Текст книги "Довго мовчали смереки"
Автор книги: Тетяна Байда
Жанр:
Военная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
– Слава Україні!
Втікачі мовчали.
– Не бійтеся, – звернувся до них німецькою мовою. – Ми – українці. Нікому, окрім німців та москалів, зла не чинимо. Розумієте мене?
Втікачі перезирнулися і ствердно закивали головами.
– Я – командир Української Повстанської Армії. А ви хто? Говоріть!
– Ми є голляндські офіцери. Майже два роки перебували в Станіславові, у таборі для військовополонених – "Сталягу". Декілька днів тому нас зіпхали у вантажні вагони з тим, щоб відправити в Мавтегаузен. Наближається фронт... Ми не хочемо їхати в Німеччину... Там жахливий концентраційний табір. Усіх розстрілюють... Зіскочили на ходу з потяга.
– Багато втекло?
– Близько півтори сотні. Але багатьох конвойні поранили чи постріляли. Деякі сильно ушкодились, падаючи на залізничне полотно. Їх спіймали ...
– Скільки військовополонених було в "Сталягу"?
– Дві тисячі чотириста. Переважно голляндські офіцери. Деякі втекли раніше, зробивши попід муром підкоп. Деякі заховалися під сценою у клубі. Потім їм довелося перелазити через триметрові мури з битим склом і колючими дротами ... Їхня доля нам невідома. Нас лише четверо ...
– Ми знали про цей табір. Але щоб аж дві з половиною тисячі офіцерів! Ого! Що думаєте далі робити?
– Добиратися додому.
– Абсурд! Війна ... Фронт... Скільки ж то країн доведеться пішки перейти, щоб дістатися на батьківщину?
Втікачі мовчали. Вони й самі добре розуміли, що їхнє становище майже безвихідне.
– От що ... Я переговорю з головнокомандуванням, і ви залишитесь у нас. Згода?
Втікачі мовчали.
– Може, ви не розумієте? Будете вояками Української Повстанської Армії. Маємо троє жидів, одного грузина, декілька італійців. А от голландців ще не мали. Ви будете перші.
І тут заговорив статечний чоловік в окулярах:
– Я є ляйтенант голляндської королівської гвардії Едвард ван Готегем. Присягнув королеві, що ніколи й ні при яких обставинах не буду служити чужій державі, окрім своєї. Ми звикли дотримувати слова. Перепрошую ...
– Але ж ми не вороги. Ми – ваші друзі.
– Що таке – друзі? На даному часі наші союзники – росіяни ...
– Е-е-е! – скривився "Гуцул". – Росіяни – окупанти! Сталін страшніший за Гітлера!
Цілий тиждень велися переговори між командирами та втікачами. А їх уже назбиралося десять чоловік. Перевезли їх на санях у глухе гірське село. Тут з ними зустрівся командир Карпатської військової округи "Грім".
– Якщо насправді ви наші друзі, то допоможіть перейти кордон, – наполягали втікачі. – За цей час ми переконалися, що ви благородні люди, які прагнуть мати власну державу і тому повстали. Але нам не можна залишатися тут довше.
До розмови знову долучився ван Готегем:
– Я досі нічого не знав про Україну. В 1938 році у центрі Роттердаму якогось чужинця розірвала бомба. В газетах я прочитав, що вбитий на прізвище Коновалець є президентом неіснуючої держави у Східній Європі. Тоді мені й не снилося, що через шість років за незвичайних обставин я опинюся поміж його послідовниками.
– Так, Євген Коновалець – то наш ідейний провідник, – з гордістю сказав "Грім". – Його вбила не бомба. Його вбила Москва.
– Відпустіть нас! Ми будемо проводити пропаганду, щоб усі цивілізовані країни світу підтримували Україну у справедливій боротьбі за незалежність, – обіцяли втікачі.
Їх забезпечили одягом, харчами, охороною і провели до кордону з Угорщиною. Тільки через півтора року добралися вони на батьківщину, здолавши шлях: Будапешт – Москва – Лондон – Роттердам.
Земля кругла й тісна. Через деякий час Едвард ван Готегем та Іван Бутковський, що перебував на еміграції, зустрілися. Тоді й відкрив повстанський командир своє справжнє прізвище і шдпільне псевдо.
