Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

"Поведу її на зібрання. Цій дівчині можна довіряти , – вирішив у думках. – Вона мене зачарувала ."

* * *

Вони почали зустрічатись, Антоніна ходила скрізь, де тільки бував Ярослав. Настав день, коли вона вступила в лави ОУН.

– Я – дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів, щоб творити нове життя, – чітко вимовляла дівчина слова присяги.– Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї ... Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні чести Твоєї нації... Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба ... Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни...

Антоніна стала на коліна, поцілувала краєчок синьо-жовтого прапора. Їй видали посвідку, де чорним по білому було написано, що віднині вона є членом Організації Українських Націоналістів.

– Сердечно вітаю! Тепер ти моя подруга по боротьбі, – Ярослав потис дівчині руку. – Тернистий шлях ми обрали з тобою, Тосю. Москва – одвічний ворог наш. А більшовики ... Заморили голодом мільйони українських селян, розстріляли патріотичну інтелігенцію, знищили безліч своїх генералів і політиків. Торік у Роттердамі більшовицький агент вбив засновника ОУН Євгена Коновальця. А що говорить п'ята заповідь присяги?

– Пімсти смерть Великих Лицарів,– відповіла дівчина.

– І ми пімстимо, будь певна! А хто автор Декалогу, знаєш? – запитав згодом.

– Знаю. Степан Ленкавський, наш земляк. Родом він із села Загвіздя. Скінчив Станіславівську гімназію, а потім студіював філософію в Краківському університеті. Поляки засудили його на чотири роки ув'язнення за участь в Першому Конгресі Українських Націоналістів.

– Молодець, Антоніно! Видно, що працюєш над собою. Він обійняв її за стан і прошепотів на вухо:

– Ходімо звідси! Тут люди, а я хочу бути з тобою наодинці. Вони вийшли з напівпідвального приміщення на околиці Львова, де відбувалося зібрання. і попрямували до старої водокачки в кінці залізничного тупика. Стали за виступом стіни, ховаючись від пронизливого лютневого вітру.

– Моє кохання яснооке, йди до мене!

Він розстібнув плащ, пригорнув дівчину до грудей і поцілував. Потім ще і ще ... Таке було з нею вперше. Вона запам'ятала його сміливі руки й гарячі вуста. Все інше перестало існувати. Довго стояли вони, не помічаючи часу, і віддавалися пристрасті двох люблячих сердець.

* * *

Прийшла весна, і прийшла біда.

– Ярославе, маємо відомості, що за тобою стежить енкаведе. В архівах польської жандармерії знайшли списки націоналістів, які побували у них на допитах,– попередили друзі в кінці навчального року. – Радимо негайно перейти на нелегальне становище. Згодом будемо шукати можливостей переправити тебе за кордон.

Попередження запізнилось. Цього ж таки дня, повертаючись зі школи додому, щоб зібрати необхідні речі і пе ребратися в конспі ративну квартиру, він побачив, що на батьківському подвір'ї метушаться чужі люди в цивільному.

.

"Це за мною!" – сяйнула здогадка. Присів у кущах бузку, очікуючи моменту, щоб непомітно перебігти через вулицю і чкурнути в поле. Тільки-но вийшов зі своєї схованки, як за спиною викрикнули:

– Стой! Стрелять буду!

Він зупинився. До нього прямував присадкуватий, мордастий енкаведешник з револьвером у руці.

– Руки вверх!

Славко зробив вигляд, що підносить руки, а сам різко пригнувся і головою вдарив переслідувача в живіт.

.

Той упав на дорогу, випустив з рук зброю, але пострілу чомусь не було. Цe врятувало хлопця. Він підібрав на ходу револьвера і чимдуж побіг у жито. Перевірив барабан – в ньому було чотири набої.

"Живим у руки не дамся!" – подумав рішуче і затаївся серед квітуючих полів. Вночі добрався до Калуша. Зустрівся з друзями. В одній кімнаті з ним поселилися Теодозій Загаєвич і Богдан Бандера.

