Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Учасники операції доповіли про свою невдачу генералові і Смирнову. Крім Захарова, не повернувся у відділ Берестов. Він відстав під час погоні або з ним трапилась біда.

Відпустивши людей, Смирнов стурбовано поглянув на генерала.

Піймавши його погляд, генерал сказав:

– А що інше міг зробити Захаров? Ні, Гарасиме Миколайовичу, вчинок капітана – свідчення сили нашої, а не слабкості.

– Я дуже радий, що ви так гадаєте! – швидко сказав Смирнов і полегшено зітхнув. – Знаєте, ми ж тільки почали разом працювати! Дуже важливо, коли розумієш один одного… Є якості, товаришу генерал, які вже настільки міцно вросли в характер радянської людини, що знищити їх можна тільки разом з людиною…

– Так! – погодився. генерал. – Ви праві. Звичайно, зараз вони інколи на цьому грають. Але в результаті, Гарасиме Миколайовичу, завжди програють! От Берестов мене непокоїть! Він же дуже справна людина! Що могло з ним трапитись?

Близько трьох годин ночі черговий по відділу зняв телефонну трубку.

– Вибачаюсь! – сказав немолодий жіночий голос. – З вами говорять від товариша Берестова.

– Слухаю вас! Слухаю вас, громадянко! – поспішно сказав черговий. – Записую, говоріть!

– Товариш Берестов просить, щоб якнайшвидше прислали людей на Піонерську вулицю до будинку номер двадцять один…

– Повторіть, будь ласка!

Жіночий немолодий голос старанно повторив адресу.

– Все!.. – сказала вона. – Більше він нічого не сказав. Тільки ви вже постарайтесь! Дуже просив. Будьте здорові, до побачення.

Черговий подзвонив у гараж, викликав машину і набрав номер домашнього телефону полковника Смирнова.

– Наш відсталий привіт з дороги прислав, – сказав черговий. – Жаліється, що одному скучно…

– Нехай група виїжджає! – сказав Смирнов. – За мною також пришліть машину!

Того ранку, коли Горелл пішов на побачення з Захаровим, Юля умовила себе, що все обійдеться, все буде гаразд. Треба тільки бути веселішою, більше бачитись з людьми і брати від життя все, що воно може дати.

Це рішення Юля прийняла під душем і тут же почала готуватись до нового життя. Вона по-новому зачесала волосся, пригладивши його бріоліном і щіткою, наділа тільки що пошите плаття з прохолодної тканини бузкового кольору і почала розмірковувати, куди б їй податись до повернення Горелла.

У прихожій подзвонили.

Горелл цілою серією страшних оповідань про випадки пограбування самітних легковажних жінок, що живуть в ізольованих квартирах, привчив Юлю ретельно допитувати всіх відвідувачів.

Юлі відповів жіночий голос.

– Здрастуйте, товаришко Харитонова! Я ваша сусідка по будинку з двадцять другої квартири. Відчиніть, будь ласка.

Юля відчинила двері. Перед нею стояла усміхнена жінка… але Юля не помітила її обличчя! Юля побачила туфлі на ногах у жінки, і під грудьми у неї відразу стало болісно і холодно…

Про такі туфлі Юля мріяла все своє життя! Малинові, з найм'якшої шкіри, з товстою обтічною підошвою і каблуком, вирізаним з одного куска пробки! Юля ще раз подивилась на лінію носка і відчула ненависть до цієї щасливої, усміхненої жінки. Кожен може усміхатись у таких туфлях!

– Пробачте, будь ласка! – сказала гостя. – Я до вас в одній секретній жіночій справі. Можна зайти?

– Заходьте! – сухо запросила Юля, знизавши правим плечиком. Виявилось, що в цієї нахаби, що вривається в чужі квартири, і плаття незвичайне! Скроєне з одного куска голубого крепу, воно облягало фігуру, як рукавичка! І важке малинове намисто!

– Я вас бачу вперше! – вороже сказала Юля.

– Я приїхала минулого тижня… – відповіла усміхаючись гостя, стоячи вже в прихожій, – до двоюрідної сестри в двадцять другу квартиру. Мене звуть Галина Миронівна! Бачите, я помітила, що ви елегантно одягаєтесь. Справа в тому, що я хотіла б продати деякі речі… Тільки це між нами, а то мені попаде від чоловіка! Знаєте, у мужчин на це дивні погляди…

– Туфлі у вас є? – швидко спитала Юля, дивлячись на ноги гості.