"Ми не знали тоді, коли "зістрибнули" з німецького ешалона на землю Галичини, що вона стане для нас священною, – написав згодом у своїх спогадах голландський генерал-лейтенант королівської гвардії. – На той час співвідношення сил у Галичині було радше на користь УПА. Останнім німцем, якому я дивився там в очі, був той, що замикав за мною вантажний вагон, а другого я побачив декілька тижнів пізніше в Будапешті. Правда, при переході залізничних колій між Долиною і Болеховим ми чули далекі німецькі постріли. Тут нам приділили двадцять охоронців. Звичайно ж нас супроводжувало чотири особи…"
А "Роберт" подарував тоді голландським друзям бойову гранату, яку вони загубили в снігах при переході через Карпатські верхи та доли.
* * *
Хвиля фронту підкочувалась усе ближче й ближче. Крайовий Провід затаборував на горі Малиновій. Через день до них залучився відділ командира "Гамалії". Прийняли рішення продовжити вишкіл у підстаршинській школі.
– Сидимо у Карпатах і нічого не знаємо, що там діється на терені. Може, більшовики уже до Берліна дійшли, – нервував "Гамалія".
– Нині пішлю в розвідку надійних хлопців, – пообіцяв ''Роберт". Розвідка донесла, що Підкарпаття уже повністю зайняте радянськими військами, а спеціальні загони проводять облави на місцевих чоловіків, щоб мобілізувати їх до свого війська. Через два тижні по тому командир "Гамалія" дістав наказ повертатися в Чорний ліс. На горі Малиновій ще на деякий час залишилась підстаршинська школа і боївка провідника "Роберта". Коли нарешті вони також повернулися в Чорний ліс, то відразу зробили засідку на відтинку шосейної дороги Калуш – Станіславів.
– Сталінські посіпаки провели велику облаву в селах Калуського повіту і злапали двісті вісімдесят хлопів. Нині мають їх пішки перепроваджувати до Станіславського воєнкомату. Здало би ся їх від більшовиків відобрати, – звернувся командир "Пиріг" до "Роберта".
– Хто їх буде супроводжувати?
– Загін у тридцять п'ять енкаведистів.
– Звідки знаєте?
– Розвідка донесла.
Засідка вдалася. Відбили новобранців без єдиного пострілу.
– Гей, червоні комісари! Кидайте зброю, бо всіх перестріляємо!
Вас тридцять п'ять, а нас дві сотні!
Конвой наче вітром здуло. Повстанці й рекрути почали обніматися.
– Хто з вас бажає добровільно вступити до лав Української Повстанської Армії – десять кроків уперед, а решта марш по домівках!
Зголосилося більше як вісімдесят осіб.
У кінці літа до села Завій повернувся з рейду курінь "Грегота Різуна". Вночі "Роберта" закликали на загальний збір. В лісниковій хаті зібралися всі повстанські старшини.
– Слава Україні!
– Героям слава!
З-за столу підвівся "Грегіт":
– Маю честь з вами, друже "Роберте", обговорити тактику боротьби з новим окупантом.
– Дуже приємно, друже командире. Впевнений, що ми поведемо справу так, що більшовики не підступляться до Чорного лісу так само, як колись німці. Чув про вас багато похвального.
Вони відкозиряли і потисли один одному руки. Обидва були середнього зросту, худорляві, по-військовому підтягнуті, енергійні та рішучі, справжні повстанські вожаки. Могли запалити дух підлеглих словом і прикладом. Старшини, підстаршини та стрільці їх поважали й любили. В зборі взяли участь командири "Гамалія" і"Пиріг". Всі разом виробили стратегічний план подальших дій. А вранці фотограф зазняв Василя Адрусяка і Ярослава Мельника на згадку. Цій світлині судилося стати історичною. Вона дійшла до наших днів і обійшла шпальти багатьох видань.
У середині жовтня спільними силами провели вдалу акцію нападу на Войнилівський військкомат і польський костел, де три роки тому катували старого Мельника, де енкаведисти й тепер тримали в підвалах політв'язнів. Перебили варту, звільнили більше вісімдесяти чоловік, а за селом навіть збили одного літака.
Після бою "Роберт" постукав у вікно кімнати, де спала Тося.
– Як почула стрілянину, то так закалатало серце в грудях, що мало не зомліла. Подумала, що ти є тут, і боялась, аби не вбили. Молилась... Ой, Славку, Славку, любчику мій, чом у нас таке тривожне кохання?