Незабаром Ярославові дали псевдо "Корнилів" і призначили організаційним референтом Калуської округи. Частенько доводилось йому таємно бувати в селах Завій, Мислів, Грабівка, Петранка. Болохів, Завадка, Довпотів. У селі Верхня на явочній квартирі він вперше зустрів молоду вчительку Юлію Ганущак, яка згодом очолила Крайовий Провід Червоного Хреста. Вродлива, ерудована, енергійна, фанатично віддана справі ОУН, вона згодом закохалася в Ярослава , але його серце належало "чічці з Войнилова".

" Мов би чар-зіллям напоїла мене біля тої залізничної водокачки,– часто думав Ярослав.– Мав би я крила, то полетів би до своєї любоньки хоч на часинку."

Якоїсь ночі в Калуші на конспіративній квартирі Ярослав з Юлею розбирали заборонену літературу.

– Вранці маю бути на роботі. Хочете чи ні, а мусите провести мене на світанку в село, друже "Корнилів",– сказала вчителька, розрізаючи мотузки на пакунках.

– Дуже гарні книжки прийшли цего разу. Є і Міхновський, і Донцов. А тут про Четвертий Універсал ... О, Крути! Щоразу плачу, коли читаю про трагічний бій студентського куреня з червоними головорізами генерала Муравйова. Вважаю, що з вини керівників Центральної Ради загинули юні патріоти. А ви як мислите, друже?

– Так. як і ви. Але молодим належить світ. Ці хлопчаки золотом вписали свої імена в історію України. Я заздрю їм, якщо хочете ..

– В семій клясі нашої школи є така собі Євця. Їй всього чотирнадцять літ, а ручуся, що померла б вона хоч нині за волю рідного народу. Відважне дівчисько, їй би гайдамакою родитись.

– Яка вчителька, такі й учні.

– Ваша правда. А звідки ці книжки?

– З Мюнхена.

– Дивуюся, як вдається перехитрити пильне око московських прикордонників ...

– Маємо декілька "вікон" і десяток надійних людей. Є одна дівчина, витривала й безвідмовна, що плаває і пірнає у річці, як качка. Буває, що по два рази на тиждень переходить кордон.

– А видите, які українські дівчата! Йдуть лісами, болотами, перепливають ріки, несуть на плечах пакунки з книжками і зброєю.

– Та певне, що ми без вас ніц не варті.

– А ми без вас!

Вони перезирнулися між собою, засміялись і знову нахилили голови над книжками.

– Що там маємо з художньої літератури?

– Вірш Олеся Бабія і трилогію Богдана Лепкого "Мазепа".

– Це вже давно мною прочитане. Слова Бабія про Базар завчила-м напам'ять. Як там є? Ага!

Як олень той, що загнаний в болото,

Зацькований собаками в лісах,

Борониться ватага тут піхоти,

Кіннота мчить за ними по слідах...

Найбільше мене хвилюють рядки, коли московські посіпаки кажуть до наших хлопців:

"Та якби хтось із вас зложив присягу,

Що вірним буде відтепер Москві,

Що вирікся свойого нині стягу,

Той вільним буде, буде він живий".

В холодній тиші серед снігу й мряки,

Над свіжим гробом, що на них чекав,

Мовчало триста п'ятдесят вояків.

Ніхто не зрадив, ласки не благав.

Часто міркую, чому число триста таке фатальне для українців? Триста літ неволі. Триста козаків-богунівців на острові Гайок під Берестечком. Триста юнаків під Крутами. Триста стрільців при Базарі ... А ми сидимо, склавши руки. Недаром Олесь Бабій закінчує вірш словами:

Пливуть літа. Од роду і до роду

Розносить славу наш новий кобзар,

І оживає у серцях народу

Непомщений, скривавлений Базар!

"Начитана дівчина! – захоплено подумав Ярослав.– З такою амазонкою можна йти в розвідку!"

– Так, українська земля народила й виховала тисячі героїв, але й зрадників було багато,– сказав згодом.– Під Берестечком на бік ляхів перейшов чигиринський полковник Михайло Криса і священик-уніат Яків Суша. А такі виродки, як Кочубей, Галаган, Ніс? Якби не вони, то й не були б ми триста літ у неволі.

– Татари, турки, австріяки, поляки ... А найгірші тоті москалиска! В Петербурзі є пам'ятник цареві Петру, а на ньому напис: "Первому – Вторая". Тарас Шевченко з цього приводу написав:

Це той "первиий", що розпинав нашу Україну,

А "вторая" доконала вдову-сиротину!

