Текст книги "Довго мовчали смереки"
Автор книги: Тетяна Байда
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)
– Дівчино, перейди мені дорогу на щастя! Ти щаслива? Як вважаєш?
З кабіни визирнув молодий симпатичний водій.
– Чи я щаслива, не знаю. Але знаю напевне, що коли перейду дорогу, то вам обов'язково пощастить, – засміялась Віра і перебігла перед самісіньким капотом автомашини.
– Справді, нинішній ранок розпочався для мене щасливо. А як відносно вечора? Може, проведемо його разом, аби щастя за хвоста впіймати i не впустити, – жартував хлопець.
– Ні, сьогодні не вийде. Не маю часу.
– Гей, Михайле, їдь уже! – сердився водій, самоскид якого стояв позаду. – Загородив дорогу – і ні руш! А ти, дівчино, не кокетуй з водіями, бо зурочать, і буде голова боліти!
Колона машин зрушила з місця, а Віра повернулася в лабораторію.
Працювала, як завжди, та в очах стояв молодий парубок з променистою посмішкою синіх очей.
"Михайло! – думала дівчина. – Його звуть Михайлом!" Відчуття було таке, ніби вже бачила і знала його давним-давно, тільки оце після довгої розлуки зустріла знову.
"То – він... мій... мій!" – була переконана, хоч нічогісінько про нього не знала. Навіть не задавала собі клопоту дізнатися, чи одружений він, чи ні. Була впевнена, що цей водій ще парубок, і що вона сподобалась йому так само, як він їй.
Від першої зустрічі до першого побачення пройшло чимало·часу. Але настав такий вечір, коли вони у взаємних обіймах спіймали все ж таки те омріяне, до чого прагнули. До тієї пори вона вже знала не тільки його ім'я та прізвище, а й біографії його батьків і навіть дідів. А він знав лише її ім'я. Не знав ні справжнього прізвища, ні справжньої біографії, бо вона й сама про себе нічого не знала. Історія її походження та народження була таємницею, яку знала лише бабуся, та не хотіла розкривати. Але й Настя не знала всієї правди до кінця. Одначе був один випадок, який сколихнув Вірину душу. Колись на ЗБІКу підійшов до неї незнайомець і, вибравши мить, коли нікого не було поблизу, сказав:
– Ти – "Робертова" донька.
Віра остовпіла. Затремтіла, як осиковий листок на вітрі. "Що він говорить? Бабуся також називають мене впертим Робертом, коли сердяться. Але щоб чужий чоловік!"
– Ви помилились. Я – Юрочко. Ніякого Роберта не знаю. Мої батьки розбились на мотоциклі.
Повернулась і пішла. Почула, як незнайомець тихо сказав їй услід:
– Таким батьком, як твій, гордитись треба! Ти на нього дуже подібна . Донечко... Доню...
Ще ніколи Вірі не було так важко й тривожно на душі. "Сказати бабусі чи промовчати? Скажу! Ні... Вони все одно не признаються." Замість цього вона сказала:
– Бабцю, я закохалась.
– Він хороший хлопець?
– Дуже хороший.
– Це серйозно?
– Так.
– Цілувались?
– Так.
– То познайом мене з ним.
Бабі Насті Михайло також сподобався.
"По суті це її перше кохання. Не ходила вона ні на танцульки, ні на здибанки, ні ще кудись. Тяжко працює з вісімнадцяти літ. Вечорами вчиться. Утримує себе й мене. Добре я виховала свою внучку. Чемна, скромна дитина . Правда, не хоче ні шити, ні церувати... Нічого, життя заставить! Знайшла собі достойну пару, тож нехай їх Господь благословить на мирне й щасливе життя!" – думала баба і довго молилася вечорами, б'ючи доземні поклони.
* * *
– Віро, коли покличеш на весілля? Чули, що ти виходиш заміж, – щебетали лаборантки.
– Та виходжу... Але яке весілля? Ви ж добре знаєте мої статки і можливості. Розпишемось у загсі, сфотографуємось... Я навіть весільної сукні не маю за що придбати. Візьму напрокат. А ось туфлі мушу таки купити, хоч би й кров з носа!
Дівчата розповіли про все Марії Григорівні.
– Кое-что даст местком, а остальное скинемся мы, девочки, и сыграем Вере комсомольскую свадьбу, – запропонувала завлабораторією.
