Текст книги "Довго мовчали смереки"

Автор книги: Тетяна Байда

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Щось не пригадую. Вибачте...

– А я вас ніколи не забуду. Я вас обожнюю ще зі школи. Наша сім'я жила бідно. Доводилось доношувати латаний-перелатаний одяг після старших сестер. Одного разу на шкільному дворі обступили мене хлопчиська і, показуючи на величезні латки на ліктях старої сукні, почали прозиватись: "Голова, як диня! Дві латки на спині! Дві латки на ліктях! А коси, як віхті!"Я почувалася вкрай приниженою і голосно плакала. І тут, невідомо звідки, появилася маленька дівчинка з палаючими очима. Відважно розштовхала гурт хлопців, підійшла до головного кривдника і, шарпаючи його за комір, чітко вимовила: "Так, сукня у неї латана, зате чистенька. А в тебе сорочка нова, але брудна, як шмата біля порога!" Дивно, але хлопці почали сміятись уже не з мене, а зі свого товариша.

Вони радили йому випрати сорочку і помити вуха. Відтоді мене ніхто не кривдив, а на вас, Вірочко, я дивилася, мов на янгола спасителя і намагалася бути на вас подібною…

* * *

Той день і час, коли відбулася перша зустріч з бабусею Настею, Віра не забуде ніколи. Було їй тоді одинадцять років і навчалася вона в четвертому класі. Напередодні приснився сон. Ніби стоїть вона серед поля і дивиться в небо. Воно голубе і чисте-чисте. Аж раптом десь взялася біла, пухнаста хмаринка і почала опускатися на землю. На тій хмарці сиділа незнайома бабуся з добрими очима і молодим обличчям. "Христос воскрес!" – привіталася весело. "Воістину воскрес!" – відповіла Вірочка, нітрохи не здивувавшись пригоді. "Сідай поруч мене, і ми полетимо далеко, – сказала бабуся. – Бачиш, як гарно світить сонце…"

Справді, того дня яскраво світило сонце, а небо було чистим і голубим . Польовою стежкою поверталася Віра зі школи додому, розгойдуючи портфеликом і мугикаючи пісеньку. На серці було спокійно й радісно. Враз до неї долинув голос:

– Не поспішай, доньцю. Зачекай на мене!

Дівчинка озирнулась і побачила, що її наздоганяє худенька, середнього зросту бабуся з добрими очима, які вона бачила у сні. Присіла навпочіпки, простягла руки і тихо промовила:

– Ходи до мене, Вірусю. Я твоя бабця Настя .

Дівчинка відразу їй повірила. Без зайвих слів обняла за шию, і в цю ж мить між ними встановилися стосунки, які люди називають родинною любов'ю і кровними зв'язками. Тільки тоді, коли бабуся відійшла у вічність, Віра в повній мірі усвідомила, яку роль відіграла вона в її подальшому житті. При ній Віра ніколи не почувалася сиротою. Тоді, після смерті Сталіна, "соратники" по партії розстріляли головного енкаведиста СРСР Лаврентія Берію. Новий "вождь" Микита Хрущов на своїх комуністичних з'їздах засудив "культ особи" і декілька років бавився в демократію. Майже всіх політв'язнів відпустили на волю, а дехто з їхніх родин повернувся з сибірського заслання. Анастасія Король вирішила: "Пора кінчати з мандрами. Пора легалізуватись". Вона найняла в колишньої приятельки Квашихи кут для тимчасового мешкання і енергійно приступила до вирішення нагальних життєвих проблем. В першу чергу виклопотала собі реабілітацію і отримала паспорт. Для цього довелось декілька місяців оббивати пороги чиновників різних рангів і звань. Писала заяви та прохання до самого генпрокурора Шверніка. Реабілітували. Тепер на черзі стало квартирне питання, але райкомівці вчинили такий жорстокий опір, підняли такий лемент, що вона зрозуміла: хати їй не віддадуть.

– Тоді поверніть мені стайню. Я проріжу в стіні вікно, поставлю піч і переїду туди жити.

– Тебе, бандеровка, вообще жить не положено, а ты еще и дом отобрать вздумала. Это не твой дом, а государственный, и живут в нем достойные люди. Лучше иди отсюда по-хорошему, а то хуже будет.

Що залишалося старій Королисі робити? Пішла. Але рук не опустила. Почала добиватися пенсії по старості.

– Не дадуть вам пенсії, жіночко, бо ви не маєте робочого стажу, – сказали їй у райсоцзабезі.

