Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

17. Міла

У будинку з’явилася новенька.

Зранку під’їхав фургон, і чоловіки занесли її до нашої кімнати. Вона весь день спить на Олениній розкладачці – усе від наркотиків, якими її накачали для подорожі. Ми всі дивимося на неї, витріщаємося на обличчя – таке бліде, що воно скидається радше не на живу плоть, а на мармур, крізь який проходить світло. Вона дихає легенькими поштовхами, і пасмо білявого волосся тріпоче від кожного видиху. Руки в неї зовсім маленькі, мені вони схожі на лялькові – маленький кулачок, великий палець тулиться до вуст. Навіть коли Мама відчиняє двері й заходить до кімнати, дівчина не ворушиться.

– Розбудіть її, – наказує Мама.

– Скільки їй років? – питає Олена.

– Будіть, кажу.

– Це ж зовсім дитина. Скільки їй – дванадцять? Тринадцять?

– Вона достатньо доросла для роботи.

Мама підходить до розкладачки, трусить новеньку.

– Підйом! – гарикає вона, зриваючи з неї ковдру. – Ти заспала!

Дівчина здригається, перекочується на спину. Я помічаю синці в неї на руці. Вона розплющує очі, бачить, що ми на неї витріщилися, і тендітне тіло стривожено заклякає.

– Не змушуй його чекати, – каже Мама.

Ми чуємо, як наближається авто. Стало темно, і коли я виглядаю з вікна, бачу, як мигтять між дерев фари. Шурхотить під колесами гравій, авто під’їздить до входу. «Перший клієнт вечора», – з жахом думаю я, але Мама на нас і не дивиться. Вона хапає новеньку за руки, ставить її на ноги. Сонна дівчинка шкутильгає з кімнати.

– Як вони знайшли таку молоденьку? – шепоче Катя.

Чутно дзвінок. Ми вже звикли зіщулюватися від цього звуку, який свідчить про прибуття наших катів. Усі заклякаємо, дослухаємося до голосів унизу. Мама вітає клієнта англійською. Він говорить мало, ми чуємо лише кілька слів. Далі – його важкі кроки на сходах. Ми всі задкуємо від дверей. Він проходить повз нашу кімнату, далі коридором.

Дівчина внизу протестує. Чути ляпас, схлипування. На сходах знову гупають кроки – Мама тягне її до кімнати клієнта. Двері грюкають, і вона йде геть, залишивши дівчинку з чоловіком.

– От стерво, – буркоче Олена. – Вона горітиме в пеклі.

«Але сьогодні принаймні я не мучитимуся». Щойно в голові спливає ця думка, я почуваюся винною. І все одно думка не щезає. «Краще вона, ніж я». Підходжу до вікна, вдивляюся в ніч, у темряву, яка не бачить мого сорому. Катя натягує ковдру на голову. Ми всі намагаємося не слухати, але навіть крізь зачинені двері чути крики дівчини, і ми здатні уявити, що він з нею робить, бо те ж саме робилося з нами. Відрізняються тільки обличчя чоловіків; біль, якого вони завдають, завжди однаковий.

Коли все закінчується і крики нарешті вщухають, ми чуємо, як чоловік спускається вниз і виходить з будинку. Я видихаю. Думаю: «Годі. Будь ласка, хай сьогодні більше не буде клієнтів».

Мама піднімається нагору по дівчину. Далі – довга, дивна тиша. Раптом вона пробігає повз наші двері, знову спускається на перший поверх. Ми чуємо, як вона з кимось говорить по мобільному. Слова лунають тихо, звучать невідкладно. Я дивлюся на Олену, чи вона розуміє, що відбувається. Але Олена не дивиться на мене. Вона згорбилася на своїй розкладачці, стиснула руки на колінах у кулаки. За вікном щось пролетіло, наче білий метелик за вітром.

Почало сніжити.

* * *

Із дівчиною нічого не вийшло. Вона подряпала клієнтові обличчя, він дуже розізлився. Такі дівчата не годяться для бізнесу, тож її відправили назад до України – ось що вчора нам сказала Мама, коли дівчина не повернулася до кімнати.

Принаймні це офіційна версія.

– Може, це й правда, – кажу я, і моє дихання хмаринкою пари видно в темряві.

Ми з Оленою знову сидимо на даху. Сьогодні він блищить під місяцем, мов глазурований торт. Снігу вчора нападало небагато, заледве на сантиметр, але цього достатньо, щоб я згадала дім, де земля вже кілька тижнів має бути засніжена. Я рада знову бачити зорі, ділити це небо з Оленою. Ми винесли на дах ковдри, сидимо, притиснувшись одна до одної.

– Ти дурепа, якщо в це віриш, – каже Олена.

Вона підпалює сигарету, останню з тієї вечірки на човні, і смакує її, дивиться на небо, вдихаючи дим, наче дякує небесам за тютюнове благословення.

– А ти чому не віриш?

Вона сміється.

– Тебе можуть продати до іншого будинку, іншим сутенерам, але додому ніколи не відправлять. Хай там як, я не вірю жодному слову Мами, цієї старої шльондри. Уявляєш, вона сама колись торгувала тілом – років зо сто тому, поки не стала така жирна.

Я взагалі не уявляю Маму молодою, чи стрункою, чи здатною збудити чоловіка. Не уявляю, що вона могла бути не відразлива.

– Саме холоднокровні шльондри зрештою починають керувати такими будинками, – каже Олена. – Гірші за сутенерів. Вона знає, що ми переживаємо, сама це пережила. Але тепер її обходять лише гроші. Великі гроші.

Вона струшує попіл із сигарети.

– Світ лихий, Міло, і ти цього ніяк не зміниш. Найкраще, що можна зробити, – вижити.

– І не стати лихою.

– Іноді вибору нема. Просто мусиш.

– Ти не можеш бути лиха.

– Звідки ти знаєш? – Вона дивиться на мене. – Звідки ти знаєш, хто я, що я робила? Повір, якби я мусила, то вбила б людину. Навіть тебе могла б убити.

Вона пильно дивиться на мене, очі горять у світлі місяця. І на мить – лише на мить – я думаю, що вона має слушність. Вона могла б убити мене, бо готова на все, щоб вижити.

Ми чуємо шурхіт шин по гравію, обидві випростуємося. Олена одразу ж гасить дорогоцінну сигарету, викурену тільки наполовину.

– Хто це, у біса, приїхав?

Я встаю, обережно піднімаюся пологим схилом даху, щоб визирнути через край на під’їзну доріжку.

– Світла не видно.

Олена видряпується до мене, теж визирає.

– Ось, – шепоче вона, і з лісу з’являється машина.

Фари вимкнені, видно лише жовте сяйво паркувальних вогників. Авто зупиняється з боку доріжки, виходять двоє чоловіків. За кілька секунд ми чуємо дзвінок у двері. Навіть о такій порі чоловіки мають потреби. Вимагають задоволення.

– Чорт, – сичить Олена. – Тепер вони її розбудять. Треба повертатися, поки вона не помітила, що нас немає.

Ми спускаємося назад і видираємося на карниз, навіть не взявши свої ковдри. Олена прослизає у вікно в чорноту горища.

Знову дзвінок, і ми чуємо Мамин голос, коли вона відчиняє двері й вітає пізніх клієнтів.

Я вибираюсь у вікно за Оленою, ми прямуємо до люка. Драбину досі опущено – кричуще свідчення нашого перебування нагорі. Олена саме спускається сходинками, коли раптово завмирає.

Мама кричить.

Олена одразу ж злітає назад, нагору, відштовхує мене, вилізаючи в люк. Тягнеться вниз, хапає драбину, тягне. Драбина піднімається, складається, люк зачиняється.

– Назад, – шепоче вона. – На дах.

– Що відбувається?

– Бігом, Міло!

Ми біжимо до вікна. Я вилізаю перша, але так поспішаю, що нога ковзає на карнизі. Я схлипую, падаючи, у паніці чіпляюся за підвіконня.

Олена хапає мене за зап’ясток. Тримає, поки я нажахано борсаюся.

– Хапай другу руку! – шепоче вона до мене.

Я тягнуся до неї, вона піднімає мене, і ось я вже лежу животом на підвіконні, і серце калатає в грудях.

– Клята незграба! – сичить Олена.

Я намацую ногою карниз, чіпляюся пітними руками за підвіконня, пробираючись назад на дах. Олена виповзає з вікна, опускає його за собою й лізе за мною, швидка, наче кішка.

У будинку вмикається світло. Нам видно, як воно ллється у вікна під нами. Ми чуємо поспішні кроки, гуркіт розчахнутих дверей. І крик – цього разу не Мамин. Самотній, пронизливий вереск, що обривається жахливою тишею.

Олена хапає ковдри.

– Лізь, – наказує. – Мерщій, нагору, де нас не побачать.

Я видряпуюся до найвищої точки даху, Олена вимахує ковдрою, затираючи сліди, які ми лишили на засніженому килимі. Те ж саме робить там, де ми сиділи, знищує сліди нашої присутності. Тоді видирається до мене, на виступ над вікном горища. Ми тулимося там, дві тремтливі гаргуйлі.

Раптом я пригадую.

– Стілець, – шепочу Олені. – Ми лишили стілець під люком!

– Уже пізно.

– Якщо його побачать, то знатимуть, що ми тут.

Вона хапає мене за руку й стискає так сильно, наче хоче поламати мені кістки. На горищі вмикається світло.

Ми тулимося до даху, не наважуючись поворухнутися. Одне рипіння, одна купка снігу, що котиться з-під ноги, і вони знатимуть, де ми. Я відчуваю, що серце гупає об покрівлю – це точно чути крізь стелю.

Відчиняється вікно. Минає мить. Що він бачить, визираючи звідти? Залишок відбитку ноги на карнизі? Красномовний слід, який не зачепило Оленине вимахування ковдрою? Тоді вікно знову зачиняється. Я тихо полегшено схлипую, але Олена знову стискає мою руку. Попередження.

«Він може досі бути там. Може, він досі слухає».

Чути голосне гупання, а за ним крик, який не здатні приглушити навіть зачинені вікна. Вереск такого нищівного болю, що я тремчу, мене пробиває піт. Чоловік кричить англійською. «Де вони? Їх мало бути шість! Шість хвойд!»

Вони шукають дівчат, яких бракує.

Мама схлипує, благає. Вона справді не знає.

Ще один удар.

Мамин вереск пронизує кістки. Я затуляю руками вуха, втискаюсь обличчям у крижаний дах. Не можу цього слухати, але й вибору не маю. Це не припиняється. Удари, вереск – вони все тривають і тривають, так довго, що я думаю: нас знайдуть тут на світанку й ми досі чіплятимемося крижаними руками за дах. Я заплющую очі, намагаючись подолати нудоту. «Не бачити лихого, не чути лихого». Ось що я промовляю до себе тисячу разів, щоб перекрити звуки того, як катують Маму. «Не бачити лихого, не чути лихого».

Коли крики нарешті припиняються, у мене вже заніміли руки і зуби цокотять від холоду. Я піднімаю голову, відчуваю на обличчі замерзлі сльози.

– Вони йдуть геть, – шепоче Олена.

Чути, як риплять вхідні двері, тоді кроки на ґанку. З даху видно, як вони йдуть доріжкою. Цього разу це не просто нерозбірливі силуети: вони не вимкнули світло, і в сяйві, що ллється з вікон, видно, що це двоє чоловіків у темному одязі. Один зупиняється, і світло з ґанку відбивається від короткого білявого волосся. Він озирається на будинок, погляд піднімається до даху. Протягом кількох страхітливих ударів серця мені здається, що він нас бачить. Але світло б’є йому в очі, а нас ховають тіні.

Вони сідають в автомобіль і їдуть геть.

Ми так і сидимо. Місяць ллє на нас своє крижане сяйво. Ніч така тиха, що я чую власний пульс, цокотіння зубів. Нарешті Олена ворушиться.

– Ні, – шепочу. – Що, як вони досі там? Що, як вони стежать?

– Ми не можемо сидіти на даху цілу ніч. Замерзнемо на смерть.

– Зачекай ще трохи, Олено, прошу!

Але вона вже спускається покрівлею, повертається до вікна горища. Мені дуже страшно лишитися самій, не маю вибору, окрім як іти за нею. Коли я залізаю всередину, вона вже вилізла з люка й спускається драбиною.

Хочеться кричати: «Зачекай, благаю!». Але я надто перелякана, щоб видавати якісь звуки. Теж спускаюся вниз. Іду за Оленою в коридор.

Вона зупинилася на сходах, дивиться вниз. Тільки підійшовши до неї, я бачу, що змусило її завмерти.

На сходах лежить Катя, мертва. Її кров тече по сходинках, наче темний водоспад, а вона сама – плавчиня, яка пірнає до блискучої водойми внизу.

– До спальні не заходь, – каже Олена. – Вони всі мертві.

Голос у неї рівний. Не людський – це голос машини, холодний, буденний. Я не знаю цієї Олени, і вона мене лякає. Вона спускається сходами, обходить кров, обходить тіло. Я йду за нею, не в змозі відвести очей від Каті. Бачу, де куля вилетіла, розірвавши на спині футболку – ту ж футболку, яку вона вдягає щоночі. На ній жовті ромашки й слова BE HAPPY. Думаю: «Ох, Катю. Тепер ти ніколи не станеш щасливою». Внизу сходів, де кров зібралася калюжею, видно відбитки великих черевиків, які перетнули її на шляху до вхідних дверей.

Аж тоді я помічаю, що двері розчахнуто навстіж.

Думаю: «Тікай!» Геть із будинку, з ґанку, в ліси. Це наш вихід, наш шанс на свободу.

Однак Олена не тікає. Натомість звертає праворуч, до їдальні.

– Куди ти? – шепочу я.

Вона не відповідає, іде до кухні.

– Олено! – благаю я, плентаючись за нею. – Ходімо зараз, поки…

Я стаю в дверях і затискаю рота руками, бо здається, що зараз зблюю. На стінах, на холодильнику – плями крові. Кров Мами. Вона сидить за кухонним столом, простягнувши перед собою криваві рештки рук. Очі розплющені, і на мить мені здається, що, може, вона нас бачить. Але, звісно ж, ні.

Олена проходить повз неї, через кухню, до задньої спальні.

Я так відчайдушно хочу втекти, що думаю зробити це негайно, без Олени. Лишити її тут, заради того божевілля, яке ще тримає її в будинку. Але вона рухається так цілеспрямовано, що я йду за нею до Маминої спальні, яка завжди була на замку.

Я вперше бачу цю кімнату, витріщаюся на велике ліжко з атласним простирадлом, на комод із мереживною серветкою та ряд срібних щіток для волосся. Олена йде одразу до комода, висмикує шухляди, порпається в їхньому вмісті.

– Що шукаєш? – питаю я.

– Нам потрібні гроші. Ми не виживемо без них. Вона мусить їх десь тримати.

Олена витягає з шухляди вовняну шапку, кидає мені.

– Тримай. Теплий одяг знадобиться.

Мені огидно навіть торкатися шапки, бо вона належала Мамі – її бридке коричневе волосся досі висить на вовні.

Олена нишпорить тумбочкою, витягає шухляду, дістає мобільний і пачку готівки.

– Це не може бути все, – каже вона. – Мусить бути більше.

Мені хочеться тільки втекти, але я знаю, що вона має рацію: нам потрібні гроші. Іду до відчиненої шафи. Убивці обшукали її, на підлозі лежать кілька вішаків. Але вони полювали на наляканих дівчат, а не на гроші, тож верхню полицю не чіпали. Витягаю коробку з-під взуття, з неї висипаються старі фотографії. Я бачу знімки Москви, усміхнені обличчя, молоду жінку з бентежно знайомими очима. І думаю: «Навіть Мама колись була молода. Ось доказ».

Дістаю велику торбу. Усередині – важкий футляр для коштовностей, відеокасета й десяток паспортів. І гроші. Товстий згорток американської готівки, перев’язаний гумкою.

– Олено! Знайшла.

Вона підходить до мене, зазирає в торбу.

– Бери все, – каже. – Потім подивимося, що там.

Укидає до торби й мобільний. Тоді бере з шафи светра, жбурляє мені.

Я не хочу вдягати Мамин одяг: на ньому лишився її запах, мов кислі дріжджі. Та все одно вдягаю, тамуючи огиду. Гольф, светр, шарф поверх моєї блузки. Ми вдягаємося швидко, мовчки, в одяг жінки, яка сидить за стіною мертва.

Біля вхідних дверей вагаємося, дивлячись у ліс. Чи вони чекають на нас? Може, сидять у своєму темному авто трохи далі дорогою, знаючи, що ми рано чи пізно покажемося?

– Не сюди, – каже Олена, читаючи мої думки. – Не на дорогу.

Ми вислизаємо, обходимо будинок і занурюємось у хащі.

18

Гебріел урізався в юрбу репортерів, не зводячи очей з білявки зі складною зачіскою, яка стояла під прожекторами метрів за двадцять. Наблизившись, він побачив, що Зої Фоссі саме говорила на камеру. Помітивши його, вона завмерла, притискаючи мікрофон до мовчазних вуст.

– Вимкніть це, – сказав Гебріел.

– Тихо, – цитьнув оператор. – Ми в прямому ефірі…

– Вимкніть цей сраний мікрофон!

– Ви за кого себе маєте…

Гебріел відштовхнув камеру, смикнув за дроти, прожектори згасли.

– Заберіть цього чоловіка! – заверещала Зої.

– Ви знаєте, що накоїли? – спитав Гебріел. – Ви хоч розумієте?

– Я роблю свою роботу, – зухвало відповіла вона.

Він посунув на неї, і щось в його очах змусило її зіщулитися й позадкувати, аж поки вона не вперлась у фургон служби новин і далі задкувати вже не було куди.

– Ви, ймовірно, щойно стратили мою дружину.

– Я? – Зої похитала головою й сказала з викликом: – Це ж не я тримаю пістолет.

– Ви щойно сказали їм, що вона коп.

– Я просто повідомляю про факти.

– І начхати на наслідки.

– Це і є новини, чи не так?

– Знаєш, хто ти? – Він підсунувся ближче і виявив, що заледве стримує бажання придушити її. – Ти хвойда. Ні, беру свої слова назад. Ти гірша за хвойду. Не просто продаєшся, а й кого завгодно продаси.

– Бобе! – заверещала вона до оператора. – Прибери від мене цього типа!

– Назад, містере!

Важка рука оператора опустилася на плече Гебріела. Він скинув її, не зводячи очей із Зої.

– Якщо з Джейн щось станеться, присягаюся…

– Кажу, назад!

Оператор знову схопив Гебріела за плече.

Раптом усі Гебріелові страхи й відчай злились у сліпучу лють. Він розвернувся й ударив чітко в бочкоподібні груди. Почув, як повітря зі свистом вилетіло з легень чоловіка, і краєм ока побачив його перелякане обличчя в польоті на землю, на гадюче гніздо переплетених дротів. Гебріел умить опинився над ним, заніс кулак, напружив усі м’язи для удару. Тоді раптом зір знову сфокусувався, і він усвідомив, як зіщулився оператор під його руками. Усвідомив, що навколо зібралися глядачі, щоб подивитися виставу. Усі люблять вистави.

Гебріел підвівся, важко дихаючи. Побачив Зої за кілька метрів від себе – її обличчя збуджено сяяло.

– Ти це зняв? – гукнула вона до іншого оператора. – Бляха, хоч хтось це зафільмував?

Гебріел згиджено відвернувся й пішов геть. Ішов подалі від натовпу, від пильного погляду прожекторів. За два квартали від лікарні зупинився на розі вулиць, сам. Навіть у темряві не було полегшення від літньої спеки – її досі випромінювали тротуари, що весь день пеклися. Він раптом відчув, що ноги наче приросли до бруківки, обтяжені горем і жахом.

«Я не знаю, як тебе врятувати. Моя робота – берегти людей, але я не можу захистити людину, яку люблю найдужче».

Задзвонив мобільний. Гебріел упізнав номер на дисплеї й не відповів. То були батьки Джейн. Вони вже телефонували, коли він сидів у машині, після ефіру Зої. Він тихо зніс істеричні схлипування Анджели Ріццолі й Френкові заклики до дій. А тепер подумав: «Я не можу зараз мати з ними справу. Може, за п’ять чи десять хвилин. Але не зараз».

Він стояв сам у темряві, намагаючись опанувати себе. Був не з тих, хто легко втрачає контроль над собою, але кілька хвилин тому мало не вгатив кулаком чоловікові в обличчя. Подумав: «Джейн була б шокована». А ще, певно, розвеселилася б, побачивши, що її чоловік втратив витримку. Якось у нападі роздратування вона назвала його «Містер діловий костюм», бо він був такий незворушний у порівнянні з її запальним темпераментом. «Ти пишалася б мною, Джейн, – подумав він. – Я нарешті відкрив, що теж людина».

«Але тебе тут немає, ти цього не побачиш. Ти не знаєш, що все це через тебе».

– Гебріеле?

Він випростався. Розвернувся до Мори: вона підійшла так тихо, що він навіть не помітив її.

– Мусив забратися геть із того цирку, – сказав він. – Інакше, присягаюся, просто скрутив би тій жінці шию. І без того погано, що я зірвався на її оператора.

– Я про це чула. – Вона помовчала. – Щойно приїхали батьки Джейн. Я бачила їх на стоянці.

– Вони зателефонували одразу після новин.

– Шукають вас. Краще йдіть до них.

– Я цього зараз не винесу.

– Боюся, що маєте ще одну проблему.

– Яку?

– Детектив Корсак тут. Дуже незадоволений тим, що йому нічого не сказали.

– Господи. Він останній, кого мені хочеться бачити.

– Корсак – її друг. Вони з нею знайомі стільки ж, скільки й ви. Може, ви з ним і не дуже ладнаєте, але Джейн йому дорога.

– Так, я знаю. – Гебріел зітхнув. – Знаю.

– Усі ці люди люблять її. Гебріеле, ви не сам у цій біді. Тут увесь вечір вештається Баррі Фрост. Навіть детектив Кроу заглядав. Ми всі страшенно хвилюємося й боїмося за неї. – Вона помовчала. Додала: – Знаю, що я боюся.

Гебріел озирнувся на вулицю, у бік лікарні.

– І я мушу їх втішати? Я сам заледве тримаюся купи.

– У тому й річ, ви все взяли на себе. Усе на ваших плечах. – Вона торкнулася його руки. – Ідіть до її родини, до її друзів. Ви зараз одні одним потрібні.

Він кивнув. Глибоко вдихнув і пішов назад.

Першим його побачив Вінс Корсак. Колишній детектив із Ньютона пішов йому назустріч, перехопив на тротуарі. Стоячи під ліхтарем, Корсак мав вигляд розлюченого войовничого троля з бичачою шиєю.

– Чому ти мені не зателефонував? – вимогливо запитав він.

– Не мав нагоди, Вінсе. Усе відбувалося так швидко…

– Кажуть, вона там увесь день.

– Гаразд, твоя правда. Треба було зателефонувати.

– Треба-шмеба було – однаково. Якого біса, Діне? Думаєш, я не вартий твого дзвінка? Думаєш, я не хотів би знати, що тут, у дідька, коїться?

– Вінсе, заспокойся.

Він потягнувся до Корсака, той розлючено відмахнувся від його руки.

– Вона моя подруга, чорт забирай!

– Знаю. Але ми намагалися запобігти витоку інформації. Не хотіли, щоб ЗМІ почули, що всередині є коп.

– Думаєш, це від мене витекло б? Думаєш, я спроможний на таку грану дурню?

– Ні, звісно ж ні.

– Тоді ти мав мені зателефонувати. Нехай це ти з нею одружився, Діне. Але мені вона теж дорога! – Голос Корсака зірвався. – Мені вона теж дорога, – тихо повторив він і раптом відвернувся.

«Знаю, що дорога. А ще знаю, що ти в неї закоханий, хай і ніколи цього не визнаєш. Ось чому ми ніколи не зможемо подружитися. Ми обидва хотіли її, але вийшла вона за мене».

– Що тут відбувається? – глухо спитав Корсак, досі не дивлячись на нього. – Хтось щось знає?

– Нічогісінько невідомо.

– Та сучка вибовкала таємницю в ефірі з пів години тому. Не було дзвінків від злочинців? Звуків пострілів… – Він осікся й продовжив: – Жодної реакції?

– Може, вони не дивилися телевізор. Може, не чули, що затримали копа. Я на це сподіваюся – на те, що вони не знають.

– Коли був останній контакт?

– Вони телефонували десь о п’ятій, поставили свої вимоги.

– Що за вимоги?

– Хочуть дати телеінтерв’ю наживо. В обмін на це відпустять двох заручників.

– То давайте! Навіщо тягнути?

– Поліція не хотіла відправляти туди цивільних осіб. Це значить наразити репортера й оператора на небезпеку.

– Та я сам готовий стати за камеру, якщо хтось покаже, як це робиться. А ти можеш удати репортера. Хай відправлять нас.

– Їм потрібен конкретний репортер. Чоловік на ім’я Пітер Лукас.

– Той тип, що пише для «Триб’юн»? Чому він?

– Нам усім це цікаво.

– То покінчімо з цим. Витягнімо її звідти, поки не…

Задзвонив телефон Гебріела, він скривився, думаючи, що це знову батьки Джейн намагаються з ним зв’язатися. Не можна було й далі від них ховатися. Він потягнувся по телефон і насупився, дивлячись на дисплей. Номер був незнайомий.

– Гебріел Дін, – відповів він.

– Агент Дін? З ФБР?

– Хто це?

– Це Джо. Гадаю, ви знаєте, хто я.

Гебріел завмер. Побачив, що Корсак дивиться на нього, негайно насторожившись.

– Нам є про що поговорити, агенте Дін.

– Звідки ви знаєте…

– Ваша дружина каже, що вам можна довіряти. Що ваше слово надійне. Сподіваюся, це правда.

– Дайте з нею поговорити. Почути її голос.

– За хвилину. Спочатку пообіцяйте.

– Що? Скажіть, чого ви хочете?

– Справедливості. Хочемо, щоб ви пообіцяли зробити свою роботу.

– Я не розумію.

– Нам потрібно, щоб ви стали свідком. Вислухали те, що ми хочемо сказати, бо цілком імовірно, що цю ніч ми не переживемо.

Тілом Діна пробіг холод. «Суїцидальний настрій. Невже вони хочуть забрати з собою всіх?»

– Ми хочемо, щоб ви розповіли світові правду, – сказав Джо. – Вас послухають. Приходьте з репортером, агенте Дін. Поговоріть з нами. Коли все скінчиться, розкажіть іншим про те, що почуєте.

– Ви не загинете. Не мусите.

– Думаєте, ми цього хочемо? Ми намагались їх випередити й не змогли. Нам лишилося тільки одне.

– Чому саме так? Навіщо погрожувати невинним людям?

– Інакше ніхто нас не слухатиме.

– Просто вийдіть звідти! Відпустіть заручників, здайтеся.

– І ви більше не побачите нас живими. Вони вигадають якесь логічне пояснення. Завжди вигадують. Ви ще побачите це в новинах. Скажуть, що ми вкоротили собі віку. Помремо у в’язниці, ще до суду. І всі подумають: «Ну, за ґратами так воно й буває». Це наш останній шанс привернути увагу світу, агенте Дін. Розповісти всім.

– Що розповісти?

– Що насправді сталося в Ешберні.

– Слухайте, я не знаю, про що ви. Але зроблю все, чого захочете, якщо ви відпустите мою дружину.

– Вона тут. З нею все гаразд. Насправді я зараз…

Раптом зв’язок обірвався.

– Джо? Джо?

– Що сталося? – спитав Корсак. – Що він сказав?

Гебріел проігнорував його; уся його увага була прикута до відновлення зв’язку. Він відкрив номер, натиснув кнопку набору.

– …Пробачте, цей номер наразі недоступний.

– Що, у біса, відбувається? – заревів Корсак.

– Не можу дотелефонуватися.

– Він поклав слухавку?

– Ні, нас перервали. Одразу після…

Гебріел замовкнув. Розвернувся, подивився на вулицю, на трейлер командування. «Вони нас прослуховують, – подумав він. – Хтось чув усе, сказане Джо».

– Гей! – гукнув Корсак. – Ти куди?

Гебріел уже мчав до трейлера. Стукати не став, розчахнув двері, увійшов. Гейдер зі Стіллменом розвернулися до нього від екранів.

Гейдер мовив:

– Ми зараз не маємо на вас часу, агенте Дін.

– Я піду туди. Заберу свою дружину.

– О так, – засміявся Гейдер. – Вас там точно зустрінуть з обіймами.

– Джо телефонував мені на мобільний. Вони хочуть зі мною поговорити.

Стіллмен різко виструнчився, на обличчі було щире здивування.

– Коли він телефонував? Нам ніхто не сказав.

– Кілька хвилин тому. Джо знає, хто я такий. Знає, що Джейн – моя дружина. Я можу переконати цих людей.

– Про це не може бути й мови, – сказав Гейдер.

– Ви ж були готові відправити туди репортера.

