Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

34

Дівчина прослизнула до квартири повз Джейн, не сказавши й слова, і замкнула за собою двері. Тоді прожогом кинулася до вікон, швидко опустила жалюзі одні за одними, поки Джейн спантеличено на неї дивилася.

– Що це ти таке робиш?

Непрохана гостя розвернулася до неї, приклала палець до вуст. Вона була дрібна, радше дитина, ніж жінка; худа фігурка майже губилася в об’ємистому світшоті. Здавалося, кісточки в руках, що визирали з вицвілих рукавів, були тонкі, мов пташині, а роздута торба на тоненькому плечі наче тягнула його донизу. Руде волосся було підстрижене нерівними торочками, мов вона сама тримала ножиці й тяла всліпу. Очі в неї були бліді, прозорі, мов скло, з неприродним сіруватим відтінком. Це було голодне, хиже обличчя з гострими вилицями й поглядом, який метався кімнатою в пошуках пасток.

– Міла? – мовила Джейн.

Палець дівчини знову злетів до вуст. Погляд не потребував додаткового тлумачення.

«Сиди тихо. Бійся».

Навіть Реджина, схоже, її зрозуміла. Дитина раптом завмерла, дивилася тривожно великими очима, тихо лежачи на руках матері.

– Тут ти в безпеці, – сказала Джейн.

– Безпечних місць немає.

– Дозволь зателефонувати моїм друзям. Ми негайно візьмемо тебе під захист поліції.

Міла похитала головою.

– Я знаю цих людей, я з ними працюю.

Джейн потяглася до телефона. Дівчина рвонулася до неї, ударила по руці на слухавці.

– Без поліції.

Джейн подивилася в очі дівчини, які палали панікою.

– Гаразд, – промимрила, задкуючи від телефона. – Але я теж із поліції. Чому ти мені довіряєш?

Міла перевела очі на Реджину. І Джейн подумала: «Ось чому вона ризикнула прийти сюди. Знає, що я – мати. І це чомусь змінює все».

– Я знаю, чому ти втікаєш, – мовила Джейн. – Знаю про Ешберн.

Міла підійшла до дивана, опустилася на подушки. Раптом вона здалася ще дрібнішою, умить зів’яла під поглядом Джейн. Плечі згорбилися, вона опустила голову на руки, наче вже не мала сил тримати її рівно.

– Я так утомилася, – прошепотіла.

Джейн підійшла ближче, стала над схиленою головою, дивлячись на нерівні пасма.

– Ти бачила вбивць. Допоможи їх визначити.

Міла підняла на неї порожні, перелякані очі.

– Я стільки не проживу.

Джейн присіла перед нею так, щоб їхні очі були на одному рівні. Реджина теж дивилася на Мілу, зачарована цією новою, екзотичною для неї істотою.

– Чому ти тут, Міло? Чого ти від мене чекаєш?

Дівчина потяглася до брудної торби, яку принесла з собою, почала копирсатись у зібганому одязі, шоколадних батончиках і пожмаканих паперових серветках. Дістала відеокасету, простягнула її Джейн.

– Що це?

– Боюсь, я не можу більше тримати це в себе. Тож віддаю вам. Скажете їм, що більше немає. Це остання копія.

– Звідки це в тебе?

– Та беріть уже!

Міла тримала касету у витягнутій руці, наче та була отруйна й вона хотіла опинитись якомога далі від неї. Коли Джейн забрала касету, дівчина видихнула з полегшенням.

Поклавши Реджину до автокрісла, Джейн підійшла до телевізора. Поставила касету в магнітофон, натиснула кнопку відтворення.

На екрані з’явилося зображення: латунні бильця ліжка, стілець, важкі завіси на вікні. За камерою прорипіли кроки, захихотіла жінка. Зачинилися двері, і на екрані з’явилися чоловік із жінкою. Жінка мала блискучу гриву світлого волосся, низький виріз на блузці відкривав розкішне декольте. Чоловік був убраний у сорочку поло й штани кольору хакі.

– О так, – зітхнув він, коли жінка розстебнула блузку.

Вона вивільнилася зі спідниці, стягла білизну. Грайливо штовхнула чоловіка на ліжко, він повалився, цілковито пасивний, дозволив розстібнути свої штани, стягнути їх на стегна. Схилившись над ним, жінка взяла до рота його ерегований член.