– Як це не маю? Всеньке життя працювала, як віл. Троє дітей виростила, господарство велике доглядала, податки ретельно сплачувала ...

– Це не те. Потрібно відпрацювати на державній роботі не менше двадцяти п'яти років. Закон такий.

А тут ще і Вірочка при кожній зустрічі заглядала їй у вічі й просила!

– Хочу жити з вами, бабцю!

У старої від жалю краялося серце. Вона й сама не мала спокою, мізкуючи, як би забрати Віру до себе. Вирішила сказати правду.

– Ти вже велика, Віро. Гадаю, що зрозумієш. Я вже стара. Не маю ні колу, ні двору, ані гроша за душею. Тулюся по чужих кутках, харчуюся завдяки людській милості. З пенсією і хатою нічого не вийшло. Та не журись, онучко! Порадила мені одна секретарка, щоб я добивалася пенсії в зв'язку з втратою годувальника. Варто спробувати.

З бабусиних слів Вірочка зрозуміла тільки те, що їй нелегко живеться.

– Виджу, що не розумієш мене, – здогадалася Настя.

– Ні.

– Я ж тобі пояснюю. Слухай уважно. Твій покійний дідусь Юліан був моїм чоловіком, тобто, як твердить нинішня влада, – моїм годувальником. Він помер, і мені має держава платити за него пенсію. Тепер зрозуміла?

– Ні.

Ну що візьмеш з неповнолітньої дитини? Зате Настя з усіх сил намагалася компенсувати їй дефіцит уваги та любові. Бувало, напече тістечок на кислому молоці з содою, підстереже Вірочку, коли та повертається зі школи, і пригощає свою любу внучечку.

– Це для мене, бабцю? Які смачні! А ви їли? – запитує з чемності, а в самої слини повен рот. Ніщо й ніколи не смакувало їй так, як це нехитре бабусине печиво.

– Їла, їла! – спішить запевнити Настя. – Тепер поїж ти. Добре поїж! Я знаю, що в такій великій сім'ї, як ваша, страва щезає зі швидкістю вітру. Може, колись тобі щось і дістанеться, а деколи – нічого. А тобі рости треба, Вірусю. Он яка мізерна, аж світишся.

– Їжте і ви зі мною, бабцю, – припрошує Віра.

Вони сідають посеред поля в траву і насолоджуються взаємним пригощанням та спілкуванням.

– Потерпи ще трохи, дитино, – ніби вибачаючись, каже баба Настя, – ось отримаю за Юлька пенсію, найму кімнатку і обов'язково заберу тебе до себе.

Це сталося раніше, як вони планували. Якось Ганна купила нову церату* і перед Зеленими святами застелила нею стіл. Вуйкові дітлахи, прийшовши зі школи, посідали біля столу виконувати домашні завдання і перекинули на церату повну пляшечку чорнила …

– Видиш, що ти наробила! – кричав хлопчик до дівчинки.

– Ага! Тепер ти звалюєш вину на мене? Так? А хто штовхнув мене у спину? Скажи, хто? – боронилась дівчинка.

– Винні обоє, – розсудила середня сестричка, розмазуючи ганчіркою чорнило по всій цераті.

– Тепер і ти винна! – загаласували всі нараз. – Для чого ти розмазала чорнило по столі? Потрібно було його вимакати, була би пляма менша! А тепер що?

Почали гуртом мити церату милом, терти попелом і сіллю, але нічого не допомагало.

– Влетить нам від матусі. Будемо пам'ятати Зелені свята.

– А ми скажемо, що це Вірка зробила! – запропонував якийсь розумник.

– Та ні! Вірки навіть вдома не було!

– Ну й що? А ми все одно скажемо, що це вона. Тільки говорімо всі однаково, бо матуся здогадаються.

На тому й порішили. Коли Ганна прийшла додому, то діти в один голос заявили, що Вірка зіпсувала нову церату. Жінка розсердилась. А тут під гарячу руку, не підозрюючи, яка на неї чекає кара, Віра переступила поріг хати. Ганна схопила її за вухо, підвела до столу i, тикаючи носом в чорнильну пляму, розлючено запитала:

– Це твоїх рук справа? А ти хоч знаєш, що я від свого писка* хліб відривала, по копійці збирала, аби в хаті було так, як у людей? Ти тільки б їла щось смачненьке, одягалася б у щось новеньке ... Віра мовчала, бо нічогісінько не розуміла. Вона й подумати не могла, що сестрички й братики можуть так безжалісно "підставити" її, безневинну. Ганна схопила залізну коцюбку і почала лупцювати нею дівчинку. Віра була терплячою дитиною, але цього разу побої були настільки болючими, що вона закричала не своїм голосом:

– Не бийте! Матусю, молю вас, благаю! Не бийте! За що? Я нічого злого не зробила! Ой-ой-йой!