– Заспокійся, королівно. Я живий і неушкоджений, та ще й зайшов до тебе води напитись, бо в горлі пересохло. Відвів нині душу -пімстив за батька. Власноручно відправив у пекло декількох чекістів. Огидно на серці... Вперше у житті я вбив… Дай руки помити.
Дівчина мимоволі відсахнулась.
– Не жахайся, голубко. Вони перед мною також завинили. Тут, у Войнилові, знущалися над моїм батьком... Погубили мою сім'ю... Та хіба лишень мою? Бог простить мій гріх, адже я захищаю землю, де народився. Ніхто їх сюди не кликав. У них величезна територія від Москви до Тихого океану. Хіба мало? Вони зазіхнули на Україну...
Він ретельно вимив з милом руки, а вона напоїла його кислим молоком, поміняла сорочку, провела до хвіртки.
– Знову розлучаємось. Куди ти зараз?
– Назад у Чорний ліс. Курінь відходить у рейд на Стрийщину, а мені наказано залишатися тут. Маємо багато роботи по лінії ОУН. Правда, дістав доброго пропагандивного референта, поета й журналіста на всевдо тому вирішили в бої з ними не вступати, а тимчасово відійти з Чорного лісу на Львівщину.
Він пішов, а дівчина ще довго стояла біля хатнього причілка і дивилась, як палає склад райспоживспілки, як метушаться і горланять чекісти біля відділку НКВД.
* * *
Перше листопада сорок четвертого року стало для Ярослава Мельника "судним днем". Вони стояли табором поблизу села Грабівки, біля річечки Луквички. Цю місцину старожили здавна називали Гуркалом.
Напередодні "Різун" попередив через зв'язкового, щоб командир "Гамалія" залишив табір і, не вступаючи в бій, відійшов·на північ. Розвідка донесла, що на них готується велика облава.
– Друже "Роберте'', – звернувся командир до провідника, – дозвольте відвести сотню з Чорного лісу. Вважаю, що належної відсічі регулярній Червоній Армії ми не дамо, бо їх вдесятеро більше, як нас. Радив би й вам залишити штаб і рейдувати разом з нами.
– Куди ще рейдувати? Самі переконалися, що в рідному домі й стіни допомагають. У вас з командиром "Пирогом" більш як три сотні досвідчених стрільців, та й усеньке цивільне населення з довколишніх сіл стоїть за нас. Дамо тій сволоті доброго прочухана, аби запам'ятали українських повстанців. Віддайте наказ готовитись до бою.
Вранці табір оточило близько п'яти тисяч радянських солдатів. Довелося йти на прорив ціною великих людських жертв. У двогодинному бою загинув сотенний "Гамалія", чотовий "Дністер", ройові "Лоза" і "Дубовий", медсестра "Сніжка"... Всього двадцять вісім убитих і п'ятнадцять поранених.
При зустрічі з "Різуном" розмова була різка й болюча.
– Раджу вам, друже провідник, займатися питаннями ідеології, а в бойову тактику не втручатись. Ще два-три такі накази – і нам кінець! – казав курінний, дивлячись "Робертові" прямо у вічі.
– Визнаю свою помилку. Зробив належні висновки. Але прошу зі мною таким тоном не розмовляти.
– Через цю помилку загинули люди. Я віддав наказ залишити табори і відійти в Сухі Ліщини, не вступаючи в бій з цілою дивізією озброєних до зубів совєтських фронтовиків. Сотні "Прута", "Хмари" й "Бойка" підкорились наказу. До вас я направив зв'язкового "Крука". Він повернувся з відповіддю, що сотні "Гамалії" та "Пирога" лишати табір не хочуть. Ми зайняли позиції "Марко Боєслав". Легко з ним працювати, бо підпільною літературою і листівками він займається сам. Є інший клопіт. Задумали енкаведисти за будь-яку ціну знищити курінь "Різуна". Сили дуже нерівні, в обороннім перстені і чекали на вас. Вітер доносив шум важких скорострілів, розриви артилерійських снарядів, мін і бомб, що їх скидали літаки. Ризикувати життям стрільців я не мав права. Вночі ми передислокувались у Зелені Кирнички. З огляду на небезпечну обстановку полеглих бойових друзів похоронимо завтра.
Цивільне населення на похорон не допустили. Капелан УПА отець Василь відправив коротеньку панахиду.
– Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! Вічная пам'ять! -впівголоса заспівали повстанці.
Стрілів не давали, бо за Чорним лісом постійно стежили вороги як із землі, так і з повітря. Впала команда:
– Струнко! На плече кріс! Почесть полеглим на полі Слави дай!
– Хоронимо лицарів УПА, борців за волю України…– розпочав траурну промову "Різун".
Промова була короткою, але кожне слово командира заставляло стрепенутися серця загартованих у боях вояків. "Роберт" слова не брав. Стояв над ямою і тяжко карався. Скупі чоловічі сльози котилися по блідих, неголених щоках. Виглядав стомленим і постарілим на десять років.
– До стопи кріс! Спочинь!
Тіла почали опускати в братську могилу. Хоронили без трун.
Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами,
Лиш в чистому полі ревіли гармати
І небо вмивалось сльозами, -
співали бойові побратими.
А ці, в могилі, впали в бою молодими, не доспівавши своїх пісень.
Коли опускали вас в темну могилу,
Від крові земля почорніла,
Під хмарами круки стадами літали
І бурею битва гриміла.
Кожний кинув жменьку землі й подумав: "Хто наступний? Може, я?" Засипали яму, поставили березовий хрест, прибраний смерековим вінком, який сплели сільські дівчата. Шурхотіло під ногами опале листя, у верховіттях дерев голосив осінній вітер.
– Ми пімстимося за вас, друзі! Клянемось!
Аж тоді "Грегіт-Різун" зробив переклик:
– До апелю*– струнко!
Сотня завмерла.
– Сотник "Гамалія"!– вигукнув хрипко, бо спазми душили горло.
– Загинув на полі Слави!-хором відповіли стрільці.
– Чатовий "Дністер"!
– Загинув на полі Слави!
– Ройовий "Лоза"!
– Загинув на полі Слави! -
– Ройовий "Дубовий"!
– Загинув на полі Слави!
– Санітарка "Сніжка"!
– Загинула на полі Слави!
– Стрільці "Хитролис", "Тригуб", "Нестор'', "Потіха"...
– Загинули на полі Слави!
Розходились з опущеними головами, але довго сумувати їм не дали.
– Слухай мій наказ! – пролунало, як постріл. – Хорунжий "Чорний", замініть чати і виставте стежі вздовж Луквички! Вістун "Тихий" і стрілець "Івась", ви направляєтесь у розвідку!..
* * *
"Роберт" затаїв у серці пекуче бажання помсти. Куди ходив, усе думав, як би йому власноручно відправити в пекло з десяток червоних комісарів. Невдовзі така нагода трапилась. Через два тижні після трагічних похорон сотня "Прута" відходила в рейд.
– Друже "Греготе",– звернувся Ярослав до курінного, – відпустіть мене з ''Прутом" у похід. Хочу кров'ю змити провину перед загиблими хлопцями. Місця собі не знаходжу, зрозумійте...
Гадав, що командир розсердиться, розкричиться, а він вимовив всього три слова:
– Дозволяю. Будьте обережні.
Так сказати міг лише справжній друг. Знав запальний характер провідника, його круту вдачу, невгасимий темперамент, тому й застерігав спершу подумати, а потім діяти.
Сотня пройшла Павелче, Тязів, Викторів, Сапегів, Блюдники. В Селищі зустрілися з куренем "Ромка".
– Слава Україні! Давайте, хлопці, разом заквартируємо. Чи є тут що поїсти?
– Щocь знайдеться. Сало маємо з собою, бульби наваримо, а хліба й цибулі обіцяли принести тутейші молодиці.
Тільки-но розмістилися по хатах, розклали пожитки, як спостерігачі повідомили, що йдуть червоні . Сотенний дав наказ:
– Вийти з села в ліс, зайняти оборону і чекати на ворога!
– Дозвольте взяти скоростріла, – попросив "Роберт".
– Ні в якому разі,– заперечив "Прут".– Відповідаю за ваше життя головою. Крім того, "Різун" просив...
– Дурниці. На вишколах я вивчав усі види зброї, добре стріляю в ціль. Мені вкрай необхідно довести собі...
– Згода! "Хмелю" й "Малий", нині ви будете з провідником "Робертом" при кулеметі.
