Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

– Певно, що добре. Не слухайте пліток, бабцю. Не кожному випадає у житті врятувати самогубця від смерті, а ви врятували.

Тепер їм, усім разом, і справді стало краще жити. Павлинка приїжджала у вихідні дні до Войнилова, гуляла з дитиною, допомагала в хаті i в городі.

– Тето, ось привезла крупи манної, гречаної та ячної. А ще літровий слоїк олії. Давайте нині насмажимо дерунців!

Гуртом чистили і терли картоплю, гуртом смажили смачні пляцки, гуртом і їли.

– Прошу взяти, Павлинко, десяток яєць, будете мати смаженину до сніданку. Все ж не купувати на ринку, – не залишалася в боргу Настя.

Вона розвела курей і качок, так що тепер не бідували, як раніше. Їли і юшку з молодого півника, і яєшню, і шматочок смачненького м'яса.

– Знаєте... А я все-таки везуча. Влаштувалася на роботу за спеціальністю. Мене цінують. Поставили в пільгову чергу на отримання квартири. Навіть фотографію на "дошці пошани" вивісили, – хвалилась Павлина.

– Ади-ди! – сміялась баба. – Незабаром вас і заміж віддамо. Не знайшли собі нікого?

– Що ви, тето! Я тепер навчена. Попеклась на гарячому, то й на зимне дмухаю. Крутяться біля мене і залицяльники, й женихи. Я їх усіх розганяю. Не хочу ні про які любощі чути! Присвячу своє життя синові, ось побачите!

– Одне другому не завадить, – казала Настя. – Лиш би добрий чоловік знайшовся.

– Ні! – твердо, мов клятву, вимовила Павлинка і дотримала слова.

А хлопчик ріс у чужих людей, в чужій, сирій кімнаті пароха Тавуцького, доставляючи чимало клопотів і матері, і бабі Насті, і Вірочці. Не раз хотілося дівчинці побігти до подруг чи піти в кіно, а натомість мусила бавити Миколку.

"Нічого, – розраджувала себе в такі хвилини, – колись і мене доглядала Анна мала, а їй також цього не вельми хотілось."

Коли хлопчина підріс, то сунувся мотузочком за нею вслід – куди вона, туди й він.

– Вівко, піду нині з тобою до сколи! – заявляв безапеляційно.

Брав для підтвердження своїх намірів олівець у руки і таки йшов за нею на уроки. Незабаром школярі звикли до малого і почали називати Віру Вівкою. Дівчинка не ображалась, їй навіть подобалося, що завдяки Колі однокласники поміняли прізвисько. До цього часу вони зверталися до неї "пані поштмейстрова" , наче сусіди до бабусі Насті. Це її злило. А ім'я Вівка-Вівочка було співзвучне словам вивірка-вивірочка, тобто таке собі маленьке, пухнасте, дике звірятко. Віра справді була подібна на білочку.

Бувало й таке, що Коля набридав їй до сліз, але в таку мить вона пригадувала собі, як пленталась у школу вслід за вчителькою чи Анничкою – і злість минала. Та був одного разу випадок, коли через малого Миколку розігралась між бабою і внучкою ціла трагедія. Прийшли до Віри шкільні подруги Валя Підлісна та Стефа Шептинська.

– У нашої однокласниці Люби Романець помер батько. Ходімо, Віро, з нами плести вінок. Завтра вранці віднесемо його в Діброву, де відбудеться похорон. Туди й наші хлопці прийдуть і класна керівничка.

Віра без зайвих слів почала збиратись.

– Нікуди не підеш, – враз втрутилась у розмову Настя. – Дівчата зроблять вінок і без тебе, а ти посидиш з Миколкою.

– Але ж, бабцю!

– Я сказала!

Віра добре знала, яке тверде слово в баби Насті. Хоч сама була вперта, але переперти бабусю їй не вдавалось ніколи.

– Я пообіцяла дівчатам і піду! – знову почала Віра, взуваючи босоніжки.

– Коби я сама могла побути вдома, то цієї мови не заводила б, – спробувала по-доброму полагодити конфлікт Настя. – Мушу піти, бо маю дуже важну справу.

– А в нашої Люби тато помер! Хіба може бути щось важливіше?

– Підеш на похорон, а зараз не підеш!

– Піду!

– Якщо підеш, то не повертайся, бо будеш бита!

– І не повернусь!

Віра вибігла в садок, залізла на яблуню і заховалася поміж густим гіллям.