Але жінка вже не могла приборкати злості. Почули цей дикий крик сусіди і кинулися кликати бабу, аби врятувала внучку від каліцтва.

– Біжіть скорше, Насте, бо ваша невістка заб'є Вірку до смерти!

Настя побігла. Надворі падав рясний дощ. Баба вхопила в руки парасолю, але так і не розкрила її. Бігла й падала на мокрій стежці. Блискавкою влетіла в сіни. Двері в кімнату були зсередини замкнені на клямку, а звідти чувся дитячий зойк. З неймовірною силою штовхнула старенька двері плечем. Клямка відлетіла разом зі скіпками одвірка. Мовчки почала бити невістку парасолею. Била доти, доки вона не зламалась. Тоді опам'яталась, підійшла до Вірочки, взяла її за руку і повела з хати.

* * *

Священик Тавуцький мав у Войнилові парафію. Мешкав з сім'єю у Сваричеві і щонеділі приїжджав у церкву відправляти службу Божу. Біля церкви стояв напіврозвалений будинок, який прихожани називали "резиденцією".

– Панотче, – звернулась до священика Анастасія, – прошу відпустити одну кімнатку в церковному домі, аби ми з онукою могли там мешкати. Дасть Біг, виклопочу пенсію і заплачу. Приберу сад і подвір'я...

– Але ж там жити небезпечно. Дах протікає, стіни вкрилися грибом. Будинок потребує капітального ремонту.

– Що поробиш... Мусимо десь притулитися. Не можемо ж ми мешкати проти неба.

Священик дозволив. А тут, мов на зло, почалися затяжні осінні дощі. Зі стелі постійно капало. На підлозі всюди стояли відра, миски, каструльки. З харчами також було сутужно. Билася стара Королиха, як риба об лід. Ходила по родичах та у колгосп брати льон, копати картоплю і цукрові буряки. Щось трохи заробила, щось добрі люди дали. Так і жили. Правда, щовечора заходив Михайло і приносив під полою пляшку молока. Працював їздовим на фермі. Доярки, знаючи про його скрутне становище, наливали з вечірнього удою дві пляшки молока. Одну він ніс матері, а другу – додому. Це була велика підмога, бо Вірочка могла щодня поласувати молочною кашею чи улюбленою затіркою. Дівчинка ніби вдруге на світ народилась. До неї почали приходити шкільні подруги, з якими вона вчила уроки, читала книжки, розважалася. Спали з бабусею на одному ліжку.

– Маємо лише одну постіль. Та й стіна тільки оця суха. Нічого, так буде нам тепліше й веселіше, – розраджувала Настя онуку.

Бувало, полягають обидві, вкриються периною, притуляться тісненько одна до однієї і розмовляють до півночі на різні теми.

Невдовзі зробила Віра відкриття, що її бабуся – освічена жінка. Якогось дня ніяк не могла перекласти німецький текст українською мовою.

– Це дуже просто, – сказала Настя, слухаючи, як мекає і бекає її онука. – Сідай отут поруч мене. Ми його миттю!

Дійсно. Навіть не заглядаючи в словник, бабуся швиденько переклала текст, і наступного дня вчителька похвалила Вірочку за відмінно вивчений урок.

– Бабцю, ви – геній! Завдячуючи вам, я нині отримала п'ятірку з німецької мови.

– Так, Вірусю, твоя баба Настя справді не ликом шита. Я знаю чотири мови: польську, німецьку, російську, ну і, звичайно, свою рідну – українську. Може, не зовсім досконало, але розмовляю вільно. А скільки я книжок перечитала! Тобі й не снилось. Тепер таких книжок уже й нема, заборонили... В останні роки, пасучи чужу худобу, я перечитала французьку й російську класику, а деякі поеми Шевченка напам'ять вивчила.

Минуло небагато часу, і ще одна радість завітала до їхньої бідної оселі.