Простий люд навіть пісню склав: "Катерино, вража дочко, що ти учинила? Степ широкий, край веселий та й занапастила!" Але що з того?

Вони помовчали. Ніч підходила до кінця. Втома брала своє.

Чуєш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій, -

впівголоса заспівав Ярослав. Приспів вони уже співали дуетом:

Кличуть: кру, кру, кру,

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру,

Крилонька зітру.

В Юлі – чудовий альт, в Ярослава – соковитий тенор. Мелодія звучала так злагоджено й душевно, що хоч відразу на велику сцену. Вони доспівали до кінця.

– Йой, як я люблю сю пісню! То – шедевр! А ще тішуся з того, що ми з вами добре зіспівались, мов би в один хор ходили пару літ. Гадаю, що з нас би вийшла прегарна пара!– щебетала дівчина, весело сміючись.

– Ми з вами? А Василь Чикалюк?

– Відки про него знаєте? Так, у нас було велике і романтичне кохання. Я – вчителька, він – директор школи... Та зараз не відаю, що з нами сі стало. Як то кажуть: "ні любити, ні лишити"... Але пора! Прошу відпровадити мене у Верхню, бо посеред ночі одній дівчині не випадає.

Вони пішли полями навпростець. Мерзла земля стугоніла під чобітьми, а лютневий вітер нашіптував Славкові про Антоніну.

"Рік минув від нашого першого поцілунку, а від останньої зустрічі – півроку. Добраніч, моє кохання! Най тобі легко йде наука у Львові! Я мрію уздріти тебе в сні... А спати коли?"

– Чого замислились, друже?

Славко здригнувся.

– Таке... Різне...

Дівчина взяла його під руку, припала до плеча.

– Зігрійте руки, бо змерзли.

– Візьміть мої рукавиці.

– Ні, ви подихом своїм зігрійте!

Хлопець промовчав. Натягнув таки їй на руки свої кожушані рукавиці.

– Маєте наречену?

– Так.

– Як її звати?

– Антоніна.

– Зі Східної України?

– Ні. Тутешня.

– Рідкісне ім'я як для галичанки, чи не так?

– Мені подобається.

– Часто зустрічаєтесь?

– Дуже рідко. Я – нелегал, а вона – далеко.

– Вибачте, друже, Я не мала права...

– Нічого. Уже вибачив.

Вона зняла рукавиці, простягла руку:

– Будемо друзями?

– Будемо!

Він міцно потис вузеньку холодну долоньку і подумав:

"Юля, як полум'я ватри: горить ясно, але близько підступитися небезпечно, бо обпалить. А Тося, як промінчик сонця: ніби і непомітний, та постійно освітлює темряву і зігріває душу."

* * *

Ранньою весною сорок першого року Ярославу Мельнику односельці передали страшну звістку:

– Совіти заарештували вашого батька. Тримали в підвалах Войнилівського костелу, де зробили катівню. Кажуть, що піддавали його тортурам, добивалися, аби видав ваше місцезнаходження. Старий Мельник не видав нікого. Недавно його засудили на десять років і відправили в Станіславівську в’язницю.

Ярослав собі місця не знаходив. Його мучило сумління, гризли сумні думки: "То через мене батька тяжко мордували! Через мене його засудили! Більше ми не зобачимось ніколи. Згноять його москалі на чужині… Простіть, тату! Не забуду, як ви гонорово ходили по селу, коли я вступив до університету. Ой, тату, тату!"

– Піду пішки до Станіславова , хлопці. Переказали добрі люди, що в суботу батька заберуть на етап. Перевдягнуся в залізничника, стану на коліях і ще раз увиджу свого старого, – заявив друзям.

– Не смій, Славку! Ти що? Клепку від голови загубив?– напалися на нього Дозьо й Бодьо,– Батькові нічим не допоможеш, а власним життям ризикувати ми тобі не дозволимо!

Він наполягав. Тоді хлопці пригрозили, що зв'яжуть йому руки і ноги. Ніби притих. Ходив по кімнаті, як темна хмара в час грози, скрипів зубами:

– Якби моя воля, друзі , то перестріляв би всіх комуністів на світі! Доки ті вовкулаки кров нашу питимуть? Я вірю, що прийде на них справедлива кара. А за батька пімщусь окремо…

За лихом прийшло горе. Двадцять п'ятого травня того ж таки року вивезли на Сибір його сім'ю.