" Не злізу до тої пори, поки бабця не заплачуть, мене шукаючи. Не буду сидіти з Колькою, нехай самі сидять!" – крутилися злі думки у впертій голівці.

Однокласниці давно пішли, дивуючись, куди поділась Віра.

Настя поробила всі свої справи, нагодувала й приспала хлопчика, а Віри все не було. Почало сутеніти.

"Куди ж вона пішла, капосна дівка? – сердилась бабуся. – Може, все-таки з дівчатами? Та ні, вона з двору не виходила..."

– Вірусько, де ти? – не витримала Настя. – Йди до хати, бо темніє і збирається на дощ!

Віра не обізвалась. Нило в попереку, затерпли ноги, але вона вирішила сидіти на яблуні хоч би і до самісінького ранку.

– Віро, обізвися! Пожартувала й досить! Йди додому!

"Ага! Нехай пошукають! Так уже мені хотілося піти з дівчатами, а не пустили! Звикли командувати!" – думала Віра.

Шукала Настя внучку на вулиці й по сусідах – ніхто не бачив і не чув. Тоді заламала старенька руки і почала кружляти по подвір'ї, як чайка з перебитими крилами, голосно примовляючи:

– Господи! Завжди Ти був добрим до мене. Охорони мою внучку від усілякого лиха. Якщо її заберуть комуняки і віддадуть в дитдом, то я збожеволію. Пожалій мене стару, Господи! Не дай дожити до того часу, коли її відберуть у мене!

Виглядало, що вона хвилюється по-справжньому. Віра знала, що бабуся страждає манією переслідування. Одинадцять років підпільного життя залишили в її душі незмивне тавро страху. Бабусі часто снилися жахи. Нібито чекісти викрали в неї Вірочку і віддали в далекий, невідомий дитячий будинок. Вона шукає, шукає і ніяк не може знайти. І ось зараз не в сні, а наяву шукає бабуся онуку, молиться і навіть плаче. Вірочці жаль її. Вона знає, що завинила, але не може перебороти в собі підліткового егоїзму. Нарешті добро перемагає зло.

– Бабцю, чого ви охаєте? – гукає Віра . – Я тут, на яблуні!

Вона зіскакує з гілки на землю, потягується, щоб розправити заціпеніле тіло, і потрапляє під град ударів. Настя шмагає її віником. Звідки він тут узявся? Начебто стояв собі тихенько біля печі і враз розгулявся. А боляче ж як!

– Я тебе навчу! Перелякала мене до смерті! Бігаю, шукаю, гукаю, а вона заховалась і мовчить! Буде яйце вчити курку, як на світі жити?! Та ні! Я тобі докажу, що таки курка старша за яйце!

* * *

Літо й осінь шістдесят четвертого року стали для Віри справжнім випробуванням на зрілість. Саме в час випускних екзаменів завалилася стеля в будиночку отця Тавуцького.

– Слава Богу, що мокра штукатурка впала поза ліжко, а то могла б нас покалічити чи навіть убити, – жалілася Настя синові. – Де маємо тепер жити? Отець Тавуцький брав з мене п'ять рублів плати на місяць, а інші беруть десять, а то й більше. А тут ще й пенсію зняли!

Справді, покарала влада бабусю за те, що вона регулярно ходила на Середнянську гору до чудодійного джерела. Декілька разів її затримували міліціонери, але відпускали. Цього разу правоохоронці були невблаганними.

– Я нікому ніякої шкоди не зробила, тільки помолилася Богу, – виправдовувалась Настя. – А в цілющу силу святої водички повірила, бо вона мені дуже помагає. Раджу і вам попити, якщо хворі. Ще-м ніколи до лікарів не зверталась, не брала застриків, не заживала піґулок.

– Не говоріть багато, жінко. Маємо наказ припинити паломництво до джерела, карати за плітки про божественні чудеса. Це ми й робимо. Вас особисто неодноразово попереджували, та ви не послухалась. Подамо на засідання селищної ради, щоб зняли з вас пенсію.

– Ну я й справді не послухалась. Але яке відношення має джерельна вода до моєї пенсії? – дивувалась Настя.

– Коли посидите без гроша за душею, тоді й зрозумієте.

Пенсію перестали виплачувати, але бабуся не здалась. Знову оббивала пороги чиновникам-бюрократам, писала в усі інстанції скарги та заяви, надіялась. А тепер нове лихо: стеля на голову впала.

