Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

7

Мора сиділа у трейлері оперативного штабу в оточенні телефонів, екранів і ноутбуків. Кондиціонер не працював, температура в трейлері піднялася значно вище тридцяти градусів. Офіцер Емертон, який сидів на зв’язку, обмахувався й жадібно пив воду з пляшки. Однак капітан Гейдер, керівник відділу спеціальних операцій Бостонського департаменту поліції, вивчав план лікарні на моніторі з абсолютно спокійним виглядом. Поруч із ним сидів лікарняний службовець і показував на кресленнях потрібні місця.

– Місце, в якому вона зараз засіла, – відділення візуалізаційної діагностики, – сказав службовець. – Це раніше було рентгенівське крило, а потім ми перенесли його до нової прибудови. Боюся, це додасть вам проблем, капітане.

– Яких саме? – спитав Гейдер.

– Стіни оснащено свинцевими щитами, і в цьому крилі немає вікон чи зовнішніх дверей. Ваші люди не зможуть увірватися зовні чи кинути бомбу зі сльозогінним газом.

– То єдиний вхід до відділення візуалізаційної діагностики – через внутрішній коридор?

– Саме так. – Службовець глянув на Гейдера. – Вона ж, певно, замкнула ці двері?

Гейдер кивнув.

– Тобто вона там у пастці. Ми відвели людей, щоб вони не були на лінії вогню, якщо вона вирішить утекти.

– Вона у глухому куті. Єдиний вихід звідти – пройти через ваших людей. Наразі ви її там добре затиснули. Але, з іншого боку, вам буде важко туди ввійти.

– Отже, становище безвихідне.

Службовець клацнув мишкою, збільшуючи секцію креслення.

– Є один шанс, залежно від того, де саме в цьому крилі вона зачаїлася. Свинцеві щити вбудовано по всій зоні діагностики, але тут, у кімнаті очікування, стіни не посилені.

– Про які матеріали йдеться?

– Шпаклівка. Гіпсокартон. З горішнього поверху буде просто потрапити всередину через стелю. – Чоловік подивився на Гейдера. – Але тоді їй достатньо буде відступити на територію, захищену свинцем, і вона стане недоторканна.

– Перепрошую, – втрутилася Мора.

Гейдер розвернувся до неї, блакитні очі іскрили роздратуванням.

– Так? – гавкнув він.

– Капітане Гейдер, мені можна піти? Я більше нічого не можу вам розповісти.

– Поки що ні.

– Це надовго?

– Мусите зачекати, поки вас не опитає наш спеціаліст зі звільнення заручників. Він хотів, щоб ми затримали всіх свідків.

– Я радо з ним поговорю, але мені немає сенсу тут сидіти. Мій офіс – через дорогу, ви знаєте, де мене шукати.

– Це недостатньо близько, докторко Айлс. Маємо вас ізолювати.

Гейдер знову зосередився на моніторі, її протести його не обходили.

– Усе розвивається дуже швидко, ми не можемо марнувати час на відстеження свідків, які кудись порозбігалися.

– Я не розбігатимусь. І я ж не єдиний свідок. Нею опікувалися медсестри.

– Вони також ізольовані. Ми говоримо з вами всіма.

– В її палаті ще був лікар. Це сталося за його присутності.

– Капітане Гейдер? – гукнув його Емертон, відвернувшись від радіо. – Перші чотири поверхи евакуйовано. Хворих у критичному стані з горішніх поверхів вивезти не можуть, але всіх, кого могли, ми з будівлі вивели.

– Периметри?

– Внутрішній встановлено. У вестибюлі зведено барикади. Чекаємо на підкріплення для посилення зовнішнього периметра.

Телевізор над головою Гейдера був налаштований на місцевий бостонський канал, звук вимкнений. Передавали живу трансляцію з на диво знайомою картинкою. «Це Олбані-стріт, – подумала Мора. – А це – трейлер, де мене саме в цю мить тримають наче полонянку». Поки Бостон дивився, як на телеекранах розгортається драма, вона опинилася в полоні в центрі кризи.

Несподіване розхитування трейлера змусило її розвернутися до дверей, і вона побачила, як до них заходить чоловік. Ще один коп, на стегні – кобура зі зброєю, але він був нижчий і не такий імпозантний, як Гейдер. Негусті пасма русявого волосся приклеїло потом до яскраво-червоної шкіри голови.

– Господи, у вас тут іще спекотніше, – сказав чоловік. – Кондиціонер не працює?

– Працює, – сказав Емертон. – Але гріш йому ціна. Не мали часу відремонтувати, з електронікою якась чортівня.

