Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

В день п'ятдесятих роковин розстрілу калуських торговельників постарілий та посивілий Іван Семаньків, голова Калуського Товариства політв'язнів та репресованих, стояв на тому ж самому місці в натовпі людей і дивився, як посвячують "Пам'ятник розстріляних". На сірій плиті було викарбувано:

4 листопада 1943 року

на цьому місці гестапівцями були розстріляні

учні Калуської торговельної школи:

Євген Вагіль – 1924 р.н.

Ярослав Глушко – 1927 р .н.

Петро Келебай – 1923 р.н.

Богдан Келебай – 1924 р.н.

Іван Когут – 1923 р.н.

Євген Коломиєць – 1927 р.н.

Йосип Країнський – 1927 р.н.

Михайло Країнський – 1898 р.н. /батько/

Юрко Мандрик – 1922 р.н.

Микола Мельник – l925 р.н.

Ігор Полатайко – 1927 р.н.

Мирослав Сагайдак – 1924 р.н.

Пам'ятник поставили ветерани Калуського Братства УПА з ініціативи Івана Семаньківа. Україна стала незалежною. Вітер полоскав синьо-жовті прапори. Співав хор. А сонце того дня світило не по – осінньому щедро та яскраво.

– Як склалася доля тих двадцяти двох юних торговельників, заарештованих гестапо в "бурсі"? – допитувалися журналісти.

– Пропали безвісти. Ось недавно відбулася зустріч учнів Калуської торговельної школи, але ніхто нічого про тих хлопців не знає. Вдалося встановити лише п'ять імен. Це Дмитро Косар, Петро Марійчин, Іван Василів, Петро Лис і Василь Зовбень. Петрові Лису було тоді всього п'ятнадцять років.

– Певно, що і їх розстріляли, тільки в іншому місці. Інакше хтось із них уже відгукнувся б...

З того часу щорічно четвертого листопада громадськість міста збирається тут на поминальне віче, а священики відправляють панахиду.

* * *

Десь там далеко, на Волині, вже діяли загони українських повстанців. У сорок другому році "Тарас Бульба" – Боровець створив "Поліську Січ" і карав фашистів за спалені села й містечка, за розстріляних земляків. А Галичина ще дрімала в очікуванні особливих розпоряджень. Проте свідома молодь брала в руки зброю і переходила на нелегальне становище. Після того, як гестапівці заарештували керівний склад ОУН у Львові, український курінь "Нахтігаль", дійшовши до Вінниці, від участі в бойових діях на східному фронті відмовився. Більша частина цієї військової одиниці під командуванням Романа Шухевича стала в майбутньому кістяком Української Повстанської Армії. Німці заарештували Шухевича, засудили до страти, але надійні люди передали йому зброю і допомогли вирватися з гестапівських лабет. Весною сорок третього року в Херсоні гестапівці розстріляли члена Східної Похідної групи Богдана Бандеру -"Митаря". Потерпіли крах усі три Похідні групи. Нацисти захопили учасників, одних знищили, інших кинули в концтабори. Всім стало ясно, що мирному співіснуванню українців з німцями настав кінець.

Ярослав Мельник важко переніс смерть свого побратима. Не міг ні спати, ні їсти. Не шукав навіть зустрічей з Антоніною. Для себе остаточно вирішив, що присвятить життя єдиній меті – боротьбі з окупантами всіх мастей. Якогось дня хлопці передали йому листа від Тосі:

"Ярославе, довший час не маю від тебе звістки. Що сталося? Нині такі непевні часи, тому хвилююсь. Знаю, що ти маєш важливі завдання, але що може бути важнішим за нашу любов? Коли ми зазнайомилися з тобою, мені було п'ятнадцять років, а недавно уже двадцять минуло. Що змінилося за п 'ять літ у наших відносинах? Я стою на роздоріжжю і не знаю, що маю робити. Справа в тім, що професор Осип Думка тепер викладає німецьку мову у Львівському університеті. Розшукав мене і запропонував, аби ми одружились. Плянує емігрувати до Німеччини і забрати мене з собою. Татко дали згоду. Славку, Славку, чом такий неуважний до мене? Не хочу йти за него – і край! Порятуй мене, коханий ..."

