Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

25

Мора Айлс була по лікті в крові. Гебріел дивився через скляну перегородку передпокою, як вона дістає з черевної порожнини витки кишок і опускає їх до таза. Він не бачив огиди на її обличчі, поки вона розбирала цю гору, – тільки тиху зосередженість науковиці, яка шукає щось незвичне. Нарешті вона віддала таз Йошимі, знову потяглася до скальпеля – і тут побачила Гебріела.

– Мені потрібно ще двадцять хвилин, – сказала Мора. – Можете заходити.

Гебріел вдягнув бахіли й халат, щоб захистити свій одяг, і ввійшов до лабораторії. Хоч як він намагався не дивитися на тіло на столі, воно лежало між ними, і його неможливо було ігнорувати. Жінка з худими, мов у скелета, кінцівками й обвислою шкірою на кістках таза.

– Тривала історія нервової анорексії. Її знайшли вдома мертвою, – відповіла Мора на непоставлене запитання.

– Така молода.

– Двадцять сім років. Парамедики сказали, що в холодильнику був лише качан салату й дієтична «Пепсі». Смерть від голоду в заможному краї.

Вона занурила руки в черевну порожнину, розтинаючи забрюшинний простір. Йошима тим часом перейшов до голови й зробив надріз скальпу. Як завжди, вони працювали майже без слів, знаючи потреби одне одного так добре, що слова здавалися непотрібними.

– Ви хотіли щось мені розповісти? – спитав Гебріел.

Мора завагалася. Вона тримала в руці нирку – чорну драглисту грудку. Вони з Йошимою обмінялися знервованими поглядами. Асистент одразу ввімкнув пилку Страйкера, і гучне вищання майже заглушило відповідь Мори.

– Не тут, – тихо мовила вона. – І не зараз.

Йошима відпиляв кришку черепа.

Мора схилилася, щоб дістати мозок, і радісним, нормальним голосом запитала:

– То як воно – бути татусем?

– Перевершує всі сподівання.

– Зупинилися на Реджині?

– Мама Ріццолі нас умовила.

– Що ж, хороше ім’я. – Мора опустила мозок у формалін. – Сповнене гідності.

– Джейн уже скоротила його до Реджі.

– Тут гідності трохи менше.

Мора зняла рукавички, глянула на Йошиму. Той кивнув.

– Хочу трохи подихати повітрям, – сказала вона. – Зробимо перерву.

Вони зняли халати, і Мора першою вийшла з зали до вантажної зони. Заговорила тільки тоді, коли вони вийшли з будівлі й стали на парковці.

– Вибачте за такі складнощі з розмовою, – мовила вона. – У нас сталося порушення безпеки, тож говорити всередині мені наразі некомфортно.

– Що сталося?

– Уночі, близько третьої, пожежно-рятувальна служба Медфорда привезла тіло з місця аварії. Зазвичай ми замикаємо зовнішні двері приймального відділення і вони телефонують нічному черговому по код доступу. Але вони побачили, що двері вже відімкнуто, і коли ввійшли, у лабораторії горіло світло. Рятувальники повідомили чергового, до будівлі приїхала охорона. Хоч би хто до нас увірвався, він дуже поспішав, бо шухляда столу в моєму кабінеті була висунута.

– У вашому кабінеті?

Мора кивнула.

– І комп’ютер доктора Брістола працював. Він завжди його вимикає, коли йде додому. – Вона помовчала. – На ньому була відкрита документація щодо розтину Джозефа Роука.

– Із кабінетів нічого не зникло?

– Ми нічого не помітили. Але тепер усі трохи побоюємось обговорити важливу інформацію всередині. Хтось побував у наших кабінетах і в лабораторії. І ми не знаємо, що саме вони шукали.

Не дивно, що Мора відмовилася говорити про це по телефону. Навіть врівноважена докторка Айлс була налякана.

– Я не люблю теорій змови, – сказала Мора. – Але подивіться на все те, що сталося. Обидва тіла забрали з нашої юрисдикції. Вашингтон конфіскував балістичні докази. Хто цим керує?