– Підете жити до нас, – сказав Михайло те, що й повинен сказати син матері.

– У вас тіснота. Діти повиростали. В мене відносини з твоєю дружиною зіпсовані. Крім того, ти – приймак...

– Доста, мамо! Доки приймаком буду? В сім'ї моє слово – закон! Скажу, і Ганна мусить послухатись.

– Приймете нас усіх трьох, чи тільки мене одну?

– Миколку нехай Павлина забере до Калуша, Вірка пашпорт уже має, а як дістане атестат, то нехай пробує вступити до вузу. Її, згідно закону, повинні прописати в гуртожитку. А ви, мамо, перейдете до нас. Голоду в світі нема, тож якось проживемо.

Приїхала Павлина, але Колі не забрала.

– Шість років стою в черзі на однокімнатну квартиру, вже п'ята у списку. Просила коменданта, щоб дозволив жити з дитиною в гуртожитку. Не дозволив. Мені хоч би до осені... А там малому виповниться сім років, і я віддам його в Калуші до школи на продовжений день. Потерпіть ще трохи, тето!

Перейшли жити до Юрочків усі троє. Вірі важко було зосередитись на екзаменах. Все ж якось швидко пролетіли ці напружені дні, пролунав останній шкільний дзвоник, а там і скромний випускний бал.

– Їдь з нами, Віро, – кликали однокласниці подругу. – Спробуємо здати іспити в Івано-Франківський педінститут на українську філологію.

– Я хочу на медицину, – відстоювала дівчина свою заповітну мрію.

– В медінститут без хабаря не пройдеш, а в медучилище нема сенсу вступати. З твоїм атестатом потрібно у вищий учбовий заклад. Україністика тобі підходить. Ти ж у нас талановитий майстер художнього слова.

Віра поїхала з дівчатами "за компанію". Вступні іспити склала добре, набравши шістнадцять балів з двадцяти можливих.

– Бал прохідний, – потішили її в секретаріаті. – Можете надіятись.

Віра поїхала додому, а коли через декілька днів повернулась, то знайшла своє прізвище в списку незарахованих. Пішла в деканат.

– В чім справа? Здала всі чотири предмети на четвірки, набрала шістнадцять балів. У секретаріаті запевняли, що в мене є шанс.

– Так, товаришко. Бал у вас прохідний, але в цьому році на філологію подали заяви хлопці, демобілізовані з армії. В них, як ви знаєте, – пільги. А ще були й такі, яких перевели з історичного факультету на мовний. Конкурсна комісія віддала їм перевагу.

– Тоді віддайте мені екзаменаційний листок. Я спробую з тими оцінками вступити до технікуму.

– Для чого? Приїдете наступного року.

– Нема в мене можливості гуляти цілий рік. Без батька й матері... Живу на утриманні бабусі, яка навіть пенсії не одержує.

– Ви -кругла сирота? Маєте право поза конкурсом... Але чому цього в анкеті не вказали? Тут написано: батько – Юрочко Михайло, працює в колгоспі їздовим, мати...

– Так написано. А насправді це мої вуйко з вуйною, в яких є своїх шестеро дітей.

Віра забрала з педагогічного інституту екзаменаційний листок, доздала хімію та біологію і була зарахована в медучилище.

– Нема нічого злого, щоб не вийшло на добре, – хвалилась вона бабусі. – Стефа і Валя стануть вчительками, а я – фельдшеркою! Не знала вона, що її заповітній мрії не судилося здійснитись.

Не було грошей, а Віра мусила негайно придбати два медичні халати, тапочки, шапочку, фонендоскоп... А ще найняти приватну квартиру, бо студенти першого курсу гуртожитком не забезпечувались. Настя з невісткою не мирились. Змушена вона була переселитись з Колею в напіврозвалену халупу, яку люди обминали стороною.

– Пані поштмейстрова, та ж у тім домі чоловік дружину задушив, – жахалися сусіди. – Кажуть, що там є привиди. Вам не страшно?

– Я не боюся мертвих привидів. Страшуся лихих людей. Хатинку священик освятить йорданською водою, а я намалюю на вікнах і дверях хрестики. Щоранку й щовечора молитимусь Богу, то й нечиста сила відступиться.

В суботу після полудня приїхала з Івано-Франківська Віра.

– Як тобі ведеться, дитино? Чи не важко вчитись?

– Вчуся нормально. Незабаром отримаю першу стипендію.