Ярослава ніби грім ударив серед ясного дня. Сіпнувся так, що побив об стіну потилицю.

– Друже "Корнилів'', тота студентка просила, аби я привіз від вас відповідь. Будете писати чи ні? – нагадав посланець.

Ярослав поклав на стіл аркуш паперу, задумався.

"Кохання моє! Ти тяжко поранила мене словами. Нікому не хочу тебе дати! Ти моя і в снах, і наяву, і в життю, і після смерти. Але я не маю ні родини, ні хати, ні статку. Один я у цему світі, як палець. Маю лишень у серці жагучу любов до своєї королівни. Подумай, Тосю, і сама прийми рішення ..."

Вона подумала, остаточно відмовила Думці і приїхала до Славка в Коломию. Хлопець побачив її засмучені очі й змарніле личко, міцно пригорнув до себе і поцілував.

– Присягаю честю націоналіста, що ніколи тебе не покину. Янголятко моє, зіронько небесна!

Ті весняні дні в Коломиї були казково щасливими. Тільки верби й трави над Прутом бачили, як палко кохалися ці двоє: ясноока, русява дівчина і кароокий, чорночубий парубок.

– Будемо разом завжди ... завжди ... Нехай нас не розлучать ні люди, ні час!

Але їх розлучили обставини. Антоніна поїхала на навчання, а Ярослава призначили обласним провідником Станіславівщини. Йому дали радіостанцію, дві друкарські машинки і невеличку типографію. Провід засів у підвальному приміщенні за друкуванням прокламацій і відозв, проводив інтенсивну підготовчу роботу по створенню в Карпатах загонів Української Повстанської Армії.

* * *

Все почалося з Івана Бутковського та Василя Андрусяка.

Перший – командир старшого покоління. Коли в 1939 році під керівництвом Августина Волошина в Хусті була проголошена Карпатська Україна, Іван Бутковський очолив сотню Карпатської Січі. Мудрий, сміливий, високоосвічений чоловік та ще й везучий, як казали люди. В кровопролитному бою на Красному Полі не загинув, вижив. Восени сорок третього року створив перші відділи УПА в Карпатах, а з початком сорок четвертого був призначений командиром військового відтинку УПА-Захід на Станіславівщині. І старшини, і рядові стрільці ставилися до нього з великою пошаною.

– Командир "Гуцул" – це щось особливе! – не один раз казав Ярослав на ідеологічних вишколах. -Досконало володіє німецькою і польською мовами. Непогано спілкується угорською, російською та англійською. А нині дивлюся: сидить наш славний командир у лісі на пеньочку зі словником у руках і вчить іспанські слова. Оце сила волі! Чисто тобі ходяча енциклопедія!

Враховуючи його ерудицію, УГВР направила "Гуцула" в еміграцію у складі Генерального Секретаріату Закордонних справ. Уже там, за кордоном, Івана Бутковського піднесли до рангу підполковника і нагородили Золотим Хрестом Бойової Заслуги.

Зате з Василем Андрусяком довелося Мельнику працювати пліч-о-пліч не один рік і ділити незгоди підпільного життя. Для повстанців мав він псевдо "Грегіт", а для німців та москалів – "Різун". В сорок третьому році він залучив сімнадцять добровольців, у яких не було ні зброї, ні військового вишколу. Через півроку героїчна "сімнадцятка" стала основою сотні, а згодом і легендарним куренем "різунівців". Вони навічно записали свої імена в історію національно-визвольних змагань під назвою ВО* УПА-"Говерля."

У липні поблизу Космача розгорнули лісову старшинську школу "Чорні чорти". Вишкіл проводили досвідчені вояки, які повтікали з легіону "Нахтігаль". Школа мала вигляд військового табору, який пильно охоронявся. У визначених місцях виставили стійки, навколо ходили стежі, на верхах стояли чати. В цій школі навчалося триста хлопців. Їх поділили на дві сотні, сотні – на чоти, чоти – на рої. Вишкіл тривав три місяці. Курінним був "Липей".

