Текст книги "Довго мовчали смереки"

* * *

Під тихими весняними зорями спали Карпати. Спала гора Яворина, закутавшись в білий серпанок туману. Спала земля. А підземелля не спало. Вісім чоловіків і дві жінки впродовж ночі не стулили повік.

– Помру я, Марійко . . .Помру… О-о-ой !

Молода чорнява жінка краєм білого халата витерла піт з чола, наповнила шприц прозорою рідиною з ампули.

– Годі вам, подруго "Таню". Всі жінки на світі народжують дітей, то й ви народите. Усе йде як слід. Потерпіть трохи. Ось зараз я зроблю вам застрик*, болі й зменшаться.

Голос її звучав бадьоро, а руки тремтіли.

– Що болі? Сил нема. Хоч би поспати часинку". Змучена я вкрай". О, знову! Йо-о-ой! Ма-а-мо!

– Я співчуваю вам і допомагаю. Але ніхто за вас не народить, мусите самі. Так природа створила. А тепер зберіться з силами, бо вже доба минула, як почалися перейми. Ну ж бо! Народіть спершу, а тоді вже поспите!

При світлі гасової лампи на лікарку дивилися глибокі озера очей з темними круглими берегами. Лице жінки було мертвотно блідим, вуста зшерхлі, потріскані. Марійка зволожила їх ватяним тампоном, змоченим джерельною водою, зміряла кров'яний тиск, перевірила серцебиття плоду. Воно прослуховувалось у двох місцях. "Будуть двійнята! -подумала з тривогою. -Чи справлюся сама? Ніколи в житті двійнят не приймала. Обіцяли дати в допомогу лікаря "Береста". Але всього не передбачиш, адже роди почалися раніше строку. Це все "Роберт"! Характер – грім і блискавка! Себе не жаліє та й іншим не дає спокою. Посадив вагітну дружину верхи на коня, щоб доставила в Долину секретний пакет. Ледве назад повернулась..."

Повстанська лікарка Марійка, підпільне псевдо "Докторка", серйозної медичної практики не мала. Тепер вона виконувала обов'язки кухарки, бо так склались обставини. Аж подумати страшно! Це ж не жарт розрадити дружину самого "Роберта", провідника Крайового Проводу ОУН "Карпати". Та ще і які пологи! Перші. Двійнею. В бункері*. Цей бункер, викопаний поблизу гори Яворини, нагадував фортецю, де все було продумане до найменших дрібниць. Вхід з ущелини, замаскований густими кущами та деревами, вів у три просторі кімнати з усім необхідним для життя та праці в підпіллі. В першій кімнаті розмістилась охорона, в другій – канцелярія, а в третій перебували члени проводу. З останньої кімнати вів підземний тунель із запасним виходом з протилежного боку гори, про який знали лише двоє: "Роберт" і його заступник "Скала". Бункер і підходи до нього були заміновані.

– Спрага мене замучила ... Пити! – просила роділля. "Докторка" відігнала від себе дрімоту, втому й невеселі думки.

Знову змочила їй вологим тампоном язик та вуста. "Щось перейми послабились, – занепокоїлась. – Це погано. Дуже погано!"

– Подруго "Таню", перейдемо до рішучих дій. Затягувати роди не можна. Ви теж лікарка, отож надіюсь, що мене зрозумієте. Розпочнемо приймати хінін.

Роділля не перечила. Уже після першого порошка родова діяльність активізувалась. До них з сусідньої кімнати заглянув молодий чоловік з розумними карими очима і з чорним кучерявим чубом. У сірому костюмі, у вишитій сорочці, з виразом тривоги на мужньому обличчі. Нічого не питав, тільки дивився.

– Це ти, Славку? Вийди! Прошу тебе, вийди! Не дивися на мої муки! Ой, болить, болить!

Він стояв незворушно. Марійка силоміць виштовхала його за поріг і зачинила двері. Чоловік сів до столу, на якому стояла друкарська машинка, завалена паперами, підпер долонями важку голову, задумався. За стіною кидалася від болю його кохана дружина, і її стогін шматував серце. Він дав би відрубати ногу, руку, виколоти око, тільки б вона так не страждала.