– Якби ти видів, братику, як нас вивозили,– розповідала сестра Оксана, якій вдалося втекти по дорозі на залізничну станцію, де формувався ешелон.– Після татового арешту наші мама лежали хворі, у них відойнялися ноги. А як прийшли москалі на подвір'я, то, де тільки у них сила взялась! Встали, видоїли корову, хтіли нас молоком останній раз напоїти. Підійшов конвойний, друлив* банячок – молоко хлюпнуло мамі в очі, потекло по грудях. Я крикнула і кинулась до них, а той москалисько вдарив мене прикладом межі плечі, що й досі хребет болить. Марійка, Оля і Влодка заголосили на всю хату, а Геньо вхопив ножа в руки і кинувся тікати. Його скрутили і прив'язали до дишла. Потім винесли маму й кинули на фіру, як поліно. По дорозі я вибрала момент, скочила у фосу* і лягла черевом у калюжу. Там пролежала до вечора, а потім ...

Сестра заплакала. Ярослав міряв кроками кімнату, кидався з кута в кут, як звір у клітці.

– А як сім'я отця Андрія?

– Про хлопців ти сам знаєш. Вони десь у підпіллю... А старого Бандеру і його доньок Оксану та Марту-Марію заарештували чекісти. Вони тепер сидять у Станіславівській в'язниці, – сестра припала йому до грудей і заголосила.

– Не плач, сестро, сльози не допоможуть. Треба бити московських виродків, але такого наказу поки що нема. Ми нічим совітам не нашкодили. Хіба чимось завинили тато, чи отець Андрій перед новою владою? Я теж нічого злого не робив, учителював собі... Вони карають без причини, бо десь, видите, польські списки знайшлися. А може за те, що нас мати українцями на світ народила? Ти заспокійся, Оксано. Нині дам зв'язкову, яка відпровадить тебе в Долину до надійних людей. Поживеш у них деякий час, а там увидимо. При переході через Войнилів віднайдеш хату начальника пошти пана Короля. Викличеш на подвір'я його доньку Антоніну і скажеш, аби в суботу під вечір прийшла в Негівці до будинку Степана Шевчука, я там буду на ню чекати. Пароль – "Едельвейс". Запам'ятала?

В суботу Ярослав Мельник поклав свою згорьовану голову на руди коханої дівчини і розплакався, як мала дитина.

– Клянусь перед Господом Богом і перед тобою, Антоніно, що віднині присвячу все своє життя боротьбі за волю рідного народу. Буду бити ворогів України до останнього віддиху грудей, до останнього стукоту серця!

– І я з тобою, любий мій.

Наступного дня вони вже знали, що Андрія Бандеру, греко католицького священика з села Старого Угринова, після страшних катувань московські посіпаки розстріляли. Тепер уже плакав Богдан.

* * *

Війна між Німеччиною і Радянським Союзом розпочалася зненацька. Другого липня сорок першого року в Калуші місцеві патрюти проголосили відновлення Української державності. На багатолюдному святковому віче виступили Богдан Бандера і Ярослав Мельник. В цьому підкарпатському містечку півтора місяця оунівці утримували владу в своїх руках, прогнавши більшовиків на схід. На Західній Україні прокотилася могутня хвиля досі небаченого патріотизму. Люди насипали символічні Стрілецькі могили, перезахоронювали розстріляних енкаведистами політв'язнів, відправляли траурні панахиди, врочисто святкували національні свята. Майоріли в небі синьо жовті прапори, золотом виблискували під сонцем тризуби, молоді дівчата й хлопці одягнулись у козацькі та стрілецькі однострої.

– Кінець більшовицькій заразі! Скоро впаде Москва, і згине катюга Сталін! – раділи галичани.

– А до Красноярського краю навряд чи німці дійдуть, – зітхала Оксана Мельник. – Не зустрінемося ми, Славчику, з нашою мамою, з сестрами, з Геньом...

Все ж таки останні події вселяли в людські серця оптимізм і надію. В ті пам'ятні дні Ярослав часто зустрічався з Антоніною.

– Що думаєш робити, Тосю? Які виношуєш пляни на майбутнє?