«Це просто порнографія, – подумала Джейн. – Чому я це дивлюся?»

– Не цей запис, – сказала Міла й забрала у Джейн пульт. Натиснула швидке перемотування.

Голова білявки смикалася вгору-вниз, виконуючи маніакальний мінет. Екран став темний. З’явилась інша смикана пара. Перший же погляд на довге чорне волосся жінки ошелешив Джейн. То була Олена.

Одяг магічно зник, голі тіла впали на ліжко, борсаючись на матраці в швидкій перемотці. «Я вже бачила цю кімнату», – раптом усвідомила Джейн, пригадуючи шафу з діркою в стіні. Саме так і було зроблено ці записи – у шафу було вмонтовано камеру. Вона усвідомила й те, хто була білява жінка з першого відео. Невідома номер два з плівки детектива Вордлоу, жінка, яка померла на своїй розкладачці, зіщулена під ковдрою.

«Усі жінки з цього відео вже мертві».

Екран знову став темний.

– Ось це, – тихо сказала Міла. Зупинила перемотування, натиснула відтворення.

Те саме ліжко, та сама кімната, але цього разу інші простирадла: квітчасті, з різними подушками. З’явився старший чоловік – лисуватий, з окулярами в дротяній оправі, у білій сорочці з червоною краваткою. Знявши краватку, він жбурнув її на стілець, тоді розстібнув сорочку, відкривши блідий живіт, обвислий від віку. Хоча він стояв обличчям до камери, схоже, про неї не знав, тож стягнув сорочку без жодного сорому, відкривши камері неприємну сутулість. Раптом він випростався, переключив увагу на щось таке, чого камера ще не бачила. Це була дівчина. Спочатку стало чути її крики, голосний протест, здається російською. Вона не хотіла заходити. Її схлипування перебив різкий ляпас і сувора команда жіночим голосом. Тоді дівчина з’явилася на екрані, наче її штовхнули до кімнати, й упала до ніг чоловіка. Двері з гуркотом зачинилися, за ними пролунали кроки.

Чоловік подивився на дівчину. Ерекція вже напинала його сірі штани.

– Вставай, – сказав він.

Дівчина не ворухнулася.

Знову:

– Вставай.

Він копнув її ногою.

Нарешті дівчина підняла голову. Повільно, наче виснажена самою силою гравітації, підвелася. Біляве волосся було скуйовджене.

Проти волі Джейн схилилася ближче до телевізора. Була надто нажахана, щоб відвернутися, попри те, що її лють зростала. Жертва виявилася дівчинкою, заледве підлітком. На ній була коротка рожева блузка й джинсова спідниця, що відкривала болісно худі ноги. На щоці досі був червоний слід лютого ляпаса жінки. Сліди синців на голих руках свідчили про інші удари, інші тортури. Хоча чоловік височів над нею, тендітна дівчинка дивилася на нього з мовчазною непокорою.

– Зніми блузку.

Вона просто не зводила з нього очей.

– Ти що, тупа? Англійської не розумієш?

Дівчина випрямила спину, підняла підборіддя. «Вона все розуміє. І каже, щоб ти відвалив, вилупку».

Чоловік зробив крок до неї, схопив за блузку обома руками й рвонув. Посипалися ґудзики. Дівчинка налякано втягнула повітря й дала йому ляпаса, від якого полетіли на підлогу окуляри. Кілька секунд чоловік просто здивовано витріщався на неї. Тоді його обличчя спотворила така лють, що Джейн мимоволі відсахнулася від екрана, розуміючи, що буде далі.

Удар припав дівчинці в щелепу, такий сильний, що аж підкинув її в повітря. Вона впала на підлогу. Чоловік схопив її за талію, підтягнув до ліжка й кинув на матрац. Кількома різкими рухами стягнув з неї спідницю, тоді розстебнув свої штани.

Хоча удар тимчасово оглушив її, дівчинка не припинила опиратися. Вона одразу ожила, закричала, почала гатити об нього кулаками. Він схопив її зап’ястки, притиснув до матраца, сам заліз на неї. Поспішаючи втиснутись їй поміж ногами, трохи ослабив хватку на правій руці. Вона вчепилася йому в обличчя, подряпала. Чоловік відсахнувся, торкнувся щоки там. Не вірячи власним очам, подивився на пальці, на кров, яку вона йому пустила.

