Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

– Зранку я матиму для вас заяву. Добраніч.

Мора поклала слухавку. Висмикнула дріт із телефона, поки він не задзвонив знову. Тільки так вона зможе поспати. Дивлячись на мовчазний телефон, подумала: «Як, у дідька, новина так швидко розійшлася?»

Тоді вона пригадала свідків у приймальному відділенні лікарні – службовці, медсестри, санітари. Пацієнти, які чекали прийому й спостерігали крізь скляну перегородку. Будь-хто з них міг узяти телефон, один дзвінок – і побігли чутки. Ніщо не поширюється швидше за похмурі плітки. Мора подумала: «Завтра буде справжнє випробування, треба до нього підготуватися».

Вона взяла мобільний, набрала Ейба.

– Маємо проблему.

– Я зрозумів, – сказав він.

– Не говоріть з пресою. Я напишу заяву. Уже вимкнула домашній телефон на ніч. Якщо буду потрібна – я на мобільному.

– Ви готові з цим розбиратися?

– А хто ще це робитиме? Це я її знайшла.

– Ви ж розумієте, Моро, що це буде новина національного масштабу.

– З АП вже телефонували.

– Господи Йсусе. Говорили з Управлінням громадської безпеки? Вони очолюватимуть розслідування.

– Здається, далі я телефонуватиму саме їм.

– Вам потрібна допомога в підготовці заяви?

– Потрібен час над нею попрацювати. Завтра буду пізніше. Стримуйте їх, поки не дістануся бюро.

– Напевно, заведуть судову справу.

– Нас немає в чому звинуватити, Ейбе. Ми нічого поганого не зробили.

– Байдуже. Готуйтесь.

3

– Чи ви урочисто присягаєтеся, що свідчення, яке ви збираєтеся дати суду на цьому слуханні, – це правда, сама правда й нічого, крім правди, і хай допоможе вам Бог?

– Присягаюся, – сказала Джейн Ріццолі.

– Дякую. Можете сісти.

Джейн відчувала, що всі очі в залі суду стежать за тим, як вона важко опускається на стілець свідка. Люди почали витріщатися, щойно вона перевальцем увійшла до зали суду – щиколотки набрякли, черево здувається під широкою сукнею для вагітних. Вона засовалася на стільці, намагаючись влаштуватися зручніше, набути владного вигляду, але було спекотно, і вона вже відчувала, як на чолі виступає краплями піт. Спітніла, метушлива, вагітна поліцайка. Авжеж, дуже владна постать.

Ґері Сперлок, помічник окружного прокурора округу Саффолк, підвівся для опитування. Джейн знала, що це спокійний і ретельний прокурор, тож за перший раунд вона не хвилювалася. Не зводила очей зі Сперлока, ігноруючи обвинувачуваного, Біллі Вейна Ролло, який згорбився біля своєї адвокатки й пильно дивився на Джейн. Вона знала, що Ролло намагався залякати її своїм злим поглядом. Він був подібний на багатьох інших знайомих їй засранців, і в цьому погляді не було нічого нового. Остання надія невдахи.

– Назвіть, будь ласка, суду ваше ім’я та прізвище по літерах, – сказав Сперлок.

– Детектив Джейн Ріццолі. Р-І-Ц-Ц-О-Л-І.

– Ваша професія?

– Детектив відділу розслідування вбивств, департамент поліції Бостона.

– Розкажіть нам про вашу освіту та досвід роботи.

Джейн знову засовалася: від твердого стільця почала боліти спина.

– Я отримала диплом молодшого спеціаліста з кримінальної юстиції в коледжі Массачусетс-Бей. Після навчання в поліцейській академії Бостона працювала патрульною в Бек-Бей і Дорчестері.

Вона скривилася, коли дитина сильно копнула зсередини. «Заспокойся там. Мама дає показання». Сперлок чекав на відповідь, тож вона продовжила:

– Два роки працювала детективом у відділі боротьби з наркотиками. Відтак, два з половиною роки тому, перевелася до відділу вбивств, до якого нині й приписана.

– Дякую, детективе. Тепер я хотів би розпитати вас про події, які відбулися третього лютого цього року. До району Роксбері вас привела службова потреба. Правильно?