Дівчата підхопили цю ідею. Поспішили поділитися планами з Вірою.
– Ти ні про що не турбуйся. Меню замовимо в нашій їдальні, а випивку закупимо в крамниці. Правда, весільного подарунка не буде, зате зробимо комсомольське весілля. Тепер це модно. Згода, Вірусю?
– Але ж, дівчата...
– Все буде якнайкраще. Натанцюємось, наспіваємось!
– Гаразд. Та все ж я мушу порадитись з Михайлом.
– Радься, тільки скоріше, бо потрібно наперед приміщення їдальні замовити і продукти закупити.
Віра передала цю розмову нареченому. Його реакція була непередбаченою. Спокійна, врівноважена людина, він раптом вибухнув гнівом:
– Яка ще "комсомольская свадьба"?! Я не комсомолець і ти теж! Не потрібно нам цього, Віро!
– Михайлику, не гарячкуй. Люди одружуються переважно один раз у житті. Тож повинне весілля бути. Я вже згоду дала.
– Дала згоду? Добре. Іди на те посміховисько! Але попереджаю, що за столом будеш сидіти сама. Я не прийду. Нізащо!
– Для чого таке кажеш? Що тепер... Маємо розійтись через дурницю?
– Розлучатися з тобою не маю наміру. Не віддам тебе нікому, запам'ятай. Але послухай мене і відмовся від цієї ведмежої послуги. "Комсомольская свадьба"! І треба ж таке немудре придумати!
Віра відмовилась. Говорила щось про жалобу, про рідню, про сімейні традиції. Не хотіла вплутувати в ці справи Михайла.
Весілля пройшло тихо і мирно. Поблагословили їх образами Спасителя й Богородиці, покропили свяченою водою, обсипали зернами пшениці. Після загсу зібралась найближча родина на скромний обід. Випили, закусили, заспівали, декілька разів вигукнули "гірко" і розійшлись. А в понеділок відвезла Віра на роботу випивку й закуску, пригостила увесь колектив лабораторії. Співпрацівники подарували молодятам пральну машину.
– Всі страви і торти такі смачні , що можна власний язик проковтнути! – хвалили дівчата.
– Так. Усе готувалося за рецептами моєї дорогої бабусі.
Віра світилася радістю, вродою і тим особливим щастям, яке шукав і знайшов молодий водій Михайло Тимчишин.
* * *
Тепер їхня маленька кімнатка нагадувала казкову рукавичку.
Терем, терем, теремок , хто в цім теремі живе? П'ятеро душ! Правду казав колись дядько Ярослав , що в недалекому майбутньому знадобиться Вірі не тільки робота і квартира , а й дитячий садок. Минув рік , і Віра подарувала Михайлові сина Ігоря. З хлопчиком великих проблем не було. Допомагала бабуся. Хоч і старенька , але жвава й працьовита, як бджілка. І обід зварить , і пелюшки випере, і правнука догляне. Були інші проблеми. Не могла молода пара віддатися пестощам і любощам у присутності баби Насті, коли їм цього бажалося, але від таких дрібниць їхнє взаємне кохання не втрачало гостроти. Та й бабуся реагувала на настрій молодят, як барометр на погоду. Вміла вчасно вийти погуляти з дитиною , зробити покупки, а то й поїхати в гості до родичів.
Чотири роки спільного життя з Михайлом промайнули, як один день. Тепер Віра була переконана, що вибір своєї "половини" зробила правильно. З Михайлом було спокійно, надійно та затишно.
– Я знову вагітна, Михайлику, – несміло зізналась вона чоловікові.
– Прекрасно! Маємо сина, а тепер матимемо доньку.
– Але ж, Михайле… В хаті тіснота. Меблів не спромоглися купити. Навіть не зодягнулись по-людськи...
– Це все дрібниці. Зате ми маємо щось цінніше: мир, злагоду і любов.
Михайло наче у воду дивився . Народилася донька, і назвали її Оксаною. Жили , працювали, тішилися дітьми. Донечці виповнилося рік, як бабуся Настя важко захворіла.
– Іди сюди, Вірусю. Щось маю казати. Все життя я боялась, мовчала. Не хотіла, аби ти повторила долю своєї матері.
Віра підійшла до ліжка помираючої, напоїла водою з середнянського джерела, сіла навпроти на ослінчику.
