Текст книги "Смертниці"

Автор книги: Тесс Ґеррітсен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)

21

Зі звуками перших пострілів натовп, що зібрався на вулиці, одноголосно зойкнув. Морине серце завмерло. Офіцери спецпризначення тримали поліцейський кордон, поки всередині знову гриміли постріли. Вона бачила, як спантеличено дивились офіцери, поки спливали хвилини і всі чекали на якусь інформацію про те, що відбувається в лікарні. Ніхто не ворушився, ніхто не штурмував будівлю.

«Чого вони всі чекають?»

Раптом затріскотіли й ожили поліцейські рації:

– Будівлю зачищено! Штурмова команда виходить, будівлю зачищено! Потрібні медики. Ноші…

Медичні команди рвонули вперед, прориваючись крізь поліцейську стрічку, мов спринтери на фініші. Розірвана стрічка дала сигнал до хаосу. Раптом репортери й оператори теж посунули на лікарню, а поліція намагалась їх стримати. Над головою загуркотів вертоліт.

У цій какофонії Мора почула голос Корсака:

– Я коп, чорт забирай! Там моя подруга! Пропустіть!

Він глянув на неї й закричав:

– Док, дізнайтеся, чи з нею все добре!

Мора проштовхалася вперед, до поліцейського кордону. Коп глянув на її документи й похитав головою.

– Вони мають спочатку подбати про живих, докторко Айлс.

– Я лікарка. Можу допомогти.

Її було майже нечутно за гелікоптером, який саме приземлився на стоянці навпроти. Коп відволікся, відвернувся гарикнути на репортера:

– Гей, ти! Ану назад!

Мора обійшла його й побігла до будівлі, страшачись того, що могла побачити всередині. Коли звернула в коридор, що вів до відділення діагностики, їй назустріч котилася каталка з двома парамедиками, і мимоволі вона затиснула рота рукою, стримуючи зойк. Вагітне черево, темне волосся. Вона подумала: «Ні. Господи, ні».

Джейн Ріццолі була вся у крові.

У ту мить, здавалося, Мора забула всю свою медичну освіту. Паніка змусила її зосередитися на крові, і лише на крові. Стільки крові. Тоді, коли каталка проминула її, вона побачила, як піднімаються й опускаються груди, як ворушиться рука.

– Джейн? – гукнула Мора.

Парамедики вже котили її через вестибюль. Морі довелося бігти навздогін.

– Заждіть! В якому вона стані?

Один із чоловіків озирнувся через плече.

– У неї пологи. Веземо до Брігема.

– Але ж кров…

– Це не її.

– То чия?

– Тієї дівчини. – Він тицьнув великим пальцем у коридор. – Та точно нікуди не поїде.

Мора дивилась, як каталку з Джейн вивозять за двері. Тоді розвернулася й побігла коридором, повз парамедиків і поліціянтів, до епіцентру кризи.

– Моро? – пролунав голос, дивно віддалений і здушений.

Вона побачила, як Гебріел намагається сісти на каталці. На обличчі в нього була киснева маска, на крапельниці висів мішок фізрозчину.

– Як ви?

Він застогнав і опустив голову.

– Трохи… млосно.

Парамедик сказав:

– Це після газу. Я дав йому наркан внутрішньовенно. Мусить трохи полежати. Це наче відходити від анестезії.

Гебріел підняв маску.

– Джейн…

– Я її бачила, – сказала Мора. – Усе гаразд. Її везуть до лікарні Брігем.

– Я більше не можу тут сидіти.

– Що сталося? Ми чули постріли.

Гебріел похитав головою.

– Я не пам’ятаю.

– Маска, – нагадав парамедик. – Вам зараз потрібен кисень.

– Вони не мали так чинити, – сказав Гебріел. – Я міг їх відмовити. Міг переконати здатися.

– Сер, вам треба вдягнути маску.

– Ні, – відрубав Гебріел. – Мені треба бути з дружиною. Ось що мені треба.

– Ви не готові вставати.

– Гебріеле, він має рацію, – сказала Мора. – Дивіться, ви заледве сісти можете. Полежіть ще трохи. Я сама відвезу вас до лікарні, але тільки тоді, коли ви трохи оклигаєте.

– Ще трошки, – сказав Гебріел, слабко влягаючись на каталку. – Скоро мені стане краще…

– Зараз повернуся.