– Не кажучи вже про людей, – завважив чоловік і зупинив погляд на Морі. Простягнув їй руку. – Ви докторка Айлс, так? Я лейтенант Лерой Стіллмен. Мене викликали, щоб я спробував розрядити ситуацію. Подивимося, чи можна впоратися без жертв.

– Ви спеціаліст зі звільнення заручників.

Він скромно стенув плечима.

– Так мене називають.

Вони потисли одне одному руки. Можливо, через його скромну зовнішність – винувате обличчя, лисувата голова – їй стало спокійно. На відміну від Гейдера, який, здавалося, працював на чистому тестостероні, цей чоловік дивився на неї з тихою й терплячою усмішкою. Наче мав на розмову з нею скільки завгодно часу. Він зиркнув на Гейдера:

– Ваш трейлер просто нестерпний. Не треба змушувати її сидіти тут.

– Ви просили затримати свідків.

– Але ж не смажити їх живцем. – Він відчинив двері. – Де завгодно буде зручніше, ніж тут.

Вони вийшли, Мора глибоко вдихнула, рада вибратися з цієї задушливої коробки. Принаймні тут був вітерець. Поки вона сиділа в трейлері, Олбані-стріт перетворилася на море поліцейських автомобілів. Під’їзд до бюро судово-медичної експертизи через дорогу був увесь заставлений, і вона не знала, як зможе виїхати зі стоянки. На відстані, за барикадами поліції, побачила супутникові тарілки над фургонами новинарів, схожі на квіти на довгих стеблах. Їй стало цікаво, чи телевізійникам усередині так само спекотно й нестерпно, як їй було у трейлері штабу. Вона сподівалася на це.

– Дякую, що зачекали, – мовив Стіллмен.

– Не те щоб я мала вибір.

– Знаю, це незручно, але ми мусимо триматися за свідків, аж поки не зможемо всіх опитати. Ситуація наразі зафіксована, тож мені потрібна інформація. Ми не знаємо її мотивів. Не знаємо, скільки там із нею людей. Я мушу зрозуміти, з ким ми маємо справу, щоб обрати правильний підхід, коли вона з нами заговорить.

– Ще не говорила?

– Ні. Ми ізолювали три телефонні лінії в крилі, в якому вона забарикадувалася, тож контролюємо всі її вихідні дзвінки. Намагалися телефонувати кілька разів, але вона кладе слухавку. Зрештою вона захоче спілкування, це майже завжди так буває.

– Схоже, ви вважаєте її такою ж, як усі ті, хто бере заручників.

– Люди, які йдуть на це, справді схильні поводитися схожим чином.

– І скільки серед них жінок?

– Мушу визнати, це незвично.

– Ви колись мали справу з жінкою, яка бере заручників?

Стіллмен завагався.

– Якщо чесно, – сказав він, – це для мене вперше. Для нас усіх. Маємо справу з рідкісним винятком, бо ж жінки не беруть заручників.

– Ця бере.

Він кивнув.

– І поки немає нової інформації, маю підходити до цього випадку так само, як до будь-якої іншої подібної ситуації. Перш ніж вестиму з неї переговори, мушу дізнатися про неї якомога більше. Хто вона така, чому це робить.

Мора похитала головою.

– Не знаю, чим тут допомогти.

– Ви остання мали з нею якийсь контакт. Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Кожне її слово, вираз обличчя.

– Я була з нею дуже недовго. Кілька хвилин.

– Ви розмовляли?

– Я намагалася.

– Що ви їй говорили?

Мора відчула, як долоні стають слизькі від спогадів про поїздку в ліфті. Про те, як тремтіла рука жінки, стискаючи пістолет.

– Я намагалась її заспокоїти, напоумити. Сказала, що хотіла тільки допомогти.

– Як вона відреагувала?

– Не сказала нічого. Мовчала. Ось що було найстрашніше. – Мора глянула на Стіллмена. – Її повне мовчання.

Він насупився.

– Вона якось відреагувала на ваші слова? Ви певні, що вона вас чула?

– Ця жінка не глуха, реакція на звуки була. Я знаю, що вона чула поліцейські сирени.

– І не сказала ані слова? – Стіллмен похитав головою. – Це дивно. Може, йдеться про мовний бар’єр. Це ускладнить переговори.

– Вона взагалі не здалася мені схильною до переговорів.

– Почнімо спочатку, докторко Айлс. Що робила вона, що робили ви.