– Сучка. Ах ти сучка мала.

Він ударив її кулаком у скроню. Від звуку Джейн здригнулася. Стало млосно.

– Чорт забирай, я за тебе заплатив!

Дівчинка штовхнула його в груди, але сил у неї ставало дедалі менше. Ліве око набрякло, з губи текла цівка крові, і все одно вона відбивалася. Здавалося, що спротив тільки збуджує його. Надто слабка, щоб опиратися, вона не могла зупинити неуникне. Коли він встромився в неї, дівчинка закричала.

– Замовкни.

Крик не припинився.

– Стули пельку!

Він ударив її знову. І знову. Зрештою затиснув їй рота рукою, приглушуючи крики, і взявся таранити її, раз за разом. Здавалося, так і не помітив, що вона нарешті перестала кричати, що зовсім припинила ворушитися. Єдиним звуком було ритмічне рипіння ліжка й тваринне гарчання в чоловіка в горлянці. Він востаннє застогнав, вигнув спину спазмом вивільнення. Тоді зітхнув і впав на дівчинку.

Трохи полежав, важко дихаючи, зм’якнувши від виснаження. А тоді, схоже, поволі почав розуміти, що щось не так. Подивився на дівчинку.

Вона лежала нерухомо.

Він струсонув її.

– Агов.

Поплескав по щоці, у голосі з’явилася нотка тривоги.

– Прокинься. Чорт забирай, прокидайся.

Дівчинка не ворушилася.

Він скотився з ліжка, встав, дивлячись на неї. Притиснув пальці до її шиї, перевіряючи пульс. Здавалося, що кожен м’яз у його тілі напружився. Він позадкував від ліжка, важко дихаючи в паніці.

– О Господи, – прошепотів.

Роззирнувся, наче вирішення проблеми було десь тут, у кімнаті. Мов у лихоманці, схопив свій одяг і почав вдягатися, тремтячими руками метушливо застібаючи пряжки й ґудзики. Упав на коліна, підібрав окуляри, що закотилися під ліжко, вдягнув їх. Востаннє глянув на дівчину, підтверджуючи найгірші страхи.

Хитаючи головою, чоловік позадкував із зони досяжності камери. Рипнули відчинені двері, грюкнули, зачиняючись, поспішно віддалилися кроки. Минула ціла вічність, камера досі була зосереджена на ліжку з нерухомим тілом.

Наблизились інші кроки, у двері постукали, жіночий голос гукнув щось російською. Джейн упізнала жінку, яка ввійшла до кімнати. То була матрона, яка загинула, прив’язана до стільця на кухні.

«Я знаю, що з тобою сталося. Що вони зроблять з твоїми руками. Знаю, що ти помреш з криками».

Жінка підійшла до ліжка, струсонула дівчину. Гавкнула їй щось. Дівчинка не відповіла. Жінка відступила, закривши рота рукою. Тоді різко розвернулася й подивилася в камеру.

«Вона знає про камеру. Знає, що йде зйомка».

Матрона рушила вперед, відчинилися двері шафи. Екран став темний.

Міла вимкнула відео.

Джейн не могла вимовити ані слова. Вона відкинулася на диван і сиділа мовчки, заніміла. Реджина теж мовчала, наче розуміла, що не час метушитися, що зараз її мати надто вражена, щоб звернути на неї увагу. «Гебріеле, – подумала Джейн. – Ти мені потрібен». Вона глянула на телефон і зрозуміла, що він лишив свій мобільний на столі, тож зв’язатися з ним способу немає.

– Це важлива людина, – сказала Міла.

Джейн розвернулася до неї.

– Що?

– Джо казав, що цей чоловік мусить посідати важливу посаду у вашому уряді, – указала вона на екран.

– Джо бачив запис?

Міла кивнула.

– Коли я пішла, він дав мені копію. Щоб у кожного з нас було по одній, на той випадок, якщо… – Вона замовкла, тоді тихо продовжила: – Якщо ми більше ніколи не побачимося.

– Звідки це? Де ти взяла це відео?

– Мама тримала його в себе в кімнаті. Ми не знали. Нам потрібні були тільки гроші.

«Ось причина тієї різанини, – подумала Джейн. – Ось чому вбили жінок у тому будинку. Вони знали про те, що сталося в тій кімнаті. Ця касета – доказ».

– Хто він? – запитала Міла.

Джейн дивилася на вимкнений телевізор.

– Я не знаю. Але знаю, у кого можна дізнатися.

Вона пішла до телефона. Міла стривожено дивилася на неї.

– Без поліції!

– Я не викликатиму поліцію. Попрошу друга приїхати. Він репортер, знає людей з Вашингтона. Жив там, то зможе впізнати цього чоловіка.

Джейн погортала телефонний довідник, знайшла Пітера Лукаса. Він жив у Мілтоні, на південь від Бостона. Набираючи номер, вона бачила, як дивиться на неї Міла, вочевидь, не готова повністю довіритись їй. «Якщо схиблю, – подумала Джейн, – дівчина втече. Мушу бути обачна, щоб не злякати її».

– Алло? – відповів Пітер Лукас.

– Можете зараз приїхати?

– Детектив Ріццолі? Що сталося?

– По телефону сказати не можу.

– Звучить серйозно.

– Це може бути Пулітцерівська премія, Лукасе.

Вона замовкла.

Хтось дзвонив у двері квартири.

Міла кинула на Джейн повний паніки погляд. Схопила торбу й рвонула до вікон.

– Зажди. Міло, не…

– Ріццолі? – озвався Лукас. – Що там відбувається?

– Чекайте. Я вас наберу, – відповіла Джейн і дала відбій.

Міла кидалася від вікна до вікна, відчайдушно шукаючи пожежний вихід.

– Усе гаразд, – звернулася до неї Джейн. – Заспокойся.

– Вони знають, що я тут!

– Ми навіть не знаємо, хто там прийшов. То дізнаймося.

Вона натиснула кнопку інтеркома.

– Так?

– Детективе Ріццолі, це Джон Барсанті. Можна піднятися до вас?

Міла відреагувала негайно, помчала вглиб квартири, шукати виходу.

– Чекай! – гукнула Джейн, біжучи слідом за нею. – Йому можна довіряти!

Дівчина вже піднімала вікно спальні.

– Ти не можеш так піти.

Знову дзвінок у двері. Міла полізла у вікно, на пожежні сходи. «Якщо вона втече, я її більше не побачу, – подумала Джейн. – Дівчина вижила лише завдяки інстинкту. Може, варто до нього дослухатися».

Вона схопила Мілу за зап’ясток.

– Я з тобою, добре? Підемо разом. Не тікай без мене!

– Швидше, – прошепотіла дівчина.

Джейн розвернулася.

– Дитина.

Міла пішла слідом за нею до вітальні й нервово зиркала на двері, поки Джейн діставала касету. Вона кинула її до сумки з підгузками, тоді відкрила шухляду з пістолетом, дістала зброю, опустила до тієї ж сумки. «Про всяк випадок».

Знову дзвінок.

Джейн узяла Реджину на руки.

– Ходімо.

Міла спустилася вниз пожежними сходами, швидка, наче мавпочка. Колись Джейн теж була швидка й необачна. Але тепер мусила дбати про кожен крок, бо тримала Реджину. «Бідне маля, у мене немає вибору, – подумала вона. – Мушу тягнути тебе в цю пригоду». Нарешті вона вибралась у провулок і повела Мілу до свого «Субару». Відмикаючи двері, чула крізь відчинене вікно настирливе дзижчання дзвінків Барсанті.

Дорогою по Тремонт-стріт вона не зводила очей із дзеркала заднього виду, але не бачила ознак переслідування чи чужих фар. «Треба знайти безпечне місце, де Міла не лякатиметься, – подумала вона. – Де не буде поліцейської форми. І, передусім, де Реджині теж буде повністю безпечно».

– Куди ми їдемо? – спитала Міла.

– Я думаю, думаю.

Вона зиркнула на мобільний, але матері зателефонувати не наважувалася. Нікому не наважувалася.

А тоді різко звернула на південь, на Коламбус-авеню.

– Я знаю безпечне місце, – мовила вона.

