Текст книги "Довго мовчали смереки"

* * *

Гей ви гори, ви Карпати,

Верховино-мати,

Хто ще вміє коломийки

Так, як я, співати?

Коломийки, коломийки,

Мої рідні діти,

Наче птахи, розлетілись

По цілому світі!

Голос був хлоп'ячий. Ледве вловимий, але приємний та дзвінкий, він хвилював душу до болю знайомою мелодією, яку не почуєш ніде в світі, крім Карпат.

"Певно вівчарик співає", – подумала Анна, прискорюючи ходу.

Гей висока Чорногора

Небо підпирає,

А Черемош рве пороги,

Скелі розбиває, -

не вгавав пастушок, а жіноче серце щеміло й нило не знати чому. Озирнулась навколо і подумала: "А й направду красні наші гори! Здаєсі, що навіть у раю не є так файно, як тута, в нашій місцині. Життя йде швидко, а я не маю часу й угору глипнути. Все в роботі та в роботі ..."

З'їв кавалок мамалиги*

Ще й попив жентицю*, -

Довго пили воріженьки

Нашу кривавицю.

"Ой, що правда, то правда, – думала Анна. – Віками ссали з нас кров і далі ссуть ..."

Тепер голос чувся виразніше, ніби прямувала вона якраз туди, де народжувалась ця пісня. По росяній траві за її ногами залишався темний прим'ятий слід.

Вийшов гуцул на вершину,

Глянув у долину,-

І увидів самостійну

Вільну Україну! -

почулося так виразно, ніби хлопчина співав десь отут, за кущем глоду.

"Ади, який язикатий і ніц ся не боїт! Тра вуха йому намнєти, малому вар'яту! – нараз розізлилася жінка. – За таку коломийку двадцять п'єть літ каторги можуть дати!"

Сьогодні Анна Бучко встала до сходу сонця, коли ще всі домашні спали. Подоїла овець, процідила молоко, випрала й повісила на плоті цідилок. Тоді розбудила старшу доньку:

– Вставай, Маруню! Нині сі лишаєш за ґаздиню. Там, у банячку, – варена мандибурка*, а в мисці – трохи вчорайших вівсяників. Навари кулеші* і нагодуй дітей. Випусти гуси на воду, а Штефко най жене вівці в полонину. Ага! Ще попрєтай у хаті і підмети подвір'я.

– А ви, мамо, куди так зрана?

– Йду в гори "золотого кореня" шукати. Нараяли добрі люди відваром з него поїти дітей. Кажуть, що від усіляких хороб допомагає. Нині має бути погідний день, тож най Вірка з Іваном бавляться в дворі, а не сидять у хаті.

– Коли ви повернете?

– Не відаю. Дорога неблизька, а чи відшукаю тоту гору, де росте корінь? Кажуть, що його потрібно під осінь копати, коли зела відцвітуть, тоді він більшу міць має.

Скоро рік буде, як Анні Бучко дали на виховання дві повстанські дитини: дівчинку Вірочку та хлопчика Йвасика. А тут своєї челяді повно: три доньки, зять і вона, голова родини. Донедавна в тісній хатині було їх стільки, як бджіл у вулику. Тепер середуща донька Катерина, яку в сім'ї звали Касею, вийшла заміж і пішла жити до свекрухи. Зате Маруня зі Штефаном чекають дитинки.

Жили бідно. Проходили війни, мінялася влада, і гірські села дуже зубожіли. Від останнього до першого снігу ходили босі, в полотняних сорочках. Взимку взувалися в гостроносі ходаки, пошиті з овечої шкури, а саморобні вовняні панчохи та онучі обв'язували до колін волокном*. Портки* і димки* були домотканими, кептар та кожухи також шили з овечих шкур.