– Є… Такі ж, як і на мені, тільки зелені! У вас який номер?

– Тридцять шостий! – задихаючись відповіла Юля. – А ці? Ці ви не продасте?

– От і не знаю! – зам'ялась гостя. – Про ці я якось не думала… Вони ж уже ношені! Ви поміряйте спочатку, може не підійдуть!

– Підійдуть! – відрізала Юля, сіла на стілець у прихожій і тремтячими руками поміряла туфлю. Гостя стояла, підігнувши ногу, і співчутливо стежила за спробами Юлі втиснутись у туфлю.

– Якраз! – сказала Юля, з насолодою розтопирюючи пальці в туфлі. – Скільки ви за них хочете?

– Знаєте що? – запропонувала гостя. – Давайте зайдемо зараз до мене! Ви поміряєте зелені, подивитесь ще дещо… А там вирішимо. Я думаю, ми домовимось!

– Двадцять друга квартира… Це в тому під'їзді на п'ятому поверсі?

– Так… З балконом!

– Ходімте! – рішуче сказала Юля, встаючи з стільця.

– Тільки туфлю мені хоч поки що віддайте! Я ж боса не дійду, – засміялась гостя.

У двадцять другій квартирі нікого, крім Галини Миронівни та Юлі, не було.

– Сестра з дитиною поїхала у справах, а її чоловік у відрядженні, – пояснила Галина Миронівна, відкриваючи чемодан та висипаючи на диван купу речей.

З півгодини Юля не могла вирішити; що ж їй все-таки взяти. Вона групувала, перекладала, додавала. Галина Миронівна не поспішала, охоче показувала Юлі кожну річ, надіваючи її на себе і приміряючи на Юлі.

Потім вони говорили про те, які речі їм хотілося б пошити і купити. Потім підраховували вартість відкладених Юлею речей.

Галина Миронівна дістала купу модних журналів, і Юля не помітила, як минав час. Нарешті, опам'ятавшись від солодкого трансу, Юля згадала, що Горелл може бути вже дома. Він дуже нервує і сердиться, коли вона куди-небудь виходить.

Юля склала відібрані речі і встала.

– Ходімте зі мною! – сказала вона. – Я вам дома гроші віддам…

У дверях Галина Миронівна довго торгала і крутила замок, дмухала собі на пальці і знову намагалась відімкнути двері.

Замок зіпсувався.

Юля поклала речі на стілець у прихожій і спробувала сама відчинити двері. Нічого не вийшло.

– З ними інколи буває! – зніяковіло сказала Галина Миронівна. – Ой господи, яка досада! Мені треба поспішати до зубного лікаря.

– Може двірник у дворі внизу ходить, треба його покликати! – сказала Юля. – Він спробує відімкнути з того боку, ми йому ключ скинемо…

Юля підійшла до вікна і почала дивитись униз. Двірника внизу не було.

– Але ж я поспішаю! – жалібно сказала Юля. – Знаєте, якщо мій чоловік повернеться раніше і не застане мене, буде неприємність! Ось що ми зробимо! Ми пошлемо хлопчаків за двірником і попросимо його привести слюсаря.

Проте минуло ще багато часу, перш ніж слюсар зламав замок. Галина Миронівна зігріла чаю і вгостила Юлю, але в тієї настрій все підупадав і підупадав… Навіть речі її тепер не радували! Хотілось одного – прийти додому і переконатись у тому, що Горелл, як завжди, лежить на дивані, простягнувшись, заклавши руки під голову, і дрімає… Він тепер майже завжди дрімав. Він говорить, що це на нервовому грунті.

Горелла дома не було. Юля віддала Галині Миронівні гроші і провела її.

Вечоріло.

Юля дістала з холодильника продукти і приготувала обід.

Горелл не приходив.

Юля розсердилась. Рішення почати нове, безтурботне, веселе життя тепер здавалось безглуздим. Тепер вона думала про те, що життя її безнадійно зіпсоване, а Горелл, безсумнівно, живе з іншою жінкою і тільки чекає нагоди, щоб покинути її, Юлю.

Щоб не думати про це, вона знову розглянула речі, куплені у Галини Миронівни. Приміряла.

Смеркало.

«Тварюка! – сказала в думці Юля, звертаючись до Горелла. – Завжди робить тільки те, що йому хочеться. Всякий інший подзвонив би, що затримується. Ну й чорт з ним! Я теж буду робити все, що захочу».

