– Знаєш, Петре, я розпитав односельчан, і вони сказали, що Анастасія Король жива.

– Ви правду кажете? – стрепенувся парубок.

– Жива вона, жива! Можеш не сумніватись.

– То передайте їй, най конче завітає в Слободу Болехівську до моєї стрийни* Бучко Анни.

– Що там таке нагальне?

– Не знаю. Ніц не знаю. Стрийна хочуть мати з тою панею бесіду.

– Я передам. Але відразу кажу, що вона не приїде, бо стара і хвора, а дорога неблизька.

– Не зможе приїхати, кажете? То дайте їй адресу, най напише листа.

– Петре, – рішився Михайло, – можете від мене не критись. Я – син Насті Королихи.

– Неправду кажете! Бігме неправду, видко по очах! Минулого разу казали ...

– То було минулого разу. Не знав тебе дoбpe, чоловіче, і не хотів проговоритись. Присягаюся, що вона моя мати!

– Але ж ви – Юрочко, а вона...

– Бо мій батько, Іван Юрочко, загинув на першій світовій війні, а мати віддалася вдруге за Юліана Короля, завідувача Войнилівською поштою. Зрозумів?

– Зрозумів.

Все ж було видно, що Петро не зовсім йому вірить. Довелося Михайлові декілька разів забожитись і задати відверте питання:

– Бесіда має бути про мою сестру та швагра, так, Петре? Кажи, що про них знаєш?

– Про таких я навіть не чув. Знаю лише одне, що моя стрийна виховує чужу дівчинку, а її бабця, Анастасія Король, живе у Войнилові

– О, Господи! – не на жарт розхвилювався Михайло. – Скільки ж тій дитині років?

– Минуло сім літ. Восени піде до першої кляси.

– Як вона потрапила до твоєї стрийни?

– Про це ви у неї запитаєте, а не в мене.

* * *

– Слава Йсусу Христу!

– Слава навіки!

Анна пильно придивлялася до чоловіка, який щойно переступив поріг їхньої хати.

– Вже-м ся здогадала, хто ви є, можете не казати. Про вас мені оповів небіж Петро. Прошу сідати! – заметушилася господиня, підсовуючи гостеві ослінчика. – Мушу сказати, що ви дуже подібні на ту паню зі знимки.

– Про яку знимку кажете? Не розумію.

Анна витягла з шухляди згорток паперу, потрусила ним над столом, і звідти випало дві маленькі паспортні фотографії.

– Пізнаєте?

– Як не впізнати? То мої мама і вітчим.

Михайло перевернув фотографії зворотньою стороною. Одна з них була чиста, а на іншій Тосиним почерком було написано два слова: "Анастасія Король".

– Відки у вас ці знимки?

– Вони були в золотім медальйоні. На жаль, медальйона нема. Були ми голодні, то й поміняли його на їжу, а знимки берегли, як власні очі.

– Де взяли той медальйон?

– Однієї ночі багато літ тому назад принесла молода жінка на руках у нашу хату семимісячну дівчинку, яка жиє в нас і понині. Просила тота молодичка, якщо зміняться часи, то відшукати паню з медальйону, бо це ніби є Вірусьчина бабця. Я присягнула тоді ... Михайло озирнувся. В просторій кухні, окрім них обох, не було нікого.

– Де та дівчинка?

– Хто її знає. Гасає десь у горах. Вона така непосидюча, що страх! А всі інші – хто де. Зять на тартаку*, Маруня пішла на ріку прати, Анна мала понесла молоко до Касі. Залишилась на ґаздівстві я з онукою. Заколисала дитину та й варю обід.

– Хочу її видіти! Ну... Віру... Мою небогу.

Послали за нею сусідських дітей. Дівчинка прийшла, стала біля порога і втупила погляд в чоловіка, що сидів біля столу.

– Чому ся не вітаєш, Вірцю? Так не файно. Ти ж чемна дитина. Видиш, твій вуйко* приїхав, а ти мовчиш. Подумає, що ти німа, – докоряла Анна.

Дівчинка й слова не промовила, тільки дивилась на Михайла, наче заворожена.

"Так, це Королівська кров! Той самий вираз обличчя, той самий погляд з-під брів. Правда, є щось і від батька, Ярослава Мельника," – подумки аналізував Михайло.

Він схопився з ослінчика, підійшов до небоги, несміло обійняв за плечі.

– Ти мене не знаєш, Вірусю? Це я ... Я! Твій вуйко Місько, – говорив, мов у лихоманці, тремтячи всім тілом.

