Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

– Нема коли вести переговори. Я сама віднесу дитину. Скажу, що нагуляла. Не викине ж вона її з хати. Добрим, лагідним словом звернуся, попрошу християнського милосердя. Я ж тимчасово… Мати матір зрозуміє... Вона й не здогадається…

– Не будь наївною! Я радив би їхати в Суботів. Тоті люди надійні. Візьмеш пашпорт на Яковенко Валентину Іванівну з Херсонської области, будеш усім казати, що ніби від лихого чоловіка в світ поїхала. Залишишся там назовсім.

– Не хочу. Не змогла б під чужим прізвищем жити, озиратися, брехати, тремтіти. Хочу бути з тобою, Славку. Ніколи ми на довгий час не розлучались, усе були разом.

Він більше не перечив. Закликав "Мороза" й "Богдана", попросив провести дружину з донькою в Мізунь.

– Будьте, хлопці, обережні. Довіряю вам дві найдорожчі істоти... Розпитайте в зв'язкової про всю родину Павлишиних. Тільки тоді...

Пізньої ночі постукали у вікно старої хати над потічком. Господиня визирнула крізь шибу і побачила в сяйві місяця, що на подвір'ї стоїть охайно одягнена гуцулка з немовлям на руках. Накинула на плечі свитку, взулася в капці і вийшла.

– В чім справа? Чи ви, жіночко, заблудили, чи переночувати хочете?

– Прошу впустити до хати, там і поговоримо, – попросила гречно.

– Хто ви і відки будете?

– Моє село далеко. Я нетутешня.

– Як ви сюди потрапили?

– Горе привело.

– Добрі люди вдень приходять.

– Я добра людина, не бійтеся. І ви добра людина, інакше б я до вас не прийшла.

– Як знаєте?

– Сама виджу. Серце підказало.

– Заходьте в хату.

– Красно дякую.

Зайшла в сіни і в темряві вдарилась об дверний косяк. Заплакала дитина.

– Чого воно плаче?

– Бо хвореньке й голодне.

– Значить ви – нездала мати.

– Так, я погана мати, але в тім моєї вини нема. Таке життя.

– Йой, Господи! А мені на п'ятінку сон чудний снивсі. Якась загадка нерозгадана, бігме. Чуєш, Василю, до нас у хату прийшла чужа молодиця.

– Та чую, чую! Чого їй треба?– обізвався з пітьми чоловічий голос.

Майнула на місячній стіні тінь, чиркнула сірником, почала засвічувати гасову лампу.

– Світла не треба. Мене тут ніхто не повинен видіти. Я лишу дитину і буду вертати назад.

– Куди?

– Звідки прийшла.

Вони більше не розпитували, мабуть, здогадались.

– Абисьте знали, люди добрі, що моїй доні пішов шостий місяць, і звати її Віра. Тут, у торбині, дещо з одягу, кілька забавок і ліки. Я написала, як їх давати. Дівчинка хвора, але має жити, бо інакше помру я.

Вона поклала дитину жінці на руки і пішла до порога. Дівчинка плакала.

– Якщо матиму змогу, то прийду провідати. А зараз мушу йти. Час підганяє. До світанку маю бути далеко.

Переступила поріг. Дівчинка плакала. І тут її наче прорвало.

Заридала так тяжко, що стіни здригнулись. Кинулася назад, до дитини, цілувала голівку, личко, рученята.

– Прости, доню, прости! Я не назовсім! Станеш здорова, і я тебе заберу! Я тужитиму за тобою, золотятко моє, янголятко любе! Я буду молитися вдень і вночі! Вдень і вночі!

Господиня перелякалась.

– Тихіше, жіночко, сусіди почують. У мене є також маленька дитина, тож вашої не скривджу. Стару матір маю, допоможе. І ви приходьте! Може, хоч ім'я своє назвете?

– Тепер я імени не маю. А колись було... Забула.

Вона вже опанувала своїми почуrгями. Швидко вийшла з хати і розвіялась у пітьмі, як примара. Згодом у двері постукав "Богдан".

– Пані Маріє, впустіть у сіни!

Він присвітив кишеньковим ліхтариком, придивляючись до обличчя жінки.

– Повинен попередити, що за дитину відповідаєте головою. Всім кажіть, що це ваша рідна донька. Зрозуміли?

– Ая ...

Він пішов, а в Павлишиних всю ніч не спали.