35

Пітер Лукас мовчки дивився на жорстокий напад, що коївся на екрані його телевізора. Коли плівка нарешті скінчилася, він не поворухнувся. Навіть після того, як Джейн вимкнула відеомагнітофон, Лукас сидів, завмерши, не зводячи очей з екрана, наче досі бачив побите тіло дівчинки, плями крові на простирадлі. У кімнаті було тихо. Реджина спала на дивані, Міла стояла біля вікна й визирала на дорогу.

– Міла так і не дізналась імені тієї дівчини, – сказала Джейн. – Цілком можливо, що тіло поховане десь у лісі за будинком. Місце відлюдне, є де прикопати труп. Бозна скільки взагалі дівчат там можуть лежати.

Лукас опустив голову.

– Мене зараз знудить.

– Ви не один.

– Навіщо комусь таке фільмувати?

– Чоловік явно не усвідомлював, що його записують. Камеру було вмонтовано в шафу, де клієнти її не бачили. Може, це було ще одне джерело прибутку. Продавати дівчат для сексу, фільмувати акти й пропонувати записи на ринку порнографії. Хоч куди глянь, можна заробити. Цей бордель був лише одним із дочірніх підприємств. – Вона помовчала, сухо додала: – Схоже, «Баллентрі» вірить у диверсифікацію.

– Але ж це реальне вбивство! Продаж такого нізащо не зійшов би «Баллентрі» з рук.

– Ні, це надто небезпечно. Матрона того будинку це точно знала, тому сховала запис. Міла каже, що вони місяцями носили його в сумці, не знаючи, що на касеті. Тоді Джо нарешті поставив її в програвач у мотелі. – Джейн глянула на екран. – Тепер ми знаємо, чому вбили тих жінок в Ешберні. Чому вбили Чарльза Дезмонда. Вони знали цього клієнта й могли його впізнати. Тому всі мусили померти.

– Отже, усе це – заради прикриття зґвалтування й убивства.

Вона кивнула.

– Джо зрозумів, що це справжній динаміт. Що робити з доказами? Він не знав, кому можна вірити. Та й хто послухав би чоловіка з тавром параноїка? Певно, саме це він вам і надіслав – копію цього відео.

– Тільки от я його не отримав.

– Тоді вони вже мали розділитися, щоб їх не впіймали. Кожен забрав свою копію. Олену зловили, перш ніж вона принесла свою до «Триб’юн». Плівку Джо, певно, знищили після ситуації в лікарні. – Вона махнула на телевізор. – Це остання копія.

Лукас розвернувся до Міли, яка трималась у дальньому кутку кімнати, мов полохливе звірятко, яке боялося підійти ближче.

– Міло, ти сама бачила чоловіка з відео? Він приходив до будинку?

– Яхта, – відповіла вона й помітно здригнулася. – Я бачила його на вечірці на яхті.

Лукас глянув на Джейн.

– Думаєте, йдеться про яхту Чарльза Дезмонда?

– Гадаю, саме так «Баллентрі» й робила свої справи, – сказала Джейн. – Світ Дезмонда – хлопчачий клуб. Військові підрядники, гравці Пентагону. Там, де великі хлопці бавляться з великими грошима, неодмінно з’явиться секс, хоч об заклад бийся. Це спосіб завершити укладення угоди.

Вона дістала відеокасету, розвернулася до Лукаса.

– Ви знаєте, хто цей чоловік на відео?

Лукас ковтнув клубок у горлі.

– Перепрошую. Мені взагалі важко повірити, що відео справжнє.

– Це має бути хтось із важливих гравців. Зважаючи на те, що він зміг зробити, які ресурси задіяв, щоб відстежити плівку. – Вона стала поряд із Лукасом. – Хто він?

– Ви його не впізнали?

– А мала б?

– Ні, якщо не дивилися слухання про затвердження на посаді в останній місяць. Це Карлтон Вінн. Новий директор Служби національної розвідки.

Джейн коротко видихнула й опустилася в крісло навпроти нього.

– Господи. Ідеться про людину, яка керує всіма розвідками в країні.

Лукас кивнув.

– ФБР. ЦРУ. Військова розвідка. У цілому – п’ятнадцять агенцій, разом з відгалуженнями міністерств національної безпеки та юстиції. Це людина, яка може смикати за мотузки зсередини. Ви не впізнали Вінна, бо він не надто публічна особа, радше один із сірих кардиналів. Два роки тому пішов із ЦРУ, щоб очолити новий відділ стратегічної підтримки Пентагону. Коли останнього директора розвідки змусили піти у відставку, Білий дім запропонував Вінну його замінити. Призначення нещодавно затвердили.