Основна їжа гуцулів – кукурудза, картопля та овече молоко, з якого робили бринзу. Взимку варили кулешу чи мамалигу, а навесні смачну "злободу" тобто зелений борщик з молодої лободи та картоплі, засмажений мукою. Крім того, тримали гусей, то ж вряди – годи перепадало дітям по смаженому яєчку. Шматочок м'яса їли тільки у великі свята. Хліб бував дуже рідко навіть у врожайні роки, частіше – вівсяні паляниці.

Повоєнний сорок сьомий рік був особливо голодний. А тут потрібно податки державі сплатити, сім'ю нагодувати і "хлопцям з лісу" допомогти, бо їм також край підходив. Полювали на них енкаведисти, як на звірину. Загнали в криївки, з яких взимку й носа показати не можна, бо зрадливі сліди на снігу могли видати їхнє місцеперебування. Як тут не допоможеш? Збирали станичні по хатах харчі, білизну, кожухи, перини, а зв'язкові це все доставляли куди треба.

Незабаром народила Маруня хворого синочка . Троє дрібненьких діточок у хаті – це не жарт! Івасик – той хоч здоровий та міцненький, нівроку. Он як лопотить босими ноженятами по долівці, а то й біжить стрімголов на вулицю або до кручі над рікою. За ним тепер пильнувати треба в оба ока. А Вірка ...

– Півтора року їй минуло, а вона не ходить і не говорить, – бідкалась Анна. – Раз не приходить рідна мати, значить, нема її на світі . Така жінка не відречеться від своєї дитини.

Хіба може забути Анна, як стояла ця молода красуня отут перед нею на колінах і просила, й благала, щоб зберегли її донечку?

– Ми всі загинемо,– сказала вона тоді.

Певно, що відчувало її материнське серце близький кінець.

Уже випав перший сніг, коли у вікно старенької хатини постукали два повстанці. Вони повідомили сім'ю Бучко про трагедію біля гори Яворини.

– Залишилася Вірочка круглою сиротою. Буде нашою! – вирішила Анна.

Купала дівчинку у відварах з череди, материнки й любистку, напувала чорничним чаєм, давала настій свербивусу* з медом. І ось недавно зробила Вірочка свої перші кроки. Продибуляла від лавки до стола, вчепилася рученятами Анні в спідницю і вимовила по складах перше, святе слово:

– Ма-ма!

Підхопила Анна дитину, притиснула до грудей.

– Йой, Боже ласкавий! Маруню, Касю, Штефку, Ганнусю! Чи чулис-те? Віруська назвала мене мамою!

Тішилась, цілуючи кучеряву голівку, скроплювала її слізьми. Тепер вона знала напевне, що нікому її не віддасть. Але ще дужче любила свого онука Михайлика, калічку від народження. Що не. говоріть, а своє – то i є своє.

– Тето, – порадила сільська фельдшерка, – кілометрів з п'ять відси є гора, на якій росте радіола рожева, котру в народі називають "золотим коренем". Ви, певно, чули, що він допомагає від усіляких недуг. Будете відваром з него поїти Віру та Івана, а маленького Михася то й купати в нім не завадить.

– Я піду! Ая! Але де маю го шукати?

– Йдіть далеко в гори, гейби до мадярської границі. Дійдете до третьої колиби, а там вівчарі покажуть, де він росте.

Знайшла таки Анна тоді чудо-корінь,·поїла ним дітей, купала внука. Вірочка окріпла, почала швидко поправлятись, а Михась після другої Матки* помер.

* * *

Поховали Михайлика, і в хаті не залишилось ні копійки. "Господи, воля Твоя свята. Ти забрав онука, зате дав двоє чужих діточок, які стали мені рідними," – втішала сама себе Анна.

Та якось уночі на саму Покрову прийшла Івасикова мати і забрала хлопчика.

– Віднайшла родину в іншій області, то ж повезу сина туди. А вам за все сердечно дякую, спасителько ви наша повстанська. День і ніч буду молитися за вас, – цілувала молода жінка мозолясті руки господині. – Страшно згадати, якого хворого та виснаженого я принесла Йванка до вас. А тепер став мій синочок такий файненький, що навіть впізнати важко.