У вересні старшинська школа провела два бої з німецькою шульцполіцією і вояками вермахту. В першому бою повстанці вбили тридцять п'ять, а в другому – біля сімдесяти німців. При кінці листопада в Чорному лісі сотня "Різуна" в п'ятигодинному бою знищила сорок п'ять шульцполіцаїв. А переможні бої на верхах Лопата і Матагів? А гора Maгypa? А ще десятки і навіть сотні боїв на теренах Станіславівщини?! Нацисти боялися української партизанки, як вогню. Стрільці заслужено пишалися своїми командирами.

Правда, Ярослав Мельник участі в цих боях не брав. Штаб Крайового Проводу знаходився в Станіславові майже до того часу, поки лінія німецько-радянського фронту не посунулася до кордонів Західної України. Зате він постійно виїжджав у місця дислокації повстанських загонів, у старшинсько-підстаршинські табори вишколу. Читав лекції з історії України, виступав з рефератами на міжнародні теми, тричі на тиждень доповідав про хід подій на фронтах, готував політвиховників до бойових одиниць УПА, друкував листівки, звернення, відозви. Разом з тим він підтримував тісний зв'язок з Головним Проводом, суворо керуючись наказами та вказівками керівників організації.

– Друже "Корнилів", ми даємо у ваше розпорядження боївку загартованих хлопців і радимо поміняти псевдо. Переходимо складний етап збройної боротьби. Потрібно бути дуже обачним. Без потреби собою не ризикуйте.

Він поїхав у Войнилів, щоб побачити Антоніну. Тепер вона студіювала медицину в Празі, бо обстановка у Львові була вкрай тривожною і небезпечною. Прибула додому на декілька днів і відразу передала через зв'язкового лист нареченому.

– Майже вісім місяців не виділись ми, королівно. Твою фотознімку носив біля серця в нагрудній кишені, щовечора вів з нею бесіду, а зараз приїхав попрощатися. Совіти наступають… Мушу відбути в гори, такий наказ. Коли ще зустрінемось – не знаю. Нині мене також старшини не відпускали. Небезпечно…

Антоніна заплакала. Закрила долонями очі, а сльози котилися поміж пальці, мов дощ.

– Славку, маю тобі сказати... В Прагу я більше не поїду, бо впевнена, що на Україну не повернуся. Візьми мене з собою, любий!

– Не можу. Моє життя мені не належить. Надходять страшні часи. Боротьба з більшовиками буде смертельною. У них – танки, літаки ... А ми – армія без держави.

– За нас світова громадськість.

– Що вона може заподіяти величезній імперії?

– Не кажи так. В чеській столиці зустріла багатьох українських патріотів, які не сидять, склавши руки, а діють. Англія допомагає Польщі, ми ж повинні шукати підтримки в Канаді, Америці, Аргентині, де є наша діаспора.

– Не будь дитиною, Тосю. Як істинний українець, я твердо переконаний, що надіятись маємо лише на власні сили. Окрім того, ніхто ще не знає напевно, коли і з яким результатом скінчиться війна ...

Після довгої розлуки вони навіть не поцілувалися. Сиділи поруч і цілу ніч говорили про політику.

– Ярославе, чому наш нарід такий нещасливий? Чехія також під німецькою окупацією, але там зовсім інакша обстановка. Працюють установи, ресторани, театри, школи. А тут земля зчорніла від людської крови, горять міста і села, хижі круки літають над Україною.

Він мовчав, бо не знав, що казати.

– Головний Провід дав мені нове псевдо -"Роберт",– промовив згодом, – Пощо мені якесь чужинецьке ім'я? У нас, на Україні, було безліч славних козацьких і стрілецьких імен.

– Не гарячкуй, бо псевдонім дуже гарний і має в собі історичні корені. Леся Українка в патріотичній поемі "Роберт Брюс, король шотландський" описує визвольну боротьбу шотландського народу проти англійських поневолювачів. Повстанці терпіли поразку за поразкою. Зневіра та відчай закралися в Робертове серце. Та одного разу він побачив павука, який шість разів злізав на стелю, однак павутина рвалася і він падав униз. Аж всьоме йому вдалося закріпитись на висоті ..

Тут Роберт раптом скочив на ноги,

Ухопив свою зброю до рук,

І гукнув : "Та невже таки лицар

Менше має снаги, ніж павук?"

