Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)

29

– Так дивно вас бачити, докторко Айлс, – сказав Пітер Лукас. – Зважаючи на те, що телефоном з вами зв’язатися неможливо.

Він швидко потиснув їй руку, жестом виправдано прохолодним і діловим: Мора йому не перетелефонувала. Репортер провів її через вестибюль «Бостон Триб’юн» до посту охорони, там Морі вручили помаранчевий бедж відвідувачки.

– На виході повернете, мем, – сказав охоронець.

– Не забудьте, – додав Лукас, – або він переслідуватиме вас, мов той пес.

– Зрозуміла, – відгукнулася Мора, чіпляючи бедж на блузку. – У вас тут охорона краща, ніж у Пентагоні.

– Уявляєте, скількох людей щодня вибішує ця газета? – Він натиснув кнопку виклику ліфта, глянув на її обличчя й усмішки не побачив. – Ой. Ви, певно, одна з них. Це тому не перетелефонували?

– Чимало людей були незадоволені тією колонкою, яку ви про мене написали.

– Незадоволені вами чи мною?

– Мною.

– Я не так вас процитував? Не так представив?

Мора завагалася. Визнала:

– Ні.

– То чому ви злі на мене? Бо це помітно.

Вона глянула на нього:

– Я була з вами надто відверта. Не варто було.

– Ну, мені було приємно поговорити з відвертою жінкою, – сказав він. – Таке нечасто буває.

– Знаєте, скільки дзвінків я отримала? Про теорію воскресіння Христа?

– А. Це.

– Навіть з Флориди. Людей зачепило моє святотатство.

– Ви сказали те, що думаєте.

– З публічною роботою, як у мене, це буває небезпечно.

– Це нюанс вашої роботи, докторко Айлс. Ви – публічна особа, і якщо скажете щось цікаве, це потрапить у ЗМІ. Принаймні ви змогли сказати щось цікаве, на відміну від більшості тих, у кого я беру інтерв’ю.

Відчинилися двері ліфта, вони ввійшли. Знову будучи з ним наодинці, вона гостро усвідомлювала, що він її пильнує. Що стоїть до незручного близько.

– То чому ви мені телефонували? – спитала вона. – Намагаєтеся створити мені ще більшу халепу?

– Хотів дізнатись, як пройшли розтини Джо та Олени. Звіту так і не було.

– Я не завершила аутопсію. Тіла було переведено до лабораторії ФБР.

– Але ж ваше бюро мало тимчасовий контроль над ситуацією. Не віриться, що тіла просто лежали у вашому холодильнику і ви їх не оглядали. Це на вас не схоже.

– А що саме було б на мене схоже? – Мора подивилася на нього.

– Допитливість. Рішучість. – Лукас усміхнувся. – Упертість.

– Як у вас?

– З вами впертість мені нічого не дає. А я думав, що ми можемо потоваришувати. Не те щоб чекав чогось особливого.

– А чого ви чекаєте?

– Вечері? Танців? Принаймні коктейлів?

– Ви серйозно?

Репортер відповів, сором’язливо стенувши плечима.

– Варто було спробувати.

Ліфт відчинився, вони вийшли.

– Вона померла від вогнепальних поранень у бік і голову, – сказала Мора. – Гадаю, ви це хотіли знати.

– Скільки поранень? Скільки було стрільців?

– Хочете кривавих подробиць?

– Хочу точності. Це значить піти до самого джерела, навіть виставивши себе дурнем.

Вони пройшли відділом новин, повз репортерів, які клацали клавіатурами, до столу, на якому кожен квадратний сантиметр поверхні вкривали документи й наліпки з нотатками. Жодної фотографії дитини, чи жінки, чи бодай собаки. Це місце було призначене суто для роботи, хоча вона й спитала себе, скільки роботи можна спромогтися виконати в такому хаосі.

Лукас конфіскував стілець від сусіднього столу, прикотив для Мори. Стілець голосно завищав, коли вона на нього сіла.

– Отже, ви мені не перетелефоновуєте, – сказав репортер, теж сідаючи. – Але приходите до мене на роботу. Це можна вважати неоднозначним сигналом?

– Справа ускладнилася.

– І тепер вам щось від мене потрібно.

– Ми всі намагаємося зрозуміти, що сталося тієї ночі. І чому так сталося.

