Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

36

Двері до квартири були відчинені.

Гебріел зупинився в коридорі – усі інстинкти били тривогу. Почув усередині голоси й звуки кроків. Штовхнув двері, увійшов.

– Що ви тут робите?

До нього від вікна розвернувся Джон Барсанті. Перше ж запитання заскочило Гебріела:

– Ви знаєте, де ваша дружина, агенте Дін?

– Її тут немає?

Він перевів погляд на другу гостю, яка щойно вийшла з дитячої кімнати. То була Гелен Глассер із міністерства юстиції. Забране в тугий хвіст сріблясте волосся різко підкреслювало схвильованість обличчя.

– Вікно у спальні було відчинене, – сказала вона.

– Як ви сюди потрапили?

– Управитель будинку нас упустив, – відповіла Глассер. – Ми не могли більше чекати.

– Де Джейн?

– Ми теж хотіли б це знати.

– Вона мала бути тут.

– Вас довго не було? Коли ви востаннє бачили дружину?

Гебріел подивився на Глассер, знервований її нетерплячим тоном.

– Мене не було з годину. Я відвіз додому її матір.

– Джейн вам після того не телефонувала?

– Ні.

Він рушив до телефону.

– Її мобільний не відповідає, агенте Дін, – сказала жінка. – Ми вже намагалися зв’язатися. Нам дуже треба з нею зв’язатися.

Він розвернувся до них.

– Що тут, у біса, відбувається?

Глассер тихо запитала:

– Вона зараз з Мілою?

– Дівчина так і не прийшла до… – Він зупинився. – Ви це вже знаєте. Теж стежили за парком.

– Міла – наш останній свідок. Якщо вона зараз разом з вашою дружиною, ми мусимо це знати.

– Коли я пішов, Джейн з дитиною були тут самі.

– То де вони зараз?

– Я не знаю.

– Зрозумійте, агенте Дін. Якщо Міла з нею, Джейн зараз у небезпеці.

– Моя дружина може про себе подбати. Вона не втручатиметься ні у що, не переконавшись, що готова до цього.

Гебріел підійшов до шухляди, де Джейн тримала зброю, і побачив, що вона відімкнута. Висмикнув її, подивився на порожню кобуру.

«Вона взяла пістолет».

– Агенте Дін?

Гебріел грюкнув шухлядою й пішов до спальні. Як і сказала Глассер, вікно було відчинене. Йому стало страшно. Він повернувся до вітальні й відчув, як Глассер вивчає його обличчя, читає на ньому страх.

– Куди Джейн могла поїхати? – спитала вона.

– Вона зателефонувала б мені, обов’язково.

– Ні, якщо вважала, що телефон прослуховують.

– Тоді поїхала б у поліцію. Одразу в «Шредер Плаза».

– Ми вже телефонували до департаменту. Її там немає.

– Мусимо знайти цю дівчину, – сказав Барсанті. – Вона потрібна живою.

– Я ще раз зателефоную на мобільний. Може, не сталося нічого такого. Може, вона просто вибігла по молоко.

«Авжеж. І взяла з собю пістолет».

Він узяв слухавку і вже збирався натиснути першу кнопку, коли раптом спохмурнів, дивлячись на клавіатуру. «Це малоймовірно, – подумав. – Але…»

І натиснув повторний набір.

Після трьох гудків відповів чоловік.

– Алло?

Гебріел завагався, намагаючись упізнати голос. Він точно чув його раніше. Начебто пригадав.

– Це… Пітер Лукас?

– Так.

– Це Гебріел Дін. Джейн, випадково, не у вас?

Довге мовчання. Дивне мовчання.

– Ні, а що?

– Ваш номер на повторному наборі. Вона вам, певно, телефонувала.

– А, ви про це? – Лукас зареготав. – Вона хотіла побачити мої нотатки щодо історії з «Баллентрі». Я сказав, що пошукаю.

– Коли це було?

– Зараз, хвилинку. Десь годину тому.

– І все? Вона нічого більше не сказала?

– Ні, а що?

– Тоді спробую знову її набрати. Дякую.

Гебріел поклав слухавку й стояв, дивлячись на телефон. Думаючи про паузу, коли Лукас не одразу відповів на його запитання. «Щось тут дуже не так».

– Агенте Дін? – гукнула його Глассер.

Він розвернувся до неї.

– Що ви знаєте про Пітера Лукаса?

Яма була вже по коліно.

Джейн вигребла чергову лопату землі й скинула на купу. Сльози перестали литися, їх замінив піт. Вона працювала мовчки. Єдині звуки були шкрябання лопати й шурхіт камінців. Реджина теж лежала тихо, наче розуміла, що немає сенсу метушитися. Що її доля, як і доля її матері, уже вирішена.

«Ні, це не так. Чорт забирай, ніщо ще не вирішено».

Джейн угатила лопату в кам’янистий ґрунт, і хоча спина боліла й руки трусилися, відчула, як жар люті заповнює її м’язи, мов найпотужніше паливо. «Ти не скривдиш моє дитя, – подумала вона. – Я тобі спочатку голову відірву». Вона викинула землю на купу. Біль і втома більше не мали значення, поступилися зосередженості на тому, що зробити далі. Убивця був лише силуетом під деревами. Вона не бачила його обличчя, але знала, що він мусить за нею спостерігати. Копала вже близько години, кам’янистий ґрунт ускладнював роботу, тож його увага мала б розпорошитися. Зрештою, який опір могла чинити виснажена жінка проти озброєного чоловіка? Усе грало проти неї.

Залишався лише ефект несподіванки. І материнська лють.

Перший постріл він зробить поспіхом. Цілитиме в торс, не в голову. «Хай там що, – думала вона, – рухайся, біжи. Куля вбиває не одразу, і навіть тіло, яке падає, ударить з якоюсь силою».

Вона нахилилася, вигрібаючи чергову лопату землі, тримаючи її в затінку, подалі від світла ліхтарика. Він не бачив, як напружились її м’язи, як нога вперлася в край ями. Не чув, як вона набрала повітря, стискаючи руки на руків’ї лопати. Вона зігнулася, мов туга пружина.

«Це заради тебе, моя дитинко. Усе заради тебе».

Джейн скинула лопату в повітря, земля полетіла блондинові в обличчя. Він позадкував, здивовано гаркнувши, коли вона вистрибнула з ями й кинулася на нього, цілячи головою в живіт. Вони покотилися по землі, гілки затріщали під тілами. Вона потяглася по зброю, рука схопила зап’ясток чоловіка, і Джейн усвідомила, що пістолета в ній немає, що його вибило падінням.

«Пістолет! Знайти пістолет!»

Вона викрутилася й почала порпатися в підліску, шукаючи зброю.

Удар збив її на землю, вона впала на спину, у легенях забракло повітря. Спочатку болю не було, лише німий шок від того, як швидко скінчився бій. Тоді обличчя почало пекти, а далі череп охопив справжній біль. Вона побачила, що блондин стоїть над нею, закриваючи головою зорі. Почула, як верещить Реджина – останні крики її короткого життя. «Бідолашна моя. Ти так і не дізнаєшся, як я тебе любила».

– Лізь у яму, – звелів чоловік. – Вона вже достатньо глибока.

– Тільки не дитину, – прошепотіла Джейн. – Вона така маленька…

– Лізь, сучко.

Він копнув її в ребра, Джейн перекотилася на бік, неспроможна кричати, бо навіть просто дихати було боляче.

– Ворушись, – скомандував блондин.

Джейн повільно підвелася навкарачки й поповзла до Реджини. Відчула, як щось мокре й тепле тече з носа. Піднявши дитину на руки, вона притисла вуста до м’яких пасм її волосся й почала заколисувати її. На голівку дитини скрапувала кров. «Мама тебе тримає. Мама тебе ніколи не відпустить».

– Уже час, – сказав він.

37

Гебріел дивився на «Субару» Джейн, і серце падало в п’яти. Її телефон лежав на приладовій дошці, на задньому сидінні – дитяче крісло. Він розвернувся, цілячи світлом ліхтарика точно в обличчя Пітеру Лукасу.

– Де вона?

Погляд Лукаса перелетів до Барсанті та Глассер, які стояли за кілька метрів і мовчки дивилися на протистояння.

– Це її автомобіль, – сказав Гебріел. – Де вона?

Лукас підняв руку, затуляючись від яскравого світла.

– Вона, певно, стукала до мене, поки я був у душі. Навіть не побачив, що авто тут стоїть.

– Спочатку вона вам телефонує, тоді приїздить. Навіщо?

– Не знаю…

– Навіщо? – повторив Гебріел.

– Це ваша дружина. Ви не знаєте?

Гебріел так швидко схопив його за горло, що Лукас не встиг зреагувати. Він повалився на машину Барсанті, стукнувся головою об капот. Хапаючи повітря, чіплявся за руки Гебріела, та не міг звільнитися, тільки смикався безпорадно, пришпилений до автомобіля.

– Діне, – застережливо озвався Барсанті. – Діне!

Гебріел відпустив Лукаса й позадкував, тяжко дихаючи, намагаючись не піддатися паніці. Але вона вже схопила його за горло, так само, як щойно він – репортера, який тепер відкашлювався й хрипів, стоячи навколішки. Гебріел розвернувся до будинку. Бігом піднявся сходами, увірвався у двері. Він розмитою блискавкою бігав з кімнати до кімнати, відчиняв двері, перевіряв шафи. Тільки повернувшись до вітальні, помітив те, що проминув, – ключі від машини Джейн, що лежали на килимі біля дивана. Він витріщився на них, паніка перетворювалася на жах. «Ти була в цьому домі, – подумав він. – Ви з Реджиною…»

Звук віддалених пострілів змусив його рвучко підняти голову.

Він вибіг з будинку.

– Це з лісу, – сказав Барсанті.

Усі завмерли, коли пролунав третій постріл.

Гебріел зірвався з місця й помчав до лісу, не звертаючи уваги на гілки й деревця. Промінь його ліхтаря божевільно танцював по землі, усипаній мертвим листям і березовим гіллям. Куди, куди? Чи у правильному напрямку він біжить?

Переплетені лози вчепилися йому в ногу, він поточився, упав на коліна. Підвівся, важко дихаючи, відвів дух.

– Джейн! – закричав він. Голос зірвався, перетворився на шепіт. – Джейн…

«Допоможи тебе знайти. Покажи дорогу».

Він стояв, прислухаючись, навколо височіли дерева, мов ґрати в’язниці. За межами променя ліхтарика була ніч, така темна, що цілком могла бути тверда, непробивна.

Удалині тріснула галузка.

Гебріел різко розвернувся, але за світлом ліхтаря не бачив нічого. Вимкнув світло і вдивився в темряву, намагаючись розібрати бодай щось. Серце калатало. Тільки тоді зміг побачити мерехтіння, таке слабке, що це цілком могли бути світлячки між дерев. Тріснула ще одна гілка. Світло рухалося до нього.

Він витяг зброю, спрямував до землі, дивлячись, як світло стає яскравішим. Йому не було видно, хто тримає той ліхтарик, але він чув наближення кроків, шурхіт листя за кілька метрів від себе.

Підняв пістолет. Увімкнув ліхтарик.

Фігурка у промені зіщулилася, мов налякана тварина, примружилася від світла. Гебріел дивився на бліде обличчя, кошлате руде волосся. «Просто дівчисько, – подумав він. – Перелякане, худе дівчисько».

– Міло? – звернувся до неї він.

А тоді побачив, як із тіней за нею з’являється інша постать. Ще до того, як стало видно обличчя, він упізнав ходу, обрис неслухняних кучерів.

Гебріел упустив ліхтарика й побіг до дружини з дочкою, розкривши зголоднілі до обіймів руки. Джейн тремтіла, вона притулилася до нього, огорнувши руками Реджину, так само, як він огортав її саму. Обійми в обіймах, усесвіт однієї маленької родини.

– Я чув постріли, – сказав він. – Подумав…

– То була Міла, – прошепотіла Джейн.

– Що?

– Вона забрала мій пістолет. Пішла за нами… – Джейн раптом заціпеніла, підняла до нього очі. – Де Пітер Лукас?

– Барсанті наглядає за ним. Він нікуди не подінеться.

Джейн тремтливо видихнула й озирнулася на ліс.

– До тіла скоро дістануться падальники. Треба викликати криміналістів.

– До чийого тіла?

– Я покажу.

Гебріел стояв під деревами, щоб не заважати детективам і криміналістам, і не зводив очей з ями, що мала б стати могилою його дочки й дружини. Галявину обнесли поліційною стрічкою, і на тіло чоловіка світили ліхтарями, які живив генератор. Мора Айлс, яка сиділа над тілом, підвелася й розвернулася до детективів Мура і Кроу.

– Бачу три вхідні рани, – сказала вона. – Дві в грудях, одну в чолі.

– Так, ми й чули три постріли, – сказав Гебріел.

Мора подивилася на нього.

– З яким інтервалом?

Гебріел замислився і знову відчув відлуння паніки. Він згадав, як кинувся до лісу, як із кожним кроком жах дедалі наростав.

– Два практично поспіль, – сказав він. – Третій – секунд за п’ять чи десять.

Мора мовчки перевела погляд на труп. Дивилася на біляве волосся, могутні плечі. На «ЗІГ Зауер»[4]4
  Марка пістолета.


[Закрыть] біля правої руки.

– Що ж, – озвався Кроу. – Я б сказав, що це дуже очевидний випадок самозахисту.

Ніхто не відповів – ані про порохові опіки на обличчі, ані про затримку між другим і третім пострілами. Але всі знали.

Гебріел розвернувся й пішов до будинку.

Під’їзна доріжка вже кишіла транспортом. Він постояв, трохи засліплений спалахами проблискових вогнів, а тоді помітив Гелен Глассер, яка допомагала дівчині сісти на пасажирське сидіння свого авто.

– Куди ви її везете? – спитав він.

Глассер розвернулася до нього. Волосся, що відбивало синє світло проблискових вогнів, здавалося блакитною фольгою.

– У безпечне місце.

– Невже таке знайдеться?

– Повірте, знайду. – Глассер зупинилася біля дверей водія, глянула на будинок. – Знаєте, це відео все змінює. І ми можемо перевербувати Лукаса. Він тепер не має вибору, мусить співпрацювати з нами. Бачите, не все тепер зав’язано на цю дівчину. Вона важлива, але вона й не єдина наша зброя.

– Навіть якщо так, то чи вистачить цього, щоб скинути Карлтона Вінна?

– Немає людей, вищих за закон, агенте Дін. – Глассер глянула на нього, в очах блимнула сталь. – Немає.

Вона сіла за кермо.

– Заждіть, – гукнув Гебріел. – Мені треба поговорити з дівчиною.

– А нам треба їхати.

– Це на хвилину.

Гебріел обійшов до пасажирського сидіння, відчинив дверцята, пильно подивився на Мілу. Вона сиділа, зіщулившись, утиснувшись у сидіння, наче боялася його намірів. «Ще зовсім дитина, – подумав він. – І все одно вона сильніша за нас усіх. Маючи хіба що пів шансу, вона переживе що завгодно».

– Міло, – м’яко звернувся до неї він.

Дівчина підняла на нього недовірливі очі; можливо, вона вже ніколи не довірятиме чоловікам, і хіба ж не має на те причин? «Вона бачила від нас лише найгірше».

– Я хотів подякувати, – сказав Гебріел. – Дякую, що повернула мені мою родину.

Ось вона – тінь усмішки. Більше, ніж він сподівався побачити.

Він зачинив двері, кивнув до Глассер. Гукнув:

– Посадіть його.

– Саме за це мені й платять великі гроші, – засміялася вона й поїхала геть з ескортом поліції Бостона.

Гебріел піднявся до будинку. У вітальні Баррі Фрост про щось говорив з Барсанті, а спецпідрозділ ФБР виносив геть комп’ютер Лукаса й коробки з документами. Тепер це точно була федеральна справа, і департамент поліції Бостона передавав розслідування бюро. «Навіть і так, – подумав Гебріел, – чи далеко вони зможуть зайти?» А тоді на нього подивився Барсанті, і Гебріел побачив у його очах ту ж сталь, що й у погляді Глассер. І помітив, що Барсанті тримає в руках відеокасету. Охороняє, мов святий Ґрааль.

– Де Джейн? – спитав він Фроста.

– На кухні. Дитина зголодніла.

Його дружина сиділа спиною до дверей, вона не бачила, як він увійшов. Гебріел зупинився за нею, дивлячись, як вона притискає Реджину до грудей і тихенько й немелодійно щось наспівує. З усмішкою подумав: «Джейн ніколи не влучає в ноти». Реджина, однак, була не проти, вона тихенько лежала в по-новому впевнених материних руках. «Любов – це те, що приходить від природи, – подумав Гебріел. – Це все інше потребує часу. Доводиться вчитися».

Він поклав руки на плечі Джейн, нахилився й поцілував її волосся. Дружина підняла на нього сяйливі очі.

– Їдьмо додому, – сказала вона.

38. Міла

Ця жінка до мене добра. Наше авто підстрибує на ґрунтівці, вона бере мене за руку, стискає. Я почуваюся з нею безпечно, хоча й знаю, що вона не завжди буде поруч, не завжди триматиме мою руку. Є стільки дівчат, про яких треба піклуватися, стільки дівчат, досі загублених по темних кутках цієї країни. Але зараз вона тут, зі мною. Вона мене захищає, і я лину до неї, сподіваючись, що вона мене обійме. Та її увага деінде, погляд зосереджений на пустелі, в якій їде наша машина. Її волосина впала мені на рукав і блищить, мов срібна нитка. Я беру її, кладу до кишені. Можливо, це буде єдиний сувенір на згадку про неї, коли наш спільний час добіжить кінця.

Авто зупиняється.

– Міло, – каже вона, злегка штурхаючи мене. – Ми вже близько? Це ті місця?

Я піднімаю голову від її плеча й дивлюсь у вікно. Ми зупинилися біля пересохлої річки, де ростуть покручені, вимучені дерева. Далі – коричневі пагорби, усипані валунами.

– Не знаю, – кажу я їй.

– Схоже на те місце?

– Так, але…

Я дивлюся, змушую себе пригадувати те, що так палко намагалася забути.

Один із чоловіків на передньому сидінні озирається на нас.

– Тут знайшли слід, з іншого боку річища, – каже він. – Минулого тижня перехопили групу дівчат. Може, їй варто вийти й роздивитися. Раптом щось упізнає.

– Ходімо, Міло. – Жінка відчиняє дверцята, вибирається, а я не ворушуся. Вона схиляється до мене. М’яко каже: – Тільки так ми зможемо це зробити. Ти мусиш допомогти нам знайти це місце.

Вона простягає мені руку. Я неохоче беру її.

Один із чоловіків веде нас крізь поплутані кущі й дерева, вузькою стежкою в пересохле річище. Там зупиняється, дивиться на мене. Вони з жінкою обидва пильно дивляться на мене, чекають реакції. Я дивлюся на берег, на старий черевик, сухий, потрісканий від спеки. Спогад мерехтить, тоді різко фокусується. Я розвертаюся до протилежного берега, усипаного пластиковими пляшками, і бачу шмат синього брезенту на гілці.

Ще один погляд, і все стає на місце.

Там він мене вдарив. Там стояла Аня, зі скривавленою ногою.

Не кажучи ані слова, я розвертаюся й лізу на берег. Серце б’ється дуже швидко, жах стискає горло, але вибору немає. Я бачу її привид, він пурхає переді мною. Пасмо волосся, підхоплене вітром. Сумний погляд через плече.

– Міло? – гукає жінка.

Я не зупиняюся, пробиваюся крізь кущі, аж поки не доходжу до дороги. Тут. Тут стояли фургони. Тут на нас чекали чоловіки. Спогади виринають дедалі швидше, жахливі спалахи кошмару. Чоловіки ласо дивляться, як ми роздягаємося. Дівчина верещить, коли її притискають до капота. І Аня. Я бачу, як Аня лежить на спині, а чоловік, який щойно зґвалтував її, застібає штани.

Аня ворушиться, нетвердо стає на ноги, мов новонароджене теля. Така бліда, така тоненька – привид, а не дівчина.

Я йду за нею, за духом Ані. Пустеля всіяна гострими камінцями. З ґрунту випинаються колючі кущі, Аня біжить через них, скривавлені ноги спотикаються. Вона схлипує, тягнеться до того, що вважає свободою.

– Міло?

Я чую перелякані схлипування Ані, бачу біляве волосся, що падає на плечі. Перед нею – порожня пустеля. Якби ж вона змогла бігти швидше, далі…

Тріщить постріл.

Я бачу, як вона поточується, з неї вибиває повітря, кров ллється на теплий пісок. І все-таки вона підводиться, навкарачки повзе через колючі кущі, через каміння, що ріжеться, мов скло.

Гримить другий постріл.

Аня падає. Біла шкіра на коричневому піску. Це тут вона впала? Чи там? Я кружляю, відчайдушно намагаюся знайти місце. «Аню, де ти? Де?»

– Міло, скажи що-небудь.

Я раптом зупиняюся, не зводячи очей із землі. Жінка щось до мене говорить, я її заледве чую. Я спроможна тільки дивитися на те, що лежить у мене під ногами.

Жінка м’яко каже мені:

– Ходімо, Міло. Не дивися туди.

Та я не можу поворухнутися. Стою, заклякла, а двоє чоловіків схиляються до землі. Один вдягає рукавички й змітає пісок, відкриваючи схожі на вичинену шкіру ребра й брунатне склепіння черепа.

– Схоже, жінка, – каже він.

Усі мовчать. Гарячий вітер кидає пісок нам в обличчя, я кліпаю, очі пече. Коли знову розплющую їх, із піску виринає дедалі більше Ані. Вигин тазової кістки, коричневе стегно. Пустеля вирішила віддати її, тож вона постає з землі.

Ті, хто зникли, іноді до нас повертаються.

– Ходімо, Міло.

Я піднімаю очі на жінку. Вона стоїть так струнко, так неприступно. Сріблясте волосся сяє, мов шолом воїтельки. Вона обіймає мене, і ми разом ідемо до машини.

* * *

– Саме час, Міло, – тихо каже жінка. – Час розповісти мені все.

Ми сидимо за столом у кімнаті без вікон. Я дивлюся на стос паперу перед нею. Він порожній, чекає на розчерк ручки. На слова, які мені страшно промовити.

– Я вам усе розповіла.

– Навряд чи.

– Ви запитували, я відповіла на все.

– Так, ти дуже нам допомогла. Дала нам усе, що було потрібно. Карлтон Вінн таки сяде за ґрати. Він заплатить. Тепер увесь світ знає, що він скоїв, і ми вдячні тобі за це.

– Я не знаю, чого ще ви від мене хочете.

– Того, що замкнене ось тут. – Вона простягає руку понад столом, торкається мого серця. – Я хочу знати те, про що ти боїшся розповісти. Це допоможе мені зрозуміти, як вони працюють, допоможе боротися з цими людьми. Це допоможе врятувати інших дівчат, таких, як ти. Ти мусиш, Міло.

Я скліпую сльози.

– Або ж ви відправите мене назад.

– Ні. Ні. – Жінка нахиляється до мене, дивиться дуже пильно. – Це тепер твій дім, якщо ти хочеш лишитися. Тебе не депортують, даю слово.

– Навіть якщо…

Я замовкаю. Не можу більше дивитись їй в очі. Сором затоплює моє обличчя, я опускаю погляд до столу.

– Ти не винна в тому, що з тобою сталося. Хоч би що з тобою робили ті чоловіки, хоч би до чого вони змушували тебе – це було силування. Це відбувалося з твоїм тілом, але душі ніяк не стосується. Міло, твоя душа лишилася чиста.

Нестерпно зустрічати її погляд. Я далі дивлюся вниз, на те, як скрапують на стіл мої власні сльози, і відчуття таке, наче це моє серце кривавить, наче кожна сльоза – це ще одна частинка мене, що стікає геть.

– Чому тобі страшно дивитися на мене? – тихо питає вона.

– Мені соромно, – шепочу я. – Усе те, що ви просите розповісти…

– Тобі було б зручніше, якби мене тут не було? Якби я на тебе не дивилася?

Я так і не піднімаю до неї очей.

Жінка зітхає.

– Гаразд, Міло, ось як ми зробимо. – Вона ставить на стіл диктофон. – Я ввімкну оце й вийду з кімнати. А ти розкажеш усе, що захочеш, усе, що пригадаєш. Можеш говорити російською, якщо так буде зручніше. Будь-які думки, будь-які спогади. Про все, що з тобою сталося. Ти говориш не з людиною, а з машиною. Вона тебе не скривдить.

Жінка підводиться, натискає кнопку запису й виходить з приміщення.

Я дивлюся на червону лампочку, що блимає на диктофоні. Плівка повільно крутиться, чекає на мої перші слова. На мій біль. Я набираю повітря, заплющую очі й починаю говорити.

Мене звати Міла, і це моя історія.