– Діво Маріє! Що тепер буде? Казала, що дівочці шість місяців, а вона важить, певно, не більше, як штири кіля, їдна шкірочка й кости, гейби жабеня на болоті. Де вона зростала? Морила ню мамка голодом чи що? Не думала-м і не гадала-м, що такий цурис* буду мати!

Дівчинка плакала й плакала, наче розуміла, що вона серед чужих людей. Молодиці стало жаль дитину. Розпалила піч, нагріла води, викупала в цеберку на скору руку, надягла чисту сорочечку. Дівчинка не переставала плакати. Тоді жінка витягла з-за пазухи набряклий сосок і притулила до скривлених губенят. Дівчинка його не взяла, може, не знала, що то таке. Жінка витиснула декілька краплин молока просто на язичок дитині i силоміць запхала сосок до крикливого ротика. Дівчинка засопіла, заплямкала, почала ссати.

– Ади, яке голодне! Приссалося, як п'явка, і не відорвеш! Витягне все, що маю, Іванкові ніц не лишить. А кусюче яке! Мало пипку не відкусило!

Викупане й сите, повстанське дитя заснуло міцним сном на руках чужої жінки, яка приголубила його, зігріла, нагодувала. Незабаром прокинувся хлопчик, і все почалося спочатку. Молодиця поміняла мокрі пеленки на сухі, нагодувала синочка, заколисала. Заснула, коли заспівали треті півні, коли почало на світ благословлятися. Поспала часинку і встала доїти корову, виганяти гусей, поратися по господарству. Ще вчора мала вона одну дитину, а тепер двоє.

* * *

Минуло трохи часу, і до Павлишиних прийшили три енкаведисти. Звеліли Марії показати дітей. Що мала жінка робити? Показала.

– Это ваши дети?

– А чиї ж? Певно, що мої.

Старалася бути спокійною, але вся трусилася, мов у пропасниці.

– Когда они родились?

Вона на хвилинку розгубилась.

– Двайцять семого червня, – відповіла наздогад.

– Что такое "червня"? Июня или июля?

– Не знаю, про що кажете ...

– И не надо! Давай метрики!

– Нема. Вони були в священика, а церкву закрили. Пропали метрики.

– Врешь, женщина! Мы не дураки. Мальчик твой, а девочка не твоя. Это бандеровский ублюдок!

Той, що був у військовому і в погонах старшого лейтенанта, підійшов до колиски, де "валетом" спали діти, закотив на дівчинці сорочину, підняв її "за шкірку", як дохле кошеня.

– Ты утверждаешь, что это твои двойняшки?

– Так, мої.

– Да они совсем не похожи друг на друга! Ты горько поплатишься за клевету. Мы пришли забрать девочку. Сама видишь, что она на ладан дышит, а мы её вылечим. Зачем тебе чужой ребенок?

Марія розізлилась, піднесла голос до крику:

– Ідіть геть з хати! Ніхто не має права відобрати в матері дитину! Хто таке видів?!

– Тише ! Не так громко ! Мы найдем доказательства, что девочка не твоя, и тогда тебе придется назвать имена настоящих родителей. Подумай хорошенько, женщина!

Вони пішли, а Марія кинулась за порадою до чоловіка, який носив веретою отаву з полонини.

– Йой, Василечку, приходили тоті ... Хтось уже доніс, аби його пан-Біг скарав! Я знала, що так буде. Не мусіла мати навідуватись до дитини так часто. Каже, що донька їй у снах привиджується, ніби помирає і кличе ню... Ліки приносила... Нічим не допомогла, лишень зашкодила.

– Її можна зрозуміти.

– Що маємо тепер робити?

– Мусимо в якийсь спосіб переказати до лісу, післати по ту жінку. Діяти треба вже, бо вони обов'язково повернуться. Тоді буде кінець і нам, і тій дитині. Чує моє серце...

– Але де і як її шукати? Не маємо ні імени, нічого...

Все ж таки є Бог на світі. Цього вечора завітала до них "Параня", яка мала певні вказівки не спускати очей з сім'ї Павлишиних. Почула, що до них приходила "влада", захотіла знати, ким і чим вони цікавились. А дізнавшись, відразу відправила через надійних людей "штафету" в Липу. Вночі її вручили "Робертові".

* * *

Цього разу "Таня" перевдяглася за циганку. В барвистому лахмітті, в гримі та чорному парику, вона змінилася так, що сама себе не могла впізнати.