– Від своєї мрії не відступлюсь. Продовжу студії у Львові. Перейшла-м лише два курси медицини. Німці справляють вражіння культурної європейської нації... А ти, Славку?

– Моє життя остаточно вирішилося тоді, коли совіти знищили мою родину. Я дав обітницю перед Богом і перед друзями, що що здобуватиму незалежну Україну. На днях я мав зустріч у Львові з членами Головного Проводу і дістав призначення на окружного провідника Коломиї. Потрібно там піднести організаційну роботу на належний рівень.

– Це означає, що нашим зустрічам кінець. Так, Славку?

– Певно. що будемо видітись багато рідше, але я леліятиму тебе у мріях, бо ти – моя королівна.

– А Юля Ганущак? Пліткують, що між вами роман...

– Не вір людям, кохана. Моє серце належить тобі одній. З Юлею нас поєднує спільна праця. Вона файна дівчина, але це – не те.

– Гляди мені, Славку! Літа минають, а я тільки те й роблю, що чекаю на тебе. Недавно відмовила Осипові Думці. Він приїздив у Войнилів, розмовляв з мамою. Добре, що татка не було дома. Він би наполягав, аби я віддалася за пана професора.

– Наб'ю йому морду, абись знала! Най шукає собі рівню!

Славко ревнував. Переконував Тосю, щоб приготовила "дзядзеві"* гарбуза, коли той ще раз насмілиться до неї свататись. Вони довго й палко цілувалися в затишному сквері біля пам'ятника Тарасу Шевченку, клялися у вічній вірності, планували спільне майбуття. Увечері пішли на концерт, підготовлений калуським юнацтвом.

Ще не вме-е-ерла Україна,

Ні слава, ні во-о-оля ... -

лунало зі сцени.

Стояли поруч. міцно взявшись за руки і долучали свої голоси до загального хору, який виконував національний Гімн України вперше за всі попередні роки вільно, без страху, з великим пафосом і піднесенням. Oчi у них сіяли, як зорі, тремтіли руки, пашіли жаром лиця. Вони щиро вірили, що Українська держава вже існує, а більшовицька імперія доживає останні дні. Думали, що основний період боротьби залишився позаду, а вийшло, що справжня битва за визволення України тільки-тільки починалась. Герць не на життя, а на смерть.

* * *

Антоніна поїхала до Львова, а Ярослав – у Коломию. Приємно було, що тут про нього знали й чекали. Роботи було багато, і він повністю їй віддався. Спав по чотири – п'ять годин на добу, а відтак їздив по містах і селах Станіславівщини, проводив зібрання і збори в Коломиї. Спілкувався у справах з двома вродливими дівчатами, "Калинкою" та "Мавкою", які були небайдужі до нього. але він не звертав на них уваги. Тужив за батьками, а в ранкові години, коли відкривав очі від сну, згадував любе, усміхнене Тосине обличчя, і тепла хвиля молодечих почуттів підкочувалась до серця. Зрідка писав їй короткі листи, в яких не було слів про кохання, і ще рідше одержував такі ж відповіді.

"Хоч би ніхто її у мене не вкрав'', – тривожила ревнива думка. але потрібно було друкувати відозви, виступати з лекціями чи їхати у справах до Снятина, Косова, Жаб'я, і він про все забував.

Вони зустрілися на Василя, тобто на "старий новий рік". Тося перебувала на зимових канікулах і на запрошення Славка приїхала в Народний дім, де відбувся збір місцевих націоналістів. а опісля– молодіжний концерт. Це було їхнє останнє офіційне зібрання, бо незабаром гестапо заборонило подібні акції. Організація Українських Націоналістів остаточно перейшла в глибоке підпілля. Славко стояв на вулиці й чекав. Нервував, бо Антоніна запізнювалась, а перше слово на зборі мав тримати саме він. Мела хурделиця. На кашкеті й на комірі лежав пухнастий сніг. Померзли ноги, і він стука в черевиками, намагаючись зігрітися. З-за рогу будинку вийшла Тося. В білій кожушанці, в модному капелюшку, вона видалась хлопцеві дуже гарною та принадною. Серце забилося від радості й ніжності. Він кинувся їй назустріч.

– Боявся, що не приїдеш, бо зима розгулялася не на жарт. Слава Україні!