– Тепер ми заживемо по-панськи, Вірусько! Віддамо отцю Тивуцькому борги за помешкання, купимо тобі чоботи на зиму, придбаємо круп і оливи*. Собез таки призначив пенсію по дідусеві. Правда, гроші невеликі, всього вісімнадцять рублів, але ж будемо їх одержувати щомісяця. Подякуймо милосердному Богові за велику милість і ласку.

Бабуся була глибоко віруючою людиною. Навіть тоді, коли релігія жорстоко переслідувалася владою, коли розстрілювали і·гноїли у в'язницях священиків, які не захотіли приєднатися до Московського патріархату, вона щонеділі й щосвят ходила в село Томашівці. Там, у хаті отця Гургули, таємно збиралися на молитву християни, вірні греко-католицькій церкві. Навчила Настя молитись і Вірочку. Правда, на літургії не водила, бо дуже боялась, аби не спіткала внуки доля її матері, Антоніни.

А тут пішли дивні чутки, ніби на Середнянській горі, поблизу села Дубовиця, об'явилася Божа Матір, і не образ, ні, а наче жива людина з ефірною постаттю в темному прозорому одязі та з сяючим німбом навколо чола.

– Я сама її виділа, Настунько, можу присягнути! – запевняла подругу Квашиха – Піди подивисі!

Настя пішла. Біля підніжжя гори скупчилося багато люду з навколишніх сіл. Усі поспішали побачити "середнянське чудо". Перше, що кидалось у вічі, – це чисте, мов сльоза, джерело, якого досі тут не було.

– Нізвідки узявся цей потічок. Кажуть, що вода в нім помічна, – здивовано перешіптувалися жінки, і кожна намагалась набрати цілющого трунку в слоїк чи пляшку.

Набрала "святої водички" і Королиха. Почала промивати хворі очі. Допомогло.

– Я й Матінку Божу виділа. Рухається в повітрі, гейби тінь чи марево. Але добре видко, що це Вона, бо дуже подібна на образ із Гошівського монастиря. Правда, не кожному Вона показується. А мені показалась...

Відтепер і до самої смерті бабуся лікувала всі свої недуги водою з середнянського джерела.

– Йди, Вірусю, принеси помічної водички, – казала вона Вірі, подаючи торбину з порожнім трилітровим слоїком. – Не забудь помолитися за нас усіх.

– Не піду! Ідіть самі, – вередувала Віра.

– Маю багато роботи. Та й дорога для мене неблизька. Три з лишком кільометри туди, три назад...

– Ага! Вам далеко, а мені – ні? І не старі ви зовсім. Хіба шістдесят літ – старість?

Бабуся згинала гачком вказівний палець правої руки, відчутно стукала ним онучку по чолі і обов'язково при цьому казала:

– Ти, Роберте впертий!

– Чому ви мене завжди Робертом називаєте, бабцю? – допитувалась Віра.

– Виростеш – узнаєш!

Одного червневого дня немилосердно пекло сонце, а дорога до чудодійного джерела видалась Вірочці занадто довгою і нудною. "А! Наберу води з річки, бабця й знати не будуть! Не піду я так далеко, краще полежу в тіні під деревами."

Як задумала, так і зробила. Все йшло пречудово до того часу, поки Віра не переступила порогу свого помешкання. І тут – бац! Ні з того, ні з сього торбина вирвалася з рук, слоїк гепнувся об підлогу і розбився вдрузки. Вода калюжею розлилася біля Настиних ніг. Дівчинка налякалась і розгубилась,

– Бабусю мої рідненькі! – кинулася вона до Насті в обійми. – Я вчинила великий гріх! Хотіла вас обдурити, але не вийшло. Цю водичку я з ріки набрала, а Бог мене скарав! Простіть, будьте ласкаві!

– Нехай тобі Господь простить, дитино. Він усе бачить з високого неба. Помолись щиренько і більше такого не роби.

Цей дивний випадок укріпив віру дівчинки у вищі надприродні сили, і відтоді намагалась вона жити по совісті й справедливості. А біля Середнянської гори невдовзі поставили міліцейські заслони. Джерело неодноразово заорювали тракторами, засипали бульдозерами. Та через якийсь час воно починало бити знову ще з більшою силою. Люди тепер ходили по цілющу воду крадькома. Ходила й Віра. Міліція ловила непокірних.

– Бабцю, мене за це виженуть зі школи, ось побачите! – непокоїлась дівчинка.

– Не виженуть. Матінка Божа опікується тобою, охороняє від усякого лиха. Я це серцем відчуваю, – заспокоювала внучку бабуся. Була вона життєрадісною, енергійною і працелюбною жінкою, та ще оптимісткою, яких мало на світі.

