Текст книги "Кінець Великого Юліуса"

Автор книги: Татьяна Сытина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– А як же ви тепер будете, товаришу капітан, якщо не повернетесь у відділ? – несміливо, з співчуттям спитав він.

– Звичайно! – вдруге відвернувся Захаров. – Знову піду в школу. Я історію викладав. Ось трохи зміцнію, вступлю на курси підвищення кваліфікації вчителів. Клас дадуть, Мишко! Тридцять п'ять дитячих душ – це, знаєш, велике господарство!.. Я зараз…

Голос Захарова стих, ніби згас… Він знову задрімав. Миша почекав, але дрімота у Захарова перейшла в глибокий, тихий сон. Тоді Миша написав капітанові записку, в якій прощався з ним і говорив усе те, що говорять тяжко хворим, і навшпиньках, нечутно вийшов.

Кіра вирішила поговорити з матір'ю рішуче й відверто. Це була одна з тих важких, безформних розмов, під час яких люди погано розуміють, чого вони хочуть один від одного, і виливають роздратування, яке зібралось за багато років.

Годині о третій ночі розмова досягла вершини напруження. Аделіна Савеліївна стояла серед кімнати, і її великі чорні зіниці дивились сліпо, нічого не бачачи навколо. Кіра сиділа за столом, підперши голову руками, і голосно, по-дитячому плакала.

– Чого ти від мене хочеш? – з погрозою сказала Аделіна Савеліївна.

– Я хочу, щоб ми були порядними! – сказала з відчаєм Кіра. – Розумієш? Щоб ти хоч що-небудь любила, хоч чомусь раділа! Жити, як усі, спати спокійно! Я ненавиджу твого Мещерського, тому що вій до цього часу заважає нам жити. Не відповідай йому на листи. Нехай не приходять більше від нього, не жди від них нічого…

– Добре! – раптом покірно погодилась Аделіна Савеліївна і сіла за стіл поруч з Кірою. – Я згодна. Тільки давай зараз ляжемо спати!

Вона говорила на диво спокійно і доброзичливо. Кіра надто втомилась, щоб вдуматись у щирість Аделіни Савеліївни; вони помирились і лягли спати.

Рано-вранці Аделіну Савеліївну арештували. Прощаючись, Кіра обняла матір, струснула її за плечі і сказала майже спокійно:

– Мамусю, це помилка. Або тимчасова необхідність. Ти недоладна, але чесна людина, чуєш, мамо? Ти не повинна боятись, тобі нічого боятись! Ми скоро побачимось!

Аделіна Савеліївна поморщилась і нетерпляче відштовхнула Кіру.

– Дурниці все це! – сказала вона, ідучи до дверей. – Яке має значення те, що ти базікаєш?

Пан Робертс збирався їхати у лікарню навідати Беллу. Він їздив туди щодня і завжди привозив у чемодані багато склянок і банок з протертою їжею і соками, які вводили дівчинці через зонд.

Звичайно Робертса в лікарню виряджала Мадж, це вона готувала для Белли їжу за рецептами хірурга. І на цей раз вона принесла в квартиру Робертса баночку бульйону з протертим курячим м'ясом і пляшку мигдального молока.

У Робертса сидів Білліджер. Мадж поправила зборки на білому кисейному фартушку, який вона завжди надівала, готуючи їжу для Белли, і цнотливо усміхнулась Білліджеру.

– Дякую вам, Мадж! – роздратовано сказав Робертс. – Поставте все це на стіл.

– Нема за що! – Мадж рожевіючи знову усміхнулась Білліджеру. – Я дуже люблю вашу бідолашну дівчинку!

– Добре, добре, – перебив Робертс. – Ідіть, Мадж, ми заняті!

Ображено усміхаючись, Мадж вийшла і щільно причинила за собою двері.

– Хоч якась користь буде від усього цього безглуздого куховарства! – сказав Робертс, оглядаючи пляшку з мигдальним молоком. – Я заперечував – вони чудово готують там, у лікарні, і можна було не витрачатись! Але дружина настояла! Давайте чемодан, Білліджер! Ваша пропозиція зустрітись у лікарні чудова. Їм ніколи не спаде на думку…

Білліджер встав, підійшов до книжкової шафи, відкрив нижній ящик і дістав звідти шкіряний чемодан, трохи більший за ті, які зберігались у квартирі Юлії.

Робертс приніс з прихожої інший чемодан, з яким він щодня їздив у лікарню.