– А! З Іваном я біди не мала! Їв усе, що попадало му на зуби. Намішаю, бувало, гусям мандибурки з ґрисом* та жаливкою*, а він гусей віджене і усе з миски виїсть. А що вже верткий і непосидющий! Нікому себе скривдити не дасть!

– В татка вдався. Нема вже нашого татка... Вбили ... – заплакала молодиця.

Анна знала, що вона – дружина повстанського сотника, але ні його псевдоніма, ні справжнього прізвища їй не сказали. Жінці хотілося розпитати про Віроччиних батьків, та не мала права навіть натякнути, що оце кучеряве дівчатко – також повстанська дитина. Промовчала.

Молодиця простягла пакуночок, перев'язаний мотузочком.

– Це вам за щире серце і за тяжку працю. Простіть, що так мало. Маю передчуття, що ми з вами більше на побачимось, то ж прощавайте, жінко добра. Най Бог пошле вам здоровля на многії і благії літа.

– Куди ви тепер, прошу пані?

– Не знаю. Віддам родичам сина, а сама буду переховуватись, доки не спіймають і не запроторять…

– То залишайте Івася у нас назовсім. Ми до него звикли й полюбили.

– Ні! Що ви! Ви й так доглядали його більше року. Дитині потрібна рідна матір. Он як прилип до мене, не відірвеш! Синочок мій любий!

Один з охоронців взяв хлопчика на руки, і всі вони пішли з хати. Анна плакала.

В пакуночку були rроші, але їх було небагато. Заплатили податок і купили одну вівцю, яка мала після Різдва окотитись.

– Як маємо далі жити? Помремо з голоду. Надумала я продати тоту золоту прикрасу, що залишила Вірусьчина мати, – одного разу сказала Анна своїм дітям.

– Мо, обійдемось? Та й що купиш нині за гроші, коли вони ніц не варті? – заперечив зять.

Спочатку терпіли, але ближче до весни злидні приперли так, що вони змушені були рятуватися.

– Штефку, – якогось дня сказала Анна, – збирайся в дорогу. Підеш на кордон і обміняєш у мадярів на харчі цей медальйон з ланцюжком. А Маруня най заховає тоті знимки. Гляди лишень, абись не забула, де їх покладеш, то є Вірусьчині дзядзьо з бабцею. Загубити їх не мож, бо гріх буде.

Приніс тоді Степан півмішка борошна, півмішка кукурудзяної крупи, трохи гороху й бобу. В пивниці було ще два мішки картоплі, в кутку на печі висіли сушені гриби, так що стало їм харчів до нового врожаю.

– Нічо, весною підемо пастись у гори, – розраджувала Вірочку Ганнуся, наймолодша Аннина донька, яку в сім'ї чомусь називали Анною малою. Їй минуло тринадцять років, і виконувала вона роль головної няньки, та ще й у школі добре вчилась.

Справді, тільки-но розтавав у горах сніг, як на узліссях з'являлися жовті квіточки первоцвіту, витикались із землі листочки черемші, що принадно пахли часником, буяла молода лобода. Потім на галявинах достигали суниці, і діти об'їдалися ними до несхочу, компенсуючи голодну, авітамінозну зиму. Трохи пізніше визрівали ягоди чорниці, малини, а ближче до осені збирали гриби, ліщинові горіхи, терен, калину, горобину, шипшину... Одне слово, влітку голодна смерть нікому не загрожувала.

Вірочка росла. Маленька, жвава, з русявими кучерями і розумними оченятами, вона називала стару Анну мамою, малу Анну – сестричкою, а Слободу Болехівську вважала своїм рідним селом. До нестями любила гори й річку, в якій купалася з весни до осені.