Боже, Ти кажеш усім веселитись,

Хоч і до ока тисне слеза,

А я покірна слову Твоєму,

Боже, хай буде воля твоя, -

частенько співала вона впівголоса, справляючи щоденну хатню роботу. І здавалося Вірочці, що ці слова і цю мелодію придумала сама бабуся.

* * *

За що мене, як росла я,

Люди не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають ... -

з пафосом декламувала Віра, стежачи за своїм відображенням у дзеркалі.

– З ким так голосно розмовляєш? – запитала Настя, зазирнувши, в хату через відчинене вікно. Вона копала грядку.

– Сама з собою. До Шевченківських днів дали мені вивчити вірш "Лілея". А ще будемо співати "Заповіт", "Тополю" і оцю пісеньку:

В перетику ходила

Я по дрова

Та бондаря полюбила

Чорноброва,

Бондар відра набиває,

Мене горне, пригортає

Чорноброву! -

заспівала речитативом Вірочка і засміялась. Її уже давно записали в шкільний хор, хоч і голос, і слух могли би бути кращими. Зате художнє читання їй давалося бездоганно.

– А що то таке "у перетику"? – поцікавилась бабуся.

– Не знаю. Певно, що в переліску. Міг же Шевченко відразу написати

У перелісок ходила

По опеньки,

Мірошника полюбила

Молоденька ...

Так ні! Чомусь написав "у перетику". Все ж його поезії я люблю найдужче. Ось послухайте:

І цвіт королеви

Схилив свою голівоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея Росою-сльозою ...

Правда, як гарно звучить?

– Дуже гарно. Прийду і я на концерт. Послухаю, подивлюсь…

– Бабцю, а де мої тато і мама? – зненацька запитала Віра.

У Насті від несподіванки відняло мову. До цього часу вони обидві уникали цієї забороненої теми. А ось зараз...

– Та... Та... Колись тобі розповім. Зараз не маю часу, тра город копати. Сама видиш, яка сего року рання весна, – почала викручуватись із складної ситуації Настя.

– Я так думаю, що моя рідна мама – то Анна Бучко. Мене в Слободі вчителька записала до шкільного журналу Бучко Віра Степанівна. А у Войнилівській школі я пишуся Юрочко Віра Михайлівна. Це ж неправда, бабцю! Я добре пам'ятаю, що народилася в горах. Вони мені досі сняться. Там я почувалася такою щасливою!

– А тут тобі зле, Вірусю?

– Ні, мені з вами добре, бабцю. Але Войнилова я не люблю. Я хочу в гори, до своєї рідної мами.

– Анна Бучко – не мати тобі, кохана дитино.

– А хто? Ганна Юрочко? Я відчуваю, що не вона. Я називаю її матусею, але…

– Твоїх батьків нема на світі. Ти – кругла сирота, – скоромовкою випалила Настя і швиденько прикусила язика.

"Що я мелю? – подумала перелякано. – Я не маю права відкривати таємницю їхньої смерти."

Віра мовчала, але дивилася в бабині очі таким болючим поглядом, що Настя змушена була сказати перше, що прийшло на розум:

– Твої справжні тато й мама розбились на мотоциклі, коли тобі було лише півроку.

Невідомо, чи повірила в таку версію Віра. Мабуть, що ні. Але з того дня на запитання, де її батьки, вона неодмінно відповідала однією і тією ж фразою:

– Розбилися на мотоциклі.

Дев'ятого березня в шкільній залі не було де й голці впасти. Ні на одне свято не збиралося стільки односельчан, як на Шевченківські дні. Вкотре розповіли біографію поета. Проспівали "Заповіт".

І ось на сцену впевнено вийшла маленька, худенька школярка з кучерявою голівкою i проникливими очима.

...Моя мати...чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала.

Я не знаю,

Мій брате єдиний,

Хто їй лихо заподіяв.

Я була дитина ...

Чітко, з глибоким душевним хвилюванням вимовляла вона кожне слово. Присутні завмерли, перезираючись між собою.

"Та це ж донька Тоськи Королівни! – наче прозрівали люди. – Той самий голос, ті самі жести..." Навіть скептики, які не вірили до кінця в пересуди, тепер не мали жодного сумніву.

Настя сиділа ні жива, ні мертва. А Віра декламувала:

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила

Тих самих, що вбили

Мою матір?

