Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

В агонії він марив, кликав свого побратима, доки не перестало битися серце. Три роки ці хлопці були нерозлучними, ділилися навпіл одним сухарем і останніми набоями. Італієць і українець. Вояки УПА.

* * *

З першого вересня сорок четвертого року Антоніна Король знову відновила навчання у Львові. Нова влада перейменувала медичний факультет університету на державний медінститут. Довелося на деякий час припинити діяльність в ОУН, "залягти на дно". Цілу зиму вона не бачила Ярослава, не знала навіть, чи живий, Поступово туга за ним стихала, проте зустрічатися з іншими хлопцями не хотіла. Вчитель Войнилівської школи Іван Ясінський заходив декілька разів до них додому, запрошував Тосю в кіно, але вона вигадувала різні причини, аби уникнути його залицянь. Вчилася сумлінно й наполегливо. Їй навіть запропонували вступити в комсомол.

– Дайте подумати. Я не готова.

– Думайте, але не за надто довго, – сказав їй секретар факультетської комсомольської організації.

Такий поворот подій у її плани не входив. Після повернення з Праги вона потрапила в групу, де всі їй були незнайомі. Пpo її приналежність до Організації Українських Націоналістів знала тільки одна студентка -тернопільчанка Ліля Грабович. Дома Тося відшукала свій квиток юного оунівця і довго дивилась на фотографію шестилітньої давності. Потім загорнула квадратик голубого картону із золотим тризубом у вощений папір, поклала в залізну скриньку і закопала в непримітному місці.

"Нізащо не здамся ні на вмовляння, ні на погрози,– вирішила остаточно.– Мені з комсомольцями не по дорозі."

Коли її вдруге викликали на засідання бюро, то сказала:

– З комсомольського віку я виросла. Мені двадцять три роки.

– По статуту можна бути в комсомолі до двадцяти восьми.

– На початку серпня маю отримати лікарський диплом і направлення на роботу. Тоді й вирішу.

Випускні екзамени Антоніна Король здала по найвищому балу, допомогли знання набуті в Празі. Батьки купили відріз голубого шовку, а родичка пошила на випускний бал гарну сукню.

– Стефко,– звернулася пані Анастасія до служниці, – збирайся в дорогу. Відпровадиш Тосю в Мартинів до потяга.

Пан Юліан запріг коней у бричку, перехрестив і поцілував доньку, провів за браму.

– Щасливої дороги! Най тобі все вийде на добре!

Пізно ввечері служниця повернулася перелякана й заплакана:

– Пані поштмейстрова, ваша донька до Львова не поїхала. Коли ми переїздили попри ліс, то звідтам вийшли штири повстанці, підійшли до фіри і запитали панну: "Ви лікарка?" "Не зовсім, бо диплома ще не маю",– відповіла панна тим хлопцям. "Ідіть з нами. Пораненим потрібна медична допомога". "Я не маю при собі ні бинтів, ні ліків." "У нас все є, лише ви потрібні". Панна Тося злізла з фіри і пішла. Я чекала-м довго, аж стало темніти, і мусіла повернути сама додому.

Заплакала мати, захвилювався батько. Всю ніч у хаті Короля ніхто не стулив повік. Як тільки щось стукне чи загавкає пес, відразу всі біжать до хвіртки і дивляться на дорогу. Прийшов ранок, а Тося не повернулась.

* * *

Антоніна Король і Ярослав Мельник повінчалися влітку сорок п'ятого року в церкві села Грабівка. Перед шлюбом наречені пішли до сповіді. Покаялися в гріхах, прийняли святе причастя. Вінці над їхніми головами тримали "Докторка" і "Скала". Священик зв'язав їм руки білою шовковою хустиною, тричі обвів кругом престолу. Обмінялись обручками. Поцілувались. Дяк заспівав "многії літа". Все, як у добрих християн. На весіллі були тільки члени Крайового Проводу і частина охорони. Застелили вишитою скатертиною стіл у хаті лісника, повечеряли. Горілки не пили. То був час, коли повстанці суворо дотримувались обітниці спиртного не вживати. Пізніше, коли вороги загнали їх у холодні підземелля криївок, коли доводилося спати просто неба на сніговій перині чи в лісі на мокрій землі, тоді "сухий закон" відмінили.