Ще не встигли окопатись і замаскуватись, як повернулися вислані стежі і повідомили, що з Галича та з Войнилова підійшло дуже багато більшовиків. За річкою риють шанці, розставляють важкі кулемети й міномети. Біля п'ятнадцятої години червоні вдарили на курінь "Ромка". Стрільці почали панічно відступати до позицій, зайнятих сотнею "Прута", а більшовики гналися за ними, як скажені пси.
– Залягти і приготовитись до бою!– пролунав наказ.– Підпустіть "куфайників" на відстань п'ятнадцять– двадцять метрів! Хто не втерпить, того пристрелю!
Повстанці лежали тихо, як миші в стіжку сіна. Ось уже стало видно солдатські обличчя, п'ятикутні зірки на кашкетах.
– Вогонь!
Заграли скоростріли, автомати, кріси, пістолі. До грізної музики долучилися бубна мінометів. Більшовики не сподівалися на такий опір і почали відступати, залишаючи за собою узбіччя гори, встелене трупами.
– Удирай, братва, кому жизнь не надоела! Бандеровцев здесь видимо-невидимо!
– Ракети в небо!
Сотні кольорових вогнів сколихнули осінні сутінки. "Роберт" з насолодою натискав на гашетку кулемета і виразно бачив, як падають на землю сірі шинелі, немов трава під косою.
– Це вам за батька! А це за матір! А це за "Гамалію", "Дністра'', "Лозу"! За поневолену Україну...
Смерть, смерть, ляхам смерть,
Смерть московсько-жидівській комуні,
В бій кривавий ОУН нас веде! -
почав якийсь відчайдух, але півтори сотні молодих горлянок заглушили цей спів вигуками: "Слава! Слава! Слава!"
– Негайно залишайте бойові позиції і відступайте в напрямку Блюдник! -вигукнув "Прут".
Розпалені боєм стрільці неохоче підкорялись наказу командира.
– Виконуйте, що я сказав, поки нема жертв! Сталінські посіпаки дочекаються допомоги і вдарять на нашу сотню з новими силами! "Мудра команда,– міркував "Роберт". – Нам справді пора відступати. заки більшовики не оговтались від паніки. Не хочу, щоб повторилася недавня трагедія на Гуркалі."
Вже зовсім стемніло, коли більшовикам надійшла підмога з Галича, і вони почали стріляти в своїх, прийнявши їх у темряві за повстанців. Потім місцеві жителі розповідали, що було вбито сто сімдесят три чекісти. Селян заставляли виносити їхні тіла з лісу і складати штабелями в кузови "газиків".
Повстанці відпочили після бою один день, випрали і посушили онучі, почистили зброю, а потім через Павелче і Гуту Майданську повернулися в Чорний ліс.
– Як настрій, друже "Роберте"?– приязно усміхаючись, зустрів провідника "Різун".– Хлопці оповідали, що ви добре трималися.
– Мушу сказати, що зняв тягар з душі. Зараз поспішаю повідомити головнокомандування про вислід бою.
Вони обмінялися рукостисканнями і простили один одному недавні образи та непорозуміння. "Роберт" відійшов декілька кроків, озирнувся і подумав: "Наш курінний – вроджений військовий командир i прекрасна людина. З такими, як він, можна боронити Україну!"
* * *
Облави і бої. Рейди і вишколи. Розвідка і чати. Знову бої і облави. Свята бували рідко, але якщо вони випадали, то повстанці вміли їх святкувати. Доки Підкарпаття утримували німці, "Роберт" по-справжньому не знав "лісової романтики". З приходом "других совітів" Крайовий Провід остаточно перейшов з конспіративної квартири в обласному центрі в ліси та гори і змушений був разом з усіма розділити злигодні повстанського життя.
На великі релігійні свята стрільці завжди просили командирів, щоб дозволили їм святкувати по селах, зігрітися, погоститися.
– Хіба може витримати християнська душа, щоб не піти до церкви, не розговітися на Великдень свяченим яйцем, або не з'їсти куті на Свят-вечір?
Зима сорок п'ятого року була снігова та морозна. Перед самим Різдвом перебули довгий марш з присілка Майданик. Хлопці вкрай притомилися й зголодніли. На світанку курінь "Різуна" підійшов до села Рибне.
– Христос ся рождає!
– Славімо Його!– віталися стрільці між собою.
– Друже командире, вчора на вечерю не їли-смо куті, то хоч би нині трохи перепочити й поснідати.
Підійшов "Грегіт-Різун". В кожусі, з далекоглядом на грудях, з мапником при боці, озброєний МП* та пістолетом десятизарядником.