– Добре! – сказав Робертс, порівнюючи чемодани. – Щоправда, мій трохи темніший і більше зношений, але це не впадає у вічі!

Він відкинув убік свій чемодан і обережно розкрив той, другий.

– Взагалі кажучи, не за правилами! – буркнув він, перекладаючи пачки грошей і документів. – Прилад і вибухівка разом. Але возитись на цей раз ніколи!

– Не варто журитись! – сказав Білліджер, допускаючи в інтонації розумну дозу нахабства. – З деяких пір у нашій операції багато робиться не за правилами. Наприклад, нам з вами не можна переносити вибухівку, не можна зустрічатися з Великим Юліусом…

– А як інакше передати вибухівку і документи? Дестен довго не мовчатиме! – занепокоєно перебив Робертс. – У мене щодо нього немає ілюзій. Добре, якщо він вибовкне тільки те, що можна. Ні, операцію треба закінчити в найближчі два дні.

Білліджер мовчав.

Робертс уже не приховував свого неспокою. Він дивився на Білліджера і намагався вгадати, чи відправив той листа керівництву з переліком всіх його, Робертса, промахів і недоліків, чи ще тільки збирається?

– Кінець кінцем це ваш обов'язок – знаходити нові точки і нових зв'язкових, – вирішив дати залп по ворогові Робертс. – Де вони, ваші нові московські зв'язки? Вас звільнили майже від усіх обов'язків. Ви цілі дні тиняєтесь по місту, а де результати?

– Я не приховую труднощів – здвигнув плечима Білліджер. – Зв'язки, які я встановив, ще не закріплені, і я не хочу рискувати своєю дипломатичною репутацією. Я гадаю, що вам час їхати. Горелл завжди дуже точний.

– Собача робота, собаче життя! – пробурмотів Робертс, скидаючи куртку і надіваючи піджак.

Білліджер не поспішав іти. Він сидів у кріслі, переглядаючи пачку нових книжок на російській мові, куплених учора Робертсом. Ні, він таки нахабно поводиться! Значить, він уже відправив повідомлення про невдачі Робертса і, можливо, навіть одержав відповідь.

До багатьох недоліків Робертса треба додати ще й запальність.

– Ви мені більше непотрібні, Білліджер! – сказав він, зав'язуючи галстук. – Можете йти.

– Дуже добре! – усміхаючись сказав Білліджер, укладаючи книжки на столі Робертса у тому ж порядку, в якому вони лежали раніше. – Щасливої подорожі.

І те, що Білліджер не образився, коли його відіслали, як Мадж, за непотрібністю, примусило Робертса ще раз відчути ненадійність свого становища.

Горе об'єднує людей. Але ніде це так не відчувається, як у приймальній дитячої лікарні. Можливо тому, що, крім горя, людей ще об'єднують батьківські почуття. Тут усі розуміють один одного.

Цей чистий, стривожений маленький світ мовчазних батьків, невмілих братів, притихлих сестричок і надміру балакучих матерів здався Гореллу тісним, як коробка з матового, скла. Пахло домашнім печивом і хлором. На столі стояли квіти в горщечках, прикрашених бантами з цупкої білої стружки. Вишневий кафель підлоги щось на мить нагадай, але Горелл загальмував спогад. Ніколи і ні до чого.

В руках у Горелла, за інструкцією Білліджера, був плюшевий іграшковий заєць і коробка цукерок. Він пройшов у кінець залу і сів на стілець біля самого вікна.

На» сусідньому стільці сиділа молода жінка. Спочатку Горелл машинально відзначив, що на ній синє плаття з білим комірцем, а у вухах маленькі перлові сережки. Потім він помітив біля вуха золотисте з полиском тьмяного срібла пасмо волосся, що ледь-ледь завивалось. Вона розгорнула іграшковий сервіз, тільки що куплений у магазині, і вкладала в кожну чашечку по цукерці. Пальці її майже молитовно доторкались до тендітних дрібничок, голублячи їх: скоро до цих іграшок будуть торкатись там, наверху, у палаті.

Помітивши погляд Горелла, жінка усміхнулась.

– Не треба було б приносити! – по-господарськи сказала вона. – Післязавтра повезу додому, та вже нехай розважиться. А у вас, видно, зовсім маленький! – І вона кивнула на плюшового зайця в руках у Горелла.

Горелл зробив невиразний звук горлом.