Тільки маю клопіт з житлом.

– У тебе з житлом, і в мене з житлом, – забідкалась Анастасія. В цю хвилину до халупки завітав бабусин родич Ярослав Возняк. Почув цю сумну розмову, подивився, в яких умовах вони. існують, і рішуче сказав:

– Лишай, Віро, своє навчання. Йди на хімію працювати. Я займаю посаду начальника ССТ і маю можливість влаштувати тебе в трест "Хімметалургбуд" лаборанткою. Поживеш у нас, заки не вирішиться житлова проблема. Станеш на квартирну чергу. Вступиш на вечірнє відділення Калуського хіміко-технологічного технікуму, матимеш спеціальність. Уже з завтрішнього дня ти маєш можливість стати самостійною людиною. Яка стипендія в медучилищі? А скільки отримує медсестра в лікарні? Шістдесят карбованців? Курам на сміх! А на хімії зарплата вдвічі більша, є перспектива отримати квартиру, путівку на санаторно-курортне лікування, місце в дитсадку. Так, так. Не смійся! Пройде два-три роки, ти вийдеш заміж, і знадобиться твоїй дитинці місце в дитсадку.

Віра вирішила ризикнути. Їй так набридли бідність і безпритульність, що вона погодилась би в каменоломнях працювати, лиш би мати власний закуток і щомісячну зарплатню. Але гроші задарма ніхто не платить. Кинути медучилище виявилося справою легкою, а влаштуватися на добру роботу – важко.

– Віро, ти тільки не панікуй. Начальниця будівельної лабораторії Ентіс Марія Григорівна каже, що зараз у неї нема вакантних місць. Обіцяє в майбутньому. Що будемо робити?

Віра вагалась недовго.

– Назад вороття нема. З медучилища пішла остаточно. Наймусь на будівництво, а мешкати буду у вас, дядьку Ярославе. Ви так казали...

Недавня випускниця школи не мала найменшого поняття, що таке радянське будівництво. Не вистачало елементарної техніки, найважчі будівельні роботи велися вручну. Віра за угодою мала працювати малярем, але насправді виконувала обов'язки різноробочої. Першого ж дня в шостому будівельному управлінні їй дали в руки ноші і звеліли носити розчин на дев'ятий поверх житлового будинку.

– Товаришу бригадире, пожалійте цю дитину. Маленька й тоненька, як билина. А рученята в неї зовсім дитячі. Хіба може вона носити бетон на поверхи? Це ж найважча робота на будівництві, – заступилися за Віру жінки.

– А що я можу зробити? Будівельної професії вона не має, та й місця всі зайняті. Ось ви, Ольго Іванівно, якщо жалієте дівчину, то звільніть їй своє місце, а самі йдіть носити розчин.

Жінки замовкли. В напарники Вірі дали Мішку-дурника. Він ніби й дурник, а для себе хитрий. Вдвоє вищий за Віру, він завжди брався за передні ручки носилок. Ішов собі сходами попереду, а вся вага рідкого розчину припадала на дитячі Вірині руки. Дуже швидко долоні вкрилися кров'янистими пухирями, а через декілька днів стали цілковитою болючою раною.

– Май совість, Міську! Замучив дівчину до півсмерти! Її, бідолаху, вже й ноги не носять, а на руки дивитися страшно! – знову почали жінки. – Сам іди позаду носилок, а Вірку спереду став! Ти дорослий, – здоровенний чолов'яга, то ж візьми основний тягар на себе!

– Але ж вона молода, а я старий. У неї більше сили, як у мене, – знаходив вагомий аргумент Місько. – Коли я мав вісімнайцять літ, то працював ого-го! Як звір!

Дружина Ярослава Возняка жахнулася, побачивши криваві мозолі на маленьких долоньках.

– Йой, дитино моя злота! Таку роботу треба виконувати в рукавицях!

– Я в рукавицях...

– Попар руки в теплому розчині марганцовочки, а потім я прикладу до ран тетрациклінову мазь. Ярославе! Допоможи Вірі десь інде влаштуватися, бо це не робота, а справжня каторга.

Сама Віра ні на кого і ні на що не жалілась, ні в кого нічого не просила. Терпіла. Вранці почувалася трохи краще, а ввечері знову падала з ніг. Так, цей рік був чи не найважчим у її житті. Все ж вона з гідністю й мужністю перенесла всі труднощі і вийшла з життєвого двобою переможницею.