– Нині наша шлюбна ніч, королівно. В бункер не можна, бо там повно хлопців. У хаті лісника якось незручно... Ходімо в поле! Вони втекли від охоронців і пішли межею поміж достигаючими житами. Простелили на землю брезентовий плащ. Тося зняла блакитну сукню, яка шилася для випускного балу, а пригодилась для вінчання.

– Зніми сорочку, Ярославе. Зазелениться від трави, потім і не відпереш. Люблю її, бо вишита дуже гарним узором. Ти завжди ходиш у вишиванці, Славчику, скільки я тебе пам'ятаю, і вона тобі пасує.

– Цю сорочку вишили мої мама, коли я вступив до університету. Мамо, мамо! Як би я хотів, аби ви були тут, поблагословили нас нині святими образами!

– Так, любий, ми побралися в підпіллю без батьківського благословення. Мої тато ніколи не простять, що я не віддалася за пана Думку і не виїхала за кордон. А я чекала цієї миті довгих вісім років!

Молодята лежали серед ланів і дивилися в зоряне небо. Десь неподалік у траві сюрчали цвіркуни, озивалася сонним голосом перепілка. Вітер тихо гойдав над ними житнє колосся. Здавалося закоханим, що лежать вони на дні казкового моря, а над ними котяться теплі, запашні хвилі.

– Кохаю тебе, Антоніно. Попри всі негаразди, попри горе та лихо я нині щасливий. Дуже щасливий! Дружинонько моя люба, притулися до мене!

Вона поклала русяву голову йому на груди, обняла за шию, а він покрив палкими поцілунками її очі, вуста, шию, руки ...

– Цілуй мене, Славку, цілуй! Кохай мене, мій соколе! Я – твоя навіки!

Літня ніч була такою невмолимо короткою, а кохання таким великим! Вони не встигли намилуватися, наголубитись, як серце того жадало. До сходу сонця мусили повернутися в криївку. А там не пригорнешся і не поцілуєшся, бо навкруги -люди.

* * *

Антоніна взяла собі підпільний псевдонім "Таня" і відразу ж засіла за друкарську машинку. Це її руками надрукована летючка в червні сорок п'ятого року за підписом "Команда УПА-Захід "Говерля", яка збереглася в архівах до наших днів.

"З хати до хати, з рук до рук!– друкувала "Таня", а в машинці западало "о", і їй доводилося двічі вибивати цю букву.– Українці! Гітлерівська Німеччина впала. За знущання над українським народом, за знущання над народами всієї Європи її стріла·заслужена кара. Катюзі – по заслузі. Та з упадком гітлерівської Німеччини війна не закінчена, бо десятки народів Європи стогнуть в найжахливішому сталінському ярмі ... Між так званими "союзниками" існують глибокі суперечності... Назріває нова війна... Це нова можливість для українського народу здійснити найсвятішу ідею – побудувати Українську Самостійну Державу... В цей важливий час ми за всяку ціну мусимо видержати в нашій визвольній боротьбі. Покажімо, що ми вміємо боротися так, як повинен боротися великий і зрілий народ! Хай живуть впертість і завзяття українського народу в боротьбі до кінця! Смерть сталінським окупантам та їх вислужникам!"

Антоніна друкувала, а перед її очима павук ткав свою павутину, як у поемі Лесі Українки. Вона твердо вірила, що колись таки Україна здобуде незалежність,потрібно тільки вперто і наполегливо йти до цієї святої мсти.

Дружина провідника усім сподобалась за ерудицію, інтелігентність, невтомну працю. Вона була водночас лікаркою, друкаркою, кухаркою, прачкою і стрільцем. Хлопці про неї казали:

– Наша невістка -на всі руки від скуки.

А "скучати" не було коли. Майже щодня – засідки, облави, бої. Ще ходили по селах переодягнені агенти НКВД і під маркою "хлопців з лісу" рознюхували, хто переховує ранених і хворих бандерівців, хто випікає для них хліб, шиє одяг тощо. Якогось дня піймали двох "гуцулів", які на околиці села Посіч розпитували в дітей, що пасли худобу, до кого вони можуть звернутися, щоб нагодували "своїх". Пастухи їм нічого не сказали, зате тихенько доповіли станичному. Їх затримали і привели в село. Жалюгідні й перелякані, стали вони перед грізними очима "Роберта".

– Хто такі?

– Ми українські партизани.

– Які такі партизани? Своїх ми знаємо.

– Родом з Кавчого Кута. Відбилися від своїх. Були голодні ...