– Нічого! – заспокійливо сказала жінка. – Тут хороші лікарі. Щоправда, малюки важче хворіють! Вони ж сказати нічого не можуть, з ними все наугад.

Вона пішла до віконця у стіні, за яким чергова сестра приймала передачі для хворих дітей, і по дорозі ще раз оглянулась на Горелла. Ця людина чимсь злякала її. Вона ніяк не могла зрозуміти – чим! І тільки через кілька годин, уже дома, згадавши його погляд, зрозуміла, що він був не людським. Так дивляться тварини – відкрито, коротко, без думки і почуття, підкоряючись інстинктам.

«З такими одружуються!» подумав Горелл, спостерігаючи за жінкою, яка швидко прямувала до виходу, і десь всередині в ньому знову ожив знайомий тужливий біль. Затрусились коліна, але в цей час до приймальної увійшов високий чоловік з дуже маленькою головою, з круглим рожевим обличчям, на якому поблискували окуляри в золотій оправі. У правій руці в нього був шкіряний чемодан.

Він озирнувся і, помітивши Горелла, попрямував до нього. Дійшовши до вікна, він нахилився і поставив чемодан поряд із стільцем, на якому сидів Горелл.

І в ту мить, коли він випрямився, в думці вираховуючи, через скільки секунд можна буде вийти з приймальної, назустріч йому з усіх боків рушили люди; і Горелл і Робертс виявились відрізаними, ізольованими людьми від заклопотаного маленького світу приймальні.

Коротко і злобно свиснувши крізь зуби, Горелл кинувся до підвіконня, але на плечі диверсанта насів капітан Берестов.

– Безглуздо! – сказав Гореллу полковник Смирнов, що саме підійшов. – Що ж ви думаєте, за вікном немає наших людей?

– Взяти в бандита зброю! – наказав Берестов помічникам. Смирнову подали пістолет, взятий у диверсанта.

– Доз-звольте! – заверещав Робертс, до якого тільки зараз повернулась здатність говорити. – З-залиште мене, я протестую! Я вимагаю, щоб повідомили послові! Я недоторканий! Я поскаржусь! Я прийшов навідати свою дитину!

– Авжеж, так, так! – перебив його полковник Смирнов. – Ми знаємо все, що ви говорите в таких випадках. Чули не раз. Можу вас заспокоїти: і послові повідомимо, і формальності всі додержимо, які слід у тих випадках, коли дипломатичного представника хапають за руку на місці злочину як лиходія і вбивцю.

Коли злочинці під надійною охороною були посаджені в машини, а полковник Смирнов, готуючись сісти в свою машину, закурив і вже ступнув з тротуару до машини, до нього підбігла огрядна жінка в білому халаті і схопила Смирнова за руку.

– Це правда, що в нас затримали диверсанта? – випалила вона. – Я завідуюча приймальнею… Це правда?

– На жаль, правда! – сказав Смирнов і сів у машину.

– Так це ж пан Робертс! – скрикнула завідуюча, розглянувши у півтемряві машини зелене від жаху обличчя Робертса. – Боже мій, боже мій, це ж він і є! У нас його дочка і дружина! Він написав подяку нам у книжці відвідувачів! Він написав такі хороші слова про лікарню, про країну… Як же це так?

Машина вже зникла за рогом, вливаючись у загальний потік на магістралі, а завідуюча все тупцялася на тротуарі і, пригладжуючи волосся, що вибилося з-під косинки, щось примовляла.

І ось полковник Смирнов зустрівся з Гореллом. Але тепер перед ним сидить саме той, кого він так наполегливо шукав.

Що переконало Смирнова?

Весь вигляд Горелла – стривожений і самозадоволений, нахабний і боягузливий.

: – Я повинен вас поздоровити з чудовим класом роботи! – сказав Горелл, розтягуючи нижню губу в посмішку. – За все життя я був арештований тільки тричі.

– Вас арештовували п'ять разів, – виправив полковник, перегортаючи свої замітки, приводячи в порядок матеріали для допиту.

– Як розвідник я був арештований тричі! – в свою чергу уточнив Горелл. – Ви непогано інформовані! – зневажливо сказав він. – Ті два арешти…

– Про ваші карні злочини мова йтиме в свій час! – перебив полковник, поглянув на Горелла і той одвів очі покірно і швидко, як одводять очі тварини під поглядом людини.