– Я вже пройшла все це з капітаном Гейдером. Повторення одних і тих само запитань не дасть вам нових відповідей.

– Я знаю, що ви повторюєтеся. Але якийсь спогад може містити життєво необхідну деталь. Те, що я зможу використати.

– Вона приставила мені до голови пістолет. Було важко зосередитися на чомусь, крім того, як залишитися живою.

– Ви були там з нею. Ви знаєте, в якому вона стані. Може, маєте ідеї стосовно того, чому вона вдалася до цих дій? Чи схильна вона скривдити когось із заручників?

– Вона вже вбила одну людину. Невже вам це нічого не говорить?

– Але відтоді ми не чули пострілів, тож перші тридцять хвилин минули спокійно, а це найнебезпечніший період, коли злочинець ще наляканий і схильніший убивати полонених. Минула майже година, а вона не зробила більше жодного кроку. Нікого не скривдила, як ми знаємо.

– То що вона там робить?

– Ми не знаємо. Досі намагаємося зібрати інформацію. Відділ розслідування вбивств виявляє, як вона взагалі опинилася в моргу, ми зняли в палаті, найімовірніше, її відбитки пальців. Час грає на нас, поки ніхто не страждає. Що довше це триватиме, то більше інформації про неї ми матимемо. І то ймовірніше, що вдасться владнати все без кровопролиття, без героїзму. – Він глянув у бік лікарні. – Бачите тих копів? Їм, певно, не терпиться ввірватися всередину. Якщо до цього дійде, то я провалився. Моє головне правило для інцидентів із заручниками дуже просте: сповільнюй. Ми затримали її в крилі без вікон і виходів, тож утекти вона не може, мобільності не має. Нехай посидить і поміркує про ситуацію. Тоді усвідомить, що не має вибору, окрім як здатися.

– Якщо їй стане розуму це усвідомити.

Стіллмен подивився на неї. Його погляд м’яко зважував важливість її слів.

– Як думаєте, вона розважлива?

– Я думаю, що вона налякана, – відповіла Мора. – Коли ми були самі в ліфті, я бачила її очі. Паніку в них.

– Це тому вона вистрелила?

– Певно, їй здавалося, що вона під загрозою. Ми втрьох скупчилися навколо її ліжка, намагалися її зв’язати.

– Утрьох? Медсестра, з якою я говорив, сказала, що, коли вона ввійшла до палати, побачила лише вас та охоронця.

– Був ще й лікар. Молодий, білявий.

– Медсестра його не бачила.

– О, він утік. Після пострілу чкурнув, мов заєць. – Мора помовчала, їй досі було прикро через те, що її так покинули напризволяще. – Я опинилася в палаті сама.

– Як думаєте, чому пацієнтка вистрелила лише в охоронця? Якщо навколо ліжка вас було троє?

– Він схилився над нею. Був найближче.

– Чи може справа бути у формі?

Мора спохмурніла.

– Що ви хочете сказати?

– Поміркуйте. Форма – це символ влади. Вона могла подумати, що це поліціянт. Тому виникає запитання, чи не має вона кримінального минулого.

– Чимало людей страшиться поліції. Для цього не конче бути злочинцем.

– Чому вона не застрелила лікаря?

– Я ж сказала вам, він утік. Його там не було.

– У вас вона теж не вистрелила.

– Бо їй потрібен був заручник. Я стала найближчим теплим тілом.

– Думаєте, вона вас убила б? Якби мала нагоду?

Мора зустріла його погляд.

– Я думаю, що ця жінка зробить що завгодно, щоб вижити.

Двері трейлера раптом відчинилися. Капітан Гейдер висунув голову й звернувся до Стіллмена:

– Лерою, вам варто зайти й послухати.

– Що там?

– Щойно передали по радіо.

Мора пішла слідом за Стіллменом до трейлера, де за той короткий час, що вони провели надворі, стало ще задушливіше.

– Прокрути назад, – звелів Емертону Гейдер.

З динаміка долинув сповнений захвату чоловічий голос:

– …ви на хвилі KBUR, і з вами цього дивного дня я, Роб Рой. Оце так химерна в нас тут ситуація, панове. Зараз з нами на лінії слухачка, яка стверджує, що саме вона тримає спецпризначенців напоготові в медичному центрі. Я спочатку не повірив, але наш продюсер з нею поговорив, і здається, що це правда…

– Що це, у біса, таке? – сказав Стіллмен. – Це ошуканство. Ми ж ізолювали телефонні лінії.

– Послухайте, – наполіг Гейдер.

– …Агов, міс? – сказав діджей. – Поговоріть з нами. Скажіть, як вас звати.