– Так, сер.

– За адресою бульвар Малколма Ікс, 4280, правильно?

– Так. Це багатоквартирний будинок.

– Розкажіть нам про цей візит.

– Приблизно о чотирнадцятій тридцять ми з моїм напарником, детективом Баррі Фростом, прибули за цією адресою, щоб опитати мешканку квартири 2b.

– Стосовно чого?

– Це стосувалося розслідування вбивства. Мешканка квартири 2b була знайомою жертви.

– Отже, вона не була підозрювана в тій справі?

– Ні, сер. Як підозрювана вона не розглядалася.

– Що було далі?

– Ми постукали у двері квартири 2b, коли почули жіночий крик. Він лунав із квартири через коридор, 2e.

– Можете описати цей крик?

– Я б описала його як крик страждання. Страху. Ще ми почули кілька гучних ударів, наче падали меблі. Або когось кидали на підлогу.

– Протестую! – підвелася захисниця, висока білявка. – Це лише припущення. Вона не була в квартирі й нічого не бачила.

– Підтримую, – мовив суддя. – Детективе Ріццолі, будь ласка, утримайтеся від здогадок про те, чого ви бачити не могли.

«Навіть якщо це не просто клята здогадка? Бо саме це там і відбувалося. Біллі Вейн Ролло гатив свою дівчину головою об підлогу».

Джейн проковтнула роздратування й виправилася:

– Ми почули в квартирі голосний гуркіт.

– І що ви зробили?

– Ми з детективом Фростом негайно постукали у двері 2e.

– Ви сказали, що це поліція?

– Так, сер.

– І що було…

– Це паскудна брехня, – сказав обвинувачуваний. – Вони не сказали, що копи!

Усі подивилися на Біллі Вейна Ролло, а він не зводив очей із Джейн.

– Дотримуйтеся тиші, містере Ролло, – наказав суддя.

– Вона ж бреше!

– Захиснице, опануйте свого клієнта, або ж його виведуть із зали суду.

– Цс-с, Біллі, – пробуркотіла адвокатка. – Ти робиш тільки гірше.

– Гаразд, – сказав суддя. – Містере Сперлоку, можете продовжувати.

Помічник прокурора кивнув і розвернувся до Джейн.

– Що сталося після того, як ви постукали у двері квартири 2e?

– Відповіді не було. Але ми все одно чули крики. Удари. Тож прийняли спільне рішення, що в небезпеці може бути людське життя й нам слід увійти до квартири, маємо ми на це згоду чи ні.

– І ви ввійшли?

– Так, сер.

– Вони вибили бісові двері! – сказав Ролло.

– Тихо, містере Ролло! – гарикнув суддя, і обвинувачуваний відкинувся на спинку стільця, пропалюючи Джейн поглядом.

«Витріщайся скільки хочеш, мудило. Думаєш, цим ти мене злякаєш?»

– Детективе Ріццолі, – знову заговорив Сперлок. – Що ви побачили в квартирі?

Джейн розвернулася до помічника прокурора.

– Ми побачили чоловіка та жінку. Жінка лежала на спині. Її обличчя було вкрите синцями, з губи текла кров. Над нею схилився чоловік. Він тримав її за шию обома руками.

– Цей чоловік присутній у залі суду?

– Так, сер.

– Укажіть на нього, будь ласка.

Вона показала пальцем на Біллі Вейна Ролло.

– Що сталося потім?

– Ми з детективом Фростом відтягли містера Ролло від жінки. Вона була притомна. Містер Ролло опирався, і в подальшій сутичці детектив Фрост отримав сильний удар у живіт. Містер Ролло втік із квартири. Я переслідувала його до сходової клітини й там змогла затримати.

– Самостійно?

– Так, сер. – Вона промовчала, тоді додала, і не намагаючись жартувати: – Після його падіння зі сходів. Схоже, він був добряче напідпитку.

– Вона мене, бляха, штовхнула! – заволав Ролло.

Суддя грюкнув молоточком.

– Я достатньо від вас почув! Приставе, будь ласка, виведіть обвинувачуваного.