"Докторка" знову приклала до живота роділлі стетоскоп: "Ого, серцебиття стало приглушеним і дуже частим! Починається асфіксія, і в мене також серце мало не вискочить з грудей! Господи, допоможи! Діво Маріє, заступнице небесна, порятуй!"

Пригадалося їй, як у "Тані" під час вагітності почали кровоточити ясна, як жменями випадало волосся, як появилися набряки на гомілках, погіршився зір. Ризикуючи власним життям, "Докторка" декілька разів пробиралася в навколишні села, щоб принести вагітній цибулі, часнику, капусти, моркви.

– Принесла вам, подруго, трохи вітамінів. Споживайте овочі сирими. Ось зараз моркви натру з яблуками. Їжте!

А "Левко" якоїсь ночі роздобув великий слоїк меду, дві плесканки бринзи*, глечик домашньої сметани. Вагітна слухалась, їла моркву з медом, пила сметану, жувала капустяні листки. Але бункер – це бункер. Без сонця, без свіжого повітря, без щебету пташок. Кляті комуняки загнали українських патріотів під землю і полюють, полюють, як хорти на звірину. Обставили з усіх сторін спеціально вишколеними агентами НКВД, сексотами* і стукачами. "Де у неї сили візьмуться? – думала Марійка. – Вагітність припала на зимово-весняний період, а плодиків двоє. Висмоктали всі соки ..."

Дівчинка народилася першою. Маленька, худенька істота, з синюшним, зморщеним личком, з писком замість крику. "Докторка" перев'язала пуповину, відділила дитя від матері і покликала батька:

– Маєте доню! Пеленайте самі. Я не можу відступитися, бо зараз на світ появиться ще одненьке. О! Це йде ніжками! Здається, що хлопчик буде ... Ну потисніться! Сильніше! Ще! Ще!

Тягла за ніжки, колола щось у пуповину, плескала по сідничках.

Нарешті почулося тихеньке скигління.

– Ади! Повстанця маєте, друже командире! – засміялася з полегшенням і перехрестилась.

– Забирайте сина, бо мушу пантрувати*, аби-сь не було кровотечі. Глядіть, яке черево! Як гора!

Вона заздалегідь усе приготувала і тепер метушилася навколо молодої матері, радіючи, що все так обійшлось. А спантеличений батько стояв над новонародженими немовлятами і невмілими руками намагався запеленати хоч одне з них.

– Іване! – покликав "Скалу". – Ходи на допомогу! Не годен нічого зробити з двома партизанами. Я потримаю за ноги, а ти мотай!

Він сяяв щастям. Глянув на дружину. Біла, як смерть, знесилена, виснажена, в чому тільки й душа тримається? Йому захотілося припасти до цього змарнілого обличчя і цілувати до нестями рідні вуста, говорити найніжніші слова любові. Але тут були присутні його підлеглі, тому він стримався. Вони звикли бачити командира не сентиментальним, а серйозним і діловим.

"Докторка" закінчила роди і накрила породіллю великою сільською периною.

– Трусить пропасниця, сердешну. Крові багато втратила, а в криївці прохолодно. Молока б їй гарячого попити, та де його взяти? – бідкалась Марійка. – Хлопці, ану ворушіться! Запаліть керосинку, заваріть чаю з афинів*!

Підійшла до новонароджених:

– Слабонькі обоє, дуже слабонькі. Особливо хлопчик. Сині, холодні... Кричати не можуть, лишень пищать, як пташенята. "Роберт" рішуче зняв піджак і сорочку, притулив немовлят до голих грудей.

– Я зігрію їх! Марійко, накиньте мені на спину кожуха! Сльози душили його, але він заціпив зуби, щоб не розплакатись.

Почуття радості і відчаю боролися в його душі: "Що чекає на цих крихіток у майбутньому? Не можуть же вони зростати в підземеллі..."

– Іване, котра година?

– Пів на шосту ранку.

– Запам'ятайте! Нині, тринадцятого квітня тисяча дев'ятсот сорок шостого року, народилися на світ наші з "Танею" первістки – син і донька! – сказав урочисто.