– Не говоріть такого, бабцю . Вам ще жити й жити.
– Ні. Я скоро помру. І так до мого життя Господь Бог додав віку моєї доньки, яка померла молодою. Мені вісімдесят чотири роки, і принаймні половину з них мали б прожити твої батьки. Коли їх убили, то мамі твоїй було двадцять чотири роки, татові – двадцять сім, а тобі, Вірусю, – неповні сім місяців...
– Але ж вони вбилися самі! На мотоциклі...
– Ні, доню, їх убили комуністи. Вони були відданими патріотами України.
Це було справжнім потрясінням. Вірі тимчасово відібрало мову й зір.
– Не треба, бабцю! Не треба! Навіщо ви таке розповідаєте? – ледве спромоглася прошепотіти крейдяними вустами.
– Ти маєш право знати, ким насправді були твої батьки.
– Чому ви не розказали цього раніше? Пощо обманювали мене?
– Я надіялась, що вони живі. Думала, що втекли за кордон, що згодом дадуть про себе знати. Ти ні про що не здогадувалась, Віро... Коли ми мешкали в домі отця Тавуцького, то одного разу привели мене енкаведисти під тюрму. Там лежали трупи українських повстанців. Вони заставили пильно оглянути кожного з них, запевняючи, що між ними є тіла моєї доньки і зятя. Я добре придивилась. Їх там не було! "Тут усі мої сини і мої доньки, – сказала я чекістам. – Най Бог заплатить вам за них по – справедливости!" Після цего випадку не могла я спати ночами. "Значить зв'язкова Христина сказала колись неправду. Якби їх убили кілька років тому назад, то тепер мене б не тягнули на страшні оглядини, – міркувала я. – Їх не було поміж трупами, значить – живі!"
– Ох, бабцю! Краще б ви мені цього не казали. Як маю жити далі з таким тягарем на серці?
– Я хочу, аби ти знала своє справжнє ім'я – Мельник Віра Ярославівна. А народилась ти в повстанському бункері біля гори Яворини...
Бабуся заплющила очі, перевела подих і довго мовчала.
– Твоя мати мала підпільне псевдо "Таня"... Навчаючись у Львові, написала мені лист: "Мамусю, ще давніше була я на одній виставі. То була політична, антикомуністична п'єска. Показували більшовиків у вигляді чортів, тобто з рогами й хвостами. Аж ось вони прийшли, і я переконалася, що насправді вони встократ страшніші, як у тій виставі. Це не чорти! Це червоні демони! Безбожні, жорстокі, кровожадні кати! Вони мої закляті вороги, мамусю!"
Настя знову замовкла. Віра плакала.
– "Роберт" – то підпільне псевдо твого батька, дитино. Я маю на него великий жаль і не прощу ніколи. Мудрий, аж занадто... Вольовий... З хорошої сім'ї. Його батько дякував, війтом люди обирали... А він... Мав можливість вберегти Антоніну від смерти. Вона мусіла жити заради дітей, бо їх у неї було двоє. Так, Вірусю, у тебе був братик Роман...
Ось тобі на! Ще одна приголомшлива новина! Віра ніби скам'яніла, тільки невідривно дивилася в бабусині очі, які вже вкрилися передсмертною пеленою.
– Тося народила двійнят... Хлопчик помер у тримісячному віці і похований у селі Суботові Галицького району. Я знаю... Ми тоді досить часто виділись... А ти... Тебе врятували добрі люди... Най благословить їх Бог...
Тихо померла ця мудра й мужня жінка, Анастасія Король, ніби заснула. Її останні слова були:
– Поховайте мене біля діда Юліана.
Однак більшовицька влада не дала виконати її останнього заповіту. Привезли труну з покійницею з Калуша. до Войнилова, почали кланятись представникам чиновництва усіх рангів.
– Ні! – вперлись червоні бюрократи. – Хороніть де хочете, тільки не там!
Що вдієш? Не везти ж мертву бабусю назад до Калуша.
Поховали у Войнилові, тільки на іншому цвинтарі.
– Бабусенько мої дорогі! Мир і спокій вашому праху, а душі – царство небесне. Ви були для мене і батьком, і матір'ю, і подругою, і цілим світом...