Гебріел подивився на стоянку, над якою мерехтіло від спеки повітря.

– Хтось згори, – сказав він. – Не інакше.

– Тобто нам до них не дістатися.

Він подивився на неї.

– Це не значить, що ми не спробуємо.

Джейн прокинулася в темряві, у вухах досі дзвенів останній відгомін сну. Олена знову шепотіла до неї з-за смертного порога. «Чому ти катуєш мене? Скажи, чого хочеш, Олено. Скажи мені, хто така Міла».

Але шепіт замовк, вона чула лише дихання Гебріела. А тоді, за мить, і обурений плач дочки. Джейн вибралася з ліжка, залишивши чоловіка спати. Вона все одно прокинулася, її досі переслідувало відлуння кошмару.

Дитина виборсалася з ковдри, в яку була сповита, й вимахувала рожевими кулачками, наче підбурюючи матір до бою.

– Реджина, Реджина, – наспівувала Джейн, дістаючи дочку з колиски, і раптом усвідомила, як природно лягає на вуста це ім’я.

Дівчинка насправді народилася Реджиною, просто мати не одразу це зрозуміла, не одразу припинила опиратися тому, що Анджела знала одразу ж. Хоч як неприємно було це визнавати, але Анджела багато в чому мала рацію. Дитячі імена, рятувальна суміш і прохання про допомогу, коли її потребуєш. З останнім у Джейн було найбільше проблем – визнати, що їй потрібна допомога, що вона не знає, що робити. Вона могла розкрити вбивство, вистежити справжнього монстра, але сказати їй заспокоїти верескливий згорток, який вона зараз тримала на руках, – усе одно що сказати знешкодити атомну бомбу. Джейн роззирнулась у дитячій, марно сподіваючись, що десь у кутку засіла фея-хрещена, готова махнути чарівною паличкою, щоб Реджина припинила ридати.

«Фей-хрещених тут немає. Я сама».

Кожної з грудей Реджині вистачило на п’ять хвилин, а тоді прийшов час пляшечки. «Гаразд, твоя мама неспроможна бути дійною коровою, – подумала Джейн, несучи дочку до кухні. – То виведіть мене зі стада й пристрельте». Реджина радісно присмокталася до пляшечки, і Джейн усілася в кріслі, смакуючи коротку мить спокою, хай яку нетривку. Вона подивилася на темне волосся дочки, кучеряве, як у неї самої. Анджела якось сказала їй у мить розпачу: «Колись отримаєш дочку, на яку заслуговуєш». «І ось я тепер маю цю галасливу, ненаситну дівчинку».

Кухонний годинник показував третю ранку.

Джейн потяглася до стоса тек, які вчора отримала від детектива Мура. Вона дочитала всі документи з Ешберна, тепер розгорнула нову папку й побачила, що вона не стосується стрілянини в Ешберні: це було досьє поліції Бостона на автомобіль Джозефа Роука, який він покинув за кілька кварталів від лікарні. Джейн побачила сторінки нотаток Мура, знімки інтер’єру автівки, звіт про відбитки пальців і свідчення різних очевидців. Поки вона була в полоні в тій лікарні, її колеги з відділу розслідування вбивств не сиділи склавши руки. Вони ганялися за кожним уривком інформації про тих, хто взяв її в заручники. «Я ніколи не була там сама, – подумала вона. – Мої друзі тут боролися за мене, ось докази».

Вона глянула на підпис детектива під одним зі свідчень і здивовано реготнула. Чорт, навіть її старий ворог Даррен Кроу боровся за її порятунок, та й чому б ні? Без неї йому не було б з кого збиткуватися.