– Піду без охоронців серед білого дня, щоб менше привертати людську увагу. Тепер циганів наїхало з-за мадярського кордону багато. Переконалася, що саме вночі з кожного кута підглядають цікаві, лихі очі. Для певності візьму пістоля. Живою в руки їм не дамся.

Вона так казала, бо напередодні провід отримав шифровану радіограму, щоб на деякий час припинити передачі через ефір і нікуди з бункера не виходити. Їх попередили, що двадцять першого жовтня в селі Вербіж-Верхній Печеніжинського району чекісти взяли живим слідчого СБ "Лимана".

– Його поранили в час облави. До ночі він пролежав у копиці сіна, а як стемніло, на череві повз декілька кілометрів у своє рідне село до матері. Втратив багато крові, був дуже ослаблений, а ночі тепер зимні. Словом, рятувався чоловік, як міг. Хтів померти в рідній хаті. Мусів би здогадатися, що за обійстям стежать московські агенти. Кажуть, що донесла на него їдна жінка, полька за національністю. Ну, його й захопили посеред ночі. Полячку після того наші хлопці забили, та що вже…

"Роберт" стривожився. Вони з СБ тісно співпрацювали, і слідчому "Лиману" було відоме місцезнаходження бункера, в якому переховувались члени Крайового Проводу. Не один раз вони обговорювали важливі питання, які виникали в ході бойових дій, приймали спільні рішення відносно зрадників і дезертирів. Незважаючи на сувору конспірацію, за якою оунівці могли знати лише п'ять – десять осіб, "Роберту" було відоме справжнє ім'я і прізвище "Лимана" – Ребрик Дмитро Антонович. Саме через нього провідник тримав тісний зв'язок з виконуючим обов'язки Головного судді ОУН-УПА "Шелестом" та з іншими керівними особами.

– Друзі, – зібрав термінову нараду провідник, – нам загрожує смертельна небезпека. "Лимана" будуть катувати, і він може на допитах зламатись. Отже, ми маємо до кінця жовтня перебратися в інший бункер. Його місцезнаходження поки що знаю лише я один. Там уже є майже все для зимівлі. Потрібно ще утеплити стіни і замінувати підходи. Приступаймо нині пакувати секретні архіви та обладнання. Найцінніше заберемо з собою, а решту знищимо. "Таня" терміново віднесе доньку далеко в гори до перевірених людей. Я врахував усі помилки в Мізуні, щоб не допустити такого в майбутньому. До того далекого гуцульського села тільки гірські орли долітають, а москалі лізти бояться.

Наодинці він сказав дружині:

– З тобою піде лишень одна людина, котра добре знає в Карпатах усі стежки та перевали. До хати зайдеш сама. Ніхто ні чого не повинен знати. Наполягаю, щоб ти взяла декілька фальшивих пашпортів. Більше сюди не повертайся. Загубіться з донькою серед гірських бескидів. На землі краще живеться людині, як під землею. Сама бачиш, яке тепер у нас скрутне становище. Нехай уже я... Але ти зобов'язана жити заради дитини.

– Хіба від цих іродів можна заховатись, Ярославе? Мене обов'язково спіймають, катуватимуть, посадять у в'язницю, а Вірочку запроторять в дитячий будинок. Виросте яничаркою, навіть рідної мови не буде знати. Не хочу такого! Хочу з тобою. До кінця. Я давала присягу.

Хто може знати, яку дорогу здолала мужня жінка з семимісячним немовлям на руках, заки добралася до села Слобода Болехівська. Сусіди бачили, що до хати Анни Бучко зайшла циганка з дитиною на руках, а вийшла без дитини. Вони нічого не питали. Не цікавилися й тоді, коли в їхньої односельчанки, в якої помер чоловік і в якої було троє дітей, появилась четверта – маленька, хвора дівчинка.

"Таня" зайшла до хатини над стрімким урвищем, побачила біля печі немолоду гуцулку з привітним обличчям і добрими очима, стала перед нею на коліна.

– Не лякайтесь, газдинько. Я не циганка. Я дружина повстанського командира, а це – наша доня Вірочка. Вам про мене казали... Обставини склалися так, що ми хитаємось поміж життям і смертю. Я знаю, що більше не побачу своєї дитини, то ж молю вас, виховайте її доброю християнкою i щирою українкою.

Вона перехрестилась, зняла з шиї масивний золотий медальйон на ланцюжку i поклала на стіл.