А на роботі проводжали на пенсію завідувачку лабораторією Марію Григорівну Ентіс. Накрили стіл, підносили подарунки, виголошували тости. Аж тепер зрозуміли дівчата, яку непересічну людину вони втрачають. В кінці вечора Віра насмілилась запитати в колишньої начальниці:
– Маріє Григорівно, зізнайтесь відверто, за що ви мене недолюблювали?
– Откуда ты такое взяла?
– Я це відчувала.
– Ах, Верочка, детка! Тебя то я любила больше всех!
– Чому ж ви були до мене такі суворі?
– Не знаешь ты, Вера Михайловна, сколько раз меня вызывали в КГБ. Говорили: "Вы приняли на работу дочь крупного бандеровского командира." А тот случай с главным энергетиком...
Это был предлог, чтобы уволить тебя. Я могла это сделать, избавиться от проблем. Но я не уволила. И никому не рассказала. Даже ты до сих пор ничего не знала…
Віра з вдячністю припала до плеча "сердитої Малки'', а з очей котилися сльози. От уже дійсно, що все життя проживе людина, а так і не знатиме, хто її ворог, а хто друг.
* * *
Йшли роки. Мінялися кремлівські вожді, але всі вони жорстоко переслідували й карали патріотів України. Віра жила скромно й тихо. Своєї автобіографії не розповідала навіть рідним дітям. Не сміла сподіватись, що буде жити в Українській Незалежній Державі. Доленосний 1991 рік докорінно змінив її власне життя і життя її земляків. Посмертно реабілітували її батьків і дідуся з бабусею.
– Надумала я, Михайле, розпочати клопотання, аби повернули дідову спадщину.
– Яку спадщину?
– Будинок, сад і город у Войнилові.
– Гадаю, що це даремна затія, – засумнівався Михайло. – При владі залишилися ті самі чиновники, які керували в радянські часи. Шкода нервів, жінко.
– Спробую. Покійна бабця казали не раз, що потрібно поставити перед собою мету і вперто до неї прямувати.
Поїхала Віра у Войнилівську селищну раду.
– Це неможливо. В будинку вашого діда проживає дві сім'ї. Усе законно. Житло їм надала держава. Вони мають на руках ордери. Прописані. То ж яке ми маємо право виганяти їх на вулицю?
– А за яким правом вигнали з хати на вулицю сім'ю мого діда? – спокійно і ввічливо запитала Віра. – В селищі будуються житлові будинки, тож надайте цим сім'ям квартири.
– Ну знаєте! Ви мене будете вчити! Вашу хату забрали за рішенням суду, а я не прокурор і не суддя! – сердився голова.
– А ось у цих документах написано, що ні дід, ні баба ні в чому винні не були. Навпаки, винувата колишня влада, яка їх переслідувала і незаконно виселила з власного дому.
Віра поклала на стіл довідки про реабілітацію Юліана Короля та Анастасії Король. Голова зробив вигляд, що читає довідки, а сам якось незвично метушився, щохвилини хапаючись за телефон. Він не так уже й давно здав свій партквиток і намагався не конфліктувати з людьми.
– Ну добре. Залишайте заяву в секретарки. Вона вам скаже, які документи потрібно зібрати і повідомить, коли відбудеться чергове засідання селищної ради. Ми вас закличемо.
Віра поїхала додому. Майже місяць збирала в установах різні довідки і виписки з протоколів. Нарешті долучила їх до справи.
– На яке число призначене засідання? – запитала в секретарки.
– Ми вас повідомимо.
Минув місяць, другий, а її так нікуди й не викликали... Тільки після особистої розмови з селищним головою потрапила Віра на засідання. Порахували членів ради – вісім чоловік. Після перегляду документів почали голосувати. Шестеро проголосували проти того, щоб Вірі Тимчишин повернути будинок, а двоє – за. Ці двоє були з місцевих. Вони добре знали начальника Войнилівського поштамту Юліана Короля та його сім'ю. Решта були чужинцями, яких поселили більшовики в будинках вивезених на Сибір людей. Незважаючи на невдачу, жінка руки не склала. Пішла в Калуське Братство ОУН-УПА.
– Ми вас обов'язково підтримаємо. Але радимо звернутися до голови Товариства "Меморіал" пана Олекси Грабчука. В нього бойцівський характер. Разом ми постараємось вирішити цю справу позитивно, – сказав станичний Іван Кульчицький.