– Хто у вас командиром?

– Сотник "Сапер" із куреня "Хмари'',– відповіли обидва, не зморгнувши оком.

– Ваші псевда?

– "Панок" і "Гриньо".

– Здайте зброю!

– Її у нас відобрали ще при затриманню. Але ж це несправедливо, друже командире! Так зі своїми не поступають ...

Якимось десятим чуттям "Роберт" розпізнав, що це сексоти.

– Розстріляти!

– Що? І Як ви смієте!

Він більше наказу не повторював. Повернувся і пішов. Коли "гуцулів" поставали під стінку, вони в усьому зізналися:

– Пожалійте! Нас енкаведисти били ... Силоміць заставили з ними співпрацювати... Три місяці муштрували при Львівській міліцейській школі. Вчили, як себе вести, що чинити, що брехати ... А діяли ми неповний місяць. У селах Сихів і Корчумка Лісова здали владі двох зв’язкових і декількох ґаздів, які возили в ліс харчі ...

– Передати в службу безпеки! – був короткий наказ.

А по обіді хоронили хорунжого "Чорного" з чотирма стрільцями . Дали дві чоти як почесну варту при могилі. Повстанський капелан відправив польову службу Божу та панахиду. Знову був "апель" і коротка промова "Роберта". Він був добрим оратором. Слова лилися невимушено і западали в душу кожного, хто стояв у глибокій печалі на лісовій галявині біля потічка. "Таня" вперше була на таких похоронах. Вона зціпила зуби, прикусила губу, хотіла витримати, не заплакати. Але не змогла. Рясні сльози котилися з очей, а кожне сказане слово чітко карбувалося в пам'яті.

Спіть, хлопці, спіть.

Спіть, хлопці, спіть.

Про волю й долю тихо сніть.

Про волю й долю Вітчизни, -

Чи можуть бути кращі сни? -

тихо співали повстанці.

– На полі бою славна смерть ... Вони – безгрішні ... "Хто помер за братів своїх, той помер за мене", – сказав Господь ученикам своїм, – долинав до неї чийсь дуже знайомий голос.

І прийде день, великий день.

День щастя, радості й пісень.

І загуде свободи дзвін -

До вас ми прийдем на поклін ...

На ваших тихих могилах

Замає наш побідний стяг...

* * *

Медовий місяць проминув, як один день. Декілька разів молодята вибиралися з криївки на природу і віддавалися палким любощам. Розкривалися всіма клітинками душі й тіла, зливалися в єдине ціле, ставали, наче божевільні. Спішили жити. Байдуже, скільки того життя відпустила їм доля! Горіли коханням і згоряли самі, як зорі на небі. Від цього полум'я і зачали аж два життя одразу.

– Я вагітна, Славчику. Може, від тої першої ночі там, у житі... Вночі нам сюрчали коники, а вранці розбудили жайвори своїм співом. Пам'ятаєш?

Він цілував її, пестив, усміхався, а самого гризла тривога: "Невчасно... Дуже невчасно! З боїв не виходимо. Працюємо круглодобово." Хіба вагітній можна жити в підземеллі? Я винен. Не маю досвіду ... Бідна моя королівна. Бідна наша майбутня дитина. Бідні ми усі!"

Він і гадки не мав, що народяться двійнята – хлопчик і дівчинка. Яким щасливим подружжям вони могли б бути, якби інші часи! З перших тижнів вагітності в "Тані" появилась нудота, головокружіння, інколи вона непритомніла. Усі секретні, найважливіші папери військової округи "Карпати" проходили через її руки.

– Укази, накази, прикази! – глузувала сама з себе "Таня", просиджуючи за друкарською машинкою по десять годин поспіль. Були це відозви, летючки, шифровані радіограми... І "штафети", "штафети", "штафети"-десятки на день. А після важких боїв вона виконувала роль лікарки, медсестри, санітарки. Бували випадки, коли її, вагітну, вивертало при вигляді закривавлених, знівечених тіл. Все ж бралася до роботи, вилучала з ран кулі, бинтувала, тягала носилки, проводжала убитих в останню дорогу. Коли вагітність стала помітною, члени проводу заборонили їй займатися важкою працею. Якраз тоді й прийшла до них "Докторка", яка принагідно взяла на себе й роль кухарки. Стало вільніше.