* * *

Кажуть, що біда ніколи не приходить одна, а веде за собою лихо. Але й щастя інколи сипне людині цілу жменю золотих зернинок, тільки встигай ловити.

– Таки добилась я поновлення пенсії, Вірусю, – похвалилася при зустрічі баба Настя. – Це все моя наполегливість, повір! Я коли щось задумаю, то обов' язково доб'юсь! Біблія – наймудріша книга всіх часів і народів. А там на писано: "Стукайте – і відчиниться вам ..." Я так живу і дітей своїх вчила так жити. Ти, Віро, також постав перед собою мету і добивайся її. Впертості в тебе вистачає. Чистісінький Роберт!

– Ви знову за своє! Але і я чогось добилась за останній рік. Зарплата добра. Одяглась, обулась. В технікум на вечірнє відділення вступила. Перейшла працювати в лабораторію тресту. А тепер Павлина отримала квартиру і порадила мені стати в чергу на житло. Я уже й заяву написала. Чернетку спеціально привезла, щоб вам прочитати. Ось послухайте: "Начальнику тресту "Хімметалургбуд" від лаборантки будівельної лабораторії Юрочко Віри Михайлівни. Заява. Прошу вашого дозволу поставити мене в пільгову чергу на одержання квартири, так як я кругла сирота, власного житла не маю і утримую на свою заробітну плату престарілу бабусю Король Антоніну Іванівну. Прошу не відмовити." На заяву наклала резолюцію моя безпосередня начальниця, і я віднесла її в канцелярію тресту. Марія Григорівна тримає на роботі залізну дисципліну. Вона сувора, але справедлива. Кажуть, що "вибила" житло майже всім молодим працівникам лабораторії.

– Я ж то мізкую, пощо приїздила комісія з Калуша в нашу "нечестиву" халупку, – знову почала бабуся.

– Так? Вони тут уже були? Значить, профкомівці обстежували умови життя. Ха-ха-ха! Бабцю, ми на коні! – вхопила Віра Анастасію за талію, і вони закружляли по хаті, наче малі діти.

Цього ж таки дня приїхала й Павлинка.

– Тето, добродійко дорогенька! Приїхала я забрати Колю. Дістала однокімнатну малосімейку, купила ліжко й стіл, а також креденс* на кухню. Записала сина на навчання в третю Калуську школу.

– Не поїду! Хочу з бабою Настунею! – притулився хлопчик до її ніг.

"Боже! Усе так, як було зі мною, – подумала Віра. – Я так само колись тулилася до гуцулки Анни Бучко, не хотіла їхати до рідних по крові людей. Нічого. Я звикла, і Коля звикне."

– Віро, йди і ти до мене жити, – нараз запропонувала Павлина.

– Дуже слушна пропозиція, – зраділа Віра. – В дядька Ярослава свої діти, свої проблеми. А я вдень працюю, ввечері ходжу в технікум, а ночами вчу уроки, пишу реферати. Відчуваю, що заважаю цим добрим людям. У вас, пані Павлинка, я почуватимусь вільніше.

Гуртом наварили голубців з тертої картоплі, присмачили шкварками з цибулею. Ласували ними, запиваючи вишневим компотом, і до півночі розмовляли.

– Послухайте, який мені іспит влаштувала Марія Григорівна, коли я перевелась на роботу в лабораторію. Сміх та й годі. Дала задачку на проценти: "Два землекопи копали канаву. Один з них протягом дня викопав канаву такої-то довжини. Інший – такої-то. Який відсоток роботи виконав перший землекоп по відношенню до другого?" Я сиджу і думаю, що це таке – канава? Задачі не рішаю, а намагаюся второпати, що це слово означає. "Вера, у тебя какие-то проблемы?" – цікавиться начальниця. "Ні, – кажу, – ніяких проблем." Запитати, що таке канава, соромлюсь. Нарешті зважилась: "Маріє Григорівно, я задачку розв'яжу тільки тоді, коли ви мені поясните, що це за слово – канава." "Откуда мне знать. Это что-то по-украински, а я украинского языка не изучала." Не відаю, чим би закінчився мій іспит, якби до кабінету не зайшла Ганя Кривонос. "Канава – це фоса по-нашому. Вірка, невже ти такої дрібниці не знаєш?" – сказала вона. Через п'ять хвилин уже були підраховані проценти.

Жінки довго й весело сміються.

