Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

13. Міла

Сьогодні ми йдемо на вечірку.

Мама каже, що там будуть важливі люди, тож сьогодні мусимо мати якнайкращий вигляд, і вона з цієї нагоди навіть принесла нам новий одяг. На мені – чорна оксамитова сукня з такою вузькою спідницею, що навіть ходити складно, доводиться підтягнути її до стегон, щоб мати змогу залізти до фургона. Інші дівчата прослизають усередину за мною, шурхотять шовк та атлас, я відчуваю непоєднувані аромати парфумів. Ми кілька годин провели з тональними кремами, помадами й тушами, тож зараз сидимо наче ляльки в масках, готові до вистави театру кабукі. Усе це несправжнє. Довгі вії, червоні вуста, рум’яні щоки. У фургоні холодно, ми тремтимо, притискаючись одна до одної, й чекаємо, коли до нас приєднається Олена.

Водій-американець гукає з вікна, що треба їхати, бо запізнимося. Нарешті з будинку виходить Мама, тягне за собою Олену. Та люто струшує її руку, далі йде сама. На ній довга сукня з зеленого шовку з високим китайським коміром і розрізом, що відкриває струнку ногу повністю. Чорне пряме волосся блискучим водоспадом падає на плечі. Я ніколи не бачила такої красивої жінки, тож не можу відвести від неї погляду, поки вона йде до фургона. Наркотики її заспокоїли, як завжди, зробили слухняною, але й позбавили рівноваги, тож вона хитається на високих підборах.

– Сідай уже, сідай, – наказує водій.

Мамі доводиться підсадити Олену. Вона сідає переді мною й притуляється скронею до вікна. Мама зачиняє за нею двері, сідає поряд з водієм.

– Саме вчасно, – каже він, і ми їдемо.

Я знаю, навіщо нас везуть на вечірку, знаю, чого від нас чекають. І все одно це схоже на втечу, бо вперше за кілька тижнів нам можна вийти з дому, і я жадібно вдивляюсь у вікно, коли ми звертаємо на асфальтовану дорогу. Бачу знак: ДІРФІЛД.

Їдемо довго.

Я дивлюся на знаки, читаю назви містечок, які ми проїжджаємо. РЕСТОН, і АРЛІНГТОН, і ВУДБРІДЖ. Дивлюся на людей в автівках і питаю себе, чи хтось із них бачить німе благання на моєму обличчі. Чи хоч комусь із них не байдуже? Жінка за кермом на сусідній смузі зиркає на мене, наші погляди на мить зустрічаються. Тоді вона знову розвертається до дороги. Що вона насправді побачила? Хіба що рудоволосу дівчину в чорній сукні, яка їде кудись, щоб добряче повеселитися. Люди бачать те, що очікують побачити. Їм ніколи не спадає на думку, що жахливі речі можуть здаватися гарними.

Час від часу я помічаю на відстані широку смугу води. Фургон нарешті зупиняється біля пристані, де стоїть на якорі велика моторна яхта. Я не чекала, що вечірка буде на воді. Інші дівчата вигинають шиї, намагаються роздивитися, їм цікаво, яка ж ця велетенська яхта всередині. І трохи лячно теж.

Мама відсуває двері фургона.

– Це важливі люди. Мусите всміхатися, бути радісні. Зрозуміли?

– Так, Мамо, – буркочемо ми.

– Вилізайте.

Ми вибираємося з фургона, і я чую, як Олена нечітко промовляє:

– Іди в сраку, Мамо.

Але більше ніхто її не чує.

Ми йдемо рядком по пандусу, на борт, шкандибаючи на високих підборах, тремтячи у благеньких сукнях. На палубі на нас чекає чоловік. З того, як Мама кидається вітатися з ним, я розумію, що це важлива людина. Він побіжно оглядає нас, схвально киває. Каже Мамі англійською:

– Веди їх усередину, влий по кілька напоїв. Хочу, щоб вони були в гуморі, коли гості приїдуть.

– Так, містере Дезмонде.

Погляд чоловіка затримується на Олені, яка похитується біля перил.

– З нею знову буде халепа?

– Вона випила пігулку. Буде тиха.

– Хай буде. Мені не треба, щоб вона сьогодні викобелювалася.

– Ідіть, – підштовхує нас Мама. – Усередину.

Ми ступаємо до салону, і з першого погляду я просто зачарована. Над головами в нас іскрить кришталева люстра. Я бачу панелі з темного дерева, дивани з замші вершкового кольору. Бармен відкорковує пляшку, офіціант у білому піджаку приносить нам келихи шампанського.