– Віро, вилазь уже з води, бо з дупи верба виросте! – кричали діти.

Мала приблизно чотири роки, коли знайшла у виступі скелі печеру. Принесла сюди жменьку кольорових скелець, з десяток відшліфованих камінчиків, вузлик різнобарвних шматин, старого дитячого коцика* та ясика* і часто ховалася тут від усіх. "Мій штаб", – називала вона свою печеру, коли підросла. Видно, що з батьківськими генами передалася їй у кров тяга до всього таємничого, особливо до підземелля, недарма народилася вона в бункері.

– Вірко! – гукала Анничка, шукаючи її по селу. – Йди додому, бо вечоріє і мама сердяться!

Дівчинка не відзивалась. Приходила додому тільки тоді, коли сама того хотіла. В ляльки бавитись не любила. Поміж дітьми була верховодою.

– Вірко! – кричав сусідський хлопчина, – Якщо скікнеш у річку з кручі, то дам пригорщу вареного бобу!

Хіба могла вона опиратися такій спокусі? Варений біб здавався їй найкращими ласощами в світі.

– Певно, що скікну! Давай біб сюди!

– Еге, яка мудра! Ти спершу скікни, а потому я дам бобу.

– А не обдуриш?

– Та ні! Бігме, що не обдурю! Не віриш?

Назбиралася ціла купа дітей. Усім цікаво було подивитись, як Вірка буде скакати зі скелі. При цих галасливих свідках дітлахи побились об заклад. Тепер дівчинка вже не могла відступити. Навіть не знявши одягу, вона підійшла до краю кручі, простягла вперед руки, глибоко вдихнула повітря і ... полетіла сторч головою вниз, назустріч неминучій смерті. Але Матінка Божа була поруч. Вона захотіла врятувати дитину, аби продовжити славний рід Мельників на землі. Десь напівдорозі зачепилася Віра спідницею за терновий кущ і повисла вниз головою над швидкоплинною гірською річкою.

– Тето Анно! – галасували діти. – Ідіть, подивіться, що ваша Вірка зробила!

Прибігла Анна, зібралися сусіди. Почали думати-гадати, як зняти дитину з кручі.

– Тра закликати хлопів з драбинов. Най сі спустять вниз, припруть драбину до скелі ... Може, якось здоймуть.

Чоловіки мусили зв'язувати дві драбини докупи. Накінець, зняли.

– Боже любий, що маю робити з тим непослухом? – бідкалась Анна, очунявши від страху.

– Відлупцюйте добре, аби більше так зле не жартувала, – радили сусіди.

Бити дитину прутом Анна не наважилась . Вона нарвала пучок кропиви і почала нею шмагати Вірочку по голих ноженятах. Потім кинула кропиву геть і пригорнула "непослуха" до грудей. Цілувала і гірко плакала.

– Заплач і ти, Вірусько, мені легше стане!

Але дівчинка не зронила й сльози. Нестерпно пекли ноги, вкрившись великими червоними пухирями, а вона зціпила зуби і таки одержала ту, тяжко загорьовану, пригорщу бобу.

* * *

Місяць по тому, як у бункері біля гори Яворини загинули Антоніна та Ярослав Мельники, до хати Юліана Короля у Войнилові прийшли чекісти. Господаря дома не було. Настя пекла хліб . Витягла три рум'яні, запашні буханці, поклала на стіл, побризкала водою і прикрила рушником, щоб "відійшов". Потім наповнила тістом ще три форми і поставила їх у духовку. Підклала під плиту кілька березових полін, щоб хліб не осів і не взявся закальцем. Дрова були сухі, горіли добре. Аж тут ні сіло, ні впало:

– Что, старуха, печешь бандеровцам хлеб? Гаси в печке огонь и собирайся! Повезем на белые медведи!

– Хліб ще сирий...

– Замолчи! Даём на сборы ровно десять минут!

Молодий енкаведист набрав у дзбанок води, почав заливати жар під плитою.