У вечірні години Тося й Марійка любили співати повстанських та стрілецьких пісень. "Таня" дивувалася, що їх так багато. Спочатку робила записи в блокноті. За два місяці їх назбиралося три сотні, і вона махнула рукою.

– Всіх не запишеш. Таких пісень люди склали тисячі, – часто казала до подруги.

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою стрілець січовий,

Дівчина затужила, -

починали жінки в два голоси.

В Марійки – сильний альт, в Тосі – ніжне сопрано.

А був то хлопець молодий,

Пора була кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати ...

До жіночих голосів долучалися чоловічі, і ось уже сумна мелодія заповнювала бункер, стукала в стіни, просилася на волю.

– Знаєте, яку я пісню найдужче люблю? "Рости, рости, черемшино'', – казала "Таня" і починала:

Рости, рости, черемшино,

Широко ся розростай!

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай!

Співали уста, співали очі, співало серце:

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай,

Бо я сиджу в криміналі*

За Вкраїну – рідний край.

Співали всі:

Україно, Україно,

Україно, краю мій,

Я за тебе, Україно,

Муки тяжкії терпів ...

– Слова нещодавно склав повстанський поет "Марко Боєслав", а хто мелодію придумав – невідомо.

– Ади я гадав, що пісня народна. Мелодія пречудова і слова дуже гарні!

"Таня" зустрічалася з "Боєславом" декілька разів у цьому ж таки бункері. Він приїзди в на засідання Проводу, привозив листівки, художню літературу і власні вірші. Врівноважений, інтелігентний, приємний у розмові , старший за неї на дванадцять років. Казав, що закінчив Станіславівську гімназію, вчився на правничому факультеті Львівського університету. Сидів у польській в'язниці, побував за кордоном. Видав декілька збірок поезій.

– Привіз вам часопис "Шлях перемоги", який започаткував першого травня сего року. Спеціально приурочив гострі статті до "міжнародного пролетарського свята".

– Вітаймо, друзі, крайового пропагандивного референта, який властиво є моїм першим заступником, – прихильно відрекомендував його "Роберт" членам проводу. – Схвалюю вашу працю і надіюся , що колись за неї вас нагородить вдячний український нарід.

Ніхто, навіть "Роберт" не знав, що народився цей чоловік у селі Боднарові, по сусідству з його рідною Бережницею, що його ім'я – Михайло, а прізвище – Дяченко, що він справді за свою журналістську та літературну діяльність буде нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.

Головне командування за законами конспірації розмістило цих двох керівників у різних бункерах :"Роберта" – в Болехівському районі, а "Марка Боєслава" – в Богородчанському. Берегли їх. У випадку загибелі одного інший мав би його замінити.

* * *

Минали дні , тижні , місяці. Двадцять восьмого липня "Докторка" і "Роберт" відбули з куренем "Чорноти" в пропагандивний рейд на Перегінщину, а "Таня" залишилася в бункері під охороною "Левка" і "Скали". Більше місяця вона не бачила чоловіка і не мала про нього ніяких відомостей. Аж на початку вересня зв'язковий "Дуб" приніс радісну звістку:

– Вони повертаються! Вчора переправились через Бистрицю і стали табором поблизу Ямниці. Скоро будуть у Чорному лісі.

Зустріч була хвилюючою.

– Як ся маєш, королівно? Чи сумувала за мною?

– Ще питаєш! Цей місяць видався мені довжелезним роком. Бігме, Славку, що без тебе ніде й ніколи ся не лишу. А чуюся ліпше, як перше. Пропала нудота, дістала-м добрий апетит. Слава Богу, що ви усі вернули живими!

Він зняв брудну сорочку, а вона густо намилила йому голову та плечі i поливала водою з відра.

– Майже місяць не міняв білизни. Воші завелися. Мені б горячої купелі, та де її взяти?

Тося обмила чоловіка, нагодувала капусняком, кашею і поклала на лежанку відпочити.