– Він дорогий. Тут, усередині, є фотографії моїх батьків. Ім'я мами Анастасія Король, а свого імени назвати не можу. Виджу, що ви люди бідні. Якщо скрута заставить, то медальйон продайте чи обміняйте на їжу, а фотокартки прошу зберегти, аби моя донечка колись увиділа своїх рідних бабуню й дідуня.

Вона поцілувала дитину, знову стала на коліна, поклонилася господині до землі і тихо пішла до дверей. Не плакала і не озиралась. Просто пішла... У вічність.

* * *

Як передбачав "Роберт", так і сталося. Пораненого "Лимана" повезли до Станіславова у в'язничну лікарню і того ж дня доповіли секретареві обкому КП/б/У Слоню, що енкеведе піймало "дуже важливого бандита", через якого можна вийти на "Роберта", "Шелеста" та інших керівних діячів ОУН-УПА.

– Нехай слідство працює в одному напрямку – обезголовити військовий округ бандерівців "Говерля",– послідував наказ. – Зробіть усе можливе й неможливе, щоб в'язень заговорив.

Пекельний маховик закрутився. Обласний прокурор взяв слідство під особистий контроль, а начальнику УМВД майору Костенку доручили продумати й розробити план по захопленню повстанських командирів. Ще не мали зізнання "Лимана", а вже створили спеціальну опергрупу з п'ятнадцяти чоловік, які проводили щоденні муштри солдатів і готовили їх до бойових дій в лісах і горах. Відібрали сто головорізів з вісімдесят другої і шістдесят п'ятої дивізій регулярної радянської армії і заставили їх пройти прискорений вишкіл на військовому полігоні.

Зізнання вибили через чотири доби. Спочатку вмовляли "Лимана" здати командирів в обмін на волю, гроші та безбідне проживання в будь-якому куточку безмежного Сибіру. Потім перейшли до залякування. Коли ці методи не спрацювали, його піддали жорстоким тортурам. Дмитра підвішували за ноги до стелі і били по п'ятах залізними прутами доти, поки пускалася носом кров, і він втрачав свідомість. Відливали водою і все починали спочатку. Саджали під нігті розжарені голки, затискали пальці в дверні щілини і били, били, били...

– У нас мёртвые и безьязыкие говорят, и ты заговоришь, сволочь фашистская! Сдай "Шелеста", идиот, и мы в тот же день отпустим тебя на свободу.

– Його місцезнаходження не знаю, хоч убийте мене! Про нього може сказати тільки "Роберт", головний провідник ОУН Станіславівщини.

– Смотри, как интересно! Выходит, что у нас два секретаря обкома: товарищ Слонь в городе и пес вонючий в лесной будке. Ну так где же он прячется?

– Знаю тільки, що в Болехівському районі поблизу села Липи, але де саме, сказати не можу. Не був... Не бачив...

– Подвесить бандита к потолку! Улучшится кровообращение в его пустой башке, и он вспомнит! Я уверен!

В ніч з двадцять п'ятого на двадцять шосте жовтня "Лиман" остаточно зламався і погодився провести своїх катів до підніжжя гори Яворини. Всі механізми пекельної машини негайно були запущені в хід.

"Таня" повернулася в бункер на світанку двадцять сьомого жовтня, коли полк озброєних до зубів червонопогонників вишикувався на околицях Болехова, щоб зробити ривок і захопити живими спочатку провідника "Роберта" й суддю "Шелеста'', а потім з їхньою допомогою добратися до схованки головнокомандувача УПА "Тараса Чупринки".

– Я просив, благав тебе, люба, сюди не повертатися, – дорікнув Ярослав дружині. – Ти могла б жити, та сама собі петлю на шию накинула.

– Без тебе, Славку, жити не хочу. Ми обоє знали, на що йшли. Коли вертала попри Мізунь назад, то виділа "Параню". Вона казала, що планується велика облава в гірській місцевості поблизу Липи.

– Невже "Лиман" нас видав? Не вірю! Гадки не маю, що оунівець може зрадити присязі. Для мене краще смерть, чим неволя! Хлопці, давайте гуртом прикинемо, як маємо вибиратися з цієї пастки.

Вони довго радились. Одні казали, що треба негайно залишити цей бункер і перейти в запасний. Інші категорично заперечували:

– Не панікуймо. Три великі облави спокійно тут пересиділи, дасть Бог і четверту... Малодоступна гірська місцина... Вхід у криївку добре замаскованй... Перечекаймо, доки все затихне, а тоді спокійно перейдемо на нове місце.