– Що ви робите? Най хліб спечеться! Він буде готовий через півгодини. А мене везти на білі ведмеді нема за що.

– Да? Ты не знаешь за что? Не притворяйся! Воспитала дочь врагом народа, изменницей родины, надо и ответ держать! Шевелись!

Про те, що Тося з Славкам самі покінчили з життям , аби не здатися в руки ворогам, Анастасія вже знала. Цю страшну звістку приніс родич Іван Стасів. Він мешкав у селі Слобідці і не один раз водив Настю на зустріч з донькою. А ще однієї ночі розповіла про це повстанська зв'язкова Христина. Не заплакала, не заридала мати. Ніхто з чужих людей ніколи не бачив сліз на очах у старої Королихи.

"Най що хотять, те й говорять люди, а я не вірю. Чула-м, що велика група командирів прорвалася через кордон на захід. Певно, з ними й Тося зі Славкам..." – переконувала сама себе Анастасія.

І ось прийшли червоні посіпаки, скрутили жінці руки, посадили на фіру і повезли до Калуша на збірний пункт.

– Твоего старика тоже отправим в Сибирь, чтобы узнал настоящую цену советской власти. Вместе будет веселее где-нибудь за полярным кругом киркой и ломом долбить вечную мерзлоту до скончания века.

"А не діждетесь! – подумала Настя. – Хоч на край світу завезіть, а я все одно втечу!"

Така нагода трапилася вже тут, на виїзді з селища. Коли проїжджали повз старий цвинтар, почало сутеніти. Дув холодний східний вітер, мело дрібним снігом.

– Пане товаришу, – звернулася Настя до молодого енкаведиста, – пустіть до виходка.

– О чем балакаешь, старуха? Не понимаю.

– Прошуся по нужді.

– А! Так бы сразу и сказала. Ничего, потерпишь!

– Не годна терпіти! Перелякали ви мене. В череві так і крутить, так і крутить! Я ж недалеко, за оцю ялицю...

– Ну иди, – змилосердився конвойний, але пішов слідем за нею.

– Куди ж ви? Я старша жінка... Незручно… Станьте отут, прошу вас!

Вона присіла за ялинкою, випорожнила сечовий міхур і тихенько, впригинці пішла поміж гробівцями, пам'ятниками та хрестами вниз, до річки Сівки.

– Эй, бабка, где ты там? – поцікавився чекіст.

Тоді вона випросталась на увесь зріст і побігла. Затріщали зрадливі галузки під ногами, навздогін щосили гукав конвойний, але жінка не звертала на це уваги. У неї мов би виросли крила за плечима, і вона полетіла, не торкаючись ногами землі. Серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей. А вона все бігла й бігла до рятівної річки.

– Стой! Куда прешь, старая дура? От нас никуда не уйдешь – мы повсюду! – чулося позаду.

Вона не зупинилась.

– Остановись, а то стрелять буду! Говорю в последний раз! – горлопанив чекіст.

В цю ж мить роздався постріл, але свисту кулі Настя чомусь не почула. Вона вже бiглa по тонкому льоду, який прогинався під її ногами, а сніг замітав за нею сліди. Залишалося декілька метрів до протилежного берега, коли лід проломився, і вона опинилася в зимній воді.

– Матінко Божа, Царице небесна, не дай ся втопити! Порятуй мене, молю! Во Ім'я Отця і Сина, і Святого Духа, – благала в розпачі.

Хапалася за лід руками, а він ламався й ламався, ріжучи до крові долоні. Все ж її ноги сягали дна. Тут була мілина.

– Эй, товарищ сержант! Слышишь всплески воды и крики?

Бабка пошла под лёд! Утонула старая стерва!

Дві тіні метушились на березі, галасуючи і стріляючи з гвинтівок у пітьму.

– Да черт с ней, с этой бабой! Пусть подыхает! Она сама этого хотела. Не имею никакого желания принимать ледяную купель.