– Я повинен попередити! – різко сказав Горелл, з усіх сил намагаючись утриматись на позиції безтурботної незалежності. – Моєю дальшою долею буде займатись майор Даунс з генерального штабу військ! Прошу зв'язатись з ним через посольство у Москві. Він зробить свої пропозиції…

Полковник Смирнов ледь помітно полегшено зітхнув. Так, немає ніяких сумнівів у тому, що це Горелл. Ось він уже почав торгуватись…

– Ми не будемо зв'язуватись з майором Даунсом, – спокійно відповів Смирнов. – Ми не торгуємо злочинцями, як це роблять деякі держави. Ми їх ловимо і судимо. Вашою долею займеться суд, як тільки закінчимо слідство.

– Але… – Горелл відверто стривожено відгриз і виплюнув кінець папіросного мундштука. – Але це елементарно! Який смисл мене розстрілювати або тримати у тюрмі? Я можу згодитись! Давайте ваші пропозиції! Ви переможець, отже я не буду торгуватись надто довго… Клас моєї роботи вам відомий.

– Ви нам не потрібні! – коротко сказав полковник. – Ми даремно витрачаємо час. Як ваше справжнє ім'я?

– Тобто як «не потрібен»? – зі злістю і страхом вихопилось у Горелла. – Ви збожеволіли! Я не потрібен? Я не бажаю більше розмовляти з вами. Я вимагаю побачення з вашим начальством! Вам я відмовляюсь відповідати…

– Добре! – охоче погодився полковник і потягся до кнопки дзвінка… – Я повідомлю про ваше бажання керівництву…

– Почекайте! – швидко сказав Горелл. – Ви мене не зрозуміли. А я не розумію вас. Я не потрібен вам як розвідник. Чого ви добиваєтесь?

– Ваша доля як злочинця скінчена! – з терпеливою огидою пояснив Смирнов. – Вами тепер займеться суд. Не буду брехати навіть для того, щоб полегшити свою працю. Ваше майбутнє не уявляється мені благополучним. Ви завдали надто багато лиха…

Горелл подивився на полковника і надовго замовк. Обличчя його на очах змарніло.

Минав час.

Полковник виписував щось із папки. Десь за стіною сухувато постукувала друкарська машинка. Працьовито гудів ліфт.

Минуло півгодини.

Горелл мовчав.

Полковник подивився на годинник і знову потягся до кнопки дзвінка.

– Почекайте! – різко і прохально сказав Горелл. – Я чомусь вірю всьому, що ви говорите. Це, звичайно, безглуздо, але я нічого не можу зробити. Мене розстріляють? – тремтячим голосом спитав він, і рот його знову обм'як.

– Мабуть, – кивнув полковник, нахиляючись до паперів, щоб не бачити спотвореного страхом обличчя Горелла.

– Але що-небудь можна зробити! – борючись з приступом страху, сказав Горелл. – Адже завжди можна щось зробити! Скажіть мені – що? Я вірю вам! Я зроблю все, що ви скажете!

Полковник промовчав.

– А якщо я все розповім? – з надією запропонував Горелл. – Все, розумієте? Я багато дечого знаю! Я такі речі знаю, до яких вам ніколи не докопатись! А я розповім! Навіщо вам пропускати нагоду?

Полковник, як і раніше, мовчав.

– За вашими законами щиросерде признання пом'якшує присуд! – слабіючи від страху, говорив Горелл. – За вашими законами – людині завжди треба дати шанс виправитись! Я нічого не приховаю – чуєте? Тільки збережіть мені життя.

– Я нічого не можу обіцяти! – відповів полковник,

– Не треба обіцяти! – підхопив Горелл, сухо схлипнув і втупив блискучі і нерухомі очі в полковника. – Я бачу, ви чесна людина. Я й так скажу… Чуєте? Все!

– Як ваше справжнє ім'я?

Горелл замовк. Потім знову сухо схлипнув.

– Не знаю! – признався він. – Я пам'ятаю тільки перше ім'я – Стефен. Усі інші – чужі. Я кажу правду. І батьків не пам'ятаю. Скло, багато скла, галереї, стелі, вишневий кафель, іноді згадую море, велике, чорне, з білими гребенями хвиль. І вітер несе по дюнах пісок. Можливо, це сни. Пробачте, мені погано. Ні, я не можу вмерти, це жахливо! Що вам зробити? Адже я все можу – розумієте? Все, що захочете!.. Тільки жити! Жити – чуєте?