– Будь ласка, – втрутилася Міла. – Мені треба в туалет.

– У кінці коридору, – пробуркотів Лукас, навіть не глянувши на дівчину. Вона вислизнула з кімнати, а він не зводив погляду з Джейн. – Це не та людина, яку буде легко скинути.

– Із цією плівкою можна скинути навіть Кінґ-Конґа.

– Директор Вінн має цілу мережу контактів у Пентагоні й ЦРУ. Це людина, призначена особисто президентом.

– І тепер він мій. І я його скину.

Подзвонили в двері. Джейн здригнулася, підняла голову.

– Не лякайтесь, – сказав Лукас, підводячись. – Це, певно, мій сусід. Я пообіцяв годувати його кота на вихідних.

Попри це, Джейн сіла на край крісла, дослухаючись, поки Лукас відчиняв. Привітався звично:

– Привіт, заходь.

– Усе під контролем? – запитав чоловічий голос.

– Так, відео подивилися.

Ось тоді вона мала б зрозуміти, що щось не так, однак спокійний голос Лукаса її роззброїв, заспокоїв, створив відчуття безпеки в цьому домі, у його компанії. Гість увійшов до вітальні. У нього було коротко стрижене біляве волосся й могутні накачані руки. Навіть побачивши пістолет у його руці, Джейн не до кінця зрозуміла, що сталося. Повільно підвелася, серце калатало аж у горлі. Вона розвернулася до Лукаса, а він тільки й стенув плечима на її ошелешений зрадою погляд. Глянув, мов кажучи: «Вибач, так уже воно працює».

Білявий чоловік оглянув кімнату, зосередився на Реджині, яка міцно спала між диванних подушок. Він наставив на немовля зброю, і Джейн відчула укол паніки, гострий, мов ніж у серце.

– Ані слова, – сказав він їй.

Точно знав, як контролювати її, як знайти найвразливішу материнську точку.

– Де шльондра? – запитав у Лукаса.

– У туалеті. Я її приведу.

«Надто пізно намагатися попередити Мілу, – подумала Джейн. – Навіть якщо я закричу, вона не матиме шансів утекти».

– Тож ти – коп, я про тебе чув, – сказав блондин.

Коп. Шльондра. Він хоч знав імена жінок, яких збирався вбити?

– Мене звати Джейн Ріццолі, – сказала вона.

– Не те місце не в той час, детективе.

Він знав її ім’я. Звісно ж, професіонал має таке знати. Він знав достатньо, щоб триматися на поважній відстані від неї, так далеко, щоб відреагувати на будь-який її рух. Навіть без зброї такого просто не здолати. Його постава, те, як тихо й дієво він перебрав контроль, сказали їй, що без зброї вона проти цього чоловіка не має шансів.

Але зі зброєю…

Джейн глянула на підлогу. Де, у біса, вона лишила торбу? За диваном? Не видно було.

– Міло? – гукнув під дверима вбиральні Лукас. – У тебе все гаразд?

Реджина раптом здригнулася й заплакала, наче зрозуміла, що щось не так. Що її мати в небезпеці.

– Я її візьму, – сказала Джейн.

– Їй і там непогано.

– Якщо не взяти її на руки, вона почне верещати. А верещить вона голосно.

– Міло? – Лукас уже гатив у двері. – Відімкни двері! Міло!

Реджина передбачувано завила. Джейн подивилася на блондина, той нарешті кивнув. Вона взяла маля на руки, але обійми, схоже, ніяк не заспокоїли Реджину. «Вона відчуває, як калатає в мене серце. Відчуває мій страх».

У коридорі пролунало грюкання, тоді Лукас вибив двері. За мить убіг до вітальні, розчервонілий.

– Вона втекла.

– Що?

– Вікно у ванній відчинене. Певно, вибралася.

Білявий тільки плечима стенув.

– То знайдемо її потім. Йому насправді потрібне відео.

– Воно в нас.

– Ти певен, що це остання касета?

– Остання.

Джейн витріщилася на Лукаса.

– Ти знав про запис.