– Знаєш, "Таню", буде Україна! Мусить вона бути, бо навіть малі діти нам допомагають. В селі Прислуп зав'язався бій з червонопогонниками, то повіриш, що під градом ворожих куль семирічне хлоп'я принесло нам в кошичку набої, ще й буханець хліба приховало за пазухою. Каже до мене: "Нате, вуйку, я таких сце багато маю. Лишень добле стліляйте, абись вони ніколи не повелнули. Фест* їх бийте за мого татка, бо його заблали до климіналу". Мені сльоза покотилася по щоці. Я нишком її обтер рукавом і поцілував хлопчину. А наступного дня приходить тринадцятирічний легіник Павлусь з таким поважним лицем, гейби в старого чоловіка. З-під шапчини визирають непокірні кучері, сині очі буйно заросли віями. Каже до кущового: "Слухайте, Осипе, я прийшов без вашого дозволу. Але пригадайте собі, як вліті ви обіцяли прийняти мене в свою боївку. Вже терпцю не стало чекати. Прийшов я не голіруч – маю зброю!" Розстібнув кацабейку* і вийняв з-за паска обріз російського кріса. Ми всі остовпіли. Почали його вмовляти, лякати боями, снігами морозами, голодом та холодом, а він ніяк не хоче вступитись. Довелося залишити його на один день у лісі, хоч була облава. Я дав йому постріляти з ППС-а, якого напередодні зліквідував у вбитого енкаведистського капітана.

– Ну а далі ... Той хлопчина у вас залишився? – нетерпеливилась "Таня".

– Та ні. Був з нами тамтого дня в бою, а під вечір відпровадили додому. Ледве вмовили почекати його до наступної весни. Виділа б ти, який він був гоноровий*, ніби усі світи належали йому. Тішився, що доріс бити ворога, що йому припала честь півгодини вести справжній бій пліч-о-пліч з бувалими повстанцями. Його очі гарячково світилися, чоло вкрив рясний піт... Більшовики втратили півсотні вбитими.

– А наші?

– П'ять убитих, а "Лев" і "Орлик" – ранені.

– Я ж гадала, що ви усі живі-здорові. Молилася ночами ...

"Роберт" зітхнув, обійняв дружину за поповнілий стан.

– Народи мені сина, королівно, такого відважного, як той Павлусь з Прислупа. Повстанцем буде.

Та в кінці січня стався випадок, в результаті якого провідник мало не втратив свою вагітну дружину. В селі Завій вона надавала лікарську допомогу пораненим. О шостій годині ранку налетіло п'ять ворожих літаків і почали скидати бомби на околиці. "Таня" змушена була з сотнею "Сапера" відступати в напрямку села Гринівка. Тут відбувся бій з більшовиками, який тривав годину. Ворожий загін, підсилений літаками, які безперервно бомбили ліс, мав переваги, та все ж втратив двадцять п'ять солдатів. Наші мали чотирнадцять вбитих, між ними чатовий "Шугай", кулеметник югославець "Славко" та десяток рядових стрільців. Три осколки влучили у валізу з ліками, а "Таня" відбулася лише переляком і болями внизу живота. Звідти повстанці відступили в село Петранку, де "Роберт" відшукав дружину і декілька кілометрів ніс її снігами в безпечне місце.

– Більше з криївки й ногою не ступиш! Я не збираюся ризикувати тобою і майбутнім дитям. Зараз таки доповім "Різунові", аби тебе замінив. Нехай у бій дає інших лікарів!

Відтоді "Таня" стала лише друкаркою.

* * *

І ось вони народилися. Хлопчик і дівчинка. Двійнятка первістки. Маленькі й дуже кволі. А вона так любить їх! Минула доба. Молоко в грудях не прибувало. Новонародженим зробили "кукли*: пережований хліб з цукром зав'язали вузликами в чисту полотнинку, затикали немовлятам ротики, щоб не плакали.

– Друже командире, – рішуче підійшла до "Роберта" Марійка, – так довго тривати не може. Потрібно роздобути молока і для діточок, і для "Тані". Даємо чай з рум'янку, а вони скиглять, біднятка. Їсти хтять… Та й дружині вашій потрібне повноцінне харчування, бо на ноги не зможе встати.

– Добре. Я зрозумів. Поговорю з хлопцями. Він пішов у кімнату, де сиділи охоронці.

– Друзі, – промовив стиха, – сьогодні я не наказую, а прошу. Моїм дітям потрібне свіже молоко. Це справа добровільна, так що...

Хвилину хлопці мовчали. Вчора вони навіть не привітали належним чином свого командира з народженням двійнят. Було не до того. Ця подія дуже ускладнювала їхнє і без того небезпечне життя.

– Я!– коротко сказав, піднімаючись з лави, "Тимко".