Задзвонив телефон. Полковник зняв трубку, похмуро вислухав і сказав:

– Я зараз же приїду.

Потім, не дивлячись на Горелла і не відповідаючи на його плутані істеричні обіцянки і вигуки, сказав черговому, коли той увійшов:

– Виведіть ув'язненого, – і додав: – Я виїжджаю. Якщо про мене будуть питати, скажіть, що я в лікарні у капітана Захарова.

Капітан Захаров помирав.

Коли Гарасим Миколайович увійшов у палату, вмираючому тільки що зробили укол.

Лікар сидів на табуретці, близько присунувшись до постаті, і чекав дії ліків.

Полковник підійшов до постелі, кілька секунд дивився в обличчя капітана, потім нахилився до лікаря і тихо сказав:

– Уступіть мені місце, вам уже більше нічого тут робити. А я постараюсь йому допомогти.

Лікар хотів заперечити, але, поглянувши на полковника, мовчки встав.

Полковник сів у головах, нахилився, обняв Захарова за плечі і неголосно сказав:

– Альошо, це я! Ти мене чуєш?

Висохла шкіра на обличчі Захарова ніби освітилась зсередини слабким світлом. Він зітхнув і розплющив очі.

– Альошо, за сім'ю не турбуйся!

– Та вже догляньте! – на диво чітко вимовив Захаров. – Троє, а чоловіка більше немає в сім'ї. Спасибі, що прийшли Гарасиме Миколайовичу.

Няня, що кип'ятила шприц у кутку палати, приглушено схлипнула… Лікар тихо сказав їй щось, і вони вийшли в коридор, залишивши Смирнова і Захарова вдвох.

Полковник просунув руку між подушкою і легким холонучим тілом Захарова і міцніше притиснув його до себе.

– Дружині скажіть правду, – все так же виразно говорив Захаров. – Матері не треба. Нехай думає: знову в довготривалому відрядженні. Жити хочеться, Гарасиме Миколайовичу! Я гадав: не з вами, так у класі… Восени добре, перший день у новому році, приходять діти здорові, зріліші. І твої, і вже інші… Міг також механіком. А коли б видужав, тоді знову з вами. Дурний я був, Гарасиме Миколайовичу. Все думав, що ба-а-гато попереду. Неощадливо жив. Коли б знав, скільки зробити можна було б…

– Ти багато зробив, Альошо! – голосно сказав полковник. Йому здавалося, що Захаров не чує. Світло в обличчі капітана погасало, шкіра потемніла, риси погрубіли. – Ми його взяли. Чуєш, Альошо?

– Це добре… Руку дайте! – через силу вимовив Захаров. Полковник знайшов у складках одіяла холодну обважнілу руку Захарова і стиснув, намагаючись зігріти.

– От, значить, воно як! – слабіючи сказав Захаров. – Треба йти одному, ніколи не був один. Страшно одному. Ви тут, товаришу полковник?

– Я не піду, Альошо! – полковник присунувся до Захарова ще ближче. – Ти мене чуєш?

– Погано… Далеко пішов. Все буде в порядку, товаришу полковник. Треба справитись…

Полковник згадав, що так говорив Захаров, ідучи на завдання, і промовчав, не знайшовши в собі сили відповісти товаришеві.

– Темніє,– не сказав, а видихнув Захаров. – Ви ще тут? – і замовк.

Незабаром він перестав дихати. Полковник звільнив онімілу руку і довго сидів мовчки, ні про що не думаючи, не рухаючись, відчуваючи тільки втому. Ззаду почулись кроки, увійшов лікар. Полковник підняв руку і закрив очі Захарову.

Коли Гарасим Миколайович повернувся у відділ, Миша Соловйов приніс розшифровані і передруковані стенографісткою перші аркуші допиту Горелла і Робертса.

– Треба забрати чемодан з «бомбою» у громадянки Харитонової, – все ще борючись із втомою, сказав полковник. – Візьміть санкцію у прокурора на обшук і їдьте.

Миша прибув до Юлі Харитонової. Він увійшов у квартиру з кербудом, двірником і понятими.

– Це нахабство! – сказала Юля Миші Соловйову. – Ви користуєтесь тим, що я одинока, беззахисна жінка! Я нічого не знаю!

– Хвилиночку! – ввічливо спинив її Миша: – Ви самі відкриєте шафу, чи мені доведеться це зробити? Краще б – самі!