– Вірка, розкажи Павлинці історію з моїми окулярами, – підказує Настя.

– А! Було таке. Влаштувала мені Марія Григорівна іспит на зважування. Я цим ніколи на займалась, тож не могла відрізнити півкілограмової гирі від кілограмової. "Взвесь мне, Вера, триста пятьдесят граммов щебня," – наказала завлабораторією. Я підійшла до ваги, обійшла навколо неї, засунула носа до скриньки і шукаю потрібну гирю. Довго шукаю, а тристап'ятдесятграмової гирі не знаходжу. "Да ты плохо видишь, девочка! У тебя серьезные проблемы со зрением, – каже начальниця. – Я тебя отпускаю в поликлинику, пусть твои глаза посмотрят окулисты и выпишут очки. Чтобы я видела тебя на работе только в очках!" Я поїхала до Войнилова і взяла бабцині окуляри, Попросила співпрацівницю Тамару Чайковську, щоб навчила зважувати на лабораторній вазі. "Очки есть?" – запитала Марія Григорівна через два дні. "Є, є!" – запевняю. "Тогда взвесь, пожалуйста, сто двадцать граммов цемента." Все розпливається крізь бабусині окуляри, але швиденько зважую. "А теперь – семьсот пятьдесят граммов щебня." Важу. "Вот видишь! Совсем другое дело! Ты ещё не раз мне спасибо скажешь, что я тебя к врачам направила."

Знову жінки сміються. Лягають спати далеко за північ. Молоді засинають відразу, а Настя ще довго молиться в пітьмі, дякує Пресвятій Діві Марії за внучку і вимолює для всіх добрих людей на світі міцного здоров'я, миру та благополуччя.

* * *

Тієї осені і в бабусі, і в онуки була нагода вийти заміж. Після того, як Павлина забрала Миколку до себе, Анастасія знову перейшла жити з "нечестивої" хатини до сина. Одного вечора перейшов її на дорозі немолодий чоловік. Це був Дікарєв, голова Войнилівського райвиконкому, бо з їхнього селища зробили районний центр.

– Здравствуйте, Анастасия Ивановна. Как жизнь? Пенсию получаете?

– Слава Богу, поновили в Івано-Франківську.

– Должен сказать, что если бы не я, то не видать вам пенсии, как собственных ушей. И Бог не помог бы. Это я...

– Та невже? Коли так, то красненько дякую.

– Спасибочкой не обойдетесь. Есть у меня к вам очень серьезное предложение.

– На могорич натякаєте? – пожартувала Королиха.

– Да нет. Я – фронтовик, человек решительный...

– Що ж там таке? Бігме, цікаво!

– Выходите за меня замуж, Анастасия Ивановна!

Бабу ніби грім ударив:

– Пане начальнику! Для чого ви наді мною знущаєтесь? Мені вже за шістдесят, то ж потрібно замовляти квиток у Могилянськ, а не...

– Все же вы подумайте хорошенько. Я вдовец. Вы тоже одинокая женщина. У вас есть внучка, а у меня – одна – единственная дочь. Я живу в вашем доме и вас туда заберу. Пенсия у меня будет приличная. О вас наслышан, что вы – непревзойденная хазяйка и очень культурная, добрая...

– Ну знаєте! Пережила я двох чоловіків, але щоб комуніста! – спересердя прохопилося в Насті. Вона запнулась і швиденько виправилась:

– Третього пережити не хочу!

Повернулася й пішла. На серці було тривожно. Вона й раніше помічала, що голова райвиконкому пильно придивляється до неї, адже життя заставляло Настю переступати поріг його кабінету не один раз. Але щоб таке!

"Агій! Навіть у страшному сні женихи не снились! Дружина поштмейстера Юліана Короля, мати відомої оунівки "Тані", і щоб заміж за комуніста?! Не діждеться він ніколи," – сердилася стара Королиха.

Минув тиждень. Прийшов посильний, приніс якесь повідомлення, Настю викликали в райвиконком. Дікарєв сидів у кабінеті за столом і, не піднімаючи погляду від паперів, запитав:

– Ну как?

– Ніяк – відповіла Настя.

– Всё ясно, – сказав ущипливо. – С вас сняли пенсию.

– Не може бути! Її недавно поновили через обласний суд.

– А вчера суд отменил свое постановление. Читайте.

– Читайте самі. Коби ви тільки того й мали у житті, що тих нещасних вісімнадцять рублів! – і вийшла з кабінету.