– Героям слава! Дійсно, перемело снігом дороги, і я від світанку сюди добираюся. Ще-м не запізнилась?

– Якраз вчасно. Зараз підемо до залі, бо я веду врочисте зібрання.

Він припав устами до її уст, а сніжинки кружляли й танули на волоссі, віях, потрапляли в рот, і від того поцілунок був ще солодшим.

– Моя королівно!

– Коханий!

Зал Народного дому був переповнений. В глибині сцени – тризуб і портрет Євгена Коновальця. Отець Григорій підняв хрест:

– Христос ся рождає!

– Славімо Його! – видихнув зал.

– Дорогі брати і сестри! Здоровлю вас з минулими Різдвяними святами, а нині зі святом Василія Великого. Зичу всім християнам небесної благодати, земних благ і щасливого нового тисяча дев'ятсот сорок другого року. Благословляю шановне зібрання іменем Бога Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Він тричі поблагословив присутніх срібним хрестом і зійшов зі сцени. Слово взяв Ярослав:

– Шановна громадо! Від проводу Коломийської округи щиро вітаю краян з новим роком. Хтів би, щоб він приніс щастя й волю українцям, а Україні – повну самостійність і незалежність. Але йде війна, ллється кров, гинуть невинні люди, втягнені в криваву бойню ненаситними вождями. Спробу революційної ОУН під проводом Степана Бандери відновити тридцятого червня державність і створити у Львові уряд на чолі з Ярославом Стецьком нова влада жорстоко придушила. А більшовики не дали відмітити десятиліття утворення Організації Українських Націоналістів, яка була започаткована на Першому Конгресі у Відні в двадцять дев'ятому році. Не дожив до ювілею і провідник ОУН Євген Коновалець. В тридцять восьмому році він загинув у Роттердамі від рук кремлівського агента. Але Москві не вдалося знищити велику національну ідею. Дата створення ОУН збігається з трагічною датою пам'яті Крут. Двадцять чотири роки тому...

Антоніна не могла відвести погляду від коханого. Його промова була запальною, слова лилися вільно й невимушено. Коли після урочистої частини він сів поруч і стиснув їй руку, то хвиля гордості за свого обранця затопила серце.

Сего року сумні свята -

Коновальця кров проллята.

Прийшла звістка а Роттердаму

Вивісити чорну фану*, -

співав хор сумну пісню, а цій чудовій парі було радісно від дотику рук, від німої розмови очей. Вони так давно на бачились!

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить,

Довершилась Україні кривда стара.

Нам пора для України жить! -

лунали зі сцени знайомі слова Івана Франка, і всі, хто був у залі, встали в єдиному пориві любові до рідного краю.

"Не пора служити не тільки ляхам і москалям, а й клятим німцям, – думав Ярослав. – Пора брати зброю до рук і бити фашистів!"

Націоналісти, раз-два!

Молоді орлята!

Хлопці, хлопці і дівчата! -

співав хор улюблену молодіжну пісню, і всі присутні підхоплювали її оптимістичний приспів.

"Так, тільки націоналісти ніколи не зраджували України. Це якраз і є та сила, яка не за вигоду, а за ідею готова загинути в боротьбі за волю," – розмірковував хлопець.

Чом, чом, чом, земле моя,

Чарує так мене краса твоя?

– Чи знаєш, Тосю, хто написав ці слова?

– Знаю. Наша землячка Костянтина Малицька, вчителька з села Кропивники, що поблизу Калуша.

–Видиш, який багатий на таланти наш край! Лепкий, Ольжич, Бабій, Стефаник, Черемшина, Франко – всіх і не перечислити ...

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що тут ти вперше світ

Уздріла з ранніх літ.

Тим, тим, тим, дитино, знай,

Що води ті й ліси -

Твій рідний край!

Господи праведний, які пречудові слова і яку прекрасну музику написав до них Денис Січинський!

Тут, тут, тут діди твої

Пролили кров свою

У тяжкій боротьбі,

Тут, тут, тут живуть твої батьки

Найближчі серденьку,

Кохані й дорогі!

...Вони переночували в друзів, а вранці поїхали разом до Калуша.