– Відкривайте, ламайте, арештовуйте – мені все одно! – Юля шпурнула ключі.

Миша відкрив шафу, дістав чемодани Горелла і розкрив їх на мить, щоб переконатись, чи це ті самі.

– А, ви за цим! – сказала вона заспокоєно. – Щодо цього, то я вже заявила. Сама! Речі не мої, належать пожильцеві.

– Розпишіться, будь» ласка, у протоколі обшуку? – запропонував Миша. Юля розмашисто розписалась, і Миша вийшов.

Представник Міністерства закордонних справ вручав Робертсу і Білліджеру розпорядження залишити Радянський Союз протягом 24 годин.

– Дуже жаль! – сказав, удавано посміхаючись, Білліджер. – У вас прекрасні бібліотеки. Я закінчую книжку про радянську літературу, мені лишилось зовсім небагато. Кілька місяців!

– У вашій книжці, пане Білліджер, все одно не буде жодного слова правди про радянську літературу, – сказав представник Міністерства закордонних справ, – так що ви можете її закінчити де завгодно.

– Я зроблю це на пароплаві! – нахабно сказав Білліджер. – По дорозі додому. Вона матиме великий успіх. Я надішлю вам примірник.

– Все це дурниці, Білліджер! – роздратовано перебив Робертс. – От моє становище справді скрутне! Моя дитина в лікарні. Дружина не погоджується залишити дочку!

– У нас немає претензій до вашої дочки! – знизав плечима представник Міністерства закордонних справ, – так само, як і до вашої дружини. Коли дівчинка видужає, її в супроводі матері підправлять на батьківщину. Більше я нічого не маю сказати вам!

Рано-вранці перед від'їздом на аеродром Робертс у супроводі перекладача посольства відправився в лікарню попрощатись з дочкою і дружиною.

Плутано, з огидою видумуючи привід, Робертс пояснював дружині причини свого раптового від'їзду і попрощався.

Прямуючи по коридору до виходу, він вирішив зайти до головного лікаря і попросити його подбати про дружину і дочку. Які б не були неприємності, вони не можуть до кінця знищити престиж дипломата.

Головний лікар прийняв Робертса стоячи, мовчки вислухав, почервонів і, зірвавши окуляри, сказав:

– Ви просто мерзотник! Зараз же забирайтесь з лікарні… Це нахабство – прийти сюди! До чого тут дружина і дочка! А ви думали про них, коли здобували собі репутацію міжнародного злочинця? Негайно залиште територію лікарні! Тут Юрко Столбцов лежить, той самий хлопчик, про якого згадано в газетах, і ми ще не знаємо, чи вдасться зберегти йому здоров'я… У мене у самого загинув син під час війни! Як ви сміли прийти до мене, пане Робертс? Це… це… ні в які ворота не лізе! Це душевна розпуста! Ось що!

– Пан Робертс, – дипломатичний представник! – стримано, але з певним злорадством сказав перекладач посольства, який був присутній при розмові. – Ображаючи його, ви ображаєте…

– Бандит він, а не дипломат! – не бентежачись перебив головний лікар. – І будьте ласкаві негайно вивести його звідси! Все! Більше я з нами не розмовляю! Я занятий!

Робертс не прощаючись попрямував до дверей.

Полковник Смирнов знав, що слідство у справі Горелла буде тривалим і важким. Але дійсність перевершила всі його сподівання.

Розбещений мозок Горелла не міг допустити думки, що є злочини, які народ не може простити.

Горелл вирішив зіграти на своїй останній карті. Він вирішив заслужити прощення потоком признань, у яких і правда і брехня були однаково страхітливі.

Кожний факт доводилось багато разів перевіряти, перш ніж визнати його. Іноді Горелл протягом кількох днів підряд брехав, зводячи на багатьох людей смердючий наклеп. Потім починав ридати і признаватись у брехні. Іноді той самий факт він висвітлював по-різному, залежно від ступеня свого відчаю, і Смирнову доводилось піднімати купи матеріалів, щоб докопатись до суті справи.

Відсилаючи Горелла, полковник виходив на вулицю і довго блукав у натовпі, поки не зникав присмак жовчі в роті. Світ знову ставав веселим і доброзичливим, але це тривало недовго: Смирнову доводилось повертатись у відділ і знову вислуховувати страшні повідомлення Горелла.