Так сумно закінчилось райвиконкомівське сватання. Баба Настя знову залишилась без пенсії. Цього разу вона вирішила нікуди не ходити, не просити, не принижуватись, Вірочка непогано заробляла і щомісячно виділяла бабусі дещицю зі своєї зарплатні. Крім того Віру сватали, і її жених був Насті до душі. В шкільні роки дівчина не зустрічалася з хлопцями. Соромилась бабусі. Настя була людиною суворих моральних правил і "шляхетного виховання", як гордовито при нагоді вона казала своїй онучці. Тепер вибрала їй нареченого сама. Це був Володимир Гургула, син Томашівського греко-католицького священика.

– Вірусю, ходімо до сповіді, – одного недільного ранку запропонувала Настя.

Вони встали до сходу сонця і пішли польовими стежками в підпільну церкву. Молилися щиро, з душевним трепетом. Висповідались і причастились.

– Пані поштмейстрова, – звернувся згодом до бабусі отець Гургула, – Моєму синові Володимиру сподобалась ваша внучка. Може б ми їх познайомили, а через деякий час і одружили?

– Красно дякую за велику честь, панотче. Але відповідь на це делікатне питання повинна дати не я. Та й молоденька вона дуже,торік школу скінчила...

Настя передала суть розмови Вірі.

– Як він тобі, Вірко? Подобається?

– Подобається. Але заміж не піду.

– Чому? З доброго роду, гречний юнак з культурним поводженням, не те що сучасні батяри*.

– Справді хороший хлопець, але заміж не хочу. Буду працювати, вчитись... Моя доля нікуди від мене не дінеться.

– Ой, гляди, дівко, потім жаліти будеш! Такі женихи на дорозі не валяються.

Віра за Влодком не жаліла. А от за його батьками гірко плакала, проводжаючи в останню дорогу. За непохитні релігійні переконання їх живими спалили кагебісти у власній хаті. Ще в сталінські часи отця Анатолія Гургулу багато разів викликали в спецвідділ, заставляли підкоритися Московському патріархові. Він не погодився. Тоді його з дружиною заарештували, засудили і повезли по етапу в концтабори. Дев'ять років неволі не зламали священика. Вдруге судити його за віру побоялись, бо вже існувала Гельсінська спілка, і такий судовий процес обов'язково прозвучав би на весь світ по радіо "Свобода".

– Попа надо убить! – вирішило кагебістське начальство. – Но сделать так хитро, чтобы комар носа не подточил!

– Каким способом?

– Инсценировать пожар. Короче говоря – сжечь в собственном доме.

Досвіду кагебістам було не позичати. Сценарій простий, але спрацьовував не один раз. Пізньої темної ночі вбивці підперли знадвору двері дрючком. Вікна, стіни й дах хатини облили бензином і підпалили. За лічені хвилини хата згоріла разом з непокірним священиком і його дружиною.

– Неосторожное пользование огнем, – був короткий висновок експертизи.

Та людей обдурити не можна. Вони знали, хто приклав руки, щоб знищити їхнього пастиря. Але що могла зробити малочисельна громада парафіян? Хіба що з почестями поховати мучеників.

* * *

Минуло два роки з того часу, як Віра перейшла на роботу в трест. Усе в неї йшло на лад. В лабораторії її любили, в технікумі вчилась успішно. Правда, помер вуйко Михайло. Його смерть вони з бабусею пережили, як непоправну родинну трагедію. Навіть чужі люди плакали за ним, бо це був чоловік великої милосердної душі, а Віра сприймала його, як рідного батька.

– Сину, сину! – тужила стара мати. – Чому ти помер, а я живу? Краще б мені не дочекати такої страшної днини! Господи, за віщо так тяжко мене караєш?

Невдовзі по синовій смерті його діти вигнали з хати бабу Настю на вулицю. Але Бог не зовсім відвернувся від старої Королихи. Якраз на часі вручили Вірі ключі від однокімнатної квартири. Вона, не гаючись, перевезла бабусю до Калуша.

– Наче в раю! – тішились вони своїм маленьким, але затишним кубельцем.

– Все ж це не наша квартира, бабцю. Вона – відомча, тобто від тресту. Мушу працювати тут усе своє життя, відробляти жилплощу. Якби не наша Марія Григорівна, то стояла б я у черзі ще не один рік. Спасибі їй!

З того часу Віра перестала тремтіти при зустрічах з начальницею, як це було раніше. Цим скористалися лаборантки.