Відповів хрипкий жіночий голос:

– Моє ім’я не має значення.

– Гаразд. То якого дідька ви це робите?

– Жереб кинуто. Це все, що я хочу сказати.

– І що це має значити?

– Скажіть їм. Скажіть, що жереб кинуто.

– Гаразд, гаразд. Хоч що б це значило, весь Бостон щойно це почув. Люди, якщо ви слухаєте – жереб кинуто. З вами Роб Рой на хвилі KBUR, і на телефоні в нас пані, яка здійняла стільки метушні в…

– Скажіть, щоб поліція трималася якомога далі, – мовила жінка. – У мене тут шестеро людей. І куль на всіх вистачить.

– Вау, мем! Заспокойтеся там. Немає причин когось кривдити.

Обличчя Стіллмена спалахнуло. Він розвернувся до Гейдера.

– Як це сталося? Я думав, ми обрізали зв’язок.

– Так і є. Вона зателефонувала з мобільного.

– Чийого?

– Номер закріплено за Стефані Тем.

– Ми знаємо, хто це?

– …Йой, народе, у мене проблема! – сказав Роб Рой. – Продюсер щойно повідомив, що поліція Бостона наказує мені припинити розмови з цією слухачкою. Поліція нас закриє, друзі, тож я змушений закінчити цю розмову. Ви ще там, мем? Алло? – Мовчання. – Схоже, зв’язок перервано. Що ж, сподіваюся, що вона заспокоїться. Пані, якщо ви мене слухаєте, прошу – не кривдіть нікого. Ми вам допоможемо, гаразд? А ви, мої любі слухачі, чули все на хвилі KBUR. Жереб кинуто…

Емертон зупинив запис.

– Це все, – сказав він. – Те, що ми встигли записати. Перебили дзвінок, щойно почули, з ким говорить діджей. Але цей шмат розмови потрапив до ефіру.

Стіллмен мав ошелешений вигляд. Він витріщився на обладнання, яке вже мовчало.

– Якого біса вона це робить, Лерою? – запитав Гейдер. – Це спроба привернути увагу? Вона намагається завоювати співчуття?

– Не знаю. Це було дивно.

– Чому вона не говорить з нами? Навіщо телефонувати на радіо? Ми намагалися з нею зв’язатися, вона кидає слухавку!

– Вона говорить з акцентом. – Стіллмен подивився на Гейдера. – Точно не американка.

– І що вона таке сказала? «Жереб кинуто». Що це має значити? Це якась гра?

– Це слова Юлія Цезаря, – втрутилася Мора. Усі очі звернулися до неї.

– Що?

– Цезар сказав це, стоячи на березі Рубікону. Якщо перейти річку, почнеться громадянська війна з Римом. Він знав: якщо зробить це, вороття не буде.

– До чого тут узагалі Юлій Цезар? – спитав Гейдер.

– Я просто кажу, звідки походить цей вислів. Коли Цезар наказав своїм військам перейти річку, він знав, що це точка неповернення. Він був людина азартна, покладався на долю, тож, зробивши вибір, так і сказав: «Жереб кинуто». – Мора помовчала. – Так він увійшов в історію.

– То от що значить «перейти Рубікон», – сказав Стіллмен.

Мора кивнула.

– Наша злочинниця зробила вибір. І щойно сказала нам, що шляху назад немає.

Озвався Емертон:

– Маємо інформацію щодо мобільного. Стефані Тем – лікарка цього медичного центру, гінекологія та акушерство. Вона не відповідає на виклики пейджером, і востаннє її бачили, коли вона спускалася до пацієнтки у відділення діагностики. Лікарня наразі вивчає списки співробітників, намагається визначити, про кого немає звісток.

– Схоже, ми знаємо ім’я принаймні однієї заручниці, – підсумував Стіллмен.

– Що з мобільним? Ми намагалися телефонувати, але вона дає відбій. Нехай залишається на зв’язку?

– Якщо вимкнемо і його, можемо її розлютити. Поки що залишмо. Просто стежитимемо за дзвінками. – Стіллмен помовчав, дістав носовичка, промокнув піт з чола. – Вона принаймні заговорила. Просто не з нами.

«Тут і без того задушливо», – подумала Мора, дивлячись на червоне обличчя Стіллмена. А стане ще спекотніше. Вона відчула, що хитається, і зрозуміла, що не може залишатися в трейлері.

– Мені треба на повітря, – сказала вона. – Можна я піду?

Стіллмен глянув на неї відсутнім поглядом.