Вони для порядку вистрілили ще декілька разів і пішли назад. А Настя тим часом досягла протилежного берега. Стояла на вітрі і відчувала, як мороз сковує одяг і тіло.

"Треба йти... Ні! Буду щодуху бігти, аби не замерзнути. – снувалася в підсвідомості думка. – Не волію датися в руки смерті, коли воля так близько."

Де й сили взялись. Клунок зі свіжоспеченим хлібом вона залишила на фірі і тепер бігла по замерзлій землі, спотикаючись і щоразу падаючи.

– Мені б тільки в Томашівці до сестри! Мені б тільки в Томашівці до сестри! – повторювала вголос хрипким голосом.

Коли постукала у вікно знайомої хати, було близько півночі.

– Йой, Настунько, сестричко злота, що сі з тобою стало? – заголосила сестра, відчинивши двері.

– Вмираю...– ледве спромоглася вимовити Настя і, знепритомнівши, впала на порозі.

Цілу зиму вона тяжко хворіла, кашляючи так, що страшно було слухати. І тільки тоді, коли підпільний Червоний Хрест надав їй дефіцитні на той час антибіотики, жінка прийшла до тями і повільно почала поправлятись. Її шукали. Одинадцять років переховувалась Анастасія Король по глухих селах Долинщини та Болехівщини від караючої радянської влади.

* * *

Минали дні за днями, роки за роками. Маруня народила друге немовля. Це була дівчинка, і назвали її Марисею.

– Подивисі, яка файна наша доня, Вірусю, – хвалився Степан, який важко пережив смерть маленького сина.

Віра навшпиньки підійшла, зазирнула в колиску.

– Дуже файна. Подібна до вас, вуйку Штефку, – сказала і засміялась. – Має таку саму ямку на підборідді, тільки у вас велика, а в неї маленька.

– Чому смієшся? Будеш її бавити тепер, заки не виросте.

– Най Анна мала бавить.

– Анна тебе вибавила, а ти бав Марисю.

Віра подивилась у вічі вуйкові і на знак згоди кивнула головою.

– Добре. Най буде.

Вона нізащо не погодилась би доглядати дитину, якби не любила Степана. Сама не знала, чому так прив'язалась до нього. Можливо, тому, що він завжди був добрим і лагідним до неї, а може, з тієї причини, що в їхньому домі він був єдиним чоловіком. Дівчинка хотіла батька. Їй подобалось, як Степан садовив її на коліна і лоскотав шию вусами, як ходив по хаті, як говорив та усміхався.

"Ніяк не можу збагнути, чому Штефко доводиться мені вуйком, а не татом. Був би він краще чоловіком моєї мами Анни, а не Маруні'', – часто розмірковувала Віра.

Як би там не було, але тепер її свобода була урізана. Мусила колисати, годувати дитину, міняти пеленки. А її вабили гори, ріка, манила весела вулиця. Краще б уже город полоти, гуси пасти, чорниці та гриби збирати в лісі, як носити дитину на руках і підтирати їй носа.

– Розбудіть мене, мамко, раненько. Піду в ліс по ягоди, – просила Вірочка Анну, лягаючи спати.

– Ні, доньцю. По ягоди не підеш, бо мусимо завтра жито за селом вижати. Залишишся дома з Марисею.

– Не хочу! Не буду! – завередувала Віра.

– Як це так: "не буду"! Кожен пильнує свою справу, бо всі хочугь їсти. Ми, старші, підемо на лан, а ти доглядатимеш дитину.

Вранці вони пішли до роботи. А Віра нагодувала Марисю кулешею, напоїла молоком, витерла замурзане личко мокрою ганчіркою і поклала в колиску.

"Заколишу її, а сама побавлюсь у війну", – думала шестирічна нянька. Марися довго не хотіла засинати, і це сердило Віру:

"Ну чому вона, дурненька, не спить? Гойдали б мене в колисці, то я миттю заснула б. А то крутиться, крутиться..."