Дівчинка не відсторонилась, не вирвалась з його обіймів, тільки дивилась і дивилась просто вуйкові у вічі.

– Поїдеш, доньцю, зі мною. У тебе є багато сестричок і братів. Будемо жити всі разом. Хочеш?

– Ні! Хочу з мамою! – відповіла твердо, вислизнула з його рук і заховалася під піч.

– Вилазь відти, дурненька, – лагідно вмовляла Анна, – Я нікому тебе не віддам. Ми любимо тебе, не кривдимо, А вам, пане Михайле, раджу їхати додому. Най жиє дитина в нас, тут їй звично. Аж коли виросте, то я про все їй розповім. Вона мудра, зрозуміє.

Вірочка під піччю світила очима, як вовченя у лігві, і вилізла зі схованки тільки тоді, коли вуйко пішов з хати.

З того дня не міг Михайло ночами спати: "Гріх тяжкий мені буде, коли не заберу дитину від чужих людей і не виховаю, як свою власну. Адже в її жилах плине кров сестри Тосі, кров матері моєї..."

Мучився тиждень, а відтак рішився:

– Завтра поїду в Слободу Болехівську і заберу Вірку до нас. Дивиться вона мені у вічі невідступно.

– Бійся Бога, чоловіче! – запротестувала дружина, – Я догляділа твого вітчима до смерті. Ніц не маю проти твоєї небоги, бо де є шестеро дітей, там і семій місце знайдеться. Знаю, що це тягар на мої плечі та руки, бо мушу наварити на таку челядь, випрати, прибрати. Але не в цім річ. Вивезуть нас на Сибір через тоту дитину, згадаєш мої слова. Нехай заберуть її родичі по батьковій лінії, бо ти один не можеш цілий світ пригорнути й обігріти.

– Не гризи мене, Ганно, і не край мого серця! Знаєш добре, що рід Мельників вирубали під корінь. Я не відречуся від сестриної доньки ніколи!

– Чого ж не привіз її тамтого разу?

– Не хотіла їхати. Вмовляв її, просив, а вона, наче дике кошеня. "Хочу жити з мамою," – каже. Звикла до Анни – і все тут.

– Нічого дивного. Залишилася з пелюшок круглою сиротою, а та гуцулка довгі роки виховувала, доглядала її. Тож нехай там і лишається. Привезеш сюди і що людям скажеш? Відразу всі здогадаються. Приїдуть оті, заберуть і повезуть. Невже тобі не шкода власних дітей, Михайле?

Жалів чоловік дітей своїх і дружину, в Сибір також не мав бажання їхати, але не міг по-зрадницьки відступитися від беззахисної сироти. Якогось дня поїхав у Слободу Болехівську вдруге. Цього разу була Вірочка до вуйка прихильнішою.

– Ну то що, поїдеш зі мною у Войнилів? – влучивши слушну мить, знову запитав Михайло.

– Ні, не поїду! – відповіла твердо, але під піч уже не полізла.

– Їдь, Вірусю, – почала вмовляти її Анна, зрозумівши, що місце дитини з рідними по крові людьми. – У вуйка краще жити. Там гарне містечко. Підеш вчитися в тамтешню школу, виростеш, станеш міською панянкою. А я буду приїздити до тебе в гості...

– Ні! Я буду жити з вами, мамо!

– А я купуватиму тобі гостинці, – підлещувався вуйко. – Що ти хочеш, аби я тобі купив?

Дівчинка пильно подивилась на нього, посміхнулась і сказала:

– Купіть мені гарні мештики, такі, як у нашої вчительки. Восени піду до школи, а боса ...

– Добре. Повезу тебе до Калуша і куплю найкращі мештики, які тільки знайдемо в крамницях. То що? Поїдеш?

– Поїду, але з мамою, і жити хочу з мамою.

Ну що будеш робити? Довелося Анні їхати з ними до Калуша. Поки доїхали, почало смеркати.

– Не куплю я нині мештиків, бо крамниці вже замкнені, – бідкався вуйко.

– Тоді я не поїду до Войнилова, – заявила Віра.

– Мусите завтра купити, бо вона направду не поїде. Вперта, гейби той віслючок. Як щось собі задумає, то воно має так і бути.

– Я хочу їхати додому. А вас попрошу, Анно, переночувати цю ніч з Вірою в наших калуських родичів. Вранці ви поїдете в Слободу, а я куплю їй мешти і відвезу в свою сім'ю. Красно дякую, жінко добра, за ваші турботи і щире серце. Най вам Бог заплатить здоровлям, щастям i всілякими гараздами.