– Ваша честь, – підвелася захисниця. – Я триматиму його під контролем.

– Поки що вам це не дуже добре вдавалося, міз Квінлен.

– Він мовчатиме. – Вона глянула на клієнта. – Правда ж?

Ролло набундючено щось буркнув.

Сперлок сказав:

– Не маю більше запитань, ваша честь, – і сів на місце.

Суддя подивився на адвокатку.

– Міз Квінлен?

Вікторія Квінлен підвелася, щоб провести перехресний допит. Джейн ще ніколи не мала справи з цією юристкою, тож не була певна, чого саме чекати. Квінлен пішла до трибуни, і Джейн подумала: «Ти молода, білява й розкішна. Навіщо тобі захищати цього недоумка?» Жінка рухалася наче модель на подіумі, коротка спідниця й гострі тонкі підбори підкреслювали довгі ноги. У Джейн заболіли ступні від самого погляду на ті туфлі. Така жінка, певно, завжди була центром уваги й нині користувалася цим, неквапно прямуючи до свідка, свідома того, що кожен чоловік на лаві присяжних мав витріщатися на її пружний маленький задок.

– Доброго ранку, детективе, – мовила Квінлен. Солодким, надто солодким голосом. Ця білявка щомиті могла вишкірити ікла.

– Доброго ранку, мем, – якомога нейтральніше сказала Джейн.

– Ви сказали, що наразі приписані до відділу розслідування вбивств.

– Так, мем.

– І які справи ви розслідуєте зараз?

– Наразі я не маю нових справ, але продовжую консультувати…

– Ви ж детектив бостонської поліції. Невже на цей час немає вбивств, які вимагають активного розслідування?

– Я в декретній відпустці.

– О. Ви у відпустці. Отже, зараз ви не частина відділу.

– Я виконую адміністративні обов’язки.

– Але прояснімо це. Ви не активний детектив. – Квінлен усміхнулася. – На цей час.

Джейн відчула, що почервоніла.

– Як я вже казала, я в декретній відпустці. Навіть копи заводять дітей, – додала вона з ноткою сарказму й одразу ж пошкодувала про це.

«Не ведися на її ігри. Зберігай спокій». Але це легше сказати, ніж зробити, у цій схожій на піч судовій залі. Що в них із кондиціонером? Чому, здається, більше нікого не бентежить ця спека?

– Коли маєте народити, детективе?

Джейн завагалася, питаючи себе, до чого вона хилить.

– Мала народити минулого тижня, – нарешті відповіла вона. – Затримка.

– Отже, третього лютого, коли ви познайомилися з моїм клієнтом, містером Ролло, ви були… на якому – на третьому місяці вагітності?

– Протестую, – підвівся Сперлок. – Це не стосується справи.

– Адвокатко, – звернувся суддя до Квінлен, – у чому суть вашого запитання?

– Воно стосується її попереднього свідчення, ваша честь. Детектив Ріццолі якимось чином змогла самотужки затримати й заарештувати на сходовій клітині мого кремезного клієнта.

– А який саме стосунок до цього має її вагітність?

– Жінці на третьому місяці вагітності було б непросто…

– Вона – офіцер поліції, міз Квінлен. Затримувати людей – її робота.

«Молодець, суддя! Скажи їй».

Вікторія Квінлен почервоніла від такого докору.

– Гаразд, ваша честь. Забираю запитання. – Вона знову розвернулася до Джейн. Подивилася на неї, обмірковуючи наступний крок. – Ви сказали, що були на місці разом із напарником, детективом Фростом. І ви спільно вирішили ввійти до квартири 2b?

– Це була не квартира 2b, мем. Це була квартира 2e.

– Так, авжеж. Я переплутала.

«Ага, і зовсім не намагаєшся заплутати мене».

– Ви сказали, що постукали у двері й заявили, що ви – з поліції, – вела далі Квінлен.

– Так, мем.

– І це жодним чином не стосувалося вашої початкової мети перебування в будинку.

– Ні, мем. Ми опинилися там за збігом обставин. Але коли ми доходимо висновку, що людина в небезпеці, наш обов’язок – втрутитися.

– І тому ви постукали до квартири 2b.