– Дякую, друже. Пам'ятай про небезпеку, бо ті хорти, не приведи Господи, вислідять нашу сховку. Це була б катастрофа, сам знаєш. Він боявся не за себе, бо його життя вартувало лише десяти заповідей оунівської присяги. Але діточки! Вони такі маленькі і такі беззахисні!

– Буду пильним!

– Тоді поспішай. Скоро північ, а до Липи шлях неблизький.

Шість кілометрів туди, шість назад". Чи встигнеш?

– Повинен би встигнути. Дві години на дорогу, одна-дві на пошуки молока... Світати починає приблизно о п'ятій.

– Розізнай при нагоді, можливо в селі є жінка, яка нещодавно народила дитину. Мало що…

"Тимко" пішов. Його зустріла нічна тиша. Глухі до людських тривог і страждань спали гори. В далекому небі тремтіли вогники зірок, а тут, на землі, шуміли тихенько вічнозелені смереки, ведучи неквапну розмову з вітром. Напоєне запахом хвої повітря розпирало хлопчачі груди незвичною свіжістю, паморочилась голова. Подивився вгору. До нього з високості підморгнула велика зірка, немов хотіла щось передати мовою таємних сигналів.

"Мушу наддати ходи, бо часу не так уже й багато, – подумав хлопець. – А ти, зіронька, освітлюй дорогу, аби-м не заблукав у лісових нетрях. Зараз добрі люди сплять солодким сном, а я не сплю вже другу ніч і спати не хочу. Добре, що зима минула, бо сніг – найбільший наш ворог. Сліди могли б привести чекістів до криївки."

Він вийшов з ущелини, озираючись на всі боки. Знав, що небезпека тут не чигає, але така вже звичка у повстанця.

''Аби ото людина боялася ходити по рідній землі, де народилась і зростала! Шляк би його трафив!* Хоч бери позич ноги в зайця чи птахом злети в повітря", – подумки розмовляв сам із собою. Помолився до зоряного неба, ще раз перевірив напрямок шляху і прискорив кроки. На душі було тривожно. Чомусь пригадалася кохана дівчина в рідному селі, яку не бачив уже впродовж трьох місяців. То була єдина істота на світі, яка при нечастих зустрічах обнімала його, цілувала, розпитувала про здоров'я, про настрій. А ще купала, міняла білизну, латала одяг, напувала гарячим молоком, на прощання клала в кишеню кусник сала, декілька яблук, а за пазуху – буханець свіжого хліба. Його родину совіти вивезли в Сибір, де вони взимку від зорі до зорі працювали на лісоповалі, а влітку – на збиранні живиці. Батько помер, і його останки засипали холодною землею далеко від рідних Карпат. Мати й молодша сестра Нуся зрідка писали до вуйни Христини. Двічі він заходив до неї і плакав над тими листами, цілуючи кожне слово, де навіть не згадувалося його ім'я. Він добре знав, що його пам'ятають і люблять, та писати не наважуються – бояться цензури. Старша сестра Катерина, засуджена "червоною трійкою", відбувала покарання в далекому Заполяр'ї на будівництві міста Норильська. "Тимко" знав, що ніколи більше не побачить ні матері, ні сестер, і від того ставало так важко на серці, що хотілося вовком вити на місяць. Він уже відвик від свого справжнього імені. Тепер він "Тимко", а ще донедавна був "Лелекою". Мусив змінити псевдо з метою конспірації, бо ненароком "засвітився", виконуючи важливе завдання. Та й на лелеку він зовсім не схожий. Лелеки довгоногі, цибаті, а він симпатичний хлопчина середнього зросту, хіба що біленький, як той птах, що в'є гнізда на людських оселях. Гуцули здебільшого чорняві, кароокі, інколи навіть циганкуваті, а в нього біле й м'яке, як льон, волосся і зеленаві, прозорі очі . Оленка каже, що він найвродливіший легінь у довкіллю. А ще каже, що хотіла б народити від нього світлооку донечку і назвати її Сніжаною. Вона чула, що чехи та словени, які живуть по той бік гір, так називають своїх дівчаток.

"Йой, Оленко, Оленко, любко моя! Чи збудеться твоя мрія? Коби ти знала, як мені хочеться пригорнути тя до грудей і не відпускати ніколи. Одна тільки ти, кохана, знаєш моє справжнє ім'я, навіть провідник "Роберт" його не знає. Любомир... О, так! Любчиком називали мене мама і сестри... Йой, я ся замріяв, а вже повинен би з огляду на час до села дістатися!"