Чи ти зрозумів, Ярославе? Павук навчив шотландського короля цілеспрямованости, терпінню й мужности. Українцям також відбирали волю багато разів, але ми, як той павук. Колись таки припнемо свою нитку до стелі!

– Дай ручку поцілую, розумнице моя! Так, так і так! Віднині я для всіх провідник "Роберт", лишень для тебе одної – Славко.

Уже світало, коли він в одязі сільського газди залишив обійстя Юліана Короля.

– Не проводжай мене, Тосю, ще хтось лихий помітить. Давай попрощаємось біля кирнички, де я уздрів тебе перший раз. Пам'ятаєш, що я сказав тоді?

Вона знову заплакала, зімкнула руки на його шиї і припала до уст довгим поцілунком.

– Най тя Бог благословить і Пречиста Діва Марія. Будь обережним, Славчику, бо німці – пси, а москалі – вовки скажені. Я буду щодня молитися за тебе. Буду сумувати... Плакати…

Він рішуче зняв її руки з рамен, перескочив через пліт і попрямував на околицю села, де на нього чекала особиста охорона.

* * *

В ті роки українським повстанцям довелося воювати проти двох ворожих сил: німецьких окупанпв і червоних партизанів, які, мов саранча, повзли через всю Україну в Карпати.

Пішла третя доба, як "Роберт" покинув обласний центр і виїхав до Грабівки. Звечора поінформував старшин про останні події на фронті, потім засідав у складі Суду Честі, а ще пізніше -всі гуртом обговорювали наказ Головного Проводу по залученню в УПА свіжих сил. Склали й надрукували звернення до сільської молоді з закликом вступати у відділи народної самооборони. Був дуже втомлений, а сон чомусь не йшов. Гризли думки. Пригадалися найдорожчі люди, яких уже не було на світі: батько й Богдан Бандера.

"Дивно... Що зі мною діється? Я ж миттєво засинаю, сидячи на першому-ліпшому патику в лісі, а тут лежу на ліжку під кожухом, як пан маршалок, а в очі гейби хто піску насипав," – сердився сам на себе.

Нарешті задрімав. Приснилась йому Антоніна. Ніби йде вона босоніж по зеленій траві у вишитій сорочці, підперезана широкою червоною крайкою і не звертає на нього уваги. Він не бачить її обличчя, тільки спину, але впевнений, що це його наречена. "Йди до мене, королівно!" – беззвучно гукає їй навздогін, простягаючи руки. Чує, що хтось його будить, і не може прокинутись. Бачить, що сонячні промені пробиваються крізь вікно, завішене веретою.

– Ідіть снідати! – кличе господиня.

– Ну й ну! Вибачте мені. Буду готовий через десять хвилин.

Але поїсти йому цього дня так і не вдалося. Зробив двадцять традиційних присідань, облився до пояса холодною водою. Саме голився, коли хтось нетерпляче постукав у двері.

– Прошу зайти!

На порозі, витягнувшись "струнко", стояв вартовий "Качан".

– Дозвольте доповісти. Розвідка затримала трьох "старших браточків"... Перепрошую, трьох червоних партизанів. Курінного на місці нема, тож приведу до вас, друже провідник.

– Де вони?

– Сидять під замком до вашого розпорядження.

– Зброю здали?

– Вони прийшли без зброї, лишень в одного під халявою була прихована "фінка". Кажуть, щоб їх перепровадили до найвищого начальства на переговори . Я так розумію , що у них безвихідне становище. Припекло, так сказати...

– Зачекай хвилинку, заки доголюся. Яке нині число? Ага, двадцять шосте червня...

Він ще раз хлюпнув водою, змиваючи мило, витер обличчя полотниною, одягнувся в німецьку військову форму без погонів.

– Веди!

Їх було троє. Один а них заслуговував на особливу увагу. Невисокий, худорлявий чоловік років сорока п'яти, з бездоганною військовою виправкою, стояв безстрашно посеред кімнати і обмацував крайового провідника з голови до ніг розумними, колючими очима. На його грудях красувалися ордени Леніна, бойового Червоного Прапора та інші нагороди. Відразу було видно, що це бувалий кадровий офіцер.

– Разрешите представиться : полковник советской армии, комиссар соединения красных партизан Руднев Семен Васильевич. С кем имею честь?