Мора помітила коридор, що вів до відділення візуалізаційної діагностики. Увійшовши, вона передусім завважила кров. Саме кров завжди вимагала уваги, саме шокові червоні плями наче кричали: тут сталося щось жахливе, справді жахливе. Хоча в кімнаті було з пів дюжини чоловіків, а підлога була всіяна сміттям, яке залишилося від роботи парамедиків, вона не зводила очей з яскравих доказів смерті, якими були заляпані стіни. Тоді перевела погляд на тіло жінки, що лежало на канапі, на кров, що текла на підлогу по чорному волоссю. Мора ще ніколи не відчувала слабкості від вигляду крові, але раптом відчула, що хитається, і мусила вчепитися в одвірок. Подумала: «Це все залишки газу, який вони сюди пустили. Кімнату ще не провітрили повністю».

Вона почула шурхіт пластику й крізь туман запаморочення побачила біле простирадло на підлозі. Побачила агента Барсанті й капітана Гейдера, які відступили трохи вбік, поки двоє чоловіків у латексних рукавичках перекочували скривавлене тіло Джозефа Роука на пластикове простирадло.

– Що ви робите? – спитала Мора.

Ніхто не відреагував на її присутність.

– Чому ви перевозите тіла?

Двоє чоловіків, які присіли над тілом, зупинилися, глянули на Барсанті.

– Їх доправлять літаком до Вашингтона, – сказав Барсанті.

– Ви нічого тут не чіпатимете, поки хтось із нашого бюро не огляне місце злочину. – Вона перевела погляд на двійко готових застібнути мішок з тілом. – Ви хто такі? Бо працюєте не на нас.

– Це ФБР, – сказав Барсанті.

У Мори остаточно проясніло в голові, запаморочення змело гнівом.

– Чому ви їх забираєте?

– Розтин робитимуть наші патологоанатоми.

– Я не віддавала вам ці тіла!

– Це лише питання паперів, докторко Айлс.

– Які я не підписуватиму.

Тепер на них дивилися всі присутні. Більшість чоловіків навколо була з поліції Бостона, як і Гейдер.

– Докторко Айлс, – зітхнув Барсанті. – Навіщо ці війни за територію?

Вона перевела погляд на Гейдера:

– Ці смерті – в нашій юрисдикції. Ви знаєте, що тіла маємо забрати ми.

– Ви наче не довіряєте ФБР, – сказав Барсанті.

«Я не довіряю вам».

Мора зробила крок до нього.

– Я так і не почула притомного пояснення вашої тут присутності, агенте Барсанті. Чому ви втрутилися в цю справу?

– Ці двоє людей – підозрювані в стрілянині в Нью-Гейвені. Гадаю, ви вже знаєте про це. Вони перетнули кордон між штатами.

– Це не пояснює того, навіщо вам тіла.

– Ви отримаєте остаточні звіти з аутопсії.

– Боїтеся, що я щось знайду?

– Знаєте, докторко Айлс, ви починаєте скидатися на таку ж параноїчку, як ці двоє. – Він розвернувся до чоловіків над тілом Роука. – Пакуємо їх.

– Ви до них не торкнетеся, – сказала Мора. Дістала мобільний, набрала номер Ейба Брістола. – Ейбе, у нас тут місце смерті.

– Так, я дивлюся телевізор. Скільки?

– Двоє. Тих, що тримали заручників, убили під час штурму. ФБР збирається забрати тіла до Вашингтона.

– Хвилинку. Спочатку федерали їх убивають, а тоді хочуть самі робити розтин? Якого дідька?

– Знала, що ви так скажете. Дякую за підтримку.

Вона закінчила дзвінок, розвернулася до Барсанті.

– Бюро судово-медичної експертизи відмовляється віддавати ці два тіла. Прошу вас залишити це приміщення. Коли криміналісти тут закінчать, наші працівники заберуть тіла до моргу.

Барсанті збирався сперечатися, але вона холодно подивилася на нього, наче кажучи, що в цій битві не поступиться.

– Капітане Гейдере, – сказала Мора. – Чи мушу я телефонувати до губернатора?

Гейдер зітхнув.

– Ні, це ваша юрисдикція. – Він глянув на Барсанті. – Схоже, тепер головує бюро судмедекспертизи.

Не сказавши більше жодного слова, Барсанті вийшов, забравши всіх своїх людей.

Мора вийшла за ними й дивилась, як вони йдуть коридором. Подумала: «Це місце смерті буде оброблено так само, як усі інші. Це зробить не ФБР, а відділ розслідування вбивств департамента поліції Бостона». Вона саме збиралася зробити наступний дзвінок, цього разу до детектива Мура, коли раптом помітила порожню каталку. Парамедик збирав речі.

– Де агент Дін? – запитала Мора. – Той чоловік, який тут лежав?