Все ж вирішили направити двох розвідників, щоб обережно розізнати обстановку. Пішли "Ясний" і "Тимко".

– Пізно, друзі! Нас оточили звідусіль тісним кільцем. Звідси не виберемось живими! Кінець! – доповів переляканим голосом "Ясний", коли повернувся зі стежі.

"Тимко" підтвердив слова "Ясного".

"Роберт" наказав готуватися до останнього, смертельного бою.

* * *

Безіменну гору, де був основний вхід у криївку, війська МВД оточили опівдні тридцять першого жовтня.

– Внимание! – вигукнув через гучномовець майор Костенко.– Выходи на поверхность по одному! Сопротивляться бесполезно, нас целая дивизия! Вы окружены!

Тиша.

– Кто добровольно сложит оружие, тому гарантируем жизнь и свободу! – додав старший лейтенант Кудрявцев.

Тиша. Тиша. Тиша. Знову заклики, і знову тиша.

– Эй, "Лиман" ! Иди в бункер и убеди своих дружков-бандитов сдаться.

Колишній слідчий СБ зі стогоном видихнув:

– Я не знаю, де вхід! Нічого не знаю! Нічого! Я зробив підлість, і мені прощення не буде! Вбийте мене!

– Поздно, голубок! Слишком поздно. Ты теперь повязан с нами одной веревочкой. Не хочешь идти в бункер – не надо! Сами возьмем! Теперь это только вопрос времени.

Червонопогонники почали навмання стріляти з автоматів, кидати гранати до підніжжя гори, гидко лаятись.

– Эй, "Роберт'', выходи немедленно к нам со своей разбойничьей шайкой! Твоё положение безнадежно!

– Українські повстанці живими ворогам не здаються! – крикнув провідник і натиснув на гашетку кулемета. – За тебе, свята Україно!

– Сейчас мы пойдем на штурм вашего волчьего логова!

– Ідіть! Криївка замінована! – була відповідь напасникам, і знову довга кулеметна черга.

– Затягуймо переговори і перестрілку до ночі, – наказав друзям "Роберт".

В голові провідника визрів ризикований план, який він міг довірити тільки "Тані", "Докторці", "Левкові" та "Скалі". На цих людей він міг покластися, як сам на себе. Запросив їх у третю кімнату, а всім іншим звелів стріляти і відгукуватись на заклики майора Костенка.

– Друзі, настав час достойно померти. Все ж є надія, що двоє чи троє з нас можуть зробити спробу врятуватись і винести звідси найбільш секретні документи.

Він хвилину помовчав, розмірковуючи над чимось важливим, і продовжив:

– Зірвати бункер я доручаю вам, друже "Левко".

– Буде виконано!

– Знаю. Мої хлопці не підводили в найскладніших ситуаціях. Вірю, що всі залишаться вірними присязі до кінця. А тепер проголосуймо, кому надамо шанс вирватися з цієї пастки.

– Але яким чином?

– Ось за цією стіною є потаємний хід, який веде на протилежний бік гори. Скорше рішаймо, хто має вийти на волю через цей тунель.

– Ви, "Таня" і "Скала'', – скоромовкою проказала "Докторка".

– Я згоден, – підтримав її "Левко".

– Тоді слухайте уважно. По-перше, про це не повинен ніхто знати. По-друге, ми зараз розберемо стіну, а ви, друже "Левко",продовжуйте переговори з москалями до самого ранку і спаліть документацію. Замуруєте нас у тунелі і виконаєте моє останнє доручення, Зірвете бункер тільки тоді, коли пересвідчитесь, що усі з честю виконали першу заповідь Декалогу. Вірогідно, що від вибуху хід завалиться, і ми також загинемо. Але може статися й таке, що комусь пощастить залишитися живим. Він має перечекати в тунелі дві-три доби, заки більшовики знімуть облогу, вийде через запасний вихід і передасть "Чупринці" та "Шелесту" всі обставини зради слідчого СБ "Лимана". Повірте, друзі, що я нізащо не полишив би вас у біді, адже капітан повинен зійти з корабля останнім. Та мені доручили декілька надзвичайно важливих справ, від яких залежить подальший хід нашої боротьби у підпіллю. Я мушу жити, щоб виконати наказ Степана Бандери. Знаю, що ви мені вірите, але чи повірять ті, що за стіною? Заперечення будуть?