– Кошовий Мамай, – буркнув "Роберт" перше, що прийшло в голову, і подумав: "Ого, яка важна птаха до нас залетіла! Виходить, що це мій колега. Він – червоний комісар, а я -блакитно-жовтий . А ті двоє – то, певно. його охоронці." Відмітив, що повстанці надійно зв'язали "браточкам" руки за спиною.

– Розв'яжіть!– наказав вартовим,– А ви, комісаре, сідайте до столу і говоріть, чого прийшли .

– Приятно иметь дело с умным человеком. Никакой волокиты… Видно було, що він кокетує заради якоїсь вигоди.

– Попрошу коротко і ясно, – нетерпляче перебив полковника "Роберт".

– Дело простое. Мы беспрепятственно проделали рейд от Путивля до Карпат, а Черный лес пройти не можем . Имеем сведения, что украинские партизаны контролируют здесь территорию в пятьдесят квадратных километров и шоссейную дорогу, протяженностью в тридцать километров. Пропустите нас на запад, в горы. Предлагаю взаимновыгодные условия. Ведь пропустили же вы отряды мадьяров во время оно...

– Відки знаєте?

– Наша разведка работает хорошо.

Випадок такий дійсно був. Повстанські командири за домовленістю дозволили перемарш угорських військових частин через Чорний ліс. За цю послугу отримали чималу кількість сучасної зброї, яка була дуже потрібна для озброєння "хлопців з лісу" в період формування перших загонів УПА. Здебільшого ставлення українців до угорців і навпаки було взаємно толерантним.

"А цей полковник – стріляний горобець! – мимоволі дав йому позитивну характеристи ку "Роберт".– Погляду не відводить, дивиться мені прямо у вічі, говорить чітко, без викрутасів. Все ж комуняка є комунякою..."

– Добре, добре, але для чого брехати? Кажете, що пройшли без перешкод всю Україну. Неправда! Били вас повстанці на Волині, аж пір'я летіло. З вашого "соєдіненія", може, половина залишилась, якщо не менше.

– Ну почему ты сразу так круто, начальник? Давай по-хорошему! Что было, то прошло. Теперь и в бандеровцев, и в ковпаковцев один общий враг – фашистский оккупант. Правильно я говорю?

– Правильно. Але більшовики – ті ж фашисти. І одні, й другі зазіхають на Україну, тому вони наші кровні вороги.

– Да мы с тобой кровные братья, товарищ Мамай! И Сидор Ковпак, и я родились на Украине. Я, например, из Сумщины...

– Яничари ви і запроданці, а не українці! І я вам не "брат" і не "товаріщ". Але у вашій пропозиції є раціональне зерно. Треба подумати.

Червоних комісарів знову зв'язали і повели під замок. "Роберт" сподівався, що з допомогою радіостанції порадиться з головним командуванням, як діяти в даній ситуації, та виявилось, що тут є лише зіпсований радіоприймач, а радіостанція залишилась на підпільній квартирі в Станіславові.

"Мушу прийняти рішення сам, – розмірковував "Роберт". – Помилитися не маю права. Потрібно зважити всі "за" і всі "проти". По-перше, розвідка повідомила, що червоних партизанів у декілька разів більше, як нас. На даний час у Чорному лісі дислокується лише три сотні необстріляних стрільців-новобранців. Значить, не вступаючи в бій, ми збережемо людям життя. По-друге, пропустивши їх далеко в гори, ми перекриємо зворотній шлях відступу на Східну Україну. Дивуюся, хто з них приймав таке безглузде, м'яко кажучи, рішення. Видко, не вольготно велося червоним бандитам на Волині, коли самі лізуть у пастку. По-третє, на даному етапі боротьби вони й справді ніби наші союзники. Агій! Куди мене занесло! Адже вся попередня історія вчить, що москалям довіряти ні в якому разі не можна, тим більше комуністам! Ми зустрічали їх по-людськи в тридцять дев'ятому році ... Це і є те найвагоміше "проти"!

На цей раз для продовження персговорів привели одного Руднєва. Два політвиховники високого рангу залишились у кімнаті віч-на-віч. Сиділи за столом один навпроти одного, наче по обидва боки барикад.