– Відмовився залишатися. Встав і пішов.

– І ви не могли його зупинити?

– Мем, цього типа ніщо не зупинило б. Він сказав, що мусить бути разом з дружиною.

– Як він туди дістанеться?

– Його підвезе якийсь лисий. Коп, я так зрозумів.

Вінс Корсак.

– Вони вже прямують до Брігема.

Джейн не пам’ятала, як опинилась у цьому місці, серед яскравих вогнів, блискучих поверхонь та облич у масках. Пригадувала лише якісь окремі шматочки. Чоловічі крики, рипіння коліс каталки. Спалах проблискових вогнів. А тоді – як проверталася над головою біла стеля, коли її везли до цієї кімнати. Вона знову й знову запитувала про Гебріела, але ніхто не міг сказати, де він.

Або ж вони боялися сказати.

– Матусю, у вас усе добре, – сказав лікар.

Джейн кліпнула, дивлячись у блакитні очі, що всміхалися їй поверх медичної маски. «Усе не добре, – подумала вона. – Мій чоловік мав би бути тут. Він мені потрібен. І годі кликати мене матусею».

– Коли відчуєте наступні перейми, – вів далі лікар, – починайте тужитися, гаразд? І не припиняйте.

– Нехай хтось зателефонує, – сказала Джейн. – Мені треба знати, де Гебріел.

– Спочатку треба допомогти вашій дитині народитися.

– Ні, спочатку треба зробити те, чого я хочу! Ви мусите… ви мусите…

Вона втягнула повітря, коли на неї накотилися нові перейми. Біль сягнув піку, лють також. Чому ці люди її не слухають?

– Тужтеся, матусю! Уже майже все!

– Чорт… забирай…

– Ну ж бо. Тужтеся!

Вона зойкнула, відчувши, як брутально стискаються щелепи болю. Але лють допомагала здолати його, допомагала тужитися з такою затятою рішучістю, аж в очах темніло. Вона не чула, як із шурхотом відчинилися двері, не бачила, як у кімнату прослизнув чоловік у блакитній лікарській формі. З криком відкинулася на стіл, ковтаючи повітря великими порціями. Аж тоді завважила, що він дивиться на неї, стоячи на тлі яскравого світла.

– Гебріеле, – прошепотіла Джейн.

Він узяв її за руку, погладив волосся.

– Я тут. Я з тобою.

– Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю, що сталося…

– Зараз це не важливо.

– Важливо. Я мушу знати.

Знову почалися перейми. Вона набрала повітря й стиснула його руку. Учепилася в неї так, наче висіла над прірвою.

– Тужтеся, – звелів лікар.

Джейн згорнулася вперед зі стогоном, напруживши кожен м’яз. Піт заливав очі.

– Ось так, – підбадьорював лікар. – Уже майже все.

«Ну, маля. Не будь таким упертюхом. Допоможи своїй мамі!»

Вона була на межі того, щоб заверещати, здавалося, горло зараз вибухне. Тоді несподівано відчула потік крові між ногами. Почула розлючені крики, схожі на котячі завивання.

– Вона з нами! – сказав лікар.

«Вона?»

Гебріел сміявся, голос був хрипкий від сліз. Він торкнувся вустами волосся Джейн.

– Дівчинка. У нас із тобою дівчинка.

– Ще й лайлива така, – сказав лікар. – Гляньте на це.

Джейн повернула голову й побачила, як вимахують крихітні кулачки, як розчервонілося від люті личко. І темне волосся – багато темного волосся, що мокрими кучерями прилипло до голови. Вона вражено дивилась, як медсестра витирає немовля й загортає в ковдру.

– Хочете потримати, матусю?

Джейн не могла сказати ані слова, горло стислося. Вона могла тільки дивитися з зачудуванням, як цей згорток кладуть їй до рук. Подивилася на личко, набрякле від сліз. Дитина звивалася, наче їй не терпілося звільнитися від ковдри. Від материних рук.

«І ти справді моя?»

Вона уявляла собі, що це буде мить спорідненості, коли вона подивиться в очі немовляті й упізнає душу. Але цього відчуття не було зовсім – лише незграбність, з якою вона намагалася заспокоїти верткий згорток. Дивлячись на дочку, Джейн бачила зле створіння з набряклими очима й стиснутими кулаками. Створіння, яке несподівано з протестом закричало.

– У вас прекрасне немовля, – сказала медсестра. – Вона дуже на вас схожа.

22

Джейн прокинулася від сонячного світла, що лилось у вікно її палати. Подивилася на Гебріела, який спав на розкладачці біля її ліжка. Побачила в його волоссі сиві пасма, яких не помічала раніше. На ньому була та ж зім’ята сорочка, що й учора, на рукаві – плями крові.

«Чия це кров?»

Наче відчувши, що вона на нього дивиться, він розплющив очі й примружився на сонці.

– Доброго ранку, татку, – сказала вона.

Він виснажено всміхнувся.

– Думаю, матусі треба спати далі.

– Не можу.

– Це може бути наша остання нагода виспатися на майбутній час. Щойно дитина опиниться вдома, буде не до відпочинку.

– Я мушу знати, Гебріеле. Ти так і не сказав мені, що там сталося.

Усмішка згасла. Він сів, потер обличчя, раптово став старшим на вигляд і безмежно втомленим.

– Вони мертві.

– Обоє?

– Їх застрелили під час штурму. Так мені сказав капітан Гейдер.

– Коли ти з ним говорив?

– Він учора заходив. Ти вже спала, і я не хотів тебе будити.

Вона лягла на спину, подивилася на стелю.

– Я намагаюся пригадати. Боже, чому я нічого не пам’ятаю?

– Я теж, Джейн. Вони пустили фентаніловий газ. Так Морі сказали.

Джейн глянула на нього.

– То ти не бачив, як це було? Не знаєш, чи Гейдер казав правду?

– Я знаю, що Джо з Оленою мертві. Їхніми тілами опікується бюро судмедекспертизи.

Джейн замовкла, намагаючись пригадати останні миті, проведені в тій кімнаті. Згадала, як Гебріел і Джо розмовляли, сидячи один навпроти одного. «Джо хотів нам щось розповісти, – подумала вона. – Але так і не мав нагоди закінчити…»

– Невже кінець мусив бути саме такий? – запитала вона. – Невже вони обоє мусили померти?

Гебріел підвівся, підійшов до вікна. Сказав, дивлячись на вулицю:

– Це був надійний спосіб усе скінчити.

– Ми всі були непритомні. Не обов’язково було вбивати.

– Вочевидь, штурмова група вирішила інакше.

Вона дивилася чоловікові в спину.

– Джо сказав стільки божевільних речей. Це ж усе неправда, так?

– Я не знаю.

– Мікрочіп в Олени в руці? Переслідування ФБР? Класичні марення параноїка.

Гебріел не відповів.

– Гаразд, – сказала вона. – Розповідай, що думаєш.

Він розвернувся до неї.

– Що тут робив Джон Барсанті? Ніхто так на це й не відповів.

– Ти питав у бюро?

– Усе, що я зміг витягти з офісу заступника директора, – це те, що Барсанті має спеціальне завдання від міністерства юстиції. Більше мені ніхто нічого не сказав. І коли я вчора говорив з Девідом Сілвером у будинку сенатора Конвея, він не знав про втручання ФБР.

– Ну, Джо ФБР точно не довіряв.

– І тепер Джо мертвий.

Джейн пильно подивилася на нього.

– Ти починаєш мене лякати. Виникає думка…

Раптовий стукіт у двері змусив її мало не підстрибнути. Вона розвернулася, серце закалатало. У двері просунулася голова Анджели Ріццолі.

– Джейні, не спиш? Можна до тебе навідатися?

– О! – Джейн сполохано засміялася. – Привіт, мамо.

– Вона красуня, така красуня! Бачили її у вікно.

Анджела ввірвалася до палати зі старою каструлькою марки «Ревере», і в повітрі розлився аромат, який Джейн завжди вважала кращим за будь-які парфуми, – запах маминих страв. Слідом за дружиною ввійшов Френк Ріццолі з таким величезним букетом, що сам скидався на дослідника, який пробирається крізь джунглі.

– Як моя дівчинка? – мовив Френк.

– Чудово почуваюся, тату.

– Мала навела гармидеру в дитячій кімнаті. Нічогенькі в неї легені.

– Майкі після роботи теж до тебе заїде, – сказала Анджела. – Дивись, я спагеті з ягнятиною привезла. Можеш не розповідати, чим годують по лікарнях. Що тобі хоч на сніданок принесли?

Вона підійшла до таці, підняла кришку.

– Господи, ти лише глянь на ці яйця, Френку! Наче гумові! Вони спеціально роблять їжу такою огидною?

– Нема нічого поганого, щоб стати батьком донечки, сер, – сказав Френк. – Знаєш, Гейбе, дочка – це прекрасно. Та за нею треба стежити. Коли буде шістнадцять, почнеш хлопців відганяти.

– Шістнадцять? – пирхнула Джейн. – Тату, на той час коней у стайні вже не лишилося.

– Що ти таке кажеш? Хочеш сказати, коли тобі було шістнадцять…

– …То як ви її назвете, люба? Не віриться, що ви досі не обрали ім’я.

– Ще думаємо.

– Про що тут думати? Назвіть на честь твої бабусі Реджини.

– Знаєш, у неї ще одна бабуся є, – завважив Френк.

– Хто назве дівчинку Ігнацією?

– Моїй мамі це ім’я згодилося.

Джейн подивилася через кімнату на Гебріела й побачила, що він знову дивиться у вікно. «Досі думає про Джозефа Роука. Досі сумнівається щодо його смерті».

У двері постукали, з’явилася ще одна знайома голова.

– Ріццолі, привіт! – гукнув Вінс Корсак. – То що, ти знову худенька?

Він увійшов, стискаючи стрічки з трьома повітряними кульками, що погойдувалися в нього над головою.

– Як ви, місіс Ріццолі, містере Ріццолі? Вітаю вас з онучкою!

– Детективе Корсаку, – почала Анджела. – Їсти хочете? Я принесла Джейн її улюблені спагеті, і маємо ще паперові тарілки.

– Ну, мем, я наче на дієті.

– Спагеті з ягнятиною.

– О-о-о, нечемна ви жінко, так спокушаєте…

Корсак помахав на неї товстим пальцем, Анджела високо, по-дівчачому, реготнула.

«Господи, – подумала Джейн. – Корсак фліртує з моєю матір’ю. Щось не хочеться на це дивитися».

– Френку, тарілки дістанеш? Вони в торбі.

– Зараз лише десята ранку, ще навіть не обід.

– Детектив Корсак голодний.

– Він щойно тобі сказав, що на дієті. Чому ти не слухаєш?

Знову постукали в двері. Цього разу ввійшла медсестра з дитячим ліжечком. Підкотивши його до ліжка Джейн, виголосила:

– Час навідати матусю!

Вона підняла сповите немовля і вклала Джейн до рук.

Хижою пташкою налетіла Анджела:

– О, Френку, глянь на неї! Боже, яка гарнюня! Ти подивися на це личко!

– Як я можу подивитися, якщо ти над нею виснеш?

– У неї ротик моєї мамці…

– Оце так привід вихвалятися.

– Джейні, спробуй її погодувати. Мусиш попрактикуватися, перш ніж молоко прийде.

Джейн роззирнулася палатою, подивилася на людей, що скупчилися навколо її ліжка.

– Ма, мені не дуже зручно…

Вона замовкла, глянула на дитя, яке раптом почало завивати. «І що мені тепер робити?»

– Може, у неї гази, – припустив Френк. – У немовлят завжди гази.

– Чи вона їсти хоче, – запропонував версію Корсак. Ну авжеж.

Дитина тільки голосніше заплакала.

– Я її візьму, – сказала Анджела.

– Хто тут матуся? – спитав Френк. – Їй потрібна практика.

– Не можна, щоб немовля постійно плакало.

– Можна покласти їй палець до рота, – сказав Френк. – Ми з тобою, Джейні, завжди так робили. Ось так…

– Стій! – втрутилася Анджела. – Френку, ти руки помив?

Дзвінок телефона Гебріела мало не загубився в цьому бедламі. Джейн зиркнула на чоловіка, коли він відповів, побачила, як він супиться, дивлячись на годинник. Почула, як він каже:

– Зараз я навряд чи зможу. Починайте без мене.

– Гебріеле? – гукнула його Джейн. – Хто це?

– Мора починає аутопсію Олени.

– Краще йди.

– Не хочу тебе кидати.

– Ні, ти мусиш бути там.

Дитина верещала ще дужче, звивалася так, наче відчайдушно намагалася втекти з материних рук.

– Хтось із нас мусить подивитися.

– Ти точно не проти?

– Поглянь на цю компанію. Іди.

Гебріел нахилився її поцілувати.

– Скоро побачимося, – прошепотів він. – Люблю тебе.

– Ви тільки подумайте, – несхвально похитала головою Анджела після того, як він вийшов з палати. – Аж не віриться.

– Що таке, мам?

– Залишає дружину й новонароджену доню й біжить дивитись, як розрізають труп!

Джейн глянула на червону дочку, яка так і завивала в її обіймах, і зітхнула. «Якби ж я могла піти з ним».