Вона взула нові малинові туфлі, наділа куплений у Галини Миронівни капелюшок-ковпачок із чорної соломки з султаном із білих пер, взяла сумочку і вийшла з дому.

Вже майже зовсім стемніло.

Біля входу в Ермітаж стояли юрби нарядних жвавих людей. Грала музика.

І така нудьга охопила Юлю, що коли б вона не боялась за вії, підфарбовані тушшю, обов'язково б заплакала. Закусивши губу, вона пройшла мимо Ермітажу до бульвару.

На лавках сиділи закохані і пошепки вели свої нескінченні, «дуже важливі» розмови.

Юля сіла на лавку. Вийняла з сумочки папіросу і закурила. Якийсь чоловік сидів поруч, відкинувшись на спинку лави, і, мабуть, дрімав, а може, думав про щось своє. На ньому був дорогий світлий костюм. Юля обернулась до нього і сказала:

– Мужчино, мені сумно!

Він повернув до неї голову, вглядівся і недовірливо спитав:

– Юлечка?

Юля бігла до виходу з бульвару, не оглядаючись, вперше в житті відчуваючи, що сором може бути непереносним. «Тільки б не наздогнав! – думала вона. – Тільки б не почав розпитувати! Коля Клименко! Найкращий друг Харитонова… Ні, додому, додому… Може, там, у вікні, вже засвітилось світло! Може, Кость дома…»

У квартирі, як і раніше, було темно і порожньо. Юля скинула плаття і туфлі, накинула халатик і спинилась, не знаючи, що робити, що думати далі. Потім вона згадала про чемодани з товаром. Якщо Горелл пішов назавжди – він узяв їх із собою… Юля кинулась до шафи. Чемодани, як і раніше, стояли на полиці.

«Якщо він мене покинув, я продам шкіру! – подумала Юля. – Піду до шевця і продам… Треба подивитись, що це за шкіра… Він казав – лак!.. Лак дорого коштує!»

Юля зняла з полиці чемодан, повозилась із замками, не зуміла відімкнути, зламала і побачила дивної форми предмети, обтягнуті чохлами з чорної замші. Вона взяла один з них, найбільший, і розстебнула замшовий футляр. Блиснула фіолетова металева лопать пропелера. Юля квапливо застебнула кнопку і поклала дивний предмет у чемодан. Сховавши чемодан у шафу, вона сіла на диван.

– Господи! – сказала вона тоскно і голосно… – Господи, що ж це таке?

Зараз же пам'ять послужливо нагадала їй десятки великих і дрібних фактів, на які вона не хотіла або боялась звернути увагу. Серед них був дуже страшний; тільки від згадки про нього по Юлиних плечах пробігали мурашки.

Лягаючи спати, Горелл завжди роздягався в темряві. Одного разу Юлі щось було потрібно, і вона несподівано засвітила лампу на нічному столику в той момент, як він роздягався.

– Ти що? – люто спитав Горелл, намагаючись закритись одягом. Але Юля встигла побачити, що стегна його оперезані тонким ремінцем і на ньому, притиснута до внутрішнього боку ноги, висить плоска пістолетна кобура.

– Люмінал!.. – сонно пробурмотіла Юля, інстинктивно прикидаючись, що нічого не помітила… – Дай мені таблетку, а то знову не засну! – сказала вона і повернулась до стіни.

Горелл завжди сам чистив і прасував свій одяг, але через тиждень після цього Юля вибрала момент, коли він вийшов у ванну, і засунула руку в кишеню його штанів: підкладка в кишенях була розрізана збоку, так що Горелл міг кожної миті непомітно дістати зброю.

«Він же спекулянт! – намагалась заспокоїти себе Юля. – Переносить партії контрабанди! Мабуть, так треба!»

І постаралась зараз же забути про цей випадок.

– Він – небезпечна людина! – майже вголос сказала Юля і, розтуливши руку, кинула ключі від шафи на диван. – З ним можна загинути! От тільки якщо я заявлю про нього, можливо врятуюсь… Якщо завтра не прийде – заявлю!

Горелл не повернувся.

Так зустрілись полковник Смирнов і Юля.