– Катюга Сталін знищив мою родину, не маю до кого навіть на кутю поїхати. Організація мені за батька й за матір, а ти, Тосю, – вся моя рідня. Тато померли в большевитських лагерях, а маму й сестер вивезли в Красноярський край. Що з ними стало, хіба один Бог знає. У нас – німці, а там – москалі ... Сестра Оксана заміж вийшла, змінила прізвище, має свою сім'ю ... Не полишай мене хоч ти!

Антоніна мовчки притулилася щокою до його щоки.

– Перепрошую, що не запросив тебе до ресторану. Сама знаєш, що такі витрати мені не по кишені. Живу на кошти організації, а їх не вистарчає на папір і кальку, не говорячи вже про гідне життя.

– Помовч, Славку! Які ресторани? Не це важне ... Гестапо розпочало масові арешти українських патріотів у Львові.

– Так, загнав нас Гітлер у глухий кут. Якщо по-правді, то не вірив я йому від самого початку. Україна надто ласий шматок, щоб надати їй право на незалежність. Серце розривається, коли подумаю, що Ярослав Стецько, Степан, Олекса та Василь Бандери караються в німецьких концтаборах. Затія Андрія Мельника створити спеціальні українські курені при Третьому рейху виявилась безперспективною. Гітлер такий же окупант, як Пілсудський і Сталін. Якби я мав повноваження, то наказав би громити нацистів, як скажених псів!

– А з Богданом – видишся?

– Ні. З того часу, як він увійшов до Східної Похідної групи під керівництвом Миколи Лемика, ще-м ні разу його не бачив. Але прийняв Богдана у своє серце, як рідного брата, бо наші долі подібні між собою, гейби дві краплі води.

– Так. Чи бачить їмость з тамтого світу, які тяжкі муки переходять її сини й доньки?

– Вона померла ще в двадцять другому році. Я її не пам'ятаю. Люди кажуть, що була врівноважена, щира й лагідна жінка ...

Коли настав час прощання, то Славко не хотів відпускати свою милу. Жартував, а серце боліло:

– Гляди мені, Антоніно! Як увиджу тя з якимось львівським кавалером, то поломлю йому кости! Повернулося багато файних легіників з еміграції, що втікали колись від совітів.

Вона розсміялась . До неї справді залицялися , бо у Львові тієї зими було хлопців, як макового цвіту.

– Щоб не було спокуси, то мій тобі наказ: роботи в організації не полишай!

– А я й не лишаю. Налагодила тісні зв'язки з колишніми членами "Пласту", вихованцями Мірчука та Климишина. Є посеред мого оточення декілька дівчат, справжніх патріоток. Збираємо історичний матеріал про Січових стрільців, радше про жінок-січовичок: Софію Галечко, Олену Степанів, Гандзю Дмитерко... А ще про Ольгу Басараб, яку поляки закатували у львівських "Бригідках". Її останні слова перед стратою не дають мені спокою : "За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!" Сильно сказано, чи не так?

* * *

Сорок третій став роком масового спротиву українців німецькій окупаційній владі. По всіх населених пунктах Калущини були створені оунівські станиці, ширилася сітка юнацьких патріотичних організацій. В кінці літа одного з випускників Калуської торговельної школи , а саме Йосипа Країнського, запросили на засідання районного проводу.

– Доручаємо тобі, друже, заснувати при торговельній школі юнацький осередок ОУН . Залучай тільки перевірених і надійних . При нашій допомозі проведеш короткотерміновий ідеологічний і військовий вишкіл, чей у будь-яку хвилину поневолена Україна покличе до зброї. Ми добре знаємо твого батька Михайла Країнського. Надіємось, що він перечити не буде.

Йосип мовчав. Він знав, що націоналісти наказів не обговорюють, а виконують.

– Щоб легше було замаскуватись, допоможемо тобі влаштуватися в німецьку торговельну фірму на добру роботу. Постарайся завоювати довіру керівництва, щоб приспати їхню пильність.

З першого вересня Йосип взявся виконувати наказ. У короткий термін він залучив до організації більше десяти учнів з першого й другого курсів торговельної школи. Переважно то були шістнадцяти– дев'ятнадцятилітні юнаки. Йому й самому нещодавно виповнилося сімнадцять, то ж був гордий з того, що йому довірили таку важливу справу. Сина підтримував батько, який пам'ятав галицьких січовиків і сам брав участь у спротиві московсько– польським загарбникам.