– Якщо ви маєте до мене якісь запитання, можна було просто взяти телефон. – Він пришпилив її до місця поглядом. – Я б вам перетелефонував, докторко Айлс.

Вони помовчали. За іншими столами дзвонили телефони, клацали клавіатури, а Мора з Лукасом дивилися один на одного, і повітря між ними гострилося роздратуванням і чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати. Сильним духом взаємного притягнення. «Чи це мені тільки здається?»

– Пробачте, – нарешті сказав він. – Я поводжусь як придурок. Тобто ви ж приїхали. Навіть якщо задля своїх цілей.

– Ви теж маєте зрозуміти мою позицію, – відповіла Мора. – Як публічна особа, я постійно отримую дзвінки від репортерів. Дехто з них – тобто більшість – не дбає про збереження приватності жертв чи згорьованих родин, не кажучи вже про те, щоб не ставити під загрозу розслідування. Я навчилася бути обачна й стежити за словами. Забагато разів обпікалася на репортерах, які присягалися, що мої слова залишаться «поза протоколом».

– То ви тому не телефонували? Професійна обачність?

– Так.

– Інших причин не було?

– Які ще можуть бути причини?

– Не знаю. Може, я вам не сподобався.

Він дивився так пильно, що ставало важко підтримувати зоровий контакт. Їй було незатишно.

– Ви мені не «не подобаєтеся», містере Лукас.

– Йой. От тепер я знаю, що таке, коли тебе проклинають добрим словом.

– Я думала, у репортерів шкіра товща.

– Ми всі хочемо подобатися, особливо людям, якими захоплюємося. – Він нахилився ближче. – І, до речі, не містер Лукас. Пітер.

Знову тиша, бо Мора так і не зрозуміла, флірт то був чи маніпуляція. Для цього чоловіка це могло бути одне й те саме.

– Пролетів, як фанера над Парижем, – прокоментував Лукас.

– Мені приємні лестощі, але краще б ви говорили прямо.

– Я думав, що так і говорю.

– Вам від мене потрібна інформація. Мені від вас – так само. Просто не хотіла говорити про це по телефону.

Він із розумінням кивнув.

– Гаразд. Отже, простий обмін.

– Мені треба знати…

– Одразу до справ? Я навіть кави вам запропонувати не можу?

Лукас підвівся й пішов до кавника.

Глянувши на карафу, Мора побачила лише тягучі, мов смола, рештки й швидко сказала:

– Мені не треба, дякую.

Він налив собі кави й усівся.

– То звідки небажання обговорювати це по телефону?

– Багато чого… сталося.

– Багато чого? Хочете сказати, що ви не довіряєте власному телефону?

– Як я вже казала, це складна справа.

– Втручання федералів. Конфісковані балістичні докази. ФБР воює з Пентагоном. Ті, хто взяли заручників, досі не впізнані. – Він засміявся. – Так, я б сказав, що все стає дуже складно.

– Вам усе це відомо.

– Тому нас і називають репортерами.

– З ким ви говорили?

– Думаєте, я відповідатиму на це? Скажімо так: я маю друзів серед правоохоронців. І маю свої теорії.

– Щодо чого?

– Джозеф Роук і Олена. І що насправді стояло за ситуацією з заручниками.

– Ніхто насправді не знає відповіді.

– Але я знаю, що думають правоохоронці. Знаю, які в них теорії. – Він поставив горня на стіл. – Джон Барсанті провів зі мною години зо три, ви це знали? Усе смикав, розкопував, намагався дізнатися, чому Джозеф Роук хотів говорити лише зі мною. Є в допитах дещо цікаве. Той, кого допитують, може чимало дізнатися з запитань. Я знаю, що два місяці тому Олена та Джо разом були в Нью-Гейвені, де він застрелив копа. Можливо, вони були коханці, можливо – колеги за божевіллям, але після такого інциденту вирішили розділитися. Принаймні мали б вирішити, якщо були розумні, а тупими вони мені не здаються. Але мусили мати спосіб тримати контакт. Перегрупуватися за потреби. І вони обрали Бостон за місце зустрічі.

– Чому Бостон?

Він дивився прямо, погляду було не уникнути.

– Ви дивитеся на причину цього.

– Це ви?

