Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

31

Мора з’явилася в їхній квартирі не сама. Поруч із нею в коридорі стояв привабливий чорнявий чоловік з охайною борідкою.

– Це Пітер Лукас, – сказала вона.

Джейн кинула на неї недовірливий погляд.

– Ви привели репортера?

– Джейн, він нам потрібен.

– Відколи це нам потрібні репортери?

Лукас весело помахав рукою.

– Я теж радий знайомству, детективе Ріццолі, агенте Дін. Можна ввійти?

– Ні, не будемо розмовляти тут, – мовив Гебріел, і вони з Джейн, яка тримала на руках Реджину, вийшли з квартири.

– Куди підемо? – запитав Лукас.

– Ідіть за мною.

Гебріел повів їх на сходи, два марші нагору, і вони вийшли на дах. Тут мешканці будинку створили розкішний сад домашніх рослин, однак оаза на розпеченому деку бітумних плит уже в’яла від спеки міського літа. Томати посохли в горщиках, лози в’юнка чіплялися за решітку, мов усохлі пальці, листя спеклося, стало коричневе. Джейн поклала Реджину в колисці в затінок під парасольку на столі, і рожевощоке немовля одразу ж закуняло. З цієї вигідної точки вони бачили інші схожі садки на дахах, інші жадані зелені плями в бетонному пейзажі.

Лукас поклав папку поряд із дитиною.

– Докторка Айлс подумала, що вас це зацікавить.

Гебріел розгорнув папку. Там була вирізка з газети з усміхненим чоловічим обличчям і заголовком: «Мешканця Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

– Хто цей Чарльз Дезмонд? – запитав Гебріел.

– Чоловік, якого мало хто знав насправді, – мовив Лукас. – І це саме собою вже інтригує. Саме тому я й зосередився на цій історії. Хоча судмедексперт вельми зручно оголосив це самогубством.

– А ви в цьому сумніваєтеся?

– Немає способу довести, що це було не так. Дезмонда знайшли у вбиральні його моторної яхти в марині на річці Потомак. Він помер у ванні – перерізані зап’ястки, у каюті залишилася передсмертна записка. На той момент, коли його знайшли, він уже днів десять був мертвий. Судмедексперти не публікували фотографій, але можете уявити, який приємний то був розтин.

Джейн скривилася.

– Краще й не уявлятиму.

– Записка особливих одкровень не містила. «Я пригнічений, життя паскудне, сил жити більше немає». Дезмонда знали як того ще пияка, і він був уже п’ять років розлучений. Тож пригнічення зрозуміле. Схоже на цілком переконливий випадок самогубства, правда ж?

– Ви невпевнено це кажете.

– Щось мене лоскоче. Шосте чуття репортера про те, що коїться щось інше, щось таке, що веде до більшої історії. Ось він, заможний тип із яхтою, десять днів, як зник, перш ніж хтось почав його шукати. Дату зникнення змогли встановити лише завдяки тому, що його авто було припарковане біля доку й на квитанції стояла дата 2 січня. Сусіди сказали, що він так часто їздив за кордон, що, не бачивши його тиждень, вони не переживали.

– За кордон? – перепитала Джейн. – Чому?

– Цього мені ніхто не сказав.

– Може, не схотіли казати.

Лукас усміхнувся.

– А ви підозріла, детективе. От і я теж. Тож Дезмонд зацікавив мене ще більше. Стало цікаво, чи є за цією історію щось більше. Знаєте, так почалась історія Вотергейту. Рутинне пограбування роздулось у дещо значно серйозніше.

– І що ж такого великого в цій історії?

– Ідеться про те, ким був цей чоловік. Чарльз Дезмонд.

Джейн подивилася на фото Дезмондового обличчя. Він мав приємну усмішку, охайно зав’язану краватку. Таке фото могло б з’явитись у будь-якому корпоративному дописі. Виконавчий директор компанії, випромінює впевненість.

– Що більше я про нього розпитував, то цікавіші речі виринали. Чарльз Дезмонд ніколи не вчився в коледжі. Двадцять років служив у війську, переважно у військовій розвідці. За п’ять років після демобілізації уже володів гарною яхтою й великим будинком у Рестоні. Тож мусимо поставити очевидне запитання: як саме він зміг накопичити стільки грошей на банківському рахунку?