– Знаєш, скільки непроханого сміття надсилають репортерам? – спитав він. – Скільки любителів теорій змови та психів-параноїків відчайдушно прагнуть публіки, яка їм повірить? Я написав одну колонку про «Баллентрі» й раптом став найкращим другом для всіх Джозефів Роуків цієї країни. Усіх ненормальних. Вони думають, що розкажуть мені про свої марення – і далі їхні історії розкопуватиму я. Я стану для них і Вудвордом, і Бернстайном[3]3
  Боб Вудворд і Карл Бернстайн – репортери, які перші почали висвітлювати скандал у Вотергейті, що призвів до відставки президента Ніксона в 1974 році.


[Закрыть].

– Так воно й мусить бути. Це робота журналіста.

– Ти знаєш заможних журналістів? Якщо забути про поодиноких суперзірок, скільки імен назвеш? Насправді аудиторії начхати на правду. Ну, спалахне на кілька тижнів загальний інтерес. Кілька передовиць про скандал: «Директора Служби національної розвідки звинувачують у вбивстві». Білий дім висловить належне занепокоєння, Карлтон Вінн визнає свою провину, і все скінчиться так само, як і всі інші вашингтонські скандали. За кілька місяців усі про це забудуть. А я повернуся до своєї колонки, виплачуватиму кредит за будинок і водитиму все ту ж побиту життям «Тойоту». – Він похитав головою. – Коли я подивився касету, яку мені лишила Олена, то зрозумів, що вона варта більшого, ніж Пулітцерівська премія. Я знав, хто мені за неї заплатить.

– Відео, яке тобі відправив Джо. То ти його отримав.

– І мало не викинув спочатку. А тоді подумав – біс із ним, подивимося, що там. Карлтона Вінна я одразу впізнав. І поки не зателефонував йому, він навіть не знав про існування цього відео. Думав, що просто ганяється за парою хвойд. А ситуація раптом виявилася значно серйознішою. І коштовнішою.

– Він був готовий з тобою домовлятися?

– А ти не була б? Знаючи, до чого може призвести оприлюднення цієї касети? Знаючи, що десь є інші копії?

– Ти справді думаєш, що Вінн дозволить тобі жити? Тепер, коли ти здав йому Джо та Олену? Йому більше нічого від тебе не потрібно.

Втрутився блондин:

– Мені потрібна лопата.

Але Лукас не зводив очей із Джейн.

– Я не дурний, – сказав він. – Вінн це знає.

– Лопата? – повторив білявий.

– У гаражі є, – відповів Лукас.

– То принеси.

Лукас пішов до гаража, і Джейн гукнула йому навздогін:

– Ти йолоп, якщо думаєш, що проживеш достатньо для того, щоб насолодитися відплатою. – Реджина в неї на руках замовкла, заціпеніла від материної люті. – Ти бачив, як ці люди ведуть гру. Ти знаєш, як помер Чарльз Дезмонд. Тебе знайдуть у твоїй ванні, і твої вени будуть перерізані. Або запхають тобі в горлянку пляшку фенобарбіталу й скинуть у затоку, як Олену. А може, цей тип просто всадить тобі кулю в голову – банально й елегантно.

Лукас повернувся з лопатою, передав її білявому.

– Ліс у тебе за будинком далеко заходить? – спитав чоловік.

– Це частина заповідника Блу-Гіллс. Простягається кілометри на два.

– Треба завести її подалі.

– Слухай, я не хочу цим займатися. Він тобі за це платить.

– Тоді мусиш подбати про її авто.

– Чекай. – Лукас нахилився за диван, дістав торбу з підгузками. Передав блондину. – Щоб і сліду її тут не лишилося.

«Мені дай, – подумала Джейн. – Дай мені мою кляту торбу».

Натомість блондин повісив її собі на плече й сказав:

– Ходімо до лісу, детективе, прогуляймося.

Джейн розвернулася, кинула на Лукаса останній погляд.

– Ти свою прогулянку теж отримаєш. Вважай, що вже труп.

На зоряному небі сяяв півмісяць. Тримаючи на руках Реджину, Джейн шкандибала крізь підлісок і молоді деревця, її шлях слабко освітлював ліхтарик блондина. Він був обачний, тримався на відстані, не даючи їй жодного шансу напасти. Вона й не могла – не з Реджиною в руках. Реджиною, яка прожила лише кілька тижнів.