* * *

Породілля заплющила втомлені очі. Була в напівдрімотному стані, а може в комі. Виразно побачила себе на широкому батьківському подвір'ї. Зовсім юна, з відром у руках, і не "Таня" вона, а Тося, кохана таткова доня.

– Ади, Бодю, яке файне дівча тягне воду з кирниці! – почула веселий хлопчачий голос.

Глипнула: четверо юнаків заходять у хвіртку. Хто сказав ці слова і не второпаєш, бо всі нараз сміються і вітаються.

– Слава Йсусу! Дай ся напити студеної води, Марічко!– сказав той, що з очима-блискавицями, і хвацько підступив ближче.

– Відки знаєш, що я Марічка?– запитала відважно, закидаючи на плечі русяву косу.

– Серце підказало. А тебе й справді Марічкою звати?

– Ні, не вгадав. А тебе ж як?

– Ярослав... Для тебе Славчиком можу бути.

– Підожди, Славку, зараз горня з хати винесу.

– Та я так, з відра!

– Ні, так не по-людськи.

Вона таки винесла горня, а він, зачерпнувши води з відра, заставив її надпити пару ковтків.

– Пий перша! Хочу знати, про що думаєш!

Вони стояли посеред двору, пили по черзі воду і сміялись. ніби знали одне одного від сповиточку.

– Тосю? Що там за гармидер такий?

З хати вийшла молода поважна пані, вбрана по-міському, з модною зачіскою, з білим, виплеканим лицем.

– Позирніть, мамо, скільки в нас чужих хлопців на подвір'ю!

Відро води випили і ще їм мало!

– А й справді, що чужі, бо таких крикунів у Войнилові я не виділа-м. Відки будете?

– Хто з Бережниці, а хто зі Старого Угринова. Після літніх вакацій їдемо на навчання в Рогатинську гімназію, – вступив у розмову все той же кучерявий і кароокий. – Та біля вашої хати пригода нам сі трафила: колесо від воза відпало. Фірман щось там лагодить, а ми вирішили напитися з вашої кирнички.

– Ага ! Ну то зайдіть у хату, бо надворі горячо. В цему році серпень дуже спекотний. Я можу вас квасним молоком пригостити. Два рази запрошувати хлопців не довелось. Вони пили кисляк, розглядали фотографії на стінах кімнати, жартували. Коли фіра була полагоджена і вони виходили з хати, щоб їхати, Славко зненацька сказав:

– Коли ваша донька підросте, прошу пані, то стане моєю дружиною. Ось увидите.

– Замалий ще про одруження думати! Моїй Антоніні лишень п'ятнадцять буде...

– А мені вісімнадцять. В самий раз!

– Бахури ще обоє. .. Звідкіля ти будеш, любий зятю?

– З Бережниці. Миколи Мельника син.

– Не знаю такого.

– Як не знаєте? Мої тато церковним дяком у селі.

– Ага! У селах Бережниця та Старий Угринів їдна парафія, а парохом* у вас Андрій Бандера. Правду кажу?

– Правду!

* * *

В сім'ї дяка Миколи Мельника було шестеро дітей: два сини і чотири доньки. Бог наділив їх усіх чуйними серцями і відданою любов'ю до рідної землі. Батьки передали дітям у спадок багато чеснот, закріпивши їх дбайливим вихованням.

Найстарша дочка Оксана була головною помічницею матері, турботливою нянькою молодших братів і сестер. Ольга, Марія і Володимира росли гарними, працьовитими дівчатами, добре вчились у школі. Оля мріяла стати вчителькою, Марійка -вступити в торговельну школу, а Влодка мала бажання залишитися при батьках у селі. Євген був на десять років молодший від Ярослава і вважався загальним улюбленцем, бо це був "вишкрібочок", як жартома називала його мати.

Найсерйознішим і найздібнішим з усіх дітей був Ярослав.

Здавалося, що сам Господь Бог поставив мітку на цьому кароокому хлопцеві з буйним кучерявим чубом. Сільську початкову школу закінчив з похвальним листом, був не по роках допитливим і кмітливим.

– Хоч не маю великих статків, але Славка віддам на науку в Рогатинську гімназію, -казав голова сім'ї дружині.

– Чому в Рогатинську? До Станіславова ближче, та й легше туди добиратись.