– У вашій статті написано, що він працював на компанію під назвою «Пірамід Сервісес», – завважила Джейн. – Що це таке?

– От і мені стало цікаво. Довелося доволі довго розкопувати, але за кілька днів я дізнався, що «Пірамід Сервісес» – дочірня компанія вгадайте кого?

– І не кажіть, – відповіла Джейн. – «Баллентрі».

– Саме так, детективе.

Джейн перевела погляд на чоловіка.

– Ця назва все спливає й спливає, правда?

– Погляньте на дату його зникнення, – сказала Мора. – Ось що привабило мою увагу. Друге січня.

– За день до вбивств в Ешберні.

– Цікавий збіг, не думаєте?

– Розкажіть ще про «Пірамід», – попросив Гебріел.

Лукас кивнув.

– Це транспортне й охоронне крило «Баллентрі», саме такі послуги вони надають у воєнних зонах. Хай би що було потрібно нашим оборонцям за кордоном – охоронці, транспортний супровід, приватна поліція, – «Баллентрі» може це забезпечити. Вони працюватимуть у тих частинах світу, де немає дієвих урядів.

– Наживаються на війні, – сказала Джейн.

– Ну а чому б ні? На війні можна чимало заробити. Під час конфлікту в Косово приватні вояки «Баллентрі» захищали будівельні команди. Зараз вони керують приватними поліцейськими силами в Кабулі й Багдаді, у містечках на Каспійському морі. За все платять американські платники податків. Саме так Чарльз Дезмонд і забезпечив собі яхту.

– Я працюю не на ту поліцію, чорт забирай, – сказала Джейн. – Може, краще було б поїхати до Кабула, і в мене теж була б яхта.

– На цих людей вам не захочеться працювати, Джейн, – сказала Мора. – Не тоді, як почуєте, що до цього входить.

– Ви про роботу в бойових зонах?

– Ні, – відповів Лукас. – Про те, що вони залучені до доволі неприглядних схем. Щоразу як ви стаєте до роботи у воєнній зоні, мусите укладати угоди з місцевою мафією. Практичний підхід – укладати партнерства, тож місцеві бандити зрештою співпрацюють із компаніями типу «Баллентрі». На чорному ринку торгують чим завгодно – наркотиками, зброєю, алкоголем, жінками. Кожна війна відкриває нові нагоди, і всі хочуть долучитися до трофеїв. Ось чому за контракти в цій сфері йде така конкуренція. І не лише за самі контракти, а й за нагоду долучитися до бізнесу на чорному ринку, який неодмінно до них додається. «Баллентрі» минулого року підписала більше угод, ніж будь-які підрядники міністерства оборони. – Він помовчав. – Частково саме через це Чарльз Дезмонд і робив свою роботу так добре.

– Тобто?

– Він допомагав укладати угоди. Мав друзів у Пентагоні й, певно, в інших місцях теж.

– І дуже це йому допомогло, – сказала Джейн, дивлячись на фото Дезмонда.

Чоловіка, тіло якого не могли знайти десять днів. Чоловіка такого загадкового для сусідів, що ніхто й не подумав доповісти про його зникнення.

– Питання в тому, – сказав Лукас, – чому він мав померти. Проти нього розвернулися пентагонські друзі? Чи хтось інший?

Усі змовкли. Від спеки повітря над дахом мерехтіло, мов вода, з вулиці тягнуло вихлопами, гуркотів транспорт. Джейн раптом помітила, що Реджина прокинулася й тепер не зводила очей з материного лиця. «У моєї дочки такі розумні очі, що це аж моторошно». Зі свого місця Джейн бачила, як на іншому даху засмагає жінка, розстібнувши верх бікіні, гола спина блищить від олійки. Вона бачила чоловіка, який розмовляв по мобільному, стоячи на балконі, й дівчину, яка грала на скрипці, сидячи біля вікна. Над головою залишив білий слід літак. «Скільки людей зараз бачать нас? – подумала вона. – Скільки камер чи супутників зараз спрямовані на цей дах?» Бостон перетворився на місто очей.

– Я певна, це всім спало на думку, – сказала Мора. – Чарльз Дезмонд колись працював у військовій розвідці. Чоловік, якого Олена застрелила в лікарні, майже точно був колишній військовий, і його відбитки було стерто з досьє. У моєму кабінеті хтось побував. Усі подумали про спецслужби? Може, навіть про ЦРУ?

– «Баллентрі» та ЦРУ завжди йдуть рука в руці, – сказав Лукас. – Це й не дивно. Вони працюють в одних і тих же країнах, з тими ж людьми. Торгують тією ж інформацією. – Він подивився на Гебріела. – А тепер вони ще й тут з’являються, на домашній території. Проголосіть терористичну загрозу – і уряд США виправдає будь-які дії, будь-які видатки. На неофіційні програми виділяються неймовірні кошти. Саме так такі, як Дезмонд, і отримують свої яхти.

– Чи свою смерть, – додала Джейн.

Сонце перемістилося, і тепер косі промені падали під парасолю, на плече Джейн. По грудях стікала цівка поту. «Тут надто спекотно для тебе, маленька», – подумала вона, дивлячись на рожеве личко Реджини.

«Надто спекотно для нас усіх».

32

Детектив Мур подивився на годинника, який показував уже майже восьму вечора. Востаннє Джейн сиділа в конференц-залі відділу розслідування вбивств, будучи на дев’ятому місяці вагітності, – виснажена, роздратована й більше ніж готова до декрету. Тепер вона повернулася до того ж приміщення, з тими ж колегами, але все було інакше. Кімната здавалася повною електрики, напруження ставало густішим з кожною хвилиною. Вони з Гебріелем сиділи навпроти Мура, детективи Фрост і Кроу – на чолі столу. У центрі столу лежав об’єкт їхньої уваги – мобільний Джейн, приєднаний до колонки.

– Ми вже близько, – сказав Мур. – Ти все одно цього хочеш? Може, хай Фрост відповідає?

– Ні, це маю бути я, – сказала Джейн. – Якщо відповість чоловік, вона може злякатися.

Кроу стенув плечима.

– Якщо ця загадкова дівчина взагалі зателефонує.

– Якщо, на твою думку, це таке вже марнування часу, тобі не обов’язково тут сидіти, – відрубала Джейн.

– О, та я посиджу, почекаю, що буде.

– Та ну, не хочеться тебе знуджувати.

– Народе, три хвилини, – перебив її Фрост, як завжди, намагаючись примирити Джейн і Кроу.

– Може, вона й не бачила твого оголошення, – сказав Кроу.

– Журнал продається вже п’ять днів, – сказав Мур. – Вона мала нагоду його побачити. Якщо не зателефонує, то це тому, що не захотіла.

«Або померла», – подумала Джейн. Це точно всім їм спало на думку, але ніхто не вимовив цього вголос.

Задзвонив телефон, і всі погляди метнулися до Джейн. На екрані висвічувався номер із Форт-Лодердейла. Це був лише дзвінок, але серце Джейн калатало, мов від жаху.

Вона глибоко вдихнула, глянула на Мура, той кивнув.

– Алло?

Заговорив чоловік, повільно розтягуючи слова:

– То до чого це все, га?

На задньому фоні лунав сміх: люди насолоджувалися добрим жартом.

– Хто ви? – запитала Джейн.

– Нам усім просто цікаво. Що це значить – «жереб кинуто»? Га?

– Ви зателефонували, щоб спитати?

– Так. Це якась гра? Треба вгадати?

– Я не маю часу з вами теревенити. Чекаю на інший дзвінок.

– Агов. Агов, дамочко! Чорт, я здалеку телефоную!

Джейн дала відбій, подивилася на Мура.

– От мудило.

– Типовий читач «Конфіденшл», – сказав Кроу. – Ото веселий буде вечір.

– Це не останній такий дзвінок, – застеріг Мур.

Телефон знову озвався. Цього разу дзвонили з Провіденса.

Пульс Джейн знову прискорився від нового викиду адреналіну.

– Алло?

– Привіт, – пролунав життєрадісний жіночий голос. – Побачила ваше оголошення в «Конфіденшл», пишу дослідження з особистих оголошень. Хотіла спитати, ваше має романтичний контекст чи комерційний?

– Ані те, ані інше, – відрубала Джейн і поклала слухавку.

– Господи, що з цими людьми не так?

О 20 : 05 телефон знову задзвонив. З Ньюарка питали:

– Це якесь змагання? Я отримаю приз за дзвінок?

О 20 : 07:

– Я просто хотів дізнатися, чи хтось відповість.

О 20 : 15:

– Ви там шпигуни чи як?

До 20 : 30 дзвінки нарешті припинилися. Двадцять хвилин усі присутні дивилися на мовчазний телефон.

– Здається, це все, – сказав Кроу, підвівся й потягнувся. – Я б сказав, дуже корисно провели вечір.

– Зажди, – сказав Фрост. – Уже майже центральний час.

– Що?

– Ріццолі не вказала часову зону. У Канзас-сіті зараз майже восьма.

– Його правда, – сказав Мур. – Посидімо ще.

– По всіх часових зонах? – перепитав Кроу. – Так до опівночі просидимо.

– Довше, – виправив Фрост, – якщо додати Гаваї.

Кроу пирхнув.

– Може, варто замовити піцу.

Зрештою так вони й зробили. Між десятою й одинадцятою Фрост вийшов і повернувся з двома великими пепероні з «Домінос». Вони взяли бляшанки з содовою, передавали один одному серветки й дивилися на телефон. Хоча Джейн більше місяця не була на роботі, сьогодні здавалося, що вона нікуди й не йшла. Сиділа за тим само столом, з тими само втомленими копами, і Даррен Кроу, як завжди, мотав їй нерви. Усе було як завжди – за винятком того, що зараз до команди приєднався Гебріел. «Я за цим скучила, – подумала Джейн. – Навіть за Кроу. Скучила за полюванням».

Дзвінок заскочив її зі шматком піци біля рота. Вона схопила серветку, стерла з пальців жир, зиркнула на годинника. Одинадцята рівно. На екрані висвітився бостонський номер. На три години пізніше.

– Алло? – відповіла Джейн.

У відповідь – тиша.

– Алло? – повторила вона.

– Хто ви така?

Жіночий голос, тихий, майже шепіт.

Джейн налякано глянула на Гебріела й побачила, що він завважив те ж саме. Вона говорила з акцентом.

– Я друг, – сказала Джейн.

– Я вас не знаю.

– Олена розповіла мені про тебе.

– Олена померла.

«Це вона». З того краю столу на Джейн дивились ошелешені обличчя. Навіть Кроу схилився вперед, обличчя напружене й зосереджене.

– Міло, – сказала Джейн, – скажи, де ми можемо зустрітися. Будь ласка, нам треба поговорити. Обіцяю, це безпечно. Де скажеш.

Вона почула клацання по той бік. Слухавку повісили.

– Чорт. – Джейн подивилася на Мура. – Нам треба знати, де вона була!

– Визначили місце? – запитав він у Фроста.

Фрост повісив слухавку телефона конференц-зали.

– Вест-Енд. Таксофон.

– Їдьмо, – сказав Кроу, який уже йшов до дверей.

– Коли приїдете, її там уже давно не буде, – сказав Гебріел.

Мур мовив:

– Патруль буде там за п’ять хвилин.

Джейн похитала головою.

– Не треба. Якщо вона побачить форму, знатиме, що це підстава, і я втрачу шанс зв’язатися з нею знову.

– То що нам тоді робити? – спитав Кроу, стоячи біля дверей.

– Нехай трохи подумає. Вона знає мій номер, знає, як зі мною зв’язатися.

– Але не знає, хто ти, – завважив Мур.

– І це, певно, її лякає. Вона намагається вбезпечитися.

– Слухайте, вона може й не перетелефонувати, – сказав Кроу. – Можливо, це наш єдиний шанс її знайти. Негайно.

– Він має рацію, – сказав Мур, дивлячись на Джейн. – Це справді може бути єдиний шанс.

Джейн подумала й кивнула.

– Гаразд. Їдьмо.

Фрост і Кроу вийшли. Спливали хвилини, Джейн витріщалася на телефон і думала: «Може, треба було поїхати з ними. Я мала б бути там, шукати її». Вона уявила Фроста й Кроу в заповіднику вулиць Вест-Енда в пошуках жінки, обличчя якої вони не знали.

Задзвонив телефон Мура, він рвучко підніс його до вуха. З обличчя детектива Джейн могла сказати, що це не хороші новини. Він закінчив розмову, похитав головою.

– Її там не було? – спитала Джейн.

– Вони викликали криміналістів, щоб зняти відбитки. – Він побачив в її обличчі гірке розчарування. – Слухай, принаймні ми знаємо, що вона справжня. Вона жива.

– Поки що, – сказала Джейн.

Навіть копам доводиться ходити по молоко й підгузки.

Джейн стояла у крамниці з Реджиною, затишно схованою в слінгу на її грудях, і втомлено роздивлялася бляшанки з сумішшю для немовлят, вивчала склад кожної марки. Усі пропонували задовольнити потреби немовляти на сто відсотків. «Будь-яка з них чудово підійде, – подумала вона, – то чому я почуваюся винною? Реджина любить суміші. А я мушу начепити свій пейджер і повернутися до роботи. Мушу злізти з дивана й перестати дивитися повтори серій “Копів”».

«Я мушу вибратися з цієї крамниці».

Вона схопила дві упаковки по шість бляшанок «Сімілака», пройшла до наступного ряду по «Памперс» і рушила до каси.

На стоянці біля магазину було так спекотно, що вона спітніла, вивантажуючи покупки до багажника. Об сидіння можна було обпектися; перш ніж покласти Реджину в дитяче крісло, Джейн трохи провітрила авто. Повз неї торохкотіли візками пітні покупці. Хтось просигналив, чоловік заверещав:

– Дивися, куди йдеш!

Ніхто не хотів зараз бути в місті. Усім хотілося на пляж з морозивом, а не штурхатися з такими само роздратованими бостонцями.

Реджина заплакала. Темні кучері прилипли до рожевого обличчя. Це одна роздратована бостонка. Вона все верещала, поки Джейн пристібала її крісло позаду, кричала й кілька кварталів по тому, поки мати їхала по запруджених автомобілями вулицях. Кондиціонер працював на повну. Зупинившись на черговому червоному світлі, Джейн подумала: «Господи, допоможи пережити цей день».

Задзвонив її мобільний телефон.

Вона могла б так і лишити його, але зрештою виловила з сумочки й побачила на екрані незнайомий місцевий номер.

– Алло?

За лютим плачем Реджини ледве розчула запитання:

– Хто ви?

Голос тихий і уже знайомий.

Джейн заклякла.

– Міло? Не кидай слухавку! Будь ласка, не кидай. Поговори зі мною!

– Ви з поліції.

Світлофор перемкнувся на зелене світло, авто за нею засигналило.

– Так, – визнала Джейн. – Я з поліції. Я хочу допомогти.

– Звідки ви знаєте моє ім’я?

– Я була з Оленою, коли…

– Коли поліція її вбила?

За автомобілем Джейн знову засигналили – нестримна вимога забиратися геть з дороги. Засранець. Вона натиснула на акселератор і поїхала через перехрестя, не прибираючи телефон від вуха.

– Міло, – мовила вона. – Олена сказала мені про тебе. Це були її останні слова… що я маю тебе знайти.

– Учора ви відправили поліціянтів мене ловити.

– Я не відправляла…

– Двох чоловіків. Я їх бачила.

– Міло, це мої друзі. Ми всі хочемо тебе захистити. Тобі небезпечно там самій.

– Ви не уявляєте, як небезпечно.

– Уявляю! – Джейн помовчала. – Я знаю, чому ти втікаєш, чого боїшся. Ти була в тому будинку, коли твоїх подруг застрелили. Правда, Міло? Ти все бачила.

– Лишилася тільки я.

– Можеш дати свідчення в суді.

– Вони вб’ють мене до того.

– Хто?

Тиша. «Будь ласка, не кидай слухавку, – подумала Джейн. – Будь на лінії». Вона побачила місце на узбіччі, різко вивернула туди. Сиділа, притискаючи телефон до вуха й чекаючи, коли жінка знову заговорить. Реджина далі ридала на задньому сидінні, то голосніше, що довше мати насмілювалася на неї не зважати.

– Міло?

– Чия дитина плаче?

– Моя. Вона зі мною в машині.

– Ви ж сказали, що ви з поліції.

– Саме так. Мене звати Джейн Ріццолі, я детектив. Можеш перевірити, Міло. Зателефонуй у поліцію Бостона, спитай про мене. Я була з Оленою, коли вона померла. Була в тій будівлі з нею. – Вона помовчала. – Я не змогла її врятувати.

Знову тиша. Кондиціонер досі ревів на повну, Реджина досі плакала, заповзявшись оздобити материне чоло сивиною.

– Громадський сад, – сказала Міла.

– Що?

– Сьогодні о дев’ятій. Чекайте біля ставка.

– Ти прийдеш? Алло?

На лінії було тихо.

33

Зброя на стегні Джейн здавалася важкою й дивно чужою. Вона колись була вірним другом, але ці тижні лежала під замком у шухляді. Джейн знехочу зарядила її, опустила в кобуру. Хоча вона завжди дивилася на зброю зі здоровою повагою, належною будь-якій речі, яка може пробити діру в грудях людини, та ще ніколи не відчувала вагань перед нею. «Ось що робить материнство, – подумала вона. – Дивлюся на пістолет і думаю лише про Реджину. Як один порух пальця, одна мандрівна куля можуть забрати її в мене».

– Це не обов’язково мусиш бути ти, – сказав Гебріел.

Вони сиділи в Гебріеловому «Вольво» на Ньюбері-стріт, де модні крамниці саме зачинялися на ніч. Район досі був повен людей, що поверталися з ресторанів, – гарно вбрані пари проходили повз них, задоволені вечерею й вином. На відміну від Джейн, яка була надто знервована і змогла з’їсти хіба кілька шматків печені, яку привезла її мати.

– Вони можуть відправити іншу жінку-копа, – сказав Гебріел. – Ти можеш перечекати.

– Міла знає мій голос. Моє ім’я. Це маю зробити я.

– Ти місяць була поза грою.

– Саме час до гри повернутися.

Вона глянула на годинник.

– Чотири хвилини, – сказала Джейн у рацію. – Усі готові?

У навушнику пролунав голос Мура:

– Ми на місці. Фрост на розі Бікона й Арлінгтона. Я перед «Чотирма сезонами».

– Я буду за тобою, – сказав Гебріел.

– Гаразд.

Джейн вийшла з машини, поправила свій світлий піджак, щоб він закрив ґулю від зброї на стегні. Пройшла по Ньюбері-стріт на схід, повз суботній натовп туристів. Цим людям не потрібна зброя на поясі. На Арлінгтон-стріт вона зачекала на світлофорі. Через дорогу був парк, ліворуч – Бікон-стріт, де чатував Фрост, але вона й не глянула в його бік. Не ризикнула й озирнутися через плече, щоб переконатися, що Гебріел позаду. І без того знала, що він там.

Джейн перейшла Арлінгтон і попрямувала до парку.

Ньюбері-стріт бриніла життям, але туристів було мало. На лаві біля ставка сиділа пара, обійнявшись, не зважаючи ні на кого за межами свого лихоманливого світу. Над урною для сміття зігнувся чоловік, із клацанням вибирав алюмінієві бляшанки до своєї торби. На газоні, де дерева затіняли світло ліхтарів, зібралися колом підлітки й по черзі бринькали на гітарі. Джейн стала біля ставка, вдивилася в тіні. «Вона тут? Вона вже спостерігає за мною?»

Ніхто не підходив.

Джейн неквапно обійшла ставок. Удень на воді коливалися човни-лебеді, поруч поїдали морозиво родини, грали на барабанах музиканти. Але сьогодні вода була спокійна – чорна діра, в якій не відображалося навіть мерехтіння міських вогнів. Вона пройшла до північного краю ставка й зупинилася, слухаючи гамір транспорту з Бікон-стріт. Крізь кущі було видно силует чоловіка, що тинявся під деревами. Баррі Фрост. Джейн розвернулася, продовжила обходити ставок, нарешті стала під ліхтарем.

«Ось я, Міло. Роздивися мене добре. Бачиш – я сама».

За мить вона всілася на лавку, почуваючись під світлом ліхтаря актрисою в моновиставі. Відчувала, як на неї дивляться чиїсь очі, порушуючи її самотність.