Коли Гебріел вдягнув халат, бахіли й увійшов до залу для розтинів, Мора вже підняла грудну кістку й порпалась у грудній клітці. Вони з Йошимою обходилися без непотрібних балачок, її скальпель розтинав судини й зв’язки, вивільняючи серце й легені. Вона працювала тихо й дуже точно, очі понад маскою не показували жодних емоцій. Якби Гебріел не був з нею знайомий, ця продуктивність здалася б йому страшною.

– Тож ви таки змогли, – сказала вона.

– Пропустив щось важливе?

– Поки без несподіванок. – Вона подивилася на Олену. – Те ж приміщення, те ж тіло. Дивно думати, що я вдруге бачу цю жінку мертвою.

«Але цього разу вона мертвою й залишиться», – подумав Гебріел.

– Як у Джейн справи?

– Усе гаразд. Гадаю, зараз її трохи завалило гостями.

– А дитина?

Мора опустила в миску рожеві легені. Ці легені вже ніколи не заповняться повітрям, не наситять киснем кров.

– Прекрасна. Вісім фунтів три унції, десять пальців на руках, десять на ногах. Дуже схожа на Джейн.

В очах Мори вперше з’явилась усмішка.

– Як назвали?

– Поки що вона «Дівчинка Ріццолі-Дін».

– Сподіваюся, це скоро зміниться.

– Навіть не знаю. Мені починає подобатись, як це звучить.

Розмови про такі радісні речі тоді, як поміж ними лежала мертва жінка, здавалися неповажними. Він подумав про те, як його маленька дочка робила перше дихання, про її перший розмитий погляд на цей світ, коли тіло Олени почало холонути.

– Я по обіді заїду до неї в лікарню, – сказала Мора. – Чи в неї вже передозування відвідувачами?

– Повірте, ви будете одною зі щиро бажаних гостей.

– Детектив Корсак уже заходив?

Гебріел зітхнув.

– З кульками, усе як годиться. Старий добрий дядько Вінс.

– Не відганяйте його. Може, сидітиме з дитиною.

– Це саме те, що малечі потрібно, – той, хто може навчити її тонкого мистецтва голосної відрижки.

Мора засміялася.

– Корсак – хороша людина. Насправді.

– У всьому, крім того, що він кохає мою дружину.

Мора поклала скальпель, подивилася на нього.

– Тоді він зичить їй щастя. І бачить, що ви щасливі разом. – Знову взявши свою зброю, вона додала: – Ви з Джейн даєте надію нам, решті.

«Нам, решті». Тобто всім самотнім людям світу. Не так давно він був одним із них.

Гебріел дивився, як Мора розтинає коронарні артерії. Як спокійно тримає в руках серце мертвої жінки. Її скальпель розкрив серцеві камери, виставив їх на позір, вона мацала, вимірювала, зважувала. І все одно, схоже, своє серце Мора Айлс тримала під надійним замком.

Його погляд упав на обличчя жінки, яку вони знали просто як Олену. «Кілька годин тому я говорив з нею, – подумав він. – Ці очі дивилися на мене, бачили мене». Тепер вони були тьмяні, роговиці затьмарені, скляні. Кров витекла, і рана від кулі здавалася рожевою діркою в лівій скроні.

– Це схоже на страту, – сказав він.

– З лівого боку є й інші рани. – Мора махнула на негатоскоп. – На рентгені видно дві кулі біля хребта.

– Але оця рана… – Він подивився на її обличчя. – Це був смертельний постріл.

– Штурмова команда точно не хотіла ризикувати. Джозефа Роука теж застрелили в голову.

– Ви зробили йому розтин?

– Доктор Брістол закінчив годину тому.

– Навіщо їх страчувати? Вони вже були непритомні. Ми всі були.

Мора підняла очі від маси легень, що волого лежали на дошці.

– Вони могли обвішатися вибухівкою.

– Вибухівки не було. Ці люди не були терористи.

– Рятувальна команда цього не знала. До того ж могли бути тривоги щодо фентанілу, який вони використали. Ви знаєте, що похідний від фентанілу газ також використовували в ситуації в Москві?

– Так.

– У Москві це призвело до жертв. А тут вони вдаються до цього з вагітною заручницею. Не можна було надто довго піддавати дитину в утробі дії газу. Зачистка мала бути швидка й ефективна. Так вони себе виправдовують.

– Тож вони заявляють, що ці постріли були необхідні.

– Так сказали лейтенанту Стіллмену. Поліція Бостона не брала участі у плануванні чи реалізації рятувальної операції.

Розвернувшись до негатоскопа, на якому висіли знімки, Гебріел запитав:

– Це знімки Олени?

– Так.

Він підійшов ближче. Побачив яскраву кому на черепі, розсип уламків у черепній порожнині.