– Так, до Рогатина трохи задалеко, але туди отець Андрій хоче перевести зі Стрия свого наймолодшого сина Богдана. Наші сини – ровесники і дружать між собою. Крім того, в Рогатині багато танші* мешкання*.

Дяк Микола Мельник із села Бережниця Шляхотська і священик Андрій Бандера з Угринова Старого приятелювали. Мало того, що зустрічались у церкві на богослужіннях, але й на великі релігійні свята сім'ями ходили один до одного в гості. Почалася дружба й між дітьми цих шановних батьків. Ярославу дуже подобався Степан Бандера, учень старших класів Стрийської гімназії. Він поважав цього хлопця за ясний розум і цілеспрямованість у житті. Але Степан був на десять років старший, користувався великим авторитетом у колі ровесників, серйозно захоплювався політикою і не мав часу водитися з малечею. Ярослав Мельник подружився з Богданом Бандерою, і дружба ця тривала продовж двох десятиліть.

Одного серпневого світанку на фіру, запряжену парою добрих коней і вистелену барвистими веретами*, сіли Славко, Бодьо, Дозьо і Юрко. Їх повезли через Войнилів і Бурштин у славне галицьке містечко Рогатин на навчання в тамтешню гімназію.

– Абисьте знали, легіники*, що в Рогатині дуже ладні дівчата, – жартував фірман. – Їдну з них, красуню Настю Лісовську, доньку місцевого священика, взяв за жону турецький султан Сулейман, і вона прибрала до своїх рук Османську імперію. Люди Роксоляною її назвали. Може, чули?

Але хлопці дівчатами тоді ще не цікавились, про Настю Роксоляну не чули, далі Калуша не їздили і що чекає їх у майбутньому – не знали. Їх манила романтика вільного гімназійного життя.

– Погляньте, хлопці, он здалеку видніється Дністер. Сюди несуть свої води Лімниця, Свіча, дві Бистриці, дві Липи, Стрий і багато інших річок. Кажуть, що наш Дністер – найчистіша ріка Європи, – сказав Микола Мельник, який супроводжував хлопчаків у подорож .

Вони переїхали через міст, милуючись чудовими краєвидами, які відкрилися їхнім очам, гомоніли, сміялись.

– Знайомтесь, діти, зблизька, пізнавайте рідне Підкарпаття, бо це є наша дідизна, скроплена потом, слезами і кров’ю поколінь, – повчав Ярославів батько.

У гімназії справи вирішилися швидко. Документи прийняли і призначили дні вступних іспитів. Потрібно було винайняти житло, пообідати, відпочити.

– Можу взяти на мешкання лише двох, – сказала господиня, коли вони постукали в двері будинку, що в десяти хвилинах ходи від гімназії.

Вона пильно оглянула Славка й Богдана.

– Беру цего й цего. Та глядіть мені, поводьтеся чемно, бо батярства* в своїм домі я не потерплю.

Кімнатка була маленька, з одним віконечком, що виходило в сад, зате чистенька й затишна. Плата також влаштовувала старого Мельника, так що хлопцям тепер належало спати на одній канапі, вчити уроки за одним столом і харчуватися, як то кажуть, з однієї миски. Вони добре склали вступні іспити і стали гімназійними товаришами – побратимами.

* * *

Всі у Войнилові знали, що Іван Юрочко загинув у Січових стрільцях. До Настуні заходив його бойовий побратим. Розповідав, ніби розривна куля пройшла йому через око і роздробила череп. Поховати не встиг, бо відступали.

– Може живий?

– Та де! Був би живим – дався б чути. Бідна Настунька зосталась молодою вдовою з двома діточками. Забрали австріяки чоловіка на війну – і з кінцями. Чекала, чекала... Навіть похоронки не було, – співчували сусіди.

– Жаль дітей, що лишились батька. А відносно Анастасії ... Вийде вона заміж вдруге, от увидите! Файна молодичка, то й женихи сі знайдут.

Все ж минуло майже п'ять років, заки її посватали. Якогось вечора перестрів її біля школи Юліан Король і запитав:

– Як тобі ведеться, Настуню?