Щось заторохкотіло ззаду, вона смикнулася, автоматично схопившись за зброю. Рука завмерла на кобурі, коли виявилося, що це лише нечупарний чоловік із торбою алюмінієвих бляшанок. Джейн знову всілася на лавці, серце калатало. Парком пролетів вітерець, здійняв брижі на воді, яка замерехтіла блискітками відображення вогників. Чоловік із бляшанками потягнув свою торбу до великої урни біля її лави й почав длубатися в смітті. Він неквапом розкопував свої скарби, і про кожну знахідку сповіщав цимбалевий дзвін алюмінію. Невже він ніколи не піде? Вона гнівно підвелася, щоб забратися подалі.

Задзвонив мобільний.

Джейн сунула руку до кишені, вихопила телефон.

– Алло? Алло?

Тиша.

– Я тут, – сказала вона. – Сиджу біля ставка, де ти й сказала. Міло?

Чутно було лише удари її власного серця. Зв’язку не було.

Вона різко розвернулася, продивилася парк, але побачила лише тих само людей, що й раніше. На лавці милувалася пара, грала на гітарі молодь. І чоловік із торбою бляшанок. Він не ворушився, завмер над смітником, наче виглядав крихітну коштовність у горі газет та обгорток їжі.

«Він слухає».

– Агов, – сказала Джейн.

Чоловік одразу ж випростався. Почав відходити, торохкочучи бляшанками.

Вона рушила за ним.

– Треба поговорити.

Чоловік не озирався, але й не зупинявся. Наддав ходу, знаючи, що його переслідують. Джейн помчала за ним, наздогнала вже на тротуарі. Схопила за куртку, смикнула. Вони витріщились одне на одного під ліхтарем. Джейн побачила запалі очі, неохайну бороду з плямами сивини. Дихання смерділо алкоголем і гнилими зубами.

Він відбив її руку:

– Ти що робиш? Дамочко, якого дідька?

– Ріццолі? – гавкнув у навушнику голос Мура. – Підкріплення потрібне?

– Ні. Ні, все гаразд.

– До кого це ти говориш? – спитав безхатченко.

Джейн розлючено відмахнулася від нього.

– Іди. Забирайся звідси.

– За кого ти себе маєш, командуєш тут?

– Просто йди.

– Ага, ага, – пирхнув чоловік і потягнув за собою торбу з бляшанками. – У парках стало стільки божевільних…

Джейн розвернулася й зрозуміла, що її оточили. Гебріел, Мур і Фрост – усі стояли на відстані кількох метрів від неї захисним колом.

– От же ж, – зітхнула вона. – Я просила про допомогу?

– Ми не знали, що відбувається, – сказав Гебріел.

– Тепер усе зіпсовано.

Вона роззирнулася, і парк видався їй ще порожнішим. Парочка йшла геть від лавки, лишилися тільки дітлахи з гітарою, реготали собі десь у тінях.

– Якщо Міла була тут, то тепер знає, що це підстава. Тепер і близько до мене не підійде.

– Дев’ята сорок п’ять, – сказав Фрост. – Що скажете?

Мур похитав головою.

– Закінчуємо. Сьогодні вже нічого не буде.

– Усе було добре, – сказала Джейн. – Кавалерія не була потрібна.

Гебріел поставив авто на своє місце за будинком, вимкнув двигун.

– Ми не знали, що відбувається. Побачили, що ти біжиш за тим чоловіком, а тоді здалося, що він на тебе замахнувся.

– Він просто намагався від мене забратися.

– Я цього не знав. Думав лише… – Він зупинився й глянув на неї. – Просто відреагував. От і все.

– Знаєш, ми її, напевно, загубили.

– То й загубили.

– Говориш так, наче тобі начхати.

– Знаєш, на що мені не начхати? Щоб ти не постраждала. Це важливіше за все.

Він вибрався з машини, Джейн слідом за ним.

– Ти, бува, не пригадуєш, чим я заробляю на життя? – спитала вона.

– Намагаюся не пригадувати.

– Раптом моя робота перестала тебе влаштовувати.

Гебріел зачинив двері авто й подивився їй в очі понад дахом.

– Визнаю. Зараз мені важко це прийняти.

– То ти просиш мене піти з роботи?

– Попросив би, якби знав, що це зійде мені з рук.

– І чим мені тоді займатися?

– Ось тобі новаторська ідея: можеш сидіти вдома з Реджиною.