– Вони знають, що ви з ФБР. Для них ви частина божевільної урядової змови, якої вони так бояться. Пощастить, якщо хоч п’ять хвилин там протримаєтеся.

– Я ризикну.

– Будете для них призом, – мовив Стіллмен. – Заручник високого рівня.

– Ви – спеціаліст із переговорів. Це ви постійно говорите про сповільнення. Що ж, ці люди хочуть переговорів.

– Чому саме з вами?

– Бо вони знають, що я не зроблю нічого такого, що поставить Джейн під ризик. Не буде ніяких трюків, ніяких пасток. Тільки я, за їхніми правилами.

– Надто пізно, Діне, – сказав Стіллмен. – Тут уже не ми головні. Прибула штурмова команда.

– Яка команда?

– Федерали прислали їх із Вашингтона. Якийсь антитерористичний загін.

Сенатор Конвей саме про це й попереджав Гебріела. Час переговорів, вочевидь, минув.

– Поліції Бостона наказано триматися скраю, – сказав Гейдер. – Наша робота – охороняти периметр, коли вони ввійдуть.

– І коли це має статися?

– І гадки не маю. Вони керують.

– А те, про що домовилися з Джо? Оператор, репортер? Він упевнений, що так усе й буде.

– Ні.

– Хто все скасував?

– Федерали. Ми просто ще не сказали Джо.

– Він уже погодився звільнити двох заручників.

– І ми сподіваємося, що він це зробить. Принаймні два життя зможемо врятувати.

– Якщо не дотримаєтеся своєї частини угоди, не відправите до них Пітера Лукаса, то чотирьох заручників ви не врятуєте.

– Сподіваюся, до того часу рятувальна команда вже буде там.

Гебріел витріщився на нього.

– То ви хочете влаштувати різанину? Бо різанина й буде! Ви даєте двом параноїкам привід думати, що їхнє божевілля – реальність, що ви справді хочете їх убити. Чорт, а може, вони правду кажуть?!

– Тепер ви говорите як параноїк.

– Здається, тільки я говорю щось осмислене.

Він розвернувся й вийшов з трейлера.

Почув, як спеціаліст із переговорів гукає:

– Агенте Дін?

Гебріел не зупиняючись простував до периметра.

– Діне! – Стіллмен нарешті наздогнав його. – Я просто хотів сказати, що не згоден з планом атаки. Ваша правда, так ми напрошуємося на кровопролиття.

– То якого біса ви на це згодилися?

– Думаєте, я можу це спинити? Чи Гейдер? Тепер це справа Вашингтона. Ми маємо відступити й пропустити їх уперед.

Тоді вони почули несподіване гудіння, що прокотилося натовпом. Юрба репортерів скупчилася, хитнулася вперед.

«Що відбувається?»

Далі був крик, вони побачили, як двері лікарні відчинилися й вийшов високий афроамериканець у формі санітара, у супроводі двох спецпризначенців. Він зупинився, кліпаючи під світлом десятків прожекторів, а тоді поквапився до автомобіля, що саме чекав на нього. За кілька хвилин з’явився літній чоловік у візку, який штовхав поліціянт.

– Вони це зробили, – пробелькотів Стіллмен. – Випустили двох людей.

«Але не Джейн. Джейн досі там. І напад може початися щомиті».

Він рушив до поліцейського кордону.

– Діне, – схопив його за руку Стіллмен.

Гебріел розвернувся до нього.

– Це все могло б скінчитися без жодного пострілу. Дозвольте мені ввійти. Поговорити з ними.

– Федерали на це ніколи не погодяться.

– Периметр контролює поліція Бостона. Накажіть своїм людям пропустити мене.

– Це може бути пастка.

– Там моя дружина. – Їхні зі Стіллменом погляди зустрілися. – Ви знаєте, що я мушу це зробити. Знаєте, що це найкращий її шанс. Найкращий шанс для будь-кого з них.

Стіллмен видихнув. Утомлено кивнув.

– Удачі.

Гебріел пірнув під жовту стрічку. Офіцер спецпризначення поліції Бостона пішов перехопити його.

– Нехай іде, – сказав Стіллмен. – Він увійде до лікарні.

– Сер?

– Агент Дін – наш новий спеціаліст з переговорів.

Гебріел вдячно кивнув Стіллмену. Тоді розвернувся й пішов до входу в лікарню.