– Це не з егоїзму. Я просто кажу про те, як, схоже, думає Барсанті. Джо й Олена чомусь побачили в мені героя-хрестоносця і приїхали в Бостон до мене.

– І це приводить нас до запитання, з яким прийшла я. – Мора нахилилася до нього. – Чому ви? Вони ж не з капелюха ваше ім’я витягли. Може, Джо й був психічно нестабільний, але він був розумний. Активно читав газети й журнали. Його увагу мало привернути щось, написане вами.

– Я знаю відповідь. Барсанті проговорився, коли питав про колонку, яку я написав на початку червня. Про «Баллентрі Компані».

Вони замовкли, поки повз них до кавника пройшла інша репортерка. Чекаючи, поки вона наллє собі кави, не зводили очей одне з одного. Лише коли жінка знову відійшла на достатню відстань, Мора сказала:

– Покажіть мені колонку.

– Вона є в новинній базі. Зараз подивлюся.

Він розвернувся до комп’ютера, відкрив вікно пошуку, вбив своє ім’я й натиснув кнопку.

Екран заповнили дописи.

– Зараз знайду потрібну дату, – сказав він, гортаючи їх.

– Тут усе, що ви взагалі коли-небудь писали?

– Так, певно, ще за період єті.

– Перепрошую?

– Коли я закінчив школу журналістики, мусив виплачувати чималий кредит за навчання. Брався за все, що пропонували, зокрема висвітлення конвенту, присвяченого єті, у Каліфорнії. – Лукас подивився на Мору. – Визнаю, щодо новин я був справжня хвойда. Але мусив оплачувати рахунки.

– А тепер ви поважний журналіст?

– Ну, аж так я не сказав би…

Він зупинився, натиснув на статтю.

– Гаразд, ось ця колонка, – сказав і підвівся, поступаючись їй місцем. – Ось що я в червні писав про «Баллентрі».

Мора всілась у звільнене крісло й зосередилася на тексті, що мерехтів на екрані.

«Війна – справа прибуткова: бізнес “Баллентрі” процвітає.

Поки економіка Сполучених Штатів занепадає, один сектор досі може потішитися хорошим прибутком. Мегапідрядник міністерства оборони “Баллентрі Компані” розкошує серед нових угод, як рибина у приватному ставку…»

– Зрозуміло, що стаття не надто порадувала «Баллентрі», – сказав Лукас. – Але не я один пишу такі речі. Інші репортери теж вдавалися до такої критики.

– І все одно Джо обрав вас.

– Можливо, час був влучний. Можливо, йому того дня потрапила до рук «Триб’юн» із моєю колонкою про велике й страшне «Баллентрі».

– Можна подивитися, що ще ви писали?

– Прошу.

Мора повернулася до списку статей у пошуку.

– А ви плідний автор.

– Я вже більше двадцяти років пишу про все, від війн банд до шлюбів геїв.

– І єті.

– Навіть не нагадуйте.

Вона погортала першу, другу сторінку, перейшла до третьої – і зупинилася.

– Це статті з Вашингтона.

– Я ж вам наче говорив. Був кореспондентом «Триб’юн» у Вашингтоні. Протримався там два роки.

– Чому?

– Ненавиджу це місце. І визнаю, я – щирий янкі. Скучив за місцевими зимами, тож у лютому повернувся до Бостона.

– Про що писали в окрузі Колумбія?

– Про все. Великі статті. Політика, кримінальна ситуація. – Він помовчав. – Цинік скаже, що між двома останніми різниці немає. Я радше писатиму про соковите велике вбивство, ніж ганятимусь увесь день за якимсь висохлим, мов мумія, сенатором.

Мора зиркнула на нього через плече.

– Ви колись мали справу з сенатором Конвеєм?

– Авжеж. Це один із наших сенаторів. – Лукас помовчав. – Чому ви питаєте про Конвея?

Коли Мора не відповіла, він нахилився до неї, узявся за спинку крісла.

– Докторко Айлс, – раптом стишив він голос, дихаючи їй у волосся. – Не хочете розповісти, про що ви думаєте?

Вона не зводила очей з екрана.

– Просто намагаюся встановити зв’язки.

– Лоскіт відчуваєте?

– Що?