Смирнов дивився на Юлине біле обличчя і блискучі очі, що жили на цьому скованому страхом обличчі окремим, неспокійним життям, і вирішив, що зробив правильно, відмовившись від думки використати Юлю для викриття Горелла. Здавалося б, що це був найпростіший варіант. Хто був до Горелла ближчий, ніж вона? Але майже все недовге життя цієї жінки свідчило про звичку до душевного бруду. Вона завжди шукала легких, обхідних стежок, ніщо для неї не було дорогим, вона завжди ховалась за чужі спини – ось і тепер прийшла сховатись за надійну спину закону.

– А коли б громадянин Клебанов повернувся додому, ви б не прийшли до нас? – спитав Смирнов.

– Н-ні, звичайно, тобто прийшла б, звичайно! Прийшла б! Обов'язково….

Ні! На допомогу таких людей не можна розраховувати.

– Отже, ви заявляєте, що він займається спекуляцією і носить при собі зброю… Більше ви нічого про нього не знаєте?

– А… що?.. – з готовністю спитала Юля, подаючись усім тілом вперед і впиваючись в обличчя Смирнова. – Що б ви ще хотіли знати?

Дійсно, така підтвердить все, що завгодно. Вона збреше, рятуючи свою шкуру, заплутає і зведе наклеп… Ні, рішення було правильним!

Смирнов натиснув кнопку дзвінка, викликаючи чергового.

– Ви вільні! – сказав він Юлі і підвівся з-за столу.

– А як же я тепер? – мимоволі вихопилось у Юлі. – Скажіть… Мені нічого не буде? Я ж сама прийшла, правда ж? Я зовсім не знаю, хто він такий! Мені нічого не буде, товаришу начальник?

– На це питання ви самі собі правильніше відповісте! – сказав Смирнов, вручаючи черговому підписаний ним Юлин пропуск. – Ви ж себе краще знаєте! Якщо не робили нічого протизаконного, чого ж боятись?

Кілька днів пішло в Горелла на боротьбу з групою капітана Берестова.

Іноді Гореллу здавалось, що він позбавився переслідування. Але минало кілька годин, і він знову вловлював грізні ознаки того, що за ним стежать.

Горелл вів дикий бродяжницький спосіб життя. Він блукав у Підмосков'ї і в самій Москві, їв на ходу, а коли ставало необхідно поспати кілька годин, наймав машину на далекі відстані і спав, уткнувшись лицем у запилену оббивку.

Берестов по кілька разів на добу доповідав полковникові Смирнову про пересування Горелла, і полковник твердив одно:

– Не тіште себе надією, капітане! Ви себе розкриваєте. Він вас чує…

– Товаришу полковник, ми робимо все можливе! – ображено виправдувався Берестов. – Люди з чергування повертаються, падають з ніг!

– У той день, коли ви справді постараєтесь, він сховається в нору! – обстоював Смирнов. – Теж либонь несолодко тинятись у вовчому становищі… Але він весь час чує вас, капітане!

Якось одного разу після неймовірно трудної доби Горелл прокинувся вдень у піску на човновій станції з таким відчуттям, начебто він лишився один.

Відчуття полегкості було настільки сильним і несподіваним, що він довго не міг зібратися з силами, щоб встати і йти далі.

Він вийшов на шосе, спинив таксі і поїхав на Арбат, у Великий Афанасіївський провулок. У машині в нього почався сильний головний біль і ломота в кістках. Губи висохли і потріскались.

– Скоріше! – сказав Горелл шоферові таксі. Він знав, що з ним робиться. Таке з ним траплялось останнім часом після сильного нервового напруження. Якщо він вчасно не ляже в постіль, може втратити свідомість. – Скоріше! – повторив роздратовано Горелл.

Ось вона, квартира дев'ятнадцять! Горелл. навпомацки знайшов дзвінок.

Двері відчинила дівчина, підліток, судячи по голосу, Горелл уже нічого не бачив. Перед очима замість дівчини рухалась велика рожева пляма.

Голова розколювалась від болю.

– Я до Аделіни Савеліївни! – сказав він, намацуючи одвірок, щоб не впасти.

– Мами немає вдома! – сказав недружелюбний дівчачий голос. – І я не знаю, коли вона прийде.

– Будь ласка, дозвольте мені увійти! – попросив Горелл і переступив через поріг. Дівчина незадоволено мовчала.

– Пробачте, будь ласка! – сказав похитуючись Горелл. – Я від старого друга Аделіни Савеліївни. Дуже погано себе почуваю. Це пройде через кілька годин, але мені треба прилягти де-небудь у темряві…

– Кіро, я допоможу товаришеві! – сказав новий голос, цього разу – юнацький. Чужа рука підхопила Горелла за плечі.