– Моє маля нічого тобі не заподіє, – сказала Джейн. – Їй навіть місяця немає.

Чоловік не відповів. Чутно було тільки їхні кроки в лісі. Хрускіт гілок, шелест листя. Стільки звуків, але ніхто не міг їх почути. «З яким звуком жінка впаде в лісі, якщо ніхто її не чує…»

– Просто забери її, – сказала Джейн. – Залиш там, де хтось її підбере.

– Вона – не моя проблема.

– Вона – просто немовля!

Голос Джейн зірвався. Вона зупинилася поміж дерев, притискаючи дочку до грудей, сльози стали в горлі клубком. Реджина тихенько затуркотіла, наче намагалася заспокоїти її. Джейн торкнулась обличчям голівки дочки, вдихнула солодкий запах волосся, відчула тепло оксамитових щічок. «Як я могла тебе в це втягнути? – подумала вона. – Немає гіршої помилки для матері. І тепер ти помреш разом зі мною».

– Іди далі, – сказав чоловік.

«Я раніше відбивалася й вижила, – подумала Джейн. – Я можу зробити це знову. Мушу зробити. Заради тебе».

– Чи хочеш, щоб я покінчив з цим тут? – спитав він.

Джейн глибоко вдихнула аромат дерев і вологого листя. Подумала про людські рештки, які оглядала у Стоуні-Брук за літо до того. Як лози зміями випиналися з очниць, обвивали череп жадібними мацаками. Як бракувало стоп і кистей рук, які повідгризали й порозтягали падальники. Вона відчула власний пульс у пальцях і подумала про те, які ж крихкі й дрібні кістки в людській руці. Як просто вони розносяться по лісу.

Рушила знову, глибше в ліс. «Не втрачай голови, – подумала собі. – Якщо панікуватимеш, проґавиш шанс заскочити його. Шанс порятувати Реджину». Усі відчуття загострилися. Вона відчувала, як кров пульсує в литках, майже відчувала кожну молекулу повітря, що торкалась її обличчя. Подумала: «Оживаєш саме тоді, як от-от помреш».

– Гадаю, це вже достатньо далеко, – сказав чоловік.

Вони стояли на невеликій просіці. Їх оточували дерева – темне коло мовчазних свідків. Холодно мерехтіли зорі. «Коли мене не стане, вони не зміняться, – подумала Джейн. – Зіркам байдуже. Деревам байдуже».

Чоловік жбурнув лопату їй до ніг.

– Починай копати.

– А що буде з дитиною?

– Поклади її й копай.

– Земля така тверда.

– Хіба це зараз має значення? – Він кинув їй і торбу з підгузками. – Поклади на торбу.

Джейн стала на коліна. Серце гупало так шалено, що здавалося, зараз проб’є ребра. «У мене один шанс, – подумала вона. – Розкрити торбу, дістати зброю. Розвернутися, натиснути на гачок, перш ніж він зрозуміє, що відбувається. Без жалю, просто вибити йому мізки».

– Бідолашна моя, – муркотала вона, зігнувшись над торбою. Тихо запустивши в неї руку. – Матуся тебе зараз вкладе…

Рука торкнулася гаманця, пляшечки, підгузків. «Пістолет. Де мій клятий пістолет?»

– Клади вже дитину.

«Немає. – Повітря вирвалося з легень зі схлипуванням. – Звісно ж, він його забрав. Він не дурень. Я коп, він знав, що в мене буде з собою».

– Копай.

Джейн нахилилася, лагідно поцілувала Реджину, тоді поклала на торбу з підгузками замість подушки. Взяла лопату й повільно підвелася. Ноги не тримали, з них наче витекла вся енергія, уся надія. Блондин стояв надто далеко для того, щоб ударити його лопатою. Навіть якби вона її кинула, це могло хіба на кілька секунд оглушити. Забракне часу для того, щоб схопити Реджину й утекти.

Вона подивилася на землю. Побачила у світлі місяця листя на моховій підстилці. Її постіль до кінця вічності. «Гебріел нас ніколи тут не знайде. Він не дізнається».

Джейн встромила лопату в землю й відчула, як по щоках потекли перші сльози. Вона почала копати.