– Я це так називаю. Коли раптом розумію, що натрапив на щось цікаве. Воно ж шосте чуття чи екстрасенсорне сприйняття. Розкажіть, чому сенатор Конвей викликає у вас бажання щось уточнити.

– Він працює в комісії з розвідки.

– Я брав у нього інтерв’ю в листопаді чи грудні. Стаття десь є.

Мора проглянула заголовки про слухання в Конгресі, терористичні загрози та арешт конгресмена від Массачусетса за нетверезе кермування і знайшла статтю про сенатора Конвея. Тоді перевела погляд на інший заголовок, датований 15 січня.

«Жителя Рестона знайшли мертвим на яхті. З 2 січня бізнесмена ніхто не бачив».

Вона зосередилася саме на даті. 2 січня. Розкрила допис, і сторінка заповнилася текстом. За мить до того Лукас згадував лоскіт. Тепер Мора його відчула.

Розвернулася до репортера.

– Розкажіть мені про Чарльза Дезмонда.

– Що саме ви хочете знати?

– Усе.

30

«Хто ти, Міло? І де ти?».

Вона мусила десь лишити слід. Джейн налила собі свіжої кави, сіла за стіл на кухні й окинула оком усі папери, які зібрала з того часу, як повернулася додому з лікарні. Ось аутопсія та лабораторні звіти від поліції Бостона, файли поліції Лісбурга щодо різанини в Ешберні, Мурові документи на Джозефа Роука та Олену. Вона вже продивилась усе по кілька разів, шукаючи слідів Міли, жінки, обличчя якої ніхто не бачив. Єдиним фізичним свідченням існування Міли був автомобіль Джозефа Роука: кілька рудих людських волосин із заднього сидіння, які не підходили ані Роуку, ані Олені.

Джейн сьорбнула кави і знову потяглася по папери на покинуте авто Джозефа Роука. Вона вже навчилася працювати, коли Реджина засинала, і тепер, коли дочка нарешті спала, не марнуючи часу, поринула в пошуки Міли. Продивилася список речей, знайдених в автомобілі, знову переглянула жалюгідне зібрання його земних скарбів. Спортивна сумка, повна брудного одягу й рушників, украдених у мотелях. Пакет із пліснявим хлібом і банкою арахісового масла, дюжина банок із віденськими сосисками. Харчування чоловіка, який не має нагоди готувати. Харчування втікача.

Джейн перегорнула до результатів трасологічної експертизи, зосередилася на аналізі волосся та тканин. Авто було надзвичайно брудне, і на передньому, і на задньому сидіннях знайшлося чимало різних волокон природного й штучного походження, а також чимало різних волосин. Її зацікавили знайдені на задньому сидінні, тож вона затрималася на цьому звіті.

«Людське волосся. A02/B00/C02 (7 см)/D42

Волосся з голови. Злегка хвилясте, стрижень сім сантиметрів, пігмент рудий, середньо насичений».

«Поки що це все, що ми про тебе знаємо, – подумала Джейн. – У тебе коротке руде волосся».

Вона повернулася до знімків машини. Уже бачила їх раніше, але знову й знову вивчала порожні бляшанки від «Ред Булла» й зібгані обгортки від цукерок, стьобану ковдру й брудну подушку. Затримала погляд на таблоїді на задньому сидінні.

«Віклі Конфіденшл».

Джейн знову вразило те, якою чужорідною здавалася ця газета в чоловічому авто. Невже Джо справді обходило те, чим переймається Мелані Ґріффіт або ж чий чоловік насолоджувався за містом приватними танцями? Це був жіночий таблоїд, жінок справді непокоїли проблеми кінозірок.

Вона вийшла з кухні, зазирнула до дитячої кімнати. Реджина ще спала – рідкісна мить спокою, яка скоро мала завершитися. Джейн тихо зачинила двері, вислизнула з квартири й пішла до сусідки.

Місіс О’Браян відчинила не одразу, але вона була помітно рада гостям. Будь-яким.

– Вибачте, що турбую вас… – почала Джейн.

– Заходь, заходь!

– Я ненадовго. Лишила Реджину в ліжечку, тож…

– Як вона? Знову вночі плакала.

– Вибачте за це. Вона не дуже добре спить.

Місіс О’Браян нахилилася до неї й прошепотіла:

– Бренді.

– Перепрошую?

– На пустушку. Я так з обома своїми хлопцями робила. Спали наче янголятка.

Джейн знала синів цієї жінки. Слово «янголятка» для них не дуже годилося.

– Місіс О’Браян, – сказала вона, поки не отримала чергову порцію повчань поганої матері. – Ви ж передплачуєте «Віклі Конфіденшл», правда?

– Щойно новий номер отримала. «Розбещені домашні улюбленці Голівуду»! Ти знала, що в деяких готелях є номери спеціально для собак?

– А ви маєте випуски з минулого місяця? Я шукаю той, де Мелані Ґріффіт на обкладинці.

– О, я знаю, про що ти.

Місіс О’Браян помахом руки запросила її до квартири. Джейн пішла слідом за нею до вітальні та з подивом витріщилася на стоси журналів на всіх горизонтальних поверхнях. Там мали бути випуски «Піпл», «Ентертейнмент Віклі» та «Ас» років за десять.

Місіс О’Браян пішла просто до конкретного стосу, попорпалася в журналах і дістала випуск із Мелані Ґріффіт.

– Так, пам’ятаю. Оцей добрий був, – сказала вона. – «Катастрофи пластичної хірургії!». Якщо думаєш про підтяжку обличчя, краще почитай. Одразу й думати забудеш.

– Можна я його позичу?

– Але ж повернеш?

– Авжеж. Це тільки на день-два.

– Бо я хочу його мати. Люблю перечитувати.

Вона, певно, ще й усі деталі пам’ятала.

Знову всівшись за свій стіл, Джейн подивилася на дату виходу таблоїда – 20 липня. Він з’явився у продажу лише за тиждень до того, як Олену виловили в затоці Гінґем. Вона розгорнула примірник, почала читати. Виявилось, що це цікаво, і подумалося: «Господи, яка маячня. Але ж весела маячня. Я й не знала, що він гей чи що вона чотири роки не мала сексу. І чого всі такі поведені на товстій кишці?» Вона проковтнула статтю про пластичну хірургію й продовжила читання, проминувши надзвичайні ситуації в моді, «Я бачив янголів» і «Відважний кіт рятує родину». Чи Джозеф Роук читав про ті ж плітки, ті ж модні образи зірок? Чи він вивчав ті ж обличчя, спотворені хірургами, й думав: «Це не для мене. Старітиму з гідністю»?

Ні, авжеж ні. Джозеф Роук таке не читав би.

«То як журнал опинився в його авто?»

Джейн перейшла до рекламних оголошень на останніх двох сторінках. Тут рекламувалися послуги екстрасенсів і цілителів і можливість заробляти вдома. Невже хтось на таке ведеться? Невже хтось справді думає, що можна «заробити до 250 доларів на день склеюванням конвертів»? На середині сторінки починались особисті оголошення, і вона раптом завмерла, дивлячись на два рядки. Два знайомі слова.

«Жереб кинуто».

Під словами були дата, час і телефонний номер із кодом 617. Бостон.

«Це може бути просто збіг», – подумала Джейн. Може, двійко коханців домовляються про потайну зустріч. Або це щодо наркотиків. Найімовірніше, Олена, Джо та Міла тут ні до чого.

Серце калатало, вона взяла слухавку телефона на кухні й набрала номер з оголошення. Пішов сигнал виклику. Три, чотири, п’ять. Автовідповідач не ввімкнувся, ніхто не відповів. Телефон просто дзвонив, вона втратила лік дзвінкам. «Можливо, це телефон мертвої жінки».

– Алло? – відповів чоловік.

Джейн заклякла на півдорозі до того, щоб покласти слухавку. Швидко знову піднесла її до вуха.

– Є там хтось? – нетерпляче спитав чоловік.

– Алло? – сказала Джейн. – Хто це?

– А це хто? Це ж ви телефонуєте.

– Перепрошую. Мені дали цей номер, але без імені.

– А тут і немає імені. Це таксофон.

– Де ви?

– Фаной-Гілл. Проходив, коли почув дзвінок. Тож якщо ви шукаєте конкретну людину, не можу допомогти. Бувайте.

Він поклав слухавку.

Джейн знову витріщилася на оголошення. На ці два слова.

«Жереб кинуто».

Вона знову потяглася по телефон, набрала номер.