Милосердний,

Святий Боже, милий!

І заплакала Лілея ...

Ні, не Лілея плакала. Ридали люди в залі, не скриваючи сліз. Не плакала тільки Вірочка і баба Настя. Коли вщухли оплески глядачів, Королиха сказала внучці:

– Абись знала, Віро, що ці слова Тарас Шевченко написав спеціально для тебе.

* * *

Баба вчила Віру церувати. Діряву панчоху натягнула на дерев'яний грибочок, підібрала нитки по кольору і показувала, як треба перемітати стіжки, аби панчоху знову можна було носити, як нову. Віра крутилася і вертілася на всі боки, щохвилини визираючи у вікно, за яким буяли зелені дерева і світило сонце.

– Піду я на вулицю, бабцю!

– Певно, що підеш, але спершу гарненько зацеруй п'ятку в панчосі.

– Не буду! Нудно мені!

– Ну, як тобі не соромно, Віруню? Така велика дівка, а досі не вмієш церувати!

– Ось я зараз викину тоті панчохи на смітник, і буде спокій.

– Я тобі дам! Зараз дістанеш прочухана, правду кажу!

– Навіщо мені здалося оте церування? Вивчуся на лікарку, буду мати багато грошей і куплю собі нові, модні панчохи.

У Насті здригнулося серце. Не перший раз каже їй онука, що стане лікаркою. Чисто, як Тося в дитинстві. Також марила медициною. З першого класу була в сандружині. Вчилася у Львові, в Празі. А що з того вийшло? Ось і Віра бавиться або у війну, або в лікарню. Але ж вона – дівчинка, колись і заміж вийде...

– Ану мені скоренько вертайся і сідай церувати! – затримала стара внучку біля порога, – Ти... Ти – Роберте впертий!

І знову "гачок" бабиного пальця пройшовся по високому чолі онуки. Якраз під час цієї сварки приїхала провідати Віру Анна мала. Не встигла вона переступити хатнього порога, як Віра кинулась їй на шию зі словами:

– Ти приїхала забрати мене! Правда, Анничко?

– Так, ти поїдеш зі мною, бо я виджу, що баба тебе кривдить.

– Я її кривджу? Вона сама кого завгодно скривдить! – розсердилась Настя.

– Ая! Я все чула-м на власні вуха. Коли підійшла під хату, то ви її били! У нас Віруськи ніхто не бив. Було їден раз, що мамка відшмагали її жаливкою.* Збирайся, Віро, поїдемо в Слободу!

– Та не гарячкуй ти, дівчино! Я вчу свою онуку церувати, і це ти називаєш кривдою? Гляди, як вона виросла! Відданицею стала! В таких літах я уже вміла шити, ткати, вишивати, плести, прати, варити їсти... В нашому роду жінки завжди були добрими ґаздинями. Своє вміння хочу передати їй у спадок, а ти: "заберу, заберу!" – кип'ятилась Настя.

Анна трохи охолола.

– Це правда, Вірко?

– Правда.

– То пощо вчинила такий ґвалт?

– Бо не хочу церувати – і край!

– Виджу, якою ти була, такою сі лишила. Сідай і церуй панчохи.

– Нині я її амнестую, – посміхнулася стара. – А ти, Анничко, іди до столу, гостею будеш. Розповідай, як там ваші. Чи живі-здорові?

– Що вам казати? Мама постаріли, часто хворіють. Марися підросла. У сестер народилося ще по їдній дитині. У Касі – файна дівочка, а Маруня знову вродила хлопчика-калічку. Не говорить, не ходить,навіть не сидить. Лікарка каже, що в него вроджений параліч, від якого нема ліків.

– А ти така файна стала! Кілько літ маєш?

– Двайцять два минуло.

– Віддаватися скоро будеш?

– Та ні… Ніхто не сватає.

– Неправду кажеш!

Вони уже сміялися всі троє, ніби й не було між ними ніякої суперечки. Доба минула, як свято. Гуляли дівчата в саду і по селищі, поки не стемніло, а вночі шепталися до самого світанку. Коли настала пора повертатись Анничці додому, провела її Віра до автобуса. Обнялись, поцілувались, заплакали, а під кінець зняла Анна мала з коси рожеву стрічку і простягла її своїй названій сестрі:

– Візьми на пам'ять цю бинду*, Вірусю. І не забувай мене ніколи. Якщо буде гірко, то приїзди. Ми тебе завше чекаємо.