Смирнов майже не спав і не їв. Він приїжджав додому на кілька годин і за столом відмовчувався, ніби здалеку слухаючи розмови дружини і синів, йому здавалось, що він приносить собі додому частину того смердючого бруду, в якому йому доводилось возитись щодня.

Але з кожним днем розплутувався клубок питань, які до цього часу здавались безнадійно заплутаними. Іноді Смирнову здавалось, що він розміновує – тільки не поле, не дороги і селища, а відносини між народами, готуючи грунт для доброго, щасливого посіву миру і дружби.

Кілька разів у ці важкі дні полковникові дзвонила Кіра Прейс і просила дозволити побачення з матір'ю.

– Повідомте їй, що завтра ми дамо побачення! – сказав, нарешті, полковник Смирнов Берестову. – Нехай приходить на одинадцяту ранку.

– Здрастуйте, Кіро! – привітно сказав полковник, коли вона увійшла, схудла, у темному платті, яке стало надто широким для неї, і мовчки, кивнувши на привітання, сіла у крісло біля стола. – Зараз ви зустрінетесь з Аделіною Савеліївною. Дати вам папіросу? Адже ви при мені не соромитесь курити.

– Ні, спасибі! – суворо сказала Кіра, витримуючи погляд полковника. – Я нічого від вас не хочу.

– Як вам завгодно! – знизав плечима полковник, і поки не ввійшла Аделіна Савеліївна, обоє вони мовчали і думали про своє.

Увійшовши, Аделіна Савеліївна криво усміхнулась дочці, з цікавістю подивилась на полковника і мовчки сіла в крісло поруч з Кірою.

– За правилами я повинен бути присутнім на побаченні, – сказав Смирнов. – Але я хочу, Кіро, щоб у розмові з Аделіною Савеліївною ви почували себе зовсім вільною і спокійною. Ви будете говорити наодинці.

– Я не просила вас про це! – не повертаючи голови, сказала Кіра. – Я не хочу ніяких послуг.

Полковник вийшов.

Він повернувся через півгодини.

Червона, збуджена Аделіна Савеліївна прикурювала свіжу сигарету від ще не згаслого недокурка. Кіра, скрутившись у клубочок в кріслі, трималась пальцями за скроні і безпомічно дивилась на двері.

– Це не вона! – сказала Кіра полковникові. – Не мати!

Полковник мовчав.

– Ні, звичайно, я говорю дурницю! – продовжувала Кіра. – Ця жінка – моя мати. Ні, я все розумію, вона божевільна. Не в тюрмі її слід тримати, а в лікарні!

– Ідіотка! – чітко вимовила Аделіна Савеліївна. – Ознакою божевілля вона вважає мою байдужість до неї. Що ж, я її не люблю, взагалі не люблю дітей. Кіру я не чекала, вона зіпсувала мені найкращі роки життя. Ну буває ж, що людина, скажімо, не любить гречаної каші? А я не люблю дітей. Що тут незрозумілого?

– Бог з нею! – втомлено сказала Кіра. – Любить не любить. Я повинна була це зрозуміти раніше. Моя вина. Але все інше? Ти, мамо, дуже зла! Ти наговорила мені всі ці речі, щоб злякати, щоб завдати болю. Або ти божевільна…

– Ну, мені все це набридло, – нетерпеливо кинула Аделіна Савеліївна. – З мене досить родинного побачення!

Вона встала, але, вловивши щось в очах полковника, сіла і вичікуюче подивилась на нього.

– Тому що інакше бути не може! – продовжувала з тривогою Кіра. – Не могла ж ти серйозно признаватись мені, дочці, в тому, що всі ці роки шпигувала і зраджувала?

– А навіщо запиратись у тому, що й без мене вже викрито? – діловито кинула Аделіна Савеліївна і знову розкурила сигарету.

– Ні, почекай! – Кіра розгублено озирнулась на Смирнова і знову повернулась поглядом до матері. – Скажи, що ти думала, повідомляючи мені ту адресу? На що ти розраховувала зараз, коли попросила мене зробити підлість? Ти не чекала моєї появи на світ. Ти мене ніколи не любила. Все життя ти займалась своїми підленькими дільцями і більше нічим не цікавилась! Але в мене є родина, вона виростила мене, дала мені здоров'я, освіту… Нехай мати моя виявилась виродком, але дитинство було! Я, як усі діти, учила вірші, гралась, їздила в піонерські табори, мріяла, переходила з класу в клас і, головне, була щиро переконана, що я щаслива! І тепер у тебе вистачило підлоти вимагати, щоб я зрадила свою рідну сім'ю! Ти цього чекала? Так, значить, ти – страховище!