"Тимко" зупинився, глянув на годинник – було близько другої години ночі. Перевірив боєздатність револьвера, засунув його за пояс штанів, а гранату поклав до правої кишені. Село спало. Лише в п'ятій хаті від лісу блимав каганець. Видно було, що вікно завішене веретою, все ж світло пробивалося крізь неї тьмяним вогником.

"Піду до хліва і подивлюся, чи є в ґаздів корова, аби напевне, – розмірковував нічний гість. – Пощо будити даремно людей?"

Йому пощастило. На листяній підстилці лежала велика руда корова. Повстанець обійшов хату з причілка, прислухався. Тихо. Тільки де-не-де по селу перегавкувалися собаки. а на цьому подвір'ї і собаки чомусь не видно. Постукав у вікно. Нічичирк! Ще раз постукав. Тиша, тільки погас вогник каганця. Підійшов до дверей і затарабанив кулаками. Верета на вікні заворушилась, і жіночий голос злякано запитав:

– Хто там?

– Свої! Відомкніть!

– Які свої? Наші усі вдома!

– Та відчиніть двері, жінко добра, то й увидите, хто я такий!

Ви мене знаєте, а ще питаєте!

– Нікого я не знаю. Назвіт-си!

– Хлопець з лісу. Дуже потрібно. – притишив голос.

Зашурхотіли в сінях кроки. Чутно було, як чиїсь руки із зусиллям відсовують колоду, якою зсередини були приперті двері.

– Заходь! Тільки скорше й тихо будь! Ти їден?

– Їден.

– Сідай тута, – немолода жінка посадила його на лаву і знову засвітила каганець.

– Пощо того світла? Погасіть!

– Я нині ще-м не клалась, бо вовну мотала на мотовило. Верети тчу, – вона показала на верстат і погасила вогник каганця.

– Що треба, хлопче? Хліба?

– Молока! Подоїть, пані ґаздине, корову i дайте свіжого молочка для двох немовлят. Та й від хліба не відмовлюсь, -додав несміливо.

– Які ще немовлята в лісі? – недовірливо запитала жінка.

– Є! Я не брешу! Минулої ночі в їдної повстанки народилися двійнятка! – сказав з гордістю і відразу ж прикусив язика. – Тільки нікому про це, боронь Боже!

– Де, кажеш, народились?

– Далеко . В бункері .

– О, Господи, Твоя воля свята! І як вони там?

– Погано. Дуже слабонькі діточки, й мати. Oт я й пішов ... Жінка запалила грубку, поклала з банячка в миску кулеші, відрізала скибку хліба, подала ложку.

– Їж! Ризикуєш ти, синку, життям . Але раз таке діло, то видою корову і дам молока. Хоч як на мене, то не слід у підпіллю любощами займатисі. Тра москалів бити!

– А ми б'ємо! Тоті діточки, ґаздине, то не якійсь байстрюки, а народжені законно, бо їхні батьки – герої. І в церкві вінчані ... З дитинства ся любили . Не винуваті вони, що часи такі настали ...

– Ну добре, добре. Все їдно не треба . Сиди тихонько, бо на печі сплять мої онуки . Не хочу, аби вони тебе увиділи. А тобі раджу день у пивниці* пересидіти, бо скоро розвиднить-сі.

– Ні, мені конче потрібно назад. Хоч би живими застати! Господиня більш не говорила . Взяла дійницю й пішла до хліва. "Тимко" їв кулешу й тішився, що йому так пощастило.

"Я везучий! – думав хлопець. – За три роки партизанки ні разу не був ранений, завжди виривався із засідок живим і неушкодженим. За годину-півтори буду на місці."

– Скип'ячу молоко, абись довго не прокисало, та посудини такої не маю, щоб тобі дати, – забідкалась жінка. – Більше, як дві літри не дам. Заставляють совіти в молочарню здавати, і самим щось тра їсти .

"Тимко" помітив, що на цвяшку біля печі висить гумова грілка.

– В он те налийте, вуйно. Так мені зручно буде. Принесу молоко ще гарячим. Та й грілка знадобиться діток зогрівати, бо під землею і вліті студено.

Думав, що жінка не дасть . Але вона мовчки зняла грілку з цвяшка, заповнила кип'яченим молоком, надійно загвинтила корком, закутала в рушник і подала хлопцеві.

