Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

"Ліпше... Значно ліпше. Зле тільки, що ліваком я невправно володію зброєю. Та нічого. Буду сподіватись, що вона не знадобиться. Ляжу в якійсь непримітній ямчині чи фосі, пepecплю день. а в нічній темряві доберуся до своїх."

Пересохло горло, мучила спрага, а води не було.

"Молоко! Я тільки краплину... Намочу язика і все! – дошкуляла спокуслива думка. – Ні! Я дорослий хлоп, а там – діти!"

Була північ, коли охоронці бункера біля гори Яворини почули знайомий пароль:"Беркут на скелі" і впустили пораненого друга через замаскований вхід. Знесилений, він приліг на лежанці, силкуючись пригадати події минулої доби. Сягнув здоровою рукою за пазуху і поклав перед дружиною командира грілку з дорогоцінним молоком. Воно ще зберігало і тепло вогнища, і жар молодого серця.

– Марічко! Марічко! Скорше оглянь "Тимка", він потребує допомоги!– зойкнула "Таня".– А ти, Славку, нагодуй діток, вони голодні. Діво Маріє! Молоко і кров…

* * *

На третю добу після пологів "Таня" піднялася з ліжка. Стояла на тремтячих ногах посеред кімнати-криївки, а в голові паморочилось і темніло в очах.

– У грудях трохи молозива маю, – промовила стиха. – Чи стане на двох? Діти кволенькі, потрібно було б їх охрестити. Мало що... Але де священика взяти?

– Охрещу сам!– вихопилося в "Роберта".

Молода мати роздумувала недовго. Краще вже так, ніж ніяк.

А згодом колись і в церкві...

– Подруго Марічко, он у тому куті має бути флящина з йорданською водою. Несіть її сюди, А ви, друже "Левко", виламайте гілочку смереки, кропилом буде.

Коли все було приготовлене, "Таня" запитала в чоловіка:

– Кого за кумів візьмемо, Ярославе?

– "Скалу" і "Докторку",– відповів упевнено. – Кращих хрещених і в мирні дні не знайти. Це наші вірні друзі.

– Гаразд. Починаймо.

– Постривай. Потрібно спочатку прикинути, які імена дамо своїм дітям. Я мріяв про хлопчика і давно вже вибрав йому ім'я.

Присутні притихли, запитливо дивились на командира.

– Сина назву Романом! – сказав рішуче . – Так! Бо слово роман – це кохання двох людей. А доню…

– Ти назвав сина, Славку, а я назву доньку. Нехай буде Вірою. Віра в кращу долю тримає нас роками в оцих підземеллях. Людська віра врятувала християнство від повного знищення. Віра ... Вірую в Бога і Україну!

Марійка взяла на руки хлопчика, а дівчинку подала "Скалі". "Роберт" вмочив галузку в свячену воду.

– Іменем Господа Бога нарікаю сина свого Романом. Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Тричі окропив немовля і передав матері.

– Іменем Господа Бога нарікаю доньку свою Вірою. Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Повстанці мовчки стояли навкруги. У них від хвилювання повзли мурашки то спині, терпли руки, а до горла підкочувався клубок чи то сліз, чи стогону, чи крику.

– А тепер, як і годиться на хрестинах, вип'ємо по чарці горілки, закусимо, чим Бог послав. Нехай ростуть наші первістки здорові

Всі гуртом проказали вголос "Отче наш" і "Богородицю'', посідали за стіл, випили по гранчаку самогонки, почали жувати хліб та сало.

– Шануймось, друзі!

– ІІІануймося! Най Бог простить, що оскоромились. Маємо великий піст, через пару днів – lllуткова* неділя, а там і Великдень.

– Бог простить, бо нині в мене велике свято. Більшого я не мав ніколи.

* * *

Минали дні, і життя в криївці біля гори Яворини почало входити в звичне русло. Тут зберігався секретний архів військової округи "Говерля". Важливих паперів назбиралося багато. Щоб надолужити втрачений час, доводилося "Тані" не спати ночами. Вже на п'ятий день після пологів, знесилена й обезкровлена, приступила вона до роботи. В час коротких перерв пеленала й годувала діточок. Потім знову друкувала, приймала і відправляла радіограми, підшивала документацію. Особливо секретні відомості тримала в окремій скриньці, щоб при необхідності їх знищити.

Пожвавішав зв'язок з "Тарасом Чупринкою" та з курінним··"Чорнотою". Від них отримали декілька зашифрованих радіограм. "Роберт" зібрав засідання проводу.

– Хочу доповісти вам, друзі, останні новини. Тринадцятого квітня, тобто в день уродин моїх дітей, більшовики післали спецдивізію під командуванням генерала Москаленка для поборювання української партизанки на наших теренах. П'ятнадцятого квітня генерал зі своїм командним складом у панцерному авті виїхав зі Стрия до Станіславова. На шляху біля села Боднарова його панцерник здефектував. Тоді він затримав чиєсь цивільне авто, вигнав звідтам пасажирів, всівся в него зі свитою і попрямував далі. Наша розвідка спрацювала чітко. Через пару кілометрів непрохані гості нарвалися на засідку чоти "Кира". Їх обстріляли, авто підпалили, шофера та генеральського ад'ютанта вбили, а самого генерала важко поранили, і він помер у Станіславові два дні по тому. Таким чином було зірвано важливий більшовицький плян по розгрому УПА-Захід.

Всі присутні посміхнулися, загомоніли. Провідник радісним поглядом оглянув друзів і взяв у руки другу шифровку.

– В кінці квітня боївка "Миші" зробила засідку між селами Завій-Грабівка, де знищила відділ НКВД в кількості п'ятнадцяти чоловік. З нашого боку також є жертви. Загинули старшини "Миша" і "Садовий", рядові стрільці ...

– Втішні новини. Але це вже не ті великомасштабні бої, які велися колись в околицях Чорного лісу під командуванням "Різуна", – зітхнув "Микола". – Стрільці обожнювали свого командира. готові були йти за ним в огень і воду.

– Певно, що другого такого курінного, як "Різун", уже не буде, але "Прут" і "Чорнота" також добре б'ють москалів, – вступив у розмову "Скала". – Свою першу "сімнадцятку" "Грегіт-Різун" гонорово називав "моє старе войско" ... Завдали вони страху німакам! Чорний ліс був тоді беззаперечною територією українських повстанців. Пам'ятаєте, "Роберте", як нацисти в кінці сорок третього року виставили на околицях лісу таблиці: "Ахтунг! УПА – ґебіт!"*

– Авжеж. Я добре пам'ятаю, друзі мої, ті славні часи, переможні бої з ворогами і пісню:

Б'ють комуну з України,

Розгорнувсь народний гнів,

Ллється кров ворожа всюди,

Де йде курінь "різунів"!

– запевнив "Роберт". – Наш командир по-справедливості заслужив найвищу нагороду – Золотий Хрест Бойової Заслуги.

Він скромно промовчав, що Українська Головна Визвольна Рада відзначила і його, "Роберта", Бронзовим Хрестом Заслуги, а в перспективі – Золотим…

* * *

– Пане лікарю, де ви були два тижні тому? Коби ви знали, дорогенький, як я потребувала вашої допомоги! Повірите, що подумки навіть молилася до вас, як до святого.

Марійка привіталася з молодим симпатичним чоловіком, а він шанобливо поцілував їй руку.

– Молились,? Та невже? – приязно засяяв очима з-під брів. -Ходять чутки, що "Докторка" дає собі раду з пораненими та хворими без сторонньої допомоги.

– О! Це був особливий випадок. Приймала пологи своїй подрузі.

– То й що? Пологи повинен і фельдшер прийняти.

– Еге! Добре вам казати, а я мало не померла зі страху. Важкий токсикоз, двійнята, вперше...

– В такому разі нехай би відпровадили роділлю в місто до лікарні.

– Жартуєте, пане лікарю! Це не просто жінка. Це наша, повстанка, народила в бункері двох партизанів одразу...

– Живі?

– Та живі, слава Богу, але хворіють. Особливо хлопчик. Молода мати передає вам вітання. Це "Таня'', дружина провідника "Роберта".

– Оце так новина! Ну й дають наші "хлопці з лісу"! Та якби я знав, то мав би за велику честь прийняти пологи в Антоніни Король. Дуже добре пам'ятаю цю файненьку русокосу дівчину ще·з університету. Багато хлопців зазиралося на студенточку з медфакультету, а вона віддалася за Мельника. Потім я зустрічався з нею в підпіллю. Але щоб такий приплід! Ха-ха-ха!

"Докторка" і "Берест" познайомилися в листопаді сорок четвергого року. Марійка була тоді спецкур'єркою Надвірнянського надрайонного проводу ОУН. Саме вона з двома політвиховниками завітала в хату Василя та Розалїї Мартинців. Йшлося про їхнього сина Ярослава, завідувача медлабораторією Богородчанської райлікарні.

– Нас надіслав "Роберт". Чули про такого? Враховуючи ваші фахові якості та патріотизм, провід пропонує вам вступити до лав УПА.

Дівчина запам'ятала, як батько провів сина до хутора Скобичівка, як на узліссі вони прощалися.

– Най тя, сину, Бог благословить на святе діло. Мо, і я колись дочекаюся самостійної України. Лишень прошу, аби навідувався до нас хоч зрідка. Мати ридає... Але ти йди, йди! На те вона й мати, щоб плакати. Ти ж повинен служити спільноті ... А ми якось перебудемо.

Не знав тоді старий, що через декілька днів усю сім'ю заарештує енкаведе. Після Різдва відбувся суд. Не минуло й двох місяців, як батько помер на чужині від тифу та голоду.

Вдруге Марійка зустріла Ярослава на вишколі санітарів. Лікар "Берест" читав їм лекції з військово-польової хірургії. Дівчина знала, що молодий Мартинець встиг закінчити лише три курси медицини при Львівському університеті, але його вправні руки так вміло накладали шини при переломах, так віртуозно бинтували рани, так швидко вилучали кулі, накладали шви і зупиняли кровотечу, що курсанти роти роззявляли від здивування.

– Ви – лікар від природи, справжній цілитель-чародій, – частенько казали йому дівчата .

Ярослав радо сприймав компліменти, але роботу ставив понад усе. В тому ж таки році з куренем "Прута" лікар побував у рейді на теренах Чехії та Польщі. Доля звела його з відомим повстанським ескулапом Зеленюком – "Пастером". Саме Мартинця захотів мати Зеленюк в асистентах, коли довелося боротись за життя "Грегота-Різуна".

А зараз Марійку до Ярослава відрядив "Роберт", щоб передати терміновий наказ увійти йому до складу Калуського районного проводу ОУН.

– Давно стежу за діями свого тезки. Переконався, що це добрий лікар і справжній патріот України. Вірю, що крім основної роботи, він потягне ще й оце важливе доручення. Командування потурбувалось про його особисту безпеку. Дали йому в охорону двох надійних хлопців: "Муху" й "Калину". Особливо прив'язався до лікаря "Муха". У сирій криївці захворів охоронець на туберкульоз легень. "Берест" наполягав, щоб він покинув ліс, з фальшивим паспортом виїхав кудись на південь і рятував своє життя. "Я з вами був від самого початку, – відповів "Муха".– Нам, докторе, судилося бути до кінця."

І ось Марійка з Ярославом сидять в коморі конспіративної хати села Завою. Пахне мишами, житньою мукою, льняною олією і ще чимось домашнім і рідним з дитинства. Обоє згадують минуле, мріють про майбутнє.

– Надіюсь на той щасливий час, коли мама з сестрою повернуться додому, – каже "Берест".– В Угринівській церкві наймаю службу Божу за їхнє здоровля, а шостого березня щороку правиться панахида за покійним батьком. Тужу за ним, місця не знаходжу. Інколи навідуюся в Богородчани до тети Броніслави, то хоч наговоримося з нею про все на світі...

– А хто тепер парохом у Старому Угринові?

– Отець Дмитро Березовський. Наш чоловік. Чимось нагадує мені славної пам'яті отця Андрія Бандеру. Поважний, гречний, вміє промовити до самого серця ...

Марійка міняє тему сумної розмови:

– Чула-м, колего, що ви лікуєте не тільки повстанців, але й хворих селян. Одна жінка розповідала, що ви її від плевриту вилікували. Навіть заплакала ... А ще дитину від дифтерії врятували.

– Так, це правда. Ось учора старому чоловікові вивих вправив, Але не все мені під силу. Приходили люди з астмою, з екземою ... Та що там хвалитись, коли вірного друга від сухот не можу вилікувати.

Марійка здогадалась, що говорить він про Миколу Тимківа – "Муху". Знала, що обидва його охоронці – завійчани, а переховуються вони в криївках Мислова, Яворівки і того ж таки Завою.

Настала ніч, і "Докторка" з "Берестом" розпрощались. Він провів дівчину за околицю села.

– Прошу передати "Роберту", що уже нині я приступлю до виконання його наказу. В суботу буду в Калуші на засіданні проводу. Що можемо вдіяти? Гинуть наші люди в боях, потрапляють в московські катівні. Мусимо їх замінити. Бо хто ж, як не ми?

Стояв перед Марійкою вродливий, усміхнений, життєрадісний. А скупа доля уже відраховувала роки і дні. В сорок восьмому році на святе Стрітення повстанський лікар "Берест" загинув у нерівному бою з чекістами на мосту села Завою. Разом з ним полягли обидва його охоронці.

* * *

Пані Юлія Ганущак із запасів Крайового Червоного Хреста, який вона очолила, передавала дефіцитні ліки, риб'ячий жир і вітаміни. Її до сліз зворушила звістка про те, що криївка "Роберта" поповнилась двома маленькими діточками. Пригадалося, як вона юною вчителькою приїхала на роботу в село Верхня, що на Калущині, як побачила директора школи Василя Чикалюка і закохалася в нього з першого погляду. Вони зустрічалися майже щовечора, цілувалися під зоряним небом і мріяли, що обов'язково поберуться, що матимуть дітей. Але пролунав оунівський клич: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї", – і вона без вагань обрала останнє. Згодом, в процесі спільної праці в підпіллі, вона пізнала й полюбила Славка Мельника, та він мав наречену.

"Буду допомагати їм, чим тільки зможу, – думала пані Юля. – Після загибелі провідника "Байди", Славко очолив Крайовий Провід, а це величезна відповідальність. Важко йому зараз ..."

Минуло три місяці, а повстанські діти були настільки кволими, що ніякі вітаміни не допомагали, їм би трохи сонечка, свіжого. гірського повітря, домашнього тепла і вдосталь материнського молока. Малий Ромчик заслаб так, що терміново потрібно було приймати рішучі заходи.

– Поїду в Суботів, Ярославе, – якогось дня відважилась "Таня". – Не можу дивитись, як згасає на моїх руках дитина. Тяжкий гріх нам буде, якщо не спробуємо його врятувати. В Суботові живе моя найліпша подруга по вчительській школі, і в неї мало би народитися немовля. Гадаю, що вона в допомозі не відмовить. А ще там у нас є перевірений зв'язковий і надійна конспіративна квартира ...

– А Вірочка?

– Доньку лишу тут. Ви обоє з Марійкою її доглянете. Розвідаю там, розізнаю ... Не можу я Миросі нараз двоє дітей привезти, бо ради собі не дасть, та й сусіди здогадаються.

– Поїхала б я замість вас у Суботів, але ваша подруга мене не знає, – вступила в розмову Марійка.

– Певно, що так. Мушу сама їхати, іншого виходу нема. Далеко до Галича, доведеться в Долині пересадку робити.

– Не пущу тебе саму! – запротестував "Роберт". – В дорозі всяке може трапитись. Хіба що дам у супровід двох хлопців з боївки самооборони.

– Поїду сама. Перевдягнуся гуцулкою, розмалюю обличчя. Кому прийде в голову призиратися до жінки з хворою дитиною? Не хочу чужим життям ризикувати. Що Бог дасть, те й буде.

Теплої липневої ночі комендант особистої охорони "Роберта" провів "Таню" до самого Болехова. О шостій годині ранку у вагон потяга. що йшов через Долину на Калуш, сіла молода гуцулка з тримісячним немовлям на руках. Хлопчик не плакав, тільки плямкав губами і час від часу тихенько стогнав.

"Не звик до свіжого повітря, біднесенький, – хвилювалася жінка. – Хоч би живим довезти, а там до лікарів звернутись треба." В Долині їй довелося пересісти на автобус, який ішов до Галича.

Їхати стало важче. Спекотний літній день, гамір та штовханина пасажирів, курява. Синочок зовсім примовк, заплющив оченята, важко дихав.

''Що маю робити? Ні повертатись, ні далі їхати, – подумки бідкалась сердешна мати. – Діво Маріє, заступнице небесна, допоможи!"

Вона втратила пильність, нічого не боялась, ні на кого не звертала уваги в своєму стражданні, в гарячковому стремлінні будь-що врятувати дитину. Якби хто сказав, що зараз чекісти будуть пасами дерти шкіру з її спини, ламати руки й ноги, виколювати очі, вона б погодилась, аби тільки здоровими та щасливими зростали її діти. Божечку, як різко змінилося життя! Колись на постоях, у рейдах і в боях вона завжди була поруч свого чоловіка, перев'язувала рани, вилучала кулі, стріляла у ворогів, друкувала накази й відозви, варила їжу, прала й латала одяг і ніколи не задумувалась, що важить для неї власне життя. А зараз ... Зараз вона по-справжньому зрозуміла, чому так побивалась мати, коли вона пішла в ліс до повстанців, чому тяжко карався батько.

Уже в Галичі вона помітила, що у хлопчика холонуть рученята, синіють нігтики, личко вкрилося холодним потом. Присіла в траві за автостанцією, витягла сосок з-за пазухи, хотіла зі своїм молоком влити в маленьке безвольне тільце хоч крапельку життєдайної материнської сили. Груди були порожні. Дитя сосок не брало. Її охопив відчай. До Суботова добрий шмат дороги, і його потрібно якнайшвидше здолати. Вона бігла й бігла, обганяючи подорожніх. Де й сили взялися! Час від часу зупинялась, притуляла вухо до дитячих грудей, слухала. Інколи їй здавалося, що хлопчик мертвий, але вона не хотіла в це вірити: "Мій синочок живий! Я так хочу! Я твердо знаю!"

Коли нарешті добігла до села і побачила здалеку знайоме обійстя, то ніби відкрилося друге дихання, і вона полетіла, не торкаючись ногами землі.

"Лиш би Мирося була дома! Лиш би Мирося була дома!" – повторювала, як заклинання.

– Миросечко! Миросю! Подруго моя дорога!

На подвір'я вийшла молодичка, впізнала, повела в хату. Ні про що не питала, все зрозуміла сама. Поклала на ліжко дитину. Розпеланала.

– Тільки не плач, Тосенько! Прошу тебе, не плач. Він уже ... Не заплакала, не закричала, не застогнала. Просто впала додолу, як скошена грозою билина, і світ погас в очах.

* * *

Вона сама занесла мертвого сина на сільський цвинтар.

Опустила скриньку-трунвочку з його тілом в ямчину, викопану Миросиним батьком. Кинула жменьку землі. Стала на коліна, помолилась до нічного неба і, наче примара, пошкандибала городами до знайомої хати.

– Одне прошу, вуйку Іване, поставте хрест на могилі. Ім'я моєму синочкові – Роман. Він народжений у шлюбі, освяченому церквою...

– Що на хресті написати?

– Напису не робіть. Пощо вам клопотів? Він похований у примітному місці. Я не забуду... Ніколи...

Говорила спокійно, не плакала й не нарікала. Тільки заздрила. Вперше у житті милосердне Тосине серце позаздрило чужим людям. Вона поглядала на колиску, де лежала п'ятимісячна Мирославина донечка, щокаста, з тлустими, наче ниткою перев'язаними ручками й ніжками. Посміхалася. Мугикала ...

"Якби ж то моя Вірочка була такою! За всяку ціну потрібно її зберегти. Піду на муки, на тортури, а загинути доні не дам!" – думала в розпачі.

Наступного вечора почала збиратися в зворотню дорогу.

– Залишися на кілька днів, – просила Мирослава. – Відіспись, підкріпи сили, а там увидимо...

– Не можу. Ніяк не можу. Там моя маленька Віруся, чоловік, друзі. Що тут маю до роботи? Моє місце там ... Хіба що обставини змусять віддати доньку тобі на виховання. Може статися, що її принесуть зв'язкові, то відгукнешся на слова: "Лелека здалеку приніс". Добре, Миросю? Не відмовишся?

Господиня знітилась, хвилину помовчала.

– Не просте це діло – взяти в сім'ю чуже дитинча. Але твоє візьму. Ми з тобою, як сестри.

Більше її не затримували. Зібрали торбу з харчами і провели за село. Тепер вона йшла манівцями, з острахом озираючись на всі боки, наче боялася сполохати власну тінь. Хотіла будь-що живою і здоровою повернутися в криївку і віддати всю нерозтрачену любов рідним їй людям. Господи, які ж вони дорогі та милі! Сонячно, гарно на землі, літо буяє квітами й зелами, а вона тужила за своїм підземеллям, за звичною працею підпільниці, за безсонними ночами і тривожними днями.

"Обрали ми з Ярославом шлях, який веде у вічність. Комуністи не заспокояться доти, доки не вб'ють останнього бандерівця, – розмірковувала "Таня". – А! Ми також відправили до пекла тисячі гансиків і ванюшок. На одній землі нам з ними тісно. Або ми їх, або вони нас!"

Ішла пішки від села до села. В Ямнці постукала у вікно явочної квартири, і далі її повіз фірою станичний "Стригун". Обминули Станіславів і Брошнів, подалися просто на Болехів. У Липі залишили коней і повстанськими стежками пішли до гори Яворини. Тут їх зустрів чатовий і провів до бункера.

– Люба моя! Ти повернулась! Я тут місця собі не знаходжу, хвилююсь, – зустрів її чоловік бурею емоцій, яких вона в ньому раніше не помічала. – Що з Ромчиком? Лишила в Мирослави чи знайшла годувальницю? Кажи скорше!

– Свята земля стала нашому синові матір'ю і годувальницею, – промовила тихо.

Враз стрепенулась і заплакала, заридала так тяжко, що ніхто не міг стримати сліз. Плакав батько, плакали його побратими. Проснулась мала Вірочка і також заплакала разом з усіма. Темна ніч стояла над землею, а в їхніх серцях поселилась чорна скорбота непоправної втрати.

* * *

За останні роки Ярослав Мельник втратив багатьох побратимів, отже мав їх замінити. Працював, як проклятий. Намагався поповнити боївку новими людьми, відновити зв'язки із закордоном. Антоніна допомагала чоловікові, але в першу чергу доглядала дитину. Бували дні, коли вона не відходила від колиски.

– Погляньте, Марічко, на мою доню, – тривожилась молода мати. – Потиличка стала плоскою, випало волосся, ніжками в мої коліна впертися не може. Це ознаки рахіту? Як ви гадаєте?

Після того, як вона власними руками поховала на суботівському цвинтарі маленького сина, молоко в грудях остаточно пропало. Вірочку годували чим доведеться.

– Так, це рахіт. Потіє, інколи гарячка піднімається. Ану покладіть її на животик! Ось видите – не тримає голівку, і все! Тримісячна дитина повинна уже "коней пасти", а Вірочці п'ять минуло.

– Даю ж їй і соки, і вітаміни, а покращення нема.

– Сонечка треба! Шукайте по селах жінку з грудним немовлям і віддайте дівчинку на виховання.

– Не дам! Я так її люблю, Марічко, що серце завмирає в грудях.

Хіба чужа жінка буде любити моє дитя так, як я?

– Певно, що ні. Але я гадаю, що не місце такій крихітці в криївці. Крім того, кожної миті з нами може щось трапитись.

– Я пораджуся з чоловіком.

А тут в кінці серпня "Роберт" разом з курінним "Чорнотою" відбув до командира "Грома". Відправа тривала протягом п'яти днів у селі Гриньків."Таня" чекала на повернення чоловіка з нетерпінням, бо стан здоров'я Вірочки помітно погіршився.

Зітхнула з полегшенням, коли він нарешті повернувся.

– Відправа пройшла згідно пляну. На зворотньому шляху ми знищили більшовицьке авто, вбили трьох енкаведистів і захопили табун коней у двадцять голів. Але в загальному становище вкрай важке. З Кремля надходить наказ за наказом, щоб у найближчий час на Західній Україні покінчити з ОУН-УПА. Для цього по силають регулярні військові частини, численні загони енкаведистів і стрибків, закидають до наших лав шпигунів та сексотів. Почастішали випадки зради, бо на допитах застосовують середньовічні тортури. Ходять чутки, що перший секретар Станіславівського обкому партії, горезвісний Михайло Слонь, запросив у Хрущова дивізію червонопогонників з танками, літаками і важкою артилерією. Будьмо пильними, друзі, і єдиними в своїх діях. Все важче і важче боротися. Рідіють наші лави. Ми втратили безліч талановитих старшин і відважних стрільців. Але ми не здамося! Я вірю в силу духу українського повстанця!

Він встав з-за столу, пройшовся з кута в кут.

– Вони знущаються навіть над мертвими тілами ... Два тижні возили енкаведешники трупи командира "Грегота" і політвиховника відтинку "Бояна" по селах і містечках, лякаючи людей. Вбили Василя Андрусяка в лютому, а дев'ятого березня його дружина в Новиці народила синочка. Не судилося батькові його побачити, – сумно сказала "Таня".

В бункері запала глибока тиша. Чутно було, як в ущелині шумлять дерева під вітром. Почали розходитися по своїх місцях.

– Славку, я на тебе чекала, хотіла порадитись. У Вірочки – важка форма рахіту. Можемо втратити дитину. Якби ж то віддати її комусь гідному на виховання хоч би на якийсь час! Іншого виходу я не бачу.

– Згоден. Але кому? Вези в Суботів до Мирослави.

– Ні, то далеко. Я хочу час від часу її видіти. Інакше не зможу жити. Певно, в Липу...

– Я не раджу, – вмішався "Тимко" в розмову. – Розвідка донесла, що в Липі діє відділок НКВД, є півтора десятка стрибків.* Добре, що минулого разу мені пощастило. Куля не зачепила кістки, і я потрапив на лікування в надійні руки "Докторки".

– Тоді куди ж?

– Може, в Мізунь?

Наступної ночі в Мізунь направили "Богдана". Пройшов день, пройшла й ніч. В криївці почали тривожитись. "Роберт" ходив з кутка в куток похмурий, як гроза.

– А якщо хлопець не повернеться? Ярославе, серце віщує, що він не повернеться, – сумно промовила "Таня".

– Не каркай! – спалахнув незвично. – Твоя справа – скорше піднятися на ноги!

"Таня" з докором подивилася на чоловіка. Він рідко так нервував. Справа в тім, що з учорашнього дня в неї заболіло горло, підвищилась температура. Певно, що ангіна. Зранку пробувала вставати, але в очах потемніло, на чолі виступив холодний піт, грудям не вистачало повітря. Лягла знову. Навіть думати не мала сили.

Заплакала Вірочка.

– Дівчинка їсти хоче, а молока нема, – сказала винуватим голосом. – Нажуй їй бульби і дай чаю з рум'янку. Я б сама, та боюся мікроби передати ...

– Дитині молока треба! – відповів сердито, але налив у пляшечку відвару, поставив у теплу воду, щоб підігрівся.

Дружина промовчала. Вона знала, які непомірні турботи обсіли його голову, і що в такі хвилини чоловіка краще не зачіпати.

Він пом'яв у мисочці варену картоплину з бринзою, почав годувати доньку. Заплямкав маленький ротик, дитя замовкло.

– Видиш, яке воно голодне! Плаче й плаче. Мені її так жаль, 'Танечко", що я б крові зі свого серця наточив, життя б не пожалів, аби вона росла щаслива. Моя маленька розумниця! – він ніжно поцілував русяву голівку. – Могли б ми втішатися діточками в інші часи, якби не було на нашій землі проклятих москалів!

Підійшов до дружини, поправив подушку, напоїв чаєм, тихо сказав:

– Прости, люба, Я був несправедливим до тебе. Безвихідних обставин не буває. Будемо всі разом шукати виходу, аби тільки "Богдан" повернувся.

Минули ще один день і ще одна ніч. Тепер уже всі думли, що охоронець не повернеться.

– Потрапив у засідку. Вбили хлопця. А якщо не вбили? Якщо взяли живим? Значить, незабаром прийдуть за нами. Ті ковалі з Че-Ка вміють і крицю гнути.

"Таня" каралась: "Загинув через мене! Так, через мене..."

– Що будемо робити, командире?

Друзі дивилися йому в очі з надією. Знали, що ватажок має вольову вдачу, залізну витримку, що не розгубиться в найскладніших ситуаціях. Смерті не боялись, а потрапити в руки катам ніхто не хотів.

– Я наказую всім замовкнути і заспокоїтись! "Богдан" повернеться.

* * *

У Мізунь "Богдан" дістався опівночі. В крайній хаті гостинні господарі нагодували його і розповіли, що в понеділок зранку енкаведисти зганяли людей до сільради, щоб встановити особу вбитого повстанця.

– Його поранили, після чого він сам підірвався на гранаті, щоб не взяли живим. Впізнати хлопця було неможливо. Видно тільки, що молодий і чорнявий. Їдні кажуть, що це розвідник з куреня "Чорноти", інші, що зв'язковий з Розтічки. Та ми нічого певного не знаємо, бо нікуди не ходимо, хіба що в стайню та до кирниці. А на другий день його тіло кудись поділи...

– Коли його вбили?

– Дві доби минуло. Йшов у наше село городами і потрапив у засідку.

– Відки ж ті зміюки знали про него?

– То Гнат Чебець! Чужий він. Пристав у війну до нашої односельчанки. Коли прийшли совіти, колгоспним бригадиром став, сина свого звідкись привіз і в стрибки його записав. Недавно весілля справив, оженив того сина. Понаїздило гостей з самого Станіславова, начальство якесь з охороною, багато стрибків було. Вони й ночували тут.

– Той Чебець – то пес шолудивий, остання паскуда! Ще торік здойняв зброю з убитого повстанця і здав у НКВД. Скільки він лиха ...

– Де він живе?

Йому докладно розказали, як дістатися до оселі колгоспного бригадира, і він пішов. Полум'ям палала лють у грудях, свербіли руки, напрошуючись до помсти.

"Підійду до хати і кину в'язанку гранат у вікно," – стукала в скроні зловісна думка.

Замість гранат "Богдан" намацав у кишені порожні пляшки, які "Таня" дала на молоко, і відразу охолов.

"Доведеться відкласти розправу на потім. Не за цим прийшов. Але я запам'ятаю і цю хату, і це огидне прізвище – Чебець. Обов'язково поквитаюсь, не був би я "Богданом".

Повертатися до тих гадзів, які щедро його нагодували, було незручно, тому він вирішив відшукати місцеву зв'язкову "Параню". На щастя, вона була дома.

– В Мізуні є три дитини до одного року: в Стефки Яцукової хлопчик уже ходити пнеться, в Марійки Павлишинки також, хлопчик місяців зо три має, а Нуська Сімків дівчинку недавно вродила. А пощо вам це знати?

Він не мав права відкрити таємницю повстанської дитини навіть цій перевіреній зв'язковій, тому збрехав:

– Тут така справа ... Відшукує мій приятель своїх близьких родичів, а в них недавно дитя народилося.

– Прізвище не казав?

– Ви його самі щойно назвали.

Надійшла пора повертатись, але він пообіцяв принести молока, сала, картоплі, свіжого хліба.

– Мені потрібен час, аби це все зібрати. Мусите пересидіти день в пивниці чи на стриху.* – порадила "Параня".

Він залишився. Розтягнувся на сухій конюшині, жував соковиті яблука і насолоджувався запахами ранньої осені. А наступного дня в селі була облава. Чекісти таки дізналися, що вбитий напередодні повстанець мав посевдо "Гайворон", був родом з Мізуня, і хоч його родину давно вивезли до Сибіру, він часто навідувався до стрийни Теклі. Клятий Чебець вистежив хлопця і продав чсрвонопогонникам.

Перелякана зв'язкова розбудила "Богдана" на світанку:

– Тут ненадійна схованка, друже. На стриху завжди шукають ... Куди ж вас подіти?

Часу на роздумування не було, і кмітлива дівчина повела повстанця в стайню, поклала його в ясла і накрила сіном, А щоб кобила сіна не їла, прив'язала її до стіни. Хитрість вдалася. Багнетами і спеціальними шомполами протикали чекісти землю, копирсали гній, а ясла перевірити не здогадались. Зате і "Параня", і "Богдан" наїлися того дня страху, що й не розказати.

Пройшла облава і червонопогонники від'їхали в Болехів. У нічній темряві повстанець попрямував до хати колгоспного бригадира.

– Настав час розплати, підлий яничаре! – промовив уголос, не в силах стримати пекучого бажання помститись. – За оунівськими законами потрібно було б спочатку допитати й засудити його, а потім знищити. Але я буду на цей раз і суддею, і катом. Най Бог простить!

Поставив мішок з харчами під плотом, вибив шибу в причілковому вікні і перестріляв з пістолета всю сім'ю Гната Чебеця. Потім закинув мішок на плечі і неквапно попрямував до лісу.

* * *

– Найбільше підходить тота Павлишинка. У неї тримісячний хлопчик, а наша Вірочка якраз на таку виглядає, – вирішила 'Таня", вислухавши розповідь "Богдана".

– Цю жінку потрібно добре перевірити і попередньо з нею домовитись, – задумливо сказав "Роберт", з жалем поглядаючи на дочку. – Будь-кому довірятись не можна.