– Це все – внутрішній рикошет, – сказала вона.

– А оце затемнення у формі літери «С»?

– Уламок між скальпом і черепом. Шматок свинцю, що відколовся, коли куля пробила кістку.

– Ми знаємо, хто саме зі штурмової команди зробив цей постріл?

– Навіть Гейдер не має списку імен. Коли прибули наші криміналісти, уся команда, певно, вже їхала до Вашингтона, поза нашою досяжністю. Вони прибрали все, що лишили після себе. Зброю, гільзи. Навіть наплічник, з яким Джозеф Роук увійшов до лікарні. Нам лишилися тільки тіла.

– Так зараз працює світ, Моро. Пентагон має право відправити загін своїх командос до будь-якого американського міста.

– Я вам дещо скажу. – Вона поклала скальпель, подивилася на нього. – Мене це до біса лякає.

Задзижчав інтерком. Мора підняла очі, почувши, як її секретарка каже:

– Докторко Айлс, на лінії знову агент Барсанті. Хоче з вами поговорити.

– Що ви йому сказали?

– Анічогісінько.

– Добре. Скажіть, що я перетелефоную. – Вона помовчала. – Коли і якщо матиму час.

– Знаєте, він стає грубий.

– Тоді й ви не мусите говорити з ним увічливо. – Мора подивилася на Йошиму. – Закінчімо тут, поки нас знову не перебили.

Вона занурила руки глибоко в черево, почала виймати органи. Дістала шлунок, печінку, підшлункову залозу, безкінечні кільця тонкого кишківника. Розкривши шлунок, їжі Мора не знайшла, у миску скрапували лише зеленкуваті виділення.

– Печінка, селезінка й підшлункова залоза – у межах норми, – зазначила вона.

Гебріел дивився, як смердючі тельбухи скупчуються в тазу, і з тривогою думав, що в його власному череві – такі ж лискучі органи. Дивлячись на обличчя Олени, він подумав: «Щойно розітнеш шкіру, навіть найпрекрасніша жінка матиме такий вигляд, як усі інші, – маса органів у порожнистій упаковці з м’язів і кісток.

– Гаразд, – приглушено мовила Мора, занурюючись ще глибше в порожнину. – Я бачу, де пройшли інші кулі. Ось тут, біля хребта, і маємо ще забрюшинну кровотечу.

У животі майже не лишилося органів, вона дивилась у практично порожню оболонку.

– Можете дістати знімки живота й грудини? Я перевірю, де саме інші дві кулі.

Йошима підійшов до негатоскопа, зняв знімки черепа й повісив нові. Тіні серця та легень сяяли у кістяній клітці ребер. У тунелі кишок вишикувалися темні кишені газу, мов машинки на атракціоні. У порівнянні з нечітким туманом внутрішніх органів кулі яскравими уламками виділялися проти стовпа хребта.

Гебріел подивився на знімки й раптом примружився, пригадуючи, що йому говорив Джо.

– На знімках не видно рук, – сказав він.

– Якщо немає помітної травми, ми зазвичай не знімаємо кінцівки, – сказав Йошима.

– А може, й варто.

– Чому? – підняла на нього очі Мора.

Гебріел повернувся до столу, оглянув ліву руку.

– Гляньте на цей шрам. Що ви про нього скажете?

Мора обійшла стіл, стала ліворуч від тіла й так само оглянула руку.

– Бачу, над ліктем. Загоївся добре, утворень немає. – Вона подивилася на Гебріела. – Що тут не так?

– Джо мені дещо розповів. Знаю, звучить як божевілля.

– Що?

– Він заявив, що їй у руку встановили мікрочіп. Ось тут, просто під шкіру, щоб відстежувати її місцеперебування.

Мора пильно дивилася на нього. Раптом засміялася.

– Не надто оригінальне марення.

– Знаю, як це має звучати…

– Класика. Уряд встановлює мікрочіпи.

Гебріел знову розвернувся до рентгенівських знімків.

– Як думаєте, чому Барсанті так прагне перевезти кудись ці тіла? Що, на його думку, ви можете знайти?

Мора трохи помовчала, дивлячись на Оленину руку.

Йошима сказав:

– Можу зробити рентген. На це піде кілька хвилин.

Мора зітхнула й зняла брудні рукавички.

– Це майже точно марнування часу, але чому б не закрити питання зараз.