– 2e.

– А коли ніхто не відчинив, ви вибили двері.

– Ми вирішили, судячи з почутих нами криків, що життя жінки під загрозою.

– Як ви могли знати, що це крики страждання? Чи не могли це бути звуки, скажімо, пристрасного кохання?

Джейн хотіла засміятися, але не зробила цього.

– Ми чули не це.

– А ви достеменно знаєте? Можете відрізнити?

– Жінка з розбитою губою – цілком переконливий доказ.

– Річ у тому, що на той момент ви не знали. Ви не дали моєму клієнтові шансу відчинити. Дійшли поспішного висновку і вдерлися до помешкання.

– Ми зупинили побиття.

– Вам відомо, що так звана жертва відмовилася висувати звинувачення проти містера Ролло? Що вони досі разом, як закохана пара?

Джейн стиснула щелепи.

– Це її рішення. – «Хай яке дурне». – Того дня я побачила у квартирі 2е явний випадок насильства. Пролилася кров.

– А моя кров нікого не обходить? – втрутився Ролло. – Дамочко, ви мене зі сходів зіштовхнули! У мене досі шрам є, ось, на підборідді!

– Тихо, містере Ролло, – наказав суддя.

– Дивіться! Бачите? Це від нижньої сходинки. Шви наклали!

– Містере Ролло!

– То ви справді штовхнули мого клієнта зі сходів, детективе? – запитала Квінлен.

– Протестую, – сказав Сперлок.

– Ні, – відповіла Джейн. – Він тоді був уже достатньо п’яний, щоб упасти зі сходів самотужки.

– Вона бреше! – вигукнув обвинувачуваний.

Грюкнув молоток.

– Тихо, містере Ролло!

Але Біллі Вейн Ролло скипів.

– Вони з напарником потягли мене на сходи, щоб ніхто не побачив, що вони роблять. Думаєте, вона могла мене сама заарештувати? Ця дрібна вагітна дівчина? Це ж яку маячню вона вам згодовує!

– Сержанте Ґівенсе, виведіть обвинувачуваного.

– Це насильство з боку поліції! – загорлав Ролло, коли пристав поставив його на ноги. – Гей, народе, присяжні, ви що, дурні? Не бачите, що це все – гівняні вигадки? Ці двоє копів мене з клятих сходів скинули!

Молоток знову грюкнув.

– Ідемо на перерву. Будь ласка, випустіть присяжних.

– О, так! Зробімо перерву! – зареготав Ролло й штовхнув пристава. – І це коли вони нарешті чують правду!

– Виведіть його, сержанте Ґівенсе.

Ґівенс схопив Ролло за руку. Той розлючено викрутився й пішов у напад, врізавшись головою в живіт пристава. Обидва покотилися на підлогу й почали боротися. Вікторія Квінлен, роззявивши рота, дивилася на те, як її клієнт качається з судовим приставом за лічені сантиметри від високих підборів її туфель від Маноло Бланіка.

«Господи, хтось мусить узяти під контроль цю божевільню».

Джейн важко піднялася зі стільця. Відсунула вбік ошелешену Квінлен, схопила наручники пристава, які він у сум’ятті впустив на підлогу.

– Потрібна допомога! – горлав суддя й гатив молотком. – Потрібен ще один пристав!

Сержант Ґівенс лежав на спині, притиснутий до підлоги Ролло, який саме підняв праву руку, щоб завдати удару. Джейн схопила його за піднятий зап’ясток і застібнула один наручник.

– Якого дідька? – обурився Ролло.

Вона вгатила ногою йому в спину, викрутила йому руку й притиснула до пристава. Ще одне «клац» – і наручник закрився на лівій руці.

– Злізай з мене, бісова корово! – заверещав Ролло. – Ти мені спину зламаєш!

Сержант Ґівенс, затиснутий унизу, мав такий вигляд, наче зараз задихнеться під цією вагою.

Джейн зняла ногу зі спини Ролло. Раптом між ніг їй ринув потік гарячої рідини, хлюпаючи на Ролло, на Ґівенса. Вона позадкувала, шоковано опустила очі на мокру сукню для вагітних. На рідину, що скрапувала з її стегон на підлогу зали суду.

Ролло перевернувся на бік і витріщився на неї. Раптово зареготав і знову впав на спину.

– Ви гляньте! – мовив він. – Сучка собі сукню обісцяла!

4

Ейб Брістол зателефонував Морі на мобільний, коли вона зупинилася перед світлофором у Бруклайні.

– Уранці дивилися телевізор? – запитав він.

– Тільки не кажіть, що ця історія вже потрапила до новин.

– Шостий канал. Репортерку звати Зої Фоссі. Ви з нею говорили?

– Учора, дуже коротко. Що вона сказала?

– У двох словах? «У мішку для трупів знайшли живою жінку. Судмедекспертка звинувачує пожежний департамент Веймута та поліцію штату в неправильному встановленні смерті».

– Господи. Я цього не казала.

– Я це знаю. Але тепер маєте розлюченого шефа пожежників у Веймуті, і поліція теж не дуже тішиться. Луїз уже приймає від них дзвінки.

Загорілося зелене світло. Їдучи через перехрестя, Мора раптом подумала, що добре було б розвернутися й поїхати додому. Якби ж тільки можна було уникнути цього випробування.

– Ви в офісі? – запитала вона.

– О сьомій приїхав. Думав, ви вже тут.

– Я в дорозі. Зранку кілька годин готувала ту заяву.

– Що ж, попереджаю: коли приїдете, чекайте на засаду на стоянці.

– Вони вже там?

– Репортери, фургони телеканалів. Запарковані на Олбані-стріт. Бігають туди-сюди між нами та лікарнею.

– Дуже зручно. Для преси – два в одному.

– Чули щось про пацієнтку?

– Телефонувала лікареві Катлеру. Він сказав, що токсикологічний аналіз показав наявність барбітуратів та алкоголю. Певно, була добряче не при собі.

– Це пояснює те, чому вона впала у воду. І не дивно, що з барбітуратами було важко знайти ознаки життя.

– Чому це перетворюється на таке божевілля?

– Бо це матеріал саме для «Нешнл Інквайрера». Мертві встають з могил. Плюс жінка молода, правильно?

– Я б сказала, трохи за двадцять.

– Приваблива?

– Яка різниця?

– Та ну! – Ейб зареготав. – Ви знаєте, що це все змінює.

Мора зітхнула. Визнала:

– Так, вона дуже приваблива.

– Ну от і все. Молода, сексуальна й мало не випатрана живцем.

– Не було цього.

– Я просто попереджаю, що люди побачать це саме так.

– Можна мені просто піти на лікарняний? Може, сісти на наступний рейс до Бермуд?

– І залишити на мене цей бардак? Навіть не думайте.

Коли двадцять хвилин по тому Мора звернула на Олбані-стріт, вона помітила два фургони телевізійників біля головного входу до бюро судмедекспертизи. Як і попереджав Ейб, репортери були на низькому старті. Щойно вона ступила зі свого кондиціонованого «Лексуса» в густе від вологи ранкове повітря, до неї рвонули з пів дюжини репортерів.

– Докторко Айлс! – гукнув чоловік. – Я з «Бостон Триб’юн». Можна поговорити з вами про невідому?

У відповідь Мора дістала з кейса копії заяви, яку уклала вранці, з коротким фактичним описом подій минулого вечора та її власної реакції. Швидко роздала примірники.

– Ось моя заява. Мені немає чого додати.

Потік запитань це не спинило.

– Як узагалі можна так помилитися?

– Ім’я жінки вже визначили?

– Нас повідомили, що смерть констатував пожежний департамент Веймута. Можете назвати імена?

Мора сказала:

– Про це говоріть з їхніми речниками. Я не можу відповідати за них.

Заговорила жінка:

– Докторко Айлс, визнайте: це чіткий випадок некомпетентності з чийогось боку.

Мора впізнала голос. Розвернулася й побачила біляву жінку, яка проштовхувалася вперед.

– Ви – та репортерка з Шостого каналу.

– Зої Фоссі.

Жінка всміхалася, рада тому, що її впізнали, але від погляду, який на неї кинула Мора, немовби скам’яніла.

– Ви неправильно мене процитували, – сказала Мора. – Я ніколи не казала, що звинувачую пожежний департамент або поліцію.

– Хтось мусить бути винен. Якщо не вони, то хто? Може, ви відповідальні, докторко Айлс?

– Аж ніяк.

– Жінку спакували в мішок для тіл живою. Вона вісім годин провела в полоні холодильника в моргу. І ніхто в цьому не винен? – Фоссі помовчала. – Ви не думаєте, що хтось мав би за таке розпрощатися з роботою? Скажімо, той слідчий?

– А ви швидко знаходите винних.

– Ця помилка могла вбити жінку.

– Але ж не вбила.

– Хіба це не базова помилка? – засміялася Фоссі. – Ну хіба ж важко побачити, що хтось не помер?

– Важче, ніж ви думаєте, – відрізала Мора.

– То ви їх захищаєте.

– Я дала вам свою заяву. Не можу давати коментарів щодо дій інших людей.

– Докторко Айлс? – То був чоловік із «Бостон Триб’юн». – Ви сказали, що констатація смерті не обов’язково проходить легко. Я знаю, що в інших моргах у всій країні теж траплялися такі помилки. Можете розповісти, чому це буває складно?

Він говорив спокійно, з повагою. Не кидав виклик – це було продумане запитання, яке заслуговувало на відповідь. Мора подивилася на чоловіка. Побачила розумні очі, роздмухане вітром волосся, охайну борідку, яка нагадувала про молодого професора коледжу. У таку темну привабливість неодмінно мали закохуватися незліченні студентки.

– Як вас звати? – запитала вона.

– Пітер Лукас. Я веду щотижневу колонку в «Триб’юн».

– Я говоритиму з вами, містере Лукасе. І більше ні з ким. Заходьте.

– Заждіть, – запротестувала Фоссі. – Дехто чекав тут значно довше!

Мора кинула на неї нищівний погляд.

– У такому разі, міз Фоссі, Бог дає не тому, хто рано встав, а тому, хто поводився ввічливо.

Вона розвернулася й увійшла до будівлі, репортер «Триб’юн» ішов слідом за нею.

Луїз, секретарка докторки Айлс, була на телефоні. Затиснувши слухавку рукою, прошепотіла до Мори з відчаєм:

– Дзвінки не припиняються. Що мені їм казати?

Мора поклала їй на стіл копію своєї заяви.

– Відправляйте їм факсом оце.

– Це все, що я маю робити?

– Відхиляйте будь-які дзвінки від преси. Я погодилася поговорити з містером Лукасом, більше ні з ким. Жодних інтерв’ю.

Вираз обличчя, з яким Луїз оглянула репортера, було просто зрозуміти: «Бачу, привабливого обрали».

– Це ненадовго, – сказала Мора.

Вона підштовхнула Лукаса до свого кабінету й зачинила двері. Показала йому на стілець.

– Дякую за те, що погодилися поговорити, – сказав він.

– Ви єдиний там мене не дратували.

– Це не значить, що я не спроможний роздратувати.

Ці слова викликали в Мори слабку усмішку.

– Я роблю це суто з самозахисту, – сказала вона. – Можливо, якщо поговорю з вами, ви станете їхнім джерелом. Мені дадуть спокій і чіплятимуться до вас.

– Боюся, що це не так працює. За вами все одно ганятимуться.

– Містере Лукас, ви могли б писати про значно серйозніші історії. Важливіші історії. Чому обрали цю?

– Бо вона зачіпає на підсвідомому рівні Звертається до найгірших наших страхів. Скільки людей бояться, що їх помилково приймуть за мерців? Випадково поховають живцем? Це, до речі, кілька разів уже траплялося.

Мора кивнула.

– Є історичні задокументовані випадки. Але це було в часи до бальзамування.

– А прокинутися в моргу? Це не просто історично. Я дізнався, що в останні роки було кілька випадків.

Вона завагалася.

– Траплялося.

– Частіше, ніж люди усвідомлюють. – Він узяв записник, розгорнув. – У 1984 році був випадок у Нью-Йорку. Чоловік лежить на столі для розтину. Патологоанатом бере скальпеля й збирається зробити перший розріз, коли труп прокидається й хапає лікаря за горло. Лікар падає замертво із серцевим нападом.

Лукас підняв до неї очі:

– Чули про цей випадок?

– Ви подаєте найсенсаційніший приклад.

– Але це ж правда, чи не так?

Мора зітхнула

– Так. Про цю історію мені відомо.

Він перегорнув сторінку.

– Спрінгфілд, Огайо, 1989 рік. Жінку в будинку для літніх визнають мертвою й перевозять у похоронне бюро. Вона лежить на столі, її саме збираються бальзамувати, і тут труп починає говорити.

– Схоже, ви знаєтеся на цій темі.

– Бо вона заворожує. – Репортер погортав сторінки. – Учора ввечері читав про це, випадок за випадком. Дівчинка в Південній Дакоті прокинулась у розкритій труні. Чоловік у Де-Мойні, якому справді розрізали грудну клітку. Патологоанатом тільки тоді раптом зрозумів, що серце ще б’ється.

Він подивився на неї.

– Це не міські легенди. Це задокументовані випадки, і їх чимало.

– Слухайте, я не намагаюся сказати, що такого не буває, – вочевидь, це трапляється. Тіла прокидаються в моргах. Старі могили розкопують і бачать сліди нігтів із внутрішнього боку кришки труни. Людей так лякає ця ймовірність, що виробники роблять у трунах передавачі, щоб була змога покликати на допомогу. На той випадок, якщо вас поховали живцем.

– Дуже заспокійливо.

– Отже, так, таке може статися. Певна, ви чули теорію про Ісуса, про те, що воскресіння Христа насправді було не воскресіння, а випадок невчасного поховання.

– Чому буває так важко визначити, чи мертва людина? Чи ж це не має бути очевидно?

– Іноді це не так. Переохолоджені люди чи утопленики можуть видаватися мертвими. Нашу невідому дістали з холодної води. До того ж деякі препарати маскують ознаки життя – стає дуже важко помітити дихання чи намацати пульс.

– Ромео та Джульєтта. Те зілля, яке випила Джульєтта, щоб здатися мертвою.

– Так. Не знаю, що саме воно містило, але це цілком імовірний сценарій.

– Які препарати можуть так вплинути?

– Наприклад, барбітурати. Вони пригнічують дихання, його стає дуже важко виявити.

– Саме це показало токсикологічне обстеження невідомої, чи не так? Фенобарбітал.

Мора спохмурніла.

– Де ви це почули?

– Від джерел. Це правда?

– Без коментарів.

– Вона має історію психічних хвороб? Чому вона могла передозувати фенобарбітал?

– Ми навіть імені цієї жінки не знаємо, не те що історію хвороби.

Він пильно подивився на неї, надто пронизливо, щоб це було комфортно. Мора подумала, що це інтерв’ю було помилкою. Кілька хвилин тому Пітер Лукас справляв враження ввічливої, серйозної людини, такого журналіста, який поставиться з повагою до цієї історії. Але напрям, в який звертали його запитання, її непокоїв. Він прийшов на цю зустріч добре підготовленим, знаючи ті подробиці, про які вона воліла б змовчати; саме ті подробиці, які привертають увагу читачів.

– Я так розумію, що жінку вчора вранці витягли з Гінґема, – сказав він. – Пожежно-рятувальна служба Веймута зреагувала перша.

– Саме так.

– Чому на місце не викликали судово-медичного експерта?

– У нас не вистачить людей, щоб виїжджати на кожне місце злочину. До того ж це було у Веймуті й очевидних ознак насильницької смерті не було.

– Це за визначенням поліції штату?

– Їхній детектив вирішив, що це, найімовірніше, нещасний випадок.

– Або можлива спроба самогубства? Зважаючи на результати токсикологічного аналізу?

Мора не бачила сенсу заперечувати те, що він і так знав.

– Можливе передозування, так.

– Передозування барбітуратів. І тіло, вистигле в холодній воді. Дві причини, що ускладнюють констатування смерті. Чи ж їх не мусили взяти до уваги?

– Це… так, про це варто було б подумати.