– Что?– якось хрипко запитав Руднєв.

– Ні!– була тверда й категорична відповідь.

– Я понял без слов, мог и не говорить. Все же ты мне симпатичен, и я хотел бы сотрудничать с тобой. Запомни, кошевой, что Украина мне тоже дорога!

Комісарів відпустили тихо й мирно,без ніяких перешкод.

– До свиданья, Мамай! Я зла не помню. Если что, дай знать – выручу. В овраге нас ожидает с лошадьми мой восемнадцатилетний сын Радион. Он тоже красный партизан. Хочешь, иди, посмотри, какой это бравый хлопец, не хужс твоих повстанцев.

"Ади, як заговорив! Правду кажуть, що у вовка – вовча шкура. У нас з ними різні життєві позиції та інтереси. Вони воюють за Радянський Союз, за свого ідола Сталіна, а ми – за волю рідної землі. Я переконаний, що прийняв правильне рішення" , – подумав провідник, а вголос сказав:

– Я піду з тобою при умові, якщо покажеш командира.

– Какого? Товарища Ковпака? Он далеко отсюда. Бородатый такой ... Ну да ладно! На кой хрен тебе его видеть? Так лучше для нас обоих. Обидно, что мы не договорились. Придется искать иные пути...

Все ж "Роберт" побоювався, що Руднєв захоче силою прорватися через Чорний ліс, тому послав услід розвідку, а сотенним дав розпорядження зайняти вигідну позицію і бути напоготові до оборони.

Розвідники повернулися, коли вже сонце сідало за обрій.

Розвернули назад. Ми стояли і дивились, як ішли піхотинці з автоматами на грудях, як тягнули коні легку артилерію, кулемети й міномети, як від'їжджали обозні фіри, завантажені ящиками з гранатами, набоями та різними побутовими припасами, – розповідали розвідники. – Потрібно віддати належне – озброєння у них багато краще, як у нас.

– Певна річ! За ними стоїть величезна імперія від Москви до Тихого океану. Літаки регулярно доставляють у німецький тил зброю, одяг, харчі, вишколених радистів, розвідників, медиків. А нам ніхто не допоможе, якщо самі собі не допоможемо. Не журіться, хлопці! Он які ви орли: сильні, високі, широкоплечі! Ми цих облізлих миршачків голими руками поборемо!

Провідник поплескав розвідників по плечах і запитав:

– Як ви мислите, куди "ванюшки" направились?

– На південь. Певно спробують перейти через Коломийщину, там зараз наших обмаль.

Так воно й було. Пізно вночі "Роберт" доповів головнокомандуванню про незвичайні переговори з представником ковпаківського з'єднання і про своє рішення не пропустити червоних партизанів через Чорний ліс у напрямку Яремче – Ворохта. Думав, що його відразу покличуть в СБ* "на килим", але високі командири схвалили його рішення.

А через тиждень комуністи розстріляли партизанського комісара Руднєва "за измену Родине и связь с бандеровцами". Вбили таємно, після заочного суду. Виконати вирок доручили його особистій радистці. Не простили полковникові півгодинної розмови наодинці з крайовим провідником ОУН і всі невдачі в подальших боях звалили на нього. Одночасно знищили й улюбленого сина Радика , щоб не було свідків. Півроку таємницю їхньої смерті тримали під сімома замками. Лише в січні сорок четвертого року появилася в пресі коротка замітка:

"Четвертого июля сорок третього года около села Делятин Надворнянского района Станиславской области в бою с бандой украинских буржуазных националистов пал смертью храбрых комиссар соединения красных партизан полковник Семен Васильевич Руднев. Родился в Путивле Сумской области в 1899 году. Член партии большевиков с 1917 года. Участник гражданской войны ..."

Кремлівські вожді подали матеріал так, як їм було вигідно, і поспішили присвоїти Руднєву звання Героя Радянського Союзу та надати чин генерал-майора посмертно.