– Най п'ють на здоровлє! Якщо хочеш до сходу сонця повернути, то поспішай, – сказала по-материнськи турботливо. Потім уже іншим, сердитим голосом додала:

– А ти брехун, хлопче! Казав, що знайомий, а я вперше тя виджу. Відки такий бідовий?

– Та же з лісу! Це свята правда! А відносно знайомства, то ми ся познайомили. Хіба ні? Може доведеться ще до вас навідати, бо в життю, як на довгому лану, всіляке трафляється.

Вона промовчала і підштовхнула хлопця до виходу.

– Дякую красно. -сказав уже за порогом. – Чи безпечно в селі? Не чули щось про чекістів чи стрибків?

– Ніц не чула-м, – промовила скоромовкою і хутенько зачинила за ним двері.

Небо посвітлішало, пригасли зорі, зі сходу подув свіжий весняний вітер. "Тимко" щасливо проминув село, вибрався з яру на рівнину. До лісу було рукою подати. І раптом з-за скирти торішньої соломи пролунала автоматна черга, почулась московська говірка.

– Стой! Кто идет? Руки вверх! – викрикнув хтось фальцетом. "Тимко" присів за кущем колючого терну, причаївся.

– Может никого и не было? – запитав інший.

– Был! Я видел, как тень мелькнула!

– Это тот бандьора, о котором вчера шла речь ...

– Тише, вы! Не спугните птичку! – прицитькнули басом.

Пролунала друга автоматна черга. Тепер кулі просвистіли низько над головою і зрешетили землю за два кроки від його ненадійної схованки.

"Далі тут залишатись не можна. Вони зараз перевірять місцевість і побачать мене. Потрібно відволікти їхню увагу і тікати в ліс!" – блискавкою пролетіла в голові відчайдушна думка.

Він намацав у кишені гранату, потягнув чеку на себе, випростався на ввесь зріст і з усієї сили жбурнув її у скирту соломи. На одну лише мить припав до землі, а потім зірвався на ноги і зі швидкістю вітру помчав у бік лісу. За його спиною чулися зойки поранених, брудна лайка, стрілянина.

– Сучий сын! Взять живьем гада! Мы ему устроим веселую жизнь!

До лісу залишалося два-три кроки, коли хлопець відчув різкий біль в правому передпліччі. Кров миттю намочила рукав гімнастерки, теплим струмочком стікала по пальцях і скапувала на траву.

"Поранили ... А я гадав, що заворожений. Казали мої мама: "Ніколи, Любку, не хвались, лишень Богу молись", Йой, мамко! – снувало в підсвідомості. – Та все їдно я везучий ... Якби куля влучила в ногу – був би мені кінець. А в голову?!"

Він біг уже лісом і не знав, чи є за ним погоня, чи нема. Все ж розумів, що залишає за собою стежку на росяній траві, позначену кров'ю, по якій енкаведешники можуть добратися до криївки Крайового Проводу. Присів у кущах ліщини, прислухався. Світанок доніс до вух декілька поодиноких пострілів, а потім усе затихло. Лівою рукою витягнув з кишені пакет першої медичної допомоги, зубами роздер закривавлений рукав і забинтував, як зміг, рану. Подумки дякував "Докторці" за турботу. Це вона наполягла, щоб у кожного з них про всяк випадок були бинти й ампули з йодом. Піднявся на ноги і тихо поплентався в напрямку Болехова, тобто в протилежну від бункера сторону.

"Я їх обхитрю! Тут вони мене не шукатимуть." – переконував сам себе.

Ранкові сутінки розсіювались, порожевіло на сході небо. Було так гарно, що хотілося лягти на землю і лежати, й лежати в цьому казковому царстві краси. Молода зелена трава під ногами, молоде· зелене листя над головою, а у високості – різноголосий щебет пташок. Лісовим птахам було байдуже, що в цю хвилину вовча зграя йде по сліду молодого оленя. Вони жили власним життям, вили в гущавині гніздечка і зустрічали схід сонця вдячним гімном весні.

Незабаром білосніжна пов'язка наскрізь промокла кров'ю. "Це артерія... Як нас учили на вишколі? Ага! Джгут!" – розмірковував поранений. Він зняв наплічний ремінь і туго перетиснув руку вище ліктя. Кровотеча майже припинилась, зате посиніли і почали набрякати пальці. Він здер з молодого клена дві смужки лика, зубами скрутив їх у мотузку і підвісив поранене передпліччя до шиї.