Джейн перейшла до фотографій інтер’єру машини. Побачила зібгані обгортки від печива й порожні пляшки від «Ред Булла» на підлозі. Чимало цукру та кофеїну – саме те, що потрібно психічно неврівноваженому, щоб заспокоїтися. На задньому сидінні – стьобана ковдра, укрита плямами подушка й число таблоїда «Віклі Конфіденшл». На обкладинці була Мелані Гріффіт. Джейн спробувала уявити, як Джо лежить на сидінні, гортає таблоїд, продивляється останні новини про зірок і нечемних дівчат, але це якось не складалося. Невже його справді могли обходити походеньки божевільних у Голлівуді? Може, власне життя здавалося Джо більш стерпним після того, як він дивився на їхнє зіпсуте, обколоте існування. «Віклі Конфіденшл» – доступна розвага в тривожні часи.

Вона відклала бостонське досьє, потяглася до теки з Ешберна. Знову поклала перед собою знімки замордованих жінок. Знову зупинилася на фото невідомої номер п’ять. Раптом дивитися на кров і смерть стало нестерпно. Відчувши холод, що проймав її аж до кісток, вона закрила теку.

Реджина спала.

Джейн віднесла малу до ліжечка й прослизнула назад до себе, але не могла припинити тремтіти, хоча тепло тіла Гебріела й нагріло постіль. Їй так треба було поспати, але хаос у думках не вщухав. Забагато образів крутилося в голові. Вона вперше зрозуміла, що таке «бути надто втомленою, щоб заснути». Десь чула, що від нестачі сну може розвинутися психоз; можливо, вона вже перетнула цей поріг, можливо, кошмари й вимогливе немовля вже штовхнули її до краю. «Мені треба відігнати ці сни».

Її обійняла Гебріелова рука.

– Джейн?

– Привіт, – пробуркотіла вона.

– Ти тремтиш. Змерзла?

– Трохи.

Він притягнув її до себе, до свого тепла.

– Реджина прокинулася?

– Нещодавно. Я її вже погодувала.

– Це була моя черга.

– Я все одно не спала.

– Чому?

Джейн не відповіла.

– Знову той сон, так? – спитав чоловік.

– Наче вона мене переслідує. Не дає мені спокою. Щоночі, чорт забирай, не дає мені спати.

– Джейн, Олена мертва.

– Тоді це її привид.

– Ти ж не віриш у привидів.

– Раніше не вірила. А тепер…

– Передумала?

Вона розвернулася на інший бік, обличчям до нього, і побачила тьмяний відблиск вогнів міста в його очах. Її прекрасний Гебріел. Як їй так пощастило? Чим вона на нього заслужила? Джейн торкнулася його обличчя, пальці ковзнули щетиною. Навіть після шести місяців шлюбу вона досі дивувалася тому, що ділить постіль з цим чоловіком.

– Я просто хочу, щоб усе повернулося до того, як було, – сказала вона. – Перш ніж усе це сталося.

Він обійняв її, вона відчула запах мила й теплої шкіри. Запах її чоловіка.

– Дай собі трохи часу, – сказав він. – Може, тобі потрібні ці сни. Ти досі перетравлюєш те, що сталося. Проживаєш цю травму.

– А може, мені треба щось із цим зробити.

– Що саме?

– Те, чого від мене хотіла Олена.

Гебріел зітхнув.

– Ти знову говориш про привида.

– Вона справді говорила зі мною, це я не придумала. Це не сон, а спогад, те, що справді сталося. – Джейн перекотилася на спину, витріщилася в стелю. – «Міла знає». Ось що вона сказала. Те, що я пам’ятаю.

– Що знає Міла?

Вона глянула на чоловіка.

– Думаю, вона говорила про Ешберн.

26

Коли вони сіли на літак до вашингтонського аеропорту Рейгана, груди Джейн набрякли й боліли, усе тіло прагнуло того полегшення, яке може дати лише смоктання немовляти. Та Реджини поруч не було: її дочка лишилася на день у вправних руках Анджели, і зараз, напевно, над нею метушилася й воркотала та, хто насправді знала, що робить. Визираючи з вікна літака, Джейн подумала: «Моїй дитині лише два тижні, а я вже кидаю її. Я така погана мати». Але коли Бостон зник під літаком, що набирав висоту, вона відчула не провину, а раптову легкість, наче скинула тягар материнства, безсонних ночей і годин походжання туди-сюди. «Що зі мною не так, – думала вона, – якщо я відчуваю таке полегшення від того, що моє власне дитя далеко?»

Погана мати.

Гебріел поклав долоню їй на руку.

– Усе гаразд?

– Так.

– Не переживай. Твоя мати дуже добре з нею вправляється.

Джейн кивнула, не зводячи очей з вікна. Як сказати власному чоловікові, що в його дитини паскудна мати, яка так радіє нагоді вийти з дому і знову зануритися в гонитву? Що вона так скучила за роботою, що навіть дивитися поліцейські серіали по телебаченню боляче?

За кілька рядів від них заплакало немовля, і груди, повні молока, почали пульсувати. «Власне тіло карає мене за те, що я залишила Реджину».

Одразу після виходу з літака вона кинулася до жіночої вбиральні. Сидячи на унітазі, здоїла себе в серветки, думаючи, чи корови відчувають таке ж благословенне полегшення, коли порожніє вим’я. Марнування продукту – але вона не знала, що ще можна зробити, якщо не витиснути все геть і змити в унітаз.

Вийшовши, вона знайшла Гебріела біля стенда новин аеропорту.

– Тобі краще? – спитав він.

– Му-у.

Детектив поліції Лісбурга Едді Вордлоу був не надто радий їх бачити. Йому було за сорок: кисле обличчя й очі, які не всміхалися навіть тоді, коли це намагалися зробити вуста. Джейн не могла вирішити, чи він просто втомлений, чи роздратований їхнім приїздом. Перш ніж потиснути їм руки, він спитав документи і аж до образливого довго вивчав їх, наче був певен, що це підробки. Тільки після цього похмуро потиснув гостям руки й провів їх за рецепцію.

– Я зранку говорив із детективом Муром, – сказав він, неквапно ведучи їх коридором.

– Ми сказали йому, що летимо до вас, – мовила Джейн.

– Він каже, що ви обоє нічого. – Вордлоу пошарудів у кишені, дістаючи ключі, тоді спинився й озирнувся на них. – Я мусив вас обох перевірити, тож порозпитував трохи. Це щоб ви розуміли, що відбувається.

– Насправді ми не розуміємо, – завважила Джейн. – Намагаємося самі тут розібратися.

– Та невже? – пирхнув детектив. – Вітаю в нашому клубі.

Він відімкнув двері, провів їх до невеликої конференц-зали. На столі стояла картонна коробка з промаркованим номером справи і стосом тек. Вордлоу показав на коробку.

– Бачите, скільки тут усього. Я не зміг усе скопіювати. Відправив Муру лише те, чим тоді вважав за краще поділитися. Ця справа – страшна лажа від початку, і я мушу бути на всі сто впевнений у тих, хто ці папери бачить.

– Хочете ще раз глянути мої документи? – спитала Джейн. – Можете зв’язатися з будь-ким у моєму відділі. Там усі знають мою роботу.

– Не у вас річ, детективе. З копами в мене проблем немає. А от народ із бюро… – Він зиркнув на Гебріела. – Мушу бути обачніший. Особливо зважаючи на те, що досі було.

Гебріел відповів йому з тим холодним непроникним виглядом, якого вмів набувати миттєво і який колись тримав Джейн на відстані, коли вони щойно зустрілися:

– Якщо ви тривожитеся через мене, детективе, обговорімо це зараз, поки не зайшли далі.

– Чому ви тут, агенте Дін? Ваші люди вже продивилися все, що в нас є.

– Цим займається ФБР? – перепитала Джейн.

Вордлоу глянув на неї.

– Вони звеліли надати їм копії всього. Кожного папірця з цієї коробки. Нашим криміналістам не довіряють, то привезли навіть своїх лаборантів для огляду доказів. Федерали все бачили. – Він розвернувся до Гебріела. – Якщо маєте запитання щодо справи, то, може, зверніться до своїх приятелів у бюро?

– Повірте, я ручаюся за агента Діна, – втрутилася Джейн. – Ми з ним одружені.

– Так, Мур мені сказав, – засміявся Вордлоу й похитав головою. – Федерал і коп. Я сказав би: це однаково що кішці за собаку вийти.

Він потягнувся до коробки.

– Гаразд, тут усе, чого ви хотіли. Папери з розслідування. Звіти.

Детектив діставав теки по одній і ляскав ними об стіл.

– Звіти з розтинів. Фото жертв. Оперативні журнали. Прес-релізи й вирізки з газет…

Він зупинився, наче щось раптом пригадав.

– Є ще дещо, що вам знадобиться, – мовив Вордлоу й розвернувся до дверей. – Зараз принесу.

За кілька хвилин він з’явився з відеокасетою. Пояснив:

– Я їх тримаю в себе в столі, під замком. Тут вештається стільки федералів, що так безпечніше.

Вордлоу пройшов до шафи, викотив монітор і відеоплеєр.

– Ми близько до Вашингтона, тож час від часу маємо справи з… ну, політичними ускладненнями, – сказав він, розплутуючи дріт. – Знаєте, коли виборні чиновники погано поводяться. Кілька років тому загинула дружина сенатора: її «Мерседес» перекинувся на одній з провінційних доріг. Проблема в тому, що за кермом був не її чоловік. Ще гірше – то був співробітник посольства Росії. Бачили б ви, як швидко ФБР прибігло до нас у цій справі. – Він увімкнув телевізор, випростався й подивився на них. – З цією справою в мене відчуття дежавю.

– Думаєте, без політики не обійшлося? – запитав Гебріел.

– Ви знаєте, кому насправді належить той будинок? Ми кілька тижнів це розкопували.

– Дочірній компанії «Баллентрі Компані».

– І це – уже політика. Ідеться про вашингтонського Голіафа. Приятелі Білого дому, найбільший підрядник міністерства оборони. Я тоді не знав, за що беруся. Знайти п’ятьох мертвих жінок – це вже паскудно. Додайте політику, втручання ФБР, і я готовий, чорт забирай, піти на пенсію раніше.

Вордлоу вставив плівку до плеєра, схопив пульт і натиснув кнопку.

На моніторі з’явилися притрушені снігом дерева. День був ясний, під сонцем іскрами спалахувала крига.

– Дзвінок у 911 надійшов десь о десятій ранку, – сказав Вордлоу. – Чоловік, відмовився назватися. Просто хотів повідомити, що щось сталось у будинку на Дірфілд-роуд і що поліції варто туди з’їздити. На Дірфілд-роуд мало будинків, тож патрульні доволі швидко збагнули, про яке житло йдеться.

– Звідки надійшов дзвінок?

– З таксофона десь за п’ятдесят п’ять кілометрів від Ешберна. Зняти з самого апарата нормальні відбитки не вдалося. Особу чоловіка так і не встановили.

Тепер на екрані було видно з пів дюжини припаркованих автомобілів. На тлі чоловічих голосів почав оповідати оператор:

– Дата – четверте січня, одинадцята тридцять п’ять. Адреса – Дірфілд-роуд дев’ять, містечко Ешберн, Вірджинія. Присутні детектив Ед Вордлоу і я, детектив Байрон Мак-Магон…

– Знімав мій напарник, – пояснив Вордлоу. – Це вид на під’їзну доріжку до головного входу. Як бачите, дім оточений лісом, близьких сусідів немає.

Камера поволі проповзла повз дві карети швидкої допомоги. Їхні екіпажі стояли згуртовано, у морозному повітрі дихання парувало. Камера продовжила поволі обертатися, нарешті зупинилася на будинку. То був двоповерховий цегляний дім чималих пропорцій, але колись велична резиденція нині видавалася дещо занедбаною. Біла фарба злущувалася з віконниць і підвіконь, перила на ґанку перекосилися. На вікнах були сталеві ґрати – архітектурний елемент, радше притаманний для багатоквартирного будинку десь у місті, а не для будинку на тихій сільській дорозі. Камера сфокусувалася на детективі Вордлоу, який стояв на сходах, наче похмурий господар, що чекає нагоди привітати гостей. Картинка гойднулася до землі – детектив Мак-Магон нахилився вдягнути бахіли, – тоді знову зосередилася на дверях. Оператор увійшов до будинку слідом за Вордлоу.

Усередині передусім до об’єктива потрапили залиті кров’ю сходи. Джейн уже знала, чого чекати, бачила фото з місця злочину й знала, як померла кожна з жінок. І все одно, коли камера сфокусувалася на сходинках, вона відчула, як прискорився пульс і почав наростати жах.

Камера затрималася на першій жінці, яка лежала на сходах долілиць.

– У неї стріляли двічі, – сказав Вордлоу. – Судмедексперт сказав, що перша куля влучила в спину, напевно, поки жертва бігла до сходів, пробила порожнисту вену й вийшла через живіт. Судячи з крововтрати, вона, ймовірно, прожила ще п’ять-десять хвилин, перш ніж отримала другу кулю, у голову. Я так розумію, що вбивця вистрелив у неї першою, тоді пішов по інших жінок. Коли знову спускався, помітив, що ця ще жива, і добив її. – Він глянув на Джейн. – Ретельний тип.

– Стільки крові, – промимрила Джейн. – Мало бути чимало слідів.

– І на другому поверсі, і на першому. Внизу вони плутаються. Маємо відбитки двох великих пар взуття, за припущенням – двох убивць. Але були ще й інші, менші. Вони йдуть через кухню.

– Правоохоронці?

– Ні. Перший патруль приїхав щонайменше за шість годин після того, як усе сталося. Кров на підлозі кухні вже практично висохла. Менші відбитки було залишено на підлозі, поки вона була ще волога.

– Чиї то відбитки?

Вордлоу глянув на неї.

– Ми так і не дізналися.

Тепер камера рушила на другий поверх, і було чути, як шурхотять на сходах бахіли. У коридорі оператор звернув ліворуч, знімаючи у відкриті двері. У кімнаті тіснилися шість розкладачок, на підлозі – купи одягу, брудні тарілки, великий пакет чипсів. Камера проїхалася по кімнаті, зосередившись на розкладачці, на якій померла жертва номер два.

– Схоже, вона не мала нагоди втекти, – сказав Вордлоу. – Отримала кулю там, де лежала.

Камера знову рушила, обходячи розкладачки, до стінної шафи. У розкриті дверцята сфокусувалася на двох бідолашних мешканках кімнати, які горнулися одна до одної. Вони забилися в куток шафи, наче намагалися зіщулитися, стати непомітними. Утім, усе одно вбивця відчинив двері, побачив їх і прицілився у схилені голови.

– Кожній по кулі, – прокоментував Вордлоу. – Ці хлопці працювали швидко, точно й методично. Відчинили всі двері, обшукали всі шафи. У цьому будинку неможливо було сховатися. Жертви не мали шансів.

Він узяв пульт і натиснув швидку перемотку. На моніторі затанцювало зображення: шалена екскурсія іншими кімнатами, біганина вгору драбиною, на горище через люк. Тоді тремтливий відступ назад до коридору й на перший поверх. Вордлоу натиснув відтворення. Відео знову сповільнилося, камера в темпі людини пройшла через їдальню до кухні.

– Ось, – тихо мовив він, натискаючи паузу. – Остання жертва. Ніч у неї була дуже погана.

Жінка була прив’язана дротом до стільця. Куля ввійшла над правою бровою, і від удару її відкинуло назад. Вона померла, звернувши очі до неба; смерть зробила її обличчя блідим. Руки були простягнуті на столі перед нею.

Скривавлений молоток досі лежав поряд із розтрощеними кінцівками.

– Вочевидь, від неї чогось хотіли, – сказав Вордлоу. – І вона не могла чи не хотіла того їм дати.

Він подивився на Джейн. Очі були затьмарені тінню муки, яку вони всі зараз уявляли. Удари молотка, що знову й знову трощать кістки й суглоби. Крики, що відлунюють у будинку мертвих жінок.

Він натиснув відтворення, і відео милостиво рушило далі, лишаючи позаду залитий кров’ю стіл, перемелену плоть. Вражені, вони мовчки дивилися, як оператор веде їх у спальню на першому поверсі, з неї – у вітальню, оздоблену продавленим диваном і грубим зеленим килимком. Нарешті знову опинились у фоє, біля сходів, там, де починали.

– Ось що ми знайшли, – сказав Вордлоу. – П’ять жертв, усі невпізнані. Використано дві різні зброї. Припускаємо, що вбивць було принаймні двоє, працювали вони разом.

«І в будинку жертвам не було де сховатися», – подумала Джейн. Згадала двох дівчат, які тулились у шафі, уявила, як дихання зривається на скиглення, як стискаються обійми, коли кроки риплять усе ближче й ближче.

– Вони приходять, страчують п’ятьох жінок, – мовив Гебріел. – Проводять на кухні з останньою десь із пів години, трощать їй руки молотком. І ви нічого на них не маєте? Ані слідів, ані відбитків пальців?

– О, ми знайшли по всьому дому безліч відбитків. У кожній кімнаті – невстановлених. Але якщо якісь із них належали вбивцям, то в базі їх не було.

Вордлоу потягнувся до пульта, зупинив відео.

– Заждіть, – гукнув Гебріел, не зводячи очей з екрана.

– Що?

– Перемотайте.

– Далеко?

– Секунд десять.

Вордлоу насупився, дивлячись на нього, помітно збентежений тим, що ж могло його зацікавити. Він передав Гебріелові пульт.

– Прошу.

Гебріел натиснув перемотку, тоді відтворення. Камера позадкувала до вітальні й повторила огляд старого дивана, килимка. Далі перейшла до фоє й раптом хитнулася до вхідних дверей. Надворі на вкритих кригою гілках дерев сяяло сонце. У дворі розмовляли двоє чоловіків, один із них розвернувся до будинку.

Гебріел натиснув паузу, зупиняючи чоловіка на місці, в обрамленні одвірку.

– Це Джон Барсанті, – мовив він.

– Ви його знаєте? – запитав Вордлоу.

– У Бостоні він теж з’явився, – відповів Гебріел.

– Ну, схоже, що він усюди з’являється, так? Ми приїхали туди хіба що за годину до прибуття Барсанті з його командою. Вони намагалися нас перебити, і зрештою ми трохи повоювали на ґанку. А тоді отримали дзвінок від міністерства юстиції з проханням про співпрацю.

– Як ФБР так швидко дізналося про справу? – запитала Джейн.

– Ми так і не отримали відповіді на це запитання.

Вордлоу підійшов до відеоплеєра, дістав касету, а тоді розвернувся до неї.

– Ось із чим ми маємо справу. П’ять мертвих жінок, відбитків жодної в базах немає. Ніхто не повідомляв про зникнення. Усі – невідомі.

– Незаконні іммігрантки, – сказав Гебріел.

Вордлоу кивнув.

– Підозрюю – зі Східної Європи. У спальні внизу було кілька газет російською плюс коробка з-під взуття, повна фотографій Москви. Зважаючи на інші знахідки, можна скласти доволі точне враження про їхні заняття. У коморі – запас пеніциліну, екстрена контрацепція й коробка презервативів. – Він узяв теку зі звітами про аутопсію, передав Гебріелу. – Гляньте результати аналізів ДНК.

Гебріел перегорнув одразу до них. Прочитав:

– Численні сексуальні партнери.

Вордлоу кивнув.

– Складіть усе докупи. Компанія молодих, привабливих жінок живе під одним дахом, розважає чимало різних чоловіків. Скажімо так: це точно був не монастир.