– Так. Так, ідіть. Заждіть… маємо ваші контактні дані?

– У капітана Гейдера є номери мого мобільного й домашнього телефону. Я доступна цілодобово.

Вона вийшла надвір і спинилася, кліпаючи на денному сонці. Вбираючи запамороченими очима хаос на Олбані-стріт. Цією вулицею вона щодня їздила на роботу, бачила її щоранку, під’їжджаючи до бюро судмедекспертизи. Тепер вулиця перетворилася на вузол транспорту і вбраних у чорне спецпризначенців. Усі чекали наступного кроку жінки, яка спричинилася до цієї кризи. Жінки, особа якої досі залишалася загадкою для всіх них.

Мора рушила до бюро, петляючи поміж патрульними автомобілями, пірнула під жовту стрічку. Тільки випроставшись, помітила, що до неї прямує знайома постать. За ті два роки, що знала Гебріела Діна, вона ніколи не бачила його схвильованим: він узагалі нечасто проявляв сильні емоції. Але на обличчі чоловіка, якого вона бачила зараз, панувала незатьмарена паніка.

– Якісь імена вже називали? – запитав він.

Мора спантеличено похитала головою.

– Імена?

– Заручники. Хто залишився в лікарні?

– Я поки чула лише одне ім’я. Лікарка.

– Хто?

Різкість запитання стривожила її.

– Лікарка Тем. Це з її номера телефонували на радіостанцію.

Гебріел розвернувся, витріщився на лікарню.

– Господи…

– Що сталося?

– Не можу знайти Джейн. Її не евакуювали разом з іншими пацієнтами її поверху.

– Коли її поклали до лікарні?

– Зранку, у неї води відійшли. – Він подивився на Мору. – Це лікарка Тем її поклала.

Мора пильно подивилася на нього й раптом згадала почуте в штабному трейлері. Лікарка Тем прямувала до відділення візуалізаційної діагностики до своєї пацієнтки.

«Джейн. Вона спускалася до Джейн».

– Вам краще піти зі мною, – сказала Мора.

8

«Я приїхала до лікарні, щоб народити дитину. Замість цього ризикую зараз позбутися голови».

Джейн сиділа на диванчику, затиснута між лікаркою Тем з правого боку й чорношкірим санітаром з лівого. Вона відчувала, як він тремтить під кондиціонером, яка холодна й липка в нього шкіра. Лікарка Тем сиділа не ворушачись, обличчя було схоже на кам’яну маску. На іншому диванчику реєстраторка охопила себе руками, а дівчина-технік з УЗД стиха плакала біля неї. Ніхто не наважувався вимовити ані слова; звук линув тільки з телевізора, який не вимикався. Джейн роззирнулася, читаючи написи на беджах. МАК. ДОМЕНІКА. ҐЛЕННА. ТЕМ. Вона глянула на браслет у себе на зап’ястку. РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. «Ми всі чудово позначені для моргу. Жодних проблем з упізнанням». Їй подумалося, як завтра зранку бостонці розгорнуть свій примірник «Триб’юн» і побачать ці ж імена чорним по білому на першій сторінці. ЖЕРТВИ ОБЛОГИ ЛІКАРНІ. Вона подумала про те, як читачі побіжно глянуть на оте «Ріццолі, Джейн» і перейдуть одразу до новин спорту.

Невже все скінчиться отак? Такою дурнею, як опинитися не в тому місці не в той час? Їй хотілося кричати: «Заждіть! Я вагітна! У кіно ніхто не стріляє у вагітних заручниць!»

Але це було не кіно, і вона не могла передбачити, що зробить божевільна пані з пістолетом. Так Джейн собі її назвала. Божевільна пані. Бо як іще можна назвати жінку, яка ходить туди-сюди, помахуючи зброєю? Час від часу вона зупинялася глянути на телеекран, налаштований на Шостий канал. У прямому ефірі висвітлення ситуації з заручниками в медичному центрі. «Ма, дивися, мене по телевізору показують, – подумала Джейн. – Я одна зі щасливців, полонених у цій будівлі. Це як реаліті-шоу “Останній герой”, тільки з кулями».

І справжньою кров’ю.

Вона зауважила, що на Божевільній пані був такий само браслет пацієнтки, як і в неї. Утекла з психіатрії? Спробуй таку змусити слухняно сидіти у візку. Жінка була боса, з розкритої ззаду лікарняної сорочки визирав пружний зад. У неї були довгі ноги, м’язисті стегна й розкішна грива чорного, як ніч, волосся. Якби її вбрати в сексуальний шкіряний костюм, була б точно Ксена, принцеса-воїн.