– Пийте, – велить Мама. – Сядьте де-небудь і поводьтесь радісно.

Ми беремо по келиху й розходимося по салону. Олена сідає на диван поруч зі мною, посьорбує шампанське, склавши довгі ноги так, що в розріз видно стегно.

– Я за тобою стежу, – застерігає Мама російською.

Олена тільки й знизує плечима.

– Як і всі інші.

– Приїхали! – проголошує бармен.

Мама кидає на Олену останній загрозливий погляд і зникає у дверях.

– Бачиш, як вона має ховати свою гладку пику? – каже Олена. – На неї ніхто не схоче й дивитися.

– Цс-с, – шепочу я. – Не створюй проблем.

– Якщо ти не помітила, люба моя Міло, у нас уже давно проблеми.

Чується сміх, сердечні привітання колег. Американці. Двері салону відчиняються, усі дівчата виструнчуються й усміхаються, коли з’являється четверо чоловіків. Один – наш господар, містер Дезмонд, який зустрічав нас на борту. Його троє гостей – чоловіки в охайних костюмах з краватками. Двоє молодих і підтягнутих, вони рухаються з упевненою грацією спортсменів. А от третій – старший, за віком як мій дідусь, і значно огрядніший, у нього окуляри в дротяній оправі й сивувате волосся, яке вже поступається неуникній лисині. Гості роззираються, вивчають нас із помітною цікавістю.

– Бачу, привели кілька новеньких, – завважує старший.

– Приходьте до будинку знову, Карле, побачите, що в нас там є. – Містер Дезмонд показує на барну стійку. – Вип’єте, панове?

– Не відмовлюся від скотчу, – каже старший чоловік.

– А ви, Філе? Річарде?

– Мені те саме.

– Шампанське підходить.

Загуркотіли двигуни яхти. Я визираю з вікна й бачу, що ми рухаємося до середини річки. Спочатку чоловіки не приєднуються до нас. Вони стоять біля бару, сьорбають свою випивку, говорять поміж собою. Ми з Оленою розуміємо англійську, але інші дівчата знають її зовсім трохи, і їхні механічні усмішки скоро поступаються збудженості. Чоловіки обговорюють справи. Я чую, як вони говорять про контракти, ставки, дорожні умови, втрати. Хто за який контракт бореться й на яку суму. Ось справжній привід для вечірки; спочатку бізнес, тоді розваги. Вони допивають, бармен наливає ще по одній. Останні кілька жартів, перш ніж трахнути шльондр. Я бачу відблиск обручок на руках усіх трьох гостей і уявляю, як вони кохаються з дружинами у великих ліжках, на чистих простирадлах. З дружинами, які й гадки не мають про те, що їхні чоловіки роблять в інших ліжках з такими дівчатами, як я.

Навіть зараз чоловіки зиркають на нас, і в мене почитають пітніти руки в передчутті тортур. Старший усе поглядає на Олену.

Вона всміхається йому, але мені ледве чутно каже російською:

– Оце кнур. Цікаво, чи він рохкає, коли кінчає.

– Він тебе чує, – шепочу я.

– І ані слова не розуміє.

– Ти цього не знаєш.

– Дивись, він усміхається. Думає, що я тобі розказую, який він красень.

Чоловік ставить порожню склянку на стійку, іде до нас. Думаючи, що він хоче побути з Оленою, я встаю, звільняю для нього місце на дивані. Але він тягнеться до мого зап’ястку, не відпускає мене.

– Привіт, – каже. – Ти говориш англійською?

Я киваю; у горлі надто пересохло, щоб відповісти. Можу тільки розпачливо дивитися на нього. Олена підводиться, співчутливо дивиться на мене та йде геть.

– Скільки тобі? – питає він.

– Мені… сімнадцять.

– На вигляд значно молодша.

Схоже, він розчарований.

– Агов, Карле, – гукає до нього містер Дезмонд. – Може, прогуляєтеся з нею?

Двоє інших гостей уже вибрали собі компаньйонок. Один веде Катю далі коридором.

– До ваших послуг будь-яка каюта, – додає господар.

Карл пильно дивиться на мене. Тоді стискає мій зап’ясток міцніше й веде мене коридором. Підштовхує до гарної каюти, оббитої блискучим деревом. Я задкую, серце калатає, поки він замикає двері. А коли розвертається до мене, я бачу, що в штанах у нього вже набрякло.

– Ти знаєш, що робити.

Але ж я не знаю, навіть гадки не маю, чого саме він від мене чекає, тож несподіваний удар мене шокує. Від ляпаса я падаю на коліна до його ніг, геть спантеличена.

– Ти не чула? Дурна хвойда.

Я киваю, опускаю голову, дивлюся в підлогу. Раптом розумію, які правила гри, чого він прагне.

– Я була дуже нечемна, – шепочу.

– Тебе слід покарати.

«Господи. Нехай це скінчиться швидко».

– Скажи це! – гарикає він.

– Мене слід покарати.

– Роздягайся.

Я тремчу, нажахана перспективою нового удару, й підкоряюся. Розстібаю сукню, знімаю панчохи, білизну. Очей не піднімаю; чемні дівчатка поводяться шанобливо. Мовчки простягаюся на ліжку, розкриваюся перед ним. Жодного опору, саме підкорення.

Роздягаючись, він витріщається на мене, смакує вид на слухняну плоть. Я ковтаю огиду, коли він залізає на мене, різко дихає скотчем. Заплющую очі й зосереджуюся на ревінні двигунів, на тому, як плескає об борт яхти вода. Я відпливаю зі свого тіла, нічого не відчуваю, коли він пхається в мене. Коли кінчає з хрипким стогоном.

Закінчивши, він навіть не чекає, поки я вдягнуся. Просто встає, вдягається й виходить з каюти. Я поволі сідаю. Двигуни працюють тихіше, звук перетворився на низьке мурчання. Визираючи в ілюмінатор, я бачу, що ми повертаємося до берега. Вечірка скінчилася.

Коли я нарешті виповзаю з каюти, яхта вже стоїть біля пристані, гості пішли. Містер Дезмонд посьорбує рештки шампанського біля барної стійки, Мама збирає дівчат.

– Що він тобі говорив? – питає вона мене.

Я стенаю плечима. Відчуваю, як Дезмонд пильнує за мною, боюся сказати щось не те.

– Чому він обрав тебе? Не сказав?

– Тільки спитав, скільки мені років.

– І все?

– Це все, що його обходило.

Мама розвертається до містера Дезмонда, який зацікавлено спостерігав за нами.

– Бачите? Я ж казала, – мовить вона йому. – Він завжди обирає наймолодшу в кімнаті. Йому начхати на зовнішність, але вони мусять бути юні.

Містер Дезмонд міркує над цим. Киває.

– Що ж, маємо його вдовольняти.

Олена прокидається й бачить, що я стою біля вікна й визираю між ґратами. Вікно підняте, усередину йде холод, та мені однаково. Я хочу лише вдихати свіже повітря. Вичистити вечірню отруту з легень, із душі.

– Холодно, – каже Олена. – Зачини вікно.

– Я задихаюся.

– І тепер тут мороз. – Вона підходить до вікна, зачиняє. – Я заснути не можу.

– Я теж, – шепочу.

Вона пильно дивиться на мене в світлі місяця, що ллється крізь брудне скло. Одна з дівчат за нашими спинами стогне вві сні. Ми слухаємо, як вони дихають у темряві, і раптом я розумію, що в кімнаті для мене не лишилося повітря. Дихати важко. Я чіпляюся за вікно, намагаюся підняти його, та Олена не дає, тримає.

– Міло, припини.

– Я помираю!

– У тебе істерика.

– Будь ласка, відчини. Відчини!

Я схлипую й чіпляюся за вікно.

– Хочеш Маму розбудити? Накликати біду?

Руки мені скрутило болючими пазурами, я навіть віконну раму не втримаю. Олена хапає мене за руки.

– Слухай, – каже. – Хочеш повітря? Буде тобі повітря. Але мусиш сидіти тихо. Іншим не можна про це знати.

Я надто сильно панікую, мені байдуже, що саме вона каже. Олена бере моє обличчя в долоні, змушує подивитися на себе.

– Ти цього не бачила, – шепоче.

Тоді дістає щось із кишені – щось, що слабко блищить у темряві.

Ключ.

– Звідки ти…

– Цс-с-с.

Вона бере ковдру зі своєї розкладачки, тягне мене до дверей, повз дівчат. Зупиняється, озирається на них, щоб переконатися, що всі сплять, тоді вставляє ключа в замок. Двері відчиняються, вона тягне мене далі, у коридор.

Я ошелешена. Забуваю, що задихаюся, бо ж ми вирвалися з в’язниці, ми вільні. Розвертаюся до сходів, щоб утекти, та Олена різко шарпає мене.

– Не туди, – каже вона. – Назовні не можна. Ключа від вхідних дверей немає. Їх тільки Мама може відчинити.

– Куди тоді?

– Я покажу.

Вона тягне мене далі. Я майже нічого не бачу. Повністю довіряюсь їй, дозволяю завести себе у двері. У вікно світить місяць, Олена блідим привидом рухається по спальні, бере стільця, тихо ставить посеред кімнати.

– Що ти робиш?

Вона не відповідає, стає на стілець, тягнеться до стелі. З рипінням падає люк у неї над головою, розгортається драбина.

– Куди вона веде? – питаю я.

– Ти ж хотіла свіжого повітря, так? То ходімо, подихаємо, – відповідає Олена й видирається нагору.

Я лізу слідом за нею крізь люк на горище. Місяць світить в єдине вікно, видно тіні коробок і старих меблів. Повітря тут застояне, зовсім не свіже. Олена відчиняє вікно, вилізає в нього. Раптом я усвідомлюю: на цьому вікні немає ґрат. І висунувши в нього голову, розумію чому. Земля надто далеко внизу. Звідси не втекти; стрибок – однаково що самогубство.

– Ну? – каже Олена. – Ти не полізеш?

Повертаю голову й бачу, що вона сидить на даху з сигаретою. Знову дивлюся на землю, вона так далеко, і руки стають липкі від однієї думки про те, щоб вилізти на карниз.

– Не лякайся ти так, – каже вона. – Це не страшно. Найгірше, що може статися, – впадеш і шию зламаєш.

Кінчик сигарети світиться, я відчуваю запах диму, який вона безтурботно видихає. Олена зовсім не нервується. У цю мить мені хочеться теж бути такою. Хочеться бути безстрашною.

Вилізаю у вікно, помаленьку просуваюся карнизом і, полегшено видихаючи, вмощуюся поруч із нею на даху. Вона розгортає ковдру, накидає нам обом на плечі, і ми пригортаємось одна до одної під теплою вовняною мантією.

– Це мій секрет, – каже Олена. – Я тільки тобі його довіряю.

– Чому мені?

– Катя мене за коробку цукерок видасть. Та й Надя надто дурна, щоб тримати язика за зубами. А ти інша. – Вона дивиться на мене, погляд замислений. Майже ніжний. – Може, ти й полохлива. Але не дурепа й не зрадниця.

Я відчуваю, як від її схвалення в обличчя б’є жаром, і це втіха, краща за наркотик. Краща за кохання. Несподівано й легковажно думаю: «Олено, я для тебе на все готова». Підсовуюся ближче до неї, прагну її тепла. Чоловічі тіла приносили мені лише покарання, а Оленине пропонує спокій, і м’які вигини, і волосся, що шовком ковзає мені по обличчю. Я дивлюся на вогник її сигарети, на те, як елегантно вона струшує попіл.

– Затягнешся? – питає вона, пропонуючи сигарету мені.

– Я не курю.

– Ха. Тобі це, однак, ні до чого, – каже вона і знову затягується. – Мені теж користі ніякої, але не пропадати ж їм.

– Де ти їх взяла?

– На яхті. Цілу пачку поцупила, і ніхто не помітив.

– Ти їх украла?

Олена сміється.

– Я багато чого краду. Як думаєш, звідки в мене ключ? Мама думає, що загубила його, от корова. – Вона знову затягується, її обличчя коротко освітлюється оранжевим. – Я і в Москві так робила. Вправна була. Якщо говориш англійською, тебе пустять до будь-якого готелю, де можна зняти кількох чоловіків. Обчистити кілька кишень.

Вона видихає хмарку диму.

– Тому мені не можна повертатися додому. Мене там знають.

– І не хочеться?

Вона стенає плечима, струшує попіл.

– Там нічого для мене немає. Тому я й поїхала.

Я дивлюся на небо. Зірки схожі на розлючені шпильки світла.

– Тут теж немає. Я не знала, що так вийде.

– Думаєш про втечу, так, Міло?

– А ти ні?

– І до чого тобі повертатися? Думаєш, родина тебе прийме, якщо дізнається, чим ти тут займалася?

– У мене є тільки бабуся.

– І що б ти робила в Кривичах, якби твої мрії здійснилися? Стала б заможною, вийшла б за хорошого чоловіка?

– У мене немає мрій, – шепочу я.

– Краще вже так, – гірко сміється Олена. – Тоді й розчарувань нема.

– Але що завгодно й де завгодно краще, ніж це.

– Думаєш? – Вона дивиться на мене. – Я знала одну дівчину, яка втекла. Ми були на вечірці, такій, як сьогодні. У будинку містера Дезмонда. Вона вилізла з вікна й подалася геть. І це була перша з її проблем.

– Чому?

– Що ти там їстимеш? Де житимеш? Якщо не маєш документів, то й не виживеш, не продаючи себе, а це можна робити й тут. Та дівчина зрештою пішла в поліцію, і знаєш, що сталося? Її депортували до Білорусі. – Олена видихає дим і знову дивиться на мене. – Ніколи не довіряй поліції. Вони не друзі.

– Але ж вона втекла. Повернулася додому.

– Знаєш, що станеться, якщо втечеш і повернешся додому? Тебе там знайдуть. І твою родину теж. А тоді краще було б раніше вмерти. – Олена гасить сигарету. – Можливо, тут і пекло. Але принаймні шкіру живцем не знімають, як із неї там.

Мене трусить, і не від холоду. Я знову згадую Аню. Я завжди думаю про бідолашну Аню, яка намагалася втекти. Не знаю, чи її тіло досі лежить у пустелі. Чи вже зогнила її плоть.

– Тоді виходу немає, – шепочу я. – Зовсім немає.

– Звісно є. Підіграєш їм. Трахаєш кількох чоловіків щодня, даєш їм те, чого вони хочуть. За кілька місяців чи за рік Мама отримає наступну партію дівчат, і ти станеш уживаним товаром. Тоді тебе відпустять. Тоді станеш вільна. Але якщо спробуєш утекти, з тебе зроблять приклад.

Вона дивиться на мене. Я здригаюся, коли вона несподівано торкається мого обличчя, кладе долоню мені на щоку. Шкірою відчуваю, які гарячі сліди лишають її пальці.

– Живи, Міло, – каже вона. – Це не назавжди.

14

Будинок вражав навіть за високими стандартами Бікон-Гілл – найбільший на вулиці визначних резиденцій багатьох поколінь бостонських брамінів. Гебріел був там уперше й за інших обставин міг би затриматися на мощеній бруківкою стежці, щоб помилуватися різними віконними перемичками, кованими прикрасами, химерним молотком на вхідних дверях. Однак сьогодні його не обходила архітектура, тож він поспішив піднятися сходами й подзвонити у двері.

Відчинила молода жінка в окулярах із черепаховою оправою та холодним оцінливим поглядом. «Остання хранителька воріт», – подумав він. Саме цю асистентку він бачив уперше, але вона цілком пасувала до образу типової дівчини зі штату Конвея: розумна, діяльна, певно з Гарварду. «Конвеєві розумники» – так називали в цьому районі молодих чоловіків і жінок, відомих блискучим розумом і абсолютною відданістю сенатору.

– Я Гебріел Дін, – відрекомендувався агент. – Сенатор Конвей на мене чекає.

– Вони в кабінеті, агенте Дін.

«Вони?»

– Ідіть за мною.

Дівчина розвернулася й швидко повела його коридором; низькі й немодно практичні підбори клацали темною дубовою підлогою, коли вони проминали ряд портретів на стіні: суворий патріарх за письмовим столом; чоловік у напудреній перуці й чорній мантії судді; третій стоїть перед оксамитовою зеленою завісою. У цьому коридорі демонструвалася видатна генеалогія Конвея – генеалогія, якою він зумисно не хизувався в своєму Джорджтаунському таунгаузі, де блакитна кров могла стати на заваді політичній кар’єрі.

Жінка тихо постукала у двері, тоді просунула голову до кімнати.

– Прийшов агент Дін.

– Дякую, Джилліан.

Гебріел увійшов до кабінету, двері тихо зачинилися за його спиною. Сенатор одразу ж вийшов назустріч йому з-за великого столу з вишневого дерева. Сивочолому Конвею було вже за шістдесят, та він досі рухався з силою й спритністю морпіха, і коли вони потиснули один одному руки, це було жорстке привітання чоловіків, які обидва були в бою й поважають один одного за це.

– Як тримаєтеся? – тихо запитав Конвей.

Запитання було таке обережне, що в очах Гебріела спалахнули неочікувані сльози. Він відкашлявся.

– Якщо чесно, – визнав Гебріел, – доводиться докласти неабияких зусиль, щоб тримати себе в руках.

– Я так розумію, що її зранку поклали до лікарні.

– Дитина мала народитися ще минулого тижня. Води відійшли вранці, і…

Він замовкнув, зашарівся. Розмови старих солдатів нечасто доходили до інтимних деталей анатомії їхніх дружин.

– Тож мусимо витягнути її звідти. Якомога швидше.

– Так, сер. – «І не просто скоро. Живою». – Сподіваюся, ви мені скажете, що відбувається насправді. Бо поліція Бостона нічого не розуміє.

– Ви за ці роки зробили мені чимало послуг, агенте Дін. Обіцяю, я зроблю все від мене залежне. – Сенатор розвернувся, махнув на крісла, що стояли перед масивним цегляним каміном. – Можливо, містер Сілвер допоможе.

Гебріел уперше зосередився на тому, хто сидів у шкіряному кріслі так тихо, що його дуже легко було не помітити. Він підвівся, і Гебріел побачив, що це незвично високий чоловік з негустим темним волоссям і м’якими очима, що дивилися крізь професорські окуляри.

– Навряд чи ви знайомі, – сказав Конвей. – Це Девід Сілвер, заступник директора Служби національної розвідки. Щойно прилетів з Вашингтона.

«Оце так сюрприз», – подумав Гебріел, потискаючи руку Девіда Сілвера. Директор Служби національної розвідки – висока посада рівня кабінету міністрів, з владою над усіма органами розвідки країни, від Федерального бюро розслідувань до військової розвідки та Центрального розвідувального управління. І Девід Сілвер був його заступник.

– Щойно ми дізналися про ситуацію, директор Вінн попросив мене прилетіти сюди, – сказав Сілвер. – У Білому домі вважають, що це не звичайна ситуація з заручниками.

– Хай би що нині значило «звичайна», – додав Конвей.

– Ми вже маємо прямий зв’язок із комісаром поліції, – сказав Сілвер. – Контролюємо розслідування бостонської поліції. Однак сенатор Конвей каже, що ви маєте додаткову інформацію, яка може вплинути на наш підхід.

Конвей махнув на канапу:

– Пропоную сісти. Нам є про що поговорити.

– Ви вважаєте, що це навряд чи стандартна криза з заручниками, – сказав Гебріел, умостившись на канапі. – Я теж так вважаю, і не лише тому, що це стосується моєї дружини.

– Що вам здається інакшим?

– Крім того, що почалося все з жінки? Що до неї прийшов озброєний товариш? Крім того, що вона вивела в прямий ефір щось подібне на код активації?

– Усе це тривожить директора Вінна, – сказав Сілвер. – До того ж є деталі, які дуже бентежать нас. Мушу визнати, коли я вперше почув запис, то сам особливо не надав цьому значення.

– Який запис?

– Дзвінка на радіостанцію. Ми попросили лінгвіста міністерства оборони проаналізувати її мову. У неї досконала граматика – практично занадто ідеальна. Ані скорочень, ані сленгу. Жінка, вочевидь, не американка, вона народилася за кордоном.

– Спеціаліст із переговорів бостонської поліції дійшов того ж висновку.

– Ось що нас бентежить. Якщо уважно послухати, що вона каже, особливо це стосується фрази «жереб кинуто», можна почути акцент. Він точно є. Можливо, російський, чи український, чи це інша східноєвропейська мова. Годі визначити точне походження, але це слов’янський акцент.

– Ось чому тривожиться Білий дім, – сказав Конвей.

Гебріел насупився.

– Вони підозрюють тероризм?

– Якщо уточнити – чеченський, – сказав Сілвер. – Ми не знаємо, хто ця жінка, як вона потрапила до країни. Знаємо, що чеченці часто використовують жінок у своїх атаках. Під час нападу на театр у Москві кілька жінок були обв’язані вибухівкою. Кілька років тому на півдні Росії впали два літаки, що летіли з Москви. Ми впевнені, що обидві катастрофи сталися через пасажирок із вибухівкою. Я веду до того, що ці терористи звикли використовувати жінок. Саме цього й боїться директор Служби національної розвідки – того, що ми маємо справу з людьми, яких не цікавлять переговори. Вони можуть бути готові до смерті, ба більше – до показової смерті.

– Чечня ворогує з Москвою. Не з нами.

– Війна з тероризмом – світова. Саме тому й було створено Службу національної розвідки – щоб 11 вересня ніколи не повторилося. Наша справа – зробити так, щоб наші розвідагенції працювали разом, а не перехресно, як іноді бувало. Без конкуренції, без ворожнечі між шпигунами. Ми застрягли в цьому разом. І ми всі згодні, що Бостонська бухта – спокуслива ціль для терористів. Вони можуть цілити в паливні склади чи в танкер. Один моторний човен, повний вибухівки, може стати справжньою катастрофою. – Він помовчав. – Ту жінку знайшли у воді, чи не так?

Конвей мовив:

– Ви наче вагаєтеся, агенте Дін. Що вас непокоїть?

– Тут ідеться про жінку, яка втрапила в цю ситуацію випадково. Вам же відомо, що її привезли до моргу як жертву втоплення? І поклали до лікарні після того, як вона отямилася?

– Так, – відповів Сілвер. – Історія дуже дивна.

– Тобто самотня жінка…

– Вона вже не самотня. Має напарника.

– Усе одно це не схоже на розплановану терористичну операцію.

– Ми не кажемо, що заручників було захоплено за планом. Вони були вимушені до такого розвитку подій. Можливо, усе почалося випадково. Можливо, вона впала за борт, коли її нелегально провозили до країни. Опритомніла в лікарні, зрозуміла, що її розпитуватимуть, і запанікувала. Вона може виявитись одним зі щупалець восьминога, частиною значно ширшої операції. Операції, яку рано викрили.

– Джозеф Роук не росіянин, він американець.

– Так, ми дещо знаємо про містера Роука з його армійського досьє, – завважив Сілвер.

– Навряд чи він схожий на типового симпатика чеченців.

– Ви знали, що містер Роук в армії займався вибухівкою?

– Так само, як багато інших солдатів, які не стали терористами.

– Також містер Роук має історію асоціальної поведінки. Проблеми з дисципліною. Ви про це знаєте?

– Я знаю, що його звільнили з позбавленням прав і привілеїв.

– Бо він ударив офіцера, агенте Дін. Неодноразово відмовлявся виконувати накази. Були навіть підозри щодо серйозного емоційного розладу. Армійський психіатр розглядав можливість діагнозу «параноїдальна шизофренія».

– Його пролікували?

– Роук відмовився від лікування. Після армії він, по суті, став відлюдником. Ми говоримо про того, хто, як Унабомбер, відійшов від суспільства, плекаючи старі образи. Роуку йшлося про урядові змови, він марив переслідуваннями. Це дуже розчарована людина, яка вважає, що уряд ним скористався. Він написав стільки листів до ФБР про свої теорії, що на нього заведено окрему справу. – Сілвер взяв теку зі столу, передав Гебріелові. – Тут є приклад його писанини, лист, надісланий ним до бюро в червні 2004 року.

Гебріел розгорнув теку, взяв листа.

«…Я надав вам опис кількох випадків задокументованих серцевих нападів, таємно спричинених PRC-25 у суміші з запаленим тютюном. Наше міністерство оборони добре знає, що ця комбінація становить собою смертельний нервово-паралітичний газ. Чимало ветеранів загинули таким чином, щоб адміністрація у справах ветеранів зекономила мільйони доларів на підтримці їхнього здоров’я. Невже у ФБР усім до цього байдуже?»

– Це один із десятків божевільних листів, які він писав бюро, своєму конгресмену, газетам і телеканалам. «Вашингтон Пост» отримала стільки цього параноїдального лайна, що викидає все, на чому стоїть його ім’я. Як бачите з цього зразка, він – розумний чоловік. Добре володіє словом. І переконаний у тому, що наш уряд – зло.

– Чому він не під психіатричним наглядом?

– Роук не вважає себе божевільним. Хоча всі навколо бачать, що він несповна розуму.

– Терористи не завербували би психа.

– Могли, якби побачили в ньому користь.

– Не можна контролювати таких людей чи передбачити, що вони вчинять.

– Але їх можна підбурити до насильства. Посилити їхню віру в те, що уряд працює проти них, і скористатися їхніми навиками. Роук може бути параноїком, але він знається на вибухівці. Це розчарований самітник з військовим вишколом. Ідеальний рекрут для терористів, агенте Дін. Поки ми не маємо доказів зворотного, мусимо припускати, що ситуація пов’язана з питанням національної безпеки. Навряд чи поліція Бостона спроможна сама з цим упоратися.

– То ось чому Джон Барсанті тут.

– Хто?

Сілвер мав спантеличений вигляд.

– Агент Барсанті, з людей заступника директора ФБР. Бюро зазвичай не відправляє агентів з Вашингтона, якщо є місцеве відділення.

– Я не знав, що до справи залучено ФБР, – відповів на це Сілвер.

Це ошелешило Гебріела. Служба національної розвідки мала владу над ФБР; Сілвер мав би знати про втручання Барсанті.

– Рятувальну операцію проводитиме не ФБР, – сказав Сілвер. – Ми дали дозвіл спеціальному антитерористичному відділу підрозділу стратегічної підтримки.

Гебріел витріщився на нього:

– Ви залучаєте команду з Пентагону? Військова операція на території США?

Втрутився сенатор Конвей:

– Я знаю, агенте Дін, що це звучить незаконно. Але нещодавно з’явилася директива JSC Conplan 0300-97. Вона дозволяє Пентагону використовувати військові антитерористичні загони в наших кордонах, якщо в цьому є потреба. Директива нова, про неї мало хто взагалі знає.

– І вам здається, що це хороша ідея?

– Чесно? – Сенатор зітхнув. – Вона мене до біса лякає. Але директива офіційна. Військові мають право ввійти.

– І недарма, – сказав Сілвер. – Якщо ви не помітили, наша країна – під нападом. Це наша нагода зачистити гніздо, поки воно не завдало удару. Поки ще більше людей не опинилося під загрозою. У великому масштабі цей інцидент може виявитись удачею.

– Удачею?

Сілвер надто пізно збагнув свою нетактовність. Примирливо підняв руку.

– Перепрошую, жахливу річ сказав. Я так концентруюся на своїй місії, що іноді нічого навколо не бачу.

– Так само можете й не бачити подробиць ситуації.

– Що ви хочете сказати?

– Ви дивитеся на цю облогу й автоматично думаєте про тероризм.

– Маю зважати на таку можливість. Вони змусили нас до цього. Не забувайте.

– До виключення всіх інших варіантів?

– Звісно ні. Цілком вірогідно, що йдеться просто про двох божевільних. Про двох людей, які намагаються уникнути ув’язнення після того, як застрелили поліціянта в Нью-Гейвені. Ми розглянули таку можливість.

– І все одно зосередилися на тероризмі.

– Із містером Вінном інакше не можна. Він серйозно ставиться до своєї роботи директора Служби національної розвідки.

Конвей спостерігав за Гебріелом, за його реакцією.

– Я бачу, вам не подобається теорія про терористів.

– Як на мене, це надто просто, – відповів Гебріел.

– А ви як усе це поясните? Чого хочуть ці люди? – запитав Сілвер.

Він відкинувся на спинку крісла, схрестивши довгі ноги, поклавши розслаблені руки на бильця. Жодної ознаки напруженості в худорлявому тілі. «Його насправді не цікавить моя думка, – подумав Гебріел. – Він для себе вже все вирішив».

– Я поки що не маю відповіді, – сказав він уголос. – Натомість маю чимало дивних деталей, які не можу пояснити. Саме тому й зателефонував сенаторові Конвею.

– Які саме деталі?

– Я щойно відвідав розтин того охоронця. Чоловіка, застреленого нашою невідомою. Виявилося, що він узагалі не працював у лікарні. Ми не знаємо, хто він був.

– Відбитки пальців перевірили?

– В АДІС[2]2
  Автоматизована дактилоскопічна інформаційна система.


[Закрыть] їх не знайшли.

– Тож кримінального минулого він не має.

– Ні. Відбитків немає в жодній з перевірених нами баз.

– Не всі здають відбитки пальців.

– Цей чоловік увійшов до лікарні зі зброєю, зарядженою двохкульними патронами.

– Це несподівано, – завважив Конвей.

– Що таке двохкульний патрон? – спитав Сілвер. – Я лише юрист, тому прошу пояснити. Боюся, що, коли йдеться про зброю, я просто неписьменний.

– Це коли в один патрон заряджається більше однієї кулі, – відповів Конвей. – Заради більшої вірогідності смертельного пострілу.

– Я щойно говорив з балістичною лабораторією поліції Бостона, – сказав Гебріел. Вони знайшли патрон із палати. Це М-198.

Конвей пильно подивився на нього.

– Такі є на озброєнні армії США. В охоронця таке навряд чи побачиш.

– У підробного охоронця. – Гебріел дістав із нагрудної кишені згорнутий аркуш. Розгладив на столику. – І ось іще деталь, яка мене турбує.