Під захистом свинцю Мора з Гебріелем у передпокої дивились у віконце, як Йошима вкладав руку на плівку й налаштовував коліматор. «Мора має рацію, – подумав Гебріел, – ми напевно змарнуємо час». Але він мусив встановити межу між страхом і параноєю, правдою й маренням. Він побачив, як Мора краєм ока косить на годинник на стіні, й зрозумів, що їй не терпиться продовжити розтин. Найважливіша частина – розтин голови й шиї – була ще попереду.

Йошима дістав плівку й зник у лабораторії.

– Усе, він закінчив. Повертаймося до роботи, – мовила Мора.

Вона вдягнула нові рукавички й підійшла до столу. Стоячи біля голови трупа, занурила руки у сплутане чорне волосся, обмацуючи череп. Тоді одним точним рухом розрізала скальп. Гебріелові було важко дивитись, як калічать цю красуню. Обличчя було не більше ніж поєднанням шкіри, м’язів і хрящової тканини, які так легко піддавалися скальпелю патологоанатома. Мора взялася за край надрізу й потягла, довге волосся чорною завісою закрило обличчя.

З лабораторії вийшов Йошима.

– Докторко Айлс?

– Рентген готовий?

– Так. І там щось є.

Мора підняла очі від роботи.

– Що?

– Під шкірою видно. – Асистент повісив знімок на негатоскоп, показав: – Ось тут.

Мора підійшла до знімка, мовчки вдивилась у тонку білу смужку на м’якій тканині. Ніщо природного походження не могло бути таке рівне, таке однорідне.

– Це щось штучне, – сказав Гебріел. – Думаєте…

– Це не мікрочіп, – відповіла Мора.

– Але ж щось там є.

– Воно не металічне. Не таке щільне.

– То на що ми дивимося?

– Зараз дізнаємося.

Мора повернулася до тіла, взяла скальпель. Розвернула ліву руку, відкрила шрам. Розріз зробила напрочуд швидко й глибоко – одним ударом розрізала шкіру й підшкірний жир, до м’язів. Ця пацієнтка не поскаржиться на нерівний шрам чи пошкоджений нерв; приниження, перенесені нею в цій залі, на цьому столі, нічого не значать для бездумної плоті.

Мора потяглася по щипці, занурила краї в рану. Поки вона водила інструментом у свіжій рані, Гебріел дивився на це брутальне дослідження з відразою, та відвернутися не міг. Почув, як вона вдоволено щось буркоче, і щипці знову з’явилися з рани, стиснуті навколо чогось, схожого на блискучий сірник.

– Я знаю, що це, – сказала вона, кладучи здобич на тацю. – Це силастикова трубка, просто вона перемістилася глибше, ніж треба, і навколо неї утворилася рубцева тканина. Тому я й не змогла її намацати через шкіру. Знадобився рентген, щоб точно визначити, що вона там є.

– Навіщо потрібна ця штука?

– Це норплант. У трубці – прогестин, що повільно виділяється з часом, перешкоджаючи овуляції.

– Контрацептив.

– Так. Такі зараз нечасто побачиш. У США їх більше не випускають. Зазвичай їх імплантують по шість штук, віялом. Той, хто видалив інші п’ять, цей просто пропустив.

Задзижчав інтерком.

– Докторко Айлс? – Знову Луїз. – Вам телефонують.

– Можете прийняти повідомлення?

– Гадаю, тут краще відповісти. Це Джоан Енстед з офісу губернатора.

Мора різко підняла голову, подивилася на Гебріела, і вперше він побачив в її очах вогник тривоги. Вона поклала скальпель, зняла рукавички й рушила до телефона.

– Докторка Айлс, – сказала в слухавку.

Хоча Гебріел не чув іншої половини розмови, з самої мови тіла Мори було зрозуміло, що вона не рада цьому дзвінку.

– Так, я уже почала. Це наша юрисдикція. Чому ФБР вважає, що може… – Тривала пауза. Мора відвернулася до стіни, її спина заклякла. – Але я не завершила аутопсію. Саме збираюся розкрити череп. Якщо дасте ще пів години… – Знову пауза. Тоді холодний голос: – Розумію. Тіло буде готове до перевезення за пів години.

Вона повісила слухавку. Глибоко вдихнула й розвернулася до Йошими.

– Зберіть її. Тіло Джозефа Роука їм теж потрібне.

– Що відбувається? – запитав її асистент.

– Їх повезуть до лабораторії ФБР. Хочуть усе – усі органи, зразки тканин. Головування перебирає агент Барсанті.

– Такого ще не було, – сказав Йошима.

Вона різко зняла маску, завела руки за спину, розв’язала халат. Зірвавши його, жбурнула в кошик для брудного одягу.

– Наказ від самого губернатора.