Віра пішла в "Меморіал". Пан Грабчук сидів за столом у вишитій сорочці і переглядав папери. Це був чоловік похилого віку, який пройшов через пекло сталінських катівень, але зберіг вірність ідеї, незламну волю, залізний характер і молодечу енергію.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ось... Я прийшла в такій справі... Мені порадив пан Кульчицький... Два рази була на засіданні, але даремно.
– Прошу сідати. Що там у вас? Розповідайте сміливіше! – підбадьорив жінку словами й посмішкою.
Уважно вислухав, задав декілька доречних питань і пообіцяв:
– Сподіваюся, що вашу справу виграємо. Залишіть папери, я перечитаю. Дайте номер телефону і домашню адресу.
Уже наступного дня він зателефонував:
– Негайно їдьте сюди! Чому вчора ви мені нічого не сказали? З паперів я дізнався, що ви – донька легендарного "Роберта". Та ж ми з них шкуру здеремо, а доб'ємося справедливості! Якраз сьогодні в одинадцятій годині розпочнеться засідання селищної ради у Войнилові. Поїхали! Боже любий! Адже ваш батько був нагороджений УГВР Бронзовим і Золотим Хрестом Заслуги!
– Але... Я не зібрана їхати.
– Та яке це має значення? Потрібно залізо кувати, поки гаряче. Поїхали, кажу!
Приїхали вчасно. Питання про повернення майна Вірі Тимчишин поставили на розгляд в останню чергу.
– Нічого знати не хочу! Поміняйте порядок денний! Наше питання поставте на перше місце, – звелів пан Олекса.
Перечитали папери. Почали голосувати. Знову набрали два голоси за, а шість – проти. Грабчук розізлився. Стукнув кулаком по столі так, що папери полетіли під стелю. Став посеред канцелярії i, звертаючись до секретарки, сказав:
– Голосування вважається недійсним. Друкуйте те, що говоритиму я! Спірний будинок з садом і городом належав Юліану Королю. Про це свідчать зібрані довідки і підписи свідків. Що пані Віра Тимчишин є внучкою Юліана Короля, підтверджують оці папери. А реабілітувала сім'ю Королів Незалежна Соборна Самостійна Україна! Ви що? Не читали нових законів? – грізно звернувся до членів комісії.
– Добре, добре, – спохватився голова. – Ми переголосуємо! Тимчишин Віра Михайлівна стає власницею будинку свого діда Короля Юліна Івановича. Але в постанові має бути зазначено, що вселитися в будинок вона матиме право тільки тоді, коли люди, які зараз там проживають, отримають інше житло.
– А коли ви зможете їх переселити?
– Це справа нелегка, самі знаєте. Можуть роки пройти. Адже будівництво скоротили до мінімуму.
– А що за люди там мешкають?
Голова назвав прізвища.
– Ага! Колишні райкомівці. Тепер ясно. Одна сім'я з Челябинська, а друга – з Рязані. Це ті, котрі знищили її батьків, а дідові відбили нутрощі. Нехай їдуть на свою батьківщину. Ми їх сюди не запрошували. Нас везли туди під дулами автоматів, а вони самі повзли на хлібосольну Україну. Ми маємо законне право жити на рідній землі і у власній хаті. Пишіть! – знову стукнув старий кулаком по столі, звертаючись до друкарки.
Він диктував текст постанови, а члени селищної ради мовчали, немов у рот води понабирали. Через десять хвилин документ був готовий.
– Підпишіть!
Підписали всі.
– Поставте печатку!
Поставили.
– Вітаю вас, пані Віро. Ще будете мати трохи мороки, заки отримаєте ордер.
А мороки попереду було ще дуже і дуже багато. Хитра секретарка таки вписала у відповідну графу, що дана постанова набере законної сили при умові, якщо мешканці спірного будинку отримають квартири. Недосвідчена в таких справах Віра не здогадалась перечитати текст постанови. Вона раділа, що клопотання закінчилось так швидко і на її користь. Сердечно дякувала голові "Меморіалу" за допомогу. Не запідозрив підступної пастки і пан Грабчук. Згодом довелося залучити Калуського станичного Івана Кульчицького разом з колишніми вояками УПА. Справу про передачу будинку розглядав суд. Хто знає, як би вирішилось це питання, якби не підтримка вірних друзів.