Дав наказ:
– Курінь, спочинь! Друже "Бею", надішліть розвідника в село розізнати обстановку.
Подивився на хлопців: голодні й холодні, цокотять на вітрі зубами, стукають закаблуками.
– Рухайтеся, друзі! На пеньки і в сніг не сідайте, бо замерзнете, та й віхола може замести,– застеріг щиро, по-батьківськи.
Розвідник чомусь довго не повертався. Командири перевірили, чи хтось не відстав по дорозі.
– Друже чотарю, доведеться нам обом іти до горішньої хати. Увидимо, що там сі діє. Для певности візьмемо двох стрільців.
Вони пройшли яром по глибоких .снігах добрий шмат дороги. Село дрімало в білому тумані. Навкруги була мертва тиша. Командири постукали у вікно першої-ліпшої хати. Раптом почалася стрілянина. В селі була засідка. Комуністи-безбожники на релігійні свята завжди влаштовували українським партизанам м'ясорубку, не стало винятком і Різдво того року. Довелося вступити в бій. Один по одному впали стрільці.
– Відступаймо! Швидше! До лісу!
В цю мить куля влучила чатовому "Бею" в голову. Він упав, зрошуючи сніг гарячою кров'ю. "Різун" біг далі. Енкаведисти кинулися навперейми, стріляли, галасували. Враз розривна куля прошила праву руку командира. Кисть повисла, полилася кров.
"Нічого, буду відстрілюватися лівою. Скорше б до своїх! – відмітив подумки і відчув різкий біль у лівій руці. – Ого! Ще одне поранення! Справи кепські!"
А кулі свистіли й свистіли над головою, та він не чув. Потім йому сказали, що кожух був прострелений у восьми місцях. Почувши стрілянину, сотенний "Прут" вислав чоту "Вишневого" рятувати курінного. Медики негайно зробили перев'язку, але він втратив багато крові. Настелили ложе з гілок ялиці та плащ – палаток, зверху накрили кожухами, але зігріти командира не вдалось. Цілий день його трусила лихоманка. Аж під вечір переправили його в Петранку до польового шпиталю, де лікарі "Пастер" та "Берест" його прооперували. Того ж таки дня "різунівці" відомстили за смерть чотового "Бея" і двох рядових стрільців, за пораненого командира, за холодне й голодне Різдво у лісі під відкритим небом. Били московських виродків так, що аж пір'я з них летіло, а недобитки повтікали в Рип'янку, де на той час був відділок НКВД з прокурором на додачу.
Вечеряли в Грабівці. "Роберт" подбав, щоб хлопці зігрілись, просушили одяг і взуття. Після далекого маршу і важкого бою не гріх було б і поспати, а вони колядували:
Нова радість стала,
Яка не бувала,
Над Вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла ...
– Хлопці, а давайте нашу, повстанську!
Христос родився,
З Діви воплотився,
Бог правди й любови,
Здійми з нас окови,
Зішли свободу
Нашому народу.
Зітни голову Ти Іродові!
Чотири сотні перестуджених чоловічих голосів підхопили мелодію, і над селом полинула колядка-молитва, яку янголи понесли на білих крилах у небо.
– Мені завжди хочеться заспівати: "Зітни голову червоному ідолові", але слова в строку не влазять, – зітхнув "Роберт". – А жаль!
* * *
Від Різдва до Великодня не так вже й довго . Ще поранений курінний носив на перев'язі руку, а вже зійшов сніг, земля вкрилася молодою травою, зажовтіли на лозах пухнасті котики.
Напередодні свята станичний з Ямниці зібрав для "хлопців з лісу" цілий віз пасок, крашанок, ковбас, шинок. Селяни радо зустрічали повстанців, ділилися з ними по-братерськи усім, чим мали. Вночі командири наказали повернутись до Чорного лісу. Щасливо перебралися через залізничне полотно, доїхали до села Угринова, де на них чекала ще одна фіра з харчами. Сонечко не вспіло зійти, а "різунівців" уже вітав рідний табір.
– О-го-го! Доброго ранку вам, сосни й смереки! Лишень тута ми ся чуємо, гейби дома! -тішилися стрільці.
– Чорний ліс – то є наш батько!