Їх не було. Члени Крайового Проводу знали, що в даній ситуації іншого виходу нема.

* * *

І ось настав фатальний ранок першого листопада сорок шостого року. Червоні офіцери помітили, що з-під кореневища старезної сосни, де була вентиляційна віддушина, йде дим.

– Жгут документацию сволочи! Что-то замышляют...

В цей час комендант охорони "Левко" перевірив, чи всі добросовісно виконали свої доручення, і віддав наказ:

– Приготовтесь! Пора!.. Боягузів між нами нема! Попрощайтесь, друзі... – і відвернувся.

Першою покінчила з життям "Докторка".

– Слава Ісусу Христу. Слава Україні, – промовила тихо, притисла до скроні пістолет і поволі почала сповзати по стіні на долівку.

Цівка яскравої крові потекла по обличчі, залила молоді груди. Мертвими, широко розкритими очима дивилась вона перед собою, ніби побачила дивне, неземне світло в кінці тунелю, що колись називалося життям.

"Ой, Марічко, Марічко! Всі ці роки я щиро кохав тебе, та не смів сказати. Прощай, люба! Зустрінемось на тому світі!" – зойком обізвалося серце у "Левка", але він пересилив себе і промовив твердим голосом:

– Нехай стане прикладом для нас, чоловіків, смерть цієї мужньої жінки!

– За Україну, за її волю! Якщо завинив перед вами, друзі, то простіть! – вигукнув "Микола" і поклав дуло пістолета до рота, щоб уже напевне.

"Богдан" і "Мороз" обнялися і пострілялися одночасно. В житті були нерозлучними, наче брати-близнята, і зробили крок у вічність в одну й ту саму мить.

"Тимко" цілився в серце, але тремтіла рука, і він впав додолу ще живий. Кров била з грудей фонтаном, та свідомості він не втратив.

– Добийте мене, друзі, – прошепотів крейдяними вустами. – Не хочу мук...

Кривава піна текла з рота, а молодий організм все ще боровся зі смертю.

– Оленко, любове моя... Мамо... Ма...М-м-м...

"Ясний" вистрілив йому в голову, і біле волосся враз стало червоним.

– Тепер твоя черга, друже "Ясний", – нагадав "Левко".

– Спершу скажи мені, де провідник?

– Там, де йому належить бути.

– Покинув нас на вірну смерть! Утік?

– Тільки без крику! Стріляйся, бо я пристрілю тебе сам!

– Спершу себе застріль! Чому ся не стріляєш? Хочеш здатися? Так?

– Я мушу підірвати бункер. Але перед тим повинен упевнитися, що всі мертві. Стріляйся, кажу!

– У мене нема пістоля. Маю автомат, а з него незручно.

– Візьми мій.

– Не хочу! Не довіряю тобі і ніколи не довіряв! Зривай бункер! Загинемо разом!

"Левко" повернувся спиною, присів біля порога, простягнув руку... І раптом автоматна черга рясно прошила його тіло нижче лопаток. Він звалився на правий бік, хапаючись за повітря, повернув голову і згасаючими очима подивився на зрадника. "Най Божа кара впаде на него!" – послала прокляття душа, розлучаючись з тілом.

– Так вам і треба! Знайшли вар'ята! Самі повтікали, а хтось має за них помирати! Я жити хочу!

"Ясний" кинув зброю в кут, підняв руки і пішов до виходу. Осіння мряка дихнула йому в обличчя ранковим холодом, вітер сльозив очі, небо супилося хмарами.

– Не стріляйте, товаришочки! Не стріляйте! Дивіться! Я без зброї! Я їх усіх повбивав і добровільно здаюсь на вашу милість!

Впав на коліна, тряс над головою руками, тремтів, як осиковий листок в час негоди, плазував, як гадина, перед катами українського народу. Аби лише жити! Його звідусіль оточили енкаведисти, обмацали кишені. Лейтенант Яценко зв'язав хлопцеві руки за спиною, тричі вдарив носком чобота в груди.

– Не бийте! Тільки не бийте! Я ж сам...

– Прекрати истерику, сволочь бандеровская! Лучше скажи, где "Роберт"!

– Я розповім! Я все розповім!

– А ты кто такой?

– Янишевський Йосип Павлович, за псевдом "Ясний"...

– Откуда будешь, мать твою...

– Місцевий. Родом з села Витвиці Болехівського району... Маю лишень вісімнадцять літ... Я не хтів ... Вони мене силоміць...