– Звісно, що зле, пане поштмейстре. Дітям батько потрібен... Здібні обоє... Хтіла би-м дати добру освіту, але де мені, вдовиці.

– Віддавайся за мене.

– Жартуєте, прошу пана.

– Ні, не жартую. Знаю тебе з колиски. На моїх очах виросла, красною панною стала. Я ще тоді тебе любив. Але поки їздив освіту здобувати, ти віддалася за Юрочка. Заздрив я йому." Через тебе, Настунько, до сего часу кавалірую.

– Ей! Та ви могли би дівку взяти. Пощо вам удова з дітьми?

– Що вдію, коли ти мені припала до душі? Призирався я до тебе ... Добра господиня ... Порядна ... Побожна ... Я син священика, і людські чесноти мають для мене велике значіння.

Молодиця засоромилась, не знала, куди заховати порепані від важкої праці руки. Опустила очі. Мовчала.

– Добре. Я тебе не силую і не підганяю. Подумай.

Вона порадилася з ріднею. Всі в один голос розхвалювали Короля, бо він і справді цього заслуговував. Хто з чоловіків найповажніший і найосвіченіший у селі? Священик, директор школи і начальник пошти! Правда, пан поштмейстер старший за неї, зате при добрій посаді й при грошах. Будь-яка дівчина за велику честь би мала, аби її такий посватав.

– Не роздумуй, Насте! Бог тобі щастє посилає, а твоїм дітям – доброго батька. Йди за него!

Вона й сама знала, що кращого чоловіка їй не знайти. Вискочила перший раз заміж, заледве сімнадцять минуло, народила дочку й сина. Гірко набідилася, коли Івана забрали на війну. Стара хата почала валитись. А пан Юліан вже й будівельний матеріал почав купувати. Каже, що почнуть новий дім зводити на її обійстю, як тільки Настя дасть згоду.

Вони побралися восени двадцять першого року, а через десять місяців народилася в них донька, яку назвали Антоніною. Ніжне дівчатко з білими кучериками і розумними блакитними очима. Юліан з Анастасією дуже любили свою одиначку, виховували в розкошах, плекали надію дати їй вищу освіту, придбати посаг, щасливо видати заміж. Дівчинка вирізнялася з-поміж ровесниць і зовнішністю, і успіхами в школі, і лагідною вдачею.

– Як виросту, то лікаркою буду! – твердила Тося з дитинства.

Пішла до першого класу в шестирічному віці. Мати пошила їй білу торбину та пов'язку з червоними хрестами, і її прийняли в шкільну санітарну дружину. Мала список найбідніших мешканців села, немічних людей, сиріт і калік. Ходила від хати до хати, пропонуючи допомогу. Розумілася на ліках, купувала їх в аптеці за батьків кошт. Бувало, що набирала з домашніх запасів борошна, цукру, сала, яєць і роздавала нужденним.

– Маєте добру доньку, пані поштмейстрова, – хвалили односельчани. – Най пан-Біг дає їй щастє і здоровлє!

* * *

В тисяча дев 'ятсот тридцять сьомому році гімназист Ярослав Мельник вступив у юнацьку сітку ОУН і з головою пірнув у політичну роботу. Енергійному, запальному хлопцеві доручили організаційну реферантуру. Він налагодив зв'язки з Львівським "Пластом", зі Спілкою Української Націоналістичної Молоді Галича і Станіславова, проводив ідеологічні та спортивні вишколи молоді. Його працю помітила старша генерація оунівців.

– На осінньому зборі дамо рекомендацію, аби ти очолив юнацьку сітку ОУН. Не бійся, ми допоможемо. Ти є добрий оратор, маєш глибокі знання з історії України, досконало вивчив документи та постанови організації. Про тебе, друже, знають за кордоном в Головному Проводі. Працюй!

Не так сталося, як гадалося. Незабаром про гімназиста націоналіста дізналася польська жандармерія. За ним почали стежити. Ярослав ні про що не здогадувався. Під час зимових вакацій провів молодіжні зібрання в селах Старий Угринів, Бережниці, Новиці та Підгірках. Розповідав про засилля польського уряду на теренах Галичини, переконував ровесників поповнювати лави українських патріотів не скиглити й не зітхати, а діяти.

– Ніколи поляки добровільно не поступляться, потрібно свої права виборювати силою. Іван Франко в поемі "Мойсей" звертається до українського народу:

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились!

Віра в силу духа

І в день воскресний твойого повстання!

Час всенародного повстання ще прийде, а наразі масово відсвяткуймо Шевченківські дні. Дев'ятого – десятого березня під маскуванням вистави "Назар Стодоля" проведемо читання заборонених цензурою творів поета: "Гайдамаки", "Розрита могила", "І мертвим, і живим, і ненародженим"… Через рік відзначимо десяту річницю створення ОУН. Тільки вважайте, друзі мої, бо розпочалися арешти. Багато хлопців потрапили за свої переконання до Берези Картузької…

Він застерігав інших, а сам не вберігся. Після Різдвяних свят хлопця забрали в постерунок* і показали деякі папери, написані його рукою. Питали про зв'язки з оунівцями, про отця Андрія Бандеру та його синів. На допитах поводилися грубо, штовхали, залякували:

– Польська влада вас вчить, пся крев ! А драбам вільної України захцялось, гайдамацка маць! Листівки пишеш, холера ясна! Тераз бендзєш хвости бикам кренціць, галганє єден!

Допит тривав безперервно дві доби. Славко тримався сміливо і впевнено, ні до чого не зізнався, навіть до власного почерку.

Зрозумів, що інформації про його майбутнє обрання головою Проводу юнацтва жандармерія не має. Нарешті до розмови закликали батька.

– Вашому синові, пане Мельник, вісімнайцять літ. Поки що судити його не будемо, але поставимо до відома дирекцію гімназії, бо таким зухам* там не місце. А вам, проше пана, радимо дати синові по дупі трийцять буків, аби шкура облізла і відпала охота бунтувати.

Дані про сина та батька занесли до "книги мельдунку" і відпустили. Через тиждень Ярослава Мельника виключили з гімназії за недостойну поведінку і неповагу до існуючої влади.

– Славку, Славку, і пощо тобі цего? Пішло сім літ науки псові під хвіст,– не втерпів батько. – В своїх надіях я уже видів тебе, сину, студентом Львівського університету.

Хпопцеві також було дуже прикро, бо вчився він добре і будував плани на майбутнє. Та ючого не вдієш. Довелося посеред навчального року повернутися в село. Почав самотужки готуватись до вступу в університет, допомагав батькам у господарстві і не лишав роботи з молоддю. За цей рік він подорослішав і фізично, і духовно, став обачнішим і розсудливішим.

* * *

Антоніна Король закінчила гімназію з похвальним листом і була

зарахована у вчительську семінарію.

– Але я хочу студіювати медицину! – вкотре нагадала батькам про свою заповітну мрію.

– На лікарку треба вчитись у Львові чи за кордоном. Далеко ... Не хочемо з матір'ю тебе відпускати від себе. Он наша Марійка вчителює в Пасічній, заміж вийшла, – розраджував батько.

– Але ж, татусю!

– Тихо будь! Я тобі, доньцю, на день уродин дорогий подарунок купив.

– Який?

– А ти відгадай!

– Кажіть уже, не дрочіться!

– Ровер* тобі купив за сто вісімдесят злотих старий вар'ят, – втрутилася в розмову мати. – За такі гроші можна три корови купити.

– Ей! Хтів доню втішити, от і купив. Най знає, як її татко любить! Вона в мене того варта. Я – Король, а моя донька має королівною бути!

– Не гарячкуй, Юльку. Михайлові треба чоботи купити,– вела своє Анастасія.

– Будуть йому чоботи! А тобі, проше пані, весною куплю модний плащ і капелюшок, аби не втручалась у розмову. Хіба я жалію грошей? Що зароблю, то все на вас витрачаю. А ти, доньцю, навчайся в Станіславові, будеш щонеділі додому приїздити. Дасть пан-Біг тобі добрий чоловік трафиться, то й пошлюбимо.

А чоловік уже трапився. Ще юна гімназистка не встигла переступити порога вчительської школи, як її примітив викладач латини та німецької мови. Походив Осип Думка з відомої династії педагогів, з професорської родини. Чим не "добрий чоловік"? Якби пан Юліан знав тоді про таке поважне залицяння, то, певно, віддав би доньку за нього ще перед війною, і склалася б доля цієї гарної, обдарованої дівчини зовсім по-іншому. Але люди кажуть, що своєї долі конем не об'їдеш.