– Коли це ти почав так старомодно до мене ставитися? Аж не віриться, що ти це справді сказав.

Гебріел зітхнув, похитав головою.

– Мені самому не віриться.

– Гебріеле, ти знав, хто я така, коли ми одружувалися.

Джейн розвернулася й пішла до будинку. Уже піднімалася на другий поверх, коли почула його голос знизу сходів:

– Можливо, я не знав, хто я такий.

Вона глянула на нього.

– Що ти маєш на увазі?

– Ви з Реджиною – це все, що в мене є. – Він почав повільно підніматися, поки не опинився віч-на-віч з нею на майданчику. – Я раніше ні про кого не хвилювався, нічого не боявся втратити. Не знав, що це так мене лякатиме. Тепер маю цю величезну, відкриту ахіллесову п’яту і спроможний думати тільки про те, як її захистити.

– Ти не можеш її захистити, – відповіла Джейн. – Просто маєш жити з цим. Так воно буває, коли в тебе є родина.

– Це завелика втрата.

Двері їхньої квартири раптом відчинилися, у коридор висунулася голова Анджели.

– Так і зрозуміла, що це ви там.

Джейн розвернулася до неї.

– Привіт, мам.

– Я саме її вклала, тож говоріть тихенько.

– Як вона?

– Точнісінько така ж, як ти в її віці.

– Усе аж так погано?

Увійшовши до квартири, Джейн була заскочена тим, якою охайною вона стала. Тарілки перемиті й складені, усі поверхні витерті. Обідній стіл прикрашала мереживна серветка. Коли це в неї взагалі з’явилася мереживна серветка?

– Посварилися, так? – спитала Анджела. – Це видно, навіть якщо просто глянути на вас.

– Невдалий вечір, от і все.

Джейн зняла піджак, повісила до шафи. Коли розвернулася до матері, помітила, що Анджела не зводить очей з її кобури.

– Ти ж покладеш цю штуку під замок, правда?

– Завжди так роблю.

– Бо діти і зброя…

– Добре, добре. – Джейн зняла пістолет, опустила до шухляди. – Знаєш, їй ще місяця немає.

– Вона розвивається швидко, як і ти. – Анджела глянула на Гебріела. – Я тобі не розповідала, що Джейн накоїла, коли їй було три?

– Мамо, він не хоче цього слухати.

– Ні, хочу, – заперечив Гебріел.

Джейн зітхнула.

– Там ідеться про запальничку і штори у вітальні. І пожежників Ревере.

– А, он ти про що, – сказала Анджела. – А я про це вже й забула.

– Місіс Ріццолі, може, розкажете мені, поки я везтиму вас додому? – запропонував Гебріел, дістаючи з шафи светр Анджели.

У сусідній кімнаті раптом завила Реджина, оголошуючи, що не погоджується бути вкладеною. Джейн пішла до неї, вийняла дочку з колиски. Коли повернулася до вітальні, Гебріел з її матір’ю вже пішли. Колишучи Реджину в одній руці, Джейн підійшла до раковини й почала набирати теплої води в каструлю, щоб підігріти пляшечку. У двері подзвонили.

– Джейні? – затріщав голос Анджели в домофоні. – Впустиш мене? Я окуляри забула.

– Піднімайся, мамо.

Джейн натиснула кнопку й зачекала з окулярами біля дверей. Мати піднялася до неї.

– Я без них читати не можу, – сказала Анджела. Затрималася поцілувати свою метушливу онучку. – Тепер піду. У нього там двигун працює.

– Бувай, мамо.

Джейн повернулася до кухні. Вода вже переливалася через край каструлі. Вона поклала туди пляшечку і, поки суміш грілася, міряла кроками кімнату, заспокоюючи заплакану дочку.

У двері знову подзвонили.

«О, ма. Що ти цього разу забула?» – подумала вона й натиснула кнопку.

Пляшечка вже нагрілася. Вона сунула її Реджині до рота, але дочка виплюнула пипку, наче з огидою. «Маленька, чого ти хочеш? – із відчаєм подумала Джейн, несучи її до вітальні. – Якби ж ти мені сказала, що тобі потрібно!»

Вона відчинила двері матері.

Але на порозі стояла не Анджела.