– А тебе верить можно? Это не подвох какой-нибудь? Предавший однажды, предаст вновь!

– Ні, Христом Богом клянусь!

Цей убивця, цей Іуда-запроданець посмів вимовити Боже ім'я, і земля не проковтнула його! В усі епохи і часи на Україні були зрадники, які ціною великих людських жертв купляли собі недостойне життя, жалюгідне рабське існування.

До "Ясного" підійшов майор Костенко.

– Сколько вас здесь было?

– Десятеро.

– Где они?

– Шістьох покінчив я сам, у тім числі і коменданта особистої охорони.

– И "Роберта" тоже?

– Ні... Вночі його і ще двох членів проводу замурували в потаємному ході. Я підслухав...

– Ложь! Бандитам верить нельзя. Хочешь заманить нас в ловушку? Да? Мы поверим только тогда, когда ты вытащишь с укрытия все трупы своих дружков.

– Але присягніть, що відпустите мене на волю.

– Об этом поговорим потом. Иди !

– Розв'яжіть руки і дайте когось до помочи. Сам не годен...

– Ишь, чего захотел! Жизнь одного моего солдата ценнее всей вашей разбойничьей шайки. Иди, я сказал!

Майже півгодини "Ясний" витягував на поверхню мертві тіла. На руки він боявся глянути, бо на них була кров його побратимів. Майор Костенко власноручно перекидав трупи, записував у блокнот підпільні псевдоніми кожного з них.

– Фамилии знаешь?

– Ні, конспірація...

– Ты наврал, парень, что сам их убил. Без зкспертизы ясно, что они пострелялись сами.

Зрадник знітився, втягнув голову в плечі. Потім показав на мертвого "Левка".

– А ви на него погляньте! Хіба не видко, що начальника охорони розстріляв я? Бігме, що це зробив я!

Підійшли офіцери і, придивившись до рясних ран на тілі, переконалися, що дійсно йому стріляли в спину з автомата.

– Зачем ты его убил?

– Він хотів бункер зірвати, а я не дав! Тут усе заміноване...

– Веди нас в бункер!

Він повів.

– Теперь покажи подземный ход!

– Я про него ніц не знаю. Бігме, що не знаю! Десь має бути в третій кімнаті. Шукайте самі. Мене туди не пускали.

Вони шукали годину. Не знайшли.

– Будем взрывать бункер. Был приказ товарища Хрущова взять "Роберта" живым. Видать, не придется. Не могу я полк солдат держать под открытым небом без горячей пищи. Уже целую неделю мерзнем в горах. А бандитов всего-то десять было! Срам, мать твою...

Заставили солдатів винести з криївки зброю, книги, папери, обладнання... Коли, накінець, криївку зірвали, то виявився той самий підземний хід, якого так довго шукали чекісти. Майже дві години спільними зусиллями розбирали завали.

– Сдавайся,"Роберт"! Твоя песенка спета! – крикнув через гучномовець лейтенант Кудрявцев. – Если выйдете сейчас же оттуда все трое, мы вам гарантируем жизнь и свободу!

Мовчанка.

– Упорствовать бессмысленно! – долучив свій голос Костенко. – Мы не снимем окружения до тех пор, пока вы не подохнете от голода!

У відповідь почувся приглушений голос "Скали":

– Будьте ви прокляті, московські катюги! Слава Україні!

І один-єдиний постріл. Скільки не гукали чекісти, скільки не дослухалися – тиша.

– Нужны добровольцы, – сказав Костенко. – Ждать больше не будем, а то нас опять застанет ночь.

Знайшлося двоє.

– Слушай мою команду! Янышевский пойдет впереди, за ним добровольцы, а сзади их прикроет старший лейтенант Кудрявцев со своими бойцами. Выполняйте!

– Я не піду! – залементував "Ясний". – Відпустіть мене додому! Ви ж обіцяли подарувати мені життя і свободу!

– Заткните ему глотку! Надоел, щенок! Дешёвой ценой от нас не откупишься! Ты еще поведешь меня в бункер "Шелеста", говнюк! Ясно тебе?

– Я нічого не знаю! Ви казали...