Якогось осіннього вечора пан Осип зустрів Антоніну в центрі міста поблизу пошти. Стояв і дивився, як вона перебігла вулицю, озирнулась, зайшла в крамницю.

"Направду слічна* панєнка! Орест Дичківський розповідав, що вона єдина донька поштмейстра, а її дід – священик. Казав, що дістала добре виховання: мудра, чемна й привітна . Почекаю на ню... Маю бажання зазнайомитись ближче," – вирішив Думка.

Чекати довелось недовго.

– Доброго вечора, пане професоре!

– А! Моє шанування! Куди поспішаєте?

– Сама не відаю. Зазирнула до крамниці ...

– Нині вечір погідний. Чи не погодилась би шановна панна погуляти в парку? Так би мовити – моціон перед сном ...

Вона почервоніла, мов рак в окропі, не знала, куди подіти очі від несподіванки. Але "пан професор" ішов поруч, говорив про навчання, жартував. Поволі вона оговталась, вступила з ним у розмову.

– Я скінчив українську гімназію в Луцьку. Був у нас директором пан Борис Білецький, дуже знана особа. А професор Петриківський мав мене за улюбленого учня . Ми довго листувалися. Та що про це розповідати? Ви бували на Волині?

– Ні, не довелось .

– Обов'язково поїдьте. Хоч мій батько каже, що в тому Луцьку все не по-людську, але я полюбив той пречудовий край. Дрімучі ліси, чисті озера ... Замок Любарта в старому місті, річка Стир... У час літніх вакацій двічі ходили на човнах аж до Києва. Спочатку по Стиру, потім вниз по Прип'яті, а далі – по Дніпру. Мозолі від весел на долонях були такі завеликі, як курячі яйці. Зате краса, що й не оповісти, самому треба видіти!

Очерет мені був за колиску,

В болотах я родився і зріс,

Я люблю свою хату поліську,

Я люблю свій зажурений ліс! –

заспівав пан Осип, дещо фальшуючи.

"Що йому потрібно від мене? – розмірковувала Тося, скоса погляд,аючи на орлиний профіль професора.– Невже залицяється? Агій! Він, певно, на п'ятнадцять літ старший ... Ото дівчата посміються, як розповім, що ходила з ним на шпацір*. А втім нікому нічого не скажу, навіть татусеві й мамусі."

Вони випили по філіжанці кави, попрощались, і Тося поспішила на квартиру, бо її господиня після одинадцятої вечора замикала двері на ключ .

"Пощо мені того професора?– думала дівчина, лежачи в ліжку Назвав мене своїм замилованням, фліртував .. . Дуже потрібно! Якби того хлопця зустріла, який колись біля нашої кирниці воду пив! Я б не роздумувала ані хвильки!"

Вона не забула того спекотного серпневого дня тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року; коли поблизу їхнього дому відпало колесо від чийогось воза, і чотири гімназисти пили на подвір'ї воду, жартували. Чим більше вона підростала, тим більше пригадувала собі очі-блискавиці, кучерявий чуб і білосніжну усмішку одного з них – Славчика з Бережниці.

"Чом більше ніколи він не заїхав до нас? Невже забув? Казав, що одружиться зі мною, коли підросту." А! Всі хлопці фраєри* і брехуни!"– зробила під кінець висновок дівчина.

Вона в цьому переконалась, коли одного дня зустріла свою солодку мрію в Станіславові біля костела. Від несподіванки притислась до стіни, завмерла, не знаходячи сил відвести погляду від його обличчя. А він не помітив її, кудись поспішав. Його, як завжди енергійного і життєрадісного, оточував гурт юнаків, які метушились, розмахували руками, галасували.

"Став ще файнішим, як був,– зауважила дівчина.– Та що з того? Летить, наче вітер, нікого не видить. Озирнися, Славку, молю тебе! Я стою тут і не смію привернути твої уваги. Ночами марю тобою, коханий!"

Він не озирнувся.