– «Віклі Конфіденшл», – відповіла жінка. – Відділ реклами.

– Вітаю, – сказала Джейн. – Я хотіла б подати оголошення.

– Треба було спочатку обговорити це зі мною, – сказав Гебріел. – Не віриться, що ти сама на це пішла.

– Не мала часу тобі телефонувати. Вони приймали оголошення до п’ятої вчорашнього дня. Мусила робити вибір одразу ж.

– Ти не знаєш, хто відповість. А тепер твій номер піде в друк.

– Найгірше, що може статися, – отримаю кілька дурних дзвінків, от і все.

– Або тебе затягне в щось значно небезпечніше, ніж ми уявляємо. – Гебріел жбурнув журнал на стіл. – Це треба влаштувати через Мура. Поліція Бостона може відстежувати й перевіряти дзвінки. Треба спочатку все продумати.

Він подивився на дружину.

– Джейн, скасуй оголошення.

– Не можу. Кажу тобі, надто пізно.

– Господи. Я на дві години поїхав до офісу, а моя дружина тим часом вирішила побавитися в небезпечні ігри на нашій кухні.

– Гебріеле, це лише два рядки оголошення в журналі. Або хтось перетелефонує, або ніхто на це не клюне.

– Що, як клюне?

– Тоді дозволю Муру з цим розбиратися.

– Ти йому дозволиш? – реготнув Гебріел. – Це його робота, не твоя. Ти в декреті, не забула?

Наче підкреслюючи цей факт, із дитячої кімнати долинув голосний плач. Джейн пішла по дочку й виявила, що Реджина, як завжди, виборсалася з ковдри й вимахувала кулачками, розгнівана тим, що на її вимоги не відповідають негайно. «Сьогодні всі мною незадоволені», – подумала Джейн, виймаючи Реджину з колиски. Спрямувала голодний ротик немовляти до своїх грудей і скривилася, коли воно вчепилося в неї яснами. «Я стараюся бути хорошою мамою, – подумала вона. – Дуже стараюся. Але я так утомилася смердіти кислим молоком і тальком. Утомилася бути втомленою. Знаєш, мала, я колись ганялася за поганцями».

Вона віднесла дитину на кухню й стояла, переминаючись з ноги на ногу, намагаючись вдовольнити Реджину навіть тоді, коли сама була готова вибухнути.

– Навіть якби я хотіла, однак не змогла б скасувати оголошення, – з викликом сказала вона. Під її поглядом Гебріел пішов до телефона. – Кому ти телефонуєш?

– Муру. Нехай тепер він цим займається.

– Це мій номер. Моя ідея.

– І не твоє розслідування.

– Я не кажу, що мушу тут головувати. Я дала точний час і дату. Може, тоді й сядемо всі разом і подивимося, хто зателефонує? Ти, я і Мур. Я просто хочу бути там, коли це станеться.

– Ти маєш відступити, Джейн.

– Я вже вплуталася.

– У тебе є Реджина. Ти тепер мати.

– Але я не померла. Ти мене чуєш? Я. Ще. Жива.

Здавалося, що її слова зависли в повітрі, бринячи від люті, мов мідні цимбали. Реджина припинила смоктати, розплющила очі й здивовано подивилася на матір. Холодильник здригнувся й замовк.

– Я не кажу, що це не так, – тихо мовив Гебріел.

– Але з того, що ти говориш, могло б бути й навпаки. «О, у тебе є Реджина. Ти маєш важливішу роботу. Мусиш сидіти вдома, виробляти молоко, і нехай твій мозок гниє». Я коп і мушу повернутися до роботи. Я за нею скучила. Скучила за бісовими сигналами мого пейджера.

Вона нервово вдихнула й сіла за стіл, видихнула з розчарованим схлипуванням.

– Я коп, – прошепотіла вона.

Чоловік сів навпроти неї.

– Я це знаю.

– Мені здається, що ні. – Джейн витерла обличчя долонею. – Ти не розумієш, хто я така. Думаєш, що одружився з іншою людиною. З Ідеальною Матусею.

– Я точно знаю, з ким одружився.

– Реальність – стерво, правда? І я теж.

– Ну, – кивнув Гебріел, – іноді.

– Не те щоб я тебе не попереджала.

Вона підвелася. Реджина була дивно тиха, дивилася на Джейн так, наче матуся раптом стала їй цікава.