* * *

Неймовірно важко жилося українським селянам у час війни, в тім числі й на Галичині . Німці обкладали непосильними податками, заставляли здавати зерно, картоплю, м'ясо, молоко, яйця, вовну та ще й сплачувати певну суму грошей. Найкраща й найсвідоміша молодь, взявши в руки зброю, пішла в ліси, щоб боротися з окупантом. Увесь тягар по матеріальному забезпеченню Української Повстанської Армії селяни взяли на себе. Запрацювала широка сітка господарників: зброярі кували зброю, пекарі пекли хліб, кравці й шевці шили одяг та взуття, сільські дівчата прали й латали білизну. Лише в одному Чорному лісі майже постійно дислокувалось три курені вояків. А тут ще після перелому на фронті посунули на Західну Україну червоні партизани. Від них не можна було приховати й макової зернини. Почалися утиски й грабежі місцевого населення, яких досі не бачив світ. Озброєні до зубів, озвірілі й голодні, вривалися вони серед ночі до хат і починалось!

– К стенке! Я сказал стать всем лицом к стенке, ...вашу мать! И тебя,гаденыш, это касается! Руки за голову, а то пристрелю!

Нишпорили по всіх закутках, забирали все, що потрапляло на очі, і зникали в темряві. Часто – густо мордували людей, підпалювали оселі. Найбільше стогнала від більшовицької сваволі Скільщина й Турчанщина. Пізніше червоні головорізи змінили тактику. Переконавшись, що місцеве населення не любить москалів, вони чіпляли на кашкети тризуби, лаялись по-українськи і всі свої гріхи звалювали на "бандьор". Радянська преса і радіо захлиналися, змальовуючи українських повстанців як людожерів – сокирників з руками по лікті в крові. Не спроможні були перемогти українських патріотів у боях, то ж день у день зводили наклепи, обливаючи їх брудом.

– Ади, що вигадали холери. Волів би голіруч зустрітися з ними у відкритому бою, ніж таку брехню вислуховувати! – нервували повстанці. – Як може бандерівець грабувати чи вбивати батька й матір, сусідів, земляків своїх, братів та сестер по духу й крові? Нас народила й виплекала рідна земля в одній колисці ...

– Правда ваша. Але на превеликий жаль знаходяться людці, які їм вірять. Більшовицька пропаганда розпускає плітки, ніби Степан Бандера закоренілий убивця і найманець самого Адольфа Гітлера в той час, коли він карається в гестапівських застінках. Нацисти знищили трьох його братів ... Я добре знав сім'ю пароха Андрія. Такі люди й мухи в своєму життю не скривдили. Дітей виховали у вірі до Бога за всіма заповітами християнської моралі. Кого вони вбили? Нікого!

– Ей! Що багато говорити! Німці – явні наші вороги. Принаймні вони не маскуються під друзів, поводяться, як завойовники ... А москалі називають нас своїми "братами" і при цьому грабують і вбивають по-азіятськи підступно. Пригадаймо голод на Східній Україні в тридцять третьому році ... В якій країні світу ще таке було? Цілі народи на Сибір заслали ... Тепер прикидаються бандерівцями, аби нас люди зненавиділи!

Довелося серйозно приступити до ліквідації червоної партизанки. Після розгрому ковпаківців Москва заслала в Карпатські ліси "отряд за Родину'', "отряды" Шукаєва та Іскри. А якоїсь ночі скинули з літаків десант парашутистів. Ці то були справжніми дияволами. Відразу ж почали нападати на села, мордувати й грабувати мирних людей. Заплакали діти, заголосили жінки, почали просити порятунку. Довелося терміново приступити до розгрому горезвісного десанту. Зробили декілька вдалих засідок. Половину перестріляли, половину захопили в полон. Знайшлися серед них і такі, що добровільно зголосилися перейти в Повстанську Армію, мотивуючи тим, що стати червоними партизанами їх заставили силоміць.

– Ні, не пора приймати перебіжчиків до наших лав, – сказало командування.– Потрібно належним чином зорганізувати, вишколити і озброїти власні загони.

Проблема зброї стояла на першому місці. Щоб її роздобути, планувалися і проводилися спеціальні бойові акції в місцях, де були гестапівсько-поліційні гарнізони: Болехові, Суботові, Пускавцях, Комарові, Викторові, Медині, Мізуні, Перевозці, Бабині, Довпотові, навіть в Долині й Калуші. Постійно діяли на шосейних дорогах та на залізницях засідки. Як у всякій війні, були жертви. Німці повністю спалили села Бабин-Зарічний і Пускавці, а Болохів і Мізунь – частково.