– Дякую красненько, Анно, і до побачення. Передавай щирі вітання мамі, сестрам, сусідам.

А сама подумала: "Господи, скільки ж у мене тих мам? А тої, єдиної та найріднішої, нема!"

Анна поїхала, а Віра затужила. Ходила така сумна й зажурена, що Настя не втерпіла:

– Ну їдь! Їдь туди, де так любо твоєму серцю. Я ніц не маю проти!

А тут невдовзі прийшла від Бучків звістка, що помер Марунин синок.

– Поїду я, бабцю, на похорони.

Настя не перечила. Купила Анні старій квітчасту хустку, дітям – цукерок, дала Вірі на дорогу грошей.

– З Богом! Їдь...

Більше нічого не сказала, тільки витерла фартухом очі.

Майже всі пасажири автобуса дрімали під тихий шурхіт коліс, а Віра не могла відірвати погляду від пречудового гірського краєвиду. Ох, ті Карпати! Хто хоча б раз побував тут, той захворів ними навіки. Вірочка їхала в Слободу Болехівську з приводу сумної події, а серце співало:

Де синії гори, де гори Карпати,

Туман в полонинах пливе,

Струнка, як смерека,

Близька і далека

Гуцулка кохана живе.

Дівочі співанки, рожеві серпанки

Ген, ген вітер в гори жене!

Тебе, рідний краю,

До болю кохаю,

Навік полонив ти мене.

Аж ось і знайома хата. На подвір'ї зібралися люди. Віра на мить зупинилась, віднайшла очима маму Анну серед натовпу і кинулась до неї. Вони міцно обнялись.

– Ти приїхала, люба доньцю! Дуже рада тебе видіти. Виросла, пофайніла...

– Так, але наша зустріч припала на такий невеселий час. Співчуваю... – і запнулась.

Хотіла сказати: "Співчуваю, мамко мої дорогі", але чомусь не змогла вимовити цього святого слова.

– На все воля Божа, – зітхнула Анна. – Це вже другого ховаємо. Вона постаріла, змінилась і вже не була для Віри такою безмежно рідною, як колись. Підійшов Степан. Віра пригадала собі, як вона обожнювала цього чоловіка, як хотіла, аби він був її татом. Тепер він схуд, став ніби нижчий зростом і зовсім некрасивий.

"Йому не до мене. В нього – горе, – подумала Віра. – Та й навряд чи посадив би він тепер мене на коліна, чи лоскотав би мою шию вусами. Он Марися така завелика, як я була тоді. Багато чого змінилося з тої пори, а основне – змінилися ми самі."

Поховали хлопчика, відбули жалібний обід, і Віра пішла в гори. Серце голосно билося в грудях, коли вона бігла знайомою стежкою до своєї печери. Аж ось і вона! Чомусь уже не така затишна і простора, як колись. Не видно ні кольорових скелець, ні відшліфованих камінців. Лежанка застелена незнайомим картатим коциком, на якому валяється колода гральних карт і декілька гільз від мисливської рушниці. Пахне не чебрецем і м'ятою, а бензином. "Штаб уже не мій! – кольнула болюча здогадка. – Тепер тут володарює інший командир. Певно, якийсь хлопчисько."

Річка також видалася Вірі не такою великою і привабливою, як у дитинстві. Все ж вона не змогла відмовити собі в задоволенні поплавати на глибині під кручею, бо у Войнилові річки не було. Правда, на шляху до Томашівець протікала річечка Сівка, але бабуся відпускала купатись нечасто.

– Обминай її, дитино, десятою дорогою! Я в ній мало не втопилась! Не доведи, Господи... – неодмінно казала Настя і хрестилась.

Віра знала, що бабуся тремтить над кожним її кроком, але спокуса похлюпатись у воді була надто великою, аби вряди-годи не гайнути з дітворою на річку. Зараз вона стрибнула з кручі, пірнула, і швидка хвиля понесла її далеко, аж за село. Потім сіла на мокрий пісок і довго дивилась, як за гірські вершини заходить сонце. На серці було сумно й самотньо. Здавалося їй, що то – прощання з дитинством. Вночі не спалося. В очах стояла баба Нася, а десь у глбині єства чувся її голос, який повчав, докоряв, жалів, сварив, співав, молився...

– Поїду додому, – сказала вранці Віра до Анни малої.

– Так скоро? Побудь, Вірусю, ще трішки.