Підійшов кремезний солдат і носком чобота вдарив запроданця в пах. Він застогнав, зігнувся в дугу і поплентався в тунель. Через два десятки кроків енкаведисти наткнулися на три трупи. Тіло "Скали" було ще теплим, здавалося, що з дула його пістолета йде дим. "Таня" лежала горілиць, відкинувши праву руку, а лівою мовби обнімала мертвого "Роберта". Його голова спочивала на її закривавлених грудях, густі чорні кучері закривали обличчя, а світло ручних ліхтариків висвітлювало на долівці велику червону калюжу Доля судила цим двом серцям битися в унісон при житті і зупинитися в одну й ту ж мить. Рідко буває таке на білому світі...

– Который из них "Роберт"?– запитав Кудрявцев.

– Цей... – прошепотів "Ясний" і відвернувся.

Лейтенант дістав з нагрудної кишені фотографію, перевернув мертве тіло догори лицем, порівняв:

– Так точно. Это действительно он. А женщина?

– Його дружина. А оцей – то "Скала", його заступник.

– Унесите трупы и сами уходите отсюда!

Зв'язаного Янишевського, штовхаючи прикладами в спину, повели до старого крислатого бука, де в наручниках під охороною сидів Ребрик – "Лиман". Зрадники насторожено подивились один одному у вічі і низько опустили голови...

Над горою Явориною темними хмарами навис тривожний осінній день. Колючим дощем плакало небо. Лише смереки – свідки трагедії – злякано мовчали.

* * *

Майже півстоліття таємниця криївки біля гори Яворини зберігалася в підземних архівах колишнього КГБ і ЦК КПУ – КПСС під грифом "Совершенно секретно". І все ж нема нічого таємного, яке б не стало відомим. На початку 1996 року в засобах масової інформації була опублікована доповідна записка секретаря тодішнього Станіславського обкому КП/б/У Михайла Слоня першому секретареві ЦК КП/б/У Микиті Хрущову.

"Документ цитуємо мовою оригіналу повністю, без жодних редакторських втручань", – значилося в примітці. Ось цей текст:

"Реализуя поставленную решением Политбюро ЦК КП/б/У от 4 / Х – 1946 года задачу усиления ударов по руководящим звеньям ОУН-УПА, докладываю Вам о ликвидации краевого проводника провода "Карпаты" – "Роберта" и ближайших его соучастников.

Успешному проведенню разработанной областным Управлением МВД и МГБ операции по ликвидации "Роберта" способствовал захваченный 21 октября с.г. во время операции в селе Вербиж-Верхний Печенеженского района, раненый бандит – Ребрик Дмитрий Антонович по кличке "Лиман", оказавшийся следователем СБ краевого провода "Карпаты". Следствие над "Лиманом" было направлено на выявление местонахождения состава краевого провода во главе с "Робертом".

В процессе работы над "Лиманом" были получены развернутые данные о составе краевого провода, а также данные о связях "Роберта" с одним из руководителей УПА "Шелестом", ныне исполняющего обязанности главного судьи ОУН и другими руководящими лицами ОУН-УПА.

В своих показаннях "Лиман" сообщил, что "Роберт", с которым постоянно находится жена Мельник Антонина, являющаяся машинисткой краевого провода, со своей охраной в 8-10 человек скрывастся в тщательно замаскированном бункере в горах Яворино вблизи села Липа Болеховского района.

Одновременно "Лиман" сообщил, что в ближайшие дни "Роберт" собирается перейти в специально для него оборудованный бункер, место расположение которого "Лиману" неизвестно.

Учитывая это, было принято решение немедленно организовать войсковую операцию по ликвидации "Роберта" для выполнения которой были использованы войска 82 и 65 дивизии численностью до одного полка. Руководство операцией было возложено на начальника УМВД майора Костенко, в помощь которому были приданы нач. отделения ст.лейтенант Яценко, ст. оперуполномоченный ст. лейтенант Кудрявцев и спецгруппа численностью в 15 человек.

В качестве проводника при операции использовался ранее захваченный бандит "Лиман".

Операция была начата 26 октября, в процессе операции "Лиман" заявил, что не может ориентироваться на местности вместе с тем продолжал утверждать, что схрон "Роберта" находится на горе Яворино.

Показання "Лимана" перекрывались и подтверждались другими данными. Поэтому было принято решение продолжать операцию. Лишь на 7-е сутки, в 4 часа дня 31-го октября в предполагаемом месте на горе Яворино спецгруппой УМВД во главе с майором Костенко при участии 100 чел. бойцов и командиров войск УМВД 82 й 65 дивизий был обнаружен схрон, в котором укрывалась группа бандитов.