– Хто ви? – швидко спитав Горелл, намагаючись звільнитись. – Стривайте, хто ви такий? – говорив він, відштовхуючи юнака.

– Я – Кірин товариш, мене звуть Володею! – пояснив юнацький голос. – Ходімте, я доведу вас до дивана… Вам погано?

– Так! – сказав Горелл. – Це зі мною буває. Кілька годин. Боже, як болить голова! Ні в якому разі не викликайте лікаря і не роздягайте мене, я ввечері мушу їхати. Та… скажіть Аделіні Савеліївні, що я від Мещерського… Мещерський шле привіт!

Його палаюча голова вдавилась у клейончастий валик дивана, і більше він нічого не чув.

Цінителя балету і знавця старовинних соборів доктора філософії Робертса спіткало справжнє людське нещастя…

Його дочка Белла на дачі під час сніданку проковтнула кусок скла.

Склянка, з якої вона пила гаряче молоко, виявилась тріснутою біля краю. Непомітно для дівчинки важкий півкруглий кусок скла просковзнув разом з молоком в рот і далі – в горло.

Белла скрикнула, закашлялась і відкинула склянку. З кожним приступом кашлю з її рота витікали струмочки крові. Дівчинка зблідла, втрачала сили. Мати, плачучи, тримала її на руках. Робертс побіг у гараж по машину.

На той час, коли Беллу привезли в дитяче відділення лікарні імені Скліфосовського, осколок скла вже глибоко зайшов у тканини і горло запухло.

Подружжя Робертс провели страшні півтори години в приймальній дитячого відділення, чекаючи зустрічі з хірургом.

Нарешті хірург вийшов і сказав:

– Загалом так! Операція пройшла вдало. Скло витягли. Зробили переливання крові. Якщо треба буде, повторимо переливання. Є, звичайно, труднощі. Годувати її доведеться через зонд, ну і все таке інше… Температура трохи високувата… Подивимось, що буде завтра!

– Пане хірург! – сказав Робертс, у якого судорожно пересмикувалось підборіддя. – Ми з дружиною дякуємо вам від усього нашого серця… Ми благаємо, ради всього святого благаємо дозволити дружині доглядати за Беллою! Адже жодні руки не замінять материних. Благаємо!

Хірург поморщився, подумав і сказав:

– Звичайно, це всупереч правилам. Дівчинка велика. Але оскільки ви наші гості, підемо на поступки. Нехай мати залишається, я її проведу до дівчинки…

Дружина Робертса заплакала. Через хвилину хірург повів її у відділення. Пан Робертс повернувся додому один.

Зразу ж, як тільки він увійшов до себе в квартиру, до нього прийшов Білліджер.

– Великі новини! – сказав Білліджер. – Є неприємні відомості від Горелла!

– Зараз! – втомлено зітхнув Робертс. – Я тільки що одвіз Беллу в лікарню…. Дайте мені опам'ятатись!

– Так, так, даруйте! – квапливо вибачився Білліджер. – Як почуває себе бідолашна дівчинка?

– Не знаю, дружина лишилась з нею. Мабуть, погано! Так що, ви кажете, повідомив Горелл?

– Відомості надійшли з резервної точки, з Афанасіївського провулка!

– Ви збожеволіли!.. – Робертс побілів і відразу забув про дочку. – Значить, провал!

– Так, і вже, мабуть, давно! – розгублено усміхнувся Білліджер. – Не розумію, сер, де був ваш славнозвісний нюх! Усі останні повідомлення Горелла виявились підробленими… Ми з вами листувалися з працівниками державної безпеки!

– Що повідомляє Горелл?

Робертс гарячково намагався уявити собі розміри катастрофи. Чи позбувся Горелл переслідувачів, прибувши на Афанасіївський? А що, як і ця точка вже під наглядом? Тоді – повний провал! Можливо, навіть ще один міжнародний скандал!

– Він просить переслати повий комплект документів на інше ім'я і новий комплект апаратури. Перший довелось покинути при відступі. Він наполягає на п'ятнадцятому варіанті.

– Ай-ай-ай… – переривчасто зітхнув Робертс і взявся за серце. – Це нікуди не годиться, Білліджер! Не можна було втрачати апаратуру…

– Якщо так трапилось, значить у Горелла не було іншого виходу! – знизав плечима Білліджер. – І я особисто думаю, що п'ятнадцятий варіант найбільш прийнятний у даних умовах!