– Мені треба попісяти, – озвався містер Бодайн.

Божевільна пані навіть не глянула на нього.

– Агов! Мене хтось слухає? Кажу, мені попісяти треба!

«Боже, та пісяй уже, старий, – подумала Ріццолі. – Просто у візку. Не біси людину зі зброєю».

На екрані з’явилася білява репортерка. Зої Фоссі в ефірі з Олбані-стріт.

– Нам поки що невідомо, скільки заручників опинилися в полоні у крилі лікарні. Поліція оточила будівлю. Наразі ми знаємо про одну жертву: було застрелено охоронця, коли він намагався знерухомити пацієнтку…

Божевільна пані зупинилася, впилася очима в екран. Одною босою ногою стала на пластикову папку, що лежала на підлозі. Тільки тоді Джейн помітила ім’я на картці, виразно написане чорним чорнилом.

«Ріццолі, Джейн».

Новини скінчилися, Божевільна пані продовжила тинятися, ляскаючи голими ногами по папці. Це була картка Джейн, яку, певно, несла до відділення лікарка Тем. Тепер вона лежала просто під ногами Божевільної пані – тій варто було лише нахилитися, розгорнути карту й прочитати першу сторінку, де містилася інформація про пацієнтку. Ім’я, дата народження, шлюбний статус, номер соціального страхування.

Посада й місце роботи. «Детектив, відділ розслідування вбивств. Департамент поліції Бостона».

«Ця жінка нині в облозі спецпризначенцями Бостонської поліції, – подумала Джейн. – Коли вона дізнається, що я теж коп…»

Додумувати до кінця не хотілося, вона знала, до чого це призведе. Знову глянула на свою руку, на лікарняний браслет з іменем РІЦЦОЛІ, ДЖЕЙН. Якби ж удалося зняти цю штуку, можна було б запхати її між подушками, і Божевільна пані не змогла б ототожнити її з карткою. Ось що треба зробити – позбутися небезпечного браслета. Тоді вона стане просто черговою вагітною з лікарні. Не коп, не загроза.

Джейн сунула пальця під браслет, смикнула, але він не піддався. Вона потягла сильніше, та розірвати не змогла. З чого він, чорт забирай, зроблений? З титану? Але, звісно ж, такий браслет мусить бути міцний, щоб спантеличені старигані типу містера Бодайна не знімали своїх посвідчень і не блукали коридорами. Вона сильніше потягла за пластик, скрегочучи зубами, непомітно напружуючи м’язи. «Доведеться його розгризти, – подумала. – Коли Божевільна пані відволічеться, можна…»

Вона завмерла. Усвідомила, що жінка стоїть просто перед нею, знову однією ногою наступивши на медичну карту. Джейн повільно підняла очі на обличчя жінки. До цієї миті вона уникала прямого погляду на свою полонительку, боялася привернути до себе увагу. А тепер, на свій жах, зрозуміла, що жінка зосередилася на ній, і тільки на ній. Джейн відчула себе газеллю, яку з усього стада обрав собі на харч хижак. Жінка навіть була схожа на кішку – гнучка, довгонога, чорне волосся лискуче, мов хутро пантери. Блакитні очі дивилися пильно, мов ліхтарі, що вихопили Джейн із темряви.

– Вони завжди так роблять, – сказала жінка, дивлячись на її браслет. – Ставлять на тобі тавро. Як у концентраційному таборі.

Вона показала їй власний браслет, маркований написом ДЖЕЙН ДОУ[1]1
  Jane Doe – прийняте в англомовних країнах умовне позначення пацієнтки чи загиблої, чиє ім’я невідоме.


[Закрыть]. «Оригінальне ім’я, – подумала Джейн і мало не засміялася. – Мене тримає заручницею Джейн Доу. Джейн проти Джейн. Справжня проти підробної». Себто в лікарні не знали, хто ця жінка, коли її приймали? Судячи з вимови, вона не американка. Зі Східної Європи. Може, з Росії.

Жінка зірвала свій браслет, жбурнула подалі. Тоді схопила Джейн за зап’ясток і так само рвучко смикнула її браслет. Він розірвався.

– Ну ось. Жодних ярликів, – мовила вона. Глянула на браслет Джейн. – Ріццолі. Італійське прізвище.

– Так.