– Я бачу, що в кожного з вас є свої справи і клопоти, а я лише заважаю. Там моя школа, мої подруги... Зрозумій, сестричко!

"Я стала для них чужою, – снувалася в підсвідомості думка. – А я? Не знаю, чи змогла б тепер жити в глухому гірському селі, де на горня гуцули кажуть кицє, а на картоплю – мандибурка. Хочу до бабусі!"

Настя стояла біля хвіртки на тому ж самісінькому місці, де два дні тому прощалася з онукою. Віра кинулась їй на шию.

– Бабцю! Ви найрідніша людина у світі! Я вас дуже-дуже люблю!

* * *

– Поглянь, Вірко, на сего хлопчика. Правда, файнюцький? Мов янгелик! Його звати Миколка. Має шість місяців, і від нинішнього дня він житиме з нами, – сказала якогось дня Настя, тримаючи на руках симпатичного малюка.

– Де ви його взяли, бабцю?

– Там, де всі діти беруться. В капусті. Боцян* приніс і підкинув у наш город, а я знайшла! – жартувала Королиха і почала розмірковувати, де б примістити колиску, щоб і сухіше було, і зручніше, і затишніше.

– А ви не обманюєте? Цей Миколка справді з нами житиме?

– Справді.

– Навіщо він нам? Двом краще.

– Так треба. Коли була у нас подібна ситуація, то добрі люди допомогли. Тепер настала наша черга проявити християнське милосердя.

Хлопчик залишився в них на довгих сім років, тобто рівно стільки, скільки виховувала Вірочку Анна Бучко. Бабуся доглядала його, як рідну дитину.

– Звар'ювала стара Королиха! Певно, що за власними правнуками так не ходила б, як за цим чужим байстрючком, – шепталися в селі лихі люди.

Настя не звертала на них уваги. Але коли почула докір від своєї невістки Ганни, не втерпіла:

– Розсуди нас, Віро. Ти в мене розумниця, і буде так, як ти скажеш. Тамтого ранку, коли я принесла Колю до нас, був такий випадок. Пішла я до кирниці по воду. Видко, що пан-Біг мене післав, бо молода, вродлива жінка задумала в цей момент втопитися. Я її ледве відмовила. "Гріх великий, прошу пані, самій у себе життя відбирати, – сказала їй. – Самогубців священик відмовляється хоронити. Закопують їх у фасі без хреста і молитви, а душу цего ж таки дня забирає дідько в пекло, навіть сорокового дня не чекає." "Жіночко добра! – ридала молодиця. – Не хочу жити на світі й хвилинки, бо сором очі виїдає. Я покритка! Звати мене Павлиною, а народилась у Бурштині. Дав мені Бог порядних батьків і вроду, й освіту, і добру посаду. Працювала секретаркою у великого начальника. Звабив мене, клятий, гарними обіцянками та дорогими подарунками. Коли вагітність стала помітною, то привіз мене у Войнилів, найняв кімнату, дав трохи грошей, а сам поїхав назад. Казав, що розлучиться з дружиною, влаштується тут на роботу, будемо разом. Як поїхав – так його й бачили! Присягався, що озолотить мене, якщо подарую йому сина. Ая! Народила сина, як орла, а мене з пологового будинку не було кому забрати. Чужий край, чужа хата, чужі люди... Просила вибачення в матері. Не простила. Каже, що в нашому роду повій не було ніколи. Батька не маю. Він, може, зрозумів би, бо був дуже добрим чоловіком. Бачу, що виходу нема, от і надумала..."

Настя замовкає на декілька хвилин, зганяє муху з сонного Миколки, задумується. Не знала вона тоді, що Павлинка – донька полеглого в бою повстанського чатового. Серце підказало їй, що ця знедолена дівчина – рідна душа, якій потрібно будь-що допомогти у важку годину.

– Що було далі? – торкає бабу за лікоть Віра.

– А що далі? Я кажу: "Нема таких обставин у житті, з яких не було б виходу. Подумайте про дитину. Кому вона буде потрібна? Вона ж на світ не просилась. Я б вам радила їхати до Калуша. Там розпочалося будівництво великого хімкомбінату. Влаштуєтесь на роботу, поживете пару літ у гуртожитку, а там і квартиру дадуть, як матері-одиночці. Потрібно спробувати. За хлопчину не турбуйтесь, я його догляну." Виділа б ти, Віро, як зраділа тота пані! Ніби вдруге на світ народилась. А тепер скажи мені: добре я вчинила чи ні?