– Почекайте, почекайте, Білліджер! – роздратовано сказав Робертс. – Треба поміркувати! Треба терміново зв'язатись із керівництвом. Самотужки вирішувати це питання я не можу…

– Я гадаю, що керівництво буде дуже невдоволене вами! – зловтішно зауважив Білліджер. – Адже це ваш провал! Горелл завжди все виконує якнайточніше. Виходить так, начебто ми з вами перешкодили його роботі! Так, так! – повторив Білліджер, помітивши рух протесту в Робертса. – Запевняю вас, у керівництва буде саме такий погляд на це!

– Так… Там, дома, їм все здасться надзвичайно простим! – злобно сказав Робертс, вмикаючи лампу на письмовому столі. – Я б теж непогано керував операціями – звідти!

– Ні, сер! Якщо ми з вами сьогодні повідомимо про наш великий промах, – з насолодою сказав Білліджер, – боюсь, що вам уже ніколи не доведеться керувати!

– Як ви сказали? – грубо перебив Робертс, відводячи погляд від співбесідника. – Він просить документи, гроші і апаратуру? П'ятнадцятий варіант? Ну що ж! – з тяжким зітханням погодився Робертс. – Зараз я подзвоню в лікарню, узнаю, як Белла, і почнемо готувати операцію. Займіться документами, Білліджер! А по-вашому, точка на Афанасіївському надійна? – улесливо спитав Робертс, кладучи руку на важіль телефону.

– Я нікому не вірю! – жовчно відповів Білліджер уже біля дверей… – Хіба надійна грязюка, через яку іноді доводиться йти? Вона неминуча в сиру погоду і тільки… Передайте моє щире співчуття вашій дочці і дружині!

Робертс мовчки кивнув і почав набирати номер чергового лікаря.

– Як я з'ясував, – доповідав Смирнову капітан Берестов, – хазяйка квартири у Великому Афанасіївському, Аделіна Савеліївна Прейс, ніде не працює. Її чоловік, інженер-будівельник, прописаний на іншу адресу, на Покровці…

– Чоловік зв'язаний з промисловим будівництвом? – швидко спитав Смирнов.

– Ні, спеціаліст по дачних котеджах. Сім'я Аделіни Савеліївни складається з дочки-студентки і старухи, хатньої робітниці, яка живе з ними близько сорока років.

– Товаришу Берестов, у вашій групі підібрались хороші, чесні люди! – трохи стривоженим тоном почав Смирнов. – Це я знаю! – продовжував він. – Але все-таки поговоріть окремо з кожним із своїх людей. Нехай зрозуміють, яка відповідальність лягає зараз на наші плечі! Наступає найважчий момент операції!

– Ми це розуміємо, товаришу полковник! – кивнув Берестов.

– Окремо з кожним поговоріть! – наполягав Смирнов. – Помилитись нам зараз не можна!

– Так, це вірно! – погодився Берестов! – Гарасиме Миколайовичу, як Захаров себе почуває?

– Погано з Захаровим, капітане! – похмуро сказав Смирнов. – Ніж у цього негідника був отруєний. Кров весь час переливають, а користі ніякої. Гасне.

– А… хлопчик не заговорив?

– Ні. Погані, погані справи, Берестов. Коли б можна було таких, як Горелл, зразу ізолювати, як скажених собак!

– Ще б пак! – зітхнув Берестов.

– А от возимось! – із злістю підхопив Смирнов. – Візьмемо – теж не легше, доведеться копатись у всій погані, яку зібрав негідник за довге життя!

– Товаришу полковник, дочка у Прейс користується авторитетом в інституті… Дані загалом позитивні. І хлопчина до них ходить, друг її, комсомолець. З матір'ю в неї незгода.

– Ні вже, товаришу капітан, давайте будемо на себе надіятись! – незадоволено перебив Смирнов. – Основне зараз – гнучкість і твердість. От зумійте поєднати дві такі якості! А все-таки ви впевнені, що він прийшов на Афанасіївський саме тому, що ви проявили гнучкість?

– Аякже, товаришу полковник! – ображено відповів Берестов. – Хіба ж він собі ворог?

– Ну, ну! Я розумію, вам важко. Але завдання здійсниме! Пам'ятаєте, товаришу Берестов, після нападу на Захарова він же майже дві доби вас не відчував! Хіба ви тоді якось особливо працювали? Ні, злі були на нього за товариша! Ось ви тепер, як комуніст, як командир, допоможіть кожному з своїх людей відчути, що це за птиця Горелл! Адже одним тільки розумом жити не можна, капітане! Без палкого серця немає чекіста! Згадайте Фелікса Едмундовича!

Така розмова відбулась між Смирновим і капітаном Берестовим приблизно опівдні.

А ввечері, о сьомій годині, капітан Берестов подзвонив полковникові і голосом, який зривався від злості і хвилювання, повідомив, що Горелл арештований.

– Що? – ахнув Смирнов, трохи не впустивши трубки. – Яким чином?

– Арештований охороною військового об'єкта тридцять чотири! – все ще ніяк не віддихаючись, повідомив Берестов. – Арештований при спробі фотографувати підходи до об'єкта.

– Що за нісенітниця? – пробурмотів Смирнов. – І ви нічого не змогли зробити?

– Не було можливості, товаришу полковник! – винувато, але в цілому твердо признався Берестов. – Вони на нього, як шуліки, налетіли із схованок! Робітники зібрались, дуже обурювались… Загалом обстановка для нас склалась дуже несприятлива. Так що чекайте, скоро прибудемо до вас!

– Досадно! – похитав головою генерал, вислухавши повідомлення полковника. – Можливо, погулявши ще тижнів зо два, він би нам ще дещо розкрив! А так що ж ми виграли? Одну точку на Великому Афанасіївському? Малувато! Тепер, звичайно, нічого не зробиш, доведеться починати відкрите слідство. І, головне, Робертса не піймали на гарячому! Хоч і є докази, а вони – майстри відпиратись, їх треба за руку! Слухайте, Гарасиме Миколайовичу, якого дідька його понесло до об'єкта тридцять чотири?

– Сам гадаю! – з досадою пробурчав Смирнов. – Взагалі кажучи, вони цією точкою давно цікавляться, є такі дані…

– Отже, що ж виходить?.. Відмовились від диверсії в лабораторії Пономарьова? – міркував уголос генерал. – Вирішили використати Горелла на окремих дорученнях?

– Виходить так! – погодився Смирнов, знизуючи плечима. – Якщо, звичайно, довірятися ситуації…

– Так от, розумієте, ситуація у нас з вами якась склалась… кудлата, розхитана! – сказав генерал. – Мені, Гарасиме Миколайовичу, не подобається весь хід останніх подій. Щось ми плутаємо або пропускаємо, це безперечно!..

– Можливо, що й так! – винувато погодився Смирнов. – Ну що ж, незабаром сам герой прибуде, поговоримо…

Горелла у відділ доставив сам начальник охорони об'єкта тридцять чотири і з гордовитою поблажливістю переможця передав з рук до рук Берестову.

– Поспішили трошки, товаришу майор! – ображено сказав Берестов. – Сплутали нам дещо!

– Я в ці ваші тонкощі не входжу! – посміхнувся начальник охорони. – Мені сказано, ворога до об'єкта не допускати, і я не допускаю! А ваше діло мудрувати, так ви самі й мудруйте!

– Це безумовно! – неохоче погодився Берестов. – Це так! Ні, ви, звичайно, показали себе на належному рівні! Вітаю, товаришу майор!

– Співчуваю! – чітко сказав майор і, прощаючись, хвацько, по-кавалерійському пристукнув каблуками.

– Прибув! – доповів Берестов полковникові.

– Як поводиться? – спитав Смирнов.

– Нормально – нахабно! – похмуро відповів Берестов.

– Що знайдено під час обшуку?

Берестов розіклав на столі перед полковником документи на ім'я Морозова Гната Леопольдовича і серед них військовий квиток на ім'я Клебанова Костянтина Івановича. Смирнов перегорнув військовий квиток, відкинув його і почав розглядати мікрофотоапаратуру, вставлену в запальничку.

І ось Смирнов і Горелл вперше зустрічаються. Вони сидять один напроти одного. Плечі у Горелла опущені, запалі очі напівзакриті. Тонка коричньова шкірочка на повіках трохи тремтить.

– Здрастуйте, Костянтине Івановичу! – говорить Смирнов, розглядаючи змарніле, схудле від блукань і безсоння обличчя Горелла. У Смирнова зібрався чималий запас фотографій Горелла, і він тепер бачить, як скрутно було чужакові вовчої породи на радянській землі!

– Час би вам сказати своє справжнє ім'я, – пропонує Смирнов.

Горелл мовчить.