"Тепер до нього не підступиш! Але я знаю, що це кохання ...

Перше і останнє. Я буду чекати. Я конче діжду!"

* * *

Військове вторгнення Німеччини в Польщу переплутало усі людські плани. За взаємною угодою Сталіна й Гітлера Західна Україна і Буковина відійшли до СРСР. "Золотий вересень" тридцять дев'ятого року приніс багато горя на ці вільнолюбиві землі. Незважаючи на масові арешти, Ярослав Мельник не склав руки. Встиг закінчити перший курс філософського факультету у Львівському університеті та тримісячні вчительські курси. Прийшов наказ Головного Проводу зберегти структуру і основні сили патріотичних молодіжних організацій, готуватися до боротьби з новим окупантом. Якось йому в справах довелося побувати у Львові. Коли вийшов з явочної квартири, то на вулиці Міцкевича запримітив гарну дівчину в супроводі трьох молодиків. Його ніби хтось шилом штрикнув у серце; "Десь я уже видів цю білявку... Ладна дівочка, як картинка."

Він наздогнав їх, перегнав і озирнувся. Дівчина миттю стрепенулась, змінилася в обличчі.

"Ага! Знаю! Це та вічка* з Войнилова, донька пана поштмейстра!-здогадався хлопець.– Виросла, відданицею стала..." Він пішов за ними назирці. Йти довелося недовго. Біля Стрийського парку дівчина розпрощалася з хлопцями і повернула вправо. Славко відразу ж наздогнав її, рішуче взяв під руку.

– Слава Йсу, Антоніно! Ви дозволите? Переконаний, що нам з вами по дорозі!

– Слава навіки,– зашарілась щасливо.

Не пручалась, не вирвала руки, а покірно йшла поруч, через дотик вбираючи тепло його тіла. Вона пішла б з ним куди завгодно, щоб тільки дивитися в любі усміхнені очі, чути його голос.

– Що поробляєте в славному місті Лева, красна панно?

– Вступила на медицину,

– Дуже добре. Вітаю! Я тут студіював філософію, та полишив.

– З якої причини?

Ярослав не мав права довірити цій дівчині таємне завдання організації, тому перевів розмову на жарт:

– Горів бажанням бути ближче до вас, але виджу, що прогадав. Чув, що скінчили вчительську школу, думав, будемо разом працювати.

"Я була несправедлива до него. Він не забув... Він пам'ятав про мене! Цей хлопець – доля моя!''– стукало в грудях серце.

– Нині уздрів, як ви фліртуєте з трьома львівськими фраєрами і розізлився. Поб'ю, бігме, що поб'ю і Льолека, і Болека, і Дзюнека! Най сі не чіпают моєї нареченої , я такого не потерплю! Ви, певно, забули, що я колись вашій мамусі дав обітницю стати її зятем?

– Ні, не забула, – відповіла тихо, хоч хотілося закричати від радості.– Тоті хлопці – то мої однокурсники. Вони цілком безпечні, запевняю вас. А відносно медицини" . Властиво, я завжди мріяла стати лікаркою, а татко наполягали на вчителюванні. Я не здалася, "Стукайте – і відчинять вам, шукайте – і знайдете,"– сказано в святому письмі. Я стукала і шукала...

"Диво, а не дівчина,"– захоплено подумав Ярослав.

– Прошу вибачення. Я все про себе та про свої голубі мрії... Розповіжте про ваше життя, – попросила так мило, що годі було опиратись.

– Учителюю в рідному селі . Часто буваю тут у справах, то ж надіюсь на зустрічі з вами .

– Шкода, що залишили навчання...

Він перемовчав, бо не міг сказати, що його призначили заступником повітового провідника в Калуші, а це вимагало постійно бути на місці. Завідувач райВНО Тарас Банах дав розпорядження зачислити Ярослава Мельника викладачем української мови та історії в середню Бережницьку школу.

Вони блукали по вечірньому Львову години дві і ніяк не могли наговоритись. Тося забула, що має іти в анатомку препарувати труп . їй було байдуже, що завтра доцент Леонтович поставить двійку за практичні заняття. Славко провів її до Старого ринку, де вона мешкала, і призначив на післязавтра побачення.