Джейн не зводила очей з обличчя жінки, боялася навіть глянути вниз, щоб не привернути її уваги до папки під босою ногою. Жінка, вочевидь, сприймала цей зоровий контакт як знак зв’язку між ними. Донині Божевільна пані заледве слово комусь сказала, а тепер розговорилася. «Це добре, – подумала Джейн. – Спробувати завести розмову. Зв’язатися з нею, встановити стосунки. Бути її подругою. Подругу вона не вб’є, правда ж?»

Жінка подивилася на черево вагітної Ріццолі.

– Маю народити першу дитину, – сказала Джейн.

Жінка глянула на годинник на стіні. Вона чогось чекала. Рахувала хвилини, які спливали за стрілкою.

Джейн вирішила зайти трохи далі в розмовні води.

– Як… як вас звати? – наважилася вона.

– А що?

– Просто цікаво.

«Щоб я могла припинити звати вас Божевільною пані».

– Це не має значення. Я й так уже мертва. – Жінка подивилася на неї. – І ти теж.

Джейн дивилася в очі, які палали, і на одну страшну мить подумала: «Що, як це правда? Що, як ми справді вже мертві й це просто версія пекла?»

– Благаю, – промимрила реєстраторка. – Будь ласка, відпустіть нас. Ми вам не потрібні. Просто відчиніть двері й дозвольте нам вийти.

Жінка знову почала ходити, раз по раз наступаючи босими ногами на карту на підлозі.

– Думаєте, вони подарують вам життя? Після того, як ви провели час зі мною? Усі, хто поруч зі мною, помирають.

– Про що це вона? – прошепотіла лікарка Тем.

«Це параноя, – подумала Джейн. – Вона марить про переслідування».

Жінка різко зупинилася й витріщилася на папку біля ніг.

«Не розгортай її. Будь ласка, не розгортай».

Вона підняла папку, глянула на ім’я на обкладинці.

«Відволікти її, негайно!»

– Перепрошую, – сказала Джейн. – Мені дуже… мені дуже треба в туалет. З вагітними буває.

Вона махнула рукою на вбиральню в кімнаті очікування.

– Можна мені? Будь ласка?

Жінка кинула карту на столик, поза зоною досяжності Джейн.

– Двері не замикати.

– Ні. Обіцяю.

– Іди.

Лікарка Тем торкнулася руки Джейн.

– Потрібна допомога? Може, піти з вами?

– Ні, усе гаразд, – відповіла Джейн і підвелася на неслухняні ноги.

Їй відчайдушно хотілося згребти свою картку, проходячи повз столик, але Божевільна пані весь час дивилася на неї. Тож Джейн увійшла до вбиральні, увімкнула світло, зачинила двері. Відчула несподіване полегшення від того, що залишилася на самоті й не під дулом пістолета.

«Я все одно могла б замкнутися тут. Засісти й чекати, доки все це скінчиться».

Але вона подумала про лікарку Тем, про санітара, про Ґленну й Доменіку, які чіплялися одна за одну на дивані. «Якщо я розізлю Божевільну пані, то постраждають вони. А я буду боягузка, що сховалася за дверима».

Тож вона скористалася вбиральнею, вимила руки. Набрала води в рота, бо ж невідомо, коли наступного разу буде змога попити. Витираючи мокре підборіддя, роззирнулася по кімнатці, шукаючи чогось, що можна використати як зброю, але побачила лише паперові рушники, дозатор мила й урну для сміття зі сталі-нержавійки.

Двері раптом розчахнулися. Вона розвернулася й побачила, що на неї дивиться Божевільна пані. «Вона мені не довіряє. Авжеж, вона мені не довіряє».

– Я вже закінчила, – сказала Джейн. – Виходжу.

Вийшовши з убиральні, вона пішла назад до дивана й побачила, що її карта так і лежить на столику.

– Тепер будемо сидіти й чекати, – сказала жінка і вмостилася в кріслі, поклавши пістолет на коліно.

– Чого ми чекаємо? – спитала Джейн.

Жінка пильно подивилася на неї і спокійно відповіла:

– Кінця.

Джейн пронизало тремтіння. Водночас вона відчула ще дещо – напруження в животі, – наче рука повільно стискалася в кулак. Вона затримала дихання, коли перейми стали болісними, а на чолі краплями проступив піт. П’ять секунд. Десять. Потроху відпустило, і вона відкинулася на спинку дивана, глибоко дихаючи.

Лікарка Тем стривожено глянула на неї.

– Що сталося?

Джейн ковтнула слину.

– Здається, це пологи.

* * *

– У нас там коп? – перепитав капітан Гейдер.