Майже півгодини Смирнов намагається розтлумачити Гореллу, що мовчання і впертість зараз для нього безглузді. Але час минає, а Горелл все так само важко і приречено мовчить.

Черговий виводить арештованого.

На столі Смирнова дзвонить телефон.

– Товаришу полковник! – говорить у трубку черговий по прийомній. – Тут прийшла одна громадянка з заявою. Наскільки я можу гадати – ваше питання.

– Випишіть їй перепустку і проведіть до нас! – говорить Смирнов, все ще в думці аналізуючи мовчання Горелла. Чим воно викликане? Адже йому зараз невигідно мовчати!

Смирнов відпустив стенографістку і пішов до генерала, щоб доповісти про першу невдалу бесіду з Гореллом.

Коли він повернувся, відвідувачка вже сиділа в кріслі. Ще з порога Смирнов помітив, що вона дуже молода, майже підліток. Її кумедна поза нагадувала пацієнтку в кріслі зубного лікаря – вона з усієї сили стискувала долонями ручки крісла і напружено і високо тримала голову.

Коли Смирнов підійшов ближче, його вразило обличчя дівчини. В ньому все було неправильним, усі пропорції зсунулись. Очі – надто великі, з косим мигдалевидним розрізом і рідкісного коричньового відтінку. З такими очима гармонував би тонкий гордий ніс із великими рухливими ніздрями, але в дівчини ніс був товстий і відверто кирпатий.

Нижня частина обличчя здавалась трохи важкуватою, але, розгледівши дівчину уважніше, Смирнов зрозумів, що таке враження створює нижня губа, велика, повна, наче перерізана посередині глибокою рисою. Верхня губа була коротша і тонша. На правій ніздрі темніла кругла родимка, і така сама виднілась на лівій брові, майже біля перенісся. А все в цілому було надзвичайно привабливим.

Помітивши напружену позу дівчини, Смирнов мимоволі усміхнувся і сказав:

– Довго ви так не висидите. Влаштовуйтесь зручніше!

Дівчина нахмурилась і не ворухнулась.

– Ось що, – сказав Смирнов, закурюючи, – так у нас з вами справа не піде, громадянко… – Він подивився на прізвище, зазначене в перепустці, – громадянко Прейс. Ми вас не кликали. Ви прийшли з доброї волі. Очевидно, вам треба порадитись з нами в якомусь важкому питанні. Так?

Дівчина мовчки нахилила голову. Пальці її рук нервово перебирали ремінець сумочки.

– І дозвольте вам зауважити, – сказав Смирнов, – що ви даремно любуєтесь своїм героїзмом. Чесність – це норма поведінки радянської людини!

Дівчина поглянула на Смирнова, нижня яскрава губа її затремтіла, і несподівано вона мляво усміхнулась. Зуби в неї були великі і трохи неправильні, з голубуватим полиском.

– Радий, що ви це розумієте! – усміхнувся у відповідь Смирнов. – І соромно боятися! Так, саме соромно! Чому ви допускаєте, щоб вами володів дрібний, обивательський страх?

– Я читала і чула про злочини Берії, – сказала вона, нерішуче дивлячись спідлоба на полковника. – Такі речі нескоро забуваються. Тому ви не повинні суворо осуджувати мене, якщо я прийшла до вас не з легким серцем.

– Ні, даруйте! – сказав Смирнов і розкурив загаслу папіросу. – Я суворо підходжу до таких питань. Адже все це прості питання, в яких треба б вам розібратись! І до Берії знаходились вороги, які намагались пролізти до серця країни через апарат. У Німеччині до війни, це вдалось фашистам, так з'явився Гітлер. А от у нас і до і після війни не виходить! З усіх сил пробували всякі негідники, в тому числі і Берія, але не вийшло. Вам ніколи не спадало на думку – чому?

– Раніше – ні, зараз я про це подумала! – сказала Дівчина і ледь усміхнулась. – Там, де багато чесних, хороших людей, жменька мерзотників не може перемогти… Правда ж?

– У нас, в органах, люди звичайні! – відповів Смирнов. – Такі, як і в усій країні. Тільки вимагають від нас більше, оце і вся різниця. А тепер давайте говорити про вашу справу. Про що ви хотіли порадитись?

– Зараз я вам усе розповім! – сказала дівчина полегшено. – Я давно хотіла прийти, але мене спиняли всі ті речі, про які ви говорили і про які я не вміла думати…