– Шеф на роботі ставиться до мене добре. Ви ж знаєте, тату, що закінчив я школу з відзнакою. Комерційна жилка в мені є. Непогано вивчив бухгалтерію та німецьку мову. Зараз основне завдання – це створити міцне організаційне ядро, на яке я міг би покластися. Ось напишу прізвища хлопців, яким довіряю, а ви подивіться ...

Склали список і обговорили кожне ім'я персонально. Отой список – то була фатальна помилка юного, недосвідченого станичного. Батька також ніби затьмарило. Він сказав:

– Шануйся, сину, то й шанований будеш. На роботу не запізнюйся, бо німці в усьому люблять точність і порядок. Доручення виконуй сумлінно. але перед начальством не плазуй і не підлабузнюйся. Якщо виникнуть проблеми, довірся мені.

А вороги не дрімали. На фірмі працювала полька Ядвіга Ковальська. Вся її родина знала про патріотичне минуле Михайла Країнського. Ця, вороже настроєна, пані почала від першого робочого дня стежити за кожним кроком його сина Йосипа. Хитрій, підступній жінці знадобилося всього півтора місяця, щоб "розкусити" суть молодіжного лідера. В той чac коли керівники фірми пророкували здібному хлопцеві блискучу кар'єру, вона розкинула навколо нього липку павутину підглядань та підслуховувань і незабаром дізналась, що Йосип щовечора відвідує "бурсу", тобто гуртожиток торговельної школи. Подальші спостереження підтвердили її підозру. Своїми здогадками самозвана шпигунка поділилася з польським шовіністом Яном Ковальським.

– Я впевнена, що той шмаркач пов'язаний з українським підпіллям. Молодий та ранній, сучий син.

– А ти розкажи про нього директору фірми, – порадив родич.

Вона так і зробила, але шеф належним чином на її сигнал не зреагував. Тоді пані Ядвіга написала донос у гестапо. Тридцять першого жовтня під час обшуку в оселі Країнських був вилучений отой злощасний список. Цього ж таки дня гестапо арештувало Михайла Країнського, його сина Йосипа, хатню домогосподарку і ще десяток учнів-торговельників, активістів осередку юнацької націоналістичної організації. Їх повезли в Станіславівську в’язницю. Одночасно зробили обшук у "бурсі" і заарештували ще двадцять два першокурсники, які, ймовірно, до ОУН не належали. Три доби катували хлопців на допитах. А в четвер, четвертого листопада привезли дванадцять осіб вантажною машиною, поставили вряд на майдані Ринок неподалік від ратуші і почали зганяти калушан на споглядання прилюдної розправи. Було близько дванадцятої години дня. Німецький офіцер зачитав вирок:

– За український націоналізм, спрямований проти влади Третього рейху… смертна кара через розстріл...

Осінній вітер розривав страшні фрази на окремі слова і словосполучення, ридав у верховіттях дерев, сипав і сипав на голови юнаків золоте листя. Приречені трималися мужньо. Ніхто не метушився, не плакав, не просив у нацистів пощади. Хтось тихо молився, хтось вигукнув: "Слава Україні!"

– Фаєр! * – пролунала зловісна команда.

Розстрілювали з карабінів. Не можна було дивитись, як у передсмертних конвульсіях здригаються тіла, як падають додолу, наче скошена трава, зовсім юні хлопці, які по суті тільки-тільки починали жити. Чиїсь сини, брати, наречені. Єдина їхня провина полягала в тому, що були українцями, що любили рідну землю і не хотіли віддати її на поталу нацистським зайдам.

Серед людського натовпу стояв тоді ще зовсім молодий калушанин Іван Семаньків, який став невільним свідком жорстокого вбивства своїх земляків-однолітків. Він бачив, як текла червона річечка крові вниз по бруку, як гестапівці за руки й ноги скидали свіжі трупи на ту ж саму вантажівку, як повезли їх у невідомому напрямку. Де зотліли їхні останки, ніхто й ніколи не дізнався. Доля тоді пожаліла Івана, але через декілька років уже більшовицькі посіпаки кинули хлопця до в'язниці. Після катувань засудили і повезли далеко на чужину, адже сталінсько-хрущовсько-брежнівські концтабори для політв'язнів були розташовані за межами України. Йому пощастило вижити.