– Не можна, щоб ця інформація стала відома, – сказав Гебріел. – Я не хочу, щоб хтось знав про її роботу. Якщо злочинниця дізнається, що тримає в заручниках копа…

Він глибоко вдихнув і сказав уже тихо:

– Не можна, щоб ЗМІ про це знали. От і все.

Лерой Стіллмен кивнув.

– Не дозволимо. Після того, що сталося з тим охоронцем? – Він замовкнув. – Маємо тримати це в таємниці.

Гейдер мовив:

– Те, що в нас там коп, може зіграти нам на руку.

– Перепрошую? – втрутилася Мора, налякана тим, що Гейдер сказав таке в присутності Гебріела.

– У детектива Ріццолі є голова на плечах. І вона вміє поводитися зі зброєю. Може вплинути на те, що там станеться.

– А ще вона на дев’ятому місяці вагітності й будь-коли може народити. Чого саме ви від неї чекаєте?

– Просто кажу, що в неї є поліцейський інстинкт. Це добре.

– Наразі єдиний інстинкт, якого я хотів би для своєї дружини, – це самозбереження, – відповів йому Гебріел. – Хочу, щоб вона була жива й здорова. Тож не розраховуйте на героїзм. Просто витягніть її звідти.

– Ми не зробимо нічого такого, що поставить вашу дружину в небезпечне становище, агенте Дін, – сказав Стіллмен. – Це я вам обіцяю.

– Хто ця жінка?

– Ми досі намагаємося встановити її особу.

– Чого вона хоче?

Втрутився Гейдер:

– Можливо, агенту Діну та докторці Айлс варто вийти з трейлера, щоб ми повернулися до роботи.

– Ні, усе гаразд, – відповів йому Стіллмен. – Він мусить знати. Авжеж, мусить.

Він глянув на Гебріела.

– Ми не поспішаємо, щоб вона мала змогу заспокоїтись і почала говорити. Поки що ніхто не постраждав, ми маємо час.

Гебріел кивнув.

– Саме так усе й має бути. Без куль і нападів. Нехай усі залишаться живі.

Озвався Емертон:

– Капітане, маємо список. Імена пацієнтів і лікарняних працівників, про яких немає інформації.

Стіллмен схопив аркуш, щойно він вийшов з принтера, продивився імена.

– Вона там? – запитав Гебріел.

Після паузи Стіллмен кивнув.

– Боюся, що так. – Він передав список Гейдерові. – Шість імен. Як злочинниця й сказала по радіо – вона затримала шістьох людей.

Він вирішив не повторювати інші сказані нею слова: «І куль на всіх вистачить».

– Хто бачив цей список? – спитав Гебріел.

– Адміністрація лікарні, – сказав Гейдер. – Плюс ті, хто допомагав його укладати.

– Перш ніж він розійдеться далі, приберіть з нього мою дружину.

– Це просто імена. Ніхто не знає…

– Будь-який репортер за десять секунд дізнається, що Джейн – коп.

– Він має рацію, – підтримала його Мора. – Усі кримінальні репортери Бостона знають це ім’я.

– Прибери її зі списку, Марку, – звелів Стіллмен. – Поки ніхто не побачив.

– А як же наша команда? Якщо вони ввірвуться всередину, мусять знати, хто там. Скількох людей вони рятують.

– Якщо ви все зробите правильно, то потреби в цій команді не буде, – завважив Гебріел. – Виманіть ту жінку звідти переговорами.

– Що ж, із говорінням нам поки що не щастить, правда? – глянув Гейдер на Стіллмена. – Дівчинка відмовляється навіть привітатися.

– Минуло лише три години, – сказав Стіллмен. – Мусимо дати їй час.

– А що буде після шести годин? Після дванадцяти? – Гейдер подивився на Гебріела. – Ваша дружина має народити з хвилини на хвилину.

– Думаєте, я не беру цього до уваги? – відрубав агент Дін. – Ідеться не лише про мою дружину, а й про моє дитя. Лікарка Тем з ними поруч, але якщо щось піде не так під час пологів, вони не матимуть обладнання, не матимуть операційної. Так, я хочу, щоб це скінчилося якомога швидше. Але не тоді, коли є ризик перетворити це на криваву баню.

– Вона все це почала. Вона вирішує, що буде далі.

– Тоді не підбивайте їй руку. Капітане Гейдер, ви тут маєте спеціаліста з переговорів. Користуйтесь ним. І тримайте своїх спецпризначенців подалі від моєї дружини.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Мора наздогнала його на тротуарі. Мусила двічі покликати на ім’я, перш ніж він зупинився й розвернувся до неї.