– Піди, Віро, на склад і поміняй термометр.

– Я його не била. Нехай іде той, хто розбив.

– Але бували випадки, що й ти била.

– Тоді сама ходила міняти.

– Йди, Віро, йди! Ми всі тебе просимо. Марія Григорівна на тебе не буде сваритись.

Завідуюча лабораторією сердилась, коли дівчата били термометри. Вона привчала, мов зіницю ока, берегти "государственное имущество." Але без термометра нема роботи. Щохвилини потрібно замірювати температуру розчину, та й термостати без термометрів працювати не можуть.

До Віри підійшла Лариса, обняла за плечі.

– Це я розбила термометр. Виручи мене, Вірусю, бо цього разу Малка мені не простить.

Віра поїхала на базу. Якраз видавали працівникам зарплату.

– Добрий день! – привіталась Віра і підійшла до столу, за яким сиділа завлабораторією.

– Здравствуй, Вера, почему не работаешь?

– Розбився термометр, – з ходу почала Віра.

– Как это понимать? Неужели сам разбился? – здивовано подивилась на дівчину з-під окулярів Марія Григорівна.

Віра промовчала.

– Сам термометр разбиться не мог. Скажи, кто разбил?

– Не знаю.

– Значит, ты разбила.

– Та ні, я його не била.

– Тогда кто?

– Не знаю!

– Не знаешь? Ты обязана при пересменке проверить наличие и исправность всех инструментов и приборов. За каждый испорченный прибор буду вичислять из зарплаты.

– Нічого я не знаю. А якби й знала, то не сказала б. Дайте нам новий термометр. Без нього працювати неможливо.

– Вы только посмотрите на неё! Что она мне такое балакает? Ну да ладно! Куда от тебя денешься?

Вона засміялась, обняла Віру за плечі, повела на склад і видала новенький термометр.

А через кілька днів Віра потрапила в халепу. Коли йшла на роботу, то на прохідній ЗБІКу* зустріла майстра.

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, Віро. Чого тобі не спиться? Ще година до початку робочого дня, а ти вже тут.

– А! Маю багато роботи. Увечері лишитись не можу, бо вчусь.

– Ну йди, йди!

Коли через деякий час несла бетонні кубики під прес на випробування, то побачила, що той самий майстер розмовляє на подвір'ї з якимось незнайомим чоловіком. Мовчки пройшла повз них.

"Вранці віталася," – подумала. Тільки-но повернулась у лабораторію, як дівчата повідомили:

– Віро, тебе викликає Марія Григорівна "на килим".

– Чого б це? – здивувалась дівчина. Постукала в двері кабінету. Привіталась.

– Здравствуй, Вера, здравствуй! Вот со мной ты всегда здороваешься, а с большим начальством – нет. Почему?

– Я завжди з усіма вітаюсь.

– Да нет. Вот поступила на тебя жалоба от главного энергетика комбината. Почему с ним не поздоровалась?

– Бо я його не бачила.

– А ты его хоть знаешь в лицо?

– Ні, не знаю.

– Вот, вот. Ты его не знаешь, а он тебя знает.

– Не бачила я ніякого енергетика.

– Врешь, Вера! Ти несла кубики на испьпание, а он во дворе разговаривал с мастером. Прошла молча мимо, вроде он не человек.

– Маріє Григорівно! Та я ж не знала, що то головний енергетик!

– Да? Может и не знала. Но он страшно разозлился и приказал, чтобы я тебя уволила. Так и сказал: "Чтобы её через двадцать четыре часа в лаборатории не было!"

Віра стояла ні жива, ні мертва. Ну навіщо їй цей клопіт?

Є ж правило: зустрів людину – привітайся, а зустрів її вдруге цього ж дня – привітайся вдруге. Марія Григорівна подивилась на пригнічену Віру і розсміялась:

– Иди работай. Я тебя не уволю.

– Може, мені вибачитись перед ним?

– Еще чего! Я ему так всыпала за тебя, что он будет помнить до молодих веников! Но советую тебе все-таки здороваться со всеми – со знакомыми и с незнакомыми.

* * *

Того дня, коли зустріла свого судженого, Віра не забуде ніколи.

Ранок був особливий: сонячний, погідний, веселий. Веселий та сонячний був і настрій у дівчини. Коли бігла через двір, то бачила, як від'їжджають на полігон завантажені бетоном самоскиди.