– Направду, що так. Немов у тій козацькій пісні співають: "Ліс – наш батько, ніч – наша мати"…
До присілка Майданик вислали двох повстанців у розвідку. Вони повернулися швидко.
– Справи нецікаві. В селі Посіч більшовики проводять облаву. Довелося святочні наїдки заховати в Майданику, а порожні фіри відпустити додому. Стали на постій. На віддалі двох кілометрів розгорівся бій між вояками з куреня "Хмари" та спецрозділом НКВД.
Невдовзі вороги відступили. Під вечір службовий старшина зарядив збір куреня. Ройові зголосили про стан бойових груп чатовим, чотові – сотенним, а сотенні – курінному.
– Друзі мої, дорогі побратими! – звернувся "Різун" до повстанців. – Може статися, що Великодні свята нам доведеться відбути в боях. Певно, ніхто не забув, яке Різдво нам влаштували комуністи. Та я від щирого серця бажаю веселих свят і щоб наступного року Всевишній допоміг нам зустріти Великдень у вільному золотоверхому Києві. Христос воскрес – воскресне Україна!
– Вовіки воскресне! – вигукнули сотні грудей, аж луна покотилася Чорним лісом.
Хлопці розклали святкові припаси, сіли, розговілися. Вітали один одного, цілувалися, згадували минуле.
– Як був я малим, то на перший день Великодня не злізав з дзвіниці. Палямар дозволяв хлопчакам з усього села, аби в дзвони били. А церковне подвір'я було геть засипане різнокольоровою шкаралущею з розбитих і з'їджених писанок.
– Мої мама копу яєць фарбували. Правду кажу!
– А мої дзядзьо* любили везти на посвяту ціле смажене порося.
Клали го на тацю, а до писка запихали хрін...
– Ге-ге! Колись до церкви на фірах їхали, вся сім'я сідала. А як священик три рази оголошував: "Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!'', то підлітки стріляли з крісів, палили ватри...
– А я дуже любив, коли ходила процесія навколо церкви. Рядами стояли люди... В кожному кошичку горіла свічка, віткнута в паску. Море вогнів! А священик кропив святою водою і кошики, і людей. Господи, чи діждемось?
– По богослужінню дівчата з хлопцями на плебаніях* водили танки, співали гагілок, маївок, влаштовували забави...
– Як то було файно! А тепер? Кляті москалиска позакривали церкви, посадили священиків до темниць, школярам заборонили паску і кутю їсти, співати колядок і щедрівок. Навіть молитись... Кажуть, що Бога нема.
– Ая... Ми, хлопці, хоч у лісі, та все ж на рідній землі. А як нашим родинам у далеких Сибірах ведеться? В тайзі, в тундрі, де вічна мерзлота й полярні ночі...
– Терплять тяжку муку за синів– повстанців...
– Мої мама померли торішньої зими...
– А мої і тато, й мама ще давніше в Караганді...
– Абись їх шляк трафив усіх до їдного, а катюгу Сталіна аби повісили вниз головою, як мого брата на допитах вішали.
– Бити псів потрібно, доки й духу від них на Україні не лишиться!
– Слава Україні!
– Смерть ворогам!
Вечеряли в Майданику. Розклали на траві приховані наїдки, ласували шинкою та ковбасами, аж за вухами лящало. Службовий старшина знову зарядив святкову збірку куреня. Командир сотні "Прут" відзвітував курінному "Різуну", а "Різун" – командиру Карпатської військової округи УПА "Громові". Стрільці вишикувалися в лави. Пролунала команда: "Струнко!" Командири відбули інспекції. По тому виступив крайовий провідник "Роберт" і зачитав святкові вітання від командира УПА-Захід "Шелеста", від УГВР і від проводу ОУН. Святкування закінчилось національним Гімном "Ще не вмерла Україна". Це були останні масові врочистості на теренах Чорного лісу. Міністерство внутрішніх справ УРСР і СРСР направило проти маленької повстанської держави на Підкарпатті великі загони спеціально вишколених, добре озброєних душогубів. Застосували цілий арсенал пропаганди і підступних хитрощів, щоб знищити бойових командирів Української Повстанської Армії.
* * *
"Михась" та "Співак" сиділи на колоді, жували чорний житній хліб і перемовлялися.
– О! Зобач! Друг командира кудись пішло! – показав пальцем "Михась" на провідника "Роберта".
– Чи ти коли-небудь навчишся по-українськи розмовляти, телепню? – сердився "Співак". – Третій рік у нас, а верзеш таке, що й дідько тя не пійме !
Ці хлопці-медики дружили між собою. Італієць "Михась" прибився до повстанців ще в часи німецької окупації. Коли Радянська Армія знову зайняла Станіславів, він мав нагоду здатися владі, але не захотів. Був жартівником, любив потеревенити, розказати анекдот чи побрехеньку, тому всі горнулися до нього.
– А! Най мовити! Я до него йшло, а він кудись пішло,– правив своєї "Михась".
– Абись тобі язик відорвало! Я, гуцулисько, давно вже по італійськи навчивсі, а ти по нашому – ні бум-бум. Тупий ти, друже, як мій сукнєнний капець*!
– Що то є капець?
– То щось такого, як твій писок! Розумієш?
Така розмова велася між ними щодня, та це не заважало хлопцям бути вірними друзями. "Співак" таємно повів "Михася" в рідне село, познайомив його зі своєю кузинкою, і між італійцем та галичанкою спалахнуло кохання.
Сьогодні "Михася" терміново викликали в провід, отже "Співак" пішов з ним заради підтримки. Незабаром "Роберт" повернувся в штаб. Хлопці постукали до нього в двері. Привіталися.
– Я запрошував одного. Хто з вас є "Михась"?
– Друже командире! "Михась" зголошує своє прийшло! – він відсалютував рукою, стукнув закаблуками.
– Дуже приємно познайомитись. А вас, друже, попрошу вийти.
– Дозвольте залишитись!
– Хто ви?
– Санітар сотні "Бровка", побратим "Михася". Він погано говорить по-нашому, то ж я при нім перекладачем. Це я його охрестив "Михасем", бо він прийшов на вишкіл у Червоний Хрест і назвався Мікаелем. Жодного українського словечка не знав, бідака!
– А ви чому маєте псевдо "Співак"?
– Бо-м з дитинства співаю. Мама казали, що заспівав одразу, як народивсі. В медичному училищі співав на сцені, брав перші місця. "Михась" також співає, ще ліпше за мене. Тоті пісні нас і подружили. Говорити – ні бум-бум, а повстанські пісні знає всі, як "Отченаш".
– Ну гаразд, гаразд, ближче до справи. Нині ваш курінь відходить у рейд, а я лишаю "Михася" в Чорному лісі для спецзавдання. Збирайте свої речі, друже, і зараз переходьте в штаб Крайового Проводу.
– Е! Так не піде! Я без "Михася" нікуди не вступлюся! Беріть і мене до штабу!
– Припиніть недоречні розмови! Накази старшин не обговорюються! Розпустили вас у санітарній службі! – розсердився "Роберт".
Хлопці віддали "честь" і вийшли за двері. На поляні уже шикувалися стрільці. Командир "Прут" зголосив "Різунові" про стан куреня.
– Друзі, зараз ви відбудете в далекий рейд. Куди саме, сказати не можу з огляду на конспірацію. Хочу почути від людей про ваші добрі справи. Не спляміть чесного імени вояка Української Повстанської Армії! Приготовитись до відмаршу!
– Струнко! – подав команду "Прут".– Курінь готовий гідно виконати наказ!
– З Богом, хлопці! Слава Україні!
– Героям слава! Слава! Слава!
– Праворуч! Стрілецьким рядом руш!
Три сотні взяли курс на північний захід в напрямку Галича. Коли вони повернулися з рейду, то свого улюбленого командира "Грегота-Різуна" не застали в живих. А того дня "Роберт" і "Різун" залишилися в Чорному лісі з наказу самого "Тараса Чупринки". Італійця "Михася" з фальшивим іноземним паспортом і секретною інформацією направили в Мюнхен на зв'язок з Головним Проводом. Хлопець добре володів німецькою мовою. Чи вдалося йому перейти кордон і виконати завдання – невідомо. А "Співак" невдовзі загинув у бою, коли виносив на собі важко пораненого сотника "Бровка". Декілька куль прошили йому живіт, а він мучився ще цілу добу, боровся за життя.
–Я добре запам'ятав лице того "ванюшки-куфайника", котрий в мене стрілив! Малий такий, непримітний, як гнида,– каже він друзям. – Вилікуюсь, знайду його і вб'ю! А потім... Потім поїду в гостину до "Михася" ... Я сумую за ним ... То "Роберт" нас розлучив ...