– Пан Грабчук був людиною з великої літери, – сказала Віра після його смерті. – Все, за що він брався, горіло в його руках. Багатьом мертвим він повернув імена, багатьом живим допоміг у скрутну годину. Справжнім пам'ятником по собі залишив пан Олекса каплицю, збудовану в Калуші з його ініціативи. Важку працю і рештки сил вклав він у це нелегке будівництво. Зате щонеділі збираються там люди, і отець Чернега править службу Божу. А ще люблю, наче рідного тата, пана Кульчицького. Він допоміг моїй Оксаночці при вступі до університету, а відтак з роботою. Оксана скінчила юрфак у Львові і працює в Калуському райвиконкомі. Син Ігор обрав батькову професію – став водієм.
Ця мила, привітна жінка з посивілими кучерями і добрими очима господарює в хаті, збудованій дідом Юліаном і бабою Анастасією. Зберігає, як святиню, фотографії своїх легендарних батьків – Антоніни та Ярослава Мельників.
– Хоч моя молодість і зрілість пройшли в Калуші, а мене туди чомусь не тягне. Он як зеленіють грядки в городі, як цвітуть і пахнуть яблуні в саду! Любо й радісно живеться мені на рідній дідизні!
* * *
Хтось стукав у двері.
– Прошу заходити! Відчинено! – гукнула Віра з кімнати.
Виглянула. Немолода, симпатична жінка переступила поріг. "Якась чужа. У Войнилові я такої не бачила," – подумала Віра. Жінка поставила при вході валізу.
– Здрасьте!
– Доброго здоров'я.
– Вот приехала издалека, чтобы увидеть родной дом.
"Що вона городить про "родной дом"? – здивувалась господиня, а вголос запитала:
– Ви про цей дім говорите?
– Да.
– Вибачте... Був ваш – став наш.
– И вы одна здесь живете?
– Ні, не одна. З чоловіком.
– Двоє людей в таком большом доме? Странно! В былые времена здесь проживало две – три семьи райкомовцев.
"Відки знає? Певно, одна з них", – міркувала Віра.
– Хто ж ви така?
– Я Валентина Дикарева. Мой отец когда-то был председателем Войниловского райисполкома, и мы здесь жили.
"Дивись, яка пташка прилетіла, – подумала Віра з неприязню. – Я тулилась по чужих розвалюхах, де падала стеля на голову, а вони жирували отут, в цих просторих і світлих кімнатах. Дікарєв... Десь я чула це прізвище... Ага! Це ж той Дікарєв, що сватався до моєї бабусі, а коли дістав відкоша, то помстився, відібравши мізерну пенсію, на яку ми животіли. Погодилась би бабця Настя на його пропозицію, і ми могли б стати з цією жінкою близькими родичками. Боже праведний!"
– Перепрошую... Ви тут щось забули?
– Да нет. Я думала, что здесь живут те самые люди, что жили раньше. Хотела погостить, вспомнить детство...
– Часи змінились. Україна стала незалежною державою. Цю хату теперішня влада повернула нашій сім'ї.
– Придется мне уезжать. Как говориться: "от ворот – поворот".
Все же разрешите пройти в сад. Я так его любила!
– Це можна.
Був кінець квітня. В саду буяла весна.
– Словно в белой сказке ! – емоційно вигукнула жінка. – Я даже помню, какие сорта яблок здесь созревали. Вот на этой – белый налив, на той – спасовка. Вкусные, ароматные!
"Отож! А мені хіба не кортіло посмакувати сливами, яблуками, порічками з дідового садка? Одного разу бабця відважились піти назбирати в траві груш, то навіть на подвір'я не пустили!" – виринав у свідомості болючий спогад.
Гостя сіла на старенькій лавчині під грубезним волоським горіхом.
– Вот и лавочка моя сохранилась! Здесь когда-то стоял стол, и я частенько готовила в тени уроки...
Складалося враження, що ця чужоземка вважає все навколо своєю "вотчиною".
– Вибачте мені, будь ласка, на слові, – тихо промовила Віра. – Цю хату збудував мій дід. Він посадив ці яблуні, цю грушу і цього горіха. Але його викинули з рідного обійстя на вулицю. Дід помер, бо його тяжко катували на допитах. Вбили моїх тата й маму. Я залишилася сиротою з колиски. Поневірялась по чужих людях і чужих закутках, а в нашому домі жили райкомівці. Он там у костелі була в'язниця, де замордували декілька сотень людей. Потім зруйнували і костел, щоб замести сліди своїх злочинів. Робили це чужинці, поневолювачі... Хіба це справедливо?
У Віри пересохло в горлі, до очей підступили пекучі сльози. Сподівалась, що незнайомка зрозуміє, поспівчуває, покається. Але вона якось дивно посміхалась.
– У моєму серці нема ворожнечі, – пересилила себе Віра. – Особисто ви – не винні...
– Да! Я не виновата! – поспішила запевнити жінка. – Я родилась на Урале, но считаю своей родиной Украину. Здесь так хорошо!
– Не треба... Ви росіянка, тож ваша батьківщина – Росія. Україна – моя батьківщина. Любіть свою батьківщину так, як ми любимо свою. А тепер ходімо в хату, і я нагодую вас обідом.
Зелений борщ зі сметаною і вареники з картоплею дуже сподобались незнайомці. Згодом провела Віра незвану гостю на автобусну зупинку.
– Спасибо вам, Вера Михайловна... Простите...
Останні слова загубилися в гуркоті двигуна. Чужинка припала лицем до вікна і махала рукою. А Віра довго стояла посеред дороги, витираючи непрохані сльози.
– Я простила... Але забути не можу. Це вище моїх сил!
* * *
Вільний вітер гуляв по верхах і долах Карпатських гір. Гомоніли смереки, розповідаючи правду про криваву трагедію, що відбулася півстоліття тому біля підніжжя гори Яворини. Тисячі людей долали гірські стежки, пробиралися через лісові хащі, щоб віддати честь і шану українським патріотам, які не зрадили оунівській присязі. Майоріли в осінньому небі синьо-жовті та червоно-чорні стяги, золотом виблискували тризуби, палахкотіли на галявинах ватри, лунали стрілецькі й повстанські пісні. Священики відправляли панахиду.
– Подай, Господи, замученим, розстріляним і заживо похороненим патріотам, які полягли за волю і незалежність України ві-і-ічную па-а-м'ять!
– Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! – співав церковний хор.
Загриміли залпи салюту. Захиталося, затремтіло полум'я свічок.
– Увага! До апелю шикуйсь! Струнко! – пролунала команда голови Всеукраїнського Братства ветеранів ОУН-УПА Михайла Зеленчука.
Завмерли шеренги сивочолих комбатантів Української Повстанської Армії в стрілецьких одностроях.
– Ярослав Мельник – "Роберт" – крайовий провідник ОУН Карпатського краю! – чітко вигукнув пан Зеленчук.
– Загинув на полі Слави! – видихнули сотні грудей.
– Антоніна Мельник – "Таня" – лікар і друкарка крайового проводу!
– Загинула на полі Слави!
– "Скала" – референт СБ крайового проводу!
– Загинув на полі Слави!
– "Микола" – технічний референт крайового проводу!
– Загинув на полі Слави!
– "Марійка" – член крайового проводу!
– Загинула на полі Слави!
– "Левко" – комендант охорони!
– Загинув на полі Слави!
– "Богдан" – стрілець охорони!
– Загинув на полі Слави!
– "Мороз" – стрілець охорони!
– Загинув на полі Слави!
– "Тимко" – стрілець охорони!
– Загинув на полі Слави!
– Вшануймо пам'ять полеглих героїв хвилиною мовчання! Люди завмерли. Тиша стояла така, що чутно було, як дихає сусід.
– Спочинь!
Ой, зацвіла черемха буйним цвітом,
Там прощався повстанець з білим світом,
Вранці прийшли друзі поглядіти,
А за нічку його тіло вкрили квіти... -
заспівав зведений хор сумну мелодію, і заплакали не тільки жінки та діти, а й загартовані в боях і в сталінських катівнях вояки УПА. Квартет школярів у вишиваних сорочках виконав пісню про трьох братів-прикарпатців:
Ой, там при лузі, при дорозі
Червоні маки розцвіли.
Ой, там три браття з Прикарпаття
Життя за волю віддали.
Було їх троє, всього лиш троє,
Зате відважні, мов орли.
Вони не знали, що друг їх зрадив
Катам червоної Москви.
Як їх боївку оточили,
Кричать: "Бандери, руки вверх!"
Хтось крикнув: "Слава Україні!
Ми не здамося, краще смерть!"
І тут три браття поцілувались,
Ніхто пощади не просив,
Вже більш не рвалися гранати,
І кулемет не стукотів.
І ми боротися будемо
Проти проклятих ворогів,
І вічну пам' ять збережемо
Про прикарпащів – трьох братів.
Віра була тут, на цьому священному місці, просяннутому кров'ю її батька й матері. Заходила в ту, третю, кімнату відреставрованого бункера, де за людськими переказами п'ятдесят років тому вона появилась на світ. Туман плив перед її очима. Здавалося, що вона потрапила в якийсь інший, легендарний світ, де жили, боролись і помирали персонажі з героїчних казок. Слухала промови, які виголошували бойові друзі її батька. В цих промовах було багато високих, незнайомих їй досі слів. До неї підходили жінки, обнімали, цілували.
– Вірочко, я годувала тебе своїми грудьми...
– Вірочко, ти жила в нашій сім'ї. Ми тебе любили, як рідну... Хто це? Ага! То Анна мала, Анничка, якій уже, певно, за шістдесят. Тієї ж, першої, що годувала її грудьми, Віра так і не змогла пригадати. Її фотографували фотографи, журналісти брали інтерв'ю... Народжена під землею!
Почувалася незручно і багато чого потім не могла пригадати. Чітко і ясно запам'ятався лише епізод, коли співали Гімн України . Знову завмерли в стійці "струнко" вояки УПА". Мабуть, що з цієї самої миті Віра по-справжньому усвідомила, чиїх вона батьків дитина, відчула всім єством, що вона – українка. Гордість, радість, біль і любов – усе змішалося в маленькому жіночому серці і бушувало, і палахкотіло, мов те вранішнє сонце, яке щойно зійшло над гірськими вершинами.
– Слава українським повстанцям, борцям за волю України! – вигукнув промовець.
– Слава! Слава! Слава!– скандували тисячі людей.
– Слава! Слава! Слава! -луною відзивалася гора Яворина.
– Слава! Слава! Слава! – шуміли вічнозелені смереки. Довго вони мовчали...
Примітки автора:
апель – переклик імен вояків ОУН-УПА, які загинули в боях
афини (яфини) – чорниці
Ахтунг! УПА – ґебіт! (нім) – Увага! Терен УПА!
Береза Картузька – польський концтабір для політв' язнів
бинда – стрічка
боцян – лелека
бринза – овечий сир
вакації – канікули
варцаба – підвіконня
вар'ят – дурень
верета – рядно
виходок – туалет, нужник
ВО – військовий округ
волокно – шкіряна мотузка
вуйко – рідний брат матері
гоноровий – гордий
ґрис – висівки
дзядзьо – дідусь
димка – спідниця
друга Матка – Різдво Пресвятої Богородиці
друлити – штовхати
жали'вка – кропива
женти'ця – сироватка з овечого молока
застрик – укол, ін'єкція
ЗБІК – залізобетонний комбінат
зух – сміливець
кавалок мамалиrи – шматок густої кукурудзяної каші
капець – черевик
кацабейка – кожушана безрукавка
коцик – одіяльце
крайсгауптман – керівник адміністративної округи
креденс – буфет, шафа для посуду
кримінал (у криміналі) – в'язниця (у в'язниці)
кулеша – рідка кукурудзяна каша
легіники – юнаки
мандибурка – картопля
мешкання – квартира
мештики – черевички, туфельки
МП – німецький автомат
олива – олія
пантрувати – пильнувати
парох – священик
пивниця – льох, погреб
писок – рот
плебанія – обійстя священика
портки – штани
постерунок – відділок польської жандармерїі
ППШ – російський автомат 1941 року, "папаша"
ровер – велосипед
СБ – служба безпеки
свербнвус – шипшина
сексот (рос.) – секретный сотрудник
слічна панєнка (поль.) – гарна дівчина
стрибки – истребительный батальйон
стрийна – рідна батькова сестра
стрих – горище
танші – дешевші
тартак – лісопилка
УГВР – Українська Головна Визвольна Рада
фана – хоругва
фест – сильно
фаєр! – нім. команда "Плі!" – стріль!
фоса – рівчак, канава
фраєр – ловелас, залицяльник
церата – клейонка
цурис – халепа
чічка – квіточка
Шляк би го трафив! – лайка (грім би його побив! )
шпацір – прогулянка
Шуткова неділя – Вербна неділя
ясик – маленька подушечка