– Ти знаєш, хто я така, і я завжди казала: приймай це або йди.

Вона рушила до виходу з кухні.

– Джейн.

– Реджині треба змінити підгузок.

– Чорт, ти тікаєш від суперечки.

Джейн розвернулася до нього.

– Я не тікаю.

– То посидь зі мною. Бо я від тебе не тікаю – і не збираюся.

Вона дивилася на чоловіка й думала: «Це так важко. Бути одруженою так важко й страшно, і він має слушність: я хочу втекти. Насправді я тільки й хочу, що відступити туди, де мене ніхто не скривдить».

Узяла стілець і сіла.

– Багато що змінилося, розумієш, – сказав Гебріел. – Усе не так, як раніше, коли в нас не було Реджини.

Вона мовчала, досі зла на те, що він погодився з тим, що вона стерво. Навіть якщо це й правда.

– Якщо щось станеться з тобою, постраждаєш не лише ти. У тебе є дочка. Ти маєш думати про інших.

– Я на материнство підписалася, а не на ув’язнення.

– Хочеш сказати, тобі шкода, що вона в нас є?

Джейн подивилася на Реджину. Дочка витріщалася на неї великими очима, наче розуміла кожне слово.

– Ні, звісно ж ні. Просто… – Вона похитала головою. – Я більше, ніж лише її мати. Я ще й я. Але я втрачаю себе, Гебріеле. Щодня відчуваю, що потроху зникаю. Наче Чеширський кіт у Країні Див. Щодня дедалі важче пам’ятати, хто я була. А тоді ти приходиш і лаєшся на мене за те оголошення. Хоч мусиш визнати: це блискуча ідея. І я собі думаю: гаразд, тепер я точно загубилася. Навіть власний чоловік забув про те, хто я така.

Гебріел нахилився до неї, пропалюючи поглядом.

– Ти розумієш, як мені було, коли ти стала заручницею в тій лікарні? Ти хоч уявляєш? Думаєш, ти така сильна. Чіпляєш на себе зброю й одразу стаєш Диво-Жінкою. Але якщо ти постраждаєш, не лише тобі буде боляче, Джейн. Мені теж. Ти про мене хоч колись думаєш?

Вона не відповіла.

Він засміявся, але це було схоже на голос пораненої тварини.

– Так, я скалка в дупі, завжди намагаюся тебе захистити від тебе ж самої. Хтось мусить це робити, бо ти – свій найгірший ворог. Ніколи не перестаєш намагатися щось довести. Ти досі – молодша сестра Френкі Ріццолі, яку всі зневажають. Дівчисько. Ти досі недостатньо хороша для того, щоб бавитися разом з хлопцями, і ніколи такою не станеш.

Джейн просто дивилася на нього: те, як добре він її знав, було нестерпно. Як точно цілили його стріли, як жорстоко.

– Джейн. – Гебріел простягнув руку через стіл. Вона не встигла відсахнутися, і він уже тримав її за руку, не збираючись відпускати. – Ти не мусиш доводити свою цінність мені, чи Френкі, чи будь-кому іншому. Я знаю, зараз тобі важко, але ти й не помітиш, як уже повернешся до роботи. Тож дай адреналіну відпочити. Дай мені відпочити. Дозволь просто насолодитися тим, що моя дружина й дочка вдома і в безпеці, хоч трохи.

Він не відпускав її руку. Вона подивилася на це й подумала: «Цей чоловік не вагається. Байдуже, як я на нього тисну, він завжди поруч. Заслуговую я на нього чи ні». Їхні пальці переплелися в мовчазному перемир’ї.

Задзвонив телефон.

Реджина заверещала.

– Що ж, – зітхнув Гебріел. – Спокій тривав недовго.

Він похитав головою й підвівся, щоб узяти слухавку. Джейн несла Реджину з кухні, коли почула:

– Ваша правда. Не будемо про це по телефону.

Вона одразу ж насторожилася, розвернулася, шукаючи в обличчі чоловіка відповіді на те, чому його голос так змінився. Та він дивився у стіну, тож вона зосередилася на вузлі м’язів його шиї.

– Ми чекатимемо, – сказав він і поклав слухавку.

– Хто це був?

– Мора. Вона в дорозі.