На початку квітня сорок четвертого року "Робертові" принесли листа від "командира красных партизан к командиру украинских партизан". Провідник зібрав термінову нараду.

– Червоний комісар у ввічливій формі пише, щоб ми об'єднали сили для спільних дій проти німців. Просить відрядити на одинадцяте квітня представника від нашого командування до їхнього штабу в Лисець для переговорів. При цьому дуже розхвалює хоробрість та заслуги в боротьбі "с германским захватчиком украинских партизан". Що скажете, друзі, на таку пропозицію?

– Ні! – була одностайна відповідь. – Станіславівський крайсгауптман* також сватав нас, аби спільно з ними воювати проти більшовиків, але ми піднесли їм печеного гарбуза. Не підпустимо до нашого повстанського чотирикутника в Чорному лісі ні одних окупантів, ні других!

На тому й порішили.

Двадцять сьомого квітня червоні банди урядили великий грабіжницький напад на Грабівку. Залога села розгромила напасника, завдавши йому значних втрат і відібравши награбовану здобич. Розлючений невдачею, ворог повів на село новий наступ уже з більшими силами. Бій тривав кілька годин і закінчився повною перемогою повстанців. Однак більшовики спалили·частину села і розстріляли двадцять трьох жителів . Ще два великі напади провів ворог у Майдані, але в обох випадках відступив, зазнавши втрат. Оскаженілий від невдач, червоний командир надіслав свіжого листа, цього разу густо пересипаного нецензурщиною та погрозами. Присягався, що зліквідує повстанські загони в Чорному лісі "одним росчерком карандаша", та по кількох тижнях боїв, здавлений залізним перстенем облоги разом зі своїми "геройскими ребятами", очікував у голоді неминучого безславного кінця. Добила загони ІЦукаєва та Іскри панцерна дивізія "Айнзац", бо німцям вони також постійно дошкуляли. Очищати ліси від недобитків довелося воякам УПА . В половині червня у Грабівці відбулася величава народна маніфестація на могилах старшин і стрільців, які полягли в боях з червоними зайдами.

* * *

Ще в січні сорок четвертого року сталася подія, яка запам'яталася старшинам своєю незвичайністю. Якоїсь днини ''Робертові" доповіли, що українська охорона мосту через ріку Дністер затримала декількох чужинців, з якими важко встановити контакт. Їх передали в руки повстанських розвідників.

– Не знають ні української, ні польської, ні російської мови. Показують на мигах, ніби вони зіскочили з німецького ешалону і при цьому повторюють: "Голлянд офіцір! Голлянд офіцір!"Дідько їх знає, що за люди. Скажіть, друже провідник, що маємо з ними робити? Може, відпустити на всі чотири сторони? Най собі йдуть, куди ішли!

– Ні, це несерйозно. Якщо вони справді втікачі, то далеко не зайдуть. Гестапо швиденько їх переловить і пустить в розхід, заперечив "Роберт".

– То ми приведемо їх сюди. Робіть з ними що хочете. Нам вони ні до чого.

– Залишати людей в біді не годиться. Попросимо командира "Гуцула", най розбереться. Він у нас навіть китайську мову знає, – пожартував провідник.

Зустріч відбулася в сільській хатині за декілька кілометрів від Дністра. Якраз тут місцевий газда виявив у копиці сіна дві особи невизначеної національності . Перелякався так, що йому перехопило подих. Швиденько післав дружину до станичного. Не пройшло й півгодини, як до його оселі привели ще двох утікачів. Це були ті, що їх затримали при переході через міст. Виявилося, що вони добре знаються між собою. Почали вітатися, обніматися. Розвідники попросили господиню, щоб нагодувала й зігріла чужинців. Залишивши біля них варту, поспішили доповісти про ситуацію командирам.

"Гуцул" прибув на розмову під вечір. Був у німецькі й військовій формі з капітанськими погонами. Втікачі трималися гідно, все ж не змогли приховати на обличчях виразу тривоги, страху та розчарування. Командир відсалютував повстанським вітанням: