Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

– Що це? – запитав Сілвер.

– Малюнок, який я зробив під час аутопсії. Татуювання на спині застреленого.

Сілвер обернув малюнок до себе.

– Скорпіон?

– Так.

– Поясните, чому це важливо? Бо я певен, що багато в кого є татуювання зі скорпіоном.

Конвей потягнувся по аркуш.

– Кажете, це було в нього на спині? І встановити особу не вийшло?

– Перевірка відбитків пальців нічого не дала.

– Дивно, що їх не було в базі.

– Чому? – запитав Сілвер.

Гебріел подивився на нього.

– Бо цілком імовірно, що цей чоловік – військовий.

– Ви це кажете з самого лише татуювання?

– Це не просте татуювання.

– Що в ньому особливого?

– Воно не на руці, а на спині. У морській піхоті такі татуювання називають «м’ясні ярлики», бо вони допомагають упізнати труп. У вибуху дуже легко можна втратити кінцівки. Тож багато хто з солдатів робить татуювання на грудях чи на спині.

Сілвер скривився.

– Нездорова якась причина.

– Але практична.

– А скорпіон? Він теж щось окремо значить?

– Мою увагу привернуло число 13, – сказав Гебріел. – Бачите, воно обведене жалом. Гадаю, йдеться про «Бойовий Тринадцятий».

– Це військовий підрозділ?

– Експедиційний загін морської піхоти. Може використовуватися для спеціальних операцій.

– Тобто ви хочете сказати, що цей мрець був колишній морпіх?

– Колишніх морпіхів не буває, – завважив Гебріел.

– Так, звісно. – Сілвер виправився: – Він загиблий морпіх.

– І це приводить нас до деталі, яка бентежить мене найбільше, – вів далі Гебріел. – До того, що його відбитків немає в жодній базі даних. Немає записів про його службу.

– Тоді ви можете помилятися щодо значення цього татуювання. І двохкульних патронів.

– Або ж я маю рацію. І його відбитки спеціально витерли з системи, щоб зробити його невидимим для правоохоронців.

Запала довга тиша.

Раптом Сілвер вирячив очі, усвідомивши, на що натякає Гебріел.

– То ви кажете, що одна з наших розвідувальних агенцій витерла його відбитки?

– Щоб приховати спецоперації на нашій території.

– Кого саме ви звинувачуєте? ЦРУ? Військову розвідку? Якщо це був хтось із наших, мене про це точно не повідомили.

– Хай би хто був цей чоловік, хоч би на кого він працював, тепер зрозуміло, що вони зі спільником з’явились у тій палаті з однієї причини. – Гебріел глянув на Конвея. – Ви засідаєте в Сенатській комісії з розвідки. Маєте джерела.

– Але в цій ситуації я зовсім не в курсі, – похитав головою сенатор. – Якщо одна з наших агенцій замовила вбивство цієї жінки, то це серйозний скандал. Замовне вбивство на території США?

– Це вбивство пішло не так, – сказав Гебріел. – Докторка Айлс увійшла, перш ніж вони змогли з ним закінчити. Жертва не лише пережила замах, а й захопила заручників. Тепер це все широко висвітлюється ЗМІ. Провалена спеціальна операція, про яку напишуть на перших сторінках. Факти все одно стануть відомі, тому, якщо ви щось знаєте, можете мені сказати. Хто ця жінка, чому наша країна хоче її смерті?

– Це спекуляція, – відповів Сілвер. – Ваша теорія висить на тонкій нитці, агенте Дін. Від татуювання та кулі до замовного вбивства, спонсорованого урядом.

– Ці люди захопили мою дружину, – тихо сказав Гебріел. – Я готовий іти за будь-якою ниткою. Мушу знати, як усе це скінчити, поки нікого не вбили. Це все, чого я хочу. Щоб ніхто не помер.

Сілвер кивнув:

– Ми всі цього хочемо.

15

Коли Мора звернула на тиху вулицю Бруклайна, де стояв її будинок, уже було темно. Вона проїхала повз знайомі будинки, знайомі садки. Усе той же рудий хлопчисько кидав баскетбольного м’яча в корзину на гаражі. Як завжди, не влучав. Усе здавалося таким само, як учора, – черговий спекотний літній вечір у передмісті. «Але сьогодні все інакше», – подумала вона. Сьогодні їй не відпочивати з келихом холодного вина чи свіжим числом «Веніті Фейр». Як вона може насолоджуватися звичними радощами, знаючи, що саме зараз мусить переживати Джейн?

Якщо Джейн іще жива.

Мора поставила автомобіль у гараж, увійшла в будинок, вдячна за прохолодний подих кондиціонера. Зайшла не надовго, лише повечеряти нашвидкуруч, прийняти душ і перевдягнутися. І почувалася винною навіть за цей короткий перепочинок. «Принесу Гебріелові сандвічів», – подумала вона. Навряд чи він думає про їжу.

Вона щойно вийшла з душу, коли у двері подзвонили. Накинувши халат, Мора поспішила відчинити.

На ґанку стояв Пітер Лукас. Вони розмовляли лише нині зранку, але, судячи із зім’ятої сорочки та зморщок навколо очей, минулі години взяли своє.

– Пробачте, що так прийшов до вас додому, – сказав він. – Намагався зателефонувати кілька хвилин тому.

– Я не чула дзвінка. Була в душі.

Його погляд на мить упав на її банний халат. Тоді він відвів очі, дивлячись на точку в неї за плечем, наче йому було незручно дивитися на невдягнену жінку прямо.

– Можемо поговорити? Мені потрібна ваша порада.

– Порада?

– Щодо того, про що мене просить поліція.

– Ви говорили з капітаном Гейдером?

– І ще з тим ФБРником. Агентом Барсанті.

– Тоді ви вже знаєте, чого хочуть злочинці.

Лукас кивнув.

– Саме тому я тут. Мені треба знати, що ви думаєте про все це божевілля.

– Ви справді розглядаєте цю можливість?

– Мені треба знати, що зробили б ви, докторко Айлс. Я довіряю вашій думці.

Нарешті їхні погляди зустрілися, і Мора відчула, як пече щоки, зрозуміла, що інстинктивно тісніше зав’язує халат.

– Заходьте, – нарешті сказала вона. – Я вдягнуся, і ми все обговоримо.

Поки Лукас чекав у вітальні, Мора вполювала в шафі чисті слакси та блузу. Затрималася перед дзеркалом, скривилася, побачивши розмазану туш і сплутане волосся. «Він лише репортер, – подумала вона. – Це не побачення. Твій вигляд не має жодного значення».

Коли вона нарешті повернулася до вітальні, побачила, що він стоїть біля вікна й дивиться на темну вулицю.

– Знаєте, це набуло національних масштабів, – сказав він, розвертаючись до неї. – Просто зараз відео дивляться в Лос-Анджелесі.

– Це тому ви думаєте туди піти? Бачите в цьому шанс прославитися? Потрапити до заголовків?

– Авжеж, так і бачу: «Репортер отримує кулю в потилицю». Від такого заголовку аж голова обертом.

– Отже, ви розумієте, що це не найрозумніший крок.

– Я ще не вирішив.

– Якщо хочете від мене пораду…

– Я хочу не лише поради. Мені потрібна інформація.

– Що я можу вам сказати?

– Можете почати з того, що тут робить ФБР.

– Ви ж сказали, що мали розмову з агентом Барсанті. Не запитували його?

– Я чув, що агент Дін також займається справою. Барсанті мені нічого не каже. Чому бюро відправило двох агентів з Вашингтона для ситуації, якою мала б займатися бостонська поліція?

Його запитання стривожило Мору. Якщо він уже знав про Гебріела, то скоро має дізнатися й про те, що Джейн – заручниця.

– Не знаю, – збрехала вона.

Важко було витримати його погляд. Він дивився так пильно, що вона мусила відвернутися й сісти на диван.

– Якщо є щось таке, що мені краще знати, – сказав репортер, – сподіваюся, ви мені скажете. Я хотів би заздалегідь розуміти, на що йду.

– Гадаю, зараз ви знаєте стільки ж, скільки й я.

Лукас сів у крісло навпроти неї, дивився так прямо, що вона відчула себе метеликом на шпильці.

– Чого хочуть ці люди?

– А що вам сказав Барсанті?

– Розповів про їхню пропозицію. Про те, що вони обіцяли звільнити двох заручників, тоді до них прийдемо ми з оператором, поговоримо з цим типом і вони відпустять ще двох. Угода така. Можна тільки здогадуватися про те, що буде потім.

Мора подумала, що цей чоловік міг би врятувати Джейн життя. Якби він пішов туди, Джейн могли б випустити. «Я б пішла. Та я не можу просити цього чоловіка ризикувати власним життям, навіть заради Джейн».

– Не щодня можна отримати нагоду стати героєм, – сказав Лукас. – Так, це справді певний шанс. Багато хто з журналістів накинувся б на таке.

Вона засміялася.

– Дуже спокусливо. Угода на написання мемуарів, телефільм. Ризикнути життям, щоб отримати трохи слави і грошей?

– Зараз під вашим будинком стоїть моя іржава стара «Тойота», і виплачувати кредит за житло мені ще двадцять дев’ять років, тож слава і гроші – це звучить дуже непогано.

– Якщо вашого життя вистачить ними насолодитися.

– Саме тому я й розмовляю зараз із вами. Ви були з тією жінкою. Ви знаєте, з якими людьми ми маємо справу. Вони при собі? Дотримаються своєї частини угоди? Випустять мене після закінчення інтерв’ю?

– Я не можу цього передбачити.

– Це не дуже помічна відповідь.

– Я не хочу бути відповідальна за те, що з вами станеться. Не можу передбачити, що вони зроблять. Навіть не знаю, чого вони хочуть.

Лукас зітхнув.

– Я боявся почути це від вас.

– Я теж маю до вас запитання. Гадаю, відповідь ви знаєте.

– І що це за запитання?

– Чому вони обрали саме вас з-поміж усіх журналістів?

– Навіть не здогадуюся.

– Ви, певно, уже з ними контактували.

Мора завважила, що він вагається. Нахилилася до нього.

– Вони вже зверталися до вас.

– Зрозумійте, до репортерів звертаються чимало безумців. Щотижня я отримую кілька дивних листів чи дзвінків про таємні змови уряду. Якщо не злі нафтові компанії, то чорні гелікоптери чи каверзи в ООН. Я таке переважно ігнорую, саме тому не дуже й звернув увагу на черговий придуркуватий дзвінок.

– Коли?

– Кілька днів тому. Один із колег мені щойно нагадав, бо саме він узяв слухавку. Якщо чесно, я тоді був надто зайнятий і не дуже тим переймався. Година була пізня, наближався дедлайн, тож останнє, чого мені хотілося, – вести розмови з якимсь божевільним.

– Вам телефонував чоловік?

– Так, до редакції «Триб’юн». Він спитав, чи я вже бачив пакет, який він мені надіслав. Я не знав, про що взагалі йдеться. Він сказав, що кілька годин тому відправив мені дещо поштою – я пакунка не отримав. Тоді він сказав, що жінка ввечері принесе на редакційну рецепцію ще один. Щойно він прибуде, я маю спуститися й забрати його, бо вміст дуже важливий.

– То ви отримали другий пакет?

– Ні. Охоронець сказав, що ніхто не приходив. Тож я пішов додому й забув про це. Аж до цього дня. – Лукас помовчав. – Цікаво, чи це Джо мені телефонував?

– Чому він обрав вас?

– Навіть не здогадуюся.

– Ці люди вас наче знають.

– Може, читають мою колонку. Може, це фанати. – Мора мовчала, тож він зневажливо пирхнув. – Ото розбігся, еге?

– Ви колись виступали на телебаченні? – запитала Мора, думаючи, що він для цього згодився б – своєрідна похмура привабливість.

– Ніколи.

– І публікувалися лише в «Бостон Триб’юн»?

– Лише? Оце так опустили, докторко Айлс.

– Я не це мала на увазі.

– Я працюю репортером з двадцяти двох років. Почав позаштатником для «Бостон Фінікс» і «Бостон Мегезін». Це було весело, але позаштатником на життя не заробиш, тож я з радістю вчепився в місце в «Триб’юн». Починав з розділу про місто, кілька років провів в окрузі Колумбія як місцевий кореспондент у Вашингтоні. Тоді повернувся до Бостона, коли мені запропонували вести тижневу колонку. Отже, так, я тут уже давно репортерствую. Статку тут не заробиш, але шанувальників, видно, маю. Якщо вже Джозеф Роук знає, хто я такий. – Він помовчав. – Принаймні я сподіваюся, що він шанувальник. А не якийсь розлючений читач.

– Навіть якщо він ваш фанат, ви опинилися в небезпечній ситуації.

– Знаю.

– Розумієте, як усе має бути?

– Оператор і я. Жива трансляція на якийсь із місцевих каналів. Припускаю, що злочинці якось стежитимуть, чи ми справді в ефірі. Також гадаю, що вони не будуть проти стандартної п’ятисекундної затримки на той випадок…

Він замовкнув.

«На той випадок, якщо щось піде катастрофічно не так».

Лукас глибоко вдихнув.

– Що б зробили ви, дикторко Айлс? На моєму місці?

– Я не журналістка.

– То ви відмовилися б.

– Нормальна людина не піде в заручники з власної волі.

– Тобто журналісти – ненормальні люди?

– Просто добре подумайте.

– Я вам скажу, що думаю. Ті четверо заручників можуть вийти живими, якщо я погоджуся. Хоч раз власне мій вчинок буде те, про що варто писати.

– І ви готові ризикувати життям?

– Я готовий до ризику, – відповів він. А тоді додав, тихо й відверто: – Але я збіса переляканий.

Ця чесність обеззброїла Мору: небагатьом чоловікам вистачає сміливості визнати, що їм страшно.

– Капітан Гейдер хоче отримати від мене відповідь до дев’ятої.

– Що робитимете?

– Оператор уже погодився. І я почуватимуся боягузом, якщо відмовлюся. Особливо якщо це може врятувати чотирьох заручників. Я зараз постійно думаю про тих репортерів у Багдаді й те, з чим вони щодня мають справу. У порівнянні з їхньою роботою це просто дрібниця. Іду туди, говорю з психами, вони розповідають свою історію, а тоді виходжу. Може, їм більше нічого не треба – можливість виговоритися, щоб їх послухали. Я можу цим покласти край усій проблемі.

– Хочете стати рятівником.

– Ні! Ні, я просто… – він засміявся, – намагаюся виправдати цей божевільний вибір.

– Ви це так назвали, не я.

– Правда в тому, що я – не герой. Ніколи не бачив сенсу ризикувати своїм життям, якщо це не обов’язково. Але я спантеличений не менше за вас. Хочу дізнатися, чому вони обрали мене. – Лукас глянув на годинника. – Майже дев’ята. Гадаю, треба зателефонувати Барсанті.

Він підвівся й розвернувся до дверей. І раптом озирнувся.

Дзвонив телефон Мори.

Вона взяла слухавку й почула Ейба Брістола:

– Телевізор дивитеся?

– А що?

– Увімкніть Шостий канал. Справи кепські.

Під пильним поглядом репортера Мора підійшла до телевізора, серце калатало. «Що сталося? Що пішло не так?» Вона натиснула кнопку на пульті, і екран одразу заповнило обличчя Зої Фоссі.

– …Офіційний речник відмовився це коментувати, але ми підтвердили, що одна з заручниць – офіцерка поліції Бостона. Детектив Джейн Ріццолі тільки минулого місяця стала героїнею численних заголовків, присвячених розслідуванню викрадення домогосподарки в Натіку. Ми поки що не маємо інформації щодо стану заручників чи того, як детектив Ріццолі опинилася серед них…

– Господи, – промимрив Лукас, який уже стояв поруч із нею. Вона не помітила, коли він підійшов так близько. – То в їхній пастці ще й коп?

Мора подивилася на нього.

– Вона цілком може стати мертвим копом.

16

«Ну от і все. Я помру».

Джейн завмерла на дивані в очікування пострілу, коли Джо відвернувся від телеекрана й подивився на неї. Але підійшла до неї жінка, повільними й нестерпно цілеспрямованими кроками. «Олена» – так Джо назвав напарницю. «Принаймні я тепер знаю імена моїх убивць», – подумала Джейн. Вона відчула, як відсовується санітар, наче так, щоб не заляпатися її кров’ю. Джейн не зводила очей з обличчя Олени; на пістолет вона не наважувалася глянути. Не хотіла бачити, як дуло піднімається на рівень її голови, як стискаються пальці на руків’ї. «Краще не бачити, як у мене полетить куля, – подумала вона. – Краще дивитися цій жінці в очі, змусити її побачити людину, яку вона збирається знищити». Однак емоцій в її обличчі вона не бачила; то були лялькові очі. Блакитне скло. Тепер на Олені був одяг, який вона знайшла в роздягальні: штани з операційної форми та білий халат. Убивця у вбранні цілителя.

– Це правда? – тихо спитала Олена.

Джейн відчула, як стискається матка, й прикусила губу від дедалі гострішого болю нових переймів. «Бідолашна моя дитино, – подумала вона. – Ти не доживеш до першого дихання». Вона відчула, як лікарка Тем бере її за руку, пропонуючи мовчазну втіху.

– По телевізору сказали правду? Ти з поліції?

Джейн ковтнула слину. Прошепотіла:

– Так.

– Вони сказали, що ти детектив, – втрутився Джо. – Це правда?

Джейн хитнулася вперед, охоплена переймами, в очах стало темно.

– Так, – простогнала вона. – Так, чорт забирай! Я… я з відділу розслідування вбивств…

Олена глянула на лікарняний браслет, який до того зірвала з зап’ястка Джейн. Він досі лежав на підлозі біля дивана. Підняла його, передала Джо.

– Ріццолі, Джейн, – прочитав він.

Найгірша частина переймів позаду. Вона різко видихнула, відкинулася назад. Лікарняна сорочка була просочена потом. Вона надто виснажена, щоб боротися, навіть заради порятунку власного життя. Як їй відбиватися? «Я навіть піднятися з дивана без допомоги неспроможна». Переможена, вона дивилась, як Джо піднімає з підлоги її картку, відгортає пластикову обкладинку.

– Ріццолі, Джейн, – прочитав він уголос. – Заміжня, мешкає на Клермонт-стріт. Місце роботи: відділ розслідування вбивств, департамент поліції Бостона, посада: детектив.

Він подивився на неї темними очима, такими пронизливими, що від цього захотілося зіщулитися. На відміну від Олени, чоловік був дуже спокійний, він усе контролював. Ось що найбільше лякало Джейн – те, що він начебто точно знав, що робить.

– Детектив відділу вбивств. І ти опинилася тут випадково?

– Певно, таке моє щастя, – пробуркотіла Ріццолі.

– Що?

– Нічого.

– Відповідай. Як ти тут опинилася?

Джейн із викликом підняла до нього підборіддя.

– Якщо ти не помітив, я тут народжую.

Втрутилася лікарка Тем:

– Я приймаю в неї пологи. Зранку зареєстрували.

– Мені не подобається вибір моменту, – сказав Джо. – Це неправильно.

Джейн здригнулася, коли він взявся за її сорочку й задер її. Витріщився на набрякле черево, на важкі груди, тепер оголені на позір усій кімнаті. Не сказавши ані слова, відпустив сорочку.

– Що, мудило, задоволений? – вибовкнула Джейн. Щоки палали від приниження. – Думав, у мене там костюм?

Щойно слова злетіли з вуст, вона вже знала, що зробила дурницю. Перше правило виживання, якщо ти заручник: ніколи не бісити того, хто тримає пістолет. Однак, задерши їй сорочку, він на неї напав, оголив, і тепер вона тремтіла від люті.

– Думаєш, мені так хочеться сидіти тут з вами, довбнями?

Вона відчула, як лікарка Тем стискає їй зап’ясток у мовчазному проханні більше нічого не казати. Джейн скинула її руку, зосередивши свою лють на полонителях.

– Так, я коп. І знаєте що? Ви неслабо облажалися. Уб’єте мене, і знаєте, що буде, правда ж? Знаєте, що мої товариші роблять з убивцями копів?

Джо з Оленою перезирнулися. Вони щось вирішували? Узгоджували, жити їй чи вмерти?

– Помилка, – сказав Джо. – Ось що ти таке, детективе. Опинилася не в тому місці не в той сраний час.

«Оце точно, засранцю».

Вона мало не підскочила, коли Джо раптом зареготав. Він попрямував до іншого кінця кімнати, хитаючи головою. А коли розвернувся, стало видно, що дуло пістолета дивиться у підлогу. Не на неї.

– То ти хороший коп? – запитав він.

– Що?

– По телевізору сказали, що ти працювала зі справою зниклої домогосподині.

– Вагітної. Її викрали.

– І як усе скінчилося?

– Вона жива. Злочинець мертвий.

– То ти хороша.

– Я виконую свою роботу.

Олена та Джо знову перезирнулися.

Він підійшов до Джейн, став просто перед нею.

– Що, якби я розповів тобі про злочин? Сказав би, що справедливість не перемогла? Що вона не може перемогти?

– Чому не може?

Він узяв стілець, підтягнув до себе, усівся. Тепер їхні голови були на одному рівні. Темні очі незмигно дивилися на неї.

– Бо злочин учинено нашим власним урядом.

«Йой. Тривога, дах їде».

– Маєте докази? – спитала Джейн, зберігаючи спокій у голосі.

– Маємо свідка, – сказав він і показав на Олену. – Вона все бачила.

– Таких свідчень може бути мало.

«Особливо коли свідок несповна розуму».

– Ти знаєш про всі ті злодіяння, в яких винен наш уряд? Про злочини, які вони чинять щодня? Замовні вбивства, викрадення? Отруєння власних громадян заради прибутків? Цією країною править великий бізнес, усі ми – витратний матеріал. Узяти, наприклад, газованку.

– Перепрошую?

– Дієтичну газованку. Уряд США закупив цілий контейнер для військ у затоці. Я там був, бачив ряди бляшанок у спеку. Як думаєш, що відбувається з хімікатами в дієтичній газованці, якщо виставити їх на сонце? Вони стають токсичними. Перетворюються на отруту. Саме тому тисячі ветеранів війни в Перській затоці повернулися додому хворі. О так, нашому уряду відомо про це, а от ми ніколи не дізнаємося. Індустрія безалкогольних напоїв надто широка, і вони знають, кому дати хабара.

– То… це все через газованку?

– Ні. Це значно гірше. – Він схилився до неї. – І цього разу ми нарешті можемо їх подолати, детективе. Маємо свідка, маємо доказ. І маємо увагу всієї країни. Саме тому вони налякані. Тому вони хочуть нашої смерті. Що б ти зробила, детективе?

– Із чим? Я досі нічого не розумію.

– Якби знала про злочин, скоєний нашими урядовцями. І знала, що він залишився непокараним. Що б ти зробила?

– Усе просто. Я робила б свою роботу. Як завжди.

– Подбала б про торжество правосуддя?

– Так.

– І байдуже, що стояло б на твоєму шляху?

– Хто б спробував мене зупинити?

– Ти не знаєш цих людей. Не знаєш, на що вони спроможні.

Джейн напружилася, коли її лоно стиснули наступні перейми. Відчула, як лікарка Тем знову взяла її за руку, тож вона вчепилася в неї. Раптом усе розфокусувалося, з ревінням накотився біль, від якого вона зі стогоном хитнулася вперед. Господи, чого там учили на заняттях з методу Ламаза? Вона все забула.

– Очищувальне дихання, – прошепотіла лікарка Тем. – Зосередься.

Так, воно. Джейн згадала. Вдихнути. Зосередитися на одній точці. Ці божевільні не вбиватимуть її в наступні шістдесят секунд. Просто треба пережити цей біль. Вдихнути й зосередитися. Вдихнути й зосередитися…

Олена присунулася ближче, раптом її обличчя з’явилося просто перед Джейн.

– Дивися на мене, – сказала Олена, показуючи на власні очі. – Дивися сюди, на мене. Поки все не скінчиться.

«Не віриться. Божевільна хоче допомагати мені з пологами».

Джейн почала важко дихати, біль наростав, дихання ставало дедалі частішим. Олена сиділа перед нею, не відпускаючи її погляду. Прохолодна блакитна вода. Ось про що Джейн нагадували її очі. Вода. Спокійна, прохолодна. Ставки без хвиль.

– Добре, – прошепотіла жінка. – Ти молодець.

Джейн видихнула з полегшенням, відкинулася на подушки. По щоці текла цівка поту. Ще п’ять благословенних хвилин відпочинку. Вона подумала про всіх жінок, які тисячоліттями терпіли пологи, подумала про власну матір, яка тридцять чотири роки тому відчувала цей біль серед спекотної літньої ночі, щоб у світі з’явилася Джейн. «Я не цінувала того, через що ти пройшла. Тепер я розумію. Це ціна, яку платять жінки за кожну дитину».

– Кому ти довіряєш, детективе Ріццолі?

З нею знову говорив Джо. Вона підняла голову, досі не розуміючи до кінця, чого він від неї хоче.

– Мусить бути хтось такий, кому ти довіряєш. З ким працюєш. Інший коп. Може, напарник.

Вона втомлено похитала головою.

– Я не розумію, до чого ти ведеш.

– Що, якби я приставив пістолет тобі до голови?

Джейн завмерла, коли він раптом підняв пістолет і притиснув їй до скроні. Почула, як зойкнула реєстраторка. Відчула, як зіщулюються колеги-заручники на одному з нею дивані, подалі від жертви, що сидить між ними.

– Тепер скажи мені, – холодно, розважливо промовив Джо. – Чи є хтось, хто прийме кулю за тебе?

– Навіщо ви це робите? – прошепотіла вона.

– Я просто питаю. Хто готовий прийняти кулю за тебе? Кому ти довіриш своє життя?

Вона подивилася на руку зі зброєю й подумала: «Це перевірка. А я не знаю відповіді. Не знаю, що він хоче почути».

– Скажи мені, детективе. Невже немає того, у кого ти віриш?

– Гебріел… – Джейн сковтнула. – Мій чоловік. Я довіряю своєму чоловікові.

– Мені йдеться не про родину. Я говорю про людину зі значком, як у тебе. Чесну. Про людину, яка виконує свій обов’язок.

– Чому ти мене про це питаєш?

– Відповідай!

– Я все сказала. Відповіла.

– Ти назвала свого чоловіка.

– Так!

– Він коп?

– Ні, він… – Джейн замовкла.

– Хто він?

Вона виструнчилася. Дивлячись повз пістолет, зосередилася на очах чоловіка, який його тримав.

– Він з ФБР, – відповіла вона.

Джо подивився на неї. Тоді перевів погляд на свою напарницю.

– Це все змінює, – мовив він.