– Але ані детектив поліції, ані пожежний департамент Веймута цього не зробили. Це скидається на помилку.

– Таке буває. Це все, що я можу сказати.

– Ви колись припускалися такої помилки, докторко Айлс? Проголошували мертвою ще живу людину?

Вона завагалася, подумки повернулася до років інтернатури. До нічного виклику під час роботи в терапії, який розбудив її з глибокого сну. Щойно відійшла пацієнтка з ліжка 336а, так сказала медсестра. Чи не може інтернка прийти й констатувати смерть? Ідучи до палати, Мора не відчувала ані тривоги, ані кризи впевненості. У медичній школі студентів окремо не вчили констатувати смерть; було зрозуміло, що, коли її побачиш, усе буде ясно. Тієї ночі вона йшла лікарняними коридорами, думаючи, що швиденько виконає завдання й повернеться в ліжко. Смерть не була несподівана – термінальна стадія раку, і на картці чітко зазначено: не реанімувати.

Увійшовши до 336-ї палати, вона сполохалася, побачивши, що ліжко оточене заплаканими родичами, які зібралися попрощатися. Мора мала публіку замість очікуваного спокійного причастя з покійницею. З вибаченням підходячи до ліжка, вона була болісно свідома того, як усі на неї дивляться. Пацієнтка лежала на спині, обличчя було мирне й спокійне. Мора дістала стетоскоп, просунула мембрану під лікарняну сорочку, приклала до худих грудей. Зігнувшись над тілом, вона відчувала, як тисне на неї родина, їхня задушлива увага. Тож і слухала не так довго, як мала б. Медсестри вже визначили, що жінка померла; виклик лікаря для оголошення – суто протокольна подія. Запис у картці за підписом лікаря – усе, що було потрібне для переведення до моргу. Зігнувшись над грудьми жінки, слухаючи тишу, Мора відчайдушно чекала миті, коли можна буде втекти звідти. Вона випросталася, зробила належно співчутливе обличчя й зосередилася на тому, хто, найімовірніше, був чоловіком пацієнтки. Уже збиралася промимрити: «Мені дуже прикро, але вона вже не з нами».

Її зупинило тихе дихання.

Мора спантеличено опустила очі й побачила, що грудна клітка пацієнтки рухається. Жінка видихнула востаннє й завмерла. Це було агональне дихання – не диво, просто останні електричні імпульси мозку, останнє посмикування діафрагми. Кожен із присутніх у кімнаті зойкнув.

– Боже мій, – мовив чоловік. – То вона ще не пішла.

– Це… станеться вже дуже скоро, – ось і все, що змогла сказати Мора.

Із палати вона вийшла, вражена тим, як близько опинилася до того, щоб зробити помилку. І більше ніколи так не легковажила констатацією смерті.

Вона подивилася на журналіста.

– Усі помиляються, – сказала. – Навіть щось таке базове, як проголошення смерті, – це не так просто, як здається.

– То ви захищаєте пожежників? І поліцію?

– Я кажу, що помилки трапляються, от і все.

«І знає Бог, я свого часу наробила помилок».

– Я розумію, як це могло статися. Жінку знайшли в холодній воді. У крові в неї були барбітурати. Ці фактори могли здатися подібними на смерть. За таких умов помилка не така вже й притягнута за вуха. Персонал намагався робити свою справу, і сподіваюся, що ви будете справедливі до них, коли писатимете свою колонку.

Вона підвелася, даючи знати, що інтерв’ю завершене.

– Я завжди намагаюся бути справедливим, – відповів Лукас.

– Не кожен журналіст може таке про себе сказати.

Він теж підвівся і стояв, дивлячись на неї через стіл.

– Дасте знати, чи мені вдалося. Коли прочитаєте колонку.

Мора провела його до дверей. Дивилася, як він іде повз стіл Луїз, виходить з кабінету.

Секретарка підняла очі від клавіатури.

– Як усе пройшло?

– Не знаю. Може, й не варто було з ним говорити.

– Скоро дізнаємося, – сказала Луїз, повернувшись до екрана. – Коли в п’ятницю його стаття з’явиться в «Триб’юн».