Нарешті дівчинка заснула. Вірі хотілося на ріку, але старші забороняли лишати дитину в хаті саму. Все ж вона порушила наказ, вийшла на подвір' я, дістала зі схованки дерев'яну шаблю і почала нею рубати бур'яни під вікном. Коли всі "вороги" були знищені, повернулась до хати. Мугикаючи пісеньку і розмірковуючи, чим би цікавим зайнятися, вона враз відчула їдкий запах диму. Виглянула в сіни – там бушувало полум'я! Хата була дерев'яна, під солом'яною стріхою, а надворі стояла серпнева спека. Через декілька хвилин вся будівля перетворилась у суцільну ватру. Наче перелякане звірятко, дівчинка закружляла в чотирьох стінах, шукаючи виходу. На щастя спрацював вроджений інстинкт самозахисту. Вірочка розбила коцюбою причілкове вікно, перекинула через нього сонну дитину і вистрибнула сама. Вхопила Марисю в оберемок і побігла капустяною грядкою подалі від палаючої хати. В кінці городу озирнулась і побачила, як завалився дах. Полум'я шугнуло в саме небо, навіть диму чомусь не було. Тоді вона помчала стежкою до своєї засекреченої печери. Підземелля зустріло дітей тишею і приємною прохолодою. Пахло м'ятою, по темних кутках сюрчали коники.

– Не плач, Марисю, – вмовляла Вірочка дитину, – Ади, ми живі! Я зараз покажу тобі свої цяцьки. Нікому їх не давала, а тобі дам. Видиш, які гарні. На! Бався!

Вона посадовила дитину на коцик, висипала їй на пелену камінці, Марися перестала плакати, почала гратись.

– Тепер ми тут будемо жити. Тут краще, як у нашій старій хаті. Згоріла хата! Нема!

А сім'я Анни Бучка жала жито майже до вечора. Вони бачили здалеку якийсь дим, та подумали, що то горить торішня скирта сіна на плебанії*. Під вечір перестріли їх сільські дітлахи.

– Ага! А ваша хата згоріла! І Марися згоріла! І Вірка згоріла! Геть усе згоріло!

– Що ви мелете, діти? Не може того бути!

Та через декілька хвилин вони пересвідчилися, що від колишньої хати не залишилося нічого, крім купи попелу і головешок, які колись були тими балками, що тримали дах.

– А де ж діточки наші, людоньки добрі? – заголосила Анна, заламуючи у відчаї руки.

Зібралися сусіди, почали розгрібати попіл, шукаючи два обгорілих дитячих кістяки. Не знайшли.

– Ви направду виділи, що Вірка й Марися згоріли? – допитувались у дітей.

– Ая! Вони були в хаті, коли почалася пожежа. Вірка з хати не виходила і Марисю не виносила. Вони згоріли.

Тепер уже заголосили всі.

– Матінко Божа! Та ліпше було б тоте жито згоріло дотла, як мало статися таке страшне лихо!

– Так, це велике нещастя. – співчували сусіди. – Не ведуться в Маруні діти. Михась помер, Марися згоріла у вогні ...

– Пані Бучкова ... Пробачте, але ви самі винні. Потрібно було лишити вдома Анничку. Вірку ще саму бавити треба. Яка з неї нянька? – дорікали односельчани.

Але нічого назад повернути не можна. Не знайшовши дітей на пожарищі, почали гуртом шукати їх у селі та околицях.

-Певно, Вірка заховалася в своїй печері, – нарешті здогадався той хлопчина, який рік тому спокусив її пригорщею вареного бобу. Кинулися стежкою в гори. Коли зайшли в печеру, то побачили, що дівчатка міцно сплять, а навколо їх виблискують відшліфовані камінці та різнобарвні скельця. Почали будити.