– Я прошу закінчити побачення! – твердо сказала Аделіна Савеліївна.

– Зараз вас виведуть, – відповів полковник Смирнов, підвівся, налив води у склянку і подав Кірі. Вона взяла склянку обома руками і все-таки розхлюпала воду на коліна.

– Не можу! – сказала вона через секунду, ставлячи склянку на стіл. – Ковтати не можу. Щось сталося з горлом.

– Це пройде! – сказав Смирнов і вийняв з папки, яка лежала перед ним на столі, великий пергаментний конверт. – Громадянко Прейс, – звернувся він до Аделіни Савеліївни, – на попередньому слідстві ви показали, що займались шпигунством під тиском якогось Мещерського.

– Він не якийсь. Він російський дворянин, Кирило Володимирович Мещерський, – з викликом відповіла Прейс. – І я виконувала його просьбу не під тиском, я була щаслива служити любимій людині.

– Хочете знати правду? – різко спитав Смирнов, розкриваючи конверт.

Ні, Аделіна Савеліївна не хотіла знати правди. І в той час коли Смирнов читав їй відомості про те, що Мещерський – Блюм, Кирило – Альберт, бельгієць за походженням, був спочатку німецьким, а пізніше англійським шпигуном і в Росію прибув з дорученням добути відомості про молоду економіку Радянської республіки, – Аделіна Савеліївна критично посміхнулась і повторювала:

– Ну й що ж, нехай! Яка мені різниця, як його звуть? Нехай шпигун! Я допомагала йому і горджусь цим!

– Та перестаньте ви слухати саму себе! – перебив її полковник, і щось у його голосі насторожило Аделіну Савеліївну. – Я розумію, що моральні якості вашого героя вас не цікавлять. Ви примиритесь з усяким брудом. Але я думаю, що вам час, нарешті, дізнатись про те, що він помер наприкінці двадцять восьмого року. Вбитий у Стокгольмі при невідомих обставинах у барі готелю. Подивіться на фотографію – це він? Тепер погляньте на його карточку з нашого архіву. Запис про смерть зроблено на початку двадцять дев'ятого року, можете переконатись у цьому самі з вигляду чорнила і жовтизни паперу… Та й потім подумайте, навіщо мені вас обдурювати. Що я цим виграю?

Аделіна Прейс була підлою, але не дурною жінкою.

– Так… – сказала вона в ті короткі секунди, коли звістка про смерть Мещерського ще тільки стукала в її свідомість. – Ви нічого цим не виграєте. Я розумію, я бачу, що ви говорите правду. Так… Дозвольте мені, піти. Виходить, всі ці роки… Всі ці листи…Вона встала. Багато разів у своєму житті вона симулювала непритомність. Але тепер, зробивши крок до дверей, Аделіна Прейс вперше в житті по-справжньому знепритомніла.

– Їдьте додому! – сказав Смирнов Кірі після того, як вона розповіла йому про свою розмову з матір'ю. – У вас є гроші на таксі? Якщо нема, я дам. Візьміть машину і їдьте додому. Подзвоніть Володі, нехай він негайно прийде до вас. Випийте міцного чаю і прийміть таблетку трійчатки, тому що через півгодини вас звалить мігрень… До побачення!

– Я хочу ще сказати… – почала було Кіра, але Смирнов настійливо і твердо спинив її.

– Нічого ви не будете мені пояснювати! – сказав він, допомагаючи дівчині підвестись з крісла. – Знаєте, Кіро, часто буває, що люди, багато і правильно говорячи про свої помилки або нещастя, впадають у небезпечну ілюзію. Їм починає здаватись, що все важке позаду. Що все змінилось – і життя, і вони самі. Але слова замінюють вчинки лише на деякий час, нещастя повертається, і тоді вони страшенно скаржаться на несправедливість долі. Так виникають долі невдах! Ви непогана молода людинка! Не базікайте, а покажіть своїй родині, на що ви здатні. Адже ви самі сказали, що у вас є родина! Це дуже правильно. Вона у вас прекрасна, розумна, сильна, завжди з вами і в усьому прийде на допомогу. Але в неї є непорушна якість – не вірити словам! Діла від нас вимагають! Завжди пам'ятайте про це. Ну то як, дати вам грошей на таксі?