Анна від'їхала на світанку, коли Вірочка ще спала. Не хотіла будити. Боялася, що дівчинка не відпустить її від себе.

"Прощай, кохана доню! Ростила я тебе майже сім літ, прикипіла до тебе душею. Та мушу виконати обіцянку, яку дала твоїй матері, – думала жінка, витираючи хусткою сльози. – Діво Маріє, не полиши сиротину самотньою в житті, а візьми під свою опіку!"

Трохи пізніше того ж таки дня до Калуша приїхала Ліда, старша вуйкова дочка, купила Вірочці сандалики і повезла її у Войнилів.

* * *

У метричній довідці чорним по білому було написано:

"Юрочко Віра Михайлівна, народилася 13 квітня 1946 року в селищі Войнилів Калуського району Станіславської області. Батько– Юрочко Михайло Іванович. Мати – Юрочко Ганна Степанівна..."

– Це справді моя рідна дитина, – переконував Михайло владу, сусідів, знайомих, Вірочку і навіть сам себе. – Віднині називатимеш мене татусем, мою дружину мамусею, а наших дітей – братами і сестрами. Зрозуміла?

Вірочка зрозуміла відразу. А от селищний голова ніяк не міг второпати, звідки у Михайла Юрочка появилася семирічна донька.

– Прижив я цю дитину з гуцулкою, коли працював у лісгоспі. Нещодавно тота жінка, тобто моя коханка, померла від сухот, а я забрав доньку до себе. Вмовив дружину, аби удочерити її по закону. Не бути ж їй сиротою при живому батькові.

Дехто йому повірив, а дехто ні. Були й такі, котрі між собою тихенько перешштувались:

– Це Тосьчина дитина! А Михайло дурить людям голови, бо так мусить казати.

Михайлові було байдуже до людських пліток. Нехай іде про їхню сім'ю лиха слава, нехай односельчани називають його гульвісою, але він виконає свій обов'язок перед покійною сестрою до кінця.

– Добре зробив, сину, – похвалила його мати при черговій зустрічі. – Прийде час, повернеться Тося, і все буде гаразд. Ось увидиш!

Бідна мати! Вона й досі не хотіла вірити, що доньки нема на світі. А Вірочка восени пішла до школи. Вчилася добре, але їй не до вподоби був Войнилів, нелегко звикала до вуйкової сім'ї, почувалася серед них чужою і зайвою. Правда, Михайла відразу визнала своїм і полюбила, але він рідко бував удома і не мав змоги приділяти сироті стільки уваги, скільки бажало її спрагле серце. Мусив тяжко працювати. Жили Юрочки незаможно. Правда, не старцювали і не голодували, але кожному окрайцеві хліба знали справжню ціну.

Того дня, коли Вірочка потрапила у вуйкову хату, Ганна пригостила її молочною затіркою. Тісто було пшеничне, біле, а молоко підсолоджене цукром. Затірка так посмакувала Вірочці, що вона миттю спорожнила тарілку.

– Дайте ще, – попросила.

Дали. Їла з великим апетитом. Вся сім'я оточила дівчинку. З цікавістю спостерігали, як "Віруська молотить затірку."

– Хочу ще, – попросила добавки вдруге.

Знову дали. Дивувались, як може така мала дитина так багато з'їсти.

– Не давай їй більше, Ганно, бо може зашкодити, – застеріг Михайло, і сам прибрав зі стола порожню тарілку.

З шести вуйкових дітей найщиріше прийняли Віру Ромко й Оксана. Жив у цій сім'ї ще один чужий юнак – шістнадцятирічний Орест. Вірочка думала, що це вуйків син. Минуло багато років, заки вона дізналась, що цього хлопця спіткала така ж доля, як і її саму. Орестів батько був січовим стрільцем, воював проти москалів ще при Петлюрі, а в часи німецької окупації пішов в УПА. Боровся він і проти "других совітів'', тож його, пораненого в бою, захопили чекісти, кинули в підземелля Войнилівського костелу, а після тортур розстріляли. Осиротілого хлопчину забрав Михайло Юрочко в свою сім'ю. Отже, цей чоловік був милосердною людиною, з мужнім і добрим серцем справжнього християнина. Він заслуговував на те, щоб чужі діти називали його татусем.

А Вірочка страждала. Вечорами сідала на хатньому порозі і тужила за горами: "Хоч би на хвилинку повернутися туди, де так добре мені жилося! Боже, Боже, як там файно, як привільно! Вічнозелені смереки ведуть між собою бесіду, наче люди. Потічок у долині видзвонює в срібні дзвіночки. Сонечко щовечора лягає за гірськими вершинами спати. А тут усе не так! Не таке небо, не такі хмари, навіть дощ не такий. Там грози, блискавиці! Вітер вільний, напоєний запахом живиці й квітуючих трав. Там моя печера... Там рідні люди !"

Декілька разів пробувала тікати, але її повертали. "Матуся" ставила перед образами на коліна, щоб спокутувала провину. Дівчинка не просила вибачення, була гордою і незалежною. Плакала тільки тоді, коли цього ніхто не бачив і не чув.

– Дивна наша Вірка. Мовчазна, відлюдькувата, колюча якась, – частенько жалілась Ганна чоловікові.

– Вона навіть у ляльки не вміє бавитись, – казали діти.

Де їм усім було знати, що творилося в маленькому дитячому серці, які думки гніздилися в її непокірній голівці. Вони й уявити не могли, що ця дитина народилася під землею, в темряві лісового повстанського бункера, і життя її від самого початку нагадувало страшну легенду. За сім років доля дала їй за матір уже четверту жінку, щоразу міняючи сім'ю, дім, прізвище. Вірочка ніяк не могла збагнути, чому Анна, яку вона вважала рідною матір'ю, віддала її цим добрим, але чужим людям.

"Певно, не любить мене, – каралась дівчинка. – А я її дуже-дуже люблю! І Анну малу люблю, і Маруню, і Касю, і Штефана, і навіть Марисю... Заберіть мене відси у гори, мамко!"

* * *

– Як наша Віра вчиться у школі? – поцікавився Михайло, зустрівши вчительку на вулиці.

– Дівчинка розумна і здібна. Добре читає. Гарно декламує віршики. Але пише лівою рукою і не в ту сторону, немов китаєць. На уроках арифметики рахує тільки по пальцях, а я привчила своїх школярів додавати й віднімати "в умі". А ще вона вперта і занадто справедлива.

– Як це розуміти?

– Заступається за всіх скривджених, які не можуть самі за себе постояти. Ось недавно набила хлопчину книжкою по голові за те, що боляче смикнув за коси сусідку по парті. Не дала покарати дівчинку за систематичні спізнення та прогули. Починаю розпитувати , чому вона така, – мовчить. А на перервах – перша верховода . Хлопцем би їй народитись!

"Було в кого вдатись", – подумав Михайло, а вголос промовив:

– Ваші зауваження врахую. Постараюся вплинути на неї по доброму. Гадаю, що вона виправиться.

Почали переучувати свою першокласницю писати правою рукою і виконувати арифметичні дії "в умі". Це було важко . Багато зусиль довелося прикласти десятикласниці Ліді, найстаршій Михайловій доньці. Часто вона сердилась, інколи застосовувала штурхани, але ці спільні заняття зблизили дівчаток на все життя . Як уже там не було, та прийшов час, коли писати й рахувати Віра почала, як усі діти в класі, а то навіть і краще. А що вже любила вчити напам'ять вірші та декламувати їх зі сцени, то й не розказати! Її помітили і записали в гурток художнього читання . Віра стала учасницею всіх шкільних концертів і фестивалів. Отже, прогалини в навчанні вдалося ліквідувати відносно легко. Зате у вихованні характеру справи майже не просувались. Хіба можна словами чи покараннями усунути те, що передалося у спадщину через кров від батьків та дідів-прадідів? Не винна була дівчинка, що понад усе любила свободу, справедливість, дику природу та добрих людей . Отих добрих і щирих людей вона розпізнавала миттєво дитячою інтуїцією і ніколи не помилялась.

Коли навчалася в четвертому класі , сталась буденна пригода, про яку Віра давно забула, бо такі пригоди траплялися в неї майже щодня. Була вже одружена і мала двоє дітей, коли про епізод з шкільного життя нагадала їй медсестра з дитячого садочка. Віра привела свою донечку в дитсадок.

– Добрий день, – привіталась люб'язно.

– Доброго здоров'ячка! О! Яка славна дівчинка! Як тебе звати?

– Оксаночка.

– Будеш ходити до нас у садочок?

– Так, у молочну групу.

– Ха-ха-ха! – засміялась медсестра. – Потрібно казати "в молодшу групу", а не "в молочну". Ну, гаразд. А плакати не будеш?

– Ні! Оксаночка не любить плакати .

– Ага, ти вдалась до своєї мами . Вона теж ніколи не плакала